Інформаційно-пошуковий проєкт «Легенди про первоцвіти»

     3.6.  Інформаційно-пошуковий проєкт  «Легенди про первоцвіти»

                                           ПРОЛІСОК

Легенда 1. Ця історія сталася зимою. Жила собі дуже красива пані на ім’я Сніжинка і була в неї дочка - Квітка. Мати дуже її любила. І мати з дочкою ніколи не зустрічалися, бо Сніжинка одразу ж після зими летіла на Північ, додому, а її донька там могла замерзнути. Тому донечка цвіла весною і красувалася влітку. І не могли вони жити разом, бо мати б розтанула від сонячного тепла. Вони досі не бачилися. Навесні та влітку всі втішали маленьку квіточку – і звірі, і інші квітки. У Сніжинки було не менше горе, її теж втішали інші сніжинки. Так і спливав час: сумували і Сніжинка, і Квіточка.

        Якось до землі, де жила Квіточка, прилетіла добра Чарівниця. Побачила вона Квіточку і запитала, чому та сумує. Квіточка розповіла про своє горе. Чарівниця подумала і каже: «Он воно як! Але я можу зменшити твоє горе. Ти станеш квіткою-проліском і цвісти будеш тільки-но прийде весна. Тоді  зима відійде, і твоя мати також. Я точно знаю, що вона буде тут. Ви будете зустрічатися раз на рік», - посміхнулася Чарівниця. Так з'явилася квітка Пролісок.

Легенда 2. За українською легендою, синьооку дівчину Катерину татари везли на чужину, і там, де сльози красуні падали на землю, виросли квіти Проліски, такі ж сині, як її очі.

ГОРИЦВІТ ВЕСНЯНИЙ (АДОНІС)

Міф 1. Давньогрецький міф розповідає, що красуня Мирра, перетворена богами в дерево, народила небаченої краси юнака - Адоніса. Афродіта дуже любила юнака і віддала його на виховання володарці підземного царства Персефоні. Персефона прив'язалась до Адоніса і нізащо не хотіла повернути його назад Афродіті. Суперечку богинь змушений був вирішувати сам Зевс, який прийняв компромісне рішення: Адоніс мав бути третину року був у Персефони, третину - в Афродіти і третину проводив за власним бажанням.

Одного разу Адоніс вибрався на полювання. Собаки натрапили на слід дикого кабана. Хлопець радів з цього і не передчував лиха. Він уже приготувався вбити списом кабана, коли той кинувся і своїми гострими іклами смертельно поранив юнака. Довідавшись про смерть Адоніса Афродіта пішла в гори шукати його тіло. За її велінням краплини крові Адоніса проросли чудовими квітами, які і назвали на честь юнака - адоніс весняний.

Легенда 2. У затінку дуба відпочивав юнак з луком і стрілами. В цей час там проходила Афродіта, богиня кохання. Поглянула вона на юнака і закохалася: не бачила такого красеня навіть серед богів-олімпійців. Юнака звали Адонісом, він був сином кіпрського царя. З того часу Афродіта, богиня кохання, дочка Зевса, не розлучалась з Адонісом. Цілими днями вони бродили квітучими долинами й горами, полювали на зайців, серн і вепрів. Афродіта просила Адоніса берегти себе і не полювати на злих ведмедів і вепрів.

Одного разу, коли поблизу не було Афродіти, Адоніс із списом у руках кинувся на розлюченого вепра. Сталося лихо: поранений вепр великими іклами смертельно вразив Адоніса. Гірко плакала Афродіта над тілом коханого юнака і в пам'ять про нього із крові Адоніса виросла чудова квітка, яка розпускається щовесни. Так збереглася пам'ять про прекрасного юнака Адоніса.

КРОКУС  (ШАФРАН)

Легенда 1. Крокус (шафран) - недарма ці квіти називають "дітьми веселки". За однією з легенд, вони з'явилися на світ в той день, коли в небі після холодного весняного дощу зустрілися сонце і веселка, які наповнили пелюстки крокусів силою та забарвленням в яскраві кольори.

Легенда 2. За давньогрецькою легендою. Юнак на ім'я Крок вправлявся з вісником Олімпійських богів Гермесом в метанні диска. Під час змагання диск випадково влучив у Крока, і юнак загинув. З його крові, що пролилася на землю, виросла квітка крокус (шафран).

Легенда 3. Згідно з іншою версією, Крокус був закоханий в німфу і вони ніколи не розлучалися. Коли богам набридло спостерігати за ними, вони перетворили німфу в кущ, а юнака - в прекрасну рослину, яка згодом стало називатися шафраном.

ПІДСНІЖНИК  БІЛОСНІЖНИЙ

Легенда 1. Колись, дуже давно, квіти цвіли протягом року. Сніг падав на землю, але він був безбарвний, і його ніхто ніколи не бачив. Захотів сніг, щоб і на нього люди дивились й щоб ним, як квітами, милувалися. Пішов сніг до червоної рути і попрохав її, щоб вона дала йому трохи свого кольору. А рута йому відповіла: «Я червона, і все навкруги буде червоним», – і не дала йому свого кольору. Тоді пішов сніг до зеленої травички й нумо її прохати, щоб вона дала йому трохи свого кольору, але й травичка йому відмовила. Звертався він і до айстри, і до фіалки – і ніхто не допоміг снігу. Лише коли сніг звернувся до білого підсніжника, той дав йому трохи білого кольору. І відтоді, коли сходить сніг, з’являються підсніжники.

Латинська назва підсніжника – «галантус» – походить від грецьких слів «гала» – молоко і «антос» – квітка. Тому інколи його і називають «молочною квіткою».

Легенда 2. Одного разу з коловерті морської піни з'явилась молода дівчина – Галатея. На березі на неї чекав стрункий і далекозорий юнак Ацис. Він був одягнений в сизо-зелені шати. Але замріяного юнака підстеріг горбатий циклоп Поліфем і розчавив його гранітною скелею. З-під скелі раптово задзюрчало джерельце, утворилась річка, на смарагдових берегах якої зарясніли білі квіти. Не дочекавшись коханого, Галатея пішла провідати названу матір. Посейдон, почувши, що в його царстві з'явилась невідома красуня, прийшов познайомитись з нею. Бог запропонував їй бути помічницею – володаркою кількох морів, проте Галатея відмовилась. Образився, розгнівався кучеряво-сивий Посейдон і вирішив помститися. На дівчину, яка купалась в морі, звалився страшний дев'ятий вал. Неначе кришталева ваза розбилась Галатея на дрібні віртуальні частинки, які розлетілись в різні куточки світу. Ті, що полетіли догори, утворили Молочний Шлях і далекі Галактики, а ті, що впали на землю, проросли 6 підсніжниками – рослинами з білосніжними, як тіло Галатеї, квітами та сизозеленими листочками, неначе одяг Ациса.

Легенда стверджує, що ті, хто їх зриває, і ті, хто їх дарує, а також ті, хто їх продає і купує, ніколи не будуть щасливими в коханні. Правда це чи ні? Не відомо.

Легенда 3. Було це дуже і дуже давно. Богиня Флора готувалась до карнавалу, на який запросила всі весняні квіти. Їм подарувала костюми. Підсніжник отримав гарне білосніжне плаття. Сніг теж хотів взяти участь у карнавалі. Проте відповідного одягу в нього не було. Тоді він почав слізно прохати кожну квітку поділитися з ним своїм костюмом. Однак квіти боялися холоду і не погоджувалися. І тільки підсніжник укрив його своїм білим платтям. Разом радісно кружляли вони в карнавальному танку. Ось від того часу, проникнувшись симпатією один до одного, стали вони нерозлучними друзями. Саме тому й не боїться підсніжник холодів. Тільки, на жаль, людину боїться, бо вбиває вона безжалісно красу весняну і велику дружбу.

МАТИ – Й МАЧУХА

Легенда 1. Давно колись на Поділлі жив добрий і сумирний чоловік Данило. Дружина його померла молодою і лишила йому п'ятирічну доню Одарочку. Таке тихе та слухняне дитя було, що серце раділо. Росла дівчина на втіху батькові, розцвітала як троянда пишна. А вже як на п'ятнадцяту весну повернуло щебетусі, то стала такою гарною, що парубки вились коло неї, мов ті бджоли біля квітки. Та й було чого: струнка, губки, мов ягоди малини, коси – золоті.

Бачить Данило, що дівчина ось-ось на порі стане і залишить його самітнім доживати віку, та й задумав одружитися вдруге. Привів до хати молоду вдовицю, чорняву вродливу Христю. Бездітною була вона, отож, думав Данило, стане матір'ю його одиначці. Та не так сталося, як гадалося. З перших же днів тяжко незлюбила мачуха свою пасербицю. Найменшої приключки шукала, аби словом лайливим та колючим ужалити Одарочку, зганьбити її, показати перед чоловіком, що його донька ледащо і нечупара, що даремно він тішиться та вихваляється нею перед людьми.

 Поїхав якось Данило до млина аж за третє село. І тут мачуха дала волю своїй ненависті до пасербиці; лаяла її, докоряла, ледащицею і дармоїдкою називала. Та так при цьому розпалилася, що з усієї сили штурхнула Одарочку в груди. Заточилася дівчина, ніженьки її підкосились. І впала Одарка на долівку під ноги мачусі. А та і геть сказилася, ногами лежачу штурхає, проклинає на чому світ стоїть. З розпачу заголосила Одарочка крізь сльози: – Ой матусю ж моя ріднесенька! Якби ти встала та глянула, як над твоєю донею знущається зла мачуха, ти б захистила мене від її люті чорної та й приголубила б мене, промовила б до мене слово лагідне та втішне.

Ці слова почувши, мачуха до тигриці подібною стала, тремтить від злості, аж запінилась. – А-а! Ти матір згадала! – кричить – Та геть забирайся з хати і йди до неї, щоб і слід твій згинув! Силоміць підвела Одарочку з долівки і в одній сорочечці виштовхала за двері. А там вже опустила на землю чорні крила свої холодна березнева ніч, мокру землю схопив морозець. І побрела крізь нічну темряву нещасна дівчина. Дійшла до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її матуся. Хоч і лячно та моторошно було самотній і зболеній Одарочці, знайшла вона материну могилку, припала до холодної землі, гірко заридала. І чує раптом, що тепла ніжна рука гладить її по голові, а добрий лагідний голос втішає: – Не побивайся так, доню, голубонько моя. Це я, твоя матуся, прийшла втішити і захистити тебе. Підвела Одарочка голову і побачила крізь затуманені слізьми очі постать у білому вбранні, яка схилилася над нею і теплою рукою пестить її волосся. – Матінко моя рідна! – простогнала. Та й замовкла. Серце її розтало від материнської ласки, від ніжності невимовної. Розтало та й пустило паростки ніжності й любові у могильний горбик.

А тут і зла мачуха підбігла, бо повернувшись додому, Данило вигнав її шукати Одарочку і сам, прибитий тяжким горем, біг, ледве встигаючи за розлюченою дружиною. Кинулася мачуха до розпростертої на землі дівчини, хотіла підвести її, та й сама впала, навіть не зойкнувши. І не стало на могилі ні Одарочки, ні матері, ні мачухи, лиш тихий вітер зашелестів.

Прийшов Данило на могилу першої своєї дружини, нікого не побачив. Шукав, кликав Одарочку, та так і не знайшов. Сів на могилі зажурений, просидів тут до самісінького ранку. А вранці, коли на небозводі з'явилося червоне сонце, побачив Данило на могилі гарну жовту квітку, якої раніше ніколи ніде не зустрічав. І почув чи то шепіт, чи зітхання глибоке: – Це я, твоя Одарочка, квіткою зросла на матусиній могилі. А погубила мене зла мачуха, то й вона залишилася тут навіки...

Потім щодня ходив Данило на могилу, доглядав квіточку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з'явилися листочки. Прикладеш руку до листочка знизу – гріє, притулиш долоню зверху – холодить. Певно, злилися в цій рослині любов і ніжність рідної матері зі злобою лютої мачухи.

Чи не тому й назву мати-й-мачуха  дали їй люди. А що постала вона з доброго серця, то й силу має життєдайну, від усяких недуг людей рятує.

Легенда 2.  Ой, як то було давно. Жили собі чоловік з жінкою в злагоді та любові. Раділи діточками. Поїхали якось вони в поле сіяти пшеницю. Засіяли. Жінка пішла до дітей додому, а чоловік залишився ще в полі. Десь взялася чорна хмара і на півдорозі почала мочити жінку дощем. Змокла бідна до ниточки. Пронизливий вітер пробрав її наскрізь. Увечері захворіла. Лежить, стогне, горить, як в огні. Діточки збились до купочки біля матері. Чоловік приїхав з поля. Думали, що полегшає. Аж полегшення немає. Тане жінка з кожним днем, як воскова свічка. – Ох, не піднятися мені більше, Василечку мій любий! Помру я, видно. То не дай діточкам пропасти. Оженися… Та не бери сусідську вдову, бо вона не буде нашим дітям матір’ю. У неї й своїх доволі. Та й померла.

А чоловікові день прожити важко з дітьми. Не знайшов нікого, щоб у хаті лад дати. Посватав сусідську вдову. От вона й почала давати той лад. Поділила дітей на своїх і чоловікових, своїм усе, а сиротам – нічого. її діти нагодовані, одягнені, доглянуті, а чоловікові – голодні, холодні, в драній одежині. Тож тільки сніг зійшов, сонечко пригріло, і вже мачуха вигнала чужих дітей грітися на сонці аж на берег річки. Посідали діточки в розірваних сорочечках, підняли голівки до сонця. – Сонечко! Сонечко! Зігрій нам головочку! Пожаліло їх сонечко та й одягло їм на голівки золоті віночки з свого проміння. Віночки зігріли своїм теплом діток.

 Почула через деякий час про це мачуха, прибігла до річки і питає: – Де ви взяли такі віночки? – Нам сонечко дало, – відповіли чоловікові діти, Зависна мачуха вбігла в хату та до своїх дітей: – Беріть ковдри та мерщій біжіть на берег річки. Нехай сонечко вам подарує золоті віночки! Та сонечко тільки спалило утеплений верх ковдри. Хмара закрила сонце, подув холодний вітер з морозом. І діти злої мачухи стали холодні, як лід, аж позеленіли. Мороз заморозив мачушиних дітей. І осталися на берегах річки жовті квіти, а поміж них – зелені листочки. То діти матері, а з мачушиних тільки ковдри осталися. Жовті квіти і зелене листя – діти матері і діти мачухи.

Легенда 3. Одна зла жінка задумала погубити доньку свого чоловіка, бо не хотіла, щоб він ходив зустрічатися з нею і своєю колишньою дружиною. Заманила вона її до обриву і зіштовхнула з нього. Тим часом мати, виявивши пропажу дівчинки, кинулася її шукати, але спізнилася, була дівчинка вже без душі. Кинулася вона на мачуху і, зчепившись, полетіли вони на дно яру. А на наступний день покрило схили його рослина, листя якого з одного боку були м'які, а з іншого боку жорсткі, і височіли над ними маленькі жовті квіти, що нагадували світле волосся дівчинки.

ПЕРВОЦВІТ  ВЕСНЯНИЙ (ПРИМУЛА)

Легенда 1. Одного разу апостолу Петру були ввірені ключі від царства небесного. На той час він знаходився біля входу в рай i раптом йому сповіщають, що нечистиві підробними ключами  намагалися потрапити в рай без його дозволу. Вражений такою сумною вісткою апостол з переляку випустив з рук в’язку своїх золотих ключів. Долаючи відстані від зірки до зірки вона зрештою впала на Землю. Щоб перехопити ключі апостол у навздогін послав ангела. Але поки ангел її відшукав, в’язка вже впала на землю i глибоко загрузла. I так з неї виросла жовта, схожа на ключі апостола квітка. I кожен рік після цього на місці падіння ключів виростають квіти, котрі відчиняють двері до теплої погоди i теплого літа.

Легенда 2.  Давньогрецька легенда розповідає, що первоцвіт утворився із ключів богині весни – Фреї, яка їх загубила. Стародавні греки йменували примулу додекатеоном, тобто квіткою дванадцяти богів. Саме стільки, згідно з грецьким міфом прийшло їх до ложа юнака Паралилоса, котрого скувала тяжка хвороба. Як зарадити страдникові? Ескулап безпорадно розводив руками, богиня мудрості Афіна опускала знічений погляд. «Життя йому все одно не буде миле, – сказав Аполон, – тож перетворимо його на квітку, й нехай вона несе людям зцілення». Отак з'явився на землі засіб від паралічу – «паралічна трава», як називають примулу в народі.

Легенда 3. На одному з прекрасних лугів жила білява принцеса - ельф, яка закохалася в гарного хлопця, а він її чомусь не помічав. У відчаї принцеса попросила чарівницю, щоб вона допомогла їй зробити так, щоб молодий хлопець відповів їй взаємністю. І чарівниця перетворила принцесу в примулу - квітку, яка першою розпускається навесні, і пройти повз неї абсолютно неможливо. З тієї пори сільська молодь ходить милуватися на ці квіти ледь зійде сніг. Стародавні слов'яни вважали, що лісова примула - це ключі, якими природа відкриває повесні дорогу всьому зеленому царству.

РЯСТ

Легенда 1.  В одному пралісі жила відьма. Цілими ночами вона літала на мітлі, а вдосвіта верталася до своєї хатинки на курячих ніжках, щоб відпочити. Ляже і тільки задрімає, як тут півень закукурікає. Розсердилась відьма на півня, що спати не дає, й перетворила його в квітку. Квітка рясту й справді дещо скидається на голову півня.

Легенда 2. Напровесні летіли над лісом жайворонки, посварились між собою і почали битися. Змагалися так, що аж свої шпорці та пір’я розгубили. Попадали вони на родючий лісовий ґрунт і попроростали весняним цвітом.

Повір’я. За давнім звичаєм українців, коли вперше навесні побачиш ряст, треба зірвати його, кинути під ноги, потоптати, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, Бог здоров'я дасть", або "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!» Це означає просити в Бога життя і здоров’я.

ШАФРАН  СІТЧАСТИЙ  (КРОКУС)

Легенда 1. Згідно давньогрецькій легенді, шафран з’явився так: юнак на ім’я Крок змагався з вісником олімпійських богів Гермесом в метанні диску. Під час змагань диск випадково попав у Крока і юнак загинув. Із його крові, яка полилася на землю, виросла квітка крокус (шафран).

Легенда 2. Якось, розважаючись на стадіоні, Меркурій – бог торгівлі та мандрів – метнув диск так невдало, що влучив у свого друга Крокуса. Той упав і настав його смертний час. Ніщо вже не змогло допомогти смертельно пораненому. Меркурій був у відчаї і попросив у богів зберегти пам'ять про друга. З краплин крові Крокуса виросли красиві квіти, які тепер називають його ім'ям.

СОН - ТРАВА

Повір’я 1. Назва пов'язана із стародавнім слов'янським повір'ям: якщо покласти сон-траву на ніч під голову, уві сні можна побачити своє майбутнє, чи з тим, що цю рослину здавна використовують як заспокійливий та снодійний засіб.

Існує легенда про мисливця, який побачив, як ведмідь, покуштувавши корінь рослини, солодко заснув. Та не слід забувати про те, що ця рослина належить до родини жовтецевих і містить в собі отруйні речовини. Інші легенди теж оповідають нам про походження цієї рослини.

Легенда 1. У давну давність трава ще мала листя не розсічене, як зараз, а суцільне, як у підбілу чи лопуха. І росла вона тільки в райському саду. Та коли Бог прогнівався на сатану і його спільників, повелів архангелу Михаїлу гнати їх з раю, то вся нечисть поховалась за широкими листками цієї трави. Тоді розлючений архангел метнув громову стрілу і пронизав нею траву від верхівки до самого кореня. Ще й траву цю викинув з райського саду. Відтоді ніби в неї листя розсічене, а сама вона почала називатися в народі прострілом. І всяка нечисть боїться прострілу, обминає його.

Легенда 2. У квіток, як і в людей, у кожної є своя мати. Немає матері тільки сон-квітка. У неї – зла мачуха. І щороку ця мачуха виганяє її з землі передчасно. «Сон, сон, – каже вона, – швидше збирайся та виходь, не гайся! Усі квітки зацвіли, тільки тебе немає». Тиха, покірна сон-квітка висовується із землі, озирається навкруги і бачить, що в лісі ще немає нікого з її подруг. Посумує вона і схилить додолу свою прекрасну голівку, як же – сирітка, та й дрімає доти, доки не з'явиться з-під торішнього листя фіалка, медуниця та інші подруги.

Легенда 3.  Молода дівчина пішла до весняного лісу збирати проліски. Все далі і далі йшла, найкращі квіти збирала в запашний букет. І все далі заглиблювалася, не знаючи, що то лісовик сподобав її і заманює в лісові нетра. Завів лісовий чарівник дівчину на глуху галявину, яка оточена велетенськими соснами, глибокими урвищами і височезною скелею, а з того боку, звідки прийшла дівчина, раптом виросли густі колючі терни, пройти через які годі було думати. Стала дівчина посеред галявини, оглянулася навкруги і дуже злякалася. А лісовик тим часом, перевтілившись у молодого красеня, вийшов з-за стовбура старої сосни і став перед дівчиною, посміхаючись, сказав: – Не бійся мене, дівчино красна. Я тобі зла не вчиню. Лише одне ти мусиш зробити: стати моєю, бо в цьому лісі я цар і повелитель, якому підвладне все. – Ніколи в світі, – скрикнула дівчина, шукаючи очима дорогу до відступу. Але ж дороги не було. Вона вступила в боротьбу з лісовиком, який перевтілився у кістлявого діда. Підскочило це страховисько до дівчини, вхопило її руками. З  переляку й огиди вона щосили вдарила лісовика. Почувся тріск, ніби зламалася суха гілка, і потворний лісовий дух випустив дівчину, вхопившись руками за обличчя. Впав на землю і почав корчитися. А тим часом дівчина поривалася бігти, але не могла зробити ні кроку: якась невідома сила тримала її на місці, ніби згортала в тенета млосної втоми. То лісовик, який вже знову звівся на ноги, напустив на дівчину змору. Руки її опустилися, ноги підкосилися і вона впала, заколисана дивним сном. Вона, мов біла хмаринка, покрилася голубизною весняного неба, танула на очах, а відтак і зовсім зникла. На тім місці, де вона лежала, пробилася з-під землі гарна фіолетова квітка, підставивши свою оксамитну чашечку теплому промінню сонця.

Так розповідає легенда. Тому і сон-травою називають цю квітку. А що свіже листя її отруйне, то це від гіркоти й огиди до злосливого лісовика. А ліки цілющі, якими багате висушене листя сон-трави, – то від щедрого і доброго дівочого серця.

КОНВАЛІЯ

Міф 1. Один з давньогрецьких міфів твердить, що конвалії виникли з краплин поту богині мистецтва Діани, коли богиня під час полювання забралась у глухі хащі лісу, то на неї напали фавни ( боги полів і лісів, покровителі стад ). Вони були безтямно закохані в Діану і хотіли полонити її. Діана кинулася втікати. Вона бігла так швидко, що з неї рясними краплинами стікав срібний піт, який перетворився на чарівні запашні квіточки конвалій.

Легенда 1. Діана – богиня мисливства – у своїх лісових мандрівках любила підійматися високо в гори. Одного разу її підстерегли злі боги лісів і полів. Вони вирішили полонити її. Та красуня врятувалася втечею. Бігла так швидко, що аж піт стікав з її лиця рясними краплинами. І де ці краплини падали, там проростали чарівні конвалії.

Легенда 2. Українська легенда розповідає про те, що квітка виросла там, де впали сльози дівчини, яка чекала нареченого з далекого походу.

Легенда 3. Конвалія постала з розірваного намиста Білосніжки і перетворилась на  ліхтарики гномів.

Легенда 4. Давньоруська легенда пов'язує появу конвалії з морською царівною Волховою. Сльози царівни,  зажуреною тим, що юнак Садко віддав своє серце земній дівчині Любаві, падали на землю, проросли прекрасною і ніжною квіткою - символом чистоти, любові і смутку.

НАРЦИС  ВУЗЬКОЛИСТИЙ

Нарцис – символ егоїзму, зарозумілості та байдужості. Існує легенда, що Нарцисом був самозакоханий юнак. Він щодня милувався своїм відображенням у воді. Вражений власною красою,  не міг відірватися від цього споглядання. Так і помер. І поки його сестри, ридаючи, готували Нарциса в останню путь, тіло прекрасного юнака зникло, а на Його місці виросла ніжна, сповнена печальної краси запашна квітка.

Легенда 2. Згідно з грецькою міфологією, вродливого юнака Нарциса палко покохала німфа Єхо. Та Нарцис не відповідав взаємністю. І від мук кохання німфа так висохла, що лишився від неї тільки голос. Прекрасний Нарцис був за це покараний: боги Олімпу перетворили його на квітку, яка стала, за цією легендою, символом краси.

МАРГАРИТКИ

Легенда 1. Одного разу довгим зимовим вечором Пресвятої Богородиці захотілося порадувати свого маленького сина Ісуса квітами. Однак посеред снігів вона не змогла знайти жодної  квіточки, тому вирішила зробити квіточку з того, що було під рукою. З прекрасного блискучого шовку і ниток Пресвята Богородиця пошила невеликі квіточки і назвала їх маргаритками. Ці невигадливі квіточки дуже полюбилися Ісусу, і він зберігав їх у себе всю довгу зиму. З приходом весни Ісус посадив свої квіточки в землю і став поливати. Маргаритки проросли, і розцвіли, покривши собою всю землю.

Легенда 2. Розповідає, що маргаритки з’явилися там, де ступала нога Діви Марії. Отримавши благу звістку від архангела Гавриїла, Марія вирішила розповісти цю новину своїй родичці. Там, де її нога торкалася землі, з’являлися маленькі білі квіти. Ніжні пелюстки маргаритки означали славу Божу, а жовті серцевини – вогонь, що палав у серці Марії.

МЕДУНКА  ЛІКАРСЬКА

Легенда 1. Давня слов'янська легенда говорить: "... Якщо отоп’єшь нектар з двадцяти рожевих і двадцяти фіолетових квіток медунки, то серце твоє стане здоровим і добрим, а помисли - чистими ..."

ТЮЛЬПАН

Повір’я. Довгий час існувало повір'я про те, що бутон жовтого тюльпана містить в собі сильну енергію і той, хто зможе відкрити його стане щасливим. Однак, не було такої людини, яка б виявилася здатною відкрити цей ніжний бутон, що тримався на тонкій зеленій ніжці і обдувався вітрами гірського схилу. Але одного разу на цей схил прийшла погуляти мати з маленьким сином. Хлопчик вперше побачив красиву квітку і побіг до неї, бажаючи розгледіти дивовижну і прекрасну рослину ближче. Коли хлопчик підійшов до тюльпану, його обличчя осяяла посмішка, а по схилу рознеслася луна, яка повторювала дзвінкий дитячий сміх. Тюльпан розкрився назустріч щирій посмішці, дитячий сміх зробив те, чого не могла зробити ніяка земна сила.

ГІАЦИНТ

Повір’я. Одного разу біля берегів Голландії затонув в шторм генуезький корабель. Уламки його прибило до берега. А через кілька тижнів діти, що гралися на піщаній мілині, помітили майже біля самого краю прибою небачену ніколи квітку: листя її було схоже на листя тюльпана, а стебло було суцільно усіяне безліччю красивих квіточок, схожих на маленькі лілії. Квіти незвично пахли, і ніхто не міг пояснити, звідки тут з'явилося таке дивовижне чудо.

БІЛОЦВІТ  ВЕСНЯНИЙ

Бувальщина. У Стрийському районі Львівської області дівчата тричі водили квіткою білоцвіту весняного по обличчю та промовляли: «Растику, растику, на тебе – роса, на мене – краса; на тебе – журба, на мене – радість; на тебе – старість, на мене – молодість».