Ессе на тему "У мене є право жити у власній країні"

«Право на життя в своїй країні»

 Я маю право на життя… на життя в своїй країні.

У Конституції України прописано, що кожна людина має право на життя, а дитина тим паче. І вона чекає,  перебуваючи дев’ять місяців у лоні матері, чи дадуть їй право на це життя.

02 січня 2009 року, я побачила життя, життя на Україні. І саме з цього моменту почалась реалізація статті 27 Конституції України «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини». І почалося… Я така ще маленька була, але вже мала низку прав. Ці права крокували поруч зі мною. У перші дні свого життя в повному обсязі скористалася статтею 49 КУ і отримала право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Коли мене привезли додому, мої права почали нести інші відтінки, а точніше говорячи, мої батьки відповідно до статті 294 Цивільного кодексу України «Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції», отримали мій  перший документ, який підтверджував, що я є громадянкою України. Ура! Мені видали Свідоцтво про народження, в якому записано мої прізвище, ім’я та по-батькові. Отже, від цього моменту мене звати Ільченко Альбіна Володимирівна, громадянка України. Дуже приємно познайомитися.

Через декілька років мені знадобилася стаття 19 КУ «Кожна дитина має право на освіту», я почала відвідувати дитячий садочок, а згодом і школу. Вже під час навчання в школі я дізналася про Конвенцію ООН про права дитини, яка була прийнята 20 листопада 1959 року. Часто задавала собі питання: «Чому саме після Другої світової війни була прийнята ця Конвенція? Що до війни дітей не було?». А потім дізналася, що саме під час Другої світової війни постраждало багато дітей, тому і було прийнято таке рішення на користь дітей та їхнього захисту. Сьогодні українське законодавство містить низку правових законів та статей, які регулюють певні питання, а основними законами є – Конституція України, Цивільний та Кримінальний кодекси, Сімейний кодекс України та Закон України «Про охорону дитинства».

Після 24 лютого 2022 року моє життя змінилося. На жаль, моє життя, життя моїх друзів, рідних, знайомих опинилося під прицілом зброї нещадного ворога, який хоче знищити мою державу й націю. І в реаліях сьогодення, я не маю можливості повною мірою скористатись своїми правами. І всі Міжнародні організації, які були колись створені для забезпечення та захисту прав людини, виявились безпорадними проти агресії. За даними ЮНІСЕФ велика кількість дітей виїхали за кордон, інша частина залишилися під обстрілами, а ще частина, більше ніколи не зможе скористатися своїми правами, бо їх просто не стало, їх вбив ворог.

У статті 53 Конституції України прописано право на освіту «Кожен має право на освіту». На сьогоднішній день це право мною не реалізоване. Я не можу навчатися у стінах рідної школи. Під час онлайн - занять, коли чути повітряну тривогу, я повинна переходити в безпечне укриття, для того, щоб зберегти своє життя.

Ми завжди жили у вільній, незалежній, а головне - безпечній країні. Ми впевнено йдемо до Миру та Перемоги, щоб  жити щасливими в гарній країні та користуватися своїми правами  в  повному обсязі.

Роботу виконала

Ільченко Альбіна Володимирівна

Вчитель: Щеголєва – Кравченко Наталія Анатоліївна

Комунальний заклад «Козачолопанський ліцей» Дергачівської міської ради Харківської області. Дергачівська ОТГ.

Учениця 9 класу