Урок-культурна подорож "Великдень у родині Івана Франка: дух і смак традицій"

Про матеріал
Цей матеріал дасть змогу розглянути не лише літературну спадщину Івана Франка, але й зупинитися на тих традиціях та звичаях, які митець так особливо цінував ще з дитинства. Цей урок дозволить краще зрозуміти не лише Івана Франка як поета, фольклориста, етнографа, але й як вірного сина свого народу та відданого хранителя його культурних скарбів. Перед нами відкривається портрет справжнього сина України, людини, яка віддавала серце і душу народові та його культурному надбанню.
Перегляд файлу

 

 

 

        

Франко Іван життєвий і творчий шлях

 

 

 

Культурна подорож

 

«Великдень у родині Івана Франка:

дух і смак традицій»

 

                                                                           

  Викладачка:  Дудаш М.В.

 

 

Розглянуто і обговорено

на засіданні МК

суспільно-гуманітарних дисциплін

Протокол №______ від _________

Голова МК___________Бобинець М.Т.

 

Культурна подорож

«Великдень у родині Івана Франка:

дух і смак традицій»

Мета: вивчити та розібрати основні традиції, звичаї та обряди, пов'язані з Великоднем у родині поета, фольклориста, етнографа Івана Франка;

спонукати молодь до вивчення та розуміння традицій і святкування Великодня;

сприяти формуванню шанобливого ставлення до традицій та культурної спадщини;

заохочувати підлітків  до активної участі у створенні своєї родинної традиції Великодня.

Тип заняття: розвиток компетентностей

Методи і прийоми: випереджувальне завдання, аналіз текстів І.Франка, декламування віршів, обговорення.

Сьогодні воскресає не тільки весна,

але і Христос воскресає,

не тільки зима зазнає поразки,

зазнає поразки смерть в усіх своїх формах,

зло у всіх своїх проявах, не виключаючи й етичних.

Іван Франко «Писанки» (1893)

Перебіг заходу

  1. Етап орієнтації, мотивації діяльності

На річках скресає лід. З вирію повертаються птахи і замиловують слух своїм радісним щебетанням. Віє теплий вітерець; повітря пахне свіжим, ніжним ароматом першої травички та дрібних квітів. «Гріє сонечко! Усміхається небо яснеє…»  У тому ясному сонячному промінні ніжиться пухка чорна рілля, яка немов притихає в очікуванні доброго сімені, що от-от упаде в її лоно і розівʼється пишним колоссям… Усе це звіщає прихід весни, що про неї Іван Франко писав:

Весно, що за чудо ти

Твориш в моїй груди?

Чи твій поклик з мертвоти

Й серце к жизні будить?

˂…˃

Всюди чую любий глас,

Клик життя могучий…

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі!

 

  1. Етап цілевизначення

Сьогодні ми з вами зануримося у світ традицій та обрядів українського народу, а також доторкнемося до величної творчості видатного українця - Івана Франка. Перед нами відкривається портрет справжнього сина України, людини, яка віддавала серце і душу народові та його культурному надбанню.

 

Іван Франко не лише був видатним поетом та письменником, він також був фольклористом і етнографом, який глибоко вивчав народні традиції, звичаї та обряди українців. Ви, напевно, знаєте, що цей великий діяч не лише розповідав про Україну, але й сам втілював її дух у своїй повсякденній життєвій практиці. Франко ходив у вишиванці, символізуючи свою глибоку приналежність та любов до своєї Батьківщини.

 

Сьогодні ми розглянемо не лише його літературну спадщину, але й зупинимося на тих традиціях та звичаях, які Франко так особливо цінував ще з дитинства. Цей урок дозволить нам краще зрозуміти не лише Івана Франка як поета, але й як вірного сина свого народу та відданого хранителя його культурних скарбів.

 

  1. Етап цілереалізації

СЕНСИ І СИМВОЛИ ВЕЛИКОДНЯ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ІВАНА ФРАНКА: ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ СТОЛІТТЯ

Слово викладачки

Весна несе з собою нове життя, красу, радість, любов та світло надії. З нею приходить і довгоочікуване свято Великодня. Свято весняного оновлення природи, Христового Воскресіння з мертвих, перемоги життя над смертю, торжества любові і правди… Потужну енергетику Великодня Іван Франко ословив так:

«Сьогодні воскресає не тільки весна, але і Христос воскресає, не тільки зима зазнає поразки, зазнає поразки смерть в усіх своїх формах, зло у всіх своїх проявах, не виключаючи й етичних. Перемагає правда і справедливість: в німій люті, в судорогах корчиться вже безсила кривда, в ніщо перетворюються несправедливі присуди несумлінного судді-боягуза. Торжествує опльовувана вчора, катована і на ганебному стовпі розп’ята любов; плинуче з неї пробачення, яке ще вчора могло видатись пустим словом, сьогодні стає могутнім громом, який трощить затверділі серця людей, посивілих у виконанні церковних обрядів і приписів і в бездушному лицемірстві. «Христос воскрес!»».

Різні аспекти великодніх традицій, їх походження, поширення та побутування були предметом наукового аналізу Івана Франка. У фольклористичних та етнографічних працях «Писанки» (1893), «Людові вірування на Підгірʼї» (1898), «Галицько-руські народні приповідки» (1905–1910), мемуарному нарисі «Моя вітцівська хата» (1913) він зафіксував та пояснив прадавні вірування, ритуали та звичаї українців, повʼязані з приходом весни.

  Листівка Олени Кульчицької із серії “Христос Воскрес”. 30-ті роки ХХ ст.

 

Іван Франко і до сьогодні залишається одним із найґрунтовніших та найавторитетніших дослідників двох анонімних текстів давнього українського письменства – «Слова о Лазаревѣ воскесеніи» (кін. ХІІІ-ХІV ст.) та «Слово о збуреню пекла» (ХVІІ ст.), яким присвятив окремі студії «Южнорусская пасхальная драма» (1896), «Слово о Лазаревѣ воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми” (1900), «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма» (1908). До речі, саме Іван Франко був також і першопублікатором барокової великодньої пʼєси «Слово о збуреню пекла».

 

  •      

Праці Івана Франка “Южнорусская пасхальная драма” та “Писанки” у тогочасній періодиці.

 

 

Великдень, як і Різдво,  – свято дуже величне, предковічне і родинне… «Се одно з найбільших, а у нашого народа таки найбільше свято», – зазначав Іван Франко у своїй праці «Галицько-руські народні приповідки». А у розвідці «Людові вірування на Підгірʼї» (1898) письменник пояснював: «Великдень так називається тому, бо як Христос воскрес, то на тоту памʼятку пан Біг сточив два дні докупи» .

Великдень – найбільш радісне та урочисте свято. Його очікують з великим нетерпінням та благоговійною радістю. Завчасно приглядаються до погоди уже на Благовіщення (25 березня/ 7 квітня). «Яке Благовіщення, такий Великдень» – вірили у Нагуєвичах, рідному селі Івана Франка. А у вербну неділю радісно вітали один одного примовляючи: «Не я бʼю, верба бʼє, від нині за тиждень буде Великдень!».

 

  Фрагмент експозиції їдальні у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка.

 

Великодню передує Великий піст – час духовного очищення і всепрощення. Останній тиждень перед Великоднем у народі називають Страсним, Білим, або Чистим. Тоді посту дотримуються особливо суворо, а кожен день має своє символічне наповнення.

Здобувачі освіти презентують випереджувальні завдання

 

  1.  

Так, у понеділок, як твердив Іван Франко, у Нагуєвичах «купують звичайно все потрібне для Великодніх свят: муку, коріння, а також одежу, капелюхи, хустки». У Чистий, «Живний» четвер святкують (тобто ніякої роботи не роблять!) і, особливо старі люди, як повечеряють, то «їдять аж свячене на Великдень (постять триднівку)». У деяких регіонах України у «живний» четвер господині печуть паску, бо в пʼятницю не можна. Страсну пʼятницю «годиться постити рано аж до закінчення церковної відправи. Того дня належиться конче їсти рибу. Коли не свіжу, то бодай селедця».

 

Фрагмент експозиції інтер’єру кухні у батьківській хаті Івана Франка у Державному історико-культурному заповіднику “Нагуєвичі”.

«Не такого посту хоче бог від нас…»

 

Не такого посту хоче бог від нас,

Щоб сушив ти тіло й дух приспав ураз.

Бо який пожиток тілом голод знати,

А без добрих вчинків духом умирати?

І який пожиток від їди здержаться,

А на блуд і здирство пильно поспішаться?

І який пожиток, щоб лиця не мити,

А в холодну пору голого не вкрити?

І яка заслуга, що в нас тіло сохне,

А у нас голодний під порогом дохне?

Чи то дуже чесно всю ніч в темній хаті

Гаряче молиться, к богу припадати,

Поки там під тином з голоду та стужі

Умирають бідні, зойкають недужі?

________________________________________

Викладачка:

-А що ж є найбільшим символом Великодня?

- А які традиції випікання паски були у родині Франка?

 

2.

У пʼятницю увечері бойки (бо ж Іван Франко був бойком!) замішували і тісто для ритуального великоднього печива – паски. Спершу готували опару: розчиняли дріжджі у молоці (чи воді), куди всипали невелику кількість борошна. Тобто заколочували «на рідко» і клали «киснути до вечера (в пʼятницю)». Тоді в окремій посудині, призначеній спеціально для паски, замішували тісто і знову залишали киснути (уже на ніч). До паски додавали ще усілякі пряні присмаки і запахи, як-от бібки (плоди лаврового листя), гвоздику, імбир, цитвар (корінь куркуми цитварної, що має жовте забарвлення). Підсипати муки і місити потрібно було доти, поки тісто не відстане від рук. Після цього паска мала постояти ще трохи на столі, підрости і тоді в суботу рано «до дня» її саджали у піч, змастивши попередньо яйцем (у деяких регіонах мастили сметаною або маслом). Піч мала бути уже розігріта, але не за гаряча, бо тоді великоднє печиво всередині буде сире, а зверху тверде. Перепекти паску також не годиться.

У Нагуєвичах за бойківським звичаєм у вітцівській хаті Івана Франка пасок пекли дві – велику паску та її посестру, яку так і називали «сестра пасчина». Разом з паскою саджали до печі і невеличкі пасочки, які називали перепічками. Тісто замішували на дріжджах. Найкращим для великоднього печива вважалося пшеничне борошно. Одначе насправді рідко хто з бойків мав пшеничну паску; здебільшого випікали її з жита, ячменю або й навіть вівса. Щоправда, у домі Якова-коваля (як у заможного селянина!) паска таки була з пшеничного тіста. У автобіографічному нарисі «Моя вітцівська хата» Іван Франко так описав процес випікання паски у родинній оселі в Нагуєвичах:

«Паска – се був величезний хліб із чистого пшеничного тіста, розчиненого на молоці та заправленого різним пахучим корінням, як товченими бібками (лавровими горішками), гвоздиками та імбиром, що додавав тісту жовтої краски, а також родзинками. Приготовити се тісто відповідно, вимісити та всадити до печі – се була немала штука та свідоцтво вмілої господині. Паску саджав до печі звичайно сам господар, примовляючи «Господи благослови». Посестру та перепічки саджала вже сама господиня, від вмілості та бачності якої залежало також добре випечення того великоднього печива» [т. 39, с. 246].

Паску по всій Україні у той час пекли велику. Кожна господиня хотіла, щоб її паска була найгоноровіша, тобто – найбільша у селі.

 

Слово викладачки

Про паску як «величезний хліб» згадує не лише Іван Франко. Свідчать про це також і етнографічні записи, спогади мешканців різних регіонів, а також світлини, які дійшли до нашого часу. Так, Володимир Шухевич у своїй фундаментальній праці «Гуцульщина» твердив, що деякі гуцули «печуть одну паску з 10–15 фунтів муки [тобто з 4,5–6,8 кг борошна. – Н. Т.], а иньші печуть менші, за те більше їх». Етнограф Юрій Жаткович, зафіксував у своїх записах (опублікованих ще 1896 року), що тісто на паску на Закарпатті важило 20–25 кг, тож, щоб його добре вимісити, підняти і запхати у піч потрібно було щонайменше двоє людей («двоє дужих челядий»), часто це робили ґазда з ґаздинею. Анна Франко-Ключко, яка у 1921–1939 роках мешкала у с. Довгому на Закарпатті, також згадувала, що паски пекли у селі такі великі, що «нераз доходили величини колеса» і щоб витягти паску з печі треба було нераз і «челюсти» у печі розвалити. Не дивно, що при такій величині святкового печива, воно часом було усередині непропечене.

 

Довгий час паски випікали на спеціальній колесоподібній лопаті, яку називали «круг». Про вигляд і форму тієї лопати, що упродовж року висіла за кроквою під стріхою, згадував Іван Франко так:

«…Круг – велика лопата, зложена з довгого, більш як на два метри, держална, закінченого широкою, може, на півметра, дошкою, і двох менших дощечок, що поперечними листвами були прикріплені до тої середньої дошки і обрізані в колесо. Ся велика лопата була призначена спеціально для печення паски. В великодню суботу її здіймав господар із її звичайного місця в диму, господиня мила її і саджала з неї до печі паску, її посестру та більше або менше перепічок» [т. 39, с. 246].

Клопоти з великодніми “бабами”. Ілюстрація з великоднього номера газети “Народне слово” за 1911 р.

 

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття замість лопати почали дедалі частіше використовувати пасківники (бабники, ринки) – глиняні або поливані форми для випікання. У Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка збереглося кілька таких глиняних форм, у яких випікали паски та баби. До речі, великодніми «бабами», на відміну від пасок, називали значно багатше за інгредієнтами та смаковими властивостями печиво, яке готувалося на 30 або й навіть на 60 яєць, значно солодше за паску і з великою кількістю запахів і бакалій. Про такі великодні «високі баби на 60 жовтків», які випікали у домі Олександри Ігнатович (рідної сестри Ольги з Хоружинських) у Києві, згадує й Анна Франко-Ключко.

  •   

Глиняні форми для випікання паски і бабки. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Фото Б. Мелих.

 

Викладачка:

-А про які атрибути Великодня ми ще не згадали?

 

3.

 

Обовʼязковим атрибутом Великодня є писанки та крашанки. У християнській традиції вони є «символом муки і воскресіння Христа». «Писанки у нашого народу мають значення до певної міри талісмана, – відзначав Іван Франко у статті «Писанки» (1893). – Свячені писанки або взагалі освячувані яйця є першою стравою, яка переломляє піст» [т. 29, с. 34]. Сам звичай розписування та фарбування яєць сягає своїм корінням ще дохристиянських часів. Кожна господиня старалася завчасно назбирати яєць на писанки, які починали писати уже з середини Великого Посту. При розписуванні писанок не можна було згадувати померлих, бо це «принесло би смерть тому, хто писанку тоту дістане». Яйце віддавна символізувало початок життя, було міфологічним образом сонця і вогню. «Зокрема червоне фарбоване яйце є символом сонця, а далі багатства, любові, краси, здоровʼя» [т. 29, с. 35].

Микола Антохій. Великодня листівка. 60-і роки ХХ ст.

 

Писанки назбирували до Великодня на подарунки один одному. Хто не умів сам розписувати яйця, то носив до писанчарки (писанкарки, писарки) – так називали «вправних до того і терпеливих жінок», які займалися розписуванням яєць. Дівчата на Великдень обдаровували ними хлопців на знак своєї приязні та кохання. Діти тішилися їх яскравими барвами та вигадливими візерунками, селяни зберігали їх у хаті під образами «від однієї великодньої ночі аж до другої», вірячи у їх помічні лікувальні властивості та звʼязок із «нашим реальним світом і світом другим – таємничим, міфічним, де живуть люди чи духи, що звуться рахманами» [т. 29, с. 35]. Рахманами називали душі побожних предків. А тому, як зафіксував Іван Франко в етнографічній розвідці «Людові вірування на Підгірʼї», у «Великодню суботу кидають шкаралупу з яєць, котрими помазано паску, на воду, бо під землею є рахмани. Заким шкаралюща допливе до них, то переміниться в яйце» і тоді настає рахманський великдень, який припадає «четвертого тижня по нашім» [т. 54, с. 173], за декілька днів перед Зеленими святами.

У велику «білу» суботу потроху завершувалися святкові приготування. Закінчували прибирати хату і коло хати, милися, купали дітей, приладжували святкову одіж, доварювали скоромні страви на неділю і, звісно, готували усе те, що мали нести до церкви святити.

 

Викладачка:

-          Тож з чого складався великодній «кошик» українців понад сто років тому?

 

Перелік продуктів, які несли до церкви на освячення, упродовж століть залишався відносно стабільним (з невеликими варіаціями залежно від регіону). Переважно це були: паска, яйця (варені і сирі), хрін, сіль, масло, сир, ковбаси, шинки, солонина, печені кури. Звісно, набір продуктів варіювався від рівня достатку та фінансових можливостей чи то селянина, чи то містянина. Бо ж повний комплект цих великодніх смаколиків могли собі дозволити лише «порядні», маєтні, «добрі ґазди», малозаможні господарі вдовольнялися і тим, що мали «які яйця, мало солонини і сира». Володимир Гнатюк, характеризуючи великоднє меню бойків, констатував: «На Великдень бідніші їдять яйця і паску, більше нічого. Як мають сир, то зварять пирогів із сиром. Багатші їдять яйці, паску, ковбаси, солонину, сир (плесканки), масло, пироги».

Паску несли святити у великім кошику або пасківнику – цього разу це була уже не глиняна, а циліндрична дерев’яна посудина (!), схожа на бочівочку, спеціально призначена для освячування продуктів на Великдень. У пасківник клали по шматку всіх приготованих до свята продуктів. Окремо у скатертину завивали паску. І все це несли освячувати до церкви. У Домі Франка у Львові зберігається один такий пасківник, у якому родина Івана Франка освячувала на Великдень продукти.

Пасківник родини Івана Франка. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Фото Б. Мелих.

 

4. Звичай запалювати вогонь

У суботню ніч на страсному тижні розпалювали велике багаття. У «Етнографічному збірнику», що його редагував Іван Франко, читаємо: «Поки біла челядь [тобто дівчата, жінки. – Н. Т.] дома ладить речі під паску, кінчить свої звичайні, суботнї дїла…, дотїль хлопцї і леґінї кладуть коло церкви огонь, провадять побожні бесїди, а письменні в церкві сперед плащениці з дяком і старшими ґаздами Дїянія читають». Про звичай запалювати вогонь на Діяння у ніч на Великдень, читаємо у прегарній етнографічній розвідці Анатоля Свидницького «Великдень у подолян» (1861), яку високо оцінив Іван Франко, відзначивши, що вона «дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до життя і побуту рідного народу і якою гарячою любов’ю обіймав його» [т. 27, с. 8].

«З яким нетерпінням цілий страсний тиждень чекають Великодня, з таким самим, якщо не з більшим, нетерпінням, у Великодню суботу чекають вечора. ˂…˃ Ані пісень, ані ігор в цей час не буває: але звичай вогонь класти включає його в число народних святкувань і розпалює серця. ˂…˃ Парубки розводять його недалеко від церкви, десь у безпечному місці: жінок при цьому вогні не буває, а чоловіки можуть бути усякого віку і сидять звичайно до благовісту на всенощній. Тоді йдуть до церкви, а вогонь залишається не залитим, чого не дозволяється в інших випадках». «Вогонь, розведений парубками, горить і на Великдень, іноді і до вечора, але вже підтримують його лише діти».

Прикметно, що вогонь палили не лише надворі, а й у хаті кожна родина запалювала свічку і ретельно пильнувала, щоб горіла вона цілу ніч. Біля цього передвеликоднього багаття панувало благоговійне мовчання, розмови велися зрідка, і уже зовсім не годилося біля нього сміятися та жартувати.

 

Вогонь у суботню ніч перед Великоднем символізував сходження Святого Духа, світло воскресіння. У народі його часто називали вогнем «Божого гробу».

Цей звичай палити вогонь у ніч на Великдень і до сьогодні існує ще у деяких регіонах Львівщини, Івано-Франківщини, Закарпаття та Волині. Фіксують його також сьогодні і у Німеччині, де у багатьох селах Баварії та Вестфалії це перетворюється на справжні народні гуляння. Вогонь декларував перемогу світла над темрявою, добра над злом. Він був символом очищення, повноправно утверджував весну і виганяв зиму.

 

 

Великдень (1848 р.)

Великдень! Боже мій великий!

Ще як світ світом, не було

Для нас великодня такого!

Від досвіта шум, гамір, крики,

Мов муравлисько, все село

Людьми кишить. Всі до одного

До церкви пруть. Як перший раз

«Христос воскресе» заспівали,

То всі, мов діти, заридали,

Аж плач той церквою потряс…

Так бачилось, що вік ми ждали,

Аж дотерпілись, достраждали,

Що він воскрес – посеред нас.

І якось так зробилось нам

У душах легко, ясно, тихо,

Що, бачилось, готов був всякий

Цілій землі і небесам

Кричать, співать: минуло лихо!

Найзліші вороги прощались,

Всі обнімались, цілувались,

А дзвони дзвонять, не стають!...

 

5. Великодні забави

 

На сам Великдень, у неділю, годилося бути вдома і обовʼязково відвідати Святу Літургію у храмі. Після ранішнього Богослужіння, що завершувалося радісними вигуками «Христос Воскрес!» – «Воістину воскрес!», смачного великоднього сніданку молодь збиралася біля церкви, де у цей світлий день було особливо весело і гамірно. Тут під ясним весняним небом оживала прадавня обрядова веснянково-гаївкова традиція: співали веснянки (гаївки, гагілки), водили хороводи й танки, забавлялися іграми, обдаровувалися та обмінювалися писанками.

Іван Труш “Гагілки”. 1905 р.

 

Чимало таких народних весняних пісень-ігор зібрав і зафіксував Іван Франко у рідних Нагуєвичах 1882 року під час святкування Великодня: «Галя», «Город», «Жінка на торзі», «Жельман», «Надійшла весна, всім людям красна»(записав від сестри Юлії Гаврилик), «Ой де ти ідеш, Івасуню» (записана 1872 р.), «Поставайте дівки в коло», повірʼя і пісню «Журавлі». Окремої праці, присвяченої веснянкам, у науковому доробку Івана Франка немає, одначе у своїх розвідках «Як виникають народні пісні» (1887) та ін. він у той чи той спосіб звертався до характеристики цього фольклорного жанру. Водночас дослідник у статті «Писанки» вказував і на те, що ця давня традиція весняного оспівування воскресіння природи органічно адаптувалася до християнського свята Воскресіння:

«Відчуваючи цей символізм старовинних природних вірувань, християнська релігія використала його для своїх цілей і стародавнє свято воскресіння весни заступила паралельним святом – воскресінням Бога-чоловіка, замученого людьми злими, які, однак, несвідомо виконували волю вищого провидіння. Давній природний символізм був поглиблений, одухотворений» [т. 29, с. 32].

Оригінальна поетична спадщина Івана Франка, зокрема цикл «Веснянки» (що увійшов до збірки «З вершин і низин», 1887, 2-е вид. 1893), також свідчить про особливе замилування письменника цим жанром, намагання його «олітературнити» та актуалізувати у тогочасному суспільно-культурному просторі, надавши текстам виразного громадянського звучання.

 

   Стріляння з моздірів на Великдень. Листівка поч. ХХ ст. З фонду Івана Франка в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

 

Окрім гаївок, якими так весело розважалася молодь біля церкви, на Великдень існував також звичай – стріляти з моздірів (невеличких саморобних гармат). «…Чути стріляння, веселі голоси «Христос воскрес!», церковні співи… «Пасха красная, пасха Господня» — се паски святять коло церкви, дітвора бавиться писанками, парубки скупчилися при тих, що стріляють з моздірів,» – так описував великодні спогади свого персонажа Іван Франко в оповіданні «Ріпник» [т. 21, с. 46].

 

Ярослав Пстрак “Великоднє стріляння”. Листівка поч. ХХ ст.

 

  •     

Великодні листівки Ярослава Пстрака. Початок ХХ ст.

 

Звичай дзвонити увесь день на Великдень  Франко-поет описав у вірші «Великдень». «Великдень! Від самого досвітку чуть: / Воскреснії дзвони гудуть та гудуть!» [т. 1, с. 176], –Дзвони, як і стріляння з моздірів, мали на меті відлякати, відігнати чорта.

 

Поливальні дні

 

6.

У Нагуєвичах, як зафіксував Іван Франко у праці «Людові вірування на Підгірʼї», обливалися не у понеділок, а у вівторок:

«Вівторок по Велицідні називається в Нагуєвичах “обливаний вівторок”. Обливання по інших селах іде в світлий понеділок, але в Нагуєвичах у понеділок храм, то обливання перенесено на вівторок. Обливаються головно молоді люди – парубки і дівчата – сикавками, коновками, збанками. Часом парубки, зловивши котру веселу дівчину, кидають її в річку. Кого ліпше обіллють того дня, так, щоби аж капало з нього, той буде весь рік здоров і веселий. Заміжніх жінок не годиться обливати; така жінка, обіллята чужим чоловіком, має право вилаяти його, коли тимчасом дівка не повинна противитися, а коли лається, то з неї сміються і обливають ще дужче» [т. 54, с. 169–170].

Великодня листівка. ХХ ст.

 

 

 

  1. Підсумок заняття

 

Слово викладачки

Як бачимо, віра в чудо, у воскресіння з мертвих, що є основою християнства, тісно переплелася у великодній звичаєвості з прадавніми дохристиянськими ритуалами: випікання паски, розмальовування писанок та фарбування крашанок, закликання весни за допомогою гаївок та веснянок, водіння танків, ігор, стріляння з моздірів, обливання у понеділок/вівторок та ін.

 

  1. Етап рефлексивно-оцінювальний

 

-          Які нові знання або уявлення ви отримали ?

-          Які аспекти творчого завдання були для вас найбільш цікавими або важливими?

-          Які навички ви отримали або розвинули під час заняття?

-          Чи є щось, що вас здивувало ?

-          Які традиції Великодня вам (вашій родині) близькі?

-          Які висновки ви зробили щодо власних культурних традицій та цінностей?

-          Чи відчули ви  важливість збереження культурних традицій та обрядів для сучасного суспільства?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використані джерела

 

 

1.Тут цитую за вид.: Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ: Наукова думка, 1976–1986; Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ: Наукова думка, 2008–2011. У квадратних дужках після цитат перша цифра позначає відповідний том, друга – сторінку.

 

2.Dyak. Великодні вогні. URL : http://dyak.com.ua/2011/04/26/velykodni-vogni/

 

3.Франко-Ключко А. Великдень у Карпатській Україні // Франко-Ключко А. Для Тебе, Тату. Київ: Ярославів Вал, 2010. С. 309.

 

4.  Мелих Б. Пасківники Дому Франка URL : https://frankolive.wordpress.com/2021/04/29/%d0%bf%d0%b0%d1%81%d0%ba%d1%96%d0%b2%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b8-%d0%b4%d0%be%d0%bc%d1%83-%d1%84%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%b0/

 

5. Про «баби» див. коментар Маріанни Душар до розділу «Печиво» у книзі: Франко О. 1-ша українська загально-практична кухня з численними ілюстраціями та кольоровими таблицями / Передм. і коментарі М. Душар; післямова Н. Тихолоз. Харків: Фоліо, 2019. С. 438.

 

6. Тихолоз Н. Київський Великдень Анни Франко URL : https://frankolive.wordpress.com/2017/04/15/київський-великдень-анни-франко/

 

docx
Додано
1 квітня
Переглядів
92
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку