Гуманізм, як основа педагогічної спадщини В.О. Сухоминського

 Гуманізм як основа педагогічної системи В.Сухомлинського

                                                                    Доповідь підготувала

                                                           завідувач філії  Маленко В.В.

Вересень , 2021р.

Коли ми пов'язуємо педагогічну спадщину Сухомлинського із сучасною реформою освіти, зміною філософії освіти, передусім маємо на увазі його погляди на школу, учителя.

Говорячи про школу, про вчителя, видатний педагог насамперед ставив завдання формувати особистість людини, дати кожному свій шанс розкритися, можливість використати весь природний потенціал. Саме власний потенціал — і це дуже важливо. Розбудовуючи українську систему освіти, ми маємо це пам'ятати. Саме висока педагогічна культура, яку культивував Василь Олександрович, є запорукою успіху.

Дитяче серце легко поранити. У навчанні, та й у всьому шкільному житті за неуважного або байдужого ставлення до дитини з'являється багато гострих підводних каменів, що створюють умови для потрясінь, з якими дитина не може впоратися. Найвірнішим і найбільш надійним засобом проти цього є висока педагогічна культура вчителів і батьків. Дитина чутлива до добра і зла, до правди і неправди. Не всі дорослі мають уявлення про її душевні переживання. Для того, щоб одна дитина не поранила душу іншій, треба вчити відчувати. Це нелегка справа, все одно що збирати сонячні промені.

Ознакою високогуманної особистості, за логікою В.Сухомлинського, був не лише рівень її моральності, а й уміння та бажання повторити себе насамперед у своїх дітях, підняти їх на вищий ступінь людської краси й духовності.

Стратегія добра мала бути єдиним орієнтиром у формуванні особистості на кожному її віковому рубежі. Тож Василь Олександрович наполягав, щоб уже маленька дитина розуміла й серцем відчувала, що кожен її крок, кожен учинок відбиваються в духовному житті того, хто поруч з нею: товариша, батька, матері, вчителя, зовсім незнайомої, «чужої» людини.

Утвердження гуманізму, за Сухомлинським, — це утвердження почуття любові, яке є найсвятішим у людському світі. Саме воно становить духовний стрижень людини.

«Стрижень, серцевина людської особистості — це те святе, що повинно бути за душею, повинно стати дорожчим за життя — честь, гідність, гордість громадянина.

Любов до Вітчизни і любов до людей — ось два стрімких потоки, які, зливаючись, утворюють могутню річку патріотизму».

Чому Василь Сухомлинський ототожнює любов з великою, нелегкою працею? Невже це почуття вимагає такого? Річ у тім, що для Василя Олександровича любов як почуття не може бути лише атрибутом внутрішнього світу особистості, його сенс  не в цьому. Для нього любов – діяльне почуття. Діяльнісна любов, — за В.Сухомлинським, — це центральний мотив, який визначає всі інші суспільне значущі морально-духовні мотиви.

Усі сторони виховання — розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне — вчений розглядав у єдності, справедливо вважаючи, що за відсутності чогось одного не вирішиться жодне виховне завдання.

Виховання позитивних (а це означає добродійних) почуттів є основою виховної теорії В.Сухомлинського. У його інтерпретації це звучало як виховання серця, тобто цілого світу турботи й тривог, пов'язаних з високим призначенням людини у світі.

«Життя людське подібне до заліза: якщо використовувати його в діло — воно стирається, якщо не використовувати — іржа з'їдає його.

Нехай говорить твоє серце яскравим полум'ям, нехай освітлює шлях і тобі, і дітям — у цьому щастя життя. Але якщо серце твоє «з'їдає іржа», — пам'ятай, ти приречений на жалюгідне животіння» («Листи до сина»).

Добре серце! Чутливе серце дитини! Тепло сердець дитячих... Скільки щирості, доброти в цих словах. А чи знає серце дитини радість піклування про людину? А чи у всіх дітей тепле серце? Звичайно, ні! Чому буває холодне серце? Та тому, — відповідає В.Сухомлинський, — що він за все своє життя пізнав тільки одну радість — радість споживання. Він був щасливий, коли йому приносили радість, і не зазнав, не пережив величезного людського щастя — щастя творення радості для інших людей, для своїх батьків, для дідуся і бабусі, для молодшого товариша.

Людина починається з того, що вона бере близько до серця турботи і печалі, тривоги й хвилювання іншої людини. З того, що біль серця іншої людини стає болем її серця. Придивіться до доріжки, якою крокує ваш син у життя. Кого підтримав він на цій дорозі? Чи схилився він, стурбований і стривожений, над маленьким стомленим подорожнім? Чи допоміг йому? Якщо нічого цього нема — серце сина залишається холодним і байдужим не тільки до чужих людей, а й до вас, батьки і матері. Якщо його серце не стиснув біль від того, що в товариша біда, нещастя, — він ніколи не стане чуйним і до нас, до наших радощів і печалей. І можна сказати — це дитина з холодним серцем.

Якщо дитині 10 років і вона ще не вклала крихту своєї душі в турботу про іншу людину, про свого товариша, — значить, не все благополучно, тут уже потрібне не виконання, а перевиконання, бо перед нами байдужа дитина. Треба виховувати у дітей найдорожче моральне багатство — щастя творення радості для людей. А творення радості для людей *— безмежне («Серце віддаю дітям»).

 Серце має бути сховищем добрих почуттів. Без них воно стає байдужим. А від байдужості один крок до жорстокості. У виховній системі Сухомлинського головним є утвердження в дитячому серці співчуття, жалості, доброти до всього прекрасного, що є в житті, і насамперед до людини.

«Юні мої друзі, щадіть серце і виховуйте почуття. Пам'ятайте, що в наш час людина з кожним роком усе більше відчуває вплив навколишнього середовища. В тебе будуть діти, пам'ятай: від того, як маленька дитина ставиться до птахів, квітів, дерев, залежить її ставлення до людей. Виховуй в собі людину — ось що головне, інженером можна стати за п'ять років, вчитися на людину треба все життя» («Серце віддаю дітям»).

Навчання — взаємна віддача сердечної доброти, співчутливості. Щоб бути гуманним, треба знати душу дитини. А чи може вчитель не кричати на дитину? Так, може! Діти вміють читати в його голосі десятки відтінків почуття: прикрості, тривоги, образи тощо. Крик руйнує тонкі людські почуття в дитячих душах. Діти, на яких кричать, втрачають здатність сприймати найтонші відтінки почуттів інших людей, стають часто безсердечними.

Дитяче горе потребує доброзичливості й співчуття, У дитини бувають свої маленькі й великі тривоги, прикрості, нещастя. Вчитель повинен це бачити і входити в душу дитини. Багато бід і прикростей, які переживають діти, сягають корінням у домашнє життя, сім'ю, побут. У деяких сім'ях батькам зовсім байдуже, що роблять, чим займаються діти, ким вони стануть у майбутньому. Моральні вади, що панують у цих сім'ях, завдають глибокої травми дітям; їх треба відгородити від потворного впливу середовища, оточити атмосферою чесності, правдивості, людяності. Байдужість і егоїзм батьків калічать душі дітей, роблять їх жорстокими. В.Сухомлинський говорив: «Ці хлопчики і дівчатка тривожать душу і серце. Я не можу без болю в серці дивитися на підлітка, який не знає, що таке сімейна доброта, ласка. Серце болить, коли думаєш, що поза школою він не тільки залишений на самого себе, а й учиться у батьків обдурювати, красти».

Сухомлинський поставив собі за мету досягти того,

щоб дітей не отруювала атмосфера, яка спотворює в людині все добре.

Найголовніше, що треба утвердити в душі дитини, яка бачить у сім'ї неправду, брехню, лицемірство, — це віра.

Дитинство — важливий період людського життя. Це не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, ясне, самобутнє, неповторне життя. І від того, яким було дитинство, хто вів дитину за руку в дитячі роки, що ввійшло в її розум і серце із навколишнього світу, залежатиме, якою людиною буде сьогоднішній малюк. Роки навчання в початкових класах у розумних досвідчених учителів стануть для дитини школою радості, школою мислення.

«Якщо людину не вчити ні доброго, ні поганого, вона не стане людиною; щоб жива істота, яка народилася від людини, стала людиною, треба вчити її тільки доброго», — говорив В.Сухомлинський в «Листах до сина».

Тепло свого серця дитина віддає тій людині, яка розуміє, співчуває їй. Серце дитини розкривається тоді, коли ми обережно, тонко, лагідно доторкаємось до нього, бережемо його інтимність. Чим ближче ми беремо до серця дитячі радощі та горе, тим довірливіше відкривають вони перед нами свої таємниці, тим частіше звертаються за порадою.

Отже, дбаючи про розвиток освіти, про високу культуру, ми маємо пам'ятати пророчі слова Василя Сухомлинського: «Школа — це духовна колиска народу, чим більше піклування про свою колиску виявляє народ, тим блискучіше його майбутнє». Яким би у навчанні не був учень, як би важко не давались йому знання, роки перебування в школі не повинні залишити гіркий слід у дитячій душі.

Виховувати дитину — це свята справа педагога. Так, як лікар досліджує органи хворого, учитель повинен вдумливо, уважно, терпляче досліджувати, вивчати розумовий, емоційний, моральний розвиток дитини, шукати і знаходити причину, через яку дитина стала «важкою». Якщо все, що посильне іншим людям, цій дитині непосильне, це означає, що вона не отримала для свого розвитку від навколишніх того, що повинна була отримати.

В

асиль Олександрович Сухомлинський — видатний вітчизняний педагог, психолог, дослідник і публіцист, громадський діяч, праця і творчість якого набули світового визнання.

Педагог-практик, сільський учитель, він будував свої виховні парадигми на своїй та своїх колег повсякденній праці, не зробивши жодного висновку й не висунувши положення, які б не спиралися на реальні потреби дитини, її освіти та виховання. Його твори відображають запити, стан, тенденції й перспективи шкільних реалій, розвитку дитини, спираються на потреби навчання й виховання. Вони стосуються проблем розвитку дитини й можуть бути прийнятними для будь-якого суспільного середовища в будь-якій країні з будь-яким суспільним ладом.

Визначною особливістю педагогічної теорії та практики В.Сухомлинського є багатогранність, всеосяжність і відносна завершеність їх структурно-змістових та функціональних параметрів. Це дає підстави розглядати все, створене ним, як педагогічну систему, що акумулювала в собі найкращі надбання минулого й сучасного в поєднанні з оригінальними ідеями та інноваційними технологіями вченого й втіленням їх у педагогічному процесі.

Систему В.Сухомлинського без перебільшення можна назвати універсальною щодо широти охоплення системотворчих феноменів та глибини й переконливості інтерпретації їх причиново-наслідкових зв'язків. Свідчення цього — ємність термінологічного апарату, що його застосовує й творить Сухомлинський, «конструюючи» свою педагогічну систему.

Незважаючи на багатоаспектність педагогічних проблем, які є предметом уваги, глибокого, всебічного аналізу, найголовнішою, якій підпорядковані всі інші, є проблема виховання особистості. Серед основних принципів, які пронизують всю теорію і практик^' В.Сухомлинського як педагога, є принцип реалізації у вихованні особистості гуманістичної ідеї. Згідно з нею, найкращим, психологічно довершеним інструментом, який завжди спрацьовує, викликає відгук у дитячій душі, бажання стати кращим, є звернення педагога до серця й розуму дитини, а не намагання повчати, вказувати їй, розпоряджатися нею. За такої умови відбувається не лише вплив учителя на виховання, а й поєднання прагнень, зусиль педагога й дитини в спільну дію, виникає об'єднаний мотив, який забезпечує гуманні стосунки, їх суб'єкт-суб'єктну взаємодію.

Гуманізм педагогічної системи В.Сухомлинського, його концепція виховання особистості ґрунтується на положенні про самоцінність людини, її право на вибір і свободу, гідність як неповторної індивідуальності. Педагог висунув і розвинув концепцію відносної автономії конкретної особистості, її права на вибір, що базується на власній совісті.

Варто зазначити, що вже в самому доборі та інтерпретації понять, які описують духовний і передусім моральний світ особистості, виразно виявляється потужний заряд психологізму педагогічної системи В.Сухомлинського. Поняттю «совість» належить особливе місце. На думку Сухомлинського, совість є центральним утворенням у свідомості людини, яке становить стрижень її духовної суті, внутрішній механізм, що детермінує напрям її становлення як особистості, зокрема, моральності. Совість — причина і водночас наслідок тієї «внутрішньої роботи духу», що породжує такий реальний і дієвий вплив совісті, як почуття провини та сорому. Ці почуття в їх розвиненій формі є, безумовно, суттєвим критерієм, показником сформованості в людини відповідальності за власну поведінку, вчинки — за всі  наслідки того, що і як вона робить.

Совість і почуття сорому — це своєрідні та надійні гаранти відповідальності та обов'язку, оскільки вони — як «голос внутрішнього я» — несвідомо спонукають людину до самоконтролю, мотивують потребу «судити свої вчинки та якості ніби від власного імені». У цьому вислові видатного педагога особливо виразно виступає його глибоке розуміння того, що розвиток та особистісне становлення дитини великою мірою зумовлюються ступенем її самоактивності, внутрішніми суб'єктними потенціями.

Ось чому одне з найважливіших і водночас найскладніших завдань вихователя полягає, на думку Сухомлинського, у тому, що він має не лише глибоко розуміти роль феномена рефлексії у вихованні та самовихованні особистості, а й сам повинен володіти

винятковим даром рефлексії в міжлюдських стосунках, особливо якщо йдеться про дитячу особистість. Це можна безпомилково відчути, вдумуючись у поради, з якими він неодноразово звертається до вихователів та учнів. В одному зі звернень Сухомлинського до дітей читаємо: «Умій відчути поряд із собою людину, вмій розуміти її душу, бачити в її очах складний духовний світ — радість, горе, біду, нещастя. Думай і відчувай, як твої вчинки можуть відбитися на душевному стані іншої людини».

Вихованню у дитини здатності до рефлексії, потреби орієнтування на навколишніх як засобу розвитку вміння критично оцінювати свою поведінку з урахуванням можливих наслідків для інших людей і для себе Сухомлинський надавав особливого значення. Ідея служіння людям, турбота про їх благополуччя, щастя, потреба постійно оберігати їх, особливо в годину тяжких життєвих випробувань — одна з найголовніших у творах Сухомлинського. В умінні відчувати «душу» іншої людини, у здатності розуміти її душевний стан педагог вбачав найціннішу рису моральності дитини, одну з найважливіших характеристик особистості. У книзі «Як виховувати справжню людину» автор, звертаючись до дітей, писав: «Не завдавай своїми вчинками, своєю поведінкою болю, кривди, турботи, тяжких переживань іншим людям. Умій підтримати, допомогти, підбадьорити людину, в якої горе... Не будь байдужим».

Глибоко гуманістична сутність концепції виховання Сухомлинського, як і всієї його педагогічної системи, виявляється вже в самому ставленні до дитини. Найперше — це повага до особистості вихованця, незалежно від віку, наявних у даний час можливостей — визначення складності його внутрішнього світу і необхідності відповідального ставлення до його долі.

Сухомлинський переконливо довів, що найцінніше у дитини — її індивідуальність, неповторність внутрішнього світу, здібностей, потенційних можливостей. Підтримка і розвиток у дитини її індивідуальності є умовою зростання не тільки кожної конкретної особистості, а й підґрунтям формування дієздатного творчого дитячого колективу, оскільки саме через плекання розмаїття індивідуальностей пролягає шлях до справжнього, а не стадного об'єднання дитячих особистостей.