Історія українського театру та літератури. Театр корифеїв

Проєкт на тему: Підготувала Никитюк Валентина. Театр корифеїв

Театр корифеїв- перший український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді тодішньої Російської імперії ( тепер м. Кропивницький), і в цей рік український театр відокремився від польського і російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. Із Театром корифеїв також пов’язані імена Марії Заньковецької, Панаса Саксаганьського. Саксаганський Панас Карпович Заньковецька Марія Костянтинівна. Садовський Микола Карпович. Кропивницький Марко Лукич

Історія. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв, українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. У 1887 році виступали в Казані. На вистави ходило багато поляків, яким, за словами журналіста часопису «Kurjer Lwowski», мова Шевченка є зрозумілішою, ніж місцевим росіянам. Старицький Михайло Петрович

1907 року Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві перший стаціонарний Український театр. У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя. Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах. Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни (1914 рік), коли владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні. Вистава «По ревізії» 1885 року

Театрознавець Ростислав Пилипчук в «Історії українського театру (від витоків до кінця ХІХ ст.)» відмічає невіддільну частину сюжетів театру корифеїв від різноманітних фольклорних мотивів, обрядів та ігр, які український народ поєднував з піснею й танцем. Під час вистави можна було побачити сватання, весілля, колядки, щедрівки та інші календарно-обрядові пісні. Більшість творів, які ставилися на сцені були авторськими. В них розповідалося про життя, побут та проблеми простих українців. Завдяки тісному зв'язку між лицедією та глядачем, театр здобув широкої популярності серед тогочасного населення. Троїцький народний будинок, у якому з 1907 року діяв перший український стаціонарний театр. Нині — Київський театр оперети

Корифеї українського театруІван Карпенко-Карий. Старицький Михайло Петрович. Кропивницький Марко Лукич

Садовський Микола Карпович. Саксаганський Панас Карпович. Заньковецька Марія Костянтинівна

Заньковецька Марія Марія Костянти́нівна Занькове́цька (справжнє прізвище — Адасовська; 23 липня (4 серпня) 1854 село Заньки, нині Ніжинський район, Чернігівська область — 4 жовтня 1934, Київ) — українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ — початку ХХ століть. Народна артистка Української РСР (1922). В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Народилася 4 серпня (23 липня ст. с.) 1854 року в с. Заньки, нині Ніжинський район, Чернігівська область, Україна (тоді Ніжинський повіт, Чернігівська губернія), була п'ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової. Рід Адасовських гербу Корчак походив з XVII ст. і належав до малоросійської шляхти. Дід, Костянтин Григорович Адасовський, був героєм воєн з Наполеоном I, поручиком Бутирського піхотного полку, а батько, Костянтин Костянтинович Адасовський, — суддею.

З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської у Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Вдвох вони часто влаштовували для гостей свого дому в Заньках сімейні концерти.1871 чи 1872 року в 17-річному віці вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. В цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем. За інформацією Ігоря Шарова, згодом чоловіка перевели служити в Свеаборг, і у Марії Костянтинівни з'явилась можливість їздити до Гельсінгфорса і брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії, у професора Гржималі. Всі захоплювалися її чудовим голосом, але, на нещастя, уже в перший рік праці на сцені вона захворіла в Харкові на дифтерит, після якого тембр колись такого сильного меццо-сопрано значно змінився на гірше. Порятунком лишалася сцена. Через деякий час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім'єю і всю себе присвятити сцені.1876 року вийшла на сцену Ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 років та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932 року. В Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся дотепер.

27 жовтня 1882 року в міському театрі Єлисаветграда (м. Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. У 1882 році дівчині прийшло запрошення вступити до української акторської трупи. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського. Пізніше Марія Заньковецька працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого. Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Маючи чудовий голос, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Була серед засновників Театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. 1918 року вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Т. Садовський, Андрій Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 року гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.

1922 року Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій у Радянській України уряд присвоїв звання Народної артистки республіки. До Києва прибула і делегація з Ніжина у складі Ф. Д. Проценка, Т. А. Агре та двох дівчат з села Заньки. Побачивши земляків, Марія Костянтинівна схвилювалася до сліз. Ніжинці вручили їй подарунки та привітання, в якому говорилося: У плеяді корифеїв української сцени Ваш талант сяяв таким яскравим сяйвом і так із сцени освітлював глядачам правду і кривду життя, що захоплював їх до найвищого екстазу, а ті утиски і пригнічення українського театру, культури і письменництва, які чинились царським режимом, блякли в промінні Вашого генія. Нелегко було Вам добувати дозвіл царської влади показати дійсне українське театральне мистецтво в такому центрі, як Петербург. І тоді передова критика і корифеї критики і літератури схилили голови перед Вашим генієм і визнали в пресі, що Ваш талант сяє яскравіше, ніж талант всесвітньої Сари Бернар…“”Заньковецька в ролі «Івги Цвіркунки» в опереті Миколи Лисенка«Чорноморці», 1892 р.

Іван Карпенко-КарийІва́н Карпе́нко-Ка́рий (справжнє прізвище — Тобілевич; 17 (29) вересня 1845, Арсенівка, Бобринецького повіту, Херсонської губернії, тепер Новомиргородський район, Кіровоградська область — 2 (15) вересня 1907, Берлін) — український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру. Брат Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Марії Садовської-Барілотті. Псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»Останній фотопортрет митця

Народився у родині зубожілого дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича гербу Тривдар, управителя поміщицького маєтку. Навчався у Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 року працював писарчуком станового пристава у містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.1864 року — на службі в повітовому суді.1865 року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь в аматорських виставах О. Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1870 року одружився з Надією Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її троюрідний племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому семеро дітей.1881 року втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.

1883 року в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М. Старицького.1883 року одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М. Старицького.1884 року заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». У 1886–1887 роках опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1886 року в Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого.1887 року, отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.1888 року з І. Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата Панаса Саксаганського.1890 року вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».Іван Тобілевич з братом Миколою, учнем Херсонської гімназії. 1868 р.

1897 року склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.1899 року написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини XVIII століття. У 1900–1904 роках створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».1906 року захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 2 (15) вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби (рак печінки та селезінки) у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

Михайло Старицький. Миха́йло Петро́вич Стари́цький (2 (14) листопада 1839, Кліщинці — 14 (27) квітня 1904, Київ) — український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч. Один з корифеїв українського побутового театру. Батько української письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 р. померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого двоюрідного дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка. У 1851—1856 рр. хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих.

1858 р. Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а 1860 р. родина Лисенків переїздить до Києва, і Михайло разом із Миколою перевелися на фізико-математичний факультет до Київського університету. Навчаючись там, обидва стали членами Київської (Старої) громади, яка була об'єднана ідеєю любові до української літератури, мови, музики, історії. Разом з друзями Михайлом Драгомановим, Петром Косачем відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. У 1861 р. Старицький та Лисенко провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського. Пішки мандрували Україною, збирали фольклор. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко та Михайло Старицький упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі. Того ж року, повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною.

У 1862 р. одружився із молодшою на 9 років рідною сестрою троюрідного брата Миколи Лисенка Софією Віталіївною. Молодих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові.1864 р. повертається до Київського університету, але навчається вже на правничому факультеті. 1865 р. закінчує навчання у Київському університеті. У 1871 р. оселився в Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком — вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів». Старицький записував народні пісні, які потім видавав у обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).5 (17) грудня 1872 р. в приміщенні початкової школи сестер Марії та Софії Ліндфорс (на вул. Фундуклеївська, 21) відбулася перша вистава українського музичного театру в Києві — «Чорноморці», автором якої був Микола Лисенко, а постановник опери — Михайло Старицький.

1878 р. під тиском імперської влади Старицький припиняє активну громадську діяльність і деякий час, імовірно, мешкає у своєму родовому маєтку. Його перебування в цей період за кордоном, про що йдеться у деяких розвідках, практично нічим не підтверджується. До діяльного суспільного життя письменник повертається 1880 р. У 1883 та 1884 рр. митець видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски). У серпні 1883 року Михайлу Старицькому було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як Театр корифеїв. Згаданий колектив у жовтні 1882 року створив у Єлисаветграді Марко Кропивницький, який і надалі продовжував виконувати в ньому обов'язки режисера. Старицького запросили до театру передусім як мецената, і він повністю виконав свою шляхетну місію. Драматург, як відомо, продав свій маєток у Карлівці та майже всі виручені кошти потратив на потреби трупи. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж на імператорській сцені, мали найкращі декорації та костюми. Театр Старицького гастролював по всій Росії з величезним успіхом.1885 р. через низку причин Старицький залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. У 1895 р. митець залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості. Помер Михайло Старицький від серцевої недуги в Києві 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому кладовищі.

Марко Кропивницький. Народився 10(22) травня 1840 р. у селі Бежбайраки Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер с. Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області). Початкову освіту здобув у приватній школі шляхтича М. К. Рудковського в слободі Олександрівка. 1856 року із похвальною грамотою закінчив трикласне повітове училище в м. Бобринці. Служив там же у повітовому суді. У 1862-1863 рр. — вільний слухач юридичного факультету Київського університету. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п’єсу «Микита Старостенко». З лютого 1864 р. — знову на службі в Бобринецькому повітовому суді. З 1865 — у м. Єлисаветградi (тепер м. Кіровоград), куди перенесено повітовий центр. Працює секретарем поліційного управління, згодом — у Єлисаветградському сирітському суді. На 28-му році життя одружився з Олександрою Костянтинівною Вукотич (1851-1880). З 1869 р. — секретар Бобринецької міської думи.

У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду. У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі М. Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання». З 1873 р. — у складі Харківського театру Александрова—Колюпанова.1874 р. М. Л. Кропивницький отримує запрошення до Петербурга, де виступає з великим успіхом. У лютому 1875 р. вирушає на гастролі в Галичину, де стає наставником і режисером галицького театру «Руська бесіда», привносить ряд новацій у його діяльність. В 1876—1881 рр. — у складі російських труп Сімферополя, Єлисаветграда, Кременчука.

У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру. Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909).1890 р. оселився на хуторі Затишок під Харковом; одночасно з працею на хуторі очолював українські трупи, часто виїздив із ними на гастролі. Помер 21 квітня 1910 по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) — за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім’ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

Микола Садовський. Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище Тобілевич) народився 1 (13) грудня 1856 у селі Кам’яно-Костувате на Херсонщині. Його батько Карпо Адамович Тобілевич викупив із кріпацтва його майбутню матір Садовську Євдокію Зіновіївну. Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем, бере участь практично у всіх найбільших битвах. Був нагороджений. Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак повернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням — театром. У 1881 році Садовський виходить на професійну сцену, працює спочатку в трупі М. Л. Кропивницького, потім у трупі М. П. Старицького. А 1888 року організував власну трупу. У 1888 році Микола Садовський спільно з М. К. Заньковецькою очолив власну трупу. Згодом, в 1898 році ця трупа злилася з трупою Саксаганського, а в 1900 році з трупою Кропивницького. У 1905 р. Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові.

Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві. Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського. У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів — в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.). Помер 7 лютого 1933 у Києві.

Панас Саксаганський. Панас Карпович Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич) народився 3 (15) травня 1859 року в селі Кам’яно-Костувате Бобринецького повіту Херсонської губернії, (нині Братський район Миколаївської області)Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі. Ще школярем захопився влаштуванням аматорських вистав.1877 — закінчив Єлисаветградське реальне училище. Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудою М. Кропивницького.1878 року пішов на військову службу (Одеська юнкерська школа). Служив у 58-му Празькому піхотному полку, розташованому у. Миколаєві. Брав участь в українських виставах трупи Чернишова. Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом М. Кропивницького та М. Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці». З 1885 р. — у трупі М. Кропивницького, з 1888 р. — у М. Садовського, в 1890–1898 та 1905–1909 рр. очолював Товариство Українських Акторів.

Режисерську діяльність розпочав у 1889 році, поставив понад 260 вистав. У 1903 Саксаганський познайомився у Варшаві з Ніною Левченко, яка стала його дружиною. Впродовж 1910–1915 рр. гастролював у трупах Т. Колісниченка та ін. 1915–1916 — працював у Товаристві Українських Акторів під орудою Івана Мар’яненка, з 1916 р. — в Товаристві Українських Артистів. У 1918 створив у Києві Народний театр, на базі якого в 1922 був організований Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (нині – у Львові).18 вересня 1925 року РНК УСРР присвоїла Панасу Саксаганському звання Народного артиста республіки. В складі новоствореного Театру ім. М. Заньковецької, з 1926 р. гастролював у різних театрах; останній раз виступав на сцені 12 травня 1935 року. Народний артист СРСР (1936). Саксаганський – автор комедій «Лицеміри» (1908, запрещ. Цензурою) і «Шантрапа» (соч. 1913), присвячена високому призначенню мистецтва сцени. Був також видатним педагогом, виховав видних українських акторів і режисерів – Б. Романицького, В. Любарта та ін. Помер Панас Саксаганський 17 вересня 1940 в Києві.

Дякую за увагу!