«ГОЛОД 1932-1933 років. РЕПРЕСІЇ І ВЕЛИКА ВРАДІЇВКА. ПЕРЕДУМОВИ,ПОДІЇ, НАСЛІДКИ.»

      Матеріали  науково –пошукової роботи

 

 

«ГОЛОД 1932-1933 років.

РЕПРЕСІЇ І ВЕЛИКА ВРАДІЇВКА.

ПЕРЕДУМОВИ,ПОДІЇ, НАСЛІДКИ.»

 

Голодомор /1932 - 1933/.

 

Не сьогодні це сказано:

час народжуватись і час помирати,

час руйнувати і час будувати,

час розкидати каміння, і час збирати каміння,

час мовчати і час говорити.

     Тож і поговоримо про реальні події колективізації. Розповідає свідок Гордуз Iван Микитович: “Врадіївка була степовим селом, яке до колективізації нараховувало понад 8 тис. мешканців: українців, молдован, росіян, євреїв, кілька осілих сімей циган. Село раніше було панським, та хліборобські почуття передавалися із покоління в покоління. Достаток залежав від землі.

  До суцільної колективізації дехто з селян шукав нові форми колективнного господарювання. Була в селі і комуна, були і ТСОЗи, були і десятидворки та артілі. Були й такі, хто мав свою землю і господарював індивідуально.

     Найбурхливішими були 1930-1932 рр. Мій тато Гордуз Микита Карпо-вич вступив до колгоспу в 1930 році. Коли прийшли записувати до колгоспу то записали усіх членів сім’ї. Вступ до колгоспу рахувався добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під страхом позбавити всього і навіть виселення з землі дідів та прадідів. До колгоспу було забрано все, що було у господарстві: коняку, корову, плуг, борони...виганяли з села. Спочатку найбагатших, заможних, потім і середняків. Тільки ось цей третій захід налякав селян, і вони майже всі пішли до колгоспу. Розкуркулювання йшло попереду колективізації.

     На той час у Врадіївці проживало близько 10% заможних сімей, так званих куркулів. Ними вважалися господарства у яких було дві-три пари коней, одна-дві корови, телиця, 30-50 курей, десяток свиней, віялка, жатка, трактор, кілька возів, кінські і парові машини для обмолоту зерна, та хата під соломою. Саме таким “куркулем” і був житель Врадіївки Нагорний Захарій, який мав ще й 25 десятин землі. На своєму полі сім’я Нагорних в основному справлялася з роботою сама. До складу сім’ї входили: дружина, три сини /Капріян, Василь, Леонід/, дві доньки /Тетяна та Параска/. Але розкуркулювали і середняків. Середняком вважався господар в якого на подвір’ї була пара коней, дві свині, плужок, косилка, жатка.

       В основному сім’ї середняків просто виганялися із власних хат. I всіх членів родини вивозили в поле. Iм не дозволялося повертатися назад, все майно конфісковувалося. Серед них були: Петренко Григорій, Жалоба Григорій, Андрій Ковальський, Яків Олійник, Нагорний Григорій. Очевидці розповідали, що якось до сільради привезли підводою майно когось із розкуркулених господарів. Кожухи, свитки, рядна, подушки, рушники, скатерки, сорочки все це скинули на подвір’ї. Активісти вибрали що краще. А потім сказали до людей, яких зібралося чимало: “Беріть”. Довго ніхто не підходив до того барахла. Потім якась жінка зважилась, узяла кожух і почала його роздивлятися. Хтось із чоловіків тихо мовив: “Марино, хіба це твоє? Бійся Бога. Чуже ніколи не принесе щастя. Кинь”. Жінка поклала кожуха і відійшла. Люди почали розходитись. Більшість щиро жаліла “розкуркулених”: адже вони були ані трохи не заможніші , аніж решта селян.

      Одного дня селом пішла чутка: корови стоять в колгоспному дворі голодні, недоєні, здихають телята, свині. Жінки кидали свої заняття, хапали палиці, канати  і бігли на колгоспний двір. Там уже було багато жінок, чоловіки стояли осторонь. Декотрі з жінок уже вели на налигачі корову, теля, коня, тягнули воза, плуга. Двір вирував, як розворушений комашник. Ще кілька місяців, тижнів, а то й днів тому ці корови, коні, були власністю селян. Вони здавали їх у колгосп, але все ще вважали своїми. I корови впізнавали своїх господинь, коли ті часом приходили на колгоспний двір, щоб глянути на свою худобину.

               Але тиша тривала недовго. На другий день у село наїхали уповноважені, міліція. До сільради почали приводити людей, не тільки чоловіків, а й жінок. Після “обробки” жінки повідводили корів, коней назад у колгосп, понуро, без крику, із міцно стуленими губами. Та на цьому не закінчилося. Багатьох відвезли в місто. Казали, що то були заводії бунту, що підмовляли жінок з надією, що тим нічого не буде. Воно так і вийшло: Жінок не арештували, а чоловіки поплатилися.

     Сім’ю жителя Врадіївки Романішина Тимофія Парфеновича /сільсь-кого суддю/ розкуркулювали чотири рази, але так як він був людиною освіченою і знав закони, кожен раз конфіскатори змушені були повертати все “добро” його колишнім господарям.

      В 1932 році /восени/ почалась так звана, контрактація - викачування залишків хліба. Коли здавати було нічого, організували “буксир” /4-5 чоловік активістів на чолі з уповноваженим/, який ходив по дворах і відбирав хліб. Спочатку ніби лишки, а потім все підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали...

     ...Спочатку в колгоспі працювали дружно, за працю писали трудодні, а на них майже нічого не давали. Селянин побачив, що його одурено...

Сидить дід на стерні

Та штани латає,

Стерня його з заду коле,

А він колгосп лає:

“Проробив дванадцять день -

Записало трудолень!”

Настав голод 1932-1933 років.

Прислів’я, приказки, частівки виникали на кожному кроці. Три роки колгоспного життя, за який все оніміло: голод та сталінські репресії зробили своє діло.

Про те, як сприймали селяни “нове сталінське життя”, свідчать прислів’я та приказки.

 

I. Час агітації за колгосп.

Ти хоч плач, хоч ридай, а заяву в СОЗ подавай.

Сталін хліба захотів, той придумав куркулів.

Всюди плачі, всюди крики, селян учать як їм жити.

Власної землі не мати - по світу блукати.

Жить одноосібно - значить жити бідно /агітатор/.

 

II. Вступ до колгоспу.

Після Ленінського НЕПу залишились ми без степу.

Ленін волю людям дав - Сталін всіх у ТСОЗ загнав.

Буксир хліб увесь забрав, щоб мужик скоріш здихав.

Чом село так лементує? То буксир в нім хозяйнує:

у людей хліб забирає, хай село все вимирає.

Нема хліба, нема сала: така тепер власть настала.

 

III. Перші 2-3 роки колгоспного життя.

Ми тепер усі у ТСОЗі, то й плачемо на порозі.

Сидить баба в бур’яні та й рахує трудодні.Врахувала 300 день

дайте хліба хоч на день.

Не збирайте колоски, бо підете в Соловки.

Свині нині не кричать, не реве худоба, викинь зуби на полицю

та й лягай до гроба.

Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні.

Як мав землю я свою, стрівав в полі я зорю,

Нині сплю я до тих пір поки збуде бригадир.

 

IV. Голод.

Все ви дали, як голодали.

Не милий світ, як пустий живіт.

Від голоду у дитини присох живіт до спини.

I стар і молод пережили голод.

Голод голих любе.

Життя б’є, як хліб є.

Покійні не голодують.

Голодному і в день і в ночі на умі калачі.

Серп і молот принесли голод.

При комуні - пусто в клуні.

Прийшов новий світ - затягніть живіт.

План на п’ять літ - підтягніть живіт.

Пий воду, їж бур’ян та виконуй п’ятирічний план.

Нехай кишки воркотять - вони їсти хотять.

Чого ж очки не сплять - вони ж їсти не хотять?

- У колгоспі добре жить: один робить - сім лежить.

- В 33-му году люди мерли на ходу.

Кулак у нас той, хто на кулаку спить.

 

1. Устань Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Клуня раком, хата боком

I коняка з одним оком,

I корова без хвоста,

I комора пуста,

Ні овечки, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

 

2. Мала баба одну козу

I ту дала колхозу,

Сіла собі при столі

I рахує трудодні.

 

3. Питала баба діда:

- Чи дадуть в колгоспі хліба?

- Дадуть хліба ще й коржа.

Будем їсти без ножа.

 

4. Устань, Ленін, подивися

До чого ми дожилися:

Клуні раком, хата боком,

Кінь в колгоспі з одним оком.

Ні корови, ні свині, -

Тільки Сталін на стіні.

Тата в СОЗі, мама в СОЗі,

У нас хата стоїть з лоззя,

I на хаті один куль,-

А всі кричать, що куркуль!

 

5. Масло, пшеницю

Вивезли за границю,

Ячмінь та овес

Згноїв МТС.

Не дивуйтесь, добрі люди, -

Завтра й з вами таке буде.

 

6.Iде Сталін на тарані,

Дві сільодки у кармані,

Цибулиною поганяє -

Америку доганяє.

А на хаті серп і молот,

А у хаті смерть і голод.

 

7. Батько в СОЗI, мати в СОЗI,

Діти ходять по дорозі,

З черепочка воду п’ють.

Молоточком воші б’ють.

Устань, Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Ловим миші та товчем,

Леміщаники печем.

 

8. Крупська грає на гармошці,

Сталін жаре гопака -

Дожилася Україна:

По 100 грам на їдока.

 

9. Соловки, ви, Соловки -

Дальняя дорога -

Серце ноїть,

Грудь болить,

На душі тривога.

 

10. Одна лата, два кулі,

Записали в куркулі.

Взяли півня і курки

I загнали в Соловки.

 

11.Ой яблучко на чотири часті -

Нема хліба на Вкраїні

При совецькій власті!

 

12. Повстаньте, гнані та голодні.

Беріть кочерги й рогачі -

Женіть буксир із України,

Не переводив би харчі!

 

13.Чуєш, кури забрало

Ще й по півня прийшло.

У коморі пошукало,

А півня не знайшло.

 

14.Вийшли ми всі із народу,

Хліб відібрали у нас.

Ось вам союз і свобода,

Ось вона, сталінська власть.

 

15.Коли встав би Махно -

Не дав комуністам

Хліб мужицький відбирати

I в комуні їсти.

 

16. Iндуси пасуть гуси,

А СОЗівці бугая

Iндуси їдять гуси,

А СОЗівці - журавля.

 

Про ці події згадує жителька селища Врадіївки Богуш Катерина Iванівна: “Я, була ще дитиною, коли забрали батька і дядька. Мій батько майже першим вступив в колгосп. Він доглядав колгоспних коней і був неграмотний. Одного вечора десь у кінці грудня, або на початку січня 1933 року, прийшов після роботи додому і сказав мамі: “Ось мені дали якийсь конверт, сказали занести його і віддати начальнику міліції” -, мати засумувала, батько також. Батько встав рано, попрощався з нами і пішов, звідти не повернувся. Мати вже знала, що батько не прийде. Приготувала йому передачу і понесла. Коли її не було вдома, до нас прийшли два дядьки. Вони зайшли до хати і почали шукати зерно. Коли знайшли його, то допитувалися, де ми його взяли?

      Наша хата була край села, а коло хати посіяли колгоспний ячмінь. Того року було багато мишей, вони носили в свої “комори” чимало зерна - обшустраного і в колосках. Ми раненько вставали, брали мішок, відро і по мишачих слідах вишукували їхні нірки. Забирали і приносили додому. Так назбирали ми два мішки ячменю.

     Ті чоловіки забрали зерно в мішки, кинули на віз, а корову прив’язали до воза і повели...

      Днів через десять був суд, серед підсудних був і мій батько. Всіх їх суддя називав розкрадачами колгоспної власності і ворогами Радянської влади. Вирок був усім один; по сім років тюремно-трудового режиму.

       Голод почав підкошувати нас і наших сусідів, забирав їх життя. Від голоду позапухали тітчині Ганниної діти: Соня, Шура, Iванко, їх дід, сама тітка Ганна. Всі повмирали, хоронили їх без трун.

Повмирали і наші сусіди - тітка Наталка та її діти: Яша, Олексій, Оксана. Багато в нашому селі такою смертю померло людей. Голод примушував їсти все: макух, буряк, лободу, солому, цвіт калачиків, собак, котів, диких пташок...”.

       Збереглися і інші спогади жителів нашого селища: “Про 1933 рік я все дуже добре пам’ятаю. Нас було в батьків четверо. Тато мої робили з глини горщики, ходили з мамою по селах, аби виміняти яку жменю зерна. Вони за поріг, а гості на поріг. Залізними палицями стукають скрізь і в нас питають, де тато закопав хліб, скажіть, то дамо вам буханку хліба і будете їсти... Забрали в нас корову. Тато з мамою не змогли ходити та міняти, бо скоро попухли. А ми, діти, ще раніше попухли. Дуже просили у мами їсти. Менший брат довго плакав, а на ранок помер, через день помер і другий брат. Лежать обидва мертві. Мама плачить. Того ж дня ввечері помирає і сестра. Уже троє лежать, усі пухлі, аж дивитись страшно. А я ж і сама така. Мама сусідові сказала, а той пішов у сільську Раду. Приїхало двоє на підводі, були в них червоні пов’язки на руках. Забрали братиків і сестричку у ряднах на підводу і повезли. А через два дні померли тато. Саме вечір був, субота. Я так коло них, мертвих, і спала. А в неділю рано мама говорять: “ Дай мені, дитино, убратися у все чисте з скрині”. Я їм подала, і вони убралися, лягли і померли. Лежали тато і мама до понеділка. А в понеділок прийшов наш родич, дядько, заявив у сільраду. Приїхали і забрали їх, завезли за село, в яму.

Коло нас жив татів брат. Шестеро дітей за три дні померли. Пішла я до них і побачила: одне лежить на землі мертве, друге на лаві, третє на столі, а їхня мати плаче, не знає що робтти. Коли дітей забрали, дядько пішов у світ, говорив: “Піду в ліс і щось собі зроблю”. Так його більше й не було. А його жінка помішалася розумом, ходила, як русалка, коси розпустила і все говорила, що “красна мітла” забрала мої діти, чоловіка і хліб.”

    “Якось навесні я прийшов додому з школи. I застав таку картину. Менший брат Степан сидить біля немічної мами, тримаючи кашкет з голопузими горобинятами. Мати їх хапає і жадібно, живцем пхає в рот. Iншим разом з такою ж божевільною жадобою вона видовбувала голкою равлики, яких брат насмажив цілу сковорідку, але ніщо не врятувало матір і її життя на 44 році згасло. Слідом за нею пішло і двоє моїх братів”.

      “У лихоліття голоду мені довелося бачити багато мученицьких смертей. Серед них особливо запам’яталась смерть моєї бабусі. Це була фізично сильна, з міцною статурою жінка, яка могла б прожити всі сто років. Було, як піде по хмиз, всі дерева тріщать і гудуть. Будь-яке сухе дерево як очертику зламає, а навантажить, що звичайній людині треба обернути кілька разів. I от, коли у сім’ї повмирали майже всі, в цієї, в минулому могутньої жінки, тіло висохло, як пір’їнка, а руки і ноги стали тонкими, як патики. Лежачи на землі, кволим голосом звернулась до мене: “Синочку! Десь із-за лісу люди носять висадки, й ти б приніс кілька буряків”.

Взявши торбинку, пішли з товаришами на пошуки отих висадків. Швидко знайшли і набили ними торби. Та тут з’явились об’їждчики і на конях погналися за нами, але нам вдалось втекти. Вдома бабуся тут же майже проковтнула два буряки, а решту зварила. З страшною жадобою все з’їла. I через кілька годин померла в муках”.

      “Ті страшні роки із лободи, бруньок липи ми пекли млинці. А коли розцвітала біла акація ласували її цвітом. Але голод, як кажуть, не тітка. Тимош висох, як тріска, а я опух, як надутий пухир. Крутилась голова, а все сприймалось ніби в тумані. Страшенно боліли ноги, ніби з них витягували жили...”

      “...Улітку 1933 року, коли вже наливалося жито, привезли на колгоспний двір якусь страшну, ледве живу істоту. Лише довге волосся свідчило, що це дівча. Ганчір’я і волосся на ній якось дивно ворушилось, ніби під ними ходили невидимі хвилі. Коли її роздягли і постригли, то виявилось, що в ганчір’ї і в волоссі були мільони вошей, які на тілі і на голові нещасної повиїдали глибокі ями”.

     “Уявіть собі дитину, яка за два роки жодного разу не була ситою. Мати загадує нарвати лободи, а я семирічна, не можу, сили немає. А дехто їв ту лободу в нестямі доти, доки й помирав у страшних муках. Якось мама дала нам з молодшою сестричкою по грудці якогось глевтяка, в ньому й натяку на хліб не було. Ми з’їли все до крихти, а тоді мало не повмирали. Мама сиділа біля нас кілька тижнів боялась вийти з хати, щоб ми без неї не померли”.

   “За зиму 1932-1933 року в селі з’їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців. Корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар відвозили мертвих десятками. Нас, малих, це вже й не лякало. На деяких возах - я це сам бачив - були ще живі, вони ворушились і стогнали дорогою до могили”.

    “У той страшний голодний рік у Врадіївці об’явився якийсь страшний чоловік. Я й зараз не знаю, звідки він узявся і куди подівся. Але добре пам’ятаю легенди про нього. Говорили, що не було такого сховища, яке б він не знайшов, водячи по хатах бригаду по стягуванню податків. Він нюхом чув не тільки продукти а й золото, срібло, гроші. Вистукував стіни, долівку, лежанку, припічок.

     Ми з мамою також сховали що було. Найцінніший скарб - пів мішка пшениці, яку мама заробила на трудодні. Сховали ту пшеницю в скриню, а картоплю і буряки в дві ями: знайдуть в одній, то, може, не знайдуть у другій. Бригаду ми вирішили просто не пускати в хату. Зачинялися і не подавали ніяких ознак життя.      Ще з вечора набирали води, варили на завтра  їжу. Ходили на вшпиньках, говорили пошепки. Вікна закривали, тільки уверху залишали частину відкритою. Перед вікном стояло ліжко, я вилазив на нього і дивився крізь отвір, що робиться на вулиці. А там проїжджали вози з мішками, за деякими з них ішла прив’язана корова. Ми завмирали. Через певний час бригада з’являлась біля нашої хати. Рвали двері. Тарабанили в шибки так, що ось-ось повилітають.

      Але не вбереглися. Раз я прийшов зі школи, пильно обдивився, чи немає десь поблизу бригади і постукав. Поки мама відчиняла, ніби з-під землі виросли вони. Вони увірвалися в хату, почали трусити. Зразу відчинили скриню, повикидали рядна, сорочки, латаний кожух. Побачивши пшеницю, забрали мішок. Підійшли до купки барахла, довго оцінювали його, а потім відкинули ногою вбік, як не варте уваги. У другій половині хати зразу знайшли яму з буряками.

     Було шкода забраного, але разом з тим і раділи, що не знайшли другої ями. Правда раділи ми даремно. Через місяць якісь крадії зробили підкоп під хату і забрали все до останньої картоплини й буряка. Ми вижили завдяки маминим батькам. У них не забрали все і не шукали так завзято”.

   “Люди чекали весни як бога. Але саме на весну припав найжахливіший пік голодного мору. Люди варили із зелені бурду, напивалися нею і починали пухнути. Шкіра ставала прозорою, здавалося, що крізь неї видно рідину. Такі люди вже не могли ходити. Вибиралися з хати на двір, сідали проти сонця і грілися. Сідали, а звестися не могли, деякі так і помирали.

     Люди були доведені до відчаю. Для них уже не існували ні страх, ні сорм. Ходили сусід до сусіда з надією чимось поживитися. Якщо можна було щось взяти, то й брали, крали, чого з роду не було серед наших людей”.

     Не всі голодували однаково, одні, дуже швидко з’їли свої запаси, інші зуміли більше сховати продуктів, розтягнути їх на довше, жили надголодь, але все ж не голодували. Дехто поповнював свої запаси з колгоспу. Це ті, хто працював на постійній роботі - їздові, доярки, свинарі. Вони частину корму, який виділявся для худоби, приносили додому. Активісти - голова сільради, секретар, члени правління - не голодували, у них не забирали продуктів, навпаки, вони одержували пайки. Не голодував наш сусід на ім’я Iлля. Він зголосився зняти з церкви хрести, повідривати зі стін листи, бляхи, на яких були намальовані образи святих. Селяни це вважали великим гріхом”.

     “ Весною на своєму городі, наш сусід саме під нашою хатою посадив цибулю. Коли вона підросла, хтось почав виривати. Підозрював мене, приходив, говорив мамі, щоб дивилася за мною, бо як впіймає, то принесуть мене в рядні. Я клявся, що не рвав його цибулі, але він не вірив. Але якось під вечір на грядку зайшла жінка і почала рвати цибулю. Сусід накинувся на неї, повалив на землю і став бити ногами, а потім засунув ключ від дверей /грубий зігнутий дріт, яким відсувався засов/ жінці в рот і почав крутити ним, намагаючись повиривати зуби, щоб вона більше не їла.

Жінка кричала, просилася. Після розправи вона ледве пленталася додому, а через кілька днів померла”.

     “ Ще одне видіння голодного року. Хлопці ловили в ставку рибу фаткою і витягли людську голову. Люди підбігали і завмирали в страхові. Голова була дитяча, невпізнано розпухла в воді”.

     ...Нарешті дозріла пшениця, колгоспники сподівалися отримати достатньо хліба. Проте видали його дуже мало. Мама принесла свій заробіток на плечах...

     Проблема хліба не відпала. Розв’язували її хто як міг. Коли почали жати, косити - виминали зерно з колосків. Хто працював на току, набирав якусь жменю зерна в кишеню, в пазухи. З чесних хліборобів робили крадіїв. А ми, діти, ходили в поле збирати колоски. Це також вважалося розкраданням соціалістичної власності і було небезпечним. Безглуздя: колоски проростали, або проорювалися, але ніхто не мав права їх збирати. Сторожі пильнували поля, ловили порушників, приводили до сільради, де заводили судові справи. Тому старші боялися збирати колосся, посилали дітей.

      Пішли в поле і ми з товаришем. Натрапили на місце, де було багато колосся і забули на мить про сторожа. А коли згадали і оглянулися, то побачили його метрів за 50. Кинулися тікати, напружували останні сили. Щоб легше бігти, я кинув торбу з колоссям. А сторож от-от схопить. Мене здолав жах, я почав кричати і тут же впав лицем у землю. Зі страхом чекав, як сторож почне вбивати. Але до мене ніхто не підходив..

    “Люди були позбавлені не тільки хліба, а й палива. Кругом дерева, але ніхто не смів взяти і патика. Для більшості людей залишилося одне: красти солому. Скирти охоронялися, але сторож не сидів весь час під скиртою, йшов часом додому грітися, жив недалеко. Хто боявся йти за соломою вночі, виходив удень на поле і рвав високу стерню. Це також заборонялося. Одного разу мама пішла сама. Цей похід закінчився мало не трагічно. Мама наскубала соломи, зв’язала мотузком, завдала на себе і пішла. А сторож, сховавшись недалеко від стежки, підкрався і підпалив на ній солому...”

    Від голоду 1932-1933 року за свідченнями Гордуза Iвана Микитовича загинули:

Роминішин Михайло,

Олійник Григорій, його дружина Iрина, дочка Ганна /13 років/ і син,

Остапенко Василь і його дружина, дочка ірина і син Павло,

Годуз Карпо,

Цибульська Еля,

Цибульська Олена,

Олійник Павло, його брат Петро та сестра Ганна,

Цинга Федір та його дружина,

Богуш Никифор та його син Пилип,

Боляк Федір і син Остап,

Рябчук Якуб,

Касінчук Трифон,

Чепко Ганна,

Ротар Микола та його дружина Санда і син,

Мунтян Амбрось,

Односум Павло та його сестра Палагея,

Допоміг доповнити цей список Богуш Павло Петрович:

Чудний Кость,

Чудна Софія,

Чудний Павло,

Чудна Тасія,

Чудний Дмитро,

Ковальський Андрій і його дружина,

Нагорна Ганна,

Багрін Пантелей,

Кожухар Ананій та його дружина,

Бондаренко Аврам,

Тузницький Кирило і його дружина Аксінія, 3-є дітей,

Тузницький Павло,

Газін Iван /задушив Яремчука для того щоб з’їсти, але це його не врятувало/,

Ротар Оксана /яка з’їла свою померлу доньку, але так і не вижила/.

       Це далеко не повний список загиблих від голодомору 1932-1933 років жителів Врадіївки. Адже голод забрав близько тисячі Врадіївчан. Кожна п’ята сім’я вимерла. Адже великою рідкістю були сім’ї в яких ніхто не вмер. У людей від голоду наставали глибокі зрушення психіки, здоровий глузд залишав їх, меркли природні інстинкти. Люди переставали бути людьми. Люди їли людей. їли своїх дітей!!! Про це не раз розповідали дорослі, заклинаючи берегтися, не даватися нікому, не заходити в чужі хати, нікому не вірити...

   “у селі стало незвично тихо. Не гавкали собаки, не перегукувались півні. Колись гомінки вулиці позаростали бур’янами, які виросли вище людського зросту.

   Одного разу, продираючись крізь бур’янові джунглі, діти побачили, що з димаря хати клубочиться димок. Зайшли до хати і остовпіли: хазяйка стояла біля печі і смажила на рогачах дитячу голівку...

- Що ви робите?.. - запитали її.

- У мене вже помер чоловік, свекор і свекруха. Залишились ми з трирічною донькою, і нам теж приходить кінець. Я задумала забити сусідського хлопчика, але останнім часом він перестав до мене заходити. То оце буду зараз варити холодець з доньки, все одно померла б...

     Нещасну відправили в міліцію, як далі склалась її доля невід-омо.

      Були у Врадіївці і такі хто збагачувався за рахунок чужого горя. Одну із таких історій розповіла Гордуз Марія Тимофіївна:

    “Недалеко від центру селища проживав вбивця-людоїд по кличці Шингар /Шинкар/. Разом з ним мешкала дружина та двоє дітей. У страшний голодний рік, ця людина почала вбивати людей і не просто їла їх із своїм сімейством, а готувала різні страви і продавала на базарі. Найчастіше варився холодець. У цій огидній справі йому допомагала дружина. Спочатку люди лише здогадувались чим він займається, бо безслідно зникає дехто з односельчан.

    Сусіди по вулиці розповідали, що кожної неділі, їхньою вулицею ходив кремезний, старенький, сівобородий дідусь. Він часто зупинявся погомоніти з кимось, та перепочити. Кілька разів він зупинявся і біля Шингаря і навіть заходив до нього у двір. У дідуся не було нікого із родичів і він був радий кожній зустрічі та розмові. Але через деякий час дідуся нестало, він безслідно зник. Його тіла ніхто не бачив, шукати його було нікому. Тож цей випадок залишився загадкою. На вулицях почастішали випадки зникнення дітей та дорослих. Ніхто ніде не міг їх знайти. Та ось одного разу Шингар запросив до себе юнака Iвана... Коли хлопець зайшов до хати  то побачив на сволоці /стелі/ великий гак, біля нього під стільцем була сокира. Знаючи про підозри людей, що до господаря він швидко вискочив на двір, поки господар замешкася десь у кутку хати. Шингар намагався його наздогнати, але хлопець утік. Після цього випадку до нього завітала міліція. Вбивця розповів міліції, що він намагався заманювати людей різними способами. Один із них був таким. Він часто розмовляв із своїми сусідками і обіцяв поділитися з ними зерном, яке нібито йому возили з елеватору. Людожер просив гостю прийти пізно, щоб ніхто не бачив і не знав куди вона йде. Одні розгадували його хитрощі. Iнші, що були вже доведені до відчаю, попадалися на його вудку. Звідти вони звичайно вже ніколи не повертались. А одного разу на вулиці гралося кілька дітей він запросив їх до себе “щоб пригостити”. Iз “гостин” діти не повернулися. Теж саме сталося і з дідом.

       В кінці своєї розповіді Шингар дуже жалкував, що не всі, кого він “запрошував” заходили до нього. А інколи, коли він запрошував до себе когось із жінок, ті просто переховувались від нього, намагались не потрапляти йому на очі.

       Вибирав він в основному людей великої статури /в тілі/: дітей, молодь та жінок, бо з чоловіками було багато “клопоту”.

       Коли міліція завітала до його хати, то всіх вразив великий гак на стелі, який необхідний був “господарю”, як він говорив сам для того, щоб підвішувати свої вбиті жертви, і розбирати на частини. А в погребі було знійдено 16 людських черепів.

      Шингаря-людоїда та його дружину було забрано. Дітей здали до дитячого садка. Так з тих пір ніхто і ніколи не бачив і не чув про нього та його дружину.

    Літа 7441-го від створіння світу /літа 1933-го від Різдва Христового/ був в Україні Великий Голод.

        Не було тоді не війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці, а була тільки зла воля одних людей проти інших.

        I нехто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу -

- старих, молодих, і дітей, і ненароджених - у лонах матерів.

Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світу трупний сморід, апокаліптичні видива, співмірні хіба що з картинами Страшного Суду.

       Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов’ї?

       Ніхто того не пам’ятає сьогодні, пам’ятають інше.

“ На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсіньки, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад - вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. I безконечна одна “пісня” напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ - їсти, їсти, їсти...”

/Лозован Ганна Левківна, родом із села Врадіївка на Миколаївщині/.

... Світ мав би розколотися на двоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися - від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. I ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Тож пом’янімо хоч сьогодні, з непростимим спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої трудної історії.

7,5 Мільйонів українських селян - ціна небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

Пом’янемо і знайдемо в собі силу і відвагу пройти за ними дорогою їхньої хресної путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

     Спочатку було слово. I було те слово - Колективізація. Слідом почався голод.

     Слово те прийшло в селянську хату не саме, за ним шикувалася довга черга слів-чужинців, які несли з собою нечуване приниження для працьовитого українського селянина, чорну несправедливість, насильство і смерть.

    Прах 7,5 млн. стукає в наше серце, їх ніхто не судив - отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників.

  Потреба не символічна, а справжня, прилюдна, поіменна реабілітація наших земляків, замучених голодом.

    I ще одну істину не можна забути нам, оцінюючи віддалені наслідки голодомору. У могилу зійшли найкращі. Гинули працьовиті, самостійні хазяї, яким пришивали “куркульський саботаж”. Відходили в небуття сільські майстри і винахідники. Яких ніколи не бракувало на Україні і серед яких було чимало щедрообдарованих природою людей. Лягали в сиру землю непокірні козацькі нащадки, які не могли смиритися зі сваволею влади. Вигибала сільська інтелігенція, носії культури і національної ідеї, об’єкт особливо пильної уваги ДПУ - НКВЦ.

      Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, все, що мислило, опиралося насильству, протестувало, шукало правди, - все це нещадно винищувалося з корінням, і осиротілі діти, приречені до голодної смерті, не могли далі понести науку своїх батьків.Кажуть: голодна смерть не вибирала свої жертви. Ні, таки вибирала.

     Життєвий простір, вивільнений цими людьми, що складали цвіт української нації, негайно заповнювали все ті ж таки “активісти”. З голоду вони не вмирали... Ця підохочувальна владою армада, куди стяглось, як ми бачили, чимало сільських ледарів і п’яниць, приваблених можливістю не трудитись, а командувати у щойно створених колгоспах, ця засліплена своєю всевладністю злая сила не тільки напинала на себе кожухи, відібрані в “розкуркулених” хазяїв, і вселялася в міцні хати, господарі яких гинули в Сибіру й на Соловках. Вони ще й енергійно запосідали командні висоти в суцільколективізованому селі і уже диктувала односельчанам свою мораль, свою волю і свій інтелектуальний рівень. Для переконливості почепивши до ременя нагана...

       Воістину перевернувся світ українського села: хто був нічим - став усім, хто був господарем - лежав у могилі. Вершилася злочинна селекція, хворі клітини пожирали здорові...

      Що ж забирали з собою в могилу великомученики голодного року?

Не тільки те, що вони могли створити на цьому світі, а й те, чого вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 33-го року в демографічній структурі населення України. Ретельно приховуване офіційною статистикою, це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще - коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям, яких давно вже забрала голодна смерть. I дітям цих ненароджених дітей... А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації, - гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної і духовної, гени милосердя і справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічний живий ланцюг поколінь, українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він ще не знав.

   Трудно, тяжко повертає собі народ України духовне життя, здоров’я. Жадане і драматичне його очищення, радісне і гірке його воскресіння.

     Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. I тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації, голоду і репресій...

  Агітація. Контрактація. Конфіскація. Касація. Екзекуція. Мобілізація. Реквізиція. Експропріація. Ліквідація.

       Ніби цвьохкає нещадний батіг по спині селянина. I прийшло в мову, наводячи жах на людей, ще й таке слово - Активіст. Але ще й до того линули на селянські обійстя юрби визискувачів, затуманених революційною фразеологією і підохочуваних режимом сталінщини.

     I часто вимовлялось, тепер дивне, як на мирний час слово Штаб. Але ще раніше глухими ночами сільська влада погрозами й тортурами домагалася від дядьків заяв про Добровільний Вступ до колгоспу.

    I звичайним стало у вжитку гірке слово Мішечники. Але ще перед тим побрели по шляхах України жебраки, а станції були запруджені знесиленим людом, який сподівався десь у світах знайти порятунок своїм опухлим з голоду дітям.

      I на зустріч жебракам вирушали із сіл припараджені прапорами Червоні Валки, вивозячи в державу хліб, виметений до зернини з селянських комор,- то виконувалась Перша Заповідь.

     I тільки смерть зберігала свою назву. Нічого іншого на означен-ня її не було вигадано.

 

   Впродовж десятиліть голодомор 1932-1933 рр. був оточений тотальною змовою мовчання: мільйонів смертей ніби й не було. Нетривала хрущовська “відлига”, явивши приголомшеному світові багато злочинців сталінщини, обминула, однак, події 1932-1933 рр. на Україні.

    В 1993 році світ широко відзначив печальні роковини. “Біла пляма” нашої історії проступила кольором крові.

  Перебрівши по людських стражданнях і етап форсованої колективізації /з колективного господарства легше викачати хліб!/, Сталін підвів український народ до страшної Голгофи. Ні, то не були “перегини”, продиктовані “революційним нетерпінням”. Уздовж кордонів України, де вимирали цілі села, де живі не встигали ховати мертвих, де в голодному божевіллі люди доходили до канібальства, були виставлені щільні збройні загони. А Лазар Каганович особисто подбав, щоб українських дядьків з торбами не пускали в поїзди. Жодна жива душа не повинна була вирватись з уготованого їй пекла. То був відвертий геноцид щодо українського селянства - акція, за жорстокістю і розмахом співміжна хіба що з гітлерівськими злочинами проти людства. Одержимий манією “доганяти й переганяти”, сталінський деспотизм і тут ішов на випередження...

     На 16 році революції, при владі, яка сміла називати себе народною, на родючій землі, без війни чи стихійного лиха помирали хлібороби.

     I останнє. Як відомо, кобзарі здавна захищали і боронили народ, відстоювали його інтереси і прагнення. “Дума про голод” Є.Х.Мовчана яскраво ілюструє цю сутність кобзарства і промовисто свідчить про те, як кобзарі ставали в оборону народу в трагічні години його історії.

 

Дума про голод.

Послухайте, добрі люди,

Від краю до краю,

Як жилося і живеться,

Про все вам згадаю.

 

Як люди колись жили,

Мед-вино кружляли

Та на зібрання ходили,

В долоні плескали.

 

Все плескали у долоні:

-Ми діждались-таки волі,

А то було горе нам,

Що робили ми панам.

 

Так робили ми панам,

Що ніколи сісти,

А тепер собі ми робим,

Що нічого їсти.

 

Ну, вже в 32 році,

Як його діждали,

Знайшли люди дуже гарно

Справу з гарбузами.

 

Качанами, гарбузами,

Перезимували,

33-го весни

Все-таки діждали.

 

В 33-му году

Iли люди лободу,

Пухли люди із голоду -

Помирали на ходу.

 

Отощали усі люди,

Падали як мухи,

Кропивою-лободою

Не наповниш брюха...

 

Хліб качали-вимітали -

Весь народ сумує,

А “великий голова”

Мовби і не чує.

 

Він укази іздає:

-Продналог давайте,

Де хочете, там беріть,

Хоч з нігтів колупайте!

 

-Відкіль же ми почерпнем

На ці продналоги,

Хіба вийдем грабувати

При биту дорогу...

 

Ну, прибитій при дорозі

Iз “буксиру” люди

Багатенько привчилося

До такого труду...

 

Як наган узяв у руки,

Тоді він багатий,

Чоловіка оголив

Та й пішов проклятий.

 

А у ТСОЗі при дорозі

Роздають макуху -

Хочеш жити - йди до ТСОЗу,

Бо впадеш без духу.

 

Пролилися на Вкраїні

Великії сльози,

Як “великий голова”

Гнав народ у ТСОЗи.

 

Отаке-то добрі люди,

Зчинилося лихо:

Побив голод мужиків -

Сидіть в ТСОЗі тихо...

/Єгор Хомич Мовчан/

Мертвим болить! Без віри в це немає людини. Як немає її без пам’яті, без відчуття свого роду, без отих вічних як світ, заповідей: не вбий, не вкради, не чини зла ближньому. Шануй свою віру, батька й матір свою. Не сотвори собі кумира.

     “Кумира” творили не в селянських хатах. Його виплекувала партійно-державна командна система, яка набирала сили, входила в смак своєї необмеженої влади над життям мільйонів безправних людей і для зміцнення свого потребувала постаті, яка б вивущувалася над світом.

        Ворог народу... Як часто можна було почути ці звинувачення в ті страшні часи. Скільки людських доль зламано, скалічено, сплюндровано... Членів сімей так званих “ворогів народу” позбавляли всього, навіть права жити. Відгомін тих часів відчувається і понині.

        Ще й зараз шемить серце у Гаврила Степановича Шевченка, який відсидів у тюремних таборах майже десять довгих років /з 19 грудня 1937 року по 5 липня 1947 року/. Болить душа і серце у Валентини Степанівни Потоцької, яка відбувала свій срок, як кажуть, “від дзвінка до дзвінка”, з 14 жовтня 1937 року по 14 жовтня 1947 року.

        I як виміряти біль Олексія Дем’яновича Околовського, батько якого Дем’ян Пантелеймонович був заарештований 9 листопада 1937 року, а вже через 12 днів страчено.

       Вороги народу, вороги Батьківщини... Сьогодні майже всі вони реабілітовані. Та, скажете ви, хіба від цього легше? Хіба повернеш життя?... Втрачене здоров’я Маланкевичу Петру Андрійовичу не поверне ніхто.

       Iмена репресованих допоміг відновити і розширити Гордуз Iван Микитович.

Засуджено як злочинців проти влади:

Петренко,

Левицький,

Тузницький Леонтій,

брати Бондаренки: Бондаренко Григорій, Бондаренко Петро, Бондаренко Яків.

Газети в цей час писали:

   “До 17 всесоюзної парконференції піонерський загін Врадіїв-ської НСШ ухвалив організувати червону валку. Деякі піонери, шляхом виявлення куркульських ям, дали державі багато хліба. Активно проявили себе в цьому піонери Двуржинський і Соколець. Вони виявили в куркулів Чабанівського та Блюмберга, закопане зерно ячменю та пшениці”.

       “Сількорівська бригада четвертого району другої сотні в складі С.Братушенка, Є.Берези, А.Фасія та М. Братушенка організували валку хліба у 15 центнерів та виявила куркульську яму в якій сховано 6 ц. ячменю /1 лютого 1932 р./.”

     “У четвертому районі першої сотні Дирій Василь увесь час агітував усіх колгоспників не здавати хліба. I це зрозуміло, бо в нього самого 28 січня знайшли 35 пудів закопаного хліба. Крім цього 8 пудів зовсім згнило /1 лютого 1932 року/.”

    “Бригада Фасія Андрія кілька днів тому викрила куркуля Бондаренка, що ховав 40 пудів пшениці”.

        “Чергові завдання Врадіївської районної парторганізації.

Перші райпартзбори відмічають вчасну постанову партії та уряду про організацію Врадіївського району в селах району колективізовано 60% населення”.

 

       “У нашому колгоспі вже є 14 телят, 6 із яких роздали кращим ударникам. Є 56 свиней, 6 овець. Розвивається бджільництво /11вуликів/.

       Колгосп ім. Крупської, 14 листопада 1933 року.

  Iх: колгоспників колгоспу “Iскра” Грабовенка Якова Герасимовича 1898 року народження, Росоловського Миколу Августовича 1887 року народження, Співака Трохима Леонтійовича 1883 року народження, робітника радгоспу “Шляховий”, Спотаря Прокопа Федоровича 1898 року народження, колгоспника колгоспу ім. Єжова, Гайдайчука Степана Логвиновича 1878 року народження з села Н.Олексіївка Врадіївського району, колгоспників колгоспу “Шлях до комунізму”, Бездітного Нестора Романовича 1882 року народження, Гайдайчука Iвана Миколайовича 1894 року народження, Ковальчука Кіндрата Григоровича 1894 року народження, Мальованого Андрія Лук’яновича 1897 року народження села Бобрик, колгоспників колгоспу ім. Єжова Сонцева Миколу Васильовича 1898 року народження, Гнатюка Федора Семеновича 1903 року народження з села Великовеселого, колгоспника з села Макеєво Цимбала Володимира Калістратовича 1894 року народження заарештували одночасно пізно вночі 13 березня 1938 року працівники Врадіївського районного відділу наркомату внутрішніх справ.

     У цей час, вони - хлібороби з діда і прадіда, українці за національністю, готувалися до весняних польових робіт. Кожен з них думав, як зробити краще, щоб виростити добротний урожай в 1938 році. Колгоспники закінчували ремонт сільськогосподарського інвентаря, техніки, посівних засобів. Та задумане здійснити не вдалося.

   Заарештованим 13 селянам-хліборобам органи слідства пред’явили звинувачення по статті 54-10 ч.1. Це значило, що вони є членами контреволюційної групи. Головним завданням, за протоколами допитів слідчі бажали довести, що члени контрреволюційної групи намагалися розвалити роботу в колгоспах, систематично виступали проти Радянської влади, сіяли до неї недовіру...

        Під час підготовки до виборів у Верховну Раду СРСР у 1937 розповсюджувалися чутки, які дескридитували кандидатів у депутати Т.Федорова і Ф.Федченко, говорили про швидке падіння Радянської влади. Так була заведена кримінальна справа 1952”с”, що нині зберігається в Миколаєвському обласному управлінні Служби Безпеки України. Заарештованим згадали і те, що в 1930-1931рр., під час суцільної колективізації, їх сім’ї розкуркулювались. У той час сільські активісти не дивились не на що. Не на те, що в кожного з них були дружини, малолітні діти від 2 до 6 чоловік у кожній сім’ї. З подвір’я при розкуркуленні, забрали все: худобу, птицю, вулики, з хати виносили столи, стільці, ковдри, подушки, кожухи, посуд і багато інших речей, все тут же продавалося з торгів. А самі селяни-одноосібники, так звані “куркулі” виселялися за межі України в Північний край на заслання та до виправно-трудових таборів сроком на 5-10 років.

     Такою була доля на чужині, з раннього ранку тяжка непосильна робота, що призводила до хвороб, смертей дітей та дорослих. У зв’язку з тим, що Конституція 1936 року, названа в народі “сталінською” стверджувала про те, що в країні не існує більше експлуататорських класів, ліквідовано куркульство, як запеклий ворог трудового селянства. Більшість висланих та засуджених до виправно-трудових таборів могли повернутися до рідних місць. Приїхавши до Врадіївки, вони побачили, що пройшла суцільна колективізація і селяни працюють у колгоспах. Вступили до них і колишні “куркулі”. Та настав 1937, а за ним і 1938 рік, що чорною хмарою ввійшли в історію держави ХХ століття.

     Вже 4 липня 1937 року Нарком внутрішніх справ СРСР надіслав органам НКВС телеграму за номером 11926.

   Згадана операція розпочалася 1 серпня 1937 року і була завершена в середині 1938 року. Проходила вона, як завжди, чітко і організовано, з суворим дотриманням надісланих інструкцій, Одеській області, до якої в той час входив Врадіївський район, були встановлені ліміти: 8200 чоловік осудити по першій категорії /значить розстріляти/ і 3200 - вислати. Чого тільки не може вигадати людська фантазія. I все ж, чи можна було навіть за всієї неосяжної плановості вигадати щось страшніше, ніж ліміти на смерть?!

    Саме в цю машину сталінського терору і попали 13 колгоспників Врадіївщини. Той, хто потрапляв до в’язниці втрачав право бути людиною, в нього ставало одне ім’я - “ворог народу”, арештант...

Над заарештованими був проведений лише один допит, на якому кожен із них відкинув пред’явлені обвинувачення. Але це вже не мало ніякого значення. Перед слідчим був “ворог народу”, якого треба знищити або відправити на тривалий срок до виправно-трудових таборів.

    Досить швидко слідчий знайшов свідків, їх виявилося аж 21 чоловік. Через декілька днів слідство було завершено і заарештованих відправили до Одеської в’язниці.

     В останній день березня 1938 року відбулося засідання трійки УНКВС за вироком якого всі заарештовані були засуджені як запеклі вороги категорії один /їх розстріляли/.

     Вирок було виконано 7 квітня 1938 року. Від часу арешту до виконання вироку пройшло всього 25 днів і життя 13 громадян трагічно обірвалось.

    На листи рідних відповідь була одна: осуджені до 10 років позбавлення волі у віддалених таборах без права листування. Тепер ми знаємо, що це означало “розстріляти”. А тоді дружини, діти осуджених вірили в те, що їх чоловіки, діти, рідні повернуться додому.

      Після ХХ з’їзду КПРС знову від рідних та близьких йдуть листи з проханням переглянути справи осуджених.

    Під час перегляду справи в 1956 році викликалися для дачі свідчень свідки що свідчили проти осуджених в 1938 році. Більшість заявляли, що таких свідчень вони взагалі не давали. Iнші стверджували, що їх не допитували, а лише проводили ставки віч-на-віч, що тривали не більше 2 хвилин, протоколи, які вони підписували, ніхто не зачитував.

      Свідки стверджували, що Гнатюк Федір, Росоловський Микола, Цимбал Володимир, до революції були батраками в економії поміщика і куркулями взагалі не були. Колгоспники Сонцев Микола, Мальований Андрій, Ковальчук Кіндрат, Гайдайчуки Iван і Степан, Бездітний Нестор були звичайними середняками. А Співак Трохим, Скотар Прокіп, Грабовенки Яків і Герасим хоч і вважалися під час колективізації заможними господарями, проте працювали добре.

      Все це дало змогу прокурору області нести процес по даній справі. Кримінальна справа була припинена, а 13 громадян повністю реабілітовані, як такі, в діях яких відсутній склад злочину.

Ще одна група невинно скараних громадян України повертається до нас.

      У 1937 році були звинувачені в релігійній агітації і засуджені /просиділи два місяці/ Романішина Дарка Спиридонівна та Савникова Катерина. Хоч ці жінки були невіруючими.

      У цей час йшла нещадна боротьба з релігією. По всій Україні “активно” руйнували церкви і храми. Не стала вийнятком і Врадіївка. В 1937 році була повністю знищена церква імені Олександра Невського, найвища будова Врадіївки, її було видно з усіх сторін за 10-20 кілометрів. Збудована вона була із червоної цегли, яку використали на будівництво восьмирічної школи. Згодом і вона була зруйнована /1960р./. Ця церква була розташована на перехресті сучасних вулиць Суворова і Калініна, де зараз знаходиться жилий масив.

    Крім цієї церкви на місці нинішнього центрального парку розміщувалась церква Святої Параскеви. Збудована вона була із червоної цегли, яку використали на будівництво старого приміщення початкових класів школи №1. Церква зруйнована в 1930 році.

        Ще з тих часів пішов поділ селища на дві частини. У Врадіївці відмічають два храмових свята: 12 вересня - Олександра Невського, 27 жовтня - Параски. Як вдалося встановити, лінія поділу проходила приблизно по сучасній вулиці Маяковського. З тих часів дійшла до наших днів традиція, що люди північної частини селища, запрошують гостей на свято О.Невського, а жителі південної частини - на свято Параски.

      Ніякі закони уряду, ніякі укази, не в силах відвернути людей від їх споконвічних традицій, не в силах повернути людям те, через що довелося пройти, що примусмв пережити один розчерк пера “особливого засідання НКВД”.

 

 Матеріал підготували : учні Врадіївської ЗОШ № 1  під керівництвом  Сарахан А.В.,                  

                                                                                                                         Сарахан М,М.