Година пам'яті присвячена Пам'яті жертв голодомору

Година пам'яті «Жнива скорботи»

(присвячена Пам'яті жертв голодомору)

Вчитель: 28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про голодомор 1932-1933 років в Україні», в першій статті якого було визначено, що цей голодомор є геноцидом українського народу. І тепер щороку в останню суботу листопада українці пригадують ті страшні роки, які пережив увесь народ і о 16.00 ставлять на вікнах будинків запалені свічки пам'яті. (СЛАЙД 1)

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА.

Учениця читає вірш.

Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ж ми колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно

Вчитель: Тільки  в 20х роках ХХ століття українські селяни, переживши перший голод 1921-1923 років, отримали землі, почали жити й працювати для себе, самі багатіли й збагачували країну. Так почалася нова економічна політика. Прийшов Йосип Сталін і наказав селянам за безцінь здавати зерно. Селяни влаштовували бунти, відмовлялися віддавати хліб. У відповідь в 1928 році НЕП згортається й «кривавий вождь» оголошує курс на індустріалізацію та колективізацію. Село знов годує місто, непокірних селян оголошують «куркулями», забирають землю, реманент, а самих із родиною виселять за Урал, до Сибіру. Селян, що залишилися, радянське керівництво вирішило знищити голодом. Так розпочалася одна із трагічних сторінок українців – голодомор 1932-1933 років, штучний, методично і безжально спланований верхівкою ВКП (б) на чолі з Й. Сталіним.(СЛАЙДИ 2-3)

Як же жили в ті страшні роки наші співвітчизники, наші предки, рідні?

То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам'яті

Учень 2 (запалює свічку — кожен учень перед читанням також запалює свічку пам'яті — робить крок уперед): «Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуднівського р-ну Житомирської обл.: «На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...».

Учень. Пограбовані, зламані голоді і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід.  У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хворобливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом.

Учень

«Боже, врятуй мою МАМУ!»

МАМО!!!  МАТУСЮ! РІДНЕНЬКА!

Не покинь мене, моя НЕНЬКА

Не лети ти до синього неба

Бо для доні тобі жити треба.

Твоя донечка їстоньки хоче.

Ось і мишка про жито шепоче…

Хоч не хліба мені, зернинку знайти

І до тебе тоді б було сили дійти.

Це зернятко тобі я усе б віддала

Аби тільки, МАТУСЮ, була ти жива!!!!!!!!!!!!!!!!!!

БОЖЕНЬКА! Чуєш?? Врятуй мою МАМУ!!!!!!!!!!!!!!

Братика й тата вже кинули в яму.

Від голоду вмерло все наше село

А людей тут багато-багато жило!...

Залишились тільки я і МАТУСЯ.

Тож до тебе, єдиного, я зараз Молюся!

Учень. Звали її Параскою. Помила дітей,натопила маковинням, закрила лядку, і до ранку всі померли.

Спіте, діти, спіте, любі!

І не просинайтесь.

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно,  спіте, діти!

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись.

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

Учень.

О, як же ти не вмерла, Україно?

Бо скільки ж то зловісницька мета

Звела людей, приречених безвинно, —

Й ніхто за це ні в кого не спитав:

Чому, чому, чому, чому

Гонили правду у тюрму?

Чому від голоду вмирали?

Чому церкви поруйнували?

Чому так знищили багато?

Чому не судять винуватих?

Вчитель: У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світлою пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі. (Запалюється свічка.)

Нехай у ваших душах залишиться цей маленький вогник свічечки, як спомин про тих, кого сьогодні немає серед нас, які померли страшною смертю, дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилось! Хай світло від свічки у небо летить, Хоча б одну душу зігріє в цю мить. Щоб душа ця загублена спокій знайшла І у вічність до Бога вона відійшла.

Звучить пісня О. Білозір «Свіча» (відеокліп). Діти виходять зі свічками в руках і шикуються у вигляді журавлиного ключа.

Хвилина мовчання (вмикається запис ритму метронома).

 Вчитель: Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Озиратися в минуле треба кожному. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Нині доля Батьківщини в руках Ваших батьків, завтра – у Ваших. Аби трагедії народу ніколи не повторилися необхідно, щоб Ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними.