Історія кріз призму сьогодення

"Історія крізь призму сьогодення"

Звучить музика

Ведуча І    

Сьогодні  знаменний  день у твоїй  історії.   День, який  у  пам’яті  місцевих жителів  викарбуваний   золотими   літерами … 

          Саме  сьогодні  -16-17 березня 1944  року,  в часи  ІІ Світової війни ,  рівно  79 років тому ,  наше  село  було    визволенне  від  німецко - фашистських  загарбників .  Радість  і сльози ,  біль і надія - все  переплелося  у одному    слові ВИЗВОЛЕННЯ .

Ведуча ІІ  Сьогодні    ми величаємо героїв , які подарували  нам радість Перемоги  та вшановуємо  пам’ять тих, хто заради  визволення  нашого села  віддав своє життя … Хто  поліг на підступах до нашого села ,   залишившись  вічно юним …

Ведуча І.    Про війну я знала  тільки з розповіді  прадідуся   та  прабабусі .

 Час віддаляє від нас ті трагічні події, коли життя і смерть, кожен день, кожен час, кожну секунду були поряд.   Друга світова війна давно відійшла  у минуле і стала  сторінкою у підручнику історії… Та пам’ять…

 Ведуча ІІ.        Пам’ять ...Вона кличе, хвилює, стукає у наші серця. Вона доносить до нас, нащадків тих полум’яних поколінь, імена тих, хто не шкодував своєї крові, хто приніс у жертву найдорожче  – життя .

   Вчитель

    Вже  рік український народ боронить свою державу і Слова «Слава Україні! – Героям Слава!» перестали бути просто вітанням це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, а також є засвідченням справжнього  подвигу.

   Давайте вшануємо  світлу пам'ять  захисників і захисниць полеглих під час виконання бойових завдань, а також мирних громадян, які загинули унаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Ведуча І. Війна залишає у пам’яті людей незагойні рани, спопеляючою  блискавкою   пронизує серця і душі, обпалює кожен дім і сім’ю, долю кожної людини.

Ведуча ІІ. Жорстокі випробування  не минули   долі   наших  земляків у 1943р. роках .  Наше  село було окуповано німецькими загарбниками.  

Ведуча І. Ми в неоплатному боргу перед тими, хто не дожив до світлого переможного дня, чиї імена, навічно викарбувані на пам’ятниках і обелісках, увійшли в пісні, спогади і легенди. Вклонімося їм низько і пам’ятаймо!

Оголошується хвилина мовчання (звук метроному у записі).

Ведуча ІІ .  Щороку   16 березня  ми відзначаємо День визволення села  від німецько - фашистських загарбників. У літопис Великої Перемоги на вічно вписані імена тисячі славних синів і дочок України, серед них і наші земляки.

Ведуча І:  Ранок лютого зміним наше життя..

Розділив усе на до і після..

Другий дім нам стало укриття.

І задушливим стало все повітря.

2. В Україну йде страшна війна,

Люди спали, спали серед ночі…

Перші вибухи коло мого вікна,

Вранці вже розкрили мої очі.

Відео

Вчитель.  Вже не одне покоління українців пісня «Червона калина» кличе на боротьбу за свободу і незалежність. З перших днів російського вторгнення вона зазвучала з новою силою, ставши символом визвольної війни українського народу проти споконвічного ворога. Ця пісня згуртувала наш народ, вона звучить лейтмотивом нашого воєнного сьогодення і надихає на подвиги нинішнє покоління захисників України. І вже весь цивілізований світ сприймає її як символ мужності та незламності української нації, що протистоїть останній імперії в історії людства.

Мало хто знає, що «Червона калина» — це українська стрілецька пісня, яка була створена понад століття тому. Існують різні версії стосовно історії її народження. За найбільш поширеною версією перший варіант пісні створив у 1914 році поет Степан Чарнецький (1881-1944), який був тоді театральним референтом, режисером та художнім керівником першого у Галичині українського професійного театру, заснованого товариством «Руська бесіда».Текст пісні був спеціально створений для нової постановки історичної драми «Сонце Руїни» про гетьмана Петра Дорошенка, написаної у 1911 році поетом Василем Пачовським, товаришем Чарнецького.

Пісня «Червона калина від Бикова до Pink Floud»

Ведуча ІІ. Друга світова війна не пройшла і повз наше село. Війна... зловісним смерчем пролетіла, стиснулося від болі материнське серце. Добра і  ніжна провела за ворота своїх синів-соколів . Неможливо назвати всіх,  хто віддав своє життя за порятунок нашого краю від окупантів. Люди різних національностей, з різних кінців тодішнього Радянського Союзу, воювали на Вінниччині.

Німецько-фашистські загарбники окупували село 20 липня 1941 року. Колгоспний господарський двір був розграбований і майже, знищений, худоба, зерно, інвентар розграбований. Окупанти при допомозі поліцаїв переслідували активістів села, в селі було спалено 65 дворів, убито 4 чоловіки, багато людей було вивезено в Німеччину.

Однією з жительок села – Добровчук Мотроною Яківною було записано спогади про роботу в фашистській Німеччині:

«Не вірилось очам, не вірилось думкам. Що нас чекає? Чужі люди, чужий край, неволя, голод, холод – а робити мусиш. Думка думку доганяє – болить голова. Хочеться співати – немає голосу, поговорила б з кимось – охоплює жаль. Поговорила б про майбутнє – млосно стає. Сіла на чемоданах і прислухаюсь до чужих розмов. Потяг їде важкою ходою, розриваючи своїм свистом нічну тишу…. Потяг, співчуваючи нашому подальшому життю подає плачущий свист….»

           Під час  окупації відновила свою діяльність церква, клуб закривається, працює школа для 30-ти дітей, бібліотека. Медпункт, баня були зруйновані, пограбовані.

Ведуча І. Важкий рік, рік неначе пекло..

Вибухи, сирени - це буття.

Йде війна, ворог йде уперто.

Викресливши рік із нашого життя.

4. Кожен день для українців іспит.

Кожен день живемо як востаннє.

Кожен день на очах зі слізьми,

Мріємо коли вже мир настане.

5. Скільки життів цей рік у нас забрав?!

Скільки ще він буде забирати?!

Хтось з дому свого поспіхом втікав,

Аби життя дитині врятувати.

Відео Вінниця, вірш у виконанні  Дзюбенко Анни

Ведуча ІІ. Але народ не схилив голову перед окупантами, в селі організувалася підпільна група з активу села і солдатів, які втекли з полону і влаштувались на роботу в селі. Керував цією групою солдат Перемишленніков  Василь, який працював бляхарем в селі. Староста села Рибаченко Тимофій Якович, бувший вчитель знав про підпільну групу і допомагав їй. Підпільна група тримала зв'язок з партизанами, що діяли у сусідніх лісах, надавали допомогу партизанам зброєю і продовольством, а також і транспортом. В хаті старости було вбито німецького «ландшафтвіра» Гартмана партизанами с. Медвідки. Участь в партизанському русі брали селяни:  Капшієнко Дмитро Григорович, Гудзь Арефта Гаврилович, Гудзь Василь Арефтович, Петрик Дмитро Васильович, Бондар Сидір Макарович і інші. Через цих людей партизани діставали зброю, одяг, взуття, їжу, нічліг, човни для переправи, воні з підводами, знали що і де відбувається, особливо по будівництву «Вервольфа» в Коло-Михайлівському лісі, де в роботах брали участь селяни з Лаврівки.

Дівчина. «Німеччина… прийшовши в бараки, нас одразу погнали на фабрику, все від нас забрали, залишили нас в одних комбінезонах. Ночували ми цю ніч у бараках, у яких прийшлося жити цілих три роки. У таборі вже жили невільники,  другого дня нас вгостили шпинатом, яка страшна показалась нам ця їжа після домашніх українських сухарів, надіючись на останній сухар не хотілося снідати. Але через декілька днів сухарів не стало і прийшлося їсти шпинат і брюкву – першу страву німецького населення. Живемо в таборі наче пташки у клітці!»

Ведуча І. Чи мають люди право відібрати щастя?

Чи вони думають, що Господа нема?

Тепер в них руки у крові, аж по зап’ястя.

Їх Бог впізнає, покарає із повна.

Аня. За Маріуполь, за гордий Азовсталь..

За Миколаїв, Гостомель, Ірпінь і Бучу..

За Харків, вже крихкий немов кришталь.

І за Херсон як рану вже пекучий.

За Вінницю, Краматорськ, Лиман і за Дніпро…

За всі міста, які ще не назвали.

За те, що ворог приніс в країну зло.

За всіх, кого безжалісно вбивали...

Ведуча ІІ. Остаточного знищення зазнало село в час відступу німецько-фашистських загарбників. Німці хотіли використати Пд.Буг як прикордонний рубіж проти наступу армії на Вінницю. В селі проходив фронт. В час боїв село було розгромлене і спалене.

Вчитель.Вже 16 березня 1944 р. командувач 1-го Українського фронту маршал Г. К. Жуков дав наказ перекинути більшість дивізій 38-ї армії з-під Вінниці, форсувати Південний Буг у районі Сутисок і зосередитися біля Жмеринки, щоб відрізати шлях відступу німецьких частин у напрямку Кам'янця-Подільського. Однією з перших на східну околицю Вінниці 16 березня вийшла 183-а стрілецька дивізія. В ніч на 17 березня німці залишили вокзал. Вранці військові частини рушили до центру міста. Вийшли до Південного Бугу з районі П'ятничан, очистити Старе місто і на південь від Вінниці зайняти плацдарм на правому березі ріки, біля населеного пункту Сабарова. Наступ на цій ділянці ставив під загрозу оточення вінницьке угруповання ворога, підсилене на той час піхотною дивізією з резерву командування групи армій «Південь».

Відео «НЕП»

Дівчина «Добрий день , дорогі друзі

Серце моє в тузі, передайте ви привіт всій моїй окрузі.

Передайте ви привіт із міста Берліна,

Не забудь же українців , рідна Україно!

Бо ти – наша мати, ще тобі прийдеться , земле

Нас змучених зустрічати…

Коли Берлін став на військовий стан, умови нашого життя стали ще гіршими, все частіше і частіше почали бомбити, по шість нальотів за добу…. Проживши в Берліні 2 роки і шість місяців свого власного імені та прізвища не мала. Це було не життя, а існування. Номер одягу, шафи, ложки, миски, нар і по реєстраційних книгах. Нас було 300 чоловік, мій був № 132. В нашій кімнаті було чотирнадцять двоповерхових нар…. Мої були під вікном.

Неділя – вихідний день … Щоденно дають два рази їсти на день, а в неділю раз, з туги і голоду можна вмерти….Ідемо на села працювати за харч, цілий день на полі, повертаємось до табору – наче в тюрму. Натомившись за цілий день, засипаємо солодким сном. Часто ввижається щось рідне, домашнє, українське. Часто сниться мама, тато, сестри….»

Ведуча ІІ.

Неможливо перерахувати всі подвиги наших односельців на фронтах другої світової війни. На фронт пішли 385 чоловік, а повернулися 176.

Ведуча І:       Ми пишаємось  і не забудемо ратних подвигів  наших земляків.

.

Ведуча ІІ.

Пройшло  79 років… 79! Ціле життя людське. Мені тільки __. Але коли я дивлюся кадри війської хроніки, думаю про одне: як вони вистояли, як витримали це жахливе пекло? Я схиляю голову перед героїзмом наших  дідів, прадідів, бабусь, прабабусь.

Дівчина. «Січень 1945 рік. Все частіше вибухають бомби по Берліну, все ближче і ближче чути звуки команди. Скільки радості приносить та бомба, котра розривається поряд з тобою!!!!!!!Для кого горе, а нам –радість! День не відрізнявся від ночі коли налітали сотнями літаки. Не раз були завалені виходи із сховища, але все - таки душа радіє…. Надієшся на своє щастя, ось-ось побачимо ми його! І нарешті – 23 квітня, о першій годині дня, у понеділок, прийшло щастя. Нас звільнили, вирвали нас з лап проклятого звіра, з яких ми не могли вирватися, хоча і надіялися. Велика подяка воїнам., які пройшли такий далекий шлях, переживаючи різні труднощі, скільки радісних сліз вилито в цей день, скільки подяки винесено воїнам!!!! О 16 годині нас переправили через річку Шпрес, рухаємось знову в дорогу – на Схід, додому…

Добрий день Україно! Прийми в гості нас,

Прийми в гості рідна, прийми, не ображай,

Бо я натерпілась за весь рідний край! »

Ведуча ІІ.Яку ж це потрібно мати моральну силу, стійкість і ненависть до ворога, щоб пройти через усі муки пекла – голод, холод, концтабори. І залишитись Людиною!

   Ведуча І.  Коли я слухав розповіді мого прадіда, думаю: цього жаху могло б і не бути. І не було б сотень тисяч інвалідів на все життя. Не було б вдов і сиріт. Не було б того великого загальнолюдського горя і рік материнських сліз. Але сьогодні кожен день для українців іспит.

Кожен день живемо як востаннє.

Кожен день на очах зі слізьми

Мріємо коли вже мир настане.

5. Скільки життів цей рік у нас забрав?!

Скільки ще він буде забирати?!

Хтось з дому свого поспіхом втікав,

Аби життя дитині врятувати.

Пісня «Буде весна»

  Ведуча ІІ

Народжені жити, любити, творити давно пішли в інші часи, для них війна закінчилася не салютом, а свинцем у серці. Вони заповідали нам берегти, пам’ятати і любити свою Батьківщину. Тож завдання нашого покоління не дати забути людей, які  прославили Вітчизну своїм героїзмом.

Ведучий І:      Кожного дня переступаючи поріг рідної гімназії ми відчуваємо погляд  мужньої, великої людини, нашого земляка Побережного Станіслава Андрійовича. 2 січня цього року під час виконання бойового завдання солдат Станіслав Побережний отримав вогнепальне осколкове поранення. Він потрапив під мінометний обстріл поблизу міста Соледар Донецької області. Протягом місяця лікарі боролися за його життя у  Дніпрі, Черкасах, Києві, а 1 лютого його серце зупинилося у військово-медичному клінічному центрі Західного регіону у Львові.

Назавжди у нашій пам’яті залишаться згадки про земляка. Він народився 20 жовтня 1969 року в с. Лаврівці. У 1984-му закінчив місцеву школу, а протягом 1986-1987 рр. навчався на водiя та автокранівника при ДОСААФ. Протягом 1988 та 1989 рр. проходив строкову військову службу в м. Фінстервальде (Німеччина). Після демобілізації у 1989 р. працював у колгоспі «Дружба», потім – у Вінницьких тепломережах. З 1999 року був водієм маршрутного таксі, а протягом 2005-2019 рр. – водієм служби таксі м. Києва. 26 лютого 2022 року мобілізований до лав ЗСУ та проходив службу на півдні України. Був майстром взводу технічного забезпечення танкового батальйону військової частини А3425.

Станіслав Побережний віддав життя за Україну. Це важка втрата для його трьох доньок та онука. Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та всім, хто знав його..

Ведуча ІІ. Наш  обов’язок – бути гідними  їхнього подвигу. Усіма своїми справами утверджувати мир, злагоду та суспільну гармонію на нашій рідній та вільній українській землі.

Час спливає. Іде зміна поколінь, як і потрібно у житті. Тому особливо важливо, щоб юні знали і пам’ятали про тих, хто не жаліючи сил, здоров’я і життя воював і воює з фашистами.

Ведучий І

  Бажаємо всім  вам  чистого , мирного неба ,  здоров’я,  радості  та довгих щасливих літ …

Ведучий ІІ

 Хай  Господь   оберігає  вас  від  всякого лиха !