Франція. Походи Наполеона Бонапарта

§ 13. Франція

1. Франко-прусська війна. Причини й привід до початку війни. Після перемоги в австро-прусській війні 1866 р. Пруссія істотно зміцніла й утвердилася в ролі лідера в об’єднанні всіх німецьких держав, що неабияк непокоїло Наполеона III. Цим майстерно скористався Бісмарк, посіявши недовіру між Пруссією та Францією. Він був упевнений у британському, російському й італійському нейтралітеті та розпочав військові приготування. Готувалася до війни і Франція, проте повільно та неефективно. Безпосереднім приводом до війни стала боротьба за вакантний трон в Іспанії. У 1869 р. іспанський уряд запросив на нього прусського принца Леопольда Гогенцоллерна, родича короля Пруссії Вільгельма І. Франція висловила рішучий протест, і наступного року Леопольд офіційно відмовився прийняти іспанську корону. Наполеон III і Бісмарк були розчаровані таким мирним завершенням конфлікту, оскільки зникав привід до війни, якої вони обидва бажали. Французький імператор змушував Вільгельма І пообіцяти, що він ніколи не дасть згоди на коронування Леопольда на іспанський трон. Король, який у той час перебував у м. Емсі, відмовився надати такі гарантії. Повідомлення про це було відправлено телеграфом у Берлін Бісмарку, який зумисно спотворив запис слів Вільгельма І, надавши їм образливого для Франції звучання, і передав його до преси, а також поширив серед прусських закордонних місій. Зміст Емської депеші Бісмарка, як назвали цей документ, став відомий Наполеону III. 19 липня 1870 р. він оголосив Пруссії війну. Хід війни. Більшість європейців очікувала, що перемогу у війні здобуде Франція. Однак прусське військо під командуванням генерала Мольтке було добре вишколене, а німецька артилерія кількісно переважала французьку. У вересні 130-тисячне французьке військо під командуванням генерала Мак-Магона й імператора Наполеона III було блоковане в м. Седані та зрештою капітулювало перед прусською армією. Французи були обурені невдалим ходом війни й у Парижі Францію втретє проголосили республікою. Період Другої імперії (1852 -1870) завершився.

Битва під Марс-ла-Тур 16 серпня 1870 р. 1886 р. У жовтні французи зазнали ще однієї серйозної поразки: 180-тисячна французька армія під командуванням маршала Базена здалася в м. Меці. Шлях на Париж був відкритий, і прусська армія взяла французьку столицю в облогу. Очільник республіканського французького уряду Леон Гамбетта втік з Парижа на повітряній кулі й організовував опір прусській армії поза столицею. Парижани страждали в облозі від голоду, хвороб, артилерійських обстрілів міста. Вони були змушені їсти коней, котів, собак і навіть щурів. Лише повітряні кулі й поштові голуби пов’язували місто із зовнішнім світом. 18 січня 1871 р. у Дзеркальній залі Версаля прусського короля Вільгельма І коронували як німецького імператора Об’єднання Німеччини було завершено. Через вісім днів Париж капітулював. Під час облоги загинуло понад 40 тис. парижан. У лютому припинила опір уся Франція, утративши на війні майже 200 тис. осіб. Війна закінчилася, й у квітні 1871 р. у м. Франкфурті-на-Майні Німеччина та Франція підписали мирний договір, який став завершенням франко-прусської війни.

• До Німеччини відійшли Ельзас і Східна Лотарингія. Установлювався новий франко-німецький кордон.• Франція впродовж трьох років мала виплатити контрибуцію в розмірі 5 млрд франків.• Німеччина заволоділа значними покладами залізної руди. Натомість Франція отримала фортецю Бельфор.• До повної виплати контрибуції Франція мусила утримувати німецькі окупаційні війська, які залишалися на її території.• У торгівлі між двома країнами встановлювався режим найбільшого сприяння.• Німецький уряд отримував права на залізниці Ельзасу й Лотарингії, а також на залізниці у Швейцарії, які належали Франції. Основні положення Франкфуртського мирного договору

Причини поразки Франції• Французьку армію традиційно вважали найсильнішою в Європі. Переоцінивши власні сили й недооцінивши супротивника, Франція була переконана, що досить легко переможе Пруссію. • Французи розраховували на технічну перевагу своїх гвинтівок, однак вона була зведена нанівець прусською перевагою в артилерії. • Блискавична прусська мобілізація, майстерно організована Мольтке, стала для французів повною несподіванкою. • Катастрофа під Седаном виявилася психологічною поразкою французів, не менш нищівною, ніж поразка військова. Французький бойовий дух уже не відродився в ході війни. • Франція опинилася в дипломатичній ізоляції. Бісмарк зумів нав’язати світовій спільноті образ Франції-агресора, і вона не отримала допомоги від жодної з великих держав.

Підсумки війни• Війна поклала край французькій військовій перевазі в Європі. Відтепер найпотужнішою військовою силою на континенті стала Німецька імперія.• Війна та її наслідки зумовили взаємну неприязнь між двома країнами й народами. Це стало однією з причин майбутньої Першої світової війни (1914-1918).• Французи були глибоко ображені втратою Ельзасу й Лотарингії; бажання помсти переважало у французькій політиці впродовж наступних 50 років.• У результаті війни французькі війська, які охороняли Папу Римського в Італії, мусили відступити, що прискорило завершення об’єднання Італії.

2. Паризька комуна Для засвідчення своєї перемоги прусські війська тріумфально пройшли вулицями Парижа й залишили місто. Ця подія, як і поразка загалом, викликала обурення паризьких робітників, які становили ядро Національної гвардії, що боронила столицю. Дії французького уряду розцінили, як зраду. До того ж Національна гвардія захопила в місті кілька сотень гармат. Унаслідок поразки Франції й краху Другої імперії Наполеона III Національні збори, обрані в лютому 1871 р. і в яких переважали популярні в провінції монархісти, узяли на себе принизливий обов’язок укласти мир з Німеччиною. Республіканськи налаштовані парижани побоювалися, що Національні збори, які засідали у Версалі, можуть відновити монархію. 18 березня 1871 р. в столиці розпочалось антиурядове повстання. Воно стало відповіддю на рішення голови тимчасового уряду Л. Тьєра роззброїти Національну гвардію, сформовану переважно з робітників, і прибрати гармати Національної гвардії з пагорбів Монмартра. Проте солдати замість виконувати наказ почали переходити на бік Національної гвардії. Повстання набирало силу й невдовзі Тьєр і його прибічники мусили відступити з міста. Влада в Парижі перейшла до Національної гвардії, яка організувала вибори. За результатами виборів, на яких перемогли радикали, 26 березня 1871 р. була утворена Паризька комуна та сформований уряд з послідовників якобінців періоду революції 1793 р. й соціалістів. Вони працювали досить злагоджено й мали успіх, наприклад в організації безкоштовного харчування для дітей шкільного віку.

2. Паризька комуна Комуна, незважаючи на внутрішні суперечності, провадила політику, що нагадувала події 1793 р.: відокремлення церкви від держави, використання революційного календаря тощо. Також було проголошено 10-годинний робочий день; передано підприємства, власники яких утекли, під управління робітників; заборонено роботу в нічний час для пекарів. Крім Парижа, комуни були проголошені також у Ліоні, Сент-Етьєні, Марселі, Тулузі. Однак уряд Тьєра швидко їх придушив. Проте повстанці виявилися не здатними протистояти урядовим військам. 21 травня вони перейшли в наступ і ввійшли в незахищені райони Парижа. Мешканці провінцій не симпатизували паризьким комунарам, і Тьєру вдалося швидко організувати сили, щоб повалити Паризьку комуну. Уже за тиждень вона зазнала атаки регулярних урядових військ. Національну гвардію та інші війська комунарів відтіснили, і вони утримували лише центральні квартали міста. Супротивники наче змагалися в жорстокості й безчинствах. Вулиці Парижа були залиті кров’ю. Під час вуличних боїв у Парижі комунари підпалили міську ратушу, Палац правосуддя, палац Тюїльрі, міністерство фінансів і особняк Тьєра. У вогні загинуло багато культурних і художніх цінностей. Були зроблені замахи й на скарби Лувру.

Після поразки у франко-прусській війні країна опинилась у вкрай важкому становищі. У суспільно-політичному житті держави настав період невизначеності: монархія чи республіка? На французький трон претендували три династії: Бурбони, Орлеани та Бонапарта. Однак план реставрації монархії у Франції провалився, адже більшість французів виступала за республіканську форму правління. На початку вересня 1870 р. в результаті народного повстання Франція була проголошена республікою. Третя республіка проіснувала з 1870 р. (іноді початок Третьої республіки датують 1871 р.) до липня 1940 р. При цьому більшість у Національних зборах належала монархістам, а республіканці були розділені на декілька течій. Питання про визначення політичного устрою Франції було настільки складним, що лише в 1875 р. Національні збори більшістю в один голос спромоглися прийняти доповнення до конституції, яке закріплювало статус республіки. Та навіть після цього Франція кілька разів опинялася перед загрозою монархічного перевороту.3. Третя республіка

Основні соціально-економічні виклики, що постали перед Францією• Уповільнилися темпи економічного розвитку (у світовому промисловому виробництві Франція з 2-го місця перейшла на 4-те, поступившись Англії, США й Німеччині). • Упродовж трьох років після поразки у війні країна виплачувала величезну контрибуцію Німеччині. • Нестача власної сировини й вугілля, машин та обладнання. • Увезення товарів (імпорт) перевищувало продаж французької продукції за кордон (експорт), унаслідок чого державна скарбниця не отримувала необхідних надходжень. • На відміну від інших розвинених країн, у Франції існувала велика кількість технологічно відсталих дрібних підприємств ремісничого типу. • Відстале сільське господарство (застаріла техніка, не впроваджувалися сучасні технології сільськогосподарського виробництва; за врожайністю пшениці країна була серед останніх у Європі). • Низька купівельна спроможність селян, які становили 2/3 населення країни. У травні 1873 р. президентом республіки обрали затятого монархіста Патріса де Мак-Магона. У листопаді того ж року повноваження Мак-Магона були подовжені на сім років. У 1875 р., незважаючи на протидію президента, Національні збори ухвалили нову республіканську конституцію. Місцевого самоврядування у Франції практично не існувало. Реальна влада в департаментах належала префектам, які призначалися урядом. Характерною ознакою політичного життя Франції, яка вирізняла її з-поміж інших країн, було існування великої кількості партій і груп, що боролися одна з одною. Причина полягала в строкатості структури французького суспільства.

Конституція Третьої республіки була компромісом між монархістами й республіканцями. Монархісти, вимушені визнати республіку, постаралися надати їй консервативного, недемократичного характеру. Жінки, військовослужбовці, молодь і сезонні робітники не отримали виборчих прав. Конституція надавала президенту право оголошувати війну, укладати мир, а також право законодавчої ініціативи й призначення на вищі цивільні та військові посади. Перші парламентські вибори, проведені за новою конституцією, принесли перемогу республіканцям. Мак-Магон мусив подати у відставку, і до влади прийшли помірковані республіканці. Новим президентом обрали республіканця Жуля Греві. З його обранням утвердилася віра в те, що республіка вступила в період спокійного поступу. Президентство Греві виявилось успішним, і наприкінці 1885 р. його переобрали. Однак другий період президентства Ж. Греві тривав тільки два роки: він вимушено склав повноваження через скандал, пов’язаний з його зятем, який торгував орденом Почесного легіону — найвищою державною нагородою Франції. Наступним президентом став Саді Карно, який за сім років каденції зумів суттєво зміцнити республіканський устрій.

4. Політичні кризи наприкінці XIX ст. Наприкінці XIX ст. Третя республіка пережила декілька політичних криз, що стали серйозним випробуванням на міцність для республіканського ладу. Так, у 1884 р. з’ясувалося, що хтось з офіцерів Генерального штабу продав німецькому військовому аташе в Парижі секретні документи. У державній зраді звинуватили капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю. І хоча жодних доказів його провини не було, усе ж Дрейфуса заарештували й віддали під суд.style.colorfillcolorfill.typefill.on

5. Радикали при владі. Ж. Клемансо. Політичні кризи відбувались у Франції на тлі достатньо успішного економічного розвитку країни, що тривав до кінця століття. Утворювалися великі промислові й банківські монополії, формувалася фінансова олігархія, за кордон активно вивозився французький капітал: банки давали позики урядам різних країн під відсотки. За обсягом вивезення капіталу Франція посідала перше місце у світі. У 80-90-х роках XIX ст. було проведено демократичні реформи. Зокрема, були прийняті закони про свободу друку й зборів; про вільну діяльність профспілок і страйки; «шкільні закони»: про відокремлення школи від церкви, про надання освіті світського характеру, про запровадження державних програм навчання. Муніципальні ради отримали право обирати свого мера. Гімном республіки знову стала «Марсельєза», а 14 липня — день початку Французької революції — було проголошено національним святом. На початку XX ст. у французькому парламенті існувало до десятка партій і груп, жодна з яких не мала більшості, а тому не могла самостійно сформувати уряд. Для призначення уряду потрібен був блок, що складався б з різних партій. Оскільки такі блоки були нестійкими, то нестійкими були й створені ними уряди. Так, з 1900 по 1914 р. у країні змінилося 13 урядів, кожен з яких проіснував не більше року, а деякі — лише два-три місяці. Важливим чинником французької політики була ідея реваншу за програну франко-прусську війну. Реваншисти, яких підтримували практично всі партії, називали Німеччину «спадковим ворогом» і закликали до нової війни з нею, аби помститися за поразку й повернути назад Ельзас і Лотарингію. Якщо наприкінці XIX ст. основна боротьба на політичній арені Франції відбувалася між монархістами й республіканцями, то на початку XX ст. — між лівими (радикальними) і правими (поміркованими) республіканцями. Радикалів очолював Жорж Клемансо — лікар за професією. Партія радикалів користувалася великою популярністю в середнього класу й селянства. У її програмі були сформульовані принципи захисту республіки, приватної власності, боротьби проти засилля церкви, вимога націоналізації великих монополій, уведення прогресивного податку на прибуток.

Жорж Клемансо (1841-1929)Жорж Клемансо (1841-1929) — прем’єр-міністр Франції в 1906-1909 тав 1917-1920 рр. Упродовж усієї політичної кар’єри виступав за реванш Німеччині за поразку Франції у війні 1870-1871 рр. Один із засновників Республіканської партії радикалів. За гострі промови в парламенті отримав прізвисько «Тигр», а за внесок у перемогу над Німеччиною в роки Першої світової війни (1914-1918) — «Батько перемоги». Очолював французьку делегацію на Паризькій мирній конференції за підсумками Першої світової війни. У 1920 р. відійшов від політики й займався літературною та публіцистичною діяльністю. На парламентських виборах 1902 р. перемогу здобув «лівий блок», що об’єднав радикалів і соціалістів. Переможці обіцяли провести важливі соціальні реформи, зокрема прийняти закон про пенсії та закон про 8-годинний робочий день. У 1906 р. уряд очолив Ж. Клемансо. Аж до початку Першої світової війни радикали відігравали провідну роль у всіх французьких урядах. Вонизосередили основні зусилля на наданні державі світського характеру. Радикали були послідовними прихильниками демократії й противниками диктатури в будь-якій її формі. Домагалися задоволення економічних і соціальних потреб французів, знаходили порозуміння із соціалістичними й робітничими організаціями. Крім «шкільних законів», вони також прийняли трудове законодавство, яким передбачалися виплата робітникам відшкодування в разі отримання ними виробничої травми й обов’язковий щотижневий відпочинок. Здійснення інших обіцяних радикалами реформ довго відкладалося. Лише наступного року після відставки Ж. Клемансо був прийнятий закон про робітничі й селянські пенсії (1910), згідно з яким французам, що досягай 65 років, призначалася пенсія за віком (у Німеччині й Англії — із 70 років).

Словник. Основні події1870-1871 рр.— франко-прусська війна. Третя республіка— республіка у Франції (1870-1940). Паризька комуна— повстання в Парижі проти французького уряду та короткотривалий (18 березня — 28 травня 1871 р.) період перебування при владі радикальних соціалістів.^^^

Дякую за увагу!До зустрічі!ДЖЕРЕЛАПідручник Всесвітня історія 9 класу П. Полянський