І.К. КАРПЕНКО-КАРИЙ. Театральна педагогіка та методика

І.К. КАРПЕНКО-КАРИЙ. Театральна педагогіка та методика

Продовжуючи тему становлення українського професійного театру, його реформ та методик, не можна не згадати плеяду талановитих майстрів сцени, діячів української культури і таким яскравим прикладом є брати Тобілевичі.

Іван Карпович Карпенко – Карий [4] (Тобілевич) - один з найвидатніших драматургів ХІХ – поч. ХХ ст., корифей та актор українського театру, ерудит, талановита людина з багатьма чеснотами. Його літературна творчість відкрила новий, вищий етап у розвитку української драматургії та театрального мистецтва, а його акторська практика свідчила про постійне прагнення до ґрунтовного психологізму утворених ним сценічних образів, що єднало його з найбільшими європейськими акторами того часу і багатьма своїми деталями входить сьогодні в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.

Саме старшого з братів Тобілевичів, назвуть «батьком української драми». [4],  [5], [7]   З-під його пера вийшло багато п’єс, які вказували прихід у літературу нової сили, здатної нести українську драматургію на вищі ступені розвитку. Його гра була зовсім позбавлена ефектних рухів і жестів, що відразу зосереджувало на собі увагу глядача. Але разом з тим вона вирізнялася справжньою поетичністю, технічною майстерністю, життєвою істинністю, силою почуття та глибоким проникненням у психологію героїв. Всі, кому доводилося бачити на сцені Карпенка-Карого, були вражені тим, як він ретельно й досконало досліджував кожний образ. [7]

Мета І.Карпенка -Карого - способами сценічного мистецтва відродити живий образ людини з її радощами і сумом.

Створюючи сценічний образ, Тобілевич керувався однією думкою – якнайповніше й якнайглибше відкрити вдачу, психіку, внутрішній світ персонажа. [7]  Цим зумовлювалися скупі жести, природна поведінка на кону.

Майже всі п'єси І.Тобілевича досконалі з погляду сценічності. У них завжди ясно виражені драматичні конфлікти, з чітко окресленими характерами дійових персонажів, жваві діалоги і зовсім відсутні так звані “німі” ролі.

Навіть такі епізодичні постаті, як старий балакун Протасій з “Марина Борулі” чи відставний унтер-офіцер Гупаленко з “Суєти”, відіграють важливу роль в образній системі того чи іншого твору і потребують від актора глибокої вдумливої гри. [7]

Безперечно, що твори революціонерів-демократів з питань естетики, яку з особливою увагою вивчав Карпенко-Карий, допомагали йому стверджуватися як художникові сцени реалістичного мистецтва.

Микола Карпович Садовський [6] , [7] - найталановитіший з братів Тобілевичів.

Гнат Юра – артист та режисер театру ім. І.Франка – згодом напише: «Маючи виняткові сценічні дані – високий зріст статуру, чудову зовнішність, приємний оксамитового тембру голос, могутній темперамент, сценічну привабливість; він самою долею був призначений для виконання ролей героїчного минулого: Б.Хмельницького, Сави Чалого».

Велику увагу Микола Карпович приділяв техніці мовлення [7] - суттєвій складовій акторської майстерності. Багато працював з акторами над звучністю, гнучкістю, об'ємом голосу, розвитком дихання, чіткістю та ясністю вимови.

Сам М. Садовський володів гарним, широкого діапазону голосом, відточеним на всіх регістрах.

Микола Карпович щоденно відшліфовував, до бездоганності, дикцію та артикуляцію звуків. Окрім цього завжди акцентував увагу на інтонаційній виразності мови. [7]

Сам актор, володіючи майстерністю та технікою сценічного мовлення, розкриває на сцені внутрішній світ свого героя, соціальні, психологічні, національні та побутові риси характеру персонажа.

Незабутнє враження справляв на слухачів Садовський-декламатор, зокрема, поезій Т. Шевченка. Комплекс його навчання визначає перехід від побутової, спрощеної мови до виразного яскравого сценічного звучання голосу актора.

Ми бачимо яскравий приклад, що до вчення сценічної мови й 100 років тому назад актори українського театру підходили професійно.

Великого значення в сценічному мовленні М. Садовський приділяв  формуванню пластичної свободи, вдосконаленню мовного слуху та постановки голосу. [8]

• Працював над диханням. Від того, як дихає актор, як він вміє користуватися своїм диханням, залежать легкість, краса та потужність голосу, мелодійність та музичність його мови.
• Працював над дикцією. Наголошував, що необхідна професійна  якість актора, це - ясна та чітка дикція. Приділяв увагу вправам для поліпшення дикції, чіткості вимовлених слів і словосполучень.
• Логічності мови. Кожне слово, фраза повинна мати певний сенс, заради якого вона промовляється. У розмовній мові людина говорить, не замислюючись, не шукаючи сенс. Сценічна мова навпаки, повинна бути  інтонаційно "розфарбованою", мати ті слова, які виражають основну думку, з паузами, зміною сили та темпу звучання голосу, з правильним розподілом інтонаційних та  логічних  наголосів.
• Сценічна мова Садовського була словесною дією. Своєю  «словесною дією», він міг розкрити не тільки зміст тексту, а й підтекст вимовлених слів, захоплювати, переконувати і партнерів по сцені, і глядачів

Також вагомий вплив, на розвиток мистецтва акторської гри внесла спадщина М.Садовського. [8]  Його підхід роботи над роллю був педантичним. Актор завжди ототожнював себе з персонажем. Передаючи на сцені характер свого героя, Садовський виступає в образі не уявно, а тілесно.

Стверджував, що матеріал, яким користується актор в роботі, - це сам актор.

Проблема роботи над роллю є дуже актуальною. Робота актора над образом не має завершення, й цьому є пояснення: якщо будь-який з учасників творчого колективу, закінчує свою роботу над спектаклем до показу його глядачеві, то праця актора якраз  проявляється тільки на сцені, під час вистави. Художники, музиканти, декоратори, режисери можуть «з боку» оцінити свої творіння, і тільки актор невідривний від створюваного ним художнього образу.

Це доводить твердження театру корифеїв про двоїстість акторської творчості: актор одночасно і творець, і автор художнього образу, і «матеріал», з якого цей образ створений.

Найкращою ілюстрацією такого розуміння є акторська майстерність М. Садовського, який дуже широко й професійно, реалізовуючи  методику М.С. Щепкіна, підходить до роботи над образом, трансформується в образ свого героя не лише фізично, не тільки плоттю, але й характером, ментальністю, душевно постає перед глядачем іншою людиною – в образі свого героя.

Як позначалося раніше Садовський [8] як актор уславив себе в різному амплуа: героїчно-історичному Гетьмані Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської), Саві Чалому (І. Карпенка-Карого), Богдані Хмельницькому (в п'єсі М. Старицького) й героїчно-побутовому репертуарі: Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); Дмитро («Не судилося» М.Старицького), був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим («Ревізор» М. Гоголя), крім того, виступав з оперним репертуаром й уславився як виконавець українських народних пісень. Вмів грати на віолончелі.

Садовський також вніс свій вклад до збагачення українського репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б.Сметани та інших).

Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів, даючи їм велику волю у творенні образу.

Світоч сценічних методик та традицій корифеїв українського театру на українській сцені сформував фундамент виховання актора українського національного театру та методику акторської школи.

Використана література та джерела в додатку «Література»