Історія Великовеселівської школи частина 7

 

 

 

 

                                            Учитель

Учитель мій! Як ми тебе любили,

як слухали тебе в полоні юних мрій!

У пам’яті моїй тримає років сила

               твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

Ти нас повів закохано і сміло

в незнаний світ, чудесних повних чар.

В твоїх словах, що ми в серцях лишили,

пізнали ми любові й дружби жар.

Твій добрий зір в моїй уяві лине…

Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,

ти вчив любити подвиги людини,

красу труда й безсмертний рідний край.

Ось ти ідеш повільною ходою

і слухаєш, як день шумить життям,

а ми,  малі, вітаємось з тобою,

і тепло так всміхаєшся ти нам.

Урок останній. Сонце над землею

сіяло нам. Ми радісні були.

І у життя тепло душі твоєї

ми крізь вітри й негоди понесли.

                Володимир Сосюра

 

 

 

 

 

          Ветерани педагогічної ниви

 

 

             

 

 

 

 

                                Федченко Л.І.                Сніжинська Л.Г.                       Латій Л.І.

 

 

 

 

 

Тхоренко Л.М.        Затяжчук З.П.                Комишенко Ф.Г.            Боровик М.І.

 

                                     .                                 

 

 

 

 

 

Колибанська Л.О.     Канюка І.Я.              Майстренко Г.М.                    Калаур В.С.

 

 

 

 

                                                                    Ястреб М.І

 

 

 

 

 

       Майстренко Галина Мойсеївна, народилась  20 листопада 1924 року в селі Великовеселе Врадіївського району. Галина Мойсеївна закінчила середню школу в Доманівці і поступила до Первомайського учительського інституту. Війна завадила навчанню. Галина повернулась до села. Вона згадує : « В червні 1941 році евакуювались. Але на Дніпрі  німецькі літаки почали бомбити і мене важко поранело в ногу осколком. Ми повернулись до села. Я цілий рік ходила на милицях.»

  Після закінчення війни Галину Мойсеївну направили в село Філімонівку вчителювати.

 В 1947 році  закінчила Одеський учительський інститут.

В 1960 році закінчила Одеський педагогічний інститут факультет російської мови та літератури (заочне відділення).

   Галина Мойсеївна пропрацювала 36 років на педагогічній ниві. Із них - 33 роки у Великовеселівській школі.

  Свій досвід роботи вчителька передала молодим спеціалістам. За свою нелегку, але плідну роботу отримала нагороди:медалі «За долголетний добросовестный труд», «Победитель в социалистическом соревновании», 11 грамот, з них почесна грамота Міністерства освіти СРСР в 1976  році «За достигнутые успехи в развитии народного образования в СССР, в обучении и коммунистическом воспитании подростающего поколения».

 Пам'ять про Галину Мойсеївну назавжди залишилася у серцях її вихованців.

 

 

 

  Федченко Людмила Іванівна народилася 22 лютого 1937 року в селі Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області в сім’ї  селянина.

   У 1954 році закінчила середню Глодоську школу. У цьому ж році поступила навчатися на філологічний факультет Миколаївського педагогічного інституту ім.В.Г.Белінського, який закінчила у 1958 році і одержала призначення учителя української мови та літератури у Великовеселівську школу.

   Людмила Іванівна згадує: « Це село і школа для мене стали рідними. Тут я працювала на педагогічній ниві 35 років. З них 25 років працювала завучем. Любила школу, дітей, їхніх батьків. Тут народилися і виросли дві доньки Світлана і Тетяна.»

    За сумлінну працю на педагогічній ниві Людмила Іванівна має нагороди:  медаль до сторіччя з дня народження Леніна, медаль «Ветеран праці», значок «Переможець соцзмагання». Нагородження 17-ю грамотами.

  У 1992 році вийшла на заслужений відпочинок.

    «Незчулась як пройшли роки праці у школі. Школа для мене була другим рідним домом і залишилася ним до кінця років мого життя. І зараз з болем у серці дивлюсь, як поспішають учителі і учні до школи. І досі вчувається мені шкільний дзвінок, який кликав до школи, до учнів, до праці. Так би хотілось зайти  в клас, привітатись і почати урок».

     Більше половини свого життя Людмила Іванівна  прожила у Великовеселому і вважає себе корінною жителькою. Тут вона одружилася, тут народилися та виросли її дві доньки. Людмила  Іванівна  має внука  Олексія, внучку Іринку  і правнука Павлика.  

  З народженням правнука  вчителька  почала писати чудові вірші. Їх вона присвячує дітям, внукам,  правнукові та своїм друзям.

 

 

 

 

     

              

             

              

                 

 

 

                                                Учні вітають Людмилу Іванівну з Днем Учителя

     

          

           Сповідь матері

Незчулась, як старість підкралась,

Як виросли діти і внуки,

Для них все життя я старалась,

Все знають натруджені руки.

 

Осталась сама біля хати,

Рано я стала вдовою

Роз’їхались діти від мене,

Щастя спливло за водою.

 

Та не нарікаю на долю,

Я зовсім не одинока,

Є друзів у мене багато,

Це щастя дано від Пророка.

 

А ще повідомила дочка,

Правнук народився у мене,

Яка я щаслива й багата:

Альоша вже має синочка!

 

У вузі навчається внучка.

Яка це радість для мене!

Бабусею стала дочка.

Це щастя велике, о нене!

 

Надіюсь на радість, на зустріч.

Приїдуть всі діти і внуки,

Зберемось всією сім’єю,

Правнучка візьму я на руки.

 

О Боже! Яка я щаслива!

Павлусик подасть рученята,

Усміхнеться внучка вродлива,

Хто скаже, що я не щаслива?

 

Комарова Лідія Іванівна народилась 29 серпня 1928 року в селі Новопавлівка Врадіївського району Миколаївської області в сім’ї селянина. В сім’ї було п’ятеро дітей. Мати працювала в колгоспі головним скирдником. За добросовісну працю отримувала щороку премії (була ударницею). Батько працював  рахівником. Вечорами він учив дітей малювати, співати, танцювати. Іван Назарович  з війни не повернувся.

  В 1936 році Лідія Іванівна  пішла до першого класу. За успіхи в навчанні  неодноразово нагороджувалася похвальними листами.  До війни  вона закінчила 5 класів Новопавлівської середньої школи. В 1947 році закінчила 8 класів. Дев’ятого  класу в школі не було, не відкрили (було 4 учні), тому Лідія Іванівна  разом зі своєю подругою вирішили поступати в Первомайське педучилище.

   В 1951 році по закінченню навчання її направили у село Великовеселе Врадіївського району Миколаївської області. Там Лідія Іванівна  викладала уроки математики в 5-тих і 6-тих класах. Крім уроків вела гуртки хорового співу та гурток «Умілі руки». Працюючи в початкових класах викладала також і уроки фізики та малювання в 6-тих класах. Була і вихователем у двох п’ятих класах.

Під час літніх канікул завжди брала у колгоспі по2-3га кукурудзи, соняшника чи буряка і просапувала з чоловіком, щоб збільшити сімейний бюджет.

    За свою добросовісну роботу  нагороджена похвальними листами, районними грамотами. Лідія Іванівна ветеран війни і праці. Має медалі: «Ветеран праці», «60 лет Победы», «Захиснику Вітчизни».

  В 1978 році вийшла на пенсію. Разом з чоловіком виростили п’ятеро дітей (три синочки і дві дочки). У Лідії Іванівни 9 онуків і 1 правнучка.

 

 

 

 

 

             

 

  

 

 

  Лідія Михайлівна народилась 7 листопада 1934 року в селі Великовеселе   Врадіївського   району Миколаївської області. Її сім’я складалася з шести чоловік : батька, матері, трьох старших братів і Ліди. Батьки працювали в колгоспі. Ще до школи вона вже вміла добре читати, писати, швидко рахувати, а тому її записали до 2-го класу Великовеселівської семирічної школи. Вчилась вона охоче і добре .  Любила всіх учителів  і намагалася всі домашні завдання  виконувати якнайкраще . Завжди активно закріплювала вивчене на уроках. Їй подобалося співати, танцювати , захоплювалася художнім читанням.

Коли Лідія Михайлівна була у шостому класі , її призначили загоновою вожатою в 1 -3 класах . Вона часто приходила після уроків до малих дітей, проводила з ними ігри, читала їм казки, готували номери художньої самодіяльності і так захопилася, виконуючи це доручення, що зрозуміла -  в майбутньому стане учителем.

  В 1950 році закінчила сім класів з похвальною грамотою і вступила до Первомайського педучилища . Після закінчення педучилища її направили в Криве Озеро учителем  початкових класів, але за спеціальністю  роботи там не виявилося  і  вона була змушена відмовитися  від запропонованих їй годин біології.

 Свою трудову діяльність Лідія Михайлівна почала у Кумарівській восьмирічній школі Первомайського району . Через рік перевели її до Новоолександрівської восьмирічної школи. Там їй запропонували години біології, співів, малювання, фізкультури, ручної праці, але вона дуже мріяла стати учителем першого класу і її мрія здійснилася.  Наступного навчального року Лідію Михайлівну було призначено учителем   1- 4 класів цієї ж школи. Вона любила дітей, яких навчала, більше всього на світі і навіть більше свого особистого щастя,яке вона й втратила через велику любов до своєї роботи . Дев'ять   років працювала в даній школі, а потім її перевели  в Зеленокошарську школу, де і працювала учителем 1-3 класів  шість років .  Тут її роботу було відзначено  похвальними грамотами райвно , а також Грамотою Міністерства освіти Української РСР .

  Згодом  вона перевелася з Первомайського району у Врадіївський, щоб бути ближче до батьків (мати  часто хворіла ). У 1970 році була призначена вчителькою першого класу Нововасилівської  восьмирічної  школи

   З 1971 року почала працювати в своїй рідній школі.

У своїй роботі Лідія Михайлівна домагалася від дітей знань і вихованості , а в класі чистоти й порядку. Їй подобалося, коли діти активно включалися в змагання по школі за найкращі знання  і чистоту . Часто її учні займали перші місця у таких змаганнях.  З  учнями вона  ходили на ферму з концертами,  проводила там бесіди, читала лекції.  Робота її була нелегкою , а іноді і гіркою, але перед нею завжди були радість,  молодість і  життя. Працюючи в школі,  продовжувала заочно навчатися у Кіровоградському педінституті.

У 1994 році  вийшла на пенсію. Сумно й самотньо було . На старості літ залишилася одна в чотирьох стінах. Часто відчувала в собі пусту душу , « як стару закидану криницю, в  яку боїшся заглянути» . Лідія Михайлівна говорить: « І тільки тепер, на старості літ ,  подумала про себе, що через любов до своєї роботи, до дітей  я  не влаштувала свого особистого життя та щастя. Подумала про дітей, яких я вчила ...   Ким стали вони?   А стали мої вихованці хорошими вчителями, лікарями, трактористами, техпрацівниками, міліціонерами. І головне, що жодного правопорушника серед них немає . Стало мені радісно на душі, що моя 39- річна робота на освітянській ниві не пройшла безплідно».