. Історико-географічні регіони України.

                         

 

Тема.  Походження назв народів і географічних об’єктів. Історико-географічні

регіони України.

Мета: показати учням, як у назвах народів і географічних назвах відображається

історичні події, природні  умови й життя місцевого  населення;  познайомити

з витоками історії  сучасних  слов’янських  народів;  продовжити  формування 

навичок  роботи  з історичною картою; ознайомити учнів з сусідніми

державами; зацікавити учнів таємницями, які приховані в географічних назвах

нашої батьківщини; виховувати патріотизм.

Формувати групи компетентностей:

-Компетентність спілкування державною мовою для розуміння україномовних текстів різних жанрів, вміння переказувати прочитане, висловлювати власну думку в усній та письмовій формі;

- Соціальну та громадянську компетентності для розуміння важливості

вивчення історії своєї  держави;

-Математичну компетентність шляхом побудови логічного ланцюжка подій;

-Інформаційну компетентність для виявлення джерела й авторів інформації;

Обладнання: історична карта, картки для індивідуальної роботи, роздатковий

матеріал, підручник, мультимедійна презентація, відеоматеріали.

Тип  уроку:   комбінований.

 

ХІД  УРОКУ

І. Організація навчальної діяльності.

Психолого-емоційне налаштування.

Доброго дня! Мене звати …. Сьогоднішній урок історії я хочу розпочати з гімну України, але не такого який ви звикли чути на урочистих заходах. Прослухайте гімн уважно і скажете чим він особливий.

https://www.youtube.com/watch?v=XZCNhJuJUY8

 

ІІ. Актуалізація опорних знань.

Хронологічна розминка з LEGO

В кожної дитини по 10 кубиків лего на кожному число від 1 до 9 + 0

Вчитель диктує рік діти складають його з кубиків. А потім вчитель когось з дітей просить визначити яке це століття.

Картографічна розминка

Діти отримують контурну карту України з областями. І кольорові стікери з написами історичних регіонів. Стікери всі розміщенні внизу. Завдання дітей зняти стікер з куточка і помістити на карту на потрібне місце.

Метод «Сторітелінг»

Я дуже полюбляю подорожувати по нашій країні. А ви любите подорожі? Яких цікавих людей ви зустрічали? Чи всюди по Україні розмовляють однаково? Так був час, коли і мене цікавило це питання. На сьогодні я знаю відповідь. А чи хочете ви дізнатися хто проживає в нашій державі та чому і різних куточках нашої батьківщини люди спілкуються з певними відмінностями.

Вправа «Дерево очікування»

На яблуках діти пишуть свої очікування від уроку.

 

ІV. Вивчення нового матеріалу

1.  Початкові уявлення про етноніміку.

Наша Батьківщина – Україна, наша багата й щедра українська земля, стала здавна місцем проживання для представників більше 130 національностей; крім самих українців.

Це і росіяни, + німці, + кримські татари, + естонці, + болгари, + греки, + молдавани, + румуни, + угорці, + албанці, + гагаузи, + євреї. Усі вони представники нашого українського народу, вони друзі, українці, патріоти.

Робота з презентацією.

Запитання та завдання.

1. Що досліджують такі науки, як етноніміка й топоніміка?
2. На карті  України прикріпіть  назви  історико-етнографічних регіонів:

а)  Західноукраїнських  земель;

б)  Наддніпрянської  України.

3. Яку історико-етнографічну  назву має регіон, у якому  ми з вами живемо?  Покажіть  його на карті.
4. Коли  виникла назва „Україна”? Яке це століття?  Перша чи друга його половина? Скільки років тому це відбулося?
5. Яка  існує  легенда  про походження  назви  міста Києва?

2. Про що можуть розповісти  географічні  назви.

Робота з картою.

Учитель наголошує на тому, що чимало цікавого про давні  часи можна дізнатись за топонімами – назвами міст, сіл, селищ, гір, височин, лиманів, озер, річок. Про що можуть розповісти  географічні назви, учитель пояснює на прикладах. Він пропонує учням пригадати, які  географічні  назви вони зустрічали в попередніх  параграфах. Це такі назви, як Львів, Київ, Чернігів, Трипілля, Іскоростень, Карпати, Буг, Дністер, Дніпро. 

Назва  Україна, що означає країну і сучасну державу, має історичне походження і сягає своїм корінням доби Київської Русі. У писемних джерелах Україна вперше у значенні країни згадується у Київському літописі близько 1187р.  Згодом ця назва поширилась на територію всього Середнього Подніпров’я  та суміжних  земель, які  раніше називалися  Руссю. 

3. Легенда про походження  Києва.

https://www.youtube.com/watch?v=kr9pHbh4_8U

У „Повісті минулих літ”  Нестер - літописець розповідає про заснування Києва так: „І було три брати. Одному ім'я  Кий, а другому Щек, а третьому – Хорив, і сестра їхня – Либідь.  І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині зветься Щекавиця, а Хорив – на третій горі, що від нього  прозвалося Хоревиця. І в ім'я брата свого старшого заклали городок і назвали його Київ. А ще є такі, які кажуть, що Кий був не князем, а простим  перевізником на Дніпрі.  Для того щоб переправитись через могутню ріку, говорили:  „Ідемо на Київ перевіз”.  Але чи можна повірити, що місто на Дніпрі назвали не на честь князя, а ім’ям простого чоловіка, який переправляв людей на своєму човні?

За літописом, Кий був полянським князем, що започаткував династію Києвичів і правив  наприкінці V- на початку VI ст. спочатку його резиденція була розташована на Замковій горі, на березі струмка Киянка біля Подолу.

4. Легенди про походження географічних  назв  рідного краю.

Можна оформити у вигляді фотоальбому. На А4 пишете зверху назву нижче фото нижче походження назви. До 8 назв вистачить

6.  Історико-географічні  регіони  України.

Робота за ментальною картою

Кожна гілка це історико-етнографічний регіон. Зробимо кілька фото і текстовий фрагмент. Ви розласте дітям. Дитина виходить читає ви показуєте на карті дитина малює гнучку лінію і кріпить свій матеріал.

Українські землі поділяються на Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) і Наддніпрянську Україну, або Наддніпрянщину.

Перша письмова згадка про місто Галич, від якого походить назва Галичини, датується 1113р. Походження назви одні виводять від слов’янського племені галич,  другі – від місця добування солі ( у кельтських мовах зберігалося гал – „сіль”), треті – від невеликого чорного птаха галки.

Походження назви Волинь пов’язують із давньослав’янским топонімом „горбиста” місцевість.

Назва  Поділля  походить  від слав’янського   слова  дол (діл) – „пониззя, рівнина між горами, адже поруч починається Прикарпаття. Ця назва відома з XVI ст.

Слово Буковина спочатку означало  „буковий ліс”. Наприкінці XV ст. так називали вкрите буковими лісами правобережжя річки Прут.

Цікавою є історія походження назви Кримського півострова. У давнину півострів називали Таврикою за народом таврів, що заселяли  його чорну частину. Коли у ХІІІ  ст. ці землі захопили татари, то півострів за назвою їхньої столиці стали називати Крим.

Галичина — південна і центральна частини західноукраїнських земель у складі Львівської, Івано-Франківської, більшої частини Тернопільської областей. Її площа становить близько 40 тис. км кв. Історичним, культурним та індустріальним центром Галичини є Львів. Назва «Галичина» походить від назви столиці Галицько-Волинського князівства — м. Галича (слово «галич» виводять від кельтського «гал», що означає сіль). Місто вперше згадується у 1140 p., а вже з 1144 р. стає центром Галицького князівства. З 1199 р. Галич — центр усього Галицько-Волинського князівства. Наприкінці XIV ст. Галичину захопила Польща. З 1772 р. область перебувала під владою Австрії. Наприкінці Першої світової війни тут було створено Західноукраїнську Народну Республіку, землі якої згодом окупували поляки. У 1939 р. Галичина увійшла до складу колишнього СРСР, воз'єднавшись з основною частиною України.

Волинь — лежить у басейні правих притоків Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу, охоплює Волинську, Рівненську та частину Житомирської областей і невелику північну територію Тернопільщини. Назва походить від давнього (вперше згадується в літопису 1018 р.) міста Волинь (Beлинь). У 1199 р. після приєднання Галицького князівства до Волинського було сформовано Галицько-Волинське князівство. Наприкінці XVIII ст. Волинь відійшла до царської Росії. Після Першої світової війни Західна Волинь (без території сучасної Житомирщини) була загарбана Польщею. У 1939 р. увійшла до складу СРСР.

Буковина (Північна Буковина) — західна частина території Чернівецької області. Буковина в період 1918-1940 pp. перебувала у складі Румунії, а в 1940 р. була приєднана до колишнього СРСР.

Поділля — історико-географічна область, що сформувалася в останній третині XIII ст. Охоплює територію від р. Стрипи (ліва притока Дністра) й Дністра на заході до Київської Наддніпрянщини.

Слобідська Україна (Слобожанщина) — регіон, що утворився в XVII ст. на території так званого Дикого поля, на прикордонні Росії, Речі Посполитої і Кримського ханства. Назва походить від населених пунктів — слобід, які засновували переселенці з інших частин України, оскільки тут вони користувалися козацькими привілеями. Займала території сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Воронезької (Росія), Донецької, Луганської, Курської і Ростовської (Росія) областей.

Західна Україна — назва, що вживалася для позначення всіх українських земель, приєднаних до УРСР у 1939-1940 pp.

Таврія — історична назва Кримського півострова, поширена у середніх віках. Походить від назви племен таврів, які в давнину заселяли південну частину Криму. В XIX — на початку XX ст. Тавридою називали не тільки Кримський півострів, а й усю Таврійську губернію, створену в 1802 р. з центром у м. Сімферополі.

Бессарабія — історико-географічна назва земель, що включають частини території сучасних Чернівецької й Одеської областей та Молдови.

Покуття — історична назва східної частини Івано-Франківської області. Назва походить від слова «кут» — так у джерелах XVII-XVIII ст. називали місцевість між Дністром, Черемошем і Карпатами.

Запоріжжя — назва території, що становила в XVI-XVIII ст. володіння Запорізької Січі. Охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, частково Донецьку, Херсонську області.

Гетьманщина — напівофіційна назва значної території України на лівому і правому берегах Дніпра, де з середини XVII ст. по 1764 р. поширювалася влада гетьманського уряду.

Близько 20 тис. км кв українських етнічних земель розміщені на території Польщі. Це — Холмщина, Перемишльщина, Підляшшя, Лемківщина, що зі сходу прилягають до українсько-польського (і польсько-словацького) кордону. Свого часу тут були засновані князями Київської та Галицько-Волинської Русі такі міста, як Ярослав, Перемишль, Холм. Ці землі відійшли до Польщі після Другої світової війни. За рішенням тогочасного польського уряду все українське і змішане (українсько-польське) населення, яке не виїхало в СРСР, весною 1947 р. було насильно вивезене на північні, західні та північно-східні окраїни держави (колишні німецькі землі). Це робилося для розбудови «чисто польської» Польщі.

Кубань — територія Росії. Належить до так званих українських етнічних земель нового походження. Наприкінці XVIII ст. царський уряд переселив у долину річки Кубані 20 тис. запорізьких козаків, виділивши їм 30 тис. км кв «вільної» на той час території. Адміністративним центром Кубані став Катеринодар (тепер Краснодар). За даними на 1795 р. українців на Кубані налічувалося 32,6 тис. чоловік. У XIX ст. на Кубань переїхало з України ще близько 300 тис. чоловік. Поступово царський уряд позбавив кубанських козаків прав, що їм спочатку було надано: права обирати гетьмана, старшину, права козацького самоврядування. За переписом 1926 р., на Кубані налічувалося 1,5 млн українців, або 62% від усього населення. Тут працювало майже 150 українських шкіл. У 1932 р. всі українські школи було закрито, ліквідовано українські видавництва і газети. Тепер на Кубані налічується 196 тис. українців.

Українські етнічні землі є також у Румунії. Це — Південна Буковина, Мармарощина і Придунайщина. Південна Буковина знаходиться за кордоном, на південь від Чернівецької області. Головним територіально-адміністративним центром є м. Сучава. Мармарощина фактично є південно-східним продовженням Закарпаття. Ця невелика територія розміщена на лівобережжі верхньої Тиси. Адміністративно-територіальним центром є Сігету-Мармарцей (Сігет). За даними перепису 1930 р., тут налічувалося 26 тис. українців. Українське національно-культурне життя в Румунії з 1962 р. повністю припинилося. Нині тут відбуваються певні позитивні зміни у ставленні до національно-культурного відродження українців.

Задунайщина (Добруджа) розміщена на південному сході Румунії. Тут живуть нащадки козаків Задунайської Січі, які переселилися сюди після ліквідації Запорізької Січі наприкінці XVIII ст.

Понад 100 тис. українців живуть на українських етнічних землях у Східній Словаччині, на Пряшівщині. За даними перепису 1930 р., тут налічувалося 80 тис. українців, працювало 240 українських шкіл. У 60-х роках їх залишилося лише 57, з них 7 середніх. В останні роки українське національно-культурне життя в Словаччині дещо пожвавилося.

Українці окремих районів країни внаслідок особливостей свого історичного розвитку, заселення та природного середовища, етнокультурних взаємозв'язків з іншими народами певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками. Такі українці утворюють етнографічні групи. Території, на яких вони проживають, дістали назву етнографічних (етногеографічних) районів. Найхарактернішими етнографічними районами України є Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина.

Гуцульщина. Гуцули населяють гірські райони Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Назва походить, ймовірно, від слова «гоч», «гуц», що означає народний месник, опришок. Гуцульщина відома унікальною культурою, неповторними народними традиціями. Вона славиться оригінальними високохудожніми виробами з дерева (різьба) і металу (карбування), килимарством, виробництвом кептарів (коротких безрукавих художньо оздоблених кожушків), черкесів (широких шкіряних поясів), топірців тощо. Її жителі вправні лісоруби і добрі пастухи на гірських пасовищах — полонинах. Гуцули виділяються оригінальними давньоукраїнськими говірками — різновидами загальноукраїнської мови. Ці говірки належать до південно-західного її діалекту (до гуцульських найближчими є говірки інших українських верховинців — бойків, лемків, буковинців, що заселяють Українські Карпати і прилеглі українські етнічні землі зарубіжжя).

Бойківщина. Бойки розселені переважно в низькогірних районах Львівщини, Івано-Франківщини, а також на північному заході Закарпаття. Вперше в літературі назва «бойки» з'явилася на початку XIX ст. Походження назви не з'ясовано. Етнографічна індивідуальність бойків виражена менше, ніж гуцулів.

Лемківщина. Назву пов'язують зі словом «лем» (лише, тільки), яке лемки дуже часто вживають. Лемки заселяли землі низькогірних Карпат на північний захід від р. Сян до р. Попрад у межах сучасної Польщі, а також територію, що простягається на захід від р. Уж у Закарпатті до верхнього Попраду в Словаччині. На північно-західній окраїні Закарпаття знаходиться лише невелика південно-східна частина Лемківщини.

У 1939 р. на території сучасної Лемківщини жило близько 160 тис. лемків; в повоєнні роки частина з них виїхала до СРСР, інша — виселена з батьківської землі та розсіяна по околицях Польщі.

Певну етнографічну індивідуальність мають литвини на півночі Чернігівщини і Київщини, поліщуки, пінчуки (брещуки) в західній і центральній частинах Полісся, севрюки в басейні Десни, Сули і Сейму тощо. Збиранням, збереженням, вивченням, експонуванням і популяризацією колекцій, які відображають матеріальну і духовну культуру та суспільний лад етнічних груп в Україні, займаються етнографічні музеї. Найбільший в Україні такий музей знаходиться у Львові. Етнографічні колекції є в багатьох історико-краєзнавчих музеях таких міст, як Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Чернівці, Полтава.

 

V. Підсумки уроку.

Робота в парах. Вибрати речення, в яких йдеться про давніх слов’ян.

1. Були предками українців.
2. Примандрували на наші землі 5-7 тисяч років тому.
3. Були кочовиками.
4. Жили племенами, кожне з яких мало свою назву.
5. Плем’я очолював князь, який мав при собі військові загони- дружини.
6. Сусідні народи називали їх кінними стрільцями з лука.
7. Обожнювали сили природи.
8. Були надзвичайно войовничим народом.
9. Центрами племінних земель були укріплені міста-городи.
10.                    Збереглося ім’я легендарного засновника міста Києва – Кия.

Запитання та завдання.

1. Що досліджують такі науки, як етноніміка й топоніміка?
2. На карті  України прикріпіть  назви  історико-етнографічних регіонів:

а)  Західноукраїнських  земель;

б)  Наддніпрянської  України.

3. Яку історико-етнографічну  назву має регіон, у якому  ми з вами живемо?  Покажіть  його на карті.
4. Які три народи належать до східної  гілки слов'ян?
5. Коли  виникла назва „Україна”? Яке це століття?  Перша чи друга його половина? Скільки років тому це відбулося?
6. Яка  існує  легенда  про походження  назви  міста Києва?

 

VІІ.  Домашнє завдання.

Опрацювати матеріал підручника.