Ісламська революція в Ірані. «Арабська весна». Терористична діяльність.

Тема: Ісламська революція в Ірані. «Арабська весна». Терористична діяльність.

Мета: охарактеризувати перебіг подій ісламської революції в Ірані та «арабської весни»; специфіку ісламського фундаменталізму; пояснити, як діяльність аятоли Хомейні сприяла становленню ісламського фундаменталізму в ІРІ; з’ясувати передумови «арабської весни»; обговорити особливості терористичної діяльності; дати оцінку діяльності Ісламської республіки Іраку та Леванту; порівнювати основні тенденції розвитку країн Азії; обговорити основні способи східних конфліктів; використовувати карту як джерело інформації про геофактори, що сприяли формуванню в Азії та Африці військово-політичних союзів; висловлювати аргументовані судження щодо діяльності, аятоли Хомейні, Бен Алі, Хосні Мубарака та Муамара Кадафі; сприяти осмисленню ролі особи в історії, відповідальності за власні дії;

розвивати комунікативні навички учнів, здібності до прояву логічного викладу та обґрунтування індивідуальних суджень; розвивати вміння робити висновки та узагальнення; формувати вміння і навички роботи з джерелами.

виховувати почуття поваги до історії та культури інших народів.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал.

Основні поняття: ісламська революція, ісламський фундаменталізм, «арабська весна».

Основні дати та події: 1 квітня 1979 р. – проголошення ІРІ, 3 грудня 1979 р. – прийнято нову конституцію Ірану, 17 грудня 2010 р. – початок «арабської весни».

Хід уроку

І. Організація навчальної діяльності

ІІ. Перевірка домашнього завдання

Бесіда

1. Поясніть значення понять «Палестина» та «палестинці».
2. Які держави мали утворитися на території Палестини за резолюцією ООН №181?
3. Поясніть чому палестинці не зуміли створити власну державу?
4. У чому виявилося загострення арабо-ізраїльських відносин?
5. Охарактеризуйте перебіг шестиденної війни.
6. Чому війна 1973 року називається «війною Судного дня»?
7. Назвіть наслідки підписання мирного договору між Ізраїлем та Єгиптом у 1979 р..
8. Сформулюйте мету Організації визволення Палестини.
9. Охарактеризуйте геополітичне становище Палестинської автономії.
10. Охарактеризуйте правове становище Єрусалиму.
11. Назвіть пріоритетні напрямки співпраці України та Ізраїлю.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Ісламська революція в Ірані

Розповідь учителя

Ісламська революція була реакцією на проведену протягом 1963 – 1978 рр. «білу революцію». Це політика, яку проводив шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві.

«Біла революція» була обумовлена внутрішніми потребами модернізації країни.

Із 19 реформ, проведених у рамках «білої революції», найважливішою була аграрна. В цілому вона перетворила більшість селян у власників, які самостійно вели дрібнотоварне господарство.

Крім аграрної реформи було проведено ще низку реформ. Зокрема, націоналізація лісів і пасовищ, продаж державних підприємств приватним особам, створення «корпусу освіти» для боротьби з неписьменністю.

Реформи «білої революції» викликали появу нових рис в суспільному житті країни. Однією з яких була зміна правового становища жінок, які раніше мали обмежене право участі в економічному і політичному житті іранського суспільства.

З початком «білої революції» економічний розвиток Ірану значно підвищився.

Наголос на «вестернізацію» і модернізацію в 1960-і роки призвів до різкого посилення впливу Заходу, що стало викликати негативну реакцію шиїтського духовенства, яке нараховувало близько 180 тис. мулл.

У другій половині 70-х років ХХ ст. спостерігалося вповільнення економічного розвитку, що було однією з передумов революції.

В результаті реформ «білої революції» сотні тисяч іранців переселилися у міста. Піднесення промислового виробництва не встигало за збільшенням кількості міського населення, що зумовило масове безробіття і невдоволення, котре посилювалося відвертою розкішшю шахського палацу та збагаченням міністрів за рахунок від продажу нафти.

У листопаді 1977 р. почалися опозиційні виступи, ініціаторами яких були представники духовної інтелігенції, котру очолив аятола Хомейні.

4 листопада 1978 р. війська розстріляли студентську демонстрацію у Тегерані. Такі дії влади спричинили суспільне невдоволення. Почалися погроми та підпали кінотеатрів, банків, ресторанів, готелів, державних закладів.

16 січня 1978 р. шах Мохаммед Реза Пехлеві прибув до аеропорту Тегерана. «Я відчуваю себе втомленим, мені потрібно відпочити», – сказав він невеликій групі осіб, що зібралися навколо шаха, підтримуючи версію про те, що він їде всього лише у відпустку. Потім, шах піднявся трапом в літак і вже назавжди залишив Тегеран.

З від’їздом шаха Тегеран охопила така радість, якої не бачили з часу його тріумфального повернення у 1953 р.

Вранці 1 лютого 1979 р. – аятола Хомейні повернувся з вигнання до Тегерану. В аеропорту його зустрічало 4 млн. осіб, які скандували гасло: «Шах пішов, імам прийшов».

Повалення монархії у 1979 р. в результаті ісламської революції призвело до створення в Ірані ісламського режиму, що означало перехід всієї повноти політичної влади до рук мусульманських богословів.

Остаточне повалення режиму вимагало законодавчого оформлення, яке юридично закріпило б перемогу революційних сил. Тому 22 лютого було офіційно оголошено про проведення загальнонаціонального референдуму стосовно майбутнього політичного устрою Ірану 1 квітня 1979 р. на політичній карті світу офіційно з’явилася нова держава – Ісламська Республіка Іран.

Услід за проголошенням Ісламської республіки Іран постало питання про розробку конституції, яку було прийнято 3 грудня 1979 р.

У січні 1980 р. відбулися вибори першого президента Ірану, на яких переміг Банісадра Абольхасана.

Аятола Хомейні вважав, що Іран, де був успішно повалений прозахідний шахський режим і ліквідована залежність від США, повинен стати моделлю для решти мусульманського світу в боротьбі за досягнення незалежності від обох наддержав. Більш того, Іран повинен надавати активну допомогу населенню інших країн, насамперед ісламських, в їх боротьбі проти зовнішніх і внутрішніх гнобителів. Саме тому аятола висунув два основні принципи зовнішньої політики ІРІ: «експорт ісламської революції» та «ні Захід, ні Схід – тільки іслам!»

Внутрішньополітичні наслідки революції проявилися у встановленні в країні теократичного режиму мусульманського духовенства, підвищення ролі ісламу абсолютно у всіх сферах життя. Відбулися кардинальні зміни і в зовнішній політиці. Дипломатичні відносини із США було розірвано 4 листопада 1979 р., коли в Тегерані було захоплено посольство США, а дипломати провели в заручниках 444 дні.

Не покращилися відносини і з СРСР – Ісламська революція практично збіглася за часом з введенням радянських військ в Афганістан.

Тим часом президент сусіднього Іраку Саддам Хусейн вирішив скористатися внутрішньою нестабільністю в країні і розпочав війну з Іраном, яка тривала протягом 1980 – 1988 рр.

Наприкінці 90-х років європейські держави почали відновлювати перервані революцією економічні зв’язки з Іраном. Тим не менше США залишилися незмінні у своїй позиції. Американське керівництво висунуло Ірану звинувачення в спонсоруванні тероризму і розробках зброї масового знищення. Пізніше президент США Джордж Вокер Буш закріпив за Іраном ярлик країни «Осі зла».

Після смерті аятоли Рухолли Хомейні у 1989 р., згідно з його заповітом новим аятолою було обрано Сеїда Алі Хаменеї.

Внутрішня політика нового режиму була націлена на ісламізацію всіх сторін життя: не лише політики та економіки, а також культури та побуту. Жінкам знову наказали носити приписаний мусульманкам одяг. Була введена система ісламського судочинства, заснована на положеннях Корану і шаріату. Вплив на суспільне життя та свідомість населення, здійснений богословами, в цілому призвів до кардинальних змін культурного життя країни, позначився на побуті її пересічних громадян.

Час від часу в ІРІ відбуваються хвилі протестів. Протестувальники вимагають відставки президента та аятоли, виступають проти суворих обмежень ісламізму та за лібералізацію всіх сфер життя.

2. «Арабська весна»

Самостійна робота з підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал підручника та визначають причини та особливості «арабської весни». При цьому вони користуються атласом.

Додатковий матеріал

В 60-70-х рр.. в арабських країнах відбулися революції. На хвилі національно-соціалістичного визволення до влади прийшли люди, котрі встановили світські режими, які в свою чергу трималися на диктатурі.

На початку ХХІ ст. нерівномірність соціально-економічного розвитку та збільшення частки молодого населення сприяли зростанню незадоволення політичними режимами в країнах Азії та Африки. Водночас дискредитація ідеології арабського світського націоналізму слугувала поширенню ідеології не лише ліберально-демократичного, а й ісламістського характеру.

Безпосередньою причиною «арабської весни» стали масові заворушення в Тунісі. Початком «арабської весни» у Тунісі вважають 17 грудня 2010 р. день, коли здійснив самоспалення 26-річний торговець фруктами Мохаммед Буазізі, протестуючи проти поліцейського свавілля та корупції. Його смерть стала приводом для масових антиурядових виступів туніської молоді.

14 січня 2011 р. президент Тунісу котрий перебував при владі з 1987 р. Бен Алі був вимушений втікати з Тунісу на тлі фактичного переходу збройних сил на бік протестувальників. Було оголошено про проведення виборів до Конституційних установчих на яких більшість здобула раніше заборонена помірковано-ісламістська партія «ен-Нахда».

У Єгипті антиурядові протести почались 25 січня 2011 р. на тлі загального невдоволення результатами парламентських виборів. 28 січня 2011 р. в усіх великих містах країни пройшла так звана «П’ятниця гніву», за підсумками якої протестувальникам вдалося взяти під свій контроль площу Тахрір (м. Каїр). Президент Єгипту Хосні Мубарак, який очолював країну з 1981 р. оголосив про відставку. Незабаром його було ув’язнено.

У Лівії хвиля протестів проти лідера країни Муамара Каддафі (займав посаду президента з 1969 р.) розпочалася 15 лютого 2011 р. після арешту в м. Бенгазі силами державної безпеки правозахисника Фатхі Тербіля. Упродовж лютого значна частина Східної Лівії опинилася під контролем антиурядових сил. Муамар Кадафі до останнього тримався за владу і був вбитий 20 жовтня 2011 р. Загальна кількість жертв під час пов’язаного з початком «арабської весни» конфлікту в Лівії, згідно з оцінками різних джерел, становить від 20 000 до 30 000 осіб.

Масові протести та зіткнення з силами, вірними місцевим урядам, упродовж 2011 р. відбулися в Ємені, Бахрейні, Марокко, Йорданії, Алжирі та Сирії (зокрема, стали передумовою для початку громадянської війни в країні).

В усіх арабських країнах, де відбулися революції, до влади так чи інакше приходять ісламісти. В Тунісі ісламісти набирають 40 % місць в парламенті. В Єгипті на парламентських виборах перемагають «Брати мусульмани», а згодом їхній висуванець стає президентом Єгипту. В Лівії центральне керівництво не в змозі контролювати ісламські племена, які так чи інакше контролюють країну.

Король Марокко, змушений був піти на поступки, проголосити конституційну монархію, звільнити політв’язнів-ісламістів. В Мороко не було революції проте і тут більшістю в парламент прийшли ісламісти.

Революція в Бахрейні була придушена за допомогою Саудівської Аравії та ОАЕ.

Ще до початку повстання багато сирійців скаржилися на безробіття, корупцію і брак політичної свободи. Ці проблеми вони пов’язували з президентом Башаром Асадом, який прийшов до влади у 2000  р. після смерті свого батька Хафеза Асада.

У березні 2011 р. у місті Дара почалися демонстрації на підтримку демократії, натхненні «арабською весною» у сусідніх країнах.

В Сирії протести швидко переросли у збройне повстання, а воно – у затяжну громадянську війну.

Основними вимогами опозиції були проведення в країні демократичних реформ, відставка уряду та президента, режим якого вирізнявся жорстоким стилем управління та домінуванням партії Баас і представників нечисленної громади алфавітів ( більшість населення країни суніти) у владних військових структурах. Зростанню протестних настроїв сприяли економічні проблеми, корупція, міжрелігійні та міжетнічні суперечки.

На початковому етапі війни здавалося, що падіння режиму Асада неминуче: під контроль повстанців перейшли кілька великих міст, всі нафтові родовища та ключова інфраструктура. Бої точилися на околицях столиці Сирії – Дамаска.

Проте у 2013 році ряд шиїтських країн надав військову допомогу уряду Башара Асада. Іран направив Корпус стражів ісламської революції, Діван – бойовиків «Хезболли», на допомогу прийшли також добровільні загони іракців-шиїтів. Остаточно укріпити свої позиції сирійському уряду вдалося восени 2015 р., коли Росія надала йому літаки та засоби протиповітряної оборони.

Нині урядові війська контролюють центри всіх основних міст.

Сьогодні найсерйозніший противник сирійських урядових сил – ісламські організації «Ісламська держава Іраку і Леванту» та «Джебхат Фах таш-Шам».

До кінця 2018 р. антитерористична опозиція на чолі з США звільнила від ІДІЛ майже всю територію Сирії. Проте президент США Дональд Трамп оголосив про вивід американських військових із Сирії.

3 січня 2019 р. на півночі Сирії спалахнула нова громадянська війна між різними ісламськими військовими організаціями джихадистів, яких раніше західне ЗМІ називали «борцями за свободу», а нині висвітлюють як терористів та екстремістів.

Чимало експертів вважають що на Сирію чекає розпад та утворення на її уламках нових державних утворень.

3. Терористична діяльність

Одним із наслідків нестабільної політичної ситуації на Близькому та Середньому Сході є поява та розвиток різноманітних радикальних угруповань, що висуваючи заклики до «релігійної війни із Заходом» проводять терористичну діяльність по всьому світі.

Найвідомішою на сьогодні терористичною організацією є «Ісламська держава» (ІД, також відома як ІДІЛ – «Ісламська держава Іраку і Леванту»). Терористи ІД беруть на себе відповідальність за атаки по всьому світу, але своєю основною територією вважають Ірак, Сирію, Йорданію та Ліван – і саме проти влади перших двох із цих країн ведуть основну боротьбу. Чисельність організації оцінюється в 6-15 тисяч осіб, мета – створення Ісламської держави на Близькому Сході.

Ще десяток років тому жах на весь світ наводила інша організація – «Аль-Каїда» (яка й до сьогодні має вплив, але «лідерськими позиціями» поступилася «Ісламській державі»). Її мета й супротивники схожі з ІД: терористи «Аль-Каїди», яких нараховується близько 1 тисячі, стверджують, що борються зі США та країнами Заходу за створення світового «Ісламського халіфату». Основним «місцем дислокації» організації вважається Афганістан, проте її глобальний вплив не обмежується цією країною.

Близько 27 тисяч нараховує «Талібан». Організація, метою, якої є прихід до влади в Афганістані, сповідує панісламізм і воює проти влади Афганістану, Пакистану і країн НАТО.

Ще одна численна терористична організація, що тривалий час була на слуху, – ХАМАС. Своїм «домом» близько 20 тисяч терористів ХАМАСу вважають територію Палестини (Сектор Газа і Західний берег Йордану), а головним ворогом – Ізраїль. Декларована мета – визволення Палестини від сіоністів.

Так само проти Ізраїлю бореться «Хезболла». Своєю батьківщиною її члени (яких нараховується від 10 до 20 тис.) вважають Ліван і Сирію. А от мета в них інша – подолання військової присутності Ізраїлю в Південному Лівані.

ІІІ. Закріплення нових знань

Бесіда

1. Хто став лідером ісламської революції в Ірані?
2. У чому полягає унікальність іранської революції 1979 р.?
3. Охарактеризуйте принцип «експорту ісламської революції».
4. Яке місце в іранському суспільстві після ісламської революції займає жінка?
5. Визначте причини та особливості «арабської весни».
6. Покажіть на карті країни у яких відбулися повстання під час «Арабської весни».
7. Чому саме територія Близькосхідного регіону стала осередком формування терористичних організацій?
8. Які події в Сирії можуть позначитися на міжнародному та внутрішньому становищі України?

IV. Підсумки уроку

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.