"Хліб - усьому голова" Виховний захід в рамках шкільного проекту "Українобачення"

Сценарій Українобачення. Хліб всьому голова

1 вед: Щирим словом, хлібом та сіллю

Ми усіх гостей зустрічаємо.

Хлібом – новосілля й весілля,

Й свято дружби та згоди квітчаємо.

2 вед: Крилами рушник повіває,

           Випливай, здіймайсь, короваю,

           Щедроносним сонечком теплим.

(виходять з кожного класу хлопець та дівчинка – несуть на рушникові коровай, хліб або велику солодку булку - кладуть на стіл біля сцени).

1 вед: Доброго дня, любі друзі. Сьогодні в нас зайде мова про хліб.

2 вед: А що в нім такого?

1 вед: Скоро дізнаєшся. Дивись. Принесли хліб. На столі поклали. Пахучий, теплий ще. Із скоринкою золотавою.

2 вед: Це від вогню позолота в нього?

1 вед: Не тільки від вогню. Золоте зерно на борошно мололи. А зерно в золотому колоску на стеблині золоченій гойдалося, срібною росою вмивалося. Золоте проміння сонячне в себе увібрало.

2 вед: Від сонця позолота в хліба?

1 вед: Не тільки від сонця. Золоті роботящі руки зерно в землю посіяли. Урожай доглянули та зібрали. Роботящі руки зерно змололи, тісто замісили, хліб спекли. Роботящі руки в дім його принесли, на вишиту скатертину поклали.

2 вед: Бачу. Лежить на столі хліб, теплий, пахучий, руками роботящими подарований. Лежить ясний як сонечко, і ніби промовляє: любіть мене, шануйте, їжте та здоровими будьте.

1 вед: Батьки вчили дітей, що хліб усьому голова, навіть ігри такі були – всі діти ставали у коло, а один у центр. Та співали…

(гра «Коровай»

Як на Юркові іменини випекли ми коровай.

Отакої вишини, отакої ширини, отакої вузини.

Коровай, коровай, а з ким будеш? Обирай.

• Я люблю усіх-усіх, а Іринку краще всіх.)

2 вед: Що там ігри-забавлянки. А чи чули ви діти казку про український оберіг ляльку-мотанку, яка оживала лише тоді як до її вуст святий хліб торкався? Ні тоді 5-В клас вам її розповість.

_________________________________________________________________

Казка про ляльку-мотанку.

Казкар: Події нашої історії відбувалися у давні часи, коли у людей не було телебачення, Інтернету, навіть ламп ще не винайшли. Грамота не всім людям була доступна, тому всі новини передавалися з вуст в уста. Діти батьків на «Ви» називали. Найвкуснішим, наймилішим був окраєць житнього хліба з молоком.  З іграшок у хлопців були камінці, палки та кістки тварин, а дівчатам матері мотали ляльок, якими вони гралися. Ці ляльки були незвичайні і мали велику силу, але тільки святий хліб міг їх оживити. Та не будемо забігати наперед. Давайте познайомимось з героями нашої історії.

Мати: Марійка! Сонечко! Ходи додому! Вже ніч на дворі!

Марійка (за кулісами): Біжу, матінко. Що з Вами?

Мати (присіла на сходинки): Та щось серце розболілося. Мине. Розкажи, доню, де ти бігала?

Марійка: Ой, мамусю, була я на лісовій галявині, з сонячними зайчиками на випередки бігала, потім мені соловейко пісеньку співав, а зозуля роки вимірювала. Плакуча верба вітами бавила, травичка п’ятачки лоскотала. Ой, мамо, Вам погано?! Таточку! Тату! Біжи швидше, мамі погано!

Тато: Біжу! Жіночка, ластівка моя сизокрила, знов серце прихопило. Он я зараз відвар бояришника принесу. (Побіг)

Мати: Доню, наклонися. Ось тобі оберіг – лялька мотанка. Коли мене не стане,  бережи її. Якщо біда трапиться, нагодуй її хлібцем святим та про біду свою розповіси – вона зарадить. Та ніколи не ходи у лісову хащу, там живе зла баба Яга.

Вбігає батько та потихеньку виводить матір, Марічка допомагає.

Казкар: Наступного дня мати померла. А батько рік погорював та привів додому мачуху Одарку, злу та жадібну. Одарка мала доньку Пріську, таку ж як і вона сама. Важко прийшлося бідній Марічці. Мачуха зі світу її зживала, працювати примушувала. Вже не бавилась Марічка на лісовій галявині, а лише сумно у той бік поглядала. Та мачусі все мало. Вирішила Одарка Марічку зі світу зжити. Одного разу…

Батько: Ну, ось, жінко, їду я у місто, налагоджу там справи. Повернуся через тиждень. Ви донечки будьте слухняними, допомагайте по господарству, а я вам гостинця привезу.

(Батько пішов. Мачуха та дівчата помахали їм руками. Марічка втерла фартушком сльози)

Мачуха: Знов рюмсаєш. Справ у тебе немає?!

Пріська: Совісті в неї немає!

Марічка: Я вже всю роботу, яку ви надали зробила.

Мачуха: Зробила вона. Ось тобі квасоля, гречка та горіх – перебирай. Та дивись, якщо за півгодини не зробив – плітка походить по твої спині.

Пріська (показує язик): Працюй, ледаща! (пішли)

Марічка (плачучи): Я з цим і до вечора не справлюся. Матінко моя ріднесенька, на що ж ти мене покинула? Лялька моя мотанка, на тобі хлібчику святого, поїж та про мою біду послухай. (Готує хлібчиком ляльку та промовляє). Зла мачуха життя мені не дає, таку роботу загадала, я й за день не встигну.

Лялька(голос з-за куліс): Не плач, Марічка, я допоможу! Гей, мишенята польові, спішіть на допомогу!

(танок мишенят, які розбирають крупу)

Марічка: Дякую тобі, лялечко мотанко, без тебе хоч плач.

Мачуха: Та-а-ак… Чи все ти зробила?

Марічка: Так.

Мачуха: Дивно. Щоб таке їй ще загадати?

Пріська: А пошліть її, мамо, до тітоньки у лісову хащу за свічкою, бо в нас вже остання догоріла.

Мачуха: Дійсно, що ж нам у темряві сидіти? Розумниця ти моя. Так, ледаща, збирайся, підеш до моєї сестри Яги у лісову хащу та візьмеш у неї свічку.

Марічка: Але ж моя матінка казала, що це небезпечно.

Мачуха: Не вигадуй. Небезпечно тобі буде, якщо зараз же не підеш. Тож платок на голову, кошик у руки та вперед. (Пішли)

Марічка: Знов біда на мою голову. Лялечко мотанко, допоможи. Хлібчика святого поїж та про біду мою послухай. Відсилає мене зла мачуха у лісову хащу до лютої баби Яги за свічкою.

Лялька (з-за куліс): Не плач, Марічко. Заплети стрічку у косу, візьми кусочок сальцю, кусочок м’яса, олійку та йди не бійся.

Казкар: Прийшла Марічка до лісової хащі та побачила будиночок баби Яги. Перед будинком росла верба з заплутаними вітами, старі ворота скрипіли ржавими петлями, по подвір’ю бігав злющий собака, а перед дверима будинку лежав злющий кіт. Марічка дуже злякалася, але лялька мотанка за її пазухою тихесенько повторювала – не бійся, Марічко, йди.

Марічка: Тітонька Яга! Тітонька Яга!

Яга: А хто це мене гукає? Чоловічим духом тхне. Що тобі, дівчисько?

Марічка: Мене мачуха Одарка до Вас за свічкою прислала.

Яга: Добре, заходь. Буде тобі свічка. Посидь на лаві, я поки що піду чан з водою кип’ятити поставлю. Та дивись не вставай, бо кіт тобі очі видряпає, собака розірве, ворота запищать та придавлять, а верба  волосся висмикне. На от тобі сухар – гризи, бо щось ти худа дуже.

Марічка: Лялечко мотанко, поїж хлібця святого та мою біду послухай. Хоче мене баба Яга з’їсти.

Лялька: Не плач, Марічка. Візьми свічку зі стола та поклади у кишеню. Дістань з кошика кусень сальця та як вийдеш на причілок кинь коту. Собаці у дворі кинь м’яса. Ворота змаж олією, щоб не скрипіли, а вербу стрічкою перев’яжи.

Марічка: Дякую тобі, лялечко мотанко. (вибігла до сходів, накинувся кіт)

Кіт: Мр-р-р. Куди зібралася, красуня. Зараз я тобі очі видряпаю.

Марічка: Не чипай мене, котику-муркотику, я тобі сальця дам.

Кіт: Сальця? Мр-р-р. Дякую. Біжи собі.

Собака: Гав-гав. Ти куди біжиш без дозволу, дівчинка? Зараз я тебе покусаю.

Марічка: Не чипай мене, милий песику, я тобі м’ясця  дам.

Собака: Дякую. Біжи собі.

Ворота: І-і-і-і-и. Ти куди втікаєш? Стій! Прищемлю.

Марічка: Не чипайте мене ворота, я вас олійкою змащу.

Ворота: Дякую. Біжи собі.

Верба: Стій, втікачка!!! Я тобі волосся вирву.

Марічка: Не чипай мене, вербо. Я тобі стрічечку подарую.

Верба: Дякую. Біжи собі.

Ведучий: Швидко бігла Марічка додому, а у цей час повернулася баба Яга.

Яга: Так. Пішли варитися… Ти де, шмаркачко. Ніде немає. (побачила кота). Кіт, ти чому не зупинив Марічку? Чому очі їй не видряпав?

Кіт: Я в тебе вже 100 років служу, а ти мені жодного разу черствого хлібця не дала, а Марічка мене сальцем пригостила.

Яга: Пес, ти чому не покусав дівчинку?

Пес: Я вам 100 років служу, а ви мені жодної кістки не кинули. А вона мене м’яса дала.

Яга: Ворота, а ви чому не заскрипіли?

Ворота: Ми тобі 100 років служимо, а ти нас жодного разу не змазала. А Марічка наші петельки олійкою полила.

Яга: Верба, чом ти Марічці волосся не повисмикувала?

Верба: Ти завжди мої віти обривала, а Марічка їх гарною стрічечкою перев’язала.

Яга:  Марічка, Марічка… А я? Хто мене полюбить? Хто мене пожаліє? Я може тому й зла, що з дитинства мене не любили, добру не вчили. А ця Марічка свічку поцупила та вже героїня. Хай ця свічка їм увесь будинок спалить. /пішла/

Казкар: Прибігла Марічка додому. Мачуха з донькою як побачили її зі злості зубами стукали. Вигнали дівчинку спати у темний сарай, а самі в будинку заперлися та й свічу баби Яги запалили. Збулося прокляття Яги, загорілася хата. Мачуха з донькою вийти не встигли так і згоріли вщент. Догорів будинок та зразу вщух вогонь, як і не було. Марічка вранці прокинулася та побачивши таку біду заплакала. Гукала мачуху та Пріську та не догукалася. Коли приїхав батько, сусіди розповіли йому про останні події та те як Одарка з донькою знущалися над Марічкою.

Батько: Донечка моя, як ти це пережила.

Марічка: Мені мамина лялька мотанка допомогла та хліб святий.

Батько: Так доню. Хліб усьому голова, а лялька мотанка наш український оберіг.

Марічка: Дітки, шануйте святий хліб. Не кидайте його, не грайтеся ним, бо хліб – це життя.

1 учень: Є відкриття, яких не вкриє мла…

Нехай минуть віки, тисячоліття,

А жінка та, що вперше хліб спекла,

Залишиться безсмертною у світі.

І хоч згубилось в плині літ ім’я

І пам’ятника жінці тій немає,

А я її такою уявляю:

Вона, як мати, як сестра моя,

Із добрими ласкавими руками,

Як всі жінки у нашому селі,

Що творять хліб, щоденно творять хліб,

І все життя їх пахне колосками.

2 учень: Крізь золотих та рідних нив згадалося мені,

Як у дитинстві я ходив, як бігав по стерні.

Як колоски отут збирав, пшеничні колоски…

Як золото тоді я брав зернини до руки.

Мене навчав старенький дід:

Дід: Ти на руці їх зваж.

Зернини ці – то хліб і піт,

Сльоза в них не одна ж…

Зернини ці  такі важкі,

Бо горе й муки в них.

Солдатів краплі крові це,

І сльози вдів гірких.

За ці зернини бій кипів,

За золото оте.

У них народний біль і гнів

Вогнем рясним цвіте.

1 учень: Ще говорив мені мій дід:

Дід: Хай в радіснім труді

Прийдеться ниви щедрий дар

На все життя тобі.

Хай посів густий яриться,

Провіща жнива багаті.

Будуть ниви колоситься –

Буде щастя в кожній хаті.

__________________________________________________________________

1 вед: А чому хліб вважається святим?

2 вед: Перед тим як його на сім’ю поділити господар молитву Богу читав. А після того як хліб поїли, крихітки збирали та птахам кидали, щоб не одна крихта на підлогу не впала.

1 вед: А що ж було якщо хліб не цінували?

2 вед: Велика кара чекала не тільки ту родину, а цілий народ. Бо те, що ми не цінуємо в нас відбирають. Чи чула ти про хлопця, що біду на все село біду накликав.

2 вед: То мабуть вигадки?

1 вед: Нажаль, ні. Завдяки поганому відношенню до святого хліба люди переживали часи великого голоду.

2 вед: Детальніше про це ми дізнаємось від 5-А класу.

(Легенда «Чорний колосок»)

__________________________________________________________________

Легенда про чорний колосок

/Шкільний клас. За одним столом сидять діти у вишиванках. Перед ними вчителька/

Вчителька: Здавна в народі говорили, що Хліб народжений чотирма стихіями – сонцем, землею, водою та вогнем.  Хліб є зв’язком між минулим, сьогоденням та майбутнім. Навіть найулюбленіші продукти ми не можемо вживати щодня - приїдаються, а Хліб на протязі багатьох віків щоденно на столі людини. Він дає силу, його нічим не заміниш. Тому він святий. А тепер діти перейдемо до домашнього завдання, хто що про хліб підготував?

Маринка:  Я віршик підготовила. Ось послухайте.

Скиба хліба – це скалок сонця на моїй землі.

Вогонь, що зігріває серце й душу.

Він поруч на моїм лежіть столі.

І я його за це цінити мушу.

Вчителька: Добре, сідай. Василь, прошу.

Василь: Хліб – то любов та біль селян, сама перша та найголовніша їх турбота. Ми бачимо як влітку золотаві колоски на полі визрівають – це ярова пшениця. А та, що восени в землю кидають – озима.

Іринка: Як же ці маленькі колосочки зиму витримують?

Вчителька: Озиму пшеницю восени сіють. Зернятка поспішають до холоду проклюнутися, прорости та підняти над землею зелені стеблі. Потім їх снігом укриває та сплять вони до весни. Уявляєте над полем завірюха, морози лютують, а хліб терпить. Зябко йому під снігом, темно. Зима така довга. Аж ось дождався хліб весни, зразу ожив, почав зростати.  Не пропустив перші промінчики сонця.

/діти слухають, посміхаються. Тимкові все байдуже. Він дістає бутерброд та відкушує/.

Вчителька: Тимко, на уроці не можна їсти. Ти підготував домашнє завдання?

/Тимко встає. Кусень хліба падає на землю. Тимко буцає його ногою/

Вчителька: Що ти робиш?! Тож хліб! Невже тобі дома не казали, що хліб треба берегти?

Тимко: І що? В мене його дома навалом.

/Іринка  збирає хлібні крихти/

Тимко /штовхає дівчинку/: Ти що, бомжиха? Крихти збираєш…

Вчителька/встає/: Божої кари на тебе немає. Кидати хліб то гріх великий.

Тимко: Та не в перший раз кидаю і нічого не відбувається. «Хліб – святий» - це казочки для малят.

/гримить грім. Василь дивиться у вікно/

Василь: Дивіться у полі колоски потемніли. Що з ними?

Іринка: Зерно погнило. Як же ми тепер без хліба?

Тимко: Досить рюмсати. Є домашні запаси – переб’ємося.

Андрійко: Побігли додому, батькам розкажемо.

/На крильцо виходять батько з матір’ю, сідають, плачуть. Вбігає Тимко./

Тимко: Мамо, давай їсти.

Мати: Іди візьми на столі.

/Тимко забігає в дім, вибігає з нього/

Тимко: Мамо, як же я сало без хліба їстиму. Дай хліба.

Батько: Тихо, Тимко! Ти вже в п’ятий клас ходиш, а все дай та дай. Немає хліба – згнила вся пшениця, а хліб та сухарі миші з’їли. 

Мати: Біда. Мабуть це знов хтось з хлібом негарно поводився та Божа кара на весь народ впала. Чи ти щось знаєш  про це, Тимко?

Тимко: Я? Та ні… Я… поводився… Я… А що таке вже було колись?

Батько: Були лихі днини в Україні. Люди перестали цінувати хліб. І неврожай прийшов в Україну. Та ще влада почала останні запаси в людей забирати, щоб виконати план хлібозаготівлі. І прийшов на Україну Голодомор.

Тимко: Це що – різновид грипу, від якого вмирають.

Мати: Ні, синку, це – біда велика. Коли ті, хто владу мали під час неврожаю все до останньої зернини у селян відібрали.

Тимко: А чого ж вони не ховали зерно?

Мати: Та ховали, але представники влади все обшукували та відбирали. Не жаліли нікого. От і почали люди спочатку худнути, а потім від голоду пухнути та так, що й одежину неможна одягти було, бо все тіло боліло.

Батько: Вмирали люди, ховали їх цілими селами. Люди Бога благали, щоб врожай дав, але який там врожай, коли жодної зернини не було, щоб в землю кинути. Подавалися селяни до міста та так й вмирали по дорозі.

Тимко: Жах. А коли ж це було?

Батько: Пекельні цифри та слова у серце б’ють неначе молот.

            Немов прокляття ожива рік 33… Голод… Голод...

Мати: З тих пір кожного року 27 листопада всі мешканці України, вшановуючи жертв Голодомору виставляють на вікно свічу.

/сім’я сидить нерухомо - на екрані фільм під пісню Білозір «Свіча»/

/виходить вчителька з дітьми/

Василь: Земле, засійся зерном золотим,

Щоб колосилася нива зелена,

Щоб смертоносний напаловий дим

Не обвивав тебе саваном, нене.

Іринка: Земле, заквітни розкішно в садах,

Щоб солов’ї не на мить не змовкали,

Досить вже крові пролито в степах,

Досить вже мертві тебе обнімали.

Андрійко: Земле, колискою будь для людей,

А не труною – печаллю німою.

Хай над тобою засвітиться день

Сонцем ясним і любов’ю людською.

Тимко плаче: Я не хотів, я ніколи більше.

Батько: Що з тобою, сине.

Тимко: Це я завинив перед усіма. Це я хліб буцав. Пробачте мене. Я ніколи більше так не буду. Пробачте мене!!!

Вчителька: Заспокойся, Тимко. Добре, що ти визнав свою провину. Біда тільки наше село вкрила, а в інших хліб уцілів – голоду не буде. Але ти та діти повинні відновити те, що занапастили. Ось вам зернята. Посадіть їх у землю і спробуйте, принаймі один колосок вдома виростити. Лише тоді ви дізнаєтесь як важко виростити та зберегти пшеничний або житній колосок.

/вчителька дає зернятка дітям/ Цінуйте хліб, бо він – життя.

1 учень: - Не кидайсь хлібом, він святий! – в суворості ласкавій,

Бувало каже дід старий малечі кучерявій.

2 учень: - Не грайся хлібом, тож-бо гріх! – іще до немовляти,

Щасливий стримуючи сміх, бувало, каже мати.

3 учень: Росли малята, підросли і чуте все забули,

Тому що хліб зажди при них, тяжкиї дні загули.

4 учень: І до архіву слово «Гріх» здавати ще зарано.

Бо хто навчить у трудний час дитинство кучеряве.

5 учень: Проте лишилося у нас, і зовсім це не хиба,

Глибока шана повсякчас до тій скоринки хліба.

6 учень: Бо добра праця,  піт рясний, бо жита дух медовий

Життя несе у світ людей, не відбирає мову.

7 учень: Хто зерно сіє золоте в землі палку невтому,

Той сам пшеницею зросте на полі вселюдському.

__________________________________________________________________

1 вед: Уважно дивилися ми за вами, а тепер давайте перевіримо, що ви запам’ятали сьогодні.

2 вед: Ми казатимемо прислів’я, а діти хай спробують закінчити.

1 учень: Хліб усі ми поважаєм – весною будемо … (з врожаєм).

2 учень: В строк не спашеш, не зборониш і врожай ти … (проворониш).

3 учень: У кого хліб вродився, той до роботи … (згодився)

4 учень:І обід погано виглядає, коли його на столі немає. Про що мова?

5 учень: Якщо хліб кидаємо, якщо хліб буцаємо – ми його… (втрачаємо).

6 учень: Хліб – всьому … (голова).

1 вед: Молодці, добре засвоїли нашу науку. Чи все ми розповіли про хліб?

2 вед: Не спіши. Дивись, лежить хліб духмяний на українському рушникові. Знайомі візерунки чарують око. Такі ж візерунки є й на українській вишиванці.

1 вед: А чому чередуються червоні та чорні візерунки?

2 вед: Бо на рушникові написана доля українського народу. Червоне – то любов, а чорне – то журба.

(Пісня «Два кольори»).

1 вед: Я зрозуміла. Голодомор, війни – це скорбота нашого народу. Чому ж для того, щоб люди цінували хліб потрібне якесь лихо?

2 вед: Бо в мирні часи, коли хліба вдосталь, ніхто його не цінує. Уявляєш у часи Другої Світової війни були діти, які не знали, що таке печиво, булочки, вергуни.

1 вед: Як це?

2 вед: Бо народилася вони в тяжкі часи, коли хліб був дорожче за гроші. Дивіться.

Вед: Було це у ті дні, коли фашистські загарбники напали на Україну. Богданчик був маленький, але поводив себе як великий хлопчик. /Богданчик  підмітає, виходить за куліси, приходить з цеберком,  ставить його на табурет/

Вед: Поки мати працювала на заводі, Богданчик в хаті лад наводив, по воду бігав. Одну тільки роботу синочкові мати не довіряла – з картками в черзі за хлібом стояти.

/Входить в куфайці стомлена мати. Дістає завернутий у газету чорний окраєць хліба, ріже на три частини, одну дає Богданчику, інші завертає у газету та пряче у сундук. Сама крихти збирає та до рота/

Вед: Принесе мати додому 100 грам чорного, глевкого, горького хлібця, розріже його на три частини – на сніданок, обід та ужин. Богданчику дасть хлібця, а сама крихти зі столу змітає та їсть.

/Богданчик з’їв хліб та підбіг до матері/

Богданчик: Матінко, дай ще хлібчику. Я їстоньки хочу.

Мати /витирає сльозу/: Дам, синочку, тільки пізніше. А зараз лягай спати.

/Дитина лягає на лаву, накриту рядниною. Мати сідає біля неї/

Богданчик: Матінко, розкажи, будь ласка, які вони - булочки та бублики, хлібчик білий, молочко тепле.

Мати: З хлібом у нас зустрічали гостей,

хліб на весіллях цвів в короваї.

І кращих не було у світі вістей,

Ніж – Хліб уродився у нашому краї.

Богданчик: Чи пахне хліб?

Мати: Так, пахне хліб. Як тепло пахне хліб!

Любов’ю трударів та радістю земною,

І сонцем, що всміхалося весною,

і щастям Перемоги вогняної –

духмяно пахне хліб.

/Мати співає пісню «За пічкою співає цвіркун». Потім схиляється до сина, завмирає/

Вед: До Перемоги над фашизмом ще чотири роки. Чи зостануться в живих Богданчик та його мати невідомо, але пам’ять про хліб чорний та гіркий збережеться до сьогодення.

1 учень: Солдат у руку взяв зерно важке і повне,

і налилася силою рука,

і щось живе, зворушливе, невловне,

Заграло в серці дзвоном колоска.

Війнув вітрець: легкою пеленою,

Туманом раннім вкрилися поля.

Зерно то впало краплею густою,

І в себе прийняла його земля.

Солдат згадав весну воєнну. Повінь…

Жорстокій бій і згарища в імлі.

З його руки гаряча крапля крові

Отак упала й зникла у землі.

Він посміхнувсь, води у смак напився

І в тишині подумав лиш одно:

Краплину крові, щоб наш хліб вродився

В пухкій землі тепер знайшло зерно.

2 учень: У хлібі тім, що ти щодня їси,

Є аромат духмянистого поля,

Проміння сонця, і кристалі солі,

І крапельки солодкої роси.

Ще в паростку, у крихітній зернині,

Хліб піснею звеличений навік.

Як дар землі за щедрий труд людини –

Його насущним прадід мій нарік.

Пам’ятаймо навік золотії слова –

Хліб – всьому голова!

Разом: Хліб всьому голова!

(пісня «Хліб всьому голова»)

__________________________________________________________________

1 вед: Ось і підійшов до кінця наш захід. Багато чого ми дізналися про хліб.

2 вед: А поки журі підсумки підводить, ми порадуємо вас віршами про хліб.

1 учень: Вийдеш в поле на світанку – серце радо мліє.

У барвисту вишиванку заплелися мрії…

Землю хочеться обняти, де живемо щасливо.

Наливайтеся, зернята! Колосися, ниво!

2 учень: Безбережне наше поле, світла наша доля!

Віддається в серце болем давнина-неволя.

В небуття пішло минуле, в прірву під обривом, _

Не лунай гарматним гулом, колосися, ниво!

3 учень: Земле наша ненаглядна, земле неозора,

Ми господарі всевладні на твоїх просторах.

Станеш ти як чарівниця з золотим відливом, -

Виколосуйся, пшенице! Колосися, ниво!

4 учень: Всюди музика весела, всюди вільні лиця –

Молодіє Україна, квітне, чепуриться.

Та цініш за всі оздоби - Хліб, що творить диво.

Тож цінуймо хлібчик, діти!

Колосися, ниво!

1 учень: Слово надається журі.