Групи лексики сучасної української мови за походженням

План

Вступ

1. Групи лексики сучасної української мови за походженням:

а) спільнослов'янська;

б) східнослов'янська;

в) власне українська;

г) старослов'янізми.

2. Активна та пасивна лексика сучасної української мови:

 а) застаріла лексика;

б) неологізми;

3. Стилістична диференціація лексики.

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж багатьох віків. У лексиці знаходять відображення зміни, що відбуваються в житті нашої держави. Лексика (від грецького lexis - слово) - це сукупність слів, уживаних у будь-якій мові. Паралельно з терміном "лексика" вживається також рівнозначний термін "словниковий склад".                                                                       Розділ мовознавства, що вивчає лексику, називається лексикологією. Лексикологія вивчає лексику сучасної мови в цілому, як систему, а також основні типи лексичних значень слів, їхні структурно-семантичні розряди, групує слова за їхнім походженням і за стилістичним вживанням. Таку лексикологію ще називають описовою, на відміну від історичної лексикології, яка вивчає формування і розвиток лексичного складу мови протягом певного історичного періоду. Існують також інші галузі науки про слово, що вивчають окремі, часткові проблеми лексикології: семасіологія - наука про значення слова і пов'язані з ним питання багатозначності (полісемії), омонімії, синонімії, антонімії, етимологія - наука, що вивчає походження слів, спорідненість їх з іншими словами; фразеологія - вчення про стислі лексично неподільні сполучення слів. Суміжною з лексикологією і безпосередньо з нею пов'язаною є лексикографія - лінгвістична дисципліна, що вивчає наукові основи створення різних словників і займається їх укладанням на основі наукових досягнень лексикології.

За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з  лексика сучасної української мови поділяється на різноманітні групи.

 

 

 

 

 

1. Групи лексики сучасної української мови за походженням:

 А) Спільнослов'янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, на основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.                                                                                                                До спільнослов'янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов'янських мов. Мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.                                                        Б) Східнослов'янська лексика - та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської - спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов'янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах: білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.                            В) До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному грунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...                                                                                                                                                                        Г) Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов'янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов'янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов'янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.                                                                      Засвоєння старослов'янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов'янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник. Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.

2. Активна та пасивна лексика сучасної української мови.

Частина словникового складу  мови належить до слів активного вжитку, інша перебуває на периферії вживання і характеризується як пасивна лексика.                                                                                                                                                           До активної частини лексики належать слова, які називають предмети, явища, поняття, найбільш суттєві для сучасного суспільства. Розрізняють:

1) активну лексику  мови;

2) активний запас слів окремої категорії носіїв мови (наприклад, слова предикат, суфікс, лексема – використовуються лінгвістами, входять до активної лексики сучасної української мови, але не всі носії мови використовують дану лексику у повсякденному спілкуванні). Активний запас слів носіїв мови набагато менший від активної лексики мови в цілому: він залежить від рівня культури й освіченості людини.                            Активній лексиці притаманна  розвинена система властивих словам значень і відтінків, що забезпечує виконання найбільш важливої мовної функції – комунікативної, і, як правило, ці слова  стилістично нейтральні, тобто вживані в більшості стилів мовлення. Ця частина лексики зрозуміла  всім носіям мови, не має  відтінків застарілості чи маловживаності або незвичної новизни.                                                                                                                                                          До пасивної лексики належать слова, що рідко вживаються носіями мови у процесі спілкування у зв’язку  з тим,  що реалії, названі цими словами, рідкісні, чи вийшли з ужитку, або  тільки починають запроваджуватись у суспільне життя.

а) застаріла лексика - її склад неоднорідний. У ньому розрізняють слова за ступенем їх архаїзації. Одні з них зовсім вийшли з ужитку і не побутують у сучасній мові. Без відповідних коментарів і пояснень вони взагалі не зрозумілі: (Наприклад, чарнець – міра місткості, об’єму; марець – березень; кріс – рушниця; баяти - розповідати), інші вживаються  в мові, але  рідко, тільки у певних функціональних стилях і контексті, але носіям мови зрозумілі (корчма, гетьман, свита, воістину).                                                         Архаїзація може бути зумовлена змінами у суспільному житті (зникають з побуту предмети, події, явища) і дією лінгвістичних факторів (для називання тих самих предметів, явищ, подій виникають нові більш прийняті для даного часу слова). Застарілі слова поділяються на архаїзми та історизми.                                                                                                                                                          Історизми у сучасній українській літературній мові не мають   синонімічних замінників. Це слова, вживані для позначення предметів, явищ, понять, які вийшли з ужитку, припинили існування у зв’язку із соціально-побутовими та суспільно-політичними змінами. Історизми використовуються сучасними письменниками в мові історичних творів. Відтворюючи факти минулих історичних епох, письменник активізує і слова, які цим епохам належать.                                                                                                                Виділяють такі групи історизмів:                                                                                                  1. Які характеризують структури суспільства, соціального стану, суспільних взаємин (боярин, поміщик, князь, купець, наймит, гімназист).

2. Урядові та військові чини, адміністративні посади (війт, городовий, десятник, капрал, осавула, урядник, запорожець, кошовий).

3. Назви установ, організацій (земство, волость, управа, собор, ратуша, магістрат).

4. Назви професій (бондар, вугляр, чумак, кожум’яка, лакей, покоївка).

5. Побутові звичаї, обряди (досвітки, вечорниці).

6. Назви старовинної амуніції, зброї, військових регалій (лати, мушкет, панцир, сагайдак, рогатина, булава).

7. Знаряддя праці (кайло, мотовило,  гребінка, ступа, соха).

8. Одяг і головні убори (очіпок, плахта, сап’янці, жупан, запаска, намітка, сиряк, кирея, кобеняк).

9. Монети, грошові одиниці (алтин, злотий, гульден, катеринка, таляр, крейцер).

10. Одиниці виміру і ваги (аршин, вершок, гони, десятина, ківш, хорець, лікоть).

11. Старовинний посуд (коновки, куфа, куманці).

12. Назви зниклих народів (печеніги, половці, ассірійці).

13. Релігійні організації та їх учасники (орден, єзуїт, домініканець, тевтонець).

Історизми вживаються у наукових, публіцистичних, художніх творах. Історична лексика тут виступає  у звичайній номінативній функції. В інших випадках деякі групи історичної лексики використовуються як засіб створення  урочистості, пафосу, гумору, іронії, сатири.                                                           Архаїзми – це слова, що називають предмети, явища, дії, які зберігаються у сучасному житті, але в процесі розвитку мови втратили свої первісні номінації. Вони використовуються у творах сучасної  тематики для надання  описуваним явищам відтінку урочистості, іронії. Тому їх ще називають стилістичними архаїзмами. Архаїзми і їх сучасні лексичні відповідники у словниковому складі мови сприймаються як синоніми. Якщо історизмам властива номінативна функція, то архаїзми використовуються як категорія виразно стилістична.                                                                      Виділяють такі групи архаїзмів:                                                                                                                1. Власне лексичні – витіснені з мови іншими лексичними одиницями (перст – палець; бран – полон; ректи – говорити; зигзиця – зозуля; зріти – бачити; ланіти – щоки; чадо - дитя).

2. Лексико-словотвірні – застарілі слова, що мають корені як і сучасні, а різняться від них словотвірними елементами (возсіяти – засіяти; урозуміти – зрозуміти; рибар – рибалка; вой - воїн).

3. Лексико-фонетичні – застарілі слова, які різняться від сучасних звуковим оформленням (глас – голос,  піїт – поет,  крівавий – кривавий, сей – цей, серебро - срібло).

4. Семантичні – слова, у структурі лексичних значень яких  є активно вживані і застарілі (живіт – частина тіла; ім. Життя; лікоть – частина тіла; міра довжини).

Архаїзми бувають різними за походженням:

1. Власне українські (дзигарі, мисник).

2. Старослов’янські (грядущий, десниця, отрок, ратний).

3. Запозичені (баталія, вояж, редут, респективний).

б) неологізми – нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з’являються у мові. Їх виникнення спричинене потребою давати  назви новим предметам, які постають внаслідок розвитку економіки, науки, культури, в результаті розширення й поглиблення зв’язків  з іншими народами.                                                                                                                                             Неологізм, як і будь-яке слово – категорія історична. Нове слово є неологізмом, поки не стане загальновживаним.                                                                      Значна кількість сучасних нормативних слів була неологізмами:

• поч. ХХ ст.: видавець, перекладач, україніст, гуморист, незалежність, співачка, громадянство.
• середина ХХ ст.: комбайн, кінофільм, генетика, кібернетика, комп’ютер.
• 80- 90- ті роки: дискета, картридж, менеджер, брокер.

Неологізми бувають:

1. Лексичні, в яких новими є зміст і звукова оболонка.

2. Семантичні – стара звукова оболонка наповнюється новим змістом (піонер, кулак, петля).

Неологізми, що в останні 50 – 60 років увійшли до словникового складу сучасної української мови, поділяються на такі групи:

1. Суспільно-політична лексика: апартеїд, ескалація, неоколоніалізм.

2. Терміни з різних галузей науки, культури, мистецтва (алгоритм, вірусологія, геохімія, фотонарис, аспірантура, магістратура, бакалавр).

3. Виробничо-технічні терміни (космонавтика, нафтопровід, тракторист, птахоферма).

4. Лексика,  пов’язана з  новими предметами  побуту (відеомагнітофон, метро, лайнер, сканер, радіола, ксерокс, холодильник).

5. Нові терміни у військовій справі (атомна (воднева) бомба, ракетна зброя, авіадесант).

6. Назви осіб  за характером і родом діяльності (ескаваторник, оператор, програміст, дилер, кілер).

 Загальномовні неологізми називають узуальними.  Крім узуальних, виділяють індивідуально-авторські, або оказіональні неологізми. Як правило, вони  залишаються у межах відповідних контекстів, будучи стилістичними засобами увиразнення мовлення. Наприклад, у романі О.Гончара “Собор” зафіксовано такі оказіоналізми: фальшак, військовик, дошкульник,  безбровко, безвірко, хмурко, вимагач, плюндрувач, придбавач, руйнач, руйнитель, сквернитель, алхімічка, вінценосиця, однодумиця, бездумність, вкрадливість, незрушеність, полігонність, зляскування, непривіття, безприюття, повносилля, потойбіччя, хмаровіття, потойбіччя, верхогір’я, впливологія, руковивертання,  запилюжений, зістарений, набовдурений, цупкорукий, німопромовистий (погляд).

 

3. Стилістична диференціація лексики.

Слово не тільки називає предмет, дію, ознаку, поняття, а й оцінює відповідне явище дійсності, сигналізує про нейтральне, підкреслено позитивне або негативне ставлення до нього з боку мовця. Отже, крім номінативної , слово виконує також  оцінно-експресивну  функцію, яка виражається в усному і писемному мовленні за допомогою спеціально дібраних лексичних засобів, наявних у словниковому складі і зорієнтованих на функціональні стилі української мови – розмовно-побутовий, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий, художній. Відмінності між стилями знаходять відображення у стилістичній диференціації лексики.                                                                                                                                            Значній частині слів не властиве закріплення за яким-небудь одним стилем. Вони утворюють розряд міжстильової лексики, яка вживається в усіх функціональних стилях. Цьому розряду протиставляється стилістично забарвлена лексика, вживання якої є однією з найважливіших ознак певного стилю.

1. Міжстильова лексика. Стилістично нейтральна лексика кількісно переважає у словниковому  складі української мови.  На фоні слів, що входять до її  складу, інші лексичні одиниці виявляють певні емоційні відтінки і реалізуються у якомусь конкретному  функціональному стилі. Ознака нейтральності безпосередньо пов’язана із  загальновживаністю. Ядро загальновживаної лексики утворюють слова, що виступають назвами:

1. Явищ природи;

2. Рослин і тварин;

3. Осіб за родинною спорідненістю;

4. Осіб за професійною або службовою приналежністю;

5. Предметів побутового середовища;

6. Ознак;

7. Дій, процесів, станів;

8. Просторових і часових характеристик;

9. Кількісних відношень;

10. Одиниць ваги;

11. Службово-граматичних елементів.

Найважливішою ознакою міжстильової лексики є те, що вона зрозуміла для кожного носія мови.

2. Стилістично забарвлена лексика. З огляду орієнтованості на сфери спілкування, розрізняють усне і писемне мовлення з властивим їм внутрішнім розшаруванням щодо стильових і стилістичних ознак.

3. Лексика усного мовлення. Основу усної форми мовлення становить розмовно-побутовий  функціональний стиль. Йому властиві такі ознаки реалізації комунікативного процесу, як невимушеність, спонтанність спілкування без попередньої підготовки, чітко виявлена ситуативна зумовленість, що випливає  насамперед з рольових характеристик учасників спілкування, діалогічна форма обміну інформацією. Лексичними ознаками розмовно-побутового стилю є:                                                                      1) використання слів з виразним експресивно-оцінним позитивним і негативним значенням;                                                                                                                                            2) вживання розмовних варіантів лексичних одиниць, що мають інші літературно-нормативні відповідники (заліковка, електричка, хімічка);

4.  Лексика писемного мовлення. Писемним мовленням послуговуються офіційно-діловий, публіцистичний, науковий і художній стилі.                             Лексика офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль має кілька різновидів: канцелярсько-діловий, державного управління, юридичний, дипломатичний тощо. Особливості лексики цього стилю – точність, конкретність, лаконічність, неприпустимість експресивно-оцінних нашарувань у значеннях, максимальна стандартизація, уніфікація спеціальної термінології. Офіційно-ділова лексика вживається в різного типу ділових паперах, законах, постановах, розпорядженнях, кодексах, договорах, угодах, нотах.                                                                                                                              Лексика публіцистичного стилю. На відміну від інформативних інформаційно-ділового і наукового (функція повідомлення) публіцистичний стиль розрахований на здійснення впливу, чому підпорядковується політична загостреність, підкреслене ідеологічне спрямування текстів. Публіцистична лексика за своїм складом дуже різнопланова, у ній представлені:                                                                                                                а) слова на позначення суспільно-політичних явищ (гуманізм, демонстрація, свобода);                                                                                                                                            б) одиниці урочисто-піднесеного звучання (доблесть, героїзм, дерзання, злодіяння, трибун, жертовність);                                                                                                  в) слова викривальної семантики (людолови, інквізитор, загарбник, запроданець, мракобіс).                                                                                                                              Лексика наукового стилю. Даний стиль виконує інформативну функцію, основу якої становить диференційована різногалузева термінологія, виділяється загальнонаукова абстрактна лексика. Термінологічна лексика окремих галузей знання об’єднується у відносно замкнені лексичні підсистеми, до яких ставляться вимоги однозначності, дефінетивності, відсутності експресивно-оцінних нашарувань.                            Лексика художнього стилю. Вона вбирає всі елементи названих стилів, характеризується вживанням слів у прямому і переносному  значенні, використанням всіх засобів виразності – лексичних, синтаксичних, фразеологічних.                                                                                                                Поділ лексики сучасної української літературної мови за приналежністю до окремих функціональних стилів досить умовний, бо і самі стилі не є непорушними, а взаємодіють один з одним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Єрмоленко С.Я. та ін. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів/ За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – С. 83; 111, 21; 33, 63; 61, 76, 149, 12, 122; 175, 16, 153, 114, 121; 194.

2. Пазяк О.М. та ін. Українська мова і культура мовлення. – К.: Вища школа, 1995. – С. 80-101.

3. Паламар Л.М. та ін. Мова ділових паперів. – К.: Либідь, 1996. – С. 40-43; 48-49; 58-59; 67-69; 158-160; 164-165.

4. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 1997. – С. 98-237.

5. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2000. – С. 272-273; 27, 539-542, 401-402, 425; 708-710.

6. Ющук І.П. Практичний довідник з української мови. – К.: Рідна мова, 1998. – С. 8-21.