Голодний рік, голодний вік (Вечір пам’яті жертв годомору 1932-1933 рр. для учнів 10-11 класів)

Семенюк В.Г.

вчитель історії

Липецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені П.В.Щепкіна Харківської районної ради Харківської області

 

Голодний рік, голодний вік

(Вечір пам’яті жертв голодомору 1932-1933 рр.

для учнів 10-11 класів)

 

Мета:

поглибити знанння дітей про трагічні події 1932-1933 років;

розвивати вміння виступати перед аудіторією;

виховувати неприємність до насилля, повагу, турботу, співчуття до людей, які пережили страхіття голодомору.

 

Вечір відбувається в активному залі школи. На столі, застеленому вишитою скатертиною, розламана хлібина. Поруч кетяги червоної калини, гілочки зеленого барвінку. Букет квітів перев’язаний чорною стрічкою. У стакані з житом свічка.

Поруч виставка художньої, публіцистичної літератури про голод 1932-1933 років. Учні, одягнені в темного кольору вбрання, виходять з двох боків і шикуються в журавлиний ключ.

 

Вступне слово вчителя:

Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу-великомученика, доля якого була досить лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу мудрості і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має власну історію. Глибоку і прозору, або замулену й прикидану. Але має. Яку створив. Нашу – намагались і замулити, і прикидати, але, на щастя, ці спроби провалювались. Бо ніколи, ні в які часи не переводились укранці, які припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б могутності її життєдайності, цілющої живильності.

Тепер, коли ми заходились бодувати на своїй землі свою домівку – державу, без своєї кришталевої чистої криниці не впоратись. Але з нашої історичної криниці, починаючи з самісінької поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя та сліз води.

Сьогодні ми хочемо скликати живих, небезпам’ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками й сотнями виснажені тіла наших з вами батьків і матерів, братів і сестер, дідусів і бабусь. І наслідками їх понад 7 мільйонів – єгипецькі піраміди горя та мук на родючих чорноземах України.

Запалює свічку пам’яті.

 

1 учень:

Ви чули, юні і старі,

В нас 33 богатирі

Були сучасники билин,

Добринь ровесники були!..

2 учень:

А вік новий... з яких доріг

привів нам 33 рік!

Понад селом, як бурелом,

Пройшов Великий перелом...

3 учень:

Хоч Дід Мороз добро в савки

надбав для Києва й Москви, -

не відав Дід, що в дні важкі

нам гризти кору та шишки.

4 учень:

До зернини – дудки, до тла

(Що там бабський плач – голосіння?!)

Все мела „червона мітла”,

Не лишила й жменьки насіння.

5 учень

І в діжку зазирала, і в глечик, і в сівник,

І з миски висипала: „Зась вам їсти!..”

Всіх трусили – владний представник

І свої запеклі „активісти”.

Що в села забрала, те здала,

Ні Тімку на хліб, ні Тарасу...

Ой пройшла „червона мітла”,

Промітала голоду трасу...

Читець:       Адлер Королів „Стіни плачу”

Не звільняється пам’ять. Відлунює знову роками.

Я зітхну... запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, ні храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивляюсь: „Вкраїна, XX століття”

І не рік, а криваве клеймо: „тридцать три”.

Дівчина:

„ Літа 7441 від сворення світу (літа 1933) від Різдва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані муравиці. А була тільки зал воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу: старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.

До Книги буття українського народу, якщо таку книгу буде колись написано”.

Таким епіграфом починає вступну статтю „духовна руїна” до книги-меморіалу „Голод – 33” журналіст Лідія Коваленко. У передмові до цієї книжки зазначається: „Наше видання – це і цвинтар пам’яті, де люди звіряються, виважують, свідчать, де правда історії озивається в тисячих людських доль”.

Доля була невблаганною: в автомобільній катастрофі загинуло славне подружжя – Лідія Коваленко і Володимир Маняк. А їхнє дітище – книга-меморіал „Голод – 33” вже побачила світ. Посмертно митцям присвоєно звання Лауреатів Державної премії ім. Т.Г.Шевченка.

Це видання особливе, не призначене для одноразового прочитання. Осягти в послідовному викладі, читаючи сторінку за сторінкою, чорну хроніку голодомору на україні 1932-1933 рр., - це непросто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле,якою страшною вона не була б, неможливий процес оновлення або очищення.

То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам’яті.

Читець:

Дмитро Головко „У той рік занімілі зозулі”

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзяки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок – помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста повели у той бік...

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибирських, сто рік.

У той рік і гілля і коріння –

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна ніша край могил.

Дівчина:

Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

Хвилина мовчання.

Юнак:

Історична довідка.

1.                    Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсумок першої п’ятирічки, заявив: „ Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади”. Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору.
2.                    Але становище було в Україні було катастрофічним. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали у селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий.
3.                    Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непослуху позбавляли волі на десять років. Це був розбій, свідомо спрямований на винищення селянства.

Біла молитва братика

Та маленькі рученьки,

простянуті до Бога...

Маленький братик,

умираючи, просив Бозю:

„ Дай хоч одну картопельку”.

                             (Гурська Антоніна)

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитина,

То ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці..

Бозю, зроби, щоб їсти не хотілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?

Читець:

Петро Головатюк „Обдирали селян”

Обдирали селян, наче липку.

Мав коня – то вже був з куркулів.

Супротивних – в Сибір, там, крізь шибку

Скільки глянеш – дроти таборів.

В таборах той, що землю леліяв,

У беремені відстояв грудьми.

„Вождь великий” всю тундру засіяв

з України моєї кістьми.

Дівчина:

Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, „матеріальний” відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором тридцять третього року. Що ж забрали з собою в могилу ті мільйони великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони самі могли сотворити на цьому світі, а й те, що вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилось на місці 33 року в демографічній структурі населення України. Це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям, яких вже давно забрала голодна смерть, і дітям цих ненароджених.

Юнак:

А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації, - гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності і відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічний живий ланцюг поколінь; українському народові, якого ніколи не шкодувала доля, було завдано удару, якого він ще не знав.

Читець:Тамара Коломієць „Весільна балада 1933”

Вже в безлюдді повній погасала

Донечка, надія удовина.

І сама вдова її вдягала

І сама поклала в домовину.

У візку скрипливому із двору

Дотягла насилу до могили,

Що її у цю недобру пору

Вирила, аби земля покрила.

А як дощ наструменів цівками,

Цвинтарні оплакуючи втрати,

Босими опухлими ногами

Танцювала у багнюці мати.

„Оце ж тії чоботи зять дав.

А за тії чоботи дочку взяв...”

Чорний-чорний та недобрий сватав

І, дивись, таки зумів узяти.

І тепер весільну перед зятем

Гірко відтанцьовувала мати.

„Чоботи, чоботи із бичка,

чом діла не робите, як дочка?..”

засихала на літках багнюка –

Отакі-та перед і халяви.

Босі п’яти нелюдську розпуку

Світові оглухлому жбурляли:

... дочку взяв ...

... д-о-ч-к-у ...

Юнак:

Висновки міжнародної комісії по розлідуванню голодомору в Україні у 1932-1933 рр.:

I. Причини голодомору:

а) вивезення зерна з України із урожаю 1933 р. до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів із числа членів ВКП(б), комсомольців, комнезамів;

б) колективізація;

в) розкуркулювання;

г) денаціоналізація;

д) геноцид.

II. Наслідки голодомору:

а) внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло 20 мільйонів чоловік;

б) Вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони крайньої Півночі 3 мільйони осіб.

III. Відповідальність:

а) головні ідеологи голодомору: Сталін;

б) керівники: Каганович, Молотов;

в) виконавці: Чубар, Коссіор, Петровський.

IV. Комісія вважає:

а) сталін та ВКП(б) намагались через голодомор нанести смертельний удар по Україні, по українській нації;

б) злочини, здійснені під час голодомору в Україні, беззаперечно були злочином проти людства.

Читець: Дмитро Білоус „Ти кажеш, не було голодомору?”

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти вселі пусту комору,

З якої зерна вимили до тла?

Як навіть варево виймали з печі

І заберали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш не було голодомору!

 

Читець:

Розкидані їхні кісточки були скрізь – і по бур’янах, і по дорогах, і в полі.

Ні труни, ні хрестів,

І ні тризни!

Прямо в яму.

На віки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть барвінку...

Наче падалиць – під вітрюган!

То причастя твоє, Україно.

Українцю, то твій талісман.

... А мої дочки та й по куточках

стогнуть і досі.

Биті і босі.

А мої дочки – вічнії вдови.

Їхня родина – доля тернова.

Гей, Україно...

Де ж українці?

Мати чекає вісті от сина.

Гей, українці, де ж Україна?!

Дівчина:

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподінного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

Вчитель:

Давайте закінчемо наш вечір пам’яті словами молитви за убієнним глодом.

Повторюйте за моною...

Прости, небо! Прости, земле!

Простіть, зорі! Прости, народе Божий!

Всі сили землі і небесні, простіть

муку і божевілля мого народу!

Ту моторошну дику ніч, усі жахи,

Не бачені від створення світу, простіть

Усіх нас грішних, прости,

що мовчали, за упокій твій молебнів

не спрявляли, поминальних свічок

не світили, обідів за тебе не робили.

Прости ж нас, роде наш замордований,

лише сиротою землею зігрітий.

Царство небесне вам,

Душі убієнні!

Задмухує свічку.