Година спілкування на тему: "За що шанують українців."

Тема.    За що шанують українців.

Мета: ознайомити учнів із національними особли­востями та менталітетом українців; продовжи­ти знайомство учнів із народними ремеслами і промислами, кращими традиціями мистецтва нашого народу; учити створювати щось своє, неповторне, і цим робити хоч маленький внесок у скарбничку рідної культури; виховувати ша­нобливе ставлення до рідної культури, народних майстрів, пояснити, що тільки за такого ставлен­ня до народних надбань наш рідний дім, наша країна можуть розквітнути.

Обладнання: аудіозапис українських народних пісень (на вибір учителя); роздавальний матеріал (роздруковані картки з прислів'ями); вишиті рушники, сорочки; кошик із писанками; зразки виробів майстрів лет-риківського розпису.

Коментар: розповідь про народні ремесла і промисли, що збереглися до наших днів, може вести або сам учитель, або підготовлені ним учні-читці. До по­чатку заняття вчитель організовує в класі вистав­ку витворів народного мистецтва.

Хід заняття

Учитель пропонує учням об'єднатися в групи за принци­пом «квіти» (ромашки, барвінки, конвалії, бузок, троянди), роздає по групах картки із записаними на них прислів'ями і просить назвати професії, про які говориться в них.

                                    Гончаря глина годує.

                                    У руках коваля залізо плавиться.

                                     Тесля завжди без воріт» а швець завжди без чобіт.

                                     Кому що, а мельнику вітер.

                                     Добрий пастух не покине своє стадо.

                                     Добра пряха і на скіпці напряде.

                                     3 ткача не буде багача, а з швачки — багачки.

                                      Кожний кравець на свою моду крає.

                                      Рибак дощу не боїться.

                                      Кому до чого, а стрільцеві до лука.

Учитель робить висновок про те, що в прислів'ях названо ремесла українців.

Протягом багатьох століть український народ створював і вдосконалював певні норми свого життя. Вони були тісно пов'язані з народним світоглядом українців, відбивалися на їхньому способі життя, рисах характеру.

Працелюбні, вправні, досить кмітливі, здібні до сприй­няття нового — такими характеризуються українці й у ба­гатьох історичних пам'ятках. Таке ставлення до праці е сут­тєвою складовою української ментальності.

Миролюбність, доброзичливість і гостинність українців завжди були помітні в їхньому громадському та сімейному житті. Шанобливе ставлення до традицій попередніх по­колінь, повага до старших, звичай спільного вирішення важ­ливих питань виявлялися не тільки в братствах, селянських та молодіжних громадах, а й у родинах. Українці поважали померлих пращурів, дбали про визначення свого родоводу, прагнули злагоди у сімейних стосунках, з любов'ю та ніж­ністю ставилися до дітей. У народі казали: «Від родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі». Мир та згода між людьми, мир людини з Богом, зовнішня та внут­рішня гармонія — таким уявлявся українцям ідеал людсь­кої моралі.

Згідно з народним світоглядом людина була невід'ємною від природи. За аналогією з природою навіть вік людини, українці ототожнювали з певними порами року: дитин­ство -- весна, молодість — літо тощо. А улюблені росли­ни — калину, вербу, тополю, явір — нерідко наділяли люд­ськими рисами, оспівували в думах та піснях.

Наші предки любили прикрашати своє житло: розписува­ли вибілені стіни й печі, різьбили ложки, віконниці, малю­вали ікони, плели мереживо, вишивали рушники, сорочки, наволочки. Жінки все своє життя супроводжували квіта­ми — живими, засушеними, намальованими, вишитими.

Велику цінність у кожній оселі мали вишиті рушники. Ними прикрашали вікна та двері, бо вони повинні були оберігати житло від домовиків. Часто на кінцях таких руш­ників можна було побачити зроблені обереги — вишиті фі­гурки людей, що немовби взялися за руки й не пускають злі сили.

Гордістю кожної української родини були рушники для образів. Для них брали найкраще, тонке, гарно вибілене по­лотно. Пишалася родина і вишитими рушниками, якими прикрашали картини, дзеркала, рамки з фотографіями. Див­лячись на ці рушники, кожний міг оцінити роботу жінок.

Та, мабуть, особливо любовно вишивали дівчата довги­ми зимовими вечорами сватальні рушники, які сватам треба буде потім подавати. Ще й судженого не знали, тільки долю загадували, мріяли, співаючи десь на вечорницях.

Різні візерунки вишивали на рушниках, бо вони мали особливе значення в житті людини. Так, наприклад, букет незвичайних квітів, що стоїть у вазі,— «дерево життя» — це символ радості, довголіття.

Традиційні кольори, які є на рушниках,— червоний та чорний. Старі люди кажуть, що ще від древлянських племен ті кольори означають горе і радість.

На всі випадки людського життя були раніше обрядові рушники. Без них не будували хату, бо на рушнику підніма­ли сволок, а потім із вдячністю дарували майстрам. Гостей зустрічали хлібом-сіллю на рушнику, в поле на оранку чи жнива без нього не виходили.

Ось і виявляється, що роль рушника в житті нашого на­роду величезна, бо він супроводжує людину від колиски до могили. Тому-то з такою любов'ю і шаною ставиться до них наш народ.

У старовинному селищі Петриківка живуть привітні талановиті люди — творці чудового українського декора­тивного розпису. Під акварельними фарбами розцвітають дивовижні квіти, з'являється буйна зелень, дозрівають фан­тастичні ягоди на дерев'яному посуді: цукерницях, пудре­ницях, кухлях, сільничках, вазах.

Ще здавна українські вироби з дерева цінувалися у всьо­му світі. Особливим попитом завжди користувались скрині та скриньки, посуд, декоративні тарілки та інше. Народні майстри вміли у своїх витворах відобразити чарівну непов­торність української культури.

Народна пісня! В ній найповніше виявилась душа наро­ду. У давні часи співалися трудові пісні, що виконувались у процесі праці, зокрема під час польових робіт: родинні звичаї, веснянки, жниварські пісні, колядки і щедрів­ки. В історичних піснях оспівується героїзм козацтва, його сміливі походи, лицарська честь, життя і побут. (Звучить аудіозапис.)

Минають віки, змінюються покоління, а народна пісня залишається. протягом багатьох століть народ створював свої пісні, думи-скарби народної творчості, а скарбівничи­ми нашого епосу були кобзарі, самобутні Гомери України, З їх пісень постає перед нашими очима славна і героїчна Україна. Про боротьбу з турецько-татарськими нападника­ми, тяжку турецьку неволю та втечу з неї, смерть козака на полі бою співали народні кобзарі у супроводі бандури або ліри. Це з їх розповідей ми дізналися про козака Го­лоту, що «не боїться ні огню, ні меча, ні третього болота», про гетьмана Дорошенка, який веде своє військо, військо запорізьке, про славного козака Морозенка, за яким «вся Вкраїна плаче», про стійкого Самійла Кішку, який п'ятдесят чотири роки пробув у турецькій неволі, але не скорився ворогові.

Доля багатьох пісень подібна до долі нашого народу. Ба­гато з них переслідувалися, їх забороняли. Але ж ці пісні жили, плекали в серцях людей невмирущу надію на духов­не відродження. Так було, наприклад, з гімном Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Власті сурово заборо­няли цей гімн, але вбити його не змогли. Сьогодні гімн «Ще не вмерла Україна» став державним гімном України.

Знамениті у всьому світі українські писанки беруть свій початок від прадавніх вірувань нашого народу.

Найперше яйце — за легендою — мало всередині не жов­ток з білком, а зародок цілого світу. Розмальовані яйця-писанки присвячувалися сонцеві й весні, а розписували їх на­передодні свята Весни.

З тієї хвилини, коли на яйце наносився орнамент, воно переставало бути простим яйцем, а ставало святою писан­кою. Бо ж були ці орнаменти не простими малюнками, а таємничими знаками, пов'язаними з магічними обряда­ми. Писанки вважались вірними помічниками й захисника­ми наших предків, їх, до речі, не можна було писати в той час, коли ти з кимсь посварився чи був у гніві, адже писан­ка — символ добра й сонця.

Дарувати писанку — означає бажати щастя, здоров'я, доброї вдачі. Діти ходять по хатах, даруючи писанки роди­чам, а дівчата розписують їх для своїх коханих.

Заключне слово вчителя.

Закінчуючи годину нашого спілкування, я хочу запро­понувати вам створити щось своє, неповторне: вишиванку, писанку, витинанку, різьблення по дереву тощо — і цим зробити хоч маленький внесок у скарбничку рідної куль­тури.

Інформація для вчителя

Під час розповіді про українські народні ремесла учи­тель може скористатися додатковими відомостями.

Ткацтво

Покровителькою прядіння та ткацтва до прийняття християнства в Київській Русі вважалася богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата й підлітки. Ткацький верстат був у кожній оселі. Згідно з традицією, жінка зобов'язана була вміти вико­нувати ткацькі роботи. Займатися цим видом промислу можна було протягом усього тижня, крім п'ятниці. Копіт­кі процеси ткання, відображені в народних повір'ях і об­рядах, дійшли до наших днів.

Починаючи з IX—X ст. ткацтво перетворюється на ок­ремий вид ремесла. За призначенням тканину, яку виго­товляли, поділяли на три групи: для одягу, для впорядку­вання житла, для господарських потреб.

Вишивка

Із XVI—XVII ст. на теренах України — у Києві, Черні­гові, Корці, Львові створюються цехи, у яких виготовля­ють вишивки.

Із XIX ст. вишивка стає ремеслом. І донині чимало мешканців України займаються вишиванням. Цей вид мистецтва глибоко пов'язаний із народними традиціями, побутом, релігією. Вишивкою займаються переважно дів­чата і жінки. Аж до другої половини XIX ст. кожна дів­чина повинна була вміти ткати, вибілювати й вишивати рушники, скатерті, одяг.

Основною функцією вишивки є оздоблення одягу й тканин (рушники, скатерті, простирадла, наволочки для подушок). Також це мистецтво мало ритуальне зна­чення — використовувалися символи-обереги. Оздоблю­валися перемітки, очіпки, хустки, стрічки, сорочки, ко­жухи, свити.

Найпопулярнішим було оздоблення сорочок, зокрема рукавів, горловин, пазух, манжетів. Кожний регіон України має свої особливості виконан­ня вишиваних творів, їх композиційної побудови, ви­користання технік та кольорової гами. Пригадайте, які рушники є у вашому домі, що на них зображено й якими нитками вишито.

Уміння народних майстринь оспівується в легендах, пе­реказах, піснях, прислів'ях, казках. Пригадайте, у яких піснях розповідається про вишивку.

На Волині основним кольором був червоний, який до­повнювався чорним, синім або зеленим.

На Київщині основним кольором також був червоний, доповнювався чорним та жовтим.

На Буковині при виготовленні вишивки використову­вали білий, червоний, чорний, жовтий та синій кольори ниток.

На Полтавщині вишивали охристо-золотими, блакитни­ми, темно-синіми, зеленуватими кольорами.

Львівські майстрині використовували червоний, синій, білий, зелений, жовтий кольори.

Писанкарство

Масове розписування яєць в Україні побутує протягом століть. У багатьох народів збереглися перекази, у яких яйце виступає джерелом життя, світла, тепла, пробудження, відродження. Писанки виготовляють до Великодніх свят.

Розрізняють такі види писанок: крапанка, крашанка, шкрябанка (дряпанка), писанка, мальованка.

Усі три види декоративно-прикладного мистецтва ма­ють спільні риси. Усі вони оздоблювалися символами-оберегами.

Вироби народних майстрів були закодованими, і кож­ний оберіг мав своє призначення. Якщо ви виготовляєте виріб, у якому бажаєте багатого врожаю, зображуєте зер­нятка, грабельки, землю, воду, безконечник. Якщо ви ба­жаєте довголіття, зображуєте сонце, ружу, рибу, оленя, сосну, вербу, сонях. Якщо це виріб для закоханих, ви зоб­ражуєте квіти, смереку, зозулю, повну ружу, з побажан­нями сили : дубовий та калиновий листи, вербову гілку. На своїх виробах майстри також зображували символи-по-

передження — заячі вуха, ведмежі лапи, зуби вовка, вовчі ребра. Велику роль вони відводили християнським симво­лам: хрестові, церкві, Святій Трійці, Божому оку.

Кераміка

Керамікою звуться гончарні вироби з випаленої гли­ни — посуд, сувеніри, кахлі, черепиця та ін.

Гончарство є одним із найстаріших народних промислів, що виник в епоху неоліту. Завдяки властивостям глини, яка пластична під час формування й стає твердою від випа­лення, талант народних майстрів різних поколінь втілився в неперевершені твори.

Чудовим прикладом є гончарна ваза з піктограмами, знайдена поблизу с. Лепесівка. Учені вважають, що ваза виготовлена в III—IV ст. н. е., під час розквіту в північ­ному Причорномор'ї черняхівської культури. Ваза сірого кольору. На вінчику нанесений орнамент, який поділено на дванадцять зон. За припущеннями науковців, він являє собою стародавній календар.

Завдяки винайденню гончарного круга в IV ст. до н. е. стався переворот у розвитку ремесла. Посуд стає якісні­шим, легким, із тонкими стінками, з ясними симетрични­ми обрисами виробів.

Переважна більшість гончарних виробів прикрашалася стилізованими декоративними елементами. Умовно ми їх поділяємо на такі групи: геометричні (безкінечник, зуб­чики, зірочки, промінчики з кружальцями, баранчики, лінії, знак живої землі), рослинні, тваринні, зображення людини, християнські.

Орнамент у період неоліту, в епоху міді та бронзи, нано­сився на поверхню гончарного виробу переважно у верхній частині. Трипільський же посуд оздоблювався декором по всій поверхні.

Керамічні вироби, залежно від виду покриття, поділя­ються на дві групи:

— майоліка — покриті прозорою поливою чи непрозо­рою емаллю;

— теракота — без локриття або розписані фарбами, ла­ками, ангобами.