• Про кого сказано: «Сумування було не довго по тобі»? (Про Ленського.) • Що нового й де відкрила для себе Тетяна? (Новий світ книг у кабінеті Онєгіна.) • Про кого це? Дивак сумний і небезпечний, Що в небі чи в безодні зріс, Цей ангел чи гордливий біс,— Що ж він? (Про Онєгіна.) • Чим завершився роман? (Прощанням автора з романом і зі своїм героєм.) |
ЛІТЕРАТУРНИЙ ДИКТАНТ |
ПРИСУТНІСТЬ ОБРАЗУ АВТОРА МИ ПОМІЧАЄМО ВІД
ПОЧАТКУ РОМАНУ. НАПРИКЛАД, ПОЕТ ПІДКРЕСЛЮЄ
ТИПОВІСТЬ ЗДОБУТОЇ ОНЄГІНИМ ОСВІТИ, БІЛЬШЕ ТОГО,
ЗАРАХОВУЄ І СЕБЕ ДО ЦЬОГО СОЦІАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА:
МИ ВСІ НАВЧАЛИСЬ НЕБАГАТО, АБИЯК І АБИЧОГО.
АВТОР УСІЛЯКО ОБСТОЮЄ СВОЮ, НЕЗАЛЕЖНУ ВІД
ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ ОЦІНКУ ПОДІЙ, ЖИТТЄВИХ ЦІННОСТЕЙ,
ПРОТИСТАВЛЯЮЧИ ПЕРЕСИЧЕННЮ ОНЄГІНА ТЕАТРОМ
КРАЄМ», ХОЛОДНОМУ СТАВЛЕННЮ ОНЄГІНА ДО БАЛІВ — СВОЄ ЗАХОПЛЕННЯ НИМИ. НАСТРІЙ ПОЕТА НА ПОЧАТКУ
РОМАНУ ГРАЙЛИВИЙ, ЛЕГКОВАЖНИЙ, МІНЛИВИЙ. ВІН
УКЛОНЯЄТЬСЯ ЖІНОЧИМ НІЖКАМ, УПОДІБНЮЮЧИСЬ
СУСПІЛЬСТВУ, ВИВЧИВ «НАУКУ ПРИСТРАСТІ НІЖНОЇ». АВТОР ТУТ ВИЯВЛЯЄ СЕБЕ ЛЕГКОВАЖНИМ, ТИПОВИМ
• І все ж образ автора досить складний, неоднозначний, він уміщує в собі поряд зі світською безцеремонністю і глибину та витонченість почуттів:
Згадав я час перед грозою:
Як заздрив морю я тоді,
Що мчалось лавою живою Лягти під ноги молоді! Як прагнув разом з бурунами
Діткнутись милих ніг устами!
• Поет набагато вищий за слабкості, поверхові захоплення, внутрішній світ його багатий, різноманітний. Подолавши захоплення аристократичним світом, автор піднявся над ним, і на цьому ґрунті зійшовся з Онєгіним: Зненавидівши марнослів'я І світські приписи дрібні, Його зустрів і полюбив я. Припали до душі мені І мрій жадоба мимовільна, І своєрідність непохильна, І ум, холодний та їдкий; Він був похмурий, я — лихий; Обидва пристрасті ми знали, Обох життя гнітило нас; В серцях огонь юнацький згас; Обох підступно чатували |
АВТОР ДУЖЕ ЛЮБИТЬ ТЕТЯНУ, ЇЇ МРІЙЛИВІСТЬ, ГЛИБИНУ І СТАЛІСТЬ ПОЧУТТІВ, НАПРУЖЕНІСТЬ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ, ТОМУ ЩО ЦЕ ЙОГО, ЗМУЖНІЛОГО ДУХОВНО, ІДЕАЛ ЖІНКИ. ВІН НАВІТЬ ОТОТОЖНЮЄ ЇЇ ЗІ СВОЄЮ МУЗОЮ. ДУЖЕ ДОБРОЗИЧЛИВО СТАВИТЬСЯ АВТОР ДО РОМАНТИЧНОГО ЛЕНСЬКОГО, ВОЛЕЛЮБНІ НАСТРОЇ ЯКОГО Й ВІРА У СВЯТІСТЬ І ВСЕПЕРЕМОЖНУ СИЛУ СПРАВЖНЬОЇ ДРУЖБИ ЗДАЮТЬСЯ КОПІЄЮ ЮНАЦЬКОГО ПОРТРЕТА САМОГО ПУШКІНА. АЛЕ АВТОР ДАВНО ПЕРЕЖИВ ПЕРІОД ЗАХОПЛЕННЯ РОМАНТИЗМОМ І ТЕПЕР ІРОНІЧНО ПІДКРЕСЛЮЄ ПИШНОМОВНІСТЬ МОДНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТЕЧІЇ, ЇЇ ВІДІРВАНІСТЬ ВІД ДІЙСНОСТІ. АВТОР ВИСТУПАЄ ЯК СВІДОК І УЧАСНИК ПОДІЙ: ВІН ЗБЕРІГАЄ ЛИСТ ТЕТЯНИ ТА ВІРШІ ЛЕНСЬКОГО, ЯКІ ВОДНОЧАС БУЛИ ДОКАЗОМ РЕАЛЬНОГО ІСНУВАННЯ ГЕРОЇВ. ОДНАК ПОЕТ У ЦЬОМУ НЕПОСЛІДОВНИЙ: ТО ЗОБРАЖУЄ ГЕРОЯ ЯК РЕАЛЬНУ ОСОБУ, ТО ЯК ВИТВІР СВОЄЇ ФАНТАЗІЇ. УПРОДОВЖ УСЬОГО РОМАНУ АВТОР ПЕРЕМОВЛЯЄТЬСЯ ЗІ СВОЇМ ЧИТАЧЕМ, АПЕЛЮЄ ДО ЙОГО ДУМОК, ДІЛИТЬСЯ СВОЇМИ СУМНІВАМИ. «ВЖЕ ДУМАВ Я ПРО ФОРМУ ПЛАНУ І ЯК ГЕРОЯ НАЗОВУ...» |
Та що ж — лиш кілька глав пістрявих
Тобі в дарунок я зібрав,
Напівсмішних, напівпечальних,
Простонародних, ідеальних,
Недбалий плід моїх забав,
Хвилин натхнення бистрольотних,
Зів'ялих рано літ моїх,
Досвідчень розуму холодних І серця записів гірких.
• Пушкін навіть завершує роман як бесіду під час прогулянки із читачем у Літньому Саду:
Прощай, мій вірний ідеале,
І ти, супутнику чудний,
І ти прощай, натхнення стале
Труда малого. Чар живий,
Поету щастя принесли ви: Забув я з вами світ бурхливий, До милих серцем говорив.
|
НОВАТОРСТВО О. С. ПУШКІНА В РОМАНІ «ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН» |
|
• Книга Пушкіна своєрідна за формою: це — роман у віршах. На думку літературних критиків, створення віршованого роману (коли в російській літературі не було ще жодного гарного роману і в прозі) — сміливість, що виправдана успіхом та є свідченням геніальності поета. Новаторство письменника |
|
|
|