Історико-краєзнавчий проект "Наш край (Поділля) в XVIII-XIXст."

Терешківська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

 

Історико-краєзнавчий проект

«Наш край (Поділля)

у ХVІІІ – ХІХ ст.»

 

Керівник:

Яцькова Н.Г.

 

 

Мета:

• ознайомлення з історією рідного краю у ХVІІІ- ХІХст., показавши її в контексті долі українських земель в складі Російської та Австрійської імперій;
• формування вмінь та навичок роботи з різними джерелами інформації, здобуття історичних знань з художньої та наукової літератури;
• виховання любові до історії рідного краю, патріотизму, людяності, гідності.

 

Етапи проекту:

•              Стратегія

• Визначення теми, мети, виду проекту та його тривалості.

•              Планування

• Складання плану роботи над проектом, формування груп .

•              Реалізація

• Визначення джерел інформації. Самостійна пошукова робота.

•              Підсумок

• Урок - захист групових проектів. Оформлення результатів дослідження.

 

Тривалість : місяць

Учасники проекту

1 група – «Історики»

2 група – «Археологи»

3 група – «Біографи»

4 група – «Літератори»

 

 

 

 

 

 

Завдання:

1 група – «Історики»:

Висвітлення основних історичних подій рідного краю в ХVІІІ – ХІХст.

2 група – «Археологи»:

Дослідження матеріалів з історії однієї з кращих оборонних споруд Поділля – Барської фортеці.

3 група – «Біографи»:

Визначення видатних політичних та культурних діячів ПоділляХVІІІ – ХІХст.

4 група – «Літератори»:

Пошук літературних творів про Поділля.

 

 

                                             Додаток 1

 

 

 

 

1 група- «Історики»

Наш край в першій половині ХVІІІст.

Наш край в другій половині ХVІІІст.

Наш край в першій половині ХІХст.

Наш край в другій половині ХІХст.

 

 

Наш край в першій половині ХVІІІст.

На кінець XVII ст. і на початку XVIII ст. Барщина, як і все Поділля була в дуже важкому економічному і політичному становищі. Край збезлюднів. Занепало господарство. В час народних повстань польська шляхта й інше польське населення було винещене, або утекли в Польщу. В Бару в той час числилось всього 77 хат. В 11 селах Барського староства було лише 90 селян, які мали тятло (волів, коней) і 64 нетяглих. А в інших 11 селах, які належали польським шляхтичам лише 72 хати шляхетських і 30 селянських. Якщо до цього шляхта могла) послати 400 кінних воїнів, то тепер тільки 21.

В 1699 р. закінчилось панування Туреччини на Поділлі. За Карловиць- ким мирним договором між Польщею і Туреччиною Правобережна Україна, включаючи Подільське воєводство повернулися під владу Польщі. Тому польський уряд прийняв рішення ліквідувати козацькі полки Самуся, Палія, Абазина і Барабаша, які вели визвольну боротьбу проти турецьких загарбників і наказав розійтись по домах. Українське трудове населення, яке в час турецького панування повтікало на Волинь, Лівобережну Україну, в Молдавію повертається на свої землі. Згодом починає повертатись польська шляхта, феодали.

Прагнучи повернути втрачені маєтки, втрачене панування над населенням польські пани посилюють утиски місцевого українського населення. Увідповідь на це виникає масовий народний рух проти наступу гнобителів. Його очолює останній лицар України фастівський козацький полковник Семен Палій. Син простого козака Гурка, козакував на Запоріжжі і там за давнім козацьким звичаєм кожного, хто приходив на Січ перейменовувати по своєму за його характерними військовими чи іншими ознаками, за звитяжні подвиги назвали Семена Палієм. На фаставщині С. Палій зібрав багато утікачів з Поділля, Подністров'я, Молдавії і значну частину козаків із Січі. До нього навіть ішли люди з Лівобережної України. Всі ці люди заселяли опустілі землі і вважались козаками, тобто вільними. Козацтво поширилось на Брацлавщину, проникло на Поділля, в тому чилсі на землі Барщини, витісняючи шляхту.

Козацькі полковники не виконали вимог польського уряду і тоді він посилає сюди війська. В таких умовах Семен Палій звертається до населення Поділля, Брацлавщини, Волині і Київщини підніматися на боротьбу для захисту українського народу від наступу польських феодалів.

Згідно історичних тверджень в час цієї боротьби Семен Палій з військом був в нашім краї і деякий час жив на хуторі поблизу Бара, якому пізніше люди в його честь дали назву Паліївка. Згодом хутір перетворився в село. В 1757 р. на кошти С. Палія було завершене будівництво в честь його пам'яті і на кошти його родичів Успенська православна церква, яка існує й досі.

У відповідь на заклик полковника Палія в 1702 р. на Брацлавщині, Поділлі почалось всенародне повстання проти гнобителів. У жовтні повсталі одержали блискучу перемогу над польськими військами у Бердичеві. У листопаді визволили Білу Церкву. Сюди С. Палій перемістив свій центр із Фастова. Повстанський рух перекинувся на Поділля. Визволено Вінницю, Немирів та ряд інших міст. В середині листопада повстанці вступили в Бар. На допомогу посталим постійно надходили козацькі загони із Січі, Лівобережної України.

До повстанців приєдналися загони Шпака, Часника і Сороки, які діяли в околицях Барського староства. В Барі міщани сформували великий загін на допомогу паліївцям. Внаслідок спільних дій повстанців майже вся територія Поділля, крім Кам'янця була визволена від польських загарбників.

В Барському старостві відновили свою діяльність уніати, а також в інших містах. В 1717 р. польський уряд ухвалив рішення про закриття православних церкв в містах і селах. Опинившись під важким феодальним гнітом населення Барщини утікає за Дністер у Волощину, в Правобережну Україну.

Незважаючица жорстокі каральні дії польсько-шляхетських, військ вони не добилися бажаних наслідків — повністю придушити визвольний рух.

В час Північної війни Барське староство зазнало значних збитків, зокрема Бар. Через староство відбувалися часті і масові переходи польських, литовських, російських і козацьких військ, які турбували спокій жителів, вимагали продуктових і грошових поборів кожні по-своєму.

Ні місцева влада, ні жителі не могли справитись з такими надмірними вимогами. Це проводило до занепаду господарства, втечі населення, занепаду торгівлі. Бар втрачає колишнє значення важливого торговельного міста на користь Могилева. Після короткочасного спаду визвольної боротьби в XVIII ст. вона знову посилюється. В цей час виникає нова могутня сила — гайдамацький рух.

Гайдамаки славились, як відважні, винахідливі і безкорисливі борці, що захищіли народну справу. Спочатку вони збирались в лісах, плавнях, очеретах. Їх народ прославляв у піснях, легендах. На Поділлі гайдамацький рух очолив Верлан із Шаргорода. Жителі Барщини активно підтримували гайдамаків. Як свідчать історичні дані в гайдамаках було багато жителів з Гармак та Івановець. До Верлана приєднався козацький сотник Сава Чалий, який у 1735 р. створив загін, що налічував 500 гайдамаків. Вони спочатку пройшли околицями Барщини, а потім, незважаючи на опір Польських військ, вступили в Бар, розгромивши загони шляхти, встановили народну владу.

Вирушивши з Бару гайдамаки успішно пройшли по Поділлю, громлячи і караючи гнобителів.

І все ж в цей час стає помітним деяке піднесення господарства краю, починаючи з 1750 р. Відновлюють свою діяльність цехи: ткацькі, шевські, гончарні, ковальські, кушнірські, виникають цехи мельників. Польські магнати зуміли зосередити в своїх руках великі земельні володіння. Будучи Барським старостою князь Любомирський мав у своєму володінні 31 місто 1 містечко та 738 сіл.) Окремі магнати мали такі обширні землеволодіння, що створювали свої столичні центри. Такою столицею магнатів Потоцьких став Тульчин. Прагнучи ще більше розбагатіти, феодали запрошували на спої землеволодіння селян з інших земель, надаючи їм пільги на 15—30 гонів, за якими переселенці деякий час платили менші грошові і натуральні податки, ніж старожили. Від них уже вимагали відбувати панщину, сплату грошових податків, натуральних, зокрема платили пороговщину (за кожного вола), на ремонт доріг (подорожчина), вимагали здавати пану десяту вівцю, частину зарізаної свині, здавати частину меду, збирати гриби та інше. Розміри повинностей увесь час росли. Після відробітку панщини в час жнив вимагали йти на зажинки, обжинки, на толоку, мочити коноплі, мотати мітки (нитки) та ряд інших повинностей.

Магнати Любомирські посилювали утиски на міста. В Барі, Копайгороді з цих причин починає занепадати міське ремесло, знову зменшується кількість цехів, міщани втрачають свої колишні права. У жителів Бара відібрали міські землі, якими вонц користувались, навіть вимагали відробляти панщину. Ремісники платили податки і йшли на відробітки, торгівці сплачували чинш. А Вінницький староста М. Калиновський поступово перетворив міщан у кріпаків, змушуючи відробляти панщину 2 дні на тиждень. Подібне становище було й в інших містах на Поділлі. Польські магнати забороняли українські, школи. Волею магната Любомирського в Барі були закриті православні церкви, натомість відкривали костьоли. Магнат Потоцький у своїх володіннях на Брацлавщині відкрив 100 уніатських церков. В Барі і в навколишніх селах єзуїти мали свої костьоли, духовне училище та інші володіння.

Польща в цей час в цілому переживала економічну та політичну кризу. Все це ще більше ускладнило життя українських земель в складі Польщі. Воно стало майже нестерпним. Барське староство не було у цьому винятком.

 

 

Наш край в другій половині ХVІІІст.

Початок другої половини XVIIІ ст. характеризується піднесенням нової могутньої хвилі гайдамацького руху. Причиною нового вибуху народного невдоволення стало скасування магнатами і шляхтою свобод і привілеїв, які надавались переселенцям та посилення панщини, яка доходила до 250 днів в рік.

Полум'я гайдамацького руху охопило значну частину Правобережної України Київщину, Брацлавщину, Волинь і докотилось до Поділля- На цих землях активно діяли гайдамацькі загони Семена Неживого, Андрія Журби, запорожців Микити Швачки, Івана Бондаренка та інших. Гайдамаки визволили Вінницю, Брацлав, Немирів, Могилів і підійшли впритул до Барського староства.

Багато селян староства влилися в гайдамацькі загони. В багатьох селах залишилось по 15—20 кріпаків, а решта, як зазаначалось в документі, пішли в гайдамаки. Під впливом гайдамацьких повстань розгоряється антифеодальна боротьба і в самій Польщі.

Взявши гайдамаків в полон живими, командувачі польських загонів не милували жодного, але тут же на місці або вішали на деревах, або, коли був час садили живими на палю... І бували такі твердокам'яні, що замість стогонів від болю давали катові вказівку «Криво йде, пане майстре, — немовби ніякого болю не відчували, а лише його взували в тісні чоботи. Знаючи, що їх чекає неминуча смерть, гайдамаки билися до останньої краплі крові.

Одночасно ця боротьба мала й релігійне забарвлення, бо православні боролись проти окатоличення, проти католиків-уніатів, які закривали їхні церкви, по-різному намагались обернути в католицьку віру.

Незважаючи на звірячий терор і жорстокі розправи над гайдамаками у 60-х роках XVIII ст. на Правобережній Україні вибухнула нова хвиля народних повстань, яка перекинулась і на Поділля, в Барське староство. У 1764 р . гайдамаки знову захопили Вінницю. В цей час появилась прокламація «Проект хлопської конфедерації», яка закликала українських іпольських селян виступати разом. Аатифєодальпу боротьбу посилили свавілля Барських конфедератів. В лютому 1768 р. найреакційніша частина польських магнатів зібралися на Поділлі і вирушили на Кам'янець-Поді льський, щоб захопити його і там здійснити своє військово-політичне об'єд-нання в боротьбі проти польського короля Станіслава Августа Понятовського, який під впливом російської цариці Катерини II (з її допомогою вій став королем) погодився зрівняти в правах православних, інших іновірців з католиками. Але захопити їм Кам'янця-Подільського не вдалось і вони повернули на Бар.

Тут вони утворили так звану Барську конфедерацію, сформували військові загони для збереження необмежених прав і привілеїв магнатів, шляхти і католицької церкви. Конфедерати зібрались в Барському костьолі під крівництвом магната Пулавського і Кам'янецького біскупа Красинського- Барські конфедерати зразу розпочали збройну боротьбу проти короля. Жорстоко розправлялись з православним населенням спочатку в Барі і його околицях, а далі й на Правобережній Україні.

Польський уряд звернувся до Катерини II, щоб вона допомогла придушити виступи конфедератів і повстання гайдамаків. Царизм послав на Україну війська під командуванням генерала Кречетникова. Генерал Апраксій розсіявши війська конфедератів, захопив їх головне гніздо в м. Бар в червні 1768 р.

Значна частина конфедератів утекла в Туреччину. Однак ще залишилось чимало сил, які при підтримці Франції і Туреччини продовжували боротьбу. їм вдалося зібратися з силами і знову захопити Бар. Але лише в 1771 році російські війська розгромили конфедератів і це привело до того, що в 1772 р. Барська конфедерація остаточно розпалась.

Колоївщина була найбільшим виступом народних мас XVIII ст. Його очолив народний герой Максим Залізняк та Іван Гонта. Повстання роз-почалось весною 1768 р. і швидко охопило всю Правобережну Україну, в тому числі Поділля і наш край — Барщину. Антифеодального повстання боялись. Над його учасниками вчинили жорстоку розправу.

Підданих Росії, в тому числі Залізняка затаврували і заслали в Сибір. Всіх учасників повстання з Правобережній четвертували, садили на палі, вішали, відрубували ноги, вуха, руки, палили села. Залишених в живих «значкували» , тобто відрубували ліву руку і праву ногу, або навпаки, не щадячи ні старих, ні дітей. Івана Ґонту і багатьох його сподвижників замордували в с. Сербах (тепер Гонтівка — Могилів-Подільського р-ну).

Стратою повстанців керував коронний ловчий Браницький. Ось як роз-правлялись з Гонтою. За вироком покарання мало тривати 14 днів. Перші десять днів кат мав вирізувати по смужці шкіри на спині. На 11-й — відрубати ноги, на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце і на 14-й — відрубати голову. Очевидці розповідали, що Гонта з винятковою мужністю переносив катування. Коли кат вирвав смугу шкіри і полилась кров Гонта навіть не скривився. Після того, як було вирвано другу смужку шкіри він промовив «Казали, що болітеме, а воно зовсім не болить». Переконавшись, що катам не вдається зломити волю безстрашного народного месника, не допоможуться, що він буде благати їх, вороги зразу позбавили його життя. Є відомості, що М. Залізняк утік з каторги і брав участь у селянській війні під проводом О. Пугачова.

В роки Барської конференції і Коліївщини в Барському старостві відбувались бої і часті пересування військ, озброєних повстанських загонів і цим завдано великих спустошень. Це привело до економічного занепаду м. Бар, значно зменшується кількість населення.

Барська фортеця була зруйнована і вона втратила своє колишнє військове значення. Руїни фортеці збереглись до наших днів. В 1773 р. закінчилось панування єзуїтів в Барі, поскільки подішній папа римський Климент XIV видав булу (розпорядження) про ліквідацію ордену єзуїстів, їх багатства, маєтки перейшли до місцевих властей, а монастир і училище передали уніатським монахам базиліанцям, які утвердились в Барі замість єзуїтів і вважались продовжувачами їхньої справи. Базиліани з'явились в Барі в першій половині XVIII ст. у 1727 р. за часів, коли старостою барським був князь Любомирський, який своєю грамотою дозволив їхнє поселення в с. Семенках, де вони зайняли помістя бувшого там православного монастиря.

Базиліани закінчили будувати колегіум, розпочатий єзуїтами. В ньому розмістили келії для монахів і церкву, а училище влаштували в бічному корпусі з лівого боку. Це було шестикласне училище: 1 і 2 класи навчали одні учителі, а починаючи з 3-го класу навчання було предметним. Це була польська школа, в якій дітей навчали і виховували в католицькому дусі особи, які мали духовний стан.

Поскільки українських шкіл не було, то діти українців були вимушені навчатись на польській і латинській мовах. Барське училище було одним з найбільших на Поділлі. В ньому навчалось до 700 учнів.

В зв'язку з погіршенням економічного становища міста барські старости віддавали окремі земельні володіння кредиторам, роздрібнювались, мали багато боргів. В 1789 р. Барське староство роздрібнилось на окремі незалежні від нього шляхетські володіння.

Хоча після розгрому конфедератів Бар був визволений від польських військ, але в 1771 р., коли укладено договір між Росією і Польщею він був повернений Польщі і залишався в складі Подільського воєводства. Але в 1793 р. в час другого поділу Польщі в складі Правобережної України відійшов до Росії, як повітове місто. В 1797 р. він втратив адміністративне значення і став заштатним містом Могилівського повіту в складі Подільського намісництва.

 

 

Наш край в першій половині ХІХст.

Від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: близько 80 відсотків з них підлягали Російській імперії Романових, решта                Австрійській імперії Габсбургів. Імператори та їх урядовці вимагали від підлеглих абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. Це був устрій, який після 20-річної Руїни чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спирались насамперед на чисельну армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки для утримання її самої та армії, а також організовувала суспільство, що найкраще відповідало б інтересам імперії. На відміну від знаті, — як української старшини, так і польської шляхти, — що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські чиновники, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим краще в ньому буде жити.

На початку XIX ст. з'явилися деякі ознаки того, що молодий цар Олександр І подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону. Та серйозно ідея конституції ним не була вирішена, що спонукало купку ліберально настроєних дворян з метою встановлення конституційного правління здійснити спробу державного перевороту в грудні 1825 р., зразу ж після його смерті.

Нового імператора Миколу І глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі. Він вирішив посилити контроль над своїми підлеглими і перетворити все суспільство у вимуштрувану безправну армійську масу. З цією метою цар розширив бюрократичний апарат і в 1826 р. впровадив першу російську таємну поліцію та жандармерію, значно посилив цензуру.             

Після проведення в 1798 році змін в адміністративному устрої України, Бар став позаштатним містом Могилівського повіту, а села колишнього Барського староства ввійшли до складу Могилівського, Летичівського і Літинського повітів.

Приєднання нашого краю до Російської імперії не поліпшило становище місцевого населення. Процес розкладу феодально-кріпосницького ладу і розвитку капіталістичних відносин відбувався значно повільніше, ніж в інших регіонах України. Відсоток кріпосного населення на Поділлі був найбільш високим в імперії. На 1, січня 1859 р. тут було 1033876 душ кріпаків, що становило 59,4 відсотка населення, тоді як по Україні в цілому лише близько 40 відсотків населення становили поміщицькі селяни-кріпаки.

Кріпосництво гальмувало розвиток сільськогосподарського виробництва. Відстала агротехніка зумовлювала низькі врожаї. З 1799 по 1856 рр. в Подільській губернії неврожаї повторювалися 7 разів.

Чим більше поміщики втягувалися в ринкові відносини, тим більше зростала потреба в грошах, і задовольняв її поміщик, насамперед, шляхом збільшення панщини і грошових податків, введення «місячних», переведенням селян «на уроки», які вони могли виконати протягом трьох днів.

Грошові податки були такі великі, що селяни не в змозі були їх виплатити. На 1 січня 1839 року по губернії недоїмки досягли більше 700 тис. крб.

Внаслідок жорстокої експлуатації спостерігався низький природній приріст населення. Згубний вилив на населення губернії справила в 30—40-х роках епідемія холери, від якої загинуло на Правобережжі близько 100 тис. чоловік.

У метричній книзі Барської Святоуспенської церкви про населення приходу знаходимо такі відомості: в 1800 році зроблено запис про народження 12 хлопчиків і 21 дівчинки та смерть 15 осіб — чоловічої, 26 — жіночої статі.

В 1829 році про прохожан церкви записано: всього дворів 100, в них чоловіків — 321 і жінок — 282; з них в місті - двори цивільних чиновників, де проживало 6 осіб чоловічої і 7 жіночої статі та 48 дворів міщан,в яких відповідно 183 і 172 особи. До приходу в цей час належали також села Шпирки, Войнашівка і Паліївка (тепер Мирне). В передмісті, Балках вперше згадуються 17 дворів старообрядців.

Важкі соціальні умови в краї давали високу дитячу смертність: з 17 померлих було 12 дітей віком до 5-ти років; 1830 р. — 46 померлих — 15 дітей, 1840 р. — з 19 було 7 дітей; 1850 р. — з 92 померлих дітей було 22.

Столітнього віку за всю першу половину XIX ст. досягли в приході згаданої церкви лише три жінки (Шилючка К. І., Любчик М. Ф., Балишова М. І.) та два чоловіки (Алєксєєв М., та Інкилюк П. Ф.).

Права міста Бар були визначені царським Указом від 19 червня 1806 року.

Протягом першої половини XIX ст. місто Бар помітно зростало. Якщо в 1846 р. тут було 4709 жителів, то в 1861 році — 7965. Бар став значним торгово-ремісничим містом Поділля, мав 14 промислових підприємств, з них 4 шкіряні, 2 чавуноливарні, 8 черепичних майстерень, 4 водяні млини тадобре розвинений візничий промисел. У місті налічувалося 463 ремісники, серед яких особливо відомими були гончарі. їх вироби досі перебувають в фондах музеїв Києва, Львова, Полтави та інших міст. Щорічно в Барі відбувалося 22 ярмарки, на які з'їжджалися купці з Поділля, Волині та інших місць. У місті було 129 торгових лавок та 22 заїжджих двори. Існувала навіть жартівлива примовка: «Купець з Бару — ні грошей, ні товару».

Більшість населення міста була зайнята торгівлею і ремеслом, а частина міщан (460 господарств) орендували землю і займалися рослинництвом. В 1823 році в Подільській губернії налічувалось 18 суконних мануфактур, на яких почав зароджуватися робітничий клас (близько 500 чоловік).

В 30-х роках XIX ст. розпочалось бурякосіяння (в 1848 р. під цукровими буряками було вже 4232 десятини, а в 1860 р. — 5786 десятин або 6,4 тис. га) і швидкий розвиток цукрової промисловості. В 1861 році на Поділлі було вже 32 цукрових заводи (в межах сучасної Вінниччини 19), на яких виробили 530644 пуди цукру (близько 8,5 тисячі тонн).

Однією з провідних галузей промисловості губернії було ґуральництво. ІДе в 1569 році на Поділлі налічувалось 119 ґуралень, де працювало 714 чоловік, а в середині XIX століття тут було вже 251 ґуральня і 122 броварні. В нашому місті винокурінням та торгівлею спиртовими напоями дозволено займатися ще з 1556 року, з того часу й існувало ряд ґуралень.

У цілому вже в 50-х роках на Поділлі було 490 підприємств, які складали 15,5 відсотка всіх підприємств України. На цих підприємствах в 1860 р. працювало 3907 робітників, значну частину яких становили кріпаки, що відбували панщину.

Соціальний гніт кріпаків поміщиками та свавілля чиновництва трималися на збройній силі царського війська, що надто густо розквартирувалося в нашому краї.

В місті Барі розміщалися спочатку Астраханський уланський полк, а потім в основному артилерійські підрозділи: гарнізон фортечної артилерії (полковник Кривоблоцький Г. О ), батареї 10-ї та 12-ї артилерійських бригад, пізніше нарізна батарея 33-ї артбригади і на завершення — 1-а Оренбурзька козача батарея.

У військових підрозділах на Поділлі на початку XIX ст. служили видатний український письменник І. П. Котляревський (м. Тульчин, 1806-1807 рр.) і видатний збирач-енциклопедист В. І. Даль (м. Кам'янець-Подільський, 1831 р.).

В сім'ї підполковника уланського полку в м. Барі 16(4) грудня ]804 р. народився один з провідних вітчизняних математиків другої половини XIXстоліття (віце-президент Петербурзької академії наук з 1864 і до останнього 1889 року свого життя) Віктор Якович Буняковськнй.

У Немирові 28. XI. (10. XII) 1821 року в родині капітана 36-го єгерського полку народився видатний поет Микола Олексійович Некрасов.

Чисельність усіх сформованих в 1812 р. па Україні військових частин досягла значної на той час цифри — 60 тис. чоловік.

Головним осередком декабристського руху на Україні був Тульчин. Південне товариство очолювала директорія в складі командира Вятського полку полковника II. І. Пестеля, генерал-інтеиданта 2-ї армії, подолянина О. П. Юшневського та капітана гвардії М. М. Муравйова (1822 р.) «Тульчинські політики», як їх називали друзі, все частіше обговорювали під час зустрічей проблемьі устрою майбутньої Росії.

Протягом 1822—1825 рр. Південне товариство провело чотири з'їзди. Особливе місце на них відводилось обговоренню варіантів конституційного проекту. Тут розглядалися також питання союзників.

Своє відділення на Поділлі, в Старокостянтинові, мала таємна революційна організація декабристів «Товариство об'єднаних слов'ян», заснована на початку 1823 року в м. Новограді-Волинському. Саме через капітана Пензенського полку А. І. Тютчева, що квартирував в Старокостянтинові, здійснювався зв'язок «слов'ян» з Південним товариством.

На кінець 1831 р. на Правобережжі закрито всі польські навчальні заклади, в тому числі і Барське базиліанське 6-ти класне училище.

Продовжувалось збільшення військ, розташованих на Україні, і особливо на Правобережжі. З початку 30-х років до 1852 р. в Києві будувалась фортеця під особистим наглядом Миколи І. Для посилення армії в Київській Подільській губерніях створено п'ять нових військових поселень з кількома десятками тисяч поселенців.

Особливо гострого характеру набрав селянський рух проти поміщиків у 10—30-х роках XIX ст. на Поділлі. Тут він вилився в партизанську боротьбу і перекинувся в сусідні повіти Волині і Київщини.

Очолив цю боротьбу кріпак Устим Кармалюк, який народився в 1787 р., в с. Головчинцях Барського староства (потім Літинського повіту, тепер с. Кармалюкове Жмеринського району). Його повстанські загони діяли і в околицях Бара. В грудні 1829 року вони напади на економію села Комаровець, звідки походив один з сподвижників Кармалюка — И. Серветник. Сам Устим Кармалюк бував в місті Барі, де спілкувався з сестрою  Серветника та її знайомими.

Героїчна боротьба Кармалюка тривала майже чверть століття. У ніч з 9 на 10 (22) жовтня 1835 року він вбитий шляхтичем Рутковським із засідки в хаті селянки с. Корнченці-Шляхові (тепер с. Коричепці сусіднього Деражнянського району) Оляни Довгань.

Селянський рух на Поділлі розгортався і в наступні десятиріччя. Лише в 1845 р. за неповними даними в губернії відбулося 18 селянських виступів. Масового характеру набуло підпалювання поміщицьких садиб. Кримінальний суд Подільської судової палати тільки з 1832 по 1860 рік розглянув 53 справи про селян, які звинувачувалися в підпалах поміщицьких маєтків,

На Україні протягом 1826-1854 рр. сталося 120 селянських виступів.

Особливо загострилося питання про володіння протоками Чорного моря. . Англія, спираючись на свою зростаючу капіталістичну промисловість. і. експлуатацію численних колоній, вела широку торгівлю, претендуючи на світове панування на всіх морських шляхах, в тому числі і на Близькому Сході та Чорному морі.

Україна була найближчим тилом армії в Кримській війні, тому саме звідси йшло на війну найбільше рекрутів і ополченців. Для перевезення військових вантажів і провіанту було мобілізовано велику кількість погоничів і взято багато коней і волів. Чумаки поставляли для армії фураж.

А взагалі чумацтво, як торговельно-візницький промисел на Україні, відоме в XVI— XIX столітті. Чумацтвом займалися міщани і приписана до міщан дрібна українська шляхта, що проживала в селах Галузинцях і Явтухах (тепер Деражнянський район), Сеферівці, Степанках, Попівцях.

На своїх пароволових або четвероволових дерев'яних возах (мажах) везли до Одеси зерно, ліс, дьоготь, кустарні вироби, а звідти — на пароволову мажу вантажили до 60 пудів солі (близько 1 т.) або вялену рибу, імпортні (переважно бакалійні) товари.

Барська чумацька валка поповнювалася в дорозі і до Кодими (Одещина) сягала сотні возів, де вже обирався отаман, який організовував охорону валки, збут привезеного та завантаження на зворотний шлях.

В 50—60-ті роки XIX ст., останні роки подільського чумацтва, коли дорога до Одеси стала безпечнішою, червону китичку величиною з волоський горіх ознаку чумацького отамана — носили в дорозі по черзі досвідчені чумаки, а сіль, рибу, інші товари кожен вже закупляв на свій розсуд.

ХІХ століття принесло значні зміни в усі галузі духовного життя культури народу. Загострення соціальних конфліктів, наростання антифеодальної боротьби і революційного руху стимулювали боротьбу прогресивних сил проти реакції в культурі.

Особливо швидко зростали потреби суспільства в освіті, що примушувало царський уряд не лише розширювати мережу навчальних закладів, а й періодично вдосконалювати їх.

Мережа учбових закладів Поділля на початку XIX ст. була незначною. Серед них діяли повітові училища в Кам'янці-Подільському, Вінниці, Немирові та Барі. Проте, на 18 листопада 1801 року на Поділлі не було початкових освітянських закладів, які б навчали дітей грамоті.

З введенням статуту 1804 року відкриваються парафіяльні і повітові училища Міністерства народної освіти. За офіційними даними, ,в 1804 році в Подільській губернії діяло 21, в 1825 р. — 44, в 1830 р. — 47 (1133 учні, ;і них 40 дівчат), з 1848 1860 рр. — тільки 5 парафіяльних училищ. З 1846 року на Поділлі було засновано 10 народних училищ, підпорядкованих міністерству державних маєтностей. Крім того, з 1804 року ,в містах Кам'янці-Подільському, Вінниці, Врацлаві, Могилеві-ІІодільському функціонували повітові народні училища.

Протягом першої третини XIX ст. на Поділлі існувало до 60 католицьКих училищ, які були закриті царським урядом у 1831 році. На середину XIX ст. набирають поширення сільські училища при церквах. Приватні школи з курсом повітового училища були тоді в Брацлаві і Немирові. У Віниці і Немирові діяли також приватні жіночі пансіони.

В 1837 році приміщення Барського католицького монастиря було передано православному духовному відомству. Настоятелем монастиря в 1845 році став колишній ректор Приворотського духовного училища О. Нектарій, який домігся вже через 2 роки відкриття Барського духовного училища, що проіснувало тут 12 років до переведення його в Кам'янець-Подільський, Всього в останній рік в училищі навчалося 249 учнів.

У 30—50-х рр. XIX ст. на Поділлі працювало багато прогресивних діячів культури. Серед них К. Шейковськнй, вихованець Кам'янець-Подільської семінарії, автор наукових статтей з етнографії і лексикографії та українського букваря.

Наприкінці вересня і на початку жовтня 1846 року Поділля за завданням Археологічної комісії відвідав Т. Г. Шевченко. Він змальовував тут старі і дивні архітектурні пам'ятки і робив фолькльорні та етнографічні записи.

Протягом першої половини XIX ст. продовжувала загострюватись економічна, політична і соціальна криза в Російській імперії. Селяни стали на шлях відкритої боротьби з кріпосницькою системою, яка гальмувала і у спільний прогрес. Загальний процес стихійного протесту захопив і селян нашого краю. Все це призвело до кардинальних змін другої половини XIX століття.

Наш край в другій половині ХІХст.

Незважаючи на запровадження 1847—1848 рр. царизмом інвентарної реформи, за якою зменшувалась панщина до 2 - 3 днів на тиждень, становище селян Поділля не поліпшувалось. Бунти селян і розгром поміщицьких маотків продовжувалися. В зв'язку з масовими виступами селян-кріпаків російський царизм був змушений видати маніфест про реформу 1861 р. і скасувати панщину. Але здійснення реформи проводилось в інтересах поміщиків і тому це викликало всюди незадоволення селян. Адже селяни одержували значно менше землі (38 відс.), ніж мали досі і їх змушували заплатити викуп за неї в чотири рази більше її ринкової вартості. Одержували вони гірші земельні угіддя. Лише в 50 волостях Подільської губернії селяни втратили 186426 десятин землі, Найродючіші землі, ліси, сінокоси, пасовища, водопої та інші угіддя залишались у власності поміщиків. За кожну десятниу своєї землі, якою володів селянин, повинен був заплатити величезні на той час гроші — 200 крб.

Маніфест про реформу царем підписано 19 лютого 1861 р., але в селах нашого краю дізнались про нього лише наприкінці березня. Царизм разомз поміщиками все робили аби уповільнити впровадження реформи в життя. Це видно з того, що Уставна грамота про порядок викупу землі селянами видана лише в лютому 1862 року. А викупні акти про землю і викупна плата за неї укладені лише в липні 1867 року. І протягом усіх цих років, сплачуючи гроші за землю, селяни відробляли повинності панові (майже 122 дні на рік), по тих строках, які вкаже пан.

Майже 30 років тривала боротьба селян з поміщиками за розмежування селянської і поміщицької землі. Справа в тому, що поміщики забрали в селян вибірково найкращі по родючості землі по різних угіддях, а селянам дісталась малородюча земля, яка була в різних місцях панського володіння. Селяни вимагали, щоб їм дали землю в одних місцях. Маючи 2 чи 3 десятини землі яка була розкидана по різних місцях, для селянина це створювало великі незручності, особливо для тих, які не мали свого тягла.

Н 1880 р. в Ялтушкові було 190 селянських дворів з них 73 чиншовики ( платили гроші або відпрацьовували пайові за користування землею) та І 17 власницьких. Чиншовикам припадало на кожен двір по 2 десятини землі. Серед них були ті, які не мали тягла (піші). Довгий час вели ялтуш- кіпсі.кі селяни боротьбу з поміщиком за розмежування землі. І лише в 1894 р. коли боротьба набрала особливої гостроти, в село прибули 2 роти солдатів, які заарештували окремих селян, покарали, але й провели розмежування земель.

У володінні поміщиків залишились ліси, сіножаті, пасовища, водопої тощо. Тепер за дрова, будівельний матеріал, за дозвіл косити, сіно, пасти худобу, навіть водопій треба було платити, або відробляти панові. І досі в с. Примощаниці велика і довга долина неподалік села називається Панською долиною. Нею володів царський генерал-поміщик Павлов і на ній дозволялось пасти тільки панську худобу.

Оскільки на Поділлі і, зокрема, на території колишнього Барського староства хуторів, і хутірців було дуже багато, то це призводило до сутичок між поміщиками і селянами, скарг, протестів, розправ, до відмов селян виконувати панові повинності, платити викупно тому, що багато селян були малоземельними (1—2 десятими), або зовсім безземельними, не мали тягла, не мали худоби (корів), а лише городи, садибу - бідними або дуже бідними.

Але, незважаючи на труднощі і ускладнення, залишки феодалізму все ж поступово зникали. В сільському господарстві впроваджувались нові капіталістичні відносини. Замість маловрожайного в нашім краї жита, постійно зростали посіви більш врожайної вигіднішої пшениці, торгівля хлібом подвоїлась- Збільшувались посіви ячменю, гороху, вівса, проса, кукурудзи, льону, соняшника, цукрових буряків, картоплі. Інтенсивно розвивалось городництво, садівництво, бджільництво. В сільському господарстві відбуваються корінні зміни.

В таких умовах вибухнуло польське повстання 1863—1864 рр., яке мало певний відгук в Литві і Білорусії, поширилось на Правобережну Україну, і, зокрема, на Поділлі, але воно мало значно менший успіх в нашому краї, ніж попереднє повстання 1830—31 років.

Загони повстанців були дуже малочисельні, дрібні. Близько 20 повстан- сі.ких загонів були легко розбиті переважаючими силами царської армії ил Правобережній Україні, частина на Поділлі, частина повстанців відійшла на територію Галиччини. В повстанні брало участь лише близько 500 українців, росіян і білорусів. Поразка повстання на Правобережній Україні полегшила царизмові розгром їх в Польщі, Білорусії, Литві.

Поступово починає розвиватись промисловість. В 1865 р. в Барі збудовано ґуральню (майбутній спиртзавод), яка належала Сорберу і Штоку, давала за добу 30 декалітрів спирту. Розвивається борошномелення. У 1880 р. збудували на річці Рів пароводяний млин. В цей час виникло чимало водяних млинів на річці Лядаві біля с. Підлісного Ялтушкова, у с. Верхівці (найбільший млин, який виробляв звичайну і петльовану муку), в с. Мар'янівці, а також ряд млинів на р. Немія, один із них — в с. Копайгороді.

Розвиток сільського господарства вимагав нової, більш досконалішої техніки і її ремонту. В с. Чемерисах Волоських (тепер Журавлівка) поміщик Ганіцький збудував першу на Поділлі фабрику по ремонту сільськогосподарських знарядь праці та сільськогосподарської техніки. Швидко розвиваються шевська справа, ковальське і столярне ремесло.

Первістком цукроваріння в нашому краї став Ялтушківський цукрозавод заснований в 1860 р. (за іншими джерелами збудований в 1871 році). В 1900 році в Барі також став до ладу цукрозавод, який був на той час найбільшим підприємством міста, яким управляв директор-розпорядник М. С. Маранц.

У селах відбувалось розшарування селянства. Зовсім збіднілі селяни, не маючи належних умов для життя на селі, вирушали в пошуках праці і кращого життя в міста, на фабрики і заводи. Але й на підприємствах міст праця була нелегкою. Доводилось працювати по 12—16 годин на добу і жити в бараках. Заробітна плата на Барщині була значно меншою, ніж в промислових районах. Якщо коваль в Харківській губернії заробляв за місяць 30 крб., то в Барі — 14 крб., а некваліфікований робітник — лише 7 крб. Переконавшись, що в містах Поділля не завжди сприятливі умови для праці й життя, чимало селян виїздили в пошуках щастя в Бессарабію, Крим. Почастішали виступи селян проти поміщиків, які як могли затягували справу із повним визволенням селян від кріпосницької залежності.

Місто Бар, не будучи адміністративним центром, розвивалось повільніше, ніж в середньовіччя. На кінець XIX ст. в Барі жило 14097 чоловік, включаючи населення Балок, Барських Чемерис і хуторів. Було 1240 житлових будинків, із них 170 — кам'яних. Більше 90 відсотків жителів міста ста- иовили мішани, з інших жили селяни (2 відс.), дворяни, духовенство, купці, іноземці. В місті знаходилось дві православні церкви, Свято-Покровський заштатний жіночий монастир, костьол, часовня старообрядців, декілька єврейських синагог з молитвиним домом, за віросповіданням населення розподілялось так: православних 29.8 відс., старообрядців 0,71 відс., католиків — 18.77 відс., лютеран — 0,04 відс., іудеїв — 51 відс.

До 1831 р. в Барі були лише католицькі монастирі: базиліанський (який перейшов до них від єзуїтів і зберігся до наших днів, у 1991 році католицька громада розпочала його відновлення), францісканський (за костьолом) і кармелітський. Після поразки польського повстання в 1831 р. кармелітський і францісканський монастирі зруйнували, а базиліанський у 1837 р. повернули православним.

В ньому спочатку знаходився чоловічий монастир, згодом жіночий. В церкві монастиря знаходилась стародавня чудотворна ікона Барської Божоїматері. Монастир називався Барський Свято - Покровський. В 1908 р. біля нього збудували дзвіницю.

Всередині монастиря збереглася Покровська церква. В місті діяла друга церква — Миколаївська. В ній знаходилась чудотворна ікона святителя Миколая. За народними переказами чудотворну ікону привезла з Італії королева Бона. Розповідали, що вона намальована на дошці, і мабуть, досвідченим майстром, бо справляла дуже приємне враження на оглядачів. У 1888 р. київський купець Хряков, який часто бував в Барі, оглянувши її, зрозумів, що вона від давності потемніла, на власні кошти доручив знатним майстрам-художникам оновити її і одягнути в срібну ризу. На поклоніння до неї 9 травня кожного року сходились люди з навколишніх міст і сіл.

Польські поміщики, які були основними володарями землі і всіх інших багатств и нашому краї, не приділяли ніякої уваги розвиткові освіти для населення. Тому трудовий люд був безграмотним. Навіть в Барі не було школи для українського православного населення. І лише в 1868 р. за постановою Барської міської думи відкрили однокласне училище, згодом воно стало двокласним. Навчали в ньому на російській мові. Спочатку тут навчалось 23 хлопчики і 7 дівчаток — дітей заможних людей міста. В цьому училищі пізніше навчався майбутній класик української літератури Михайло Коцюбинський, коли його батько працював в м. Барі. Поступово кількість учнів в училищі збільшувалась і в 1898 р. вже навчалось 180 хлопчиків і 120 дівчаток.

У 1878 р. селяни с. Шпирок на власні кошти відкрили в найнятій селянській хаті школу. Навчалося 13 дітей.

У 1869 р. селяни семи повітів Подільської губернії звернулися до царського уряду аби відкрити за їх кошти 82 школи, але дозволили відкрити лише одну.

І все ж освіта поступово пробивала собі дорогу в села. Якщо в перші 10 років після початку реформи школи були у семи селах нашого краю, то вже, починаючи з 80-х років і до кінця XIX ст„ майже в усіх великих селах діяли церковно-приходські школи, а в значній частині малих сіл школи грамоти. Найперші церковно-приходські школи з'явились у селах: Верхівка, Біличин, Митки, Чемериси-Болоські (Журавлівка), Сл. Ялтушківська, Ялтушків. Школи утримувались за рахунок селян, і містились в звичайних хатах.

В середині 50 х років XIX ст. визначним культурним осередком Поділля стає м. Немирів.

У 90-х роках наш край відвідував молодий, в майбутньому найвизначніший з усіх українських істориків та лідер українського національного руху Михайло Сергійович Грушевський 29 (17). IX. 1866 — 25. XI 1934 р.). Тема магістерської дисертації, до речі, рекомендованої йому професором В. Б- Антоновичем, носила назву: «Барское староство. Исторические очерки XV—XVIII вв.». була віддрукована в 1894 р. друкарнею Київського університету.

У нашому краї любили усну народну творчість. Тут можна було почути численні легенди і перекази, казки й оповідання, пісні, думи, смішинки.

Урочисто проводились святкові й весільні обряди, з музикою, веселощами і співами.Найпоширенішими інструментами були: скрипка, цимбали, бубон, сопілка.

Віками складався своєрідний народний побут, формувались своєрідні місцеві звичаї. Своєрідно тут будувались і архітектурно оздоблювались сільські оселі. Будівлі будували з глини, каменю, дерева. Огорожа переважала з дерева, окопи з соломи та дерева. В селах переважали хати-мазанки із глини і дерева. Глину перемішували з соломою і робили стіни з вальків, хату вкривали чотирискатним солом'яним дахом з невеликим звісом (стріхою).

Покрівлю по краях прикрашали рядами уступчастих гребенів з снопів. Хатні двері навішували на бігунки — дерев'яні осі — і замикали оригінальним дерев'яним засувом. Вікна невеликі, чотирикутні або круглі. Для спання служив піл з дощок, вкритих шаром соломи і застелених зверху рядном, під стіною — дощана лавіса, стіл, мисник для посуду і скриня для зберігання одягу. Долівка (підлога) земляна, помащена зверху глиною. Значну частину хати займала піч, інколи біля неї лежанки. Стіни всередині хати і лицева знадвору білились вапном або глиною (білою), а бокові і задня стіна обмазувались жовтою глиною. Інколи зовнішні стіни прикрашали розмальованими візерунками. В тодішньому селі панувала бідність — часто під одним дахом тулилась ціла селянська родина (дід, баба, їх син з дітьми, дружиною, а нерідко з одруженими онуками, а в другій половині хати роз міщалась худоба, птиця). Рідко можна було побачити в дворах стодолу (клуню) для збіжжя, а ще рідше — комору. Л якщо більш багатші мали клуню, комору, хлів для худоби і хату на дві половини, то завжди робили один комін, бо влада накладала комінне (податок) за коміни. Зовсім іншу картину являла поміщицька садиба. В с. Примощаниці генерал Павлов збудував великий і гарний триповерховий палац з парадними колонами. Велика садиба обмурована високим муром. У верхній частині садиби був плодовий сад, біля палацу — квітники, оранжерея, обсаджені декоративними кущами доріжки. Збоку великий будинок для прислуги, конюшня, а в нижній половині — розкішний парк з листяних і хвойних дерев з цементованими майданчиками для ігор в парку були липові і соснові алеї. Поміщик мав палац з Санкт-Петербурзі, де мешкав взимку, а в село приїздив в кінці весни, жив тут все літо і ранню осінь. Ще збереглися поміщицькі будинки в Митках (адмірала Чихачова), у Верхівці (генерала Бібікова), в Кузьминцях (Белянкіна) та оригінальний за архітектурою палац в с. Біличині.

Основною їжею бідного населення в будні були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Картоплю їли майже завжди без жирів з солоним огірком або кислою капустою. М'ясні і молочні продукти вживалися здебільшого в свята. їжу варили на світанку і одразу на весь день, до обіду тримали її в печі. Кухонний посуд був в обмеженій кількості, переважно глиняний — макітри, глечики для молочних продуктів, миски. Ніж, як правило, був один, зрідка була одна виделка для гостя. Вся сім'я їла з однієї миски,

У селянських родинах обід розпочинався молитвою про «хліб наш насущний», бо надто складним був шлях хліба від землі до стола.

Спочатку селянин-хлібороб орав поле сохою або плугом, запрягаючи в ярмо пару волів. Незаможні хлібороби запрягали в ярмо корів або одного пола в однобічне ярмо. Сіяли зерно вручну і заволочували (боронували) дерев'яного бороною.

Основним знаряддям збирання колосових були серп і коса. Серпом жали жито і пшеницю, а косою косили ячмінь, овес, гречку, а також траву, яку сушили па сіно для годівлі худоби взимку. Для збирання зернових до коси прикріплювали грабки, за допомогою яких зернові при скошуванні лягали рівними валками, що давало змогу зручніше в'язати снопи. Щоб попередити втрати, колоски згрібали дерев'яними граблями, які використовували і для згрібання сіна.

Молотили зернові за допомогою ціпа. Для подавання снопів, складання соломи використовували дерев'яні вила. Серед знарядь очистки обмолоченого зерна від полови і сміття розповсюдженими були лопата-віялка та решето. Очищене зерно розмелювали па борошно в ручному млині, який називався жорнами. А в дерев'яній ступі подрібнювали зерно на крупу, обчищали його від лушпиння, товкли пшеницю на кутю. Борошно просівали через сито і замішували в діжі тісто для хліба, а в ночвах (нецьках) — тісто для пирогів. Випікали хліб на капустяних листках у добре натопленій печі, з якої вигрібали жар та вугілля коцюбою. Вставляли тісто в піч і виймали хліб, користуючись дерев'яною лопатою.

У селянській родині шанобливо ставилися і до власного одягу, бо виготовляти його доводилося також власними руками. Для цього спочатку впрошували льон, коноплі, зібравши вручну, обмолочували прачем або ціпом насіння. Стебла льону розстеляли на траві для повного просушування, щоб краще відділялись від стебла волокнисті частини, а коноплі ще й вимочували у воді.

За допомогою терниці висушені стебла подрібнювались, потім кострицю (залишки подрібнених стебел) витріпували (тіпали) з волокна тріпачкою. Вичісували льняні, конопляні волокна на металевій щітці та гребінці. При цьому відділялися чисті м'які волокна від клоччя. Чисті волокна прив'язували до кужелі і пряли на веретені нитки. Клоччя (другорядне волокно, одержане після вичісування) закріплювали при прядінні на гребені. Заможні селяни користувались і ножними прядкам'и, що значно підвищувало продуктивність праці. Нитки намотували на мотовила. Снували основу на снівниці (прямокутня рама з кілочками) і, користуючись човником з цівкою, ткали полотно на ткацькому верстаті. Виткане полотно ростеляли на траві, щоб під дією сонця та роси воно набувало білого кольору (вибілювалося).

Селяни самі були і кравцями, і шевцями. Одяг шили простий і зручний, а прикрашали різноманітними вишивками, мережками.

Прали свою одежу, користуючись прачем, на річках, ставках, замочивши її попередньо в зільнику, використовуючи замість мила попіл. Прасували за допомогою рубля і качалки.

Селянське взуття, крім чобіт, черевиків, було, в основному також домашнього виробництва. Вив'язували личаки з валу, плели постоли з лика, із шкіри шили чуні.

Одяг у більшості населення був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканних тканин — полотняних і вовняних. На початку XIX ст. жінки носили довгу сорочку з широкими рукавами, вишиту у передпліччі. Поверх сорочки одягали запаску з домашньої вовняної тканини. Запаска поперезувалась червоними чи зеленими домотканними поясами, жінки носили очіпки і хустки, які зав'язували здебільшого на потилиці, дівчата — під підборіддям. Дівчата прикрашували голови заплетеними косами разом з стрічками, а в святкові дні — ще й квітами. Чоловіки носили сорочки з широким рукавом теж з яскравими вишивками. Шаровари виготовляли з місцевого полотна, здебільшого білого і синього кольору.

Верхнім одягом для чоловіків і жінок була сіра або біла свитка, взимку - кожух, про який згадують історичні хроніки ще в 1193 року та опанча - довга свита з каптуром для осінньої або зимової дороги.

Кожухи оздоблювалися смушковими стрічками,і опанча по швах і на грудях кольоровою вузенькою стрічкою або тонким червоним шнуром. Взимку чоловіки і жінки ходили в чоботях, валянках, влітку — в постолах або босі.

Закінчився період відносно мирного розвитку українського суспільства - XIX ст. Розпочиналась епоха великих потрясінь.

 

 

                                     Додаток 2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 група- «Археологи

Барська фортеця

 

 

 

Територія міста Бара була заселена ще з прадавніх часів. З археології відомо, що в цьому регіоні існувала Буго-Дністровська культура 6500—4750 рр. до н.е. На східній околиці міста археологи виявили трипільське поселення пізнього періоду (3100—2500 рр. до н. е.), а на західній — скіфське (з 7 ст. до н. е.) і черняхівське (бл. 4 ст. н. е.), також комарівське (15 ст. до н.е.).

З 9 ст. до н.е. край населяли носії чорноліської культури, потім скіфи-орачі. Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.) писав про те, що Поділля населяють сармати. Руські літописці наводять назву уличі. З 4 ст. землі уличів вже входили до держави Антів - Антський союз.

Пізніше наш край фігурує під назвою Болохівська земля, яка в 1241 р. потрапила в залежність від Золотої Орди. За 20 км на північ від Бара в урочищі Город Богів поблизу с.Городище (Деражнянський район) знайдено залишки міста, знищеного військом Данила Галицького під час одного з походів 1241 р. або 1257 р. Іпатіївський літопис дозволяє ідентифікувати його як Божський - одне з найбільших міст Болохівського князівства, назва якого походить від ріки Бог (сучасний Південний Буг) чи від імені князя Божа. Також, можливо, поблизу містився культовий центр словян. Божський (Божеськ, Бузький) — вперше згадується у 1146 р. Знайдені археологами персні з гербами говорять про те, що тут правили нащадки князів Всеволода II Олеговича або Олега-Михайла Святославича.

Барська земля входила до Подільського князівства. Активний розвиток краю, будівництво укріплених градів-замків почалися після завоювання Ольгердом (Битва на Синіх Водах), в результаті якого земля увійшла до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ) у 1363-1402, 1411-1430 рр.

Перша документальна згадка про місто (під назвою "Ров") відноситься до 1401 р. Відомий український історик Михайло Сергійович Грушевський в праці «Барське староство» пише:«              … вже в 1405 р. Ров був населеним містом, так що заселення його слід віднести до попереднього часу…               »

Історики-краєзнавці вважають, що місто виникло і будувалось в середині XIV ст., а можливо раніше. Воно було розташоване на правому березі річки Рів, там, де тепер знаходиться село Чемериси-Барські.

Після поразки Свидригайла 1431 р. Ров попадає під владу Польщі. Крім національного та релігійного гніту населення зазнавало величезних збитків від вторгнення татар і волохів.

Через півстоліття замок був відбудований і переданий в управління воєводі Станіславу Одровонжу. В нього і придбала землі дружина Сигизмунда І Старого, королева Бона Сфорца.У 1533 р. прибула до Ровського замку королева Бона Сфорца із сином Сигізмундом Августом. Звела нову фортецю і назвала місто Баром, на честь Барі — свого княжого володіння в Італії, в якому вона народилася. Пільговою грамотою від 24 листопада 1537 року вона звільняє всіх, хто поселився в Барі, від старостинських і королівських податків та створює Барське староство.

Завдяки цьому Бар стає значним торговельним і культурним містом, а Барський замок, який було зведено під керівництвом Альберта Старжеховського, — потужньою фортецею, яка боронила місто від татарських нападів. Тоді ж місто отримує магдебурзьке право та герб з ініціалами королеви.

Новий замок, після замку Рова, було зведено на новому місці. Старжеховський вважав, що попереднє місце, не враховуючи його високе розташування, недобре, бо нічим не було закрите. Нове місце було на протилежному боці річки, відділене від Кучманського шляху низиною, заслону було збільшено греблею на річці, що утворило став, який облягав місто з трьох боків. Спочатку замок був здебільшого дерев'яний. Стіни й будинки були збудовані з дубових зрубів - дерева як матеріалу як раз в цій місцевості було вдосталь. Стіни були подвійні — між ними засипалася земля. Замок мав 5 дерев'яних двоповерхових башт, головна башта містила браму, над нею каплиця, на самому верху дзвін. На башті була мідна табличка з надписом на латині про те, як дбає та піклується Бона Сфорца про Бар та його замок. Інша башта теж містила браму - тільки меншу, вона пов'язувала замок з містом. Перед в'здом був бастіон з дубових брусів з двома баштами.

У 1538 році м. Бар стає центром староства, яким залишається до кінця XVIII ст. В 1540 р. Бона призначає старостою легендарного полководця Претвича, якого величали "стіна подільського краю". В 1594 р. вибухнуло велике повстання проти гніту польських феодалів під проводом Северина Наливайка і Григорія Лободи, в якому взяло участь населення Бара.

Провідну роль у торгівлі Бара відігравали євреї, перша згадка про яких датована 1542 р. У часи Визвольної війни українського народу 1648—1657 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького Бар був одним з важливих об'єктів, за який точилися запеклі бої. У 1648 році місто і Барський замок були взяті полковником Максимом Кривоносом. Деякий час Бар був резиденцією Богдана Хмельницького. Але згідно з Андрусівським перемир'ям місто, як і вся Правобережна Україна, залишалося під владою Польщі.

У 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі фіксує в своєму щоденнику«              Кам'яний Бар- справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати».

23.08 1671 Ульріх фон Вердум писав в нотатках:« На півночі міста височиться замок, оточений грубими мурами, з чотирма мурованими баштами, між ними веде брама до міста."               » , a також : "Місто оточене товстим палісадом,поділене на дві частини: східна частина більша і стоїть пусткою майже незаселена, менша частина сильно зруйнована. Над дверима ратуші на латині був напис: Deliberare mora tutissima est. Близько ратуші була мурована синагога. Залишилися незруйновані 3 деревяні церкви, костел перед замковою брамою, Єзуїтський колегіум та кармелітський монастир. Русини мають також ще дві церкви і євреї мають невелику синагогу. Навпроти замку знаходиться єврейське кладовище. На південому - заході місто оточене ставом , утвореним річкою Ров. На північному сході місто було оточене земляними валами і ровами,на даний час залишився тільки палісад."

У 1672 році Бар був захоплений турецькою армією. З 1672 по 1699 р. наш край перебував під владою Османської імперії. В 1699 р. за Карловицьким договором Правобережна Україна з Поділлям (і в тому числі Бар) переходять до Польщі.

У другий половині 17 ст. в Бар переніс свою резиденцію коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Він наказав звести мурований замок на дерев'яному. будівництвом замку зайнявся французький інженер Ґійом Левассер де Боплан.

У 30-х роках XVIII ст. на території краю поширюється гайдамацький рух під керівництвом Неживого, Журби, Швачки, Бондаренка, Верлана. Вершиною гайдамацького руху була Коліївщина. Царський уряд допоміг полякам придушити повстання. Російські війська захопили Бар, розгромивши і конфедератів.

Барський замок або фортеця, бульвар - замок на лівому березі річки Рів. Як правило історію замку відліковують від 1401 р., так як історикам відомі документи за підписом Альберта Ровського датовані цим роком. Звідки витікає, що активний розвиток поселення і замку почався після завоювання Поділля Ольгердом (найпізніше 1362 р.). Новий замок, після замку Рова, було зведено 1538 р. на новому місці. Землі навколо замку було об'єднано у Барське староство.

Перший староста Барський Старжеховський вважав, що місце на правому березі, незважаючи на високе розташування, погано захищене. Нове місце було на протилежному боці річки, відділене від Кучманського шляху низиною, захищеність було покращено греблею на річці, що утворила став, який облягав місто з трьох боків. Спочатку замок був здебільшого дерев'яний. Стіни й будинки були збудовані з дубових зрубів. Деревини в цій місцевості було вдосталь. Стіни були подвійні, між ними засипалася земля.

Замок мав 5 дерев'яних двоповерхових башт, головна башта містила браму, над нею каплиця, на самому верху дзвін. На башті була мідна табличка з надписом на латині про те, як дбає та піклується Бона Сфорца про Бар та його замок. Інша башта теж містила браму , але меншу, вона пов'язувала замок з містом. Перед в'їздом був бастіон з дубових брусів з двома баштами. «Ключем до Східного Поділля» називали фортецю сучасники.

У XVII сторіччі замок був уже повністю мурований. В плані квадратний, на рогах його були бастіони чи башти, які задалеко відступали від периметру мурів і висовувалися по діагоналі. Але мало що збереглося вже на початок 20 ст.

Дослідник подільської землі Сіцінський Юхим Йосипович пише: «На місці ставу сіножаті та городи. На краю міста руїни замку, рештки мурів, що оточували замок. Заввишки мури 6-7 м, на висоті 5-6 м йде гзимс, а над ним бійниці. Башт до нашого часу не збереглося».

Новий кам’яний замок було збудовано під керівництвом Мартина Герборта, який був старостою барським 1553-1570 рр., з метою укріплення південних рубежів Речі Посполитої, перекриття виходу до Чорного моря. Кам'яна фортеця будувалась за проектом французького інженера де Боплана.

У 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі фіксує в своєму щоденнику: «Кам'яний Бар - справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати               »

У 1671 Ульріх фон Вердум писав в нотатках:« На півночі міста височиться замок, оточений грубими мурами, з чотирма мурованими баштами, між ними веде брама до міста."               »

В 1640-і роки йшло будівництво в Барі арсеналу інженером-архітектором Кшиштофом Арцишевським. На озброєнні у всій державі в 1640 р. було 325 гармат, з них Барська фортеця мала 4 колюбрини (гармата калібром 21 см), 2 бастардові колюбрини (10 см), 8 польових діл.

Під час повстання 1648 р. Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар — місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів. Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.

У фортеці захоронили учасників громадянської війни 1918-1920 рр.

У березні 1944 року на території фортеці було захоронено в братських могилах 477 радянських воїнів, які полягли під час визволення Барського району, а після закінчення війни ще 53 воїна , також партизанів тіла яких знаходились в різних місцях району . День визволення міста святкують 25 березня. 1973 р. у фортеці встановлено пам'ятний знак - скульптуру воїна висотою 3,5 метра.

В 2007 р. розпочато археологічні дослідження фортеці під керівництвом ст. наук. співробітника Інституту археології НАН України Лариси Виногродської.

Барський замок можна по праву назвати одним з найвідоміших замків Поділля. Його залишки сьогодні можна відшукати на березі річки Рів.Тут розміщуються його оборонні споруди. Замок побудувала польська королева Бона, названий він був на честь її рідного міста Барі. Спершу він був дерев'яним. Лише у 1636 р. почали будувати замок з каменю. Відбулось це в той час, коли коронний гетьман С. Конєцпольський обрав Бар своєї нової резиденцією. Автором нового проекту був знаменитий французький інженер Г. де Боплан. Замок знаходився на березі річки, мав квадратну форму, з чотирма бастіонами висотою майже 6 м. У 1648 р. його захопили козацькі війська полковника М. Кривоноса. Також замок в свій час слугував резиденцією Б. Хмельницького. У 1672 р. він був захоплений турецькою армією. У 1768 р.його повністю зруйнували російські війська, які прийшли на допомогу польському королю в боротьбі проти конфедератів, які обрали Бар своїм форпостом. На сьогоднішній день береглися лише деякі фрагменти над річкою. На території замку розбитий міський парк, в центрі якої встановлений пам'ятник воїнам-визволителям.

 

 

 

 

Крепость Бар на карте Гийома де Боплана

 

План Барського замку

Бар. Вигляд фортеці з боку річки Рів. 1908.

 

Барська фортеця. Сучасний вигляд

 

                                     Додаток 3

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 група- «Біографи»

Визначні діячі краю ХVІІІ – ХІХ ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іва́н Григо́рович Григоро́вич-Ба́рський

(*1713, Літковичі — †10 вересня 1791, Київ) — архітектор українського бароко.

Народився 1713 року в містечку Літковичах у родині вихідців з міста Бар на Поділлі. Близько 1715 року сім'я переїхали до Києва. Батько майбутнього архітектора був заможним крамарем і старостою соборної подільської церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Як і його старший брат Василь, Іван навчався у Києво-Могилянській академії.

Спробував себе в архітектурному мистецтві вже у зрілі роки. До того служив у магістраті, одружився, налагодив сімейний побут (був батьком 15 дітей). А потім, пройшовши вишкіл на будовах інших зодчих, приступив до самостійної творчості.

Стислий перелік архітектурної спадщини зодчого міститься у начерку його епітафії:«              Трудившийся в разных строениях, воду привел в различные места в города сем от различных источников с-под гор, а потом строил каменные церкви, колокольни и покои. Первую церковь зделав у Кирилловском монастыре, з зводницею и брамою, и погребами, церковь Покровскую и Набережно-Никольскую; у Козельце церковь штукатурнею украшал и тынковал, и колокольню вновь построил, у Золотоношском Красногорском монастыре церковь, колокольню у Петропавловськом монастыре, у Соборно-Успенском соборе с церквою. Ещё магазин городской и гостинной дом, жилые покои Греческому монастирю и Юрию Дранчеву… »

Починається перелік з водогону, який він влаштував у 1748—1749 роках на Подолі. Її частиною був фонтан-запобіжник, над яким зодчий збудував вишуканий цегляний павільйон. На даху павільйону було встановлено статую апостола Андрія. Вода витікала з посудини, яку тримав янгол. Вже на початку 19 століття янгол поступився місцем Самсонові, що роздирає пащу леву.

Близько 1760 проводив будівельні роботи у Кирилівському монастирі на околиці Києва. Наново декорував стародавню Кирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою на другому ярусі. Провів реконструкцію ще однієї памятки часів Київської Русі — церкви Богородиці Пирогощі, де був старостою його батько.

На жаль, ані брама, ані дзвіниця не збереглися. Так само не збереглися монументальна дзвіниця Петропавлівської церкви на сучасній Притисько-Микільській вулиці (там тепер військова частина) та дзвіниця Успенської церкви на Контрактовій площі (її знесли після пожежі 1811 року; контур споруди викладено бруківкою біля відтвореного храму Богородиці Пирогощої).

З наявних нині будівель Григоровича-Барського привертає особливу увагу Покровська церква (1766) на однойменній вулиці. Немає сумніву, що на зодчого справив певне враження славетний петербурзький архітектор Растреллі, за чиїм проектом зводилася Андріївська церква. Просто з Покровської вулиці можна побачити разом витвори Растреллі і Григоровича-Барського та знайти деякі спільні риси — зокрема, напівкруглі вигнуті фронтони. Але, як зауважив мистецтвознавець Федір Ернст, «розробка фасаду не має нічого спільного зі стилем Растреллі: своєю спокійною, ясною краскою вона наближається до епохи класицизму, а трибанна система надає їй типового українського колориту». Дуже приємне враження справляють затишні ґаночки обабіч церкви.

Так само на Подолі збереглася й Набережно-Микільська церква (1772—1775) на вулиці Григорія Сковороди. Щоправда, вигляд цієї стрункої будівлі було дещо змінено пізнішою перебудовою бані у візантійському стилі. Зберігся, хоч і дуже перебудований, «городской магазин» — колишній хлібний склад по вулиці Братській, 2. а старий гостинний дім біля Межи гірської вулиці та житлової оселі Грецького монастиря і Юрія Драчеві, що стояли на Контрактовій площі, давно втрачено. Кілька гарних споруд традиційно приписують зодчому через близькість до його стильової манери — зокрема, дзвіницю Ближніх печер лаври, залишки церкви Костянтина й Олени на розі вулиць Щекавицької та Костянтинівської (Фрунзе) тощо.

Добра слава про Івана Григоровича-Барського лунала по всій Україні, тож доводилось йому час від часу працювати за межами Києва (у Межигір‘ї, Козельці, Золотоноші) і теж надзвичайно плідно.

Видатний зодчий хворів та був при смерті у травні 1785 року. Проте йому вдалося одужати і прожити ще шість років. У 1787 році Київський магістрат надав архітектору підтвердження його шляхетного походження. Іван Григорович-Барський помер 10 вересня 1791 року.

 

Фонтан Самсон                          Собор Різдва Богородиці

 

Будинок полкової канцелярії

Спасо-Преображенський собор 

 

 

Васи́ль Григо́рович Григоро́вич-Ба́рський

(1 січня 1701, Літковичі — †7 жовтня 1747, Київ) — український православний письменник та мандрівник.

Народився у заможній літківській купецькій родині. Близько 1715 року сім'я перебралася до Києва. Батько займався торгівлею, а також був старостою соборної подільської церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Бажаючи вчитися, таємно від батька Василь пішов до ректора Теофана Прокоповича і вступив у Києво-Могилянську академію. У 1723 році через хворобу був змушений полишити навчання і відправитися на лікування до Львова. Там вступив до класу риторики єзуїтської академії.

У 1724 році рушив у мандри, які тривали 24 роки. Відвідав Пешт, Відень, Барі, Рим, Венецію, Корфу, гору Афон. У 1726 році дістався Палестини. Побував у Єрусалимі, на Синайській горі, Кіпрі.

Вісім місяців Василь Григорович-Барський прожив в Єгипті, при дворі олександрійського патріарха. У 1729—1731 роках мешкав у Тріполі (Сирія). Тут він вивчав грецьку мову. У 1734 році прийняв монашеський постриг та шість років провів на острові Патмос, де продовжив вивчення грецької мови та літератури.

У 1741 році — у зв'язку зі смертю батька — вирішив повернутися додому. Проте у травні 1743 року за наказом імператриці Катерини ІІ Василь Григорович-Барський отримав місце священика при російському посольстві в Константинополі. Протягом 1744—1746 років перебував на Афоні, де отримав доступ до всіх православних бібліотек та монастирів.

У 1747 році Василь Григорович-Барський повернувся до Києва, де невдовзі помер.

Творча спадщина

Мандри святими місцями Сходу з 1723 по 1747 рік

Листи до рідних

 

 

 

 

 

 

 

 

Бернард Претвіч

 (*1500 – †1563) – ротмістр оборони поточної, староста уляновський, барський (1540-1552), теребовельський (1552-1561). Німець, що народився у Сілезії і поступив на військову службу у Речі Посполитій. Прославився обороною кордонів від нападів татар.

Батько - Петер фон Претвіч - був земельним власником біля Сицува, Олесьниці, Остшешува, мати - Людмила з Стволіня. У Речі Посполитій розпочав кар’єру при дворі Сигізмунд І Старий, виконуючи його спеціальні місії у німецькомовних Сілезії, Празі. Поступив 1527 до хоругви Миколая Сєнявського, брав участь 1531 у битві під Обертином. З 1535 став ротмістром оборони поточної, маючи під командою 120 кавалеристів. Під час війни з Молдавським князівством брав участь 1538 у облозі коронним гетьманом Яном Тарновським Хотинського замку. Через два роки присланий ним невеликий загін козаків біля Вінниці стримував татар, що тільки увійшли на Поділля, а Претвич здійснив швидкий 100 кілометровий марш до Очакова, звідки привів полонених татарських жінок і дітей. В подяку за що королева Бона поставила його старостою у приналежному їй Барі. Також він отримав 1539 з Королівщини у володіння Шарівку неподалік Ярмолинець у Подільському воєводстві, п’ять селищ у барському повіті, прикордонне містечко Жванець, Глезнів та інші поселення. Шарівка стала родинною резиденцією Претвічів, на яку 1550 король надав їм право успадкування і де було закладено замок. Із Барського замку здійснював контрнапади на татар, доходячи разом з козаками до Чорного моря, Криму. Лише під Очаків він здійснив три походи 1536, 1549, 1552 років. Здійснював походи і під Білгород. Зміг відбити 1550 напад на Бар волохів і татар, завдавши їм великих втрат під час вилазок з фортеці. Займався навчанням, озброєнням гарнізонів прикордонних замків, активно співпрацював з козаками. На свої кошти Претвіч утримував чисельні загони, виграв протягом життя понад 70 битв з татарами. При закладенні Тернополя він очолив нечисельних міщан, які стримували татар до підходу війська гетьмана Тарновського.

Бернгард Претвич підтримував зносини з володарями Сілезії, Прусії. Для підтримки протестантського герцога Прусії Альбрехта Гогенцоллерна він навербував до 12 000 найманців.

На основі свого досвіду надав до королівського двору 1550 трактат по обороні прикордонних земель від нападів татар на основі системи інформаторів, що попереджували про підготовку нападу. Завдяки цьому скоротив час для мобілізації сил, концентрації підрозділів на напрямку вірогідного нападу. Для нагальної потреби утримував загін з 300 досвідчених кавалеристів. Завдяки забезпеченій ним ефективній обороні розпочався розвиток міст Поділля, колонізація земель. До сьогодні відома приповідка «За Претвіча вільний від татар кордон». Кшиштоф Варчевський 1598 назвав його "Муром Польщі", Бартош Папроцький 1575 "Пострахом Татар". Історик Йоган Сінапіус (нім. JohannSinapius) згадувава легенду про Претвіча, що у дорозі татарські матері лякали ним дітей, які голосно кричали.

Часто застосовував тактику попереджувальних нападів на ворожі терени кримських татар, ногайських, що викликало напруження у стосунках з Високою Портою, утиски з сторони королівського двору Сигізмунда ІІ Августа, перед яким він змушений був виправдовуватись. Був усунутий з Бару і переведений до Теребовлі, де і помер.

Про нього писали польські автори, як то Мартин Кромер, Миколай Рей, Шимон Старовольський, згадували пісні козаків, де оспівували походи з ним, а король Ян II Казимир помістив у своєму кабінеті його портрет.

Б.Претвич надіслав королю Сигізмунду І Старому 1530 ріг останнього єдинорога, якого він начето особисто вполював. Король наказав надвірному сницарю Сильвестру Лехнеру оздобити ріг і подарував його 1540 імператору Фердинанду І Габсбургу. Цей подарунок сьогодні зберігається у Художньо-історичному музеї Відня.

У першому шлюбі Бернгарда Претвича народився син Альберт.

Друга дружина - Барбара Завадська; сини:

Войцех (помер малолітнім)

Якуб (*1543-†1613) - воєвода подільський, староста теребовлянський

 

 

Дани́ло Неча́й

(1612 (?) — † 10 лютого 1651) — український військовий діяч, полковник брацлавський (1648 — 1651). Герой багатьох народних пісень.

Данило Нечай походив з української православної шляхти, власного герба. Народився, очевидно, у м. Барі. Мав трьох братів. Матвій Нечай був сотником, а згодом наказним полковником Уманського полку, Іван Нечай був могилівським полковником, Юрко був в Могилівськом полку сотником. Рано почав козакувати. Брав участь у козацьких повстаннях П. Павлюк-Бута і Я. Острянина. Був побратимом Івана Богуна, але 1638 р. не потрапив до реєстру (на відміну від Богуна). Нечай разом із Б. Хмельницьким брав участь у підготовці повстання у 1646–1647, втік разом з ним на Микитинську Січ наприкінці 1647 року. До 1648 р. сидів на Запорожжі.

Нечай був незалежною людиною. З новим гетьманом, Богданом Хмельницьким, мав часті суперечки. З початком національно-визвольної війни брав участь у здобутті козаками Кодака, у битві під Жовтими Водами, у битві під Корсунем, здобув замок у Бродах. Організував Брацлавський полк. Потім став одним з соратників Максима Кривоноса, відзначився в боях на Вінниччині, під Меджибожем. Як брацлавський полковник брав участь у битві під Старокостянтиновом, битві під Пилявцями, в облозі Львова та Замостя. Після повернення до Києва з волі Б. Хмельницького Нечай командував київським гарнізоном, вів переговори з дипломатами Речі Посполитої у Києві та Переяславі (поч. 1649 р.). Його полк облягав Збараж, відіграв значну роль в Зборівській битві. 1650 р. разом з Матвієм Гладким здобув Сороки і тодішню столицю Молдавії Ясси, цим примусивши молдавського господаря Василя Лупула до укладення союзу з Хмельницьким.

В лютому 1651 р. 40-тисячне польське військо на чолі з Марціном Калиновським пішло на Поділля. Нечай зі своїм полком (майже 3 тис. чоловік) кинувся йому назустріч. Під Красним на Вінничині він вирішив зупинитися. Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 9 лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая. Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»

 За переказами, Нечая було поховано у братській могилі у с. Черемошному; згідно з нещодавно виявленими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали (очевидно, в одному з київських монастирів).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Усти́м Яки́мович Кармалю́к

(27 лютого (10 березня) 1787, село Головчинці Літинського повіту Подільської губернії, нині Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області — 10 (22) жовтня 1835, Шляхові Коричинці, нині Хмельницької області) — український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.

Ймовірний портрет Кармелюка (належить пензлю Василя Тропінінa)

Народився в родині кріпака у с. Головчинці (зараз Кармалюкове) Літинського повіту Подільського воєводства (згодом губернії) Якима Карманюка. Про ранній період життя відомо небагато крім того, що він володів грамотою та достатньо розумівся у російській, польській мовах та у їдиші. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його і 1812 році віддав на 25 років до царської армії. Але втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

1813 — разом з Д. Хроном Кармелюк утік з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах.

1817 — жандарми схопили Кармелюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська.

1825 — після етапу, що тривав більше року, Кармелюк із Тобольської каторжної в'язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову втік, був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закинув за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

1828  знову піймання, розгром загону Кармалюка урядовими військами в селі Кальна Деражня; до судової відповідальності притягнуто 750 чоловік; вирок Кармалюку — 101 удар батогами та довічна каторга, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), знову втеча.

1830 — черговий арешт у Новій Синяві. Через два роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці.

1830–1835 — селянський рух під проводом Кармелюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії, Волинь та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. селян, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Деражнянського району Хмельницької області)- щодо заворушень в Літинському, Летичівському та Ольгопільському повітах Подільської губернії.

За словами тих, хто знав або бачив Кармелюка, Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармалюка…»

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима — як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський .Стріляли, говорить переказ, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника», тобто чаклуна, яким вважали отамана.

 

                                    Пам'ятник Кармелюку в Летичеві

Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам'ятник.

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармелюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців.

В Головчинцях резонанс справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена відмовитись від свого прізвища, аби не зазнавати репресій. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармалюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

 

Ю́ліуш Слова́цький

(4 вересня 1809, місто Кременець, нині Тернопільської області — † 3 квітня 1849, Париж — великий польський поет і драматург.

Юліуш Словацький народився 4 вересня 1809 року у місті Кременець на Волині. Його батько Евзебіуш Словацький був викладачем риторики та поезії Крем'янецького ліцею, автором кількох драматичних творів. Мати — Саломея — була донькою управителя господарства Кременецького ліцею Теодора Янушевського, вірменського походження. Саломеї заледве виповнилося 16 років, коли 14 листопада 1808 року вона підписала шлюбний контракт з Евзебіушем Словацьким, старшим від неї на 20 років. Юліуш був єдиною дитиною від цього шлюбу.

1811 року сім'я Словацьких переїхала до Вільна (нині Вільнюс). Тут Евзебіуш Словацький працював на кафедрі історії польської літератури Віленського університету. 1814 року батько помер від туберкульозу. Молода вдова з п'ятирічним сином повернулася до Городенки.

1818 року Саломея Словацька вийшла заміж удруге. Її чоловіком став професор медицини Август Бекю. Він овдовів, будучи батьком двох доньок. Наприкінці серпня 1818 року Саломея із сином переїхала до Вільна. Вони оселилися в домі професора на вулиці Замковій (лит. Pilies). У тому ж будинку мешкав професор Єнджей Снядецький, донька якого, Людвіка, в майбутньому стане нещасливим коханням Юліуша.

Від 1819 року Юліуш навчався в гімназії.

Вчився у Віленському університеті (1825–1829), потім жив у Варшаві, а з 1831 року — в еміграції (у Франції, Швейцарії, Італії). У Римі познайомився із Зигмунтом Красінським, із яким деякий час приятелював та листувався, а згодом, через ідеологічні розбіжності, вони розірвали стосунки. Також С. був знайомий з Адамом Міцкевичем, із яким мав складні взаємини.

Помер у Парижі, його тіло перевезено 1927 року до Кракова і поховано на Вавелі.

В частині своїх творів Словацький відтворює чимало подій з історії України (драми: «Срібний сон Саломеї», «Беньовський» та «Ксьондз Марек» — з доби Коліївщини та Барської конфедерації; «Ян-Казимир» — дійшла в уривках, з часів Хмельниччини), змальовує пейзаж Волині і Поділля та міста Кременця («Фантазій», «Балладина», «Лілля Венеда»), використовує українські мовні елементи (Українська думка, Змій); події в драмі «Мазепа» відбуваються в одному з подільських замків. У поетичній повісті «Змій» поет у фольклорному дусі відтворює образ козацтва. У незакінченому романі «Король Лядови» (1832, французькою мовою) події розгортаються у славнозвісній Софіївці та на Поділлі, побіля річки Лядови (ліва притока Дністра). Також у цьому творі Словацький передбачає виникнення самостійної української літератури на фольклорній основі.

У 2002 році між Україною та Республікою Польща була досягнута домовленість на паритетних умовах встановити в Києві пам'ятник Юліушу Словацькому, а у Варшаві — пам'ятник Тарасові Шевченку. У 2003 році пам'ятник Тарасові Шевченку у Варшаві було встановлено. Скульптура Юліуша Словацького була виготовлена в Польщі і перевезена до Києва з нагоди святкування 200-річчя з дня народження поета в 2009 році. І тільки у вересні 2012 року пам'ятник, який зберігався на території Київського творчо-виробничого комбінату «Художник» встановили поруч з костелом Святого Миколая.

 

Могила Юліуша Словацького в Парижі

 

Віктор Якович Буняківський

(3.ХІІ.1804 - 30.ХІ.1889).

В. Я. Буняковский, апрель 1888 года.

Окраса і гордість вітчизняної математики ХІХ століття Віктор Якович Буняківський народився 3 грудня 1804 р. в містечку Бар Подільської губернії у сім’ї підполковника кінно-польського уланського полку Якова Буняківського й побачив світ майбутній науковець. Раннє дитинство Віктора і двох його старших братів пройшло в заштатному Бару.

У 1808 р. Росія починає агресивну війну проти Швеції за оволодіння Фінляндією. Серед інших частин веде наступ і кінно-польський уланський полк під командуванням вже полковника Буняківського. 5 вересня 1809 р. шведи у Фрідріхсгамі визнають свою поразку і передають Фінляндію південному сусіду. Проте полковнику не судилося стати переможцем. Тяжко поранений він помирає. Матері, Вікторії Буняківській, вдалося влаштувати двох старших синів до кадетського корпусу. А меншого, Вітю, взяв у свою сім’ю до Москви друг і товариш померлого, колишній командир полку граф Тормасов А.П.

Коли доля не дуже була схильною до матері, то до наймолодшого сина вона була прихильнішою й супроводжувала його все життя.

У сім’ї графа разом з його сином Віктор здобуває початкову домашню освіту а у 1820 р. обидва юнаки від’їжджають за кордон. Спочатку вони жили у Кобурзі (Саксонія) і брали приватні уроки, потім навчалися в Лозаннській академії (Швейцарія), а в 1821 р. вони опинилися в Парижі. Нам невідомо, що вивчав молодий граф Тормасов у Парижі. Однак можна стверджувати, що по вченій лінії він не пішов. А от Віктор Буняківський відразу чітко визначився. Його мета - математика і можливі ії прикладання. Юнак слухає лекції з математики і природничих наук у Сорбонні і CollegedeFrancе, вчасно складає екзамени, знайомиться із працями метрів тогочасної математичної науки і пробує свої сили у пошуках результатів на її терені.

19 травня 1825 р., на 21-у році життя, молодий науковець (другим у Східній Європі після харків’янина Затеплинського) блискуче захищає докторську дисертацію з математики і отримує диплом Паризького університету. Але й «дим Вітчизни нам солодкий та коханий», і Віктор Буняківський повертається до Санкт-Петербурга, де 9 квітня 1827 р. «вступає в службу учителем вищої математики у кадетському корпусі». З цієї скромної посади починається стрімкий злет науковця, педагога, організатора науки, який і в умовах миколаївської Росії знайшов свою стежину в житті.

П’ять років викладає математику в кадетському корпусі, десять років виконує обов’язки наставника-наглядача в пажеському корпусі.

З 1828 і до 1864 рр. Буняківський був викладачем математики в офіцерських класах морського відомства.

Деякий час науковець був професором математики в гірничому інституті й інституті інженерів шляхів сполучень.

1828 року Буняківський отримав звання ад’юнкта академії наук з чистої математики, а через два роки - екстраординарного академіка. 8 березня 1841 р. указом Миколи І затверджений у званні ординарного академіка з математики. На початку 1855 р. виконував обов’язки неодмінного секретаря академії за хворобою останнього. 7 квітня 1855 р. балотувався на цю посаду. Проте обраним виявився остзейській німець фон Міддендорф О.Ф., (доктор медицини). Але час був на боці подолянина. Поєднання в одній особі таланту науковця, адміністратора й організатора науки давало належні результати. Вже в серпні 1863 р. почав виконувати обов’язки віце-президента. На 1864 р. він неодноразово нагороджувався монархами «за труды» золотим перснем з діамантами, двома золотими табакерками з вензелями і портретом Олександра II з діамантами, а також дев´ятьма орденами імперії. Нарешті, 8 квітня 1864 р., вийшов царський указ урядовому Сенату: Ординарному академику императорской академии наук, действитепьному статскому советнику Буняковскому всемилостивейшє повелеваєм быть вицепрезидентом сей академии.

Після призначення на цю посаду Віктор Якович отримав і чин таємного радника, що за «Табелем про ранги» дорівнювало званню генерал-лейтенанта в армії. Він реально, чверть століття (1864-І889), й був керівником академії наук, адже ії в його часи номінально очолювали адмірал Літкє Ф.П. і великий князь Костянтин. 28 січня 1877 р. надано чин дійсного таємного радника (генерал - полковник).

19 травня 1875 р. наукова громадськість Санкт-Петербурга відзначала 50-річчя докторського ювілею науковця.

 Олександр II нагородив ювіляра одним з вищих орденів держави - Св. Благовірного Великого Князя Олександра Невського і додав тисячукарбованців на рік до грошового утримання.

Сучасному читачеві буде цікаво знати, скільки ж отримували видатні науковці в дореволюційній Росії. Отже річне утримання віце-президента Буняківського складало: платня віце-президента - 1500 крб; академіка - 1300 крб; столових 900 крб; за вислугу 20 років в званні академіка - 285 крб; пенсія за службу в університеті - 1715 крб; оренда казенної квартири - 2500 крб; разом - 8730 крб.

Декілька слів про сім’ю науковця. Одружився він у З0 років на Катерині Миколаївні, уродженій Семеновій. Мав три сини - Володимира, Віктора, Олександра і трьох доньок - Любов, Ольгу, Людмилу. Один з синів, Володимир, став генерал-майором російської армії і похований у 1907 р. на Смоленському кладовищі неподалік від могил своїх батьків.

Йшли роки. Росією вже правив четвертий цар за життя Буняківського - Олександр III. Академік, враховуючи свій стан здоров’я, неодноразово клопотався про складання повноважень віце-президента. І 26 вересня 1889 р. урядовий Сенат отримав указ царя: «Действительного тайного советника Буняковского, увольняя, согласно его прошению, от должности вицепрезидента императорской академии наук всемилостивейше назначаем его, во внимание к многолетнєй службе и ученым заслугам - почетным вице-президентом академии. Александр».

Проте Віктор Якович недовго спочивав на лаврах почесного віце-президента. У петербурзьких газетах з’явилось повідомлення про смерть подвижника науки 30 листопада 1889 р. об 11 ранку. Газета «Новости» у жалібній рамці подала текст: «Вынос тела последует в суботу, 2 декабря в 8 часов вечера в церковь академии художеств (в цій же церкві провели в останню путь і Т. Г. Шевченка 26 лютого 1861 р. - від авт.). Обедня и отпевание в той же церкви 3 декабря в 10.30 утра, а оттуда на Смоленское кладбище».

Так закінчився земний шлях нашого славетного подолянина - кавалера 13 орденів Російської імперії, блискучого педагога, визначного державного діяча, українця за походженням Віктора Яковича Буняківського.

 

 

Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський

 (5 (17) вересня 1864, Вінниця — †12 (25) квітня 1913) — український письменник, громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства тарасівців.

Рідна садиба Коцюбинського у Вінниці, нині музей письменника

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.

Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876), де він був дуже старанним учнем.

Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880).. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. 1881 родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886 року) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (4 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

Літературна кар'єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично. Один із критиків радив початківцеві залишити цю справу. Проте присуд критиків не спинив творчого запалу Коцюбинського, він пише й далі, але твори до друку не подає. Коцюбинський почав друкуватися в 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

Важливу роль у формуванні світогляду М.Коцюбинського відіграла його поїздка до Львова того ж таки 1890 р. Тут він знайомиться зІ.Я.Франком, налагоджує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок постійному співробітництву письменника із західно-українськими виданнями.

У 1892–1896 Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики Коцюбинського. Згодом (1898 року) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

 На відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.

Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще «… сестри. І знову в уяві постає прибита своїм горем Лідія, занурена в себе, в свою тяжку муку. І Ольга — за тюремними ґратами…». До того ж — постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880–1973), молодшої за нього на 16 років (понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної видано 1938 р. Інститутом української літератури АН УРСР; видання рясніло купюрами морального й політичного характеру. Так, викреслено всі згадки про людей, що на той час вважалися в СРСР «ворогами народу»). Щоденні зустрічі як радували, так і пригнічували. Вихід був один — розлука, адже ж у нього сім'я, діти. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.

Пам'ятник Михайлу Коцюбинському у Вінниці

 

 

 

 

                                                                   Додаток 4

 

 

4 група- «Літератори»

Поділля

у літературних творах

 

 

 

 

 

 

Із циклу «Подорож до моря»

ІІІ.

Красо України, Подолля!

Розкинулось, мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здається, без краю — аж знову

Бори величезні, густії

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі...

Красо України, Подолля!

Розкинулось, мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Леся УКРАЇНКА.

 

ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ

Прощайте, Товтри круглогруді,

і ти, гніздо Кармелюка,

де й досі бойові погуди —

мов червениці чумака,

і ви, яри крутоберегі,

де стільки раз лилася кров...

Прощайте, скомнії, береки:

побачимось не скоро знов.

Минуть роки, і кров зашерхне,

і висхне Збруч, мутна ріка,

і тільки пісня не померкне,

як гнів і ніж Кармелюка.

Михайло ДРАЙ-ХМАРА

 

ПОДІЛЬСЬКІ ГАЇ

Які загадкові гаї над Серетом й Збручем,

Де наше дитинство пройшло босоноге.

Вони в серці приємний навіюють спогад і щем,

Коли в рідне село повертаєм з дороги.

 

3 дороги-життя без солодких примарних надій,

Що в силу обставин для нас не збулися.

Та боротись продовжуй, зупинятись не смій!

І з дороги, що вибрав в дитинстві, не збийся.

 

У зелені трав і дзюрчанні весняних струмків

Ставала нам рідною диво-природа.

Заповіт поколінь нам вселяла з далеких віків,

Непідкупну, незламну творила породу.

 

Породу сміливих, надійних, завзятих борців.

Що не зрадили Нації вічну ідею.

Тож не падай у відчай, а виховуй творців,

Котрі гідною зміною стануть твоєю.

 

20.12.1998 р.Михайло КІТ

 

ПОДІЛЬСЬКИЙ НАШ КРАЙ

Перші промені сонця на землю упали,

Пробудилась вона, мов жаданий той рай.

Ми пробудження того так довго чекали,

Оживає Подільський наш край.

 

Краю мій, краю мій — моє рідне Поділля —

Благодатна квітуча вкраїнська земля!

Чарував ти мене загадковим чар-зіллям,

У душі поселилася доля твоя.

 

І куди не піду, полечу чи поїду,

Мої помисли завжди тривожиш лиш ти.

Я люблю тебе, краю, як матінку рідну,

І милішого в світі не зможу знайти.

 

* * *

Є у світі немало країн.

І вершилася різно їх доля.

У моєї — найвища з вершин —

Довгождана омріяна воля.

 

Їй наснагу Поділля дає,

Що у серці є завжди зі мною.

Рідний краю, Поділля моє,

Не зрівнятись нікому з тобою.

 

8.11.1998 р.Михайло КІТ

У НАС НА ПОДІЛЛІ

Моєму народу всміхнулася доля, —

Він свої зусилля з’єднати зумів.

У край наш Подільський вернулася воля,

Звершилася мрія одвічних часів.

 

Життя вирує в нас на Поділлі,

У доленосний живемо час.

Тут вас зустрінуть хлібом і сіллю,

Тож приїжджайте в гості до нас.

 

Коханим найкращі даруємо квіти,

Засвідчуєм щирі свої почуття.

В державі оновленій родяться діти,

А це запорука земного буття.

 

Земля пробудилась і тішиться небо,

Засяяло сонце так щедро нараз.

Прожити в достатку і щасті нам треба.

У кожній родині хай буде гаразд!

30.09.1999 р.Михайло КІТ

 

ПОДІЛЛЯ

Обрій там пахне

        чебрецем

                материнкою

                        й купчиками,

                                а часом і цвіллю.

І більшуваті суголовки лиш

                                            поміж полів

                                                                  біжать.

Хоч є плантації і ферм

                                            розкішних брами,

(де зачаївся

                    нетерплячий жах)

І на ланах

                     обідрані негри,

а в «білих» —

                            ретязь золотий,

браслети

і жемчужні серги.

Хоч негритянські селитьби

                                          у дешевій позлітці

І з зашкарублих рук

                                    не виполоть мозоль,

там пахне

        чебрецем

                материнкою

                        й купчиками.

Іноді і цвіллю...

— Це моє Поділля.

 

[1930]Ярослав КОНДРА.

 

Кам’яне й чорноземне Поділля

По трудах поринає у сни,

І чекає земля-породілля

Сурем сонячних — сурем весни.

Пахне житом воно і медами,

М’ятним духом річок та озер.

Над полями його, над садами

Я б і серце своє розпростер.

Хай напруженим громовідводом

Викликає на себе напасть,

Хай деревам, і людям, і водам

Дасть здоров’я і мудрості дасть.

Щоб творили земля і каміння

Для прийдешності світло й тепло,

Щоб забулось страждання-терпіння.

А натхнення і вміння цвіло.

Аби слово тут, як споконвіку,

Гуртувало людей у народ,

Щоб вершина двадцятого віку

Не була нам остання з висот.

Щоб космічне яке божевілля

Не тривожило отчих костей...

Бо чекає земля-породілля

І дітей, і добра для дітей.

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ

 

Моє серце не тут, моя душа не тут, —

Вони ген, на Поділлі, над Збручем;

Дума лине орлом, серце рветься притьмом

На лани, сном повиті могучим.

Доки щастя твоє, рідний краю, є сном, —

Моє серце і дума над Збручем!

 

Гей, Поділля лани, плодотворні лани,

Джерело мого смутку і суму!

Йдуть за море по хліб ваші рідні сини,

Я ж до вас мою скорбну шлю думу.

Там блукає вона і шукає тих сліз,

Що по трав розлилися коверці,

Що зросили стежки всі і кожний покіс

І труїть тими сльозами серце.

 

Моє серце не тут, моя дума не тут, —

Вони ген, на Поділлі, над Збручем;

Дума лине орлом, серце рветься притьмом

На лани, сном повиті могучим.

Доки щастя твоє, рідний краю, є сном, —

Моє серце і дума над Збручем!

Василь ЩУРАТ.

 

ПІСНЯ ПРО ПОДІЛЛЯ

Моя ти, земле, рідний краю,

Без тебе я сумую знов і знов,

Тобі чуття свої звіряю,

Прийми палку мою любов!

 

Мені розлуки час з тобою

Невигойною раною болить,

І обливаюсь я сльозою,

Коли гірка надійде мить.

 

Земля батьків — найкращий спомин

І найдорожчий скарб з усіх скарбів:

Там рідне все: і гаю гомін,

І синь небес, і даль степів.

 

Там яскравіше сяють зорі,

П’янкіше пахнуть трави на лугах,

Там веселіше на просторі

Співає пісню кожен птах.

 

Поділля край, мій край чудовий,

Святий куточок рідної землі,

Без тебе я сумую знову,

Візьми тяжкі мої жалі...

Едуард СТАДНИК

 

 

ЗЕМЛЕ ПОДІЛЬСЬКА — РІДНАЯ НЕНЕ!

Два листи-ластів’ята прилетіли до хати

Із подільського краю. від рідних долин.

Розбудили у серці знов співи крилаті,

Нагадавши в стосоте, що я їхній син.

Як живеш, рідна земле, як квітуєш без мене, —

О, Поділля веселе, заповітний мій край.

Твоїй долі високій я вклоняюся, нене,

Твою пісню зберіг я, — ти й мене пам’ятай!

Я до тебе приїду у зеленеє літо,

Коли гори пахучі мене знов поведуть

В ті роки повоєнні, де було стільки цвіту.

Де було стільки мрій, які кликали в путь.

На дорогу нову ти мене проводжала,

Свою силу земну і пісенну дала,

Щоби доля висока і мене приласкала,

І, як матінка рідна, до мене була.

І я вдячний тій долі, бо щасливий доволі:

До лдей у мандрівки щоденно іду.

А ти кличеш мене, як тополенька, в полі:

«Приїжджай, мій синочку, я тебе радо жду!»

Я приїду, прийду, прилечу, рідна нене,

Бо я знаю: прожити ти зможеш без мене,

Я ж не можу без тебе, рідний твій син.

...Два листи-ластів’ята прилетіли до хати

Із подільського краю, де дитинство цвіло.

Я покинув і Львів, і зелені Карпати,

І полинув у споминах в рідне село.

 

Володимир ШАЛАЙСЬКИЙ.

н. в с. Старий Диків Любачівського повіту Жешувського воєводства (нині – Республіка Польща), проживав у с. Королівка Борщівського району

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 «Наш край (Поділля) в ХVІІІ – ХІХст.»

(Історико-краєзнавчийпроект)

Історія України

9 клас

 

 

 

 

 

Вчитель:

Яцькова Н.Г.

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема.Наш край (Поділля) в ХVІІІ – ХІХст.

Мета:

- ознайомлення з історією рідного краю у ХVІІІ- ХІХст., показавши її в контексті долі українських земель в складі Російської та Австрійської імперій;

- формування  вміння та навички здобувати історичні знання з джерел художньої та наукової літератури;

- формування ціннісного ставлення до рідної держави, патріотичного почуття, національної свідомості.

- виховувати любов до історії рідного краю, патріотизм, людяність, гідність.

Обладнання: фізична карта України, карта Вінницької області , кольорові ілюстрації.

Форма  проведення  захисту: урок-телепередача.

 

Епіграф уроку: Поділля край, мій край чудовий,

                           Святий куточок рідної землі…

                                                                  Едуард Стадник

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя

 Людина лише тоді стає активним членом суспільства, коли добре знає, хто вона і якого роду; коли справді знає свій народ, його історичну долю; його шлях в історичному просторі, коли безпосередньо відчуває всією душею й розуміє свою органічну належність до рідної землі, до своєї країни. І тому, для неї завжди об’єктивно зумовленою є потреба всебічно і неупереджено дослідити найяскравіші сторінки історії краю.

 Саме даній проблематиці й присвячено наш сьогоднішній урок, який є логічним завершенням роботи над історико-краєзнавчим проектом.

IІІ. Представлення результатів дослідження.

Слово вчителя

Сьогоднішній урок ми проведемо у студії каналу "1+1". Я буду ведучою, а ви - журналістами. Увага! Зйомку розпочато!

— Учні 9 класу Терешківської  школи працювали над історико-краєзнавчим  проектом, який присвячено вивченню історії рідного краю. Вони шукали інформацію в інтернеті, газетах, журналах та підручниках і дізналися багато цікавого.

Надамо слово нашим журналістам.

Група "Істориків" вестиме рубрику "Історичні новини".

(Виступи учнів супроводжуються роботою з картою).

— Ми плідно працювали і дізналися багато цікавого про наш рідний край. Результати своєї діяльності презентуватимемо за таким планом:

1. Наш край в першій половині ХVІІІст.

2. Наш край в другій половині ХVІІІст.

3. Наш край в першій половині ХІХст.

4. Наш край в другій половині ХІХст.

Додаток 1

Група "Археологів" презентує рубрику "Барська фортеця".

(Повідомлення учнів).

— Наша група називається "Археологи". Ми також досліджували матеріали з історії рідного краю. Але особливу увагу при цьому звернули на одну з найважливіших оборонних споруд Поділля, залишки якої збереглися до наших днів. Розташована вона у нашому районному центрі – місті Бар.

Додаток 2

Група "Біографи" презентує рубрику "Визначні діячі краю ХVІІІ – ХІХ ст.".

(Розповіді учнів, робота з ілюстраціями).

Поділля подарувало світу багатьох талановитих науковців, політиків, військових, письменників, поетів, архітекторів та ін.. Саме про них піде мова у нашій доповіді.

Додаток 3

Група "Літератори" презентує рубрику "Поділля в літературі".

- Ми добирали літературні твори про наш рідний край.

(Учні декламують вірші українських поетів та наших поетів-земляків).

Додаток 4

ІV.Закріплення вивченого матеріалу.

Слово вчителя

Канал "1 + 1" продовжує свою роботу. А зараз розпочинаємо зйомки рубрики "Найрозумніший" (підсумок).

Історичний диктант

1. Як ми називаємо рідний край, де народилися і живемо? (Батьківщина).

2. На честь кого названо хутір Паліївка, що поблизу Бара? (Семен Палій)

3. В першій половині ХVІІІ ст. місто Бар поступається своїм званням найважливішого торговельного центру на користь міста… (Могилева)

4. Столицею магнатів Потоцьких стало місто … (Тульчин)

5. Село, в якому у 1727р. барський староста Любомирський дозволив поселитися монахам базиліанцям. (Семенки)

6. У якому році Бар став позаштатним містом Могилівського повіту? (1798р.)

7. Видатний український письменник, що служив у військових підрозділах на Поділлі. (І.П.Котляревський)

8. Тема магістерської дисертації М.С.Грушевського («Барське староство»)

9. Рік, що вважається початком відліку історії Барської фортеці (1401)

10. Гетьман, резиденцією якого, свого часу, була Барська фортеця (Б.Хмельницький)

11. Відомий борець за справедливість, що народився 1787 року в с.Головчинцях Барського староства (Устим Кармелюк)

12. Місто, що в середині ХІХст. Стає визначним культурним осередком Поділля. (Немирів)

Взаємоперевірка (в парах)

— Молодці! Дякую за співпрацю. Зйомки телепередачі завершено.

V. Підсумки. Рефлексія.

Слово вчителя

Сьогодні, діти, ми з вами  поповнили скарбницю своїх знань відомостями  про  рідний край, про події далекого минулого, яке здається чомусь  таким близьким і водночас далеким. Адже із сивої давнини бере свій початок цей мальовничий куточок нашої Батьківщини – Поділля. Усі події, що відбувались в країні, знаходили своє відображення  і в нашому краї.  Є у нього минуле і трагічне, і героїчне. Можливо, колись на скрижалях історії з’являться і наші імена. Бо ж нашому славному роду нема переводу.        

Учитель проводить рефлексію за допомогою вправи «Плюс-мінус-цікаво». Учитель пропонує заповнити таблицю, що складається з трьох граф.

Таблиця 1

«П» — «плюс»	«М» — «мінус»	«Ц» — «цікаво»
Записують все, що сподобалося під час проектування, інформацію і форми роботи, що викликали позитивні емоції і будуть корисними для досягнення певних цілей	Записують все, що не сподобалося під час проектування, було нудним, залишилось незрозумілим, чи інформація, яка, на думку учасника проекту, є йому не потрібною	Записують цікаві факти, про які дізналися під час проектування і побажання, що б ще хотіли дізнатися; запитання керівнику проекту

  

Рекомендована вправа дозволяє учителю поглянути на проектну діяльність очима учнів, проаналізувати її з точки зору цінності для кожного учасника проекту.