«Франкове слово - це криниця . Спіши з його джерел напиться!»

 «Франкове слово - це криниця .

Спіши з його джерел напиться!»

(Сценарій літературно-музичної композиції)

       Сьогодні зібрала нас у цій залі проста і добра людина, а водночас геніальний поет, справжній патріот українського народу - Великий Каменяр. «Невеликий, хоч і сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачернена борода. Рудувате волосся покірно пнеться, вуса стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний поки мовчить. А заговорить, - згадує Михайло Коцюбинський, - і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло і ясно од світла його очей, а його мова здається вам не словом, а сталлю, що б'є кремінь і сипле іскри».

 

 Цьогоріч виповнюється 160 років від дня народження Івана Яковича Франка і

Ми запрошуємо вас полинути у минуле, дізнатись, як і де ріс маленький Іванко, насолодитись його мовою, напитися Франкової поезії, навчитися любити свою рідну землю так, як любив її Великий Каменяр.

 

Якби ж це друже нам с тобою

Зустрiти самого митця,

Пiзнати ту яскраву долю

I риси мужнього лиця.

 

Його побачити. Вiдчути

Гарячий поклик, силу слiв,

Життєву мудрiсть iзбагнути

Духовну мiць його рядкiв.

 

Якби до нього крок зробити,

Назустрiч руку простягти,

Промовити слова привiту,

I щоб вiн мiг вiдповiсти.

 

Щоб вiн розкрив нам таємницi

I сили, й волi, i журби,

Напитися нам дав з криницi

Духовних прагнень й боротьби.

 

Яким вiн був? якi бажання

Тримав у себе на душi?

Якi таємнi сподiвання

Вкладав вiн у своi пiснi?

 

Що промовляли його очi,

Мов дзеркало глибинних дум?

Якi видiння серед ночi

Йому являли радiсть й сум?

 

Де сенс життя, у чому вiра?

Що є свобода, що є страх?

Та як розправити тi крила,

I як лiтати в небесах?

 

Вiн вiдповiсть, вiн дасть пораду,

Вiн в саму душу зазирне.

Мов дивний проблиск iзмарагду,

По серцю правда промайне.

 

Що є життя? Що є свобода?

Франка зустрiти самого,

Вiд нього скарб життя прийняти,

А бiльш не треба нiчого!

 

Нагуєвичі. Серпень. Двадцять сьомий день.

На хуторі, що звався Слободою,

Малий Іван із кузні тата взяв огень

І в світ поніс могутньою ходою.

 

Батько був відомим на всю округу ковалем, майстром своєї справи, людиною розумною. Іван часто бував у кузні і саме тут слухав розповіді про тяжку працю селян, злидні та неврожай, бачив нужденне життя заробітчан.

 

Франко «Коваль». 

У долині село лежить,

Понад селом туман дрижить,

А на горбі край села

Стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,

А в коваля серце тепле,

А він клепле та й співа,

Всіх до кузні іззива.

 

 

 

«Ходіть, люди, з хат, із поля !

Тут кується краща доля.

Ходіть, люди, порану,

Вибивайтесь з туману !

Та тумани хитаються

Понад селом згущаються.

Розляглися по полях,

Щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини

Ті, що вгору йдуть з долини,

В тую кузню, де кують

Ясну зброю, замість пут.

 

Іван Франко згадував: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь. Се огонь з кузні мойого батька. І мені здається, що запах його я взяв дитиною в свою душу в далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

 

А з якою любов’ю і теплотою відзивається славний син нашого народу про чарівний куточок Прикарпаття, про землю, де проминуло його дитинство.

(під супровід «Мелодії» М. Скорика)

 

Погідна ніч літня в підгірськім краю.

О, скільки чарів, скільки в ній краси!

Там в далі гори-велетні дрімають,

Тут цвіти, трави в перлах із роси;

Лящать так дзвінко солов’ї в гаю,

Чорніють грізно бори та ліси,

Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води,

Таємна казка мов про дивний сон природи.

О краю мій, Підгір’я ти прекрасне,

Як я люблю, як я люблю тебе!

Мов зірка та, що світить і не гасне,

 Так та любов в душі моїй живе.

 

На сцену виходять учні у національному одязі і розповідають біографію письменника.

- Іван Франко навчався в сільській школі у сусідньому селі Ясениця Сільна, а пізніше у Дрогобицькій «нормальній» школі, згодом – у гімназії. Був одним з перших учнів, жадібно читав усе, що потрапляло йому до рук, на останні гроші купував книжки, збирав власну бібліотеку.

 

- Учень Франко на відмінно навчався сам, допомагав у навчанні друзям, записував усну народну творчість. Саме у гімназії з’явилися на світ перші літературні твори письменника.

 

- Склавши на відмінно іспити на атестат зрілості, І. Франко вступив до Львівського університету на філософський факультет. Він активно включився у студентське життя, став співробітником журналу «Друг», навколо нього завжди групувалася талановита студентська молодь.

 

- Здобувши університетську освіту, письменник поїхав до Відня, де одержав ступінь доктора філософії. Він мріяв про посаду викладача Львівського університету, але реакційні кола Галичини зробили все, щоб не допустити «політично ненадійного» Франка до університетської кафедри.

 

- Обставини життя І. Франка були надзвичайно складними. Три арешти й ув’язнення довелось пережити Франкові, злиденним було життя його родини. Але ніщо не могло зламати його сили, його духу, його любові до свого народу. Одна за одною виходили збірки його творів.

 

- Його працездатності могли б позаздрити навіть найзатятіші книгомани і вчені. 16-18 годин на добу за письмовим столом, з олівцем у руці і обов’язково поруч з книгою. Глибокі і різнобічні знання, досягнуті шляхом великого труда, дали йому право стати у шеренгу визначних творців науки, літератури, культури.

 

- Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті такого масштабу, як Іван Франко. Називаємо його Каменярем, який проклав рідному народові шлях у краще майбутнє. Називаємо його титаном праці, що високо підніс українське слово. І гордимося тим, що живемо у краю Великого Каменяра.

(учні виходять зі сцени)

 

Іван Франко – це безмежна країна, яка досі не має своєї наукової карти. Є в ній місцевості й дороги, добре знані кожним зі шкільної парти. Але є околиці, у які спробуємо зазирнути й ми, подорожуючи разом із героями його творів, щоб глибше зрозуміти неповторний світ Франка.

 «Чудовий ранок» 

Чудовий ранок був, сміялось небо,

Співали пташки, запах дихав з квітів,

Іскрилася роса на всіх листочках,

І все кругом будилось, гомоніло.

 

І. Франко «Вересень» 

Корови ситі, на стерні

Лежать і ремиґають,

А пастухи бульби печуть,

Коло вогню гуляють.

Ще ліс не стогне тим важким,

Осіннім, довгим тоном,

І ще стрілою ластівки

Ширяють над загоном.

 

І. Франко «Гримить»

Гримить ! Благодатна пора наступає,

Природу розкішне тремтіння проймає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над ними гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить -

Гримить !

 

 

І.Я. Франко «Земле моя !»

1.Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,-

Краплю, щоб в бою сильніше стояти

Дай і мені !

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов !

 

2.Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясають громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть !

Силу рукам дай , щоб пута ламати

Ясність думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювати, працювати, працювати,

В праці сконать !

 

3 великою майстерністю малює І. Франко картини природи. І це не просто картини, а відображення душевного стану.

І. Франко «Дрімають села»

Дрімають села. Ясно ще

 осіннє сонце сяє,

та холодом осіннім вже

 в повітрі потягає.

Темно-зеленії садки

 дрімають вже без плоду,

і тихо гріються хатки,

і верби гнуться в воду.

Ще ліс не стогне тим важким

 осіннім, довгим стоном,

і ще стрілою ластівка

 звиваєсь над загоном.

 

«Сипле, сипле сніг»

Сипле, сипле, сипле сніг.

З неба сірої безодні

Міріадами летять

Ті метелики холодні.

 

Одностайні, мов жура,

Зимні, мов лихая доля,

Присипають все життя,

Всю красу лугів і поля.

 

Білий килим забуття,

Одубіння, отупіння

Все покрив, стискає все

До найглибшого коріння.

 

Сипле, сипле, сипле сніг,

Килим важче налягає...

Молодий огонь в душі

Меркне, слабне, погасає.

«Дивувалась зима»

Дивувалась зима чом се тають сніги,

Чом леди присли всі на широкій ріці?

Дивувалась зима: чом так слабне вона,

Де той легіт бересь, що теплом пронима?

 

Дивувалась зима: як се скріпла земля

Наливаєсь теплом, оживає щодня?

Дивувалась зима: як посміли над сніг

Проклюнутись квітки запахущі, дрібні?

 

І дунула на них вітром з уст ледяних,

І пластом почала сніг метати на них.

Похилились квітки, посумніли, замклись;

Шура-буря пройшла – вони знов піднялись.

І найдужче над тим дивувалась зима,

Що на цвіт той дрібний в неї сили нема.

 

Гріє сонечко!

Усміхається небо яснеє,

Дзвонить пісеньку жайвороночок,

Затонувши десь в бездні-глубіні

Кришталевого океану…

 

Встань, встань, орачу! Вже прогули вітри.

Проскрипів мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дівчини, що з сну будиться,

В груді радісно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так і грудь землі диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

 

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любві мати щирая

Обійме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

 

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнії, думка чесная, – Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сійте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сміливість до великого

Бою за добро, щастя й волю всіх!

Сійте! На пухку, на живу ріллю

Впадуть сімена думки вашої!

 

Розвивайся, лозо, борзо,

Розвивайся, лозо, борзо,

Зелена діброво!

Оживає помертвіла

Природа наново.

Оживає, розриває

Пута зимовії,

Обновляєсь в свіжі сили

Й свіжії надії.

Зеленійся, рідне поле,

Українська ниво!

Підоймися, колосися,

Достигай щасливо!

І щоб всяке добре сім’я

Ти повік плекала,

І щоб світу добра служба

З твого плоду стала!

 

Джерелом перших поетичний вражень стала для Івана Франка народна пісня. Мати, ласкава і співуча, знала їх безліч. І працюючи, і відпочиваючи, вона співала синові. І ті пісні стали супутниками і утіхою його життя.

І. Франко «Пісня і праця»

Пісне моя, ти сердечна дружино,

серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю, як ним, малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухався я.

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

 

Іван Франко і пісня – невіддільні. Лагідна неньчина пісня, дзвінка пісня батькового ковальського молота, пісня лісу і річки, пісні рідного Прикарпаття, народжували у серці поета все нові і нові, уже власні пісні-вірші. Поезія Івана Франка – це воістину пісня, народжена у глибинах його пристрасної і щедрої душі.

 

Іван Франко був переповнений піснями – народними і власними, вони були його єством, любов’ю, турботою, багатством і зброєю.

 

Франкові пісні – це тиха зажура і спалах сердець, що кохають, це жмутки зів’ялого листя, що летять-осипаються над чиєюсь долею.

(пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»: сл. І. Франка, муз. А. Кос.-Анатольського)

 

І сам письменник любив співати. « Франко співав приємним баритоновим голосом, - писав Філарет Колесса, - співав зовсім просто і природно, так як співають наші селяни, без концертних манір, проте його спів чомусь глибоко зворушував».

Саме з маминих пісень приходить у вірші Франка - образ калини - народного символу України.

Виконується пісня «Ой єсть в лісі калина».

Звучить відео на слова  І. Франка «Червона калина».

Але пісні Івана Франка – це і стогін люду у панському ярмі, і заклик лупати скалу, боротись, перемагать і жить. Це гомін волі і голос Мойсея, якого чекають мільйони.

 

Франко завжди думав про свій народ, віщував йому славне майбутнє. Як згадують сучасники І. Франка, письменник вважав поему «Мойсей» одним із найвагоміших своїх творів. Уже хворий І. Франко у 1909 – 1914рр. часто їздив у різні міста Галичини з читанням поеми «Мойсей».

 

 Франко жив і творив, випереджаючи час. Велика філософія життя, розгорнена у творах Франка, до кінця ще не збагнена. Як актуально і сьогодні звучать слова Каменяра! Як не вистачає нам Великого Мойсея!

(Пролог до поеми І. Франка «Мойсей» учень читає у супроводі симфонічної поеми «Мойсей» С. Людкевича).

 

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

 

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

 

Невже тобі лиш те судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов'ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

 

Задарма край твій весь политий кров'ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила й м'якість, дотеп і потуга

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання…

 

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

 

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, —

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

 

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

 

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

 

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

 

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."

 

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

 

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

 

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

 

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

 

 

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

 

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

 

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

 

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

 

Іван Франко - могуча сила,

Як гордий дуб, міцний граніт,

Котрого буря не зломила,

І хоч верхів'я опалила,

А він красує сотню літ

 

Чолом тобі, життя стражденне !

Хай стихне зранена рука,

Як меч, перо твоє натхненне !

Хай сяє нам благословенне

Ім'я славетного Франка !

 

У 1913 році делегація жінок із Ходорова піднесла Франкові-ювіляру терновий вінок з переплетеними різнокольоровими стрічками

(на сцену двоє учнів виносять вінок).

...Вінок терновий йому підносять,

Хтось промовляє співцю при тому:

-Чому терновий? - Бо терну досить

У вашій славі, в житті важкому.

А стрічка золота, як промінь чиста, -

робота ваша вік невсипуча.

- А ця, червона, аж багряниста?

То стежка довга крізь терни, тучі.

А рожі білосяйні, пишні,

Сплетіння пелюсток густенне,-

Хвилини то життя затишні...

- Їх стільки не було у мене.

Лише оця ясна хвилина,

Що дарували, найвища, може...

І є вона одна, єдина,

З цих білих рож найкраща рожа...

...На схилі віку він радість звідав,

Озвався тихо вдячним словом.

Між найпечальніших у світі видив

Іван Франко з вінком терновим.

 

З листа до Нобелівського комітету, написаного професором, доктором філософії Йосипом Застирцем: « Це видатний поет і прозаїк, Великий Провідник свого народу, міжнародний геній заслуговує, щоб славна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією.

 

Цей лист, написаний 1915 року, надійшов до Стокгольма вже тоді, коли список лауреатів Нобелівської премії 1915 р. вже був затверджений. У 1916 році кандидатура Івана Франка не розглядалася, оскільки в травні цього року український поет помер, а Нобелівські премії посмертно не присуджують

 

До 130-річчя від дня народження І. Франка директор департаменту в ЮНЕСКО відзначив: «Ніколи не чекав, що людина за своє життя може стільки написати. Уявляєте, коли до нас у секретаріат почали заносити томи І. Франка, я думав, що їм кінця не буде. П’ятдесят томів. Україна може перед усім світом пишатися такою геніальною людиною...»

 

Це було майже тридцять років тому. Але у 50-томне «Зібрання творів І.Франка», видане у Києві до 130-річного ювілею, ввійшла, як вважають літературні дослідники, лише половина, написана невтомним титаном праці. Але, на жаль, жоден український уряд не виділив кошти на повне видання творів Івана Франка.

 

Учень читає поезію Р. Пастуха «Велет з погляду вічності»

Франкова доля – дуб посеред поля

Для звідусіль громів і блискавиць,

Якого вільна мучила неволя,

А він не гнувся і не падав ниць.

Франкова мрія – у тернах лелія,

Прекрасна й чиста, наче небеса,

Шаліє смерч чи біситься завія –

Вона до зір звитяжно воскреса.

Франкова віра – кожен день офіра

Себе усього нації своїй,

І поки аж його не змовкла ліра,

За неї вів безперестану бій.

Франкова правда – за ватагом гайда

Під знаменом святої боротьби,

Хай пропаде перевертень і зайда

Повік-віків із нашої доби.

Франкова сила – беркутові крила,

Спрямовані з низин у височінь,

Щоб сонцем їх щедріше окропила

Перемогти непереможну тлінь.

Франкова слава – спадкоємців лава,

Проваджена вогнем пророчих строф,

Аби устала з попелу держава,

Уже назавжди опісля Голгоф.

Франкова вічність – музи вулканічність,

Що із народних клекотить глибин,

І в цім її немеркнуча магічність

У сонмі найкоштовніших перлин.

 

Багатогранність таланту І.Франка більш ніж дивовижна. В одній особі поєдналися поет, прозаїк і драматург, перекладач і літературний критик, історик і теоретик літератури, філософ, фольклорист, мовознавець, етнограф та економіст, один з найважливіших політиків Галичини кінця 19-початку 20 ст

 

«Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій би не працював І.Франко і в якій він би не був великий», - так високо оцінив діяльність нашого талановитого краянина Павло Загребельний.

 

Учні читають поезію Р. Пастуха:

Стирає час міста і роки,

Як невгамована ріка,

Але не може стерти кроки

у вічність велета Франка.

Його суремне й переможне «Нам пора!»

Розбурхало вершини і низини.

Яка від їх удару встояла зоря?!

Яка б не розкололася крижина?!

Франка шануючи, себе питаймо ми,

 

Чому ще не прозріли після льоху,

Лінуємось і словом сильним, і кістьми

Його гостинець вимести від моху?

Ні Вашингтон, ані Москва, і ні титан,

Лиш ми самі збудуєм хату.

Про це нагадує щоразу нам Іван,

Коли ідем до нього, мов на свято.

Відео «Не пора, не пора», покладений на музику Д. Січинським, став національним гімном.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Загальношкільне свято

приурочене

160-річчю

з Дня народження

та 100 роковинам з дня смерті

Івана Франка:

«Франкове слово - це криниця .

Спіши з його джерел напиться!»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Класний керівник 7-А класу: Верхоляк Л.Я

 

 

Манявський НВК

Квітень 2016