ГРАНІ ТАЛАНТУ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ Т.Г. Шевченко - художник.

ГРАНІ ТАЛАНТУ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

Т.Г. Шевченко - художник

Кожна країна народжувала своїх геніальних синів. Україні ж було послано Т.Г. Шевченка - національного пророка, великого митця, який уособив розум і талант українського народу.

Творча спадщина великого сина України, його життя — явище невичерпне, незбагненне і вічне. Шевченко безсмертний як народ, і всі українці вічно осягатимуть його геній. Ми, здається, все знаємо про Шевченка. Та це лише ілюзія, бо нам ще віки і віки йти до нього. Ми читаємо поезію Кобзаря й осмис­люємо в ній себе. Дітей поетові вірші навчають жити й любити рідну землю.

Та про Шевченка-художника діти майже нічого не знають. Тож пропонуємо матеріал, який допоможе вчителям початкових класів розкрити грані таланту Шевченка-художника. Матеріал побудований у формі кількох розповідей. Кожна розповідь може викорис­товуватися вчителем як окрема в серії ознайомлення дітей із темою "Шевченко-художник" на уроках позакласного читання, на уроках образотворчого мистец­тва та у виховній роботі з дітьми. Необхідною умовою проведення цієї роботи є наявність репродукцій мис­тецьких творів Т.Шевченка (малюнків, картин, пор­третів та автопортретів).

Перед початком роботи вчителю слід опрацювати з дітьми словник мистецьких термінів "Світ художника".

Словник "Світ художника"

Акварель — клейові фарби, що розводяться водою. Живопис такими фарбами. Картини, малюнок, виконані такими фарбами.

Гравюра — вид графіки, у якому зображення є друкова­ним відбитком з малюнка, вирізьбленого або витравленого на спеціально підготовленій дошці або пластинці. Відбиток такого малюнка на папері.

Графіка — вид образотворчого мистецтва, основним зоб­ражальним засобом якого є малюнок, виконаний на папе­рі, тканині та ін. олівцем, пером, пензлем, вуглиною або відтиснутий на папері зі спеціально підготовленої форми. Твори цього мистецтва.

Живопис — вид образотворчого мистецтва, що зображує пред­мети і явища реальної дійсності. Твори цього виду мистецтва.

Картина — твір живопису, намальований переважно фарбами на полотні, картоні, дошці тощо.

Малюнок — зображення предмета на площині, зроблене олівцем, пером, фарбами тощо. Твір малярства; картина. Ілюстрація в книжці.

Мистецтво — творче відображення дійсності в художніх образах, творча художня діяльність; образотворчість.

Образотворчий — який створює образи: мистецький, артистичний, художній.

Образотворче мистецтво — мистецтво, що втілює художні образи на площині та в просторі (живопис, графіка, скуль­птура та ін.).

Офорт — спосіб поглибленого гравірування на металі за допомогою кислот. Гравюра на міді або цинку з малюнком, протравленим кислотами, а також друкарський відбиток з такої гравюри.

Портрет — мальоване, скульптурне або фотографічне зображення обличчя людини або групи людей.

Сепія — натуральна або синтетична коричнева фарба, стійка щодо дій сонця та повітря (виробляється із морських молюсків). Малюнок, виконаний такою фарбою. Фотогра­фія коричневого тону.

Розповідь перша

Його творчою долею опікувалися дві музи

(Загальні відомості про твори Т. Г. Шевченка-художника)

Світова культура знає чимало прикладів того, як одна людина виявляла свій талант у різних видах мистецтва. Нас і донині вражають титани епохи Від­родження — Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель. Так, наприклад, Мікеланджело — не тільки виз­начний італійський скульптор, а й живописець, архітектор і поет — творець ліричних віршів та сонетів. Гідне подиву обдаровання англійського поета, худож­ника, гравера Уїльяма Блейка, який ілюстрував свої твори, показуючи єдність тексту та малюнку. У.Блейк створив також ілюстрації до книг Вергілія і Данте.

Німецький поет Й.-В. Гете залишив наукові роз­відки. Водночас його малюнки й гравюри вражають глибоким проникненням у внутрішній світ людини. Був художником і письменником (поетом та прозаї­ком) Віктор Гюго. Низку таких прикладів у світовому мистецтві можна продовжувати.

Серед українських письменників слід відзначити живописні роботи В.Винниченка (понад сто картин), які виставлялися ще за життя письменника в Парижі. Малювали М.Коцюбинський, І.С.Нечуй-Левицький, Леся Українка, Б.Лепкий, Панас Мирний, П.Тичина та ін. Та вершин малярського мистецтва досягнув тільки Т.Шевченко. Саме його творчою долею опіку­валися дві музи. Тарас Шевченко був професійним художником, малюванням він заробляв і на хліб на­сущний, і досяг вершин живописного мистецтва. Цю музу поет називав "пречистою, святою". Вона ще з дитинства спонукала його "хрестами і візерунками з квітками " обводити "листочки" в маленькій книжеч­ці й списувати Г.Сковороду. А потім перемальовува­ти лубкові картини, що прикрашали панські покої Енгельгардта. Ця муза-покликания привела спочатку майбутнього художника в науку до "живописних справ майстра" Ширяєва, а потім у зали Петербурзької Академії мистецтв, до майстерні великого Карла Брюллова. Саме завдячуючи цій музі поет здобув свя­тую волю. Це покликання художника Тарас називав благородною частиною свого бідного існування. До суворих життєвих випробувань привела його друга — муза поезії. Але саме вона й дала йому вічну славу.

Поетична спадщина Т.Шевченка налічує понад 240 творів, а мистецька — майже 1200 робіт, та до нас вони не всі дійшли. Т.Шевченко писав олійні картини, аква­релі, сепії, офорти, малюнки, ілюстрації до книг.

Під час навчання в Петербурзькій Академії мис­тецтв першою срібною медаллю було відзначено його малюнок з натури "Боєць". Виставлялися роботи Шев-ченка-художника на академічних виставках, що відбу­валися раз у три роки. Так, відомо, що 1839 року він був представлений двома акварельними портретами. На виставці 1841 року експонувалися "Натурщик", "Циганка-ворожка", 1842 року — акварель "Група жеб­рачок, що сплять", про долю якої нічого не відомо.

Ще дві картини Шевченка-студента Академії мистецтв отримали срібні медалі: "Хлопчик-жебрак, що ділиться милостинею з собакою" (до нашого часу не збереглася) та "Циганка-ворожка".

Щоб досягти досконалості в техніці акварельного живопису, майбутній художник копіює роботи К Брюллова "Перерване побачення", "Сон бабусі й онучки".

Високо оцінюються мистецтвознавцями ілюстрації Т.Шевченка: "Католицький чернець" до оповідання М.Надєждіна, ілюстрації до оповідань Г.Квітки-Основ'яненка "Знахар", "Панна сотниківна", гравюра "Король Лір", 32 ілюстрації про Суворова, 12 портре­тів російських полководців.

Навчаючись в Академії, майбутній художник ви­конував обов'язкові академічні малюнки і водночас звертався до української тематики. Т.Шевченко хотів увічнити рідну землю в малюнках, показати світові її красу, незвичайну історію та оригінальні звичаї. Цей намір утвердився в нього під час першої поїздки в Україну. Він багато тоді працював як художник — ви­конував ескізи та етюди до майбутнього альбому. Про свій задум писав, що хоче намалювати Україну в трьох книгах, "у першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій — теперішній людський бит, а в третій — історію. В год буде вихо­дити 10 картин...". Поет усвідомлював важливість цієї роботи: за гроші від продажу картин Тарас дуже хотів викупити з кріпацтва своїх рідних братів і сестер, за яких пан виставив ціну 2000 карбованців. Розумів він і складність задуманого. Тож у листі до М.Церетелі писав: "Якби мені Бог поміг докінчити те, що я тепер зачав, то тоді склав руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене мізерного".

1844 року було випущено окремою книжкою пер­ший альбом офортів "Мальовнича Україна". Поет і художник показав, за його висловом, "освіченому світу", що його рідна Україна - дивовижна країна.

Кожен з шести офортів альбому розкриває само­бутність України — її природу, історію та звичаї. Істо­ричне минуле Т. Шевченко показав в офорті "Дари в Чигирині 1649 року". На картині зафіксовано важли­ву історичну подію. У Чигирин прибули посли Московії, Польщі й Туреччини із щедрими дарами. Під чиє покровительство віддасть Україну Богдан? Зда­ється, саме це питання художник зумів передати в зображеній ним ситуації.

Про традиційний народний обряд сватання роз­повів художник в офорті "Старости". На картині йому вдалося відтворити поезію народних чеснот, високої моралі, духовності.

Стародавня пам'ятка архітектури XI ст. мальовни­чо підвелася на фоні чарівної природи в офорті "Видубицький монастир".

Надзвичайно популярним став офорт "Судня ра­да", його найбільше копіювали й розповсюджували по Україні. Офорт Т.Шевченка відтворив старовин­ний народний звичай з'ясовувати різні непорозумін­ня громадою.

До офортів Т.Шевченко додав супровідні тексти українською та французькою мовами. Проте виконати до кінця замисел з "Мальовничою Україною" Тарасові не вдалося. Попереду поета чекала десятирічна неволя заслання, а рідні його так і залишалися кріпаками.

Щоправда, доля подарувала йому ще один щасли­вий період життя, коли він, закінчивши Академію, приїхав знову в Україну працювати. То була найщасливіша пора в житті Тараса, якою він насолоджувався у згадках навіть на засланні. Як працівник археогра­фічної комісії поет побував у різних куточках України, надивлявся-милувався красою, величчю і щедрістю української природи, ніби відчував, що його жде довга й страшна розлука, спричинена засланням. Милувався і малював, і малював. З того періоду до нас дійшло понад 50 краєвидів, намальованих Т.Шевченком.

Серед них — архітектурні пейзажі, що мають ве­лику історичну цінність. Собори Переяслава (Михай­лівська та Покровська церкви), величні споруди Густинського монастиря застигли в вічній красі під рукою художника.

У Полтаві зробив сепію "Воздвиженський монас­тир" і акварель "Будинок І.Котляревського". За сло­вами Тараса, він поклонився пам'яті поета.

Окрему увагу художник зосередив на місцях, пов'язаних з ім'ям гетьмана Б.Хмельницького. Висо­чить Богданова гора на акварелі "Чигирин з Суботівського шляху". На ній колись стояв величний замок і фортеця, споруджені Б.Хмельницьким. Ці зруйновані споруди художник показав на акварелі "Богданові ру­їни в Суботові". Акварель "Богданова церква в Суботові" зафіксувала культову споруду в стилі україн­ського бароко, у якій був похований гетьман.

Чотири акварелі, на яких зображено диво з див Почаївську лавру, пронизані світлом, напоєні сон­цем, Т.Шевченко створив за завданням комісії.

Особливою любов'ю художника оповиті сепії та акварелі, на яких зображено краєвиди Києва: у цьо­му місті Т.Шевченко хотів жити й працювати, нази­вав його святим і великим. Художник задумав відтво­рити на своїх полотнах найкращі околиці міста, історичні місця Києва, його храми та внутрішні роз­писи. Сепія "Аскольдова могила", акварель "Костьол у Києві", кілька малюнків із зображенням Києво-Печерської лаври, — це тільки невеличка частина із того задуму, виконаного митцем.

Особливістю Шевченкових пейзажів є їхня олюдненість. "Відсутність людини на пейзажі неприємно впливає на мене", — стверджував Тарас. Тож майже завжди він доповнював свої пейзажі постатями людей.

Мистецтвознавці називають пейзажі Т.Шевченка надзвичайно вишуканими й глибокими творами мис­тецтва, у яких кожна деталь має величезне значення. Глядач відчуває пластичну красу скромних, глибоких і простих малюнків Тараса, яка властива великим творам мистецтва.

Перебуваючи на засланні, Шевченко створив понад 400 акварелей, сепій, малюнків олівцем. Ці твори різ­номанітні й за тематикою. Так, художник звернувся до біблійних та міфологічних сюжетів. Він також малював ілюстрації до літературних творів та епізоди з життя казахського народу. Десять сепій цього періоду: "Телемак на острові Каліпсо", "Робінзон Крузо", "Благословення дітей", "Самаритянка", "Киргизка", "Мілон Кротонський", "Нарцис та німфа Ехо", "Святий Себастіан", "Умираючий гладіатор", "Діоген" — мис­тецтвознавець Я.Галайчук назвав "Сюїтою самотності". Дослідник вважає, що вони не випадково пронумеро­вані Т.Шевченком, а відображають його відчуття самотності, ізольованості від життя. Проте ця думка була визначена іншими критиками, як помилкова, хоча й зовсім не відкидається.

Глибоко усвідомивши роль сатири для виховання майже неосвічених народних мас, Т.Шевченко на засланні задумав серію "Притча про блудного сина". Зміст восьми малюнків розкриває моральне падіння людини, яка, промарнувавши все, що мала, втрачає людську гідність. "Люблячі" батьки відправляють свого сина на виправлення в солдати, де він остаточно гине.

"Притча про блудного сина" вражає глядача кон­трастом побудови. Якщо перші п'ять малюнків вик­ликають осуд поведінки героя, то наступні три — співчуття до його страждань. Малюнки "Кара шпіц­рутенами", "Кара колодкою", "У в'язниці" осуджують уже всю систему покарань у царській Росії, що жор­стоко розправлялася з людьми, які не мирилися з несправедливим ладом, виявляли протест.

У мистецькому доробку Т.Шевченка періоду зас­лання є чимало пейзажних робіт, що знайомлять гля­дача з казахським краєм, та малюнків із життя казах­ського народу. Ідейно спорідненими з поезією "У Бога за дверми..." є акварелі "Пожежа в степу" та "Джангисагач". Під час експедиції від Орська до Аральського моря поет став очевидцем пожежі, і та побачена картина дуже вразила його, зокрема види­мий простір, залитий вогняною рікою. Таке саме враження справило на нього і єдине велет-дерево, що зустрілося в пустелі, яке казахи називають свя­щенним і поклоняються йому. Сепія і офорт "Ман­гишлацький сад" продовжують мотив нездоланності життя, відтворений у малюнку "Джангисагач".

Любов та співчуття художника до знедолених казахських дітей, їхнього сирітства відчувається в сепіях "Байгуші", "Байгуші під вікном", "Казахський хлопчик, що грається з кішкою". На деяких із них поет змалював і самого себе.

Поетичні степові пейзажі Мангишлаку та з лю­бов'ю змальовані люди цього краю дали право вважа­ти Т.Шевченка основоположником казахського наці­онального живопису. Його малярські краєвиди були першими й єдиними творами мистецтва в казахів.

Як художник, Шевченко зробив великий вклад у портретистику. Все життя він писав портрети на за­мовлення, і це давало йому кошти на безбідне проживання. Створив поет і 60 власних портретів. За ними можна вивчати історію його життя. У цьому Шевчен­ка можна порівняти з Рембрандтом, який теж зробив із себе 60 зображень олією і майже 10 гравюрою. У величезній портретній галереї Т.Шевченка — тільки чотири олійних автопортрети, всі інші — графічні.

Розповідь друга

Автопортрети Тараса Шевченка

(Історія життя Т. Шевченка в автопортретах)

Перший свій портрет Тарас Шевченко написав 1840 року. Він жив у майстерні (кімнатка з антресо­лями) свого товариша по навчанню Ф.Пономарьова, потім відомого російського художника-медальєра. У своїх спогадах Ф.Пономарьов розповість: "На цих антресолях мій бідолашний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яка поглинала наші мізерні кошти. Саме тоді він намалював олійними фарбами автопортрет".

Для написання свого першого портрета Шевченко використав полотно овальної форми. Своє обличчя він зобразив із крутим поворотом голови до глядача. Темний костюм і темне волосся контрастують із блідим після хвороби, надзвичайно тонким і одухотвореним Тарасовим обличчям. Високий лоб, проникливий погляд великих очей під широкими бровами створю­ють образ інтелектуальної людини, романтично підне­сеної і благородної. Навесні цього року вийде друком "Кобзар". Через півстоліття І.Франко дасть таку оцінку книзі: "Ся маленька книжечка... вибухла, мов джере­ло чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і пое­тичною грацією вислову".

Рання поезія Т.Шевченка відповідає романтизму його автопортрета. У багатьох баладних творах цього періоду поет розповідає про нещасливу долю героїв, як про свою власну. Мотив самотності серед чужих людей найбільш "біографічний" у поемі "Мар'яна-черниця". Не випадково на берегах рукопису цього твору поет на четвертій сторінці намалював чотири профільні автопортрети і два — в анфас. У кожному із них він різний: усміхнений, серйозний, замисле­ний, сумний.

Слід нагадати й про поему "Тополя", яка в першо­му виданні "Кобзаря" має присвяту П.С.Петровській (сестрі учня Академії, з яким поет навчався в К.Брюллова). В альбомі дівчини поет намалював олівцем тополю. Високе струнке дерево, трохи зігну­те вітром, викликає співчуття своєю самотою.

Настрій Т.Шевченка змінився після його поїздки 1843 року в Україну. Він побачив, як бідують його уярмлені брати і сестри, односельці-кріпаки. З очей спала полуда романтизму. Сувора правда зазвучала в поезіях циклу "Три літа". Автопортрет 1843 року, ви­конаний на папері пером і тушшю під час його пере­бування в Яготині, Тарас разом з поемою "Тризна" подарував княжні Варварі Рєпніній.

Звичайно, за три роки поет не дуже змінився зов­ні, тому в цьому автопортреті дуже багато схожого з автопортретом 1840 року.

Такий же поворот голови в бік глядача. Але... в поезії "Три літа" Т.Шевченко відтворив зміни, що сталися в його душі:

Невеликії три літа

Марно пролетіли...

А багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Опустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо,

Висушили чадом, димом

Тії добрі сльози,

Що лилися з Катрусею

В московській дорозі.

Світогляд поета і художника змінився. Цей зміне­ний внутрішній світ і відображає автопортрет 1843 року. Вираз обличчя сумний, погляд глибоких очей пронизливий, допитливий. Правою рукою поет три­має папір, а лівою — олівець. Білий папір і чорна туш створюють контраст і надають образу поета суворос­ті. Як художник Т.Шевченко любив використовувати контрасти світла й тіні. Зразком для нього в цьому був Рембрандт.

1845 року Т.Шевченко завершив навчання в Пе­тербурзькій академії мистецтв, йому присвоїли зван­ня "некласного художника", і він залишив Петербург. Сучасники відтворюють зовнішність поета, відзнача­ючи його міцну, сильну статуру, широкі плечі і серед­ній зріст: він не чорнявий і не білявий, але "ближче до чорнявого не лише волоссям, а й кольором черво­нястої шкіри, риси обличчя звичайні: міміка і загальний вираз фізіономії виявляли відвагу, невеликі очі бли­щали енергією" (М.Момбеллі).

Автопортрет 1845 року, виконаний чорним олівцем у селі Потоки. Він передає внутрішній світ Шевченка — художника й поета. Його зовнішність змінилася: високий лоб ще повищав, волосся на голові порідшало. Художник зосереджує увагу глядача на глибокому погляді своїх великих розумних очей, що спрямовані на щось далеке за глядачем. Рішучість вдачі почува­ється в міцно стулених вустах.

Наступний за хронологією автопортрет Т.Шев­ченка 1847 року. На ньому поет змалював себе олів­цем в солдатському мундирі. Він перебуває на зас­ланні спочатку в Орській фортеці (Яман-Кала називали цю фортецю киргизи, що в перекладі озна­чало погаиь-місто). Про перше враження від місця свого ув'язнення Т.Шевченко напише в повісті "Близнецы": "Вимальовувалася перед моїми очима пустиня, від якої холонула в мене душа. За хвилину після тяжкого враження я почав вдивлятися у сонну панораму й помітив посеред неї біленьку плямку, об­ведену червоно-бурою стрічкою...". То й була Орська фортеця, страшна пустиня довкола неї здавалася пое­тові живою могилою, готовою поховати його живцем.

Автопортрет Шевченка-солдата передає гарне засмучене обличчя, на якому виділяються пишні чорні вуса. І хоч на портреті він в уніформі солдата царської армії, глибокі очі, тонкі риси обличчя пере­конують: перед глядачем інтелігентна людина, яка потрапила в біду. Звідси відчуття трагізму, що вини­кає під час споглядання цієї роботи.

Минуло два роки муштри. Становище Шевченка трохи полегшене було в Аральській експедиції та під час опрацювання матеріалів експедиції в Оренбурзі. Впродовж цих двох років він жив життям вільного художника. На автопортреті сепією 1849 року Тарас помітно постаршав, він у солдатському мундирі без головного убору. Під очима лежать глибокі тіні. За­мислений погляд зрілої людини свідчить про набутий життєвий досвід.

Очевидно, значно комфортніше почувався поет у цивільному одязі. Тож на портреті сепією цього ж року він виглядає молодшим, імпозантним красенем. Високий із залисинами лоб, великі очі, чорні вуса — типовий портрет інтелігентної людини.

Після повернення з Каратаузької експедиції Шев­ченко зазнає солдатської муштри, що принижує його людську гідність, про це поет повідомляє листами друзів. У листі до С.Гулака-Артемовського (співака та композитора, автора першої української опери "Запорожець за Дунаєм") називає себе "відколеною тріскою", що живе в справжній пустелі ("пісок та ка­мінь; хоч би травина, хоч деревина - нічого нема"). А.Козачковському, своєму переяславському прияте­лю, лікареві, жаліється на таку нудьгу, що "сам не знаєш, що з собою вдіяти". Про свою зовнішність він сказав з глибокою самоіронією: "Живу я, можна ска­зати, життям публічним, тобто в казармах, муштруюся щоденно, ходжу в караул і т. ін. Одне слово, солдат, та ще й солдат який? Просто пугало вороняче! Ву­сиська величезні. Лисина ніби той кавун, геть-но та­кий солдатський портрет, що його зобразив Кузьма Трохимович (у Основ'яненка)".

Відчуття цієї пекельної нудьги видно на автопор­треті 1851 року, виконаному італійським олівцем та бі­лилом. Т.Шевченко змалював себе з великими вусами й бородою. В нього дуже облисіла голова, крутий лоб робить його схожим на давньогрецького філософа.

Характерною особливістю автопортретів періоду заслання в Новопетровському укріпленні є те, що Шевченко вводить себе в певну композицію (групу людей) і стає учасником зображеного. Ми його бачи­мо в сепії "Шевченко серед товаришів". У сепії "Ка­захський хлопчик, що грається з кішкою" художник сидить біля відчинених дверей. Він заглиблений у власні роздуми. Можливо, саме тоді він обдумував своє гірке дитяче сирітство, зображене в поезіях "І золотої й дорогої", "На Великдень, на соломі".

Двоє казахських хлопчиків-байгушів (жебраків) змалював Т.Шевченко в сепії "Байгуші". З великою торбою через плече старший простягає рученята, а молодший - тримає велику миску. Діти випрошують милостиню, їхні личка жалісно скривлені, у погляді, зверненому на господаря, - благання. За ними на задньому плані Шевченко, він у солдатському мунди­рі з гнівним поглядом виглядає з-за відчинених две­рей як уособлення грізного судді. Таким звинувачем самодержавного свавілля змалював себе Шевченко-художник у сепіях "Казарма" та "Кара колодкою".

Повернувшись із заслання, поет прожив ще три роки. За ці останні три роки він створив одинадцять автопортретів. У "Щоденнику" Тарас записав, що все лихо, приниження та знущання пройшли мимо нього, найменшого сліду не залишили в його душі. Йому зда­валося, що він зостався таким, як був десять років то­му — жодна риса його внутрішнього світу не змінилася.

Так, поет залишався людиною твердого духу, смі­ливою, гнівною та рішучою в боротьбі з несправед­ливістю. Але автопортрети 1857-1861 років, викона­ні італійським та білим олівцем, відбивають ті разючі зміни, що відбулися в зовнішності поета й художни­ка за десять років заслання. Ці роки його передчас­но зістарили, підірвали його фізичне здоров'я. Са­мотній, у петербурзькій майстерні з сильними випарами кислот (адже займався офортами), доживав поет свій страдницький вік. Створив низку невимов­но смутних ліричних віршів, у яких роздумує над власною долею, сподівається кращого життя, згадує молодість. Тож один із офортів 1860 року, зроблений ним з автопортрета 1845 року (автопортрет не зберіг­ся), зі свічкою в руках відповідав настрою, у якому перебував Шевченко після заслання.

Доля зістарила його, але він залишився вірним ідеалам молодості — у цьому символіка зробленого офортного автопортрета.

За три останніх роки Т.Шевченко написав три олійних автопортрети. Всі вони мають темні приглу­шені тони. Сепія 1858 року відтворила обличчя пое­та, заросле густою бородою. Його чоло високе, між брів лягла глибока борозна. Очі поета передають страждання та біль самотньої людини.

На олійному автопортреті 1860 року освітлена тільки права частина обличчя. Темний фон і темний одяг злилися: ледь помітна вишивана сорочка і чорна смушева шапка. Освітлена частина обличчя — зажурено-болісна.

Таким же хворим, з підпухлим блідим обличчям постає Т.Шевченко на автопортреті 1861 року. Тяж­ко хворий митець змалював себе в суворому рсмбрандтівському стилі. Темний кожух, смушева шап­ка, на обличчі — скорбота, пригнічений настрій, хвороба — таку гаму власних почуттів талановито змалювала рука художника, а ще — душевні муки і страждання. На вигляд йому років 60 можна дати, хоча мав тоді тільки 47...

У 1860 році Т.Шевченко зробив офорт автопор­трета за фотографією Деньєра 1858 року. Змалював себе в шапці й кожусі, темне тло яких зливається й контрастно виділяє замислене обличчя поета. Саме на звороті цього автопортрета смертельно хворий Т.Шевченко написав свою прощальну поезію "Чи не покинуть нам, небого..." Вірш пройнятий відчуттям розлуки з життям. Поет просить музу ще трохи заче­кати, а потім вони рушать:

Тихесенько

В далеку дорогу

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Поезія датована 14 лютого. Наступного дня Т.Шевченко зробив останній у своєму житті поетич­ний запис. У ньому — любі його серцю образи Укра­їни й Дніпра. І він звертається до музи:

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу,

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори по степах —

І веселенько заспіваєм ...

Та то вже було передсмертним бажанням поета і художника. Через кілька днів він відійде у вічність, остання поезія на передостанньому автопортреті ще раз переконає всіх, що дві музи вели нашого генія по життю, взаємодоповнюючи й збагачуючи одна одну. Вели до сяйливих вершин Вічності.

Розповідь третя

Т. Шевченко-портретист

(Портрети, написані Тарасом Шевченком)

До викупу з кріпацтва і навчання в Петербурзькій Академії мистецтв Т.Шевченко написав акварельний портрет свого пана (1833). Очевидно, це утвердило кріпосника в думці мати свого дворового художника. Тарас навчався в той час у Ширяєва і найбільші успі­хи мав у жанрі акварельного портрета. У цьому пере­конує портрет Енгельгардта й акварельний портрет "Голова жінки" (1834). З-поміж величезної кількості портретів, виконаних Т.Шевченком на замовлення українських поміщиків, петербурзьких вельмож, для яких було престижним мати роботу Шевченка, пор­третів своїх друзів, визначних діячів тогочасної культу­ри, знайомих зробимо огляд найважливіших та найвідоміших, продемонструвати які дітям для учителя не буде проблемою.

Під час навчання в Академії Тарас написав аква­рельні портрети петербурзького чиновника А.Лагоди та поміщика М.Луніна, двоюрідного брата декабрис­та М.С.Луніна. Він зізнається, що почав писати аква­рельні портрети, але ще боїться їх показувати К.Брюллову. Сучасні мистецтвознавці відзначають майстерність цих акварелей, їх яскравість, легкість та прозорість. К.Брюллов не тільки оцінив цю діяль­ність свого учня, а й на прохання В.Жуковського дає йому завдання копіювати портрет І.Крилова зі своєї роботи. Привертають увагу портрети 12 російських полководців, виконаних Шевченком у Петербурзі. Ця робота над портретами, ілюстрування книги про Суворова, виконання завдань, за які він отримав срібні медалі, забирали багато часу.

Чимало в цей петербурзький період для Тараса-кріпака, а потім і вільної людини, зробив україн­ський байкар Є.Гребінка. Він брав безпосередню участь у викупі Тараса з кріпацтва, сприяв виданню "Кобзаря" 1840 року, видавав твори Шевченка у сво­єму альманахові "Ластівка". До нас дійшов акварель­ний портрет Є.Гребінки, виконаний Т.Шевченком.

1843 року в Академії Тарасові надають чотиримі­сячну відпустку для поїздки в Україну. І ось Шевчен­ко та Гребінка із своєю сестрою Людмилою, яка навчалася в Петербурзі, вирушили в Україну Біло­руським трактом. Під час цієї поїздки в Україну художника Шевченка запрошують в різні міста, в поміщицькі помістя, замовляють йому портрети.

У Києві поет познайомився з П.Кулішем, який буде його прихильником і опонентом, редактором і видавцем творів. Разом вони стали учасниками Кирило-Мефодіївського   братства.   Т.Шевченко   виконав портрет П.Куліша олійною фарбою. На портреті — об­личчя молодого чоловіка з виразними рисами. Повні губи, великі очі замріяно дивляться в далечінь. Уваж­ний глядач відчує романтизм вдачі портретованого.

Наприкінці червня Є. Гребінка привозить Тараса на бал в поміщицький маєток села Мойсівки. Бали на три губернії в Мойсівці, на яких бувало до двох­сот чоловік, були для України своєрідним Версалем. Саме тут Шевченко познайомився із В.Закревським, Я. де Бальменом, О.Капністом, П.Лукашевичем, О.Афанасьєвим-Чужбинським.

О.Капніст разом із Т.Тарновським замовили Шевченкові 2 копії з портрета яготинського князя М.Рєпніна, якого свого часу називали в Європі віце-королем Саксонії та генерал-губернатором України. Рєпнін брав активну участь у викупі М. Щепкіна з кріпацтва. Молодший брат його С.Волконський як декабрист був засланий у Сибір.

В Яготині Тараса зустріли прихильно, щиро, по­селили у флігелі, де він прожив чотири місяці. За цей час написав дві копії з портрета М.Рєпніна, свій ав­топортрет тушшю і малюнок хати батьків, який пода­рував княжні Варварі Рєпніній. Груповий портрет дітей В.Рєпніна (онуків князя) відзначається не тільки ви­сокою мистецькою вправністю, а й теплим почуттям авторської симпатії до дітей. Він розписав стіни флі­геля, у якому жив і працював (на жаль, розписи не збереглися, тільки фрагмент у копії місцевого худож­ника). Шевченко з Яготина міг їздити в інші помістя, виконувати там портрети на замовлення.

Найбільшу увагу привертає портрет Ганни Закревської. Поет приїжджав у Березову Рудку до Закревських. Він був закоханий в Ганну. Окрім портрета, присвятив їй вірш "Г.З.". І портрет, і вірш - твори про свято душі митця. Ці твори різних жанрів мис­тецтва, доповнюючи один одного, розкривають нас­трій закоханого митця. У вірші поет називає Ганну "моє свято чорнобриве":

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима

Аж чорними — голубими

І досі чаруєш

Людські душі?

Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучкий?

Свято моє!

Єдинеє свято!

На портреті Ганна — молода вродлива жінка з ви­разними голубими, "аж чорними" очима. Це замож­на жінка: золоті сережки підкреслюють матовий ко­лір обличчя красуні. Портрет зроблено в півовалі на темно-вишневому фоні, який добре гармоніює з ін­шими кольорами, використаними художником.

Другий приїзд Т.Шевченка в Україну 1845 року був пов'язаний з роботою в Київській археографічній комісії. В його обов'язки входило збирати фольклорні та етнографічні матеріали, змальовувати архітектурні та археологічні пам'ятки. Серед портретів, виконаних ним  у  цей  час,  слід  відзначити  олійний  портрет Є.Кейкуатової, з чоловіком якої художника познайо­мили в Мойсівці на балу. Дуже майстерно виписано прозорий серпанок на голові жінки, мереживну блуз­ку, що відтіняють ніжне обличчя з виразними карими очима та повними дитячими вустами. Це підсилює враження якоїсь ніжності, що нею оповито портрет.

У село Марківці Козелецького повіту Тарас приїж­джає на запрошення Петра Катеринича, який був близьким приятелем і однокласником по Ніжинській гімназії Якова де Бальмена. Шевченко пише там вісім портретів представників цієї родини, предок яких був позашлюбним сином Катерини II (звідси й прізвище).

Красуні-аристократки, очевидно, теж учасниці мойсівського балу, дивляться на нас із "Портрету не­відомої в блакитному вбранні", "Портрету невідомої в коричневому вбранні", "Портрету невідомої в бузковій сукні". За характером і технікою виконання ці роботи дуже близькі до портретів Катериничів. Тому існує думка, що ці жінки — представниці роду Катериничів.

У Седневі Тарас написав олійний портрет І.Лизогуба, власника панського помістя, й пейзажні акварелі. Росте там і донині та липа, під якою любив відпочивати художник. На портреті зображено людину з високим чолом, відкритий погляд її розумних очей спрямова­ний на глядача. Ілля Лизогуб був композитором, учас­ником війни з Наполеоном. У відставку вийшов у чині полковника. Про його рішучу вдачу засвідчує вольове підборіддя та міцно стиснуті губи, підкреслені худож­ником. І.Лизогуб високо цінував творчість Т.Шевчен­ка й допомагав йому матеріально. Коли поет перебував на засланні, Лизогуб купив у нього кілька малюнків, а також клопотався про полегшення долі Тараса, листу­вався з ним, нехтуючи заборонами.

Серед робіт, виконаних Т.Шевченком на заслан­ні, слід назвати портрети людей, з якими звела його доля. Це насамперед портрет І.Ускова, коменданта Новопетровського укріплення, його дружини Агати Ускової (виконав три її портрети). Тарас часто бував у родині коменданта, дуже любив їхніх дітей. Тяжко пережив смерть старшого сина Ускових Дмитра, створив пам'ятник на могилі хлопчика. У портретах А.Ускової підкреслив ЇЇ ніжні материнські почуття. Споглядаючи її портрети, глядач відчуває, що портретована жінка — турботлива, лагідна мати, особли­во там, де вона зображена з донькою.

Після десятирічного ув'язнення Т.Шевченка зу­пинили в Нижньому Новгороді, де він ще півроку очікував вирішення своєї долі. День 24 грудня 1857 року поет назвав "святам свято, торжество із тор­жеств": до нього приїхав М.Щепкін, якого Тарас на­зивав "друг мій єдиний, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкін". У "Щоденнику", про­вівши свого гостя, Тарас записав: "Шість днів, шість днів повного, радісного, урочистого життя! І чим я заплачу тобі, мій старий, мій єдиний друже? Чим я заплачу тобі за це щастя. За ці радісні солодкі сльо­зи? Любов'ю! Але я люблю тебе давно, та й хто, зна­ючи тебе, не любить?"

Коли ж Шевченкові дозволили покинути Нижній Новгород, по дорозі в Петербург він зупинився в Москві і два тижні жив у родині Щепкіна. Саме тоді він написав італійським та білим олівцем портрет Михайла Семеновича. Сімдесятирічний актор зобра­жений художником з великою симпатією: у нього добре, лагідне обличчя, в очах — блиск творчої енер­гії та натхнення.

Італійським та білим олівцем Тарас написав, по­вернувшись у Петербург, портрет Айри Олдріджа, нег­ритянського актора, який тоді перебував на гастролях у місті. Його грою художник був захоплений. У листі до Щепкіна розповідав, що африканський трагік "чу­деса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує", а долею був так схожим на його, Шевченкову ...

У Петербурзі в останні роки свого життя Т.Шев­ченко працює над офортами. Він заклав основи гра­верного мистецтва Росії. Рада Академії мистецтв присвоїла йому звання академіка. Та сталася ця по­дія незадовго до смерті, і Тарас навіть не побачив диплом академіка.

На замовлення нащадків Кочубея художник на­писав олійний портрет генерального судді Лівобе­режної України, якого за донос на Мазепу було стра­чено. Обличчя Василя Кочубея напівосвітлене, його ніби освітлює добре виписана вишивана сорочка. Су­часники Тараса розповідали, що він, працюючи над портретом, давав різні ніжно-лайливі прізвиська "багатій і знатній" Мазепиній жертві.

В останній свій третій приїзд в Україну Т.Шев­ченко написав італійським олівцем портрети подруж­жя Максимовичів. Він гостював у них в Прохорівці. Михайло Максимович — учений-природознавець, іс­торик, фольклорист і мовознавець, член-кореспондент Академії Наук Росії — з теплотою й щирістю ставився до Тараса. Його дружині поет подарував вірші "Садок вишневий коло хати" й "Сон" ("На пан­щині пшеницю жала"). Ці вірші М.Максимович опублікував. Вчений також брав участь у похоронах поета на Чернечій горі, написав вірш на його смерть.

Не судилося поетові й художникові одружитися, хоч збирався поєднати свою долю з Ликерою Полусмаковою. Написав портрет нареченої. На ньому — українська дівчина зі стрічкою на темному волоссі. Ямочка на підборідді, темні, задивлені в далечінь очі... Розрив із нею Тарас пережив важко, сказав про це віршем "Барвінок цвів і зеленів", використавши традиційний український символ зеленого барвінку як щасливого одруження і зів'ялого — як нещасливо­го заміжжя жінки.

Його щасливою нареченою і в земному житті, і в посмертній славі залишалася Муза — і поетична, і ма­лярська. Тож звертався до неї з побожною святістю:

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала,

Мене ти всюди доглядала

В степу, в безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полі!

Із казарми нечистої,

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадімною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила...

Мов живущою водою

Душу окропила.