Година пам’яті і скорботи жертвам голодомору 1932 – 1933 рр. в Білій Церкві присвячується

 

Година пам’яті і скорботи  жертвам голодомору 1932 – 1933 рр. в

Білій Церкві присвячується

 

 Лілія Редька,

вихователь

Мета: поглиблення у ліцеїстів знань про трагедію голодомору 1932-33р.р. в Україна, вивчення історії рідного краю та дослідження долі своєї родини в кінці  20-х поч.. 30-х років ХХ ст., виховання моральності та гуманістичних цінностей.

Обладнання: На дошці портрет Т. Г. Шевченка, під портретом слова:

                                                              А онде, під тином,

           Опухла дитина

               Голоднеє вмре…

              І не в однім селі,

                                 А скрізь на славній Україні.

                                                                 Т. Г. Шевченко

Столик, на рушнику – хліб, сіль, свічка, сніп обв’язаний чорною стрічкою і колючим дротом.

                                                                   Хід заходу

Звучить мелодія «Боже, вислухай благання»

Ведуча:

То був страшний, навмисний голод..

Стріла була така нищівна!

Щоби згромадити стодолу

 Колгоспної катівні. ...

Ведучий:

 …То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала.

Закрили Україні очі.

І душу міцно зав'язали.

Сліпу, пустили старцювати -

Луна ще досі в оболонях.

Здичавіла вкраїнська хата

На березі своїх агоній.

Глуху, заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті!

Як божевільна їла мати

Свою дитиноньку майбутню,

Зомліли навіть поторочі

І відвернулись голіафи.

             То був такий державний злочин

Здригнулась навіть мертва Кафа.

Мерцями віялося поле.

Ні хрестика, ані могили,

То був такий навмисний голод...

Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?

 

Підходять двоє учнів

В руках дівчинки запалена свічка, у хлопчи­ка табличка із цифрою «9 млн.»

 

Хлопчик: Історія людства не знала такого випадку, коли воло­дарі нищили голодом своїх власних громадян. Лише в XX столітті червона Москва запланувала і винищила до 9 млн. українських селян-хліборобів.

Ставить таблицю біля снопа, обмотаного чорною стрічкою і ко­лючим дротом

Дівчинка: Це - моя запалена поминальна свіча по тих 9 млн., а може десяти, хіба ж то зараз порахувати всі їхні кісточки.

Пам'ятаймо, що зимою 1932/33 рр. помирало в Україні 17 чо­ловік на хвилину, 25 тисяч щодня.

Ведуча: Не минуло це лихо і наше рідне місто – Білу Церкву.

Ведучий: Масова колективізація на Білоцерківщині проходила під тиском сили і досить таки швидко. Якщо в жовтні 1930 року у колгоспи об'єдналися 24 проценти селян­ських господарств, то у 1932 році — 61 процент.

       Це призвело до того, що створені колгоспи були не готові до виконання своїх виробничих завдань, їм не ви­стачало досвіду, знарядь, вмілих керівників, хоча допо­мога надавалась з боку міста. Чітко не було визначено, як організувати працю і ще що найважливіше - як її оплачувати.

Саме це стало причиною апатії  і незадоволення в колективах. А далі стало нічого їсти, нічим сіяти. В ра­йоні було засіяно не більше 30% усіх посівних площ.

Ведуча: Такими ж темпами проводилась і хлібозаготівля. Га­зети відкрили «вогонь» по хлібосаботажниках та опорту­ністах. В ці роки почалися масові репресії проти селян за зрив плану хлібозаготівель. Бригади по хлібозаготів­лях забирали у людей останні крихти, прирікаючи їх на неминучу загибель від голоду. При цьому вибивали две­рі, розбирали підлоги, били вікна,

Ведучий: Замість надання допомоги голодуючим, для боротьби з так званими «куркульськими перукарями» (це були в більшості жінки, які почали потайки зрізати ножицями колосся на кашу для своїх голодних дітей) .

       7 серпня 1932 року був прийнятий Закон про охорону соціалістич­ної власності, який в народі називали «законом про п’ять колосків» За кра­діжку колгоспної або кооперативної власності передба­чався розстріл з конфіскацією всього особистого майна або, позбавлення волі не менше ніж на 10 років знову ж з конфіскацією всього особистого майна.

Ведуча: Сталін  зажадав суворого виконання цього закону як найпершого обов'язку всіх комуністів, колгоспників і ро­бітників. На жаль, його дієвість відчу­ли й наші земляки - Пересунько С. М. з с. Щербаки, Півторак М. Г. з с. Фастівки та інші. Всі вони посмертно реабілітовані.

Учениця:

«Закон про п’ять колосків»

Грається болем лють,

Знаєш, що значить — закони?

...Кожну неправдоньку взуть

І зав'язати червоним.

Окликом не зупинить.

Біль не загусне.

Вирок!

Знаєш, що значить — вирва,

Як ...ані краплі вини?!

Бавиться люттю гнів.

Знаєш, що значить сваволя?

 

... Смерть

За п'ять колосків

Із власного поля!

                  А. Листопад

 

Ведучий: В голодні 30-ті роки міграція до міста ще збільшилась. Незважаючи на те, що щоденна пайка була змен­шена службовцям удвічі, а для робітників в 1,5 раза, останнім все ж було трохи легше. Вони одержували пай­ки по півкілограма хліба із кукурудзяного борошна. Місто заповнювали біженці звідусюди, десятки яких вми­рали прямо на вулицях.            Намагаючись врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни навколишніх сіл везли їх в місто і залишали в установах, просто на вули­цях. Маса голодуючих переповнювала місто, хоча в Преображенському соборі зимою 1933 року зберігалася тися­ча центнерів резервного зерна.

Ведуча: За спогадами жителя міста лікаря Тарановича О. П., дороги до цвинтаря (він знаходився по вул. Горького, де нині побудована фабрика хімчистки «Сніжинка») бу­ли усіяні трупами. Розпухлі від голоду люди не могли носити взуття, замість нього взували калоші, обв'язані дротом. Кількість померлих в 1933 році майже в 7 разів перевищувала 1932 рік. Так, якщо, в лютому 1932 року в місті померло 48 чол., то в лютому 1933 — 320 чоловік. Із 9603 спухлих весною 1933 р. в Білоцерківському райо­ні 500 були жителями міста. В районі крім того лежали, не маючи змоги уже рухатися, 1525 чол. Люди позбувалися розуму, поїдали своїх дітей. Було відмічено 13 випад­ків людожерства в селах. Випадки канібалізму були і в місті.

             Учень: Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брага мого, ні сестру,

Бо не впустить нас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі коло мене.

 

Забринить понад нами бджола золота,

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

                                     Д.Павличко «Панахида за померлими з голоду»

Ведучий: Жителька Заріччя Штика О.А. згадувала, як її сусід­ка шматком хліба заманювала дітей до хати, вбивала їх, варила холодець та смажила котлети для базару. Була спіймана міліцією. І коли її посадили на підводу з дво­ма котлами, в яких варився холодець, люди кидали в неї каміння, плювали вслід. Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоло­вік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до на­ступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,3 кг на місяць.

Учениця 1:

Не в світ приходили ті діти —

приходили в пітьму.

І мати...

Чи ж могла радіти? Кляла себе саму.

Проклятий рік. Косматі вісті,

І ніч глухоніма.

А ще дитя і ще в колисці,

А вже його нема...

Луною — плач! Стріла мисливська!

І тризна пелюсток.

Хто в тридцять третім народився?

Не чутися.

Ніхто...

                                        А. Листопад

Учениця 2:

Спіте, діти, спіте, любі,

І не просинайтесь!

Вже не буде мучить згуба,

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте, діти,

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням,

Затулила рядку й комин.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

Спи, синочку, горе-ласку.

Засинай... навіки, доню.

То моя остання ласка

З материнської долоні.

Ще пограймось навперейми

В піжмурки з бідою.

Лельки!

Заховаємось од неї

У сиру земельку.

                              О.Крикун «Остання колискова»

Ведуча: Смертність в навколишніх селах досягала 10 - 12 % . У повному відчаї голодні селяни шукали правди, надсилали листи Г.І. Петровському , уряду   України.

   В цих повних відчаю листах сповіщалося, що голодні люди їдять траву, кору дерев, здохлих тварин.

Ведучий:  Ось один з таких листів, що надійшов з с. Лосятина: «Чи законно це, що людей оставили без куска хліба, жодного хунта зерна, можна ж прохарчувати 5 місяців дітей одною кар­топлею, якої уже немає, день од дня голодних збільшу­ється. Чи знає історія такий час, який зробила зараз Радвлада.

       В такі люті морози викидали голих і голодних на мо­роз малих і великих, такого добровільного вступу в кол­госп толку не буде, бо і члени колгоспу не одержують жодного хунта хліба з 1 листопада 1931 р., вивезено хліб до одного хунта в хлібозаготівлю. Робоча худоба кожен день пропадає, бо немає соломи, не то що овса або дерті. Більше всього ограблені села такі як Лосятин, Саливонки, Гребінки, Храпачі та Скребиші білоцерківського району. Тисячі пудів забрано і снопами, і зерном, але грошей людям не сплачувано до сього часу, для цього потрібно приїхати з центру (Харкова) і зібрати загальні збори села і спитати людей у кого що забрано і не запла­чено, бо на район ми не вірим, багато забрано хліба, бо­рошна, сала, м'яса і т. п., забрано бригадами, а частково здано до колгоспів, де розбиралось по домам правлінням. За що мучать селян, за що гине худоба? За останні три роки врожайність зменшилась на 100 %. Наприклад, жито дало з 1 гектара 4 - 5 центнерів, яра пшениця з 1 га - 70 кг. Це в колгоспах, а в одноосібних зменши­лось менше. Чому в Москві пуд житнього борошна кош­тує 7 крб., а у нас - 90 крб., певно, вродило там краще?

В першу чергу потрібно спросити селян с. Лосятина, де голодовка. Підписались С. Мартиненко, М. Хуторний, М. Шевченко, члени колгоспу. Дайте хліба! Дайте хліба! Дайте хліба!» — закінчується лист.

Учениця:

 До зернини-бубки, дотла

(Що там бабський плач — голосіння?) —

Все мела «Червона мітла»,

Не лишала й жменьки насіння.

І в діжку зазирала, і в глечик, і в сівник,

І з миски висипала: «Зась вам їсти!»

Всіх трусили — владний Представник

 І свої запеклі «активісти».

Що в села забрала, те здала,

Ні Тимку на хліб, ні Тарасу...

Ой, пройшла «Червона мітла»,

Промітала Голоду трасу.

                                                В.Юхимович «Тридцять третій»

Учень: Ідуть, їдуть людомори

У червоних прапорах,

Забирають із комори

Порох, зниділий на прах.

Вимітають пил зі скрині,

Зерен запашні сліди,

Залишають Україні

Хліб з кропиви й лободи.

Світ виносять із халупи,

Що віками там горів,

І складають поміж трупи

Недовмерлих матерів.

Їдуть, їдуть без осмути,

Борошно везуть вочу

І співають, щоб не чути

З ями стогону й плачу.

                                           Д.Павличко «Панахида за померлими з голоду»

Ведуча: Тільки після того, як голодна смерть почала масово косити населення багатьох районів України, було вжито заходів для надання допомоги. Крім того, у березні 1933 р. керівництво України одержало дозвіл залишити все зібране після 1 лютого зерно для допомоги голодую­чим. 

    Білоцерківський район опинився у найтяжчому стані на Київщині, яка була на

другому місці (після Дніпро­петровської) по кількості повідомлень про голодуван­ня. В районі була створена спеціальна комісія для мобілізації засобів і надання допомоги голодуючим.

       Була розгорнута в районі мережа пунктів для харчування дітей. Значну роботу провела бригада лікарів міс­та, яка разом з представником   радянського   Червоного Хреста організувала харчові пункти при сільрадах. Все це хоч якоюсь мірою послаблювало продовольчу кризу, яка  обійшлася  в тисячі  людських жертв  у  місті  і  по селах.

Ведучий: Проте розміри допомоги не відповідали масштабам лиха. В 1921р. Радянський уряд зробив усе, щоб врятувати  життя мільйонів селян Поволжя і південних районів  України. Тоді спільними зусиллями, до яких причетне  наше місто, із залученням значної допомоги з-за кордону  від голодної смерті були врятовані мільйони людей.

       А от Сталін і його оточення після проголошення на початку 1933 р. «дострокового» виконання першого п'ятирічного плану, «успішного розв'язання грандіозного завдання побудови фундаменту соціалізму» не визнали в країні голоду. Відповідаючи на численні запити з-за кордону про масштаби лиха, нарком закордонних справ М. М. Литвинов зробив офіційну заяву про те, що «ні­якого голоду у нас немає, все це вигадки і домисли».

Учениця: «Весна»

Цей сніг, як сон прийшов - розтане.
Село лежить в тумані,
Голодний рік. Голодний день.
Іде - не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога - хоч повзе.

Весняний дух живим - нестерпним

До сонця зводить все живе

Й воно і молиться, і плаче,

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б він бачив, -

Сини ростуть на лободі.

Сини радянської держави!

Та знає вождь, усе він зна...

І вус всміхається лукаво,

В Москві весна, його весна!

В селі весна повзе по ліктях,

Повзе по мертвих і живих,

В долині сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх.

 І п’ють опухлими вустами

Оту живицю молоду,

Їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора, -

 Сьогодні ворогом ставав.

Голодний рік. Жорстокий світ.

 Дай хоч надію для живих.

 Весна. І сонце повнять діти.

Що дзвінко скапує зі стріх.

                     М. Будлянський

            Ведуча: Що ж до місцевих керівників, то вони наслідували приклад Косіора, який влітку 1933 р., тоді, як люди ще вмирали від голоду, продовжував твердити,, що «план хлібоздачі — непорушний закон», що цей трагічний рік «був вирішальним у підйомі сільського господарства», «роком крутого перелому в результатах господарювання колгоспів». Слід відверто сказати, що в тій ситуації совість керівників міста і району не пробудилась. Хоч у звітах і зведеннях багатьма з них ситуація оцінюва­лась цілком об’єктивно.

            Ведучий:  Ось що повідомляв, наприклад, своєму керівництву начальник Київського обласного від­ділу ДПУ: «Білоцерківський район. По матеріалах, рай-апарату, голодом вражені 47 населених пунктів району.

Село Мала Вільшанка. Голодує 91 сім'я. В них 55 опухлих. Померло на грунті, недоїдання за 2 місяці - 24 чоловіки.

Село Пилипча. Голодуючих 169 сімейств. У них опух­лих - 132 чоловіки. Смертних випадків від недоїдан­ня - 37.

У багатьох селах трупи своєчасно не хоронять, а зва­люють у погреби, двори. Бригади сільради, збираючи трупи, не ховають їх поодинці, а копають спільні ями, куди звозять від 10 до 15 трупів. Таким чином, в деяких селах трупи померлих знаходяться в будинках по кілька днів.

В загальній кількості голодуючих, опухлих і хворих на грунті недоїдання в області досягає кілька десятків тисяч чоловік.

За останній час ми відмічаєм значний ріст трупоїдства і людоїдства; Щоденно з районів одержую -10 і більше донесень.

В ряді випадків людоїдство переходить навіть «у звичку». Є факти, коли окремі особи, запідозрені в людо­їдстві в минулому році, вживають в їжу людське м'ясо і зараз, для чого здійснюють вбивство дітей, знайомих і проста випадкових людей».

Ведуча:  А ось яку страшну статистику подає записка Київ­ського обласного відділу ДПУ № 171 від 1 березня 1933 р. на ім'я голови ДПУ УРСР:

 кількість населених пунктів, вражених голодом, по області - 829,

по Білоцерківсько­му району - 44; кількість голодуючих сімей по облас­ті - 26525, по Білоцерківському району точних даних немає; голодуючих дорослих по області - 93 636, по Біло­церківському району - 6585; голодуючих дітей по облас­ті - 112199, по Білоцерківському району - 8015; кіль­кість хворих по області - 15 628, по Білоцерківському району - 2708; кількість опухлих по області - 47 392, по Білоцерківському району - 11 892; кількість померлих по області - 12 801, по Білоцерківському району - 3526; випадків людоїдства по області - 72, по Білоцерківсько­му району - 12; випадків трупоїдства по області - 65, по Білоцерківському району - 3.

 Ведучий: Якщо труднощі 1921 року були викли­кані господарською розрухою і небувалою засухою, то причини нової трагедії Білоцерківщини, як і всієї Украї­ни, коренилися в нежиттєздатності колективізованого сільського господарства, яке стало наслідком авантю­ристичного намагання Сталіна виконати п'ятирічку за три роки, а також діями надзвичайних комісій, які «за­готовляли» хліб в голодних селах навіть на початку лютого 1933 року. По суті, це був тотальний геноцид про­ти українського народу, націлений в першу чергу на зни­щення його генофонду - трудового селянства.

Учень 1:

Стань, народе, без ліку й числа,

Хором траурним, Пам'ятним колом!

Стань Вінком, стань життя Ореолом:

Хай почує вся пагорб і кожна ограда,

Що засуджено зло і проміниться Правда,

Омріяна Правда!

Учень 2:

Боже Великий, Всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати Правду,

Праведників не забудь.

Учень 3:

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш.

 Учень 4:

Заступи нас і нашу державу,

Од кривавих, лютих незгод.

Всі ми - сущі, усопші, прийдешні -

Твій пшеничний, безсмертний народ!

Звучить  молитва   «Боже,   великий  єдиний»  всіх присутніх «причащають» хлібом