" Зі співом на вустах..."

ЗЗСО І-ІІІ ступенів – ліцей с. Стрілки Самбірського району Львівської області

Проць Наталія Петрівна

Паславська Оксана Олегівна

 

 

 

«На шлях я вийшла ранньою весною….»

 

Мета : розширити  та поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях   Лесі Українки – славетної й улюбленої письменниці нашого народу, феноменальної жінки у світовій культурі

 

 

 

Звучить мелодія «Елізі» Людвига ван Бетховена

 

Ведучий :  Кожен край, його земля і небеса, сонце і води, ліси й трави мають неповторну красу, вдачу і свою силу. Кожен край народжує свого Поета, сподіваючись виявити себе через його Слово. Рідна земля виколисує і виховує свого Співця.  Ружею і барвінком  заквітчують сліди дорогої  людини і в українських народних піснях, ружею і барвінком оповита й пам’ять про нашу Лесю Українку.

 

Ведуча: Лесю Українку  можна охарактеризувати її  ж  поетичним образом - «світло нагірне».  Нагірною проповіддю було її  слово, що будило зі сну націю, вселяло віру й надію в її духовні сили. Кажуть, що талановиті люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості усіх поколінь. Нехай сьогоднішня наша зустріч пробудить в усіх вас непоборне бажання вивчати творчість «Квітки - ломикаменя української літератури» - Лесі Українки.

 

 

Ведучий :  Спинись і стань перед її очима,

Збагни себе, хто ти і що ти є.

Не нишкни кволо, не хились плечима,

А в серці серце випростай своє,

їй не потрібні похвала й поклони,

Залузана словесна штовхотня...

Будь, як вона, аж доки не схолоне

Остання мить на зламі ночі й дня.

Ніколи не підмоднюйся в догод

Сезонно шик-модерній течії .

Якщо ти справжній син свого народу,

Будь завжди гідним імені його.

 

 

ЗВУЧИТЬ МЕЛОДІЯ

 

 

Інсценізація

 

 Доля: - Ти, дівчинко, в які світи мандруєш? 

 

Леся: Я - до людей.

 

Доля: - А як твоє імення?

 

Леся: - Леся.  

 

Доля: - А де зросла ти, дівчино вродлива?

 

Леся: - Мене весна при лузі породила.

 

Доля: - І на який ти шлях ступати мусиш?

 

Леся:- На шлях я вийшла ранньою весною

             І тихий спів несмілий заспівала.

            А хто стрічався на шляху зі мною,

             Того я щирим серденьком вітала.

 

Доля: - Самій недовго збитися з путі,

            Та трудно з неї збитися в гурті.

 

Леся: - Я йду шляхом, пісні свої співаю:

            Та не шукайте в них пророчої науки,-

            Ні, голосу гучного я не маю!

            Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,-

            Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

            З його плачем я спів з’єднаю свій.

            Чи тільки терни на шляху знайду,

            Чи стріну, може, де і цвіт барвистий?

            Чи до мети я певної дійду,

            Чи без пори скінчу свій шлях тернистий?

            Бажаю так скінчити я свій шлях,

            Як починала: з співом на устах.

 

Доля: - Сьогодні прокинулась рано від галасливого пташиного щебету. Весна така ще юна, несмілива. Проте вона вже тут, уже є.

 

Леся:  Стояла я і слухала весну,

            Вона мені багато говорила,

           Співала пісню дзвінку,голосну

           То знов таємно-тихо шепотіла.

            Вона мені співала про любов,

            Про молодощі, радощі, надії,

            Вона мені переспівала знов

            Те,  що давно мені співали мрії.

 

Пісня лірична про весну

 

Доля: - Сьогодні я в розпачі. Чому ми помічаємо лише те, що в нас під ногами, і неспроможні звести очі до неба? Чому в нашім серці не зроджуються слова «Стояла я і слухала весну...» Ми вже не вміємо стояти, а тим паче слухати. Ми все поспішаємо, біжимо. Куди? І що треба пережити нам, щоб навчитися радіти кожному сонячному дневі, яблуневій гілочці, малесенькому сонячному зайчикові на стіні.

 

 

 

 

ВІРШ «Давня весна» на фоні  мелодії

 

Читець 1

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло –

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: « Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

 

Читець2

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

 

Звучить сопілка

 

УРИВОК ІЗ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

 

Лукаш з сокирою підходить до молодого грабка, щоб зрубати.

 

Мавка: Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш

 

Лукаш: Ай, дай спокій! Не маю часу! 

               Ну, то дай сухого...

Мавка: (притягує суху деревину) Я ще знайду; тобі багато треба?

 

Лукаш: А що ж? оцим загороджу?

 

Мавка: Чогось уже і ти став непривітний...

 

Лукаш: Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..

 

Мавка: Чого їй треба? І яке їй діло?

 

Лукаш: Та як яке? Я ж їм син...

 

Мавка: Ну, син, - то що?

 

Лукаш: Бач... їм така невістка не до мислі...

               Вони не люблять лісового роду...

               Тобі недобра з їх свекруха буде!

 

Мавка: У лісі в нас нема свекрух ніяких.

               Навіщо ті свекрухи, невістки –

               Не розумію...

 

Лукаш: Ї м невістки треба,

               Бо треба помочі, - вони старі.

              Чужу все до роботи заставляти

              Не випадає... Наймички - не дочки...

              Та, правда, ти сього не розумієш...

              Щоб наші людські клопоти збагнути,

              То треба справді вирости не в лісі.

 

Мавка (щиро): Ти розкажи мені, я зрозумію,

                           Бо я ж тебе люблю... я ж пойняла

                           Усі пісні сопілоньки твоєї.

 

Лукаш: Пісні! То ще наука невелика!

 

Мавка:  Не зневажай душі своєї цвіту,

               Бо з нього виросло кохання наше!

               Той цвіт від папороті чарівніший –

               Він скарби творить, а не відкриває.

               У мене мов зродилось друге серце,

               Як я його пізнала. В ту хвилину

               Огнисте диво сталось...

               Ти смієшся?

 

Лукаш:  Та справді, якось наче смішно стало...

               Убрана по-буденному, а править таке,

               Немов на свято орацію! (сміється)

 

Мавка: Спалю се все!

 

Лукаш: Щоб матір гірше гризли?

 

Мавка: Та що ж , як я тобі у цій одежі

               Неначе одмінилась!

 

 

Лукаш: Так я й знав!

               Тепер уже почнеться дорікання...

 

Мавка: Ні, любий, я тобі не дорікаю,

              А тільки - смутно, що не можеш ти

             Своїм життям до себе дорівнятись.

 

Лукаш: Я щось не розберу, що ти говориш...

 

Мавка: Бач, я тебе за те люблю найбільше,

              Чого ти сам в собі не розумієш,

              Хоча душа твоя про те співає

              Виразно-щиро голосом сопілки...

 

Лукаш: А що ж воно таке?

 

Мавка: Воно ще краще,

              Ніж вся твоя хороша, люба врода,

              Та висловить його і я не можу...

(смутно дивиться на нього і хвилинку мовчить )

          

             Заграй мені, коханий, у сопілку,

             Нехай вона все лихо зачарує!

 

Пісня Н.Могилевської «Місяць»

 

Ведучий : Але час був такий, що особисте відходило на другий план. Поезія повинна була дзвонити у великі дзвони, бити на сполох, будити, закликати, провадити. Цю історичну роль в українській поезії початку віку виконала геніальна Леся Українка.

 

Ведуча: Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість трудящому народові та батьківщині? Ні, другої такої не було.

 

 

 

Читець 3

Сторононько рідна!

Коханий мій краю!

Чого все замовкло в тобі, заніміло?

Де-не-де озветься пташина несміло,

Немов перед бурею в темному гаю,

І знову замовкне.. .як глухо, як тихо...

Ой лихо!

Коли се минеться! Чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі..

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой леле!

 

Мелодія «Чуєш, брате мій...»

 

УРИВОК «БОЯРИНЯ»

 

Оксана: Се ти, Степане?

                Бач, мені приснилось,

                Що місяць ясно-ясно засвітив

                У батьковім садочку...

 

Степан: (удавано веселіш голосом) Місяць, люба?

               Се дивно, бо якраз на тебе сонце!

 

Оксана: Що ж, може, там ясніше світить місяць,

                Ніж тута сонце...

 

Степан: Не журись, Оксано,

               Ось хутко знов побачим, як там світить

               і сонечко, і місяць на Вкраїні.

 

 Оксана: Се ж як? Хіба умру? Тоді напевне

                  Душа полине….

 

Степан: Бог з тобою, люба!

               Чи я ж би про таке тобі казав?

               Надумав я поїхати з тобою

               В гостину до твоїх.

 

Оксана: (іронічно)

               Велике діло,

              Що ти надумав! Цар думки заверне.

 

 

Степан: Цар пустить. Вже тепера на Вкраїні

               Утихомирилося.

 

Оксана: (гостро)Як ти кажеш?

                              Утихомирилося?

                               Зломилась воля,

                              Україна лягла Москві під ноги,

                              Се мир по-твоєму - ота руїна?

                              Отак і я утихомирюсь хутко

                              В труні.

 

 

Степан: Ти одживешся на Вкраїні.

                Москва ж не може заступити сонця,

                Зв’ялити гаю рідного, зсушити

                Річок веселих.

 

Оксана: (понуро, вперто)

                Годі, не кажи.

                 Нікуди я тепера не поїду.

 

Степан: Чому ж?

 

Оксана: Не хочу!

 

Степан: Що се ти, Оксано?

              Мені аж дивно! Що се ти говориш?

 

Оксана: (розпалившись, підводиться)

               А я дивую, ти з яким лицем

               Збираєшся з'явитись на Вкраїні!

               Сидів-сидів у запічку московськім,

               Поки лилася кров, поки змагання

               Велося за життя там, на Вкраїні,-

               Тепер, як «втихомирилось», ти ідеш

               Туди ясного сонця заживати,

                Що не дістали руки загребущі,

                Та гаєм недопаленим втішатись.

 

Степан: Ти тепер картаєш...

               А як сама колись мені казала,

               Що ти прийняти можеш тільки руку

               Від крові чисту?

 

Оксана: Правда, я казала...

                Ми варті одне одного. Боялись

                Розливу крові, і татар, і диби,

                І кривоприсяги, й шпигів московських,

               А тільки не подумали, що буде,

               Як все утихомириться... Степане,

               Дай руку!

 

Степан: Се навіщо?

 

Оксана: Ти не хочеш!

 

Степан: Ні, чом же? (дає руку)

 

Оксана: (дивиться на руки - свою і Степанову)

               От, здається, руки чисті,

               Проте все мариться, що їх покрила

               Не кров, а так... немов якась іржа...

              Як на стариш шаблях буває, знаєш?

 

              У батенька була така шаблюка...

              Вони її закинули... ми з братом

             Знайшли... в війну побавитись хотіли...

              Не витягли... до піхви прикипіла...

             Заржавіла. Отак і ми з тобою...

              Зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...

               Обоє ржаві..

 

Степан: Ти, Оксано, вмієш

               Зарізати словами без ножа.

 

Оксана: Та тільки ж се я вмію, більш нічого.

                Що-небудь же і я повинна вміти...

                Як я умру, то не бери вже вдруге

                Українки, візьми московку ліпше...

 

Степан: Оксано!

 

Оксана: Всі ми ріжемо словами,

                А тут жінки плохі, вони бояться...

 

Степан: (з мукою)

            Та пожалій себе й мене хоч трохи!

 

Оксана: Занадто я жаліла... в тім і горе...

                Якби я мала сили не жаліти,

               То вирвалась би геть з сії кормиги –

               І ти б ослобонився від іржі...

               А так, вже чисто: ні собі, ні людям!

 

Степан: Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!

               Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,

              Родина, приятелі, там ти з ними

              Розважишся.

 

Оксана: Я й в вічі не насмію їм глянути...

 

Степан: Ну, в Київ подамося,

               Помолимось, нехай нас Бог простить,

               Нехай тобі здоров'я верне!

 

Оксана: Нащо?

               Кому потрібне те моє здоров’я

               Та й я сама?

 

Степан: Мені, моя єдина!

               Я ж так тебе люблю!

 

Оксана: Тобі здається.

                Ти жалуєш мене, але любити...

                Таки й нема за віщо... Я тепер

                Така недобра стала, вередлива...

 

Степан:Ні, ні, моя хороша!

 

Оксана: Я- хороша?

                Хоч би й була коли яка краса,

               То вже давно з обличчя спала...

 

Степан: Ти шарпаєш себе речами тими.

                Не треба стільки говорити...

 

Оксана: Правда...

 

Степан: Та й що картатися словами,люба?

                Нас доля так уже скарала тяжко,

               Що, певне, й Бог простить усі гріхи.

               Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

               Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

               А ми несли кайдани невидимі.

 

Оксана: (спокійніше і лагідніше )

               Так, се правда

               Але ніхто сього не зрозуміє,

               Поки ми живі, Отже, треба вмерти.

               Ти, певне, довше проживеш, ніж я, -

               До рук тобі свій заповіт віддам я,

               А ти його передаси родині

               І братчикам, хто ще живий лишився.

 

Степан: (з тугою)

              Ой, краще б я тобі таке казав!

 

Оксана: (підводиться і прихиляє його до себе)

           Ні, любий, ти на світі потрібніший,

           Тобі ще є про що й про кого дбати.

           Борцем не вдався ти, та після бою

           Подоланим подати пільгу зможеш,

           Як ти не раз давав... На бойовиську

           Не всі ж померли, ранених багато...

           Поможеш їм одужати, то, може,

           Колись там.. .знов зібравшися до бою,

           Вони тебе згадають добрим словом...

           А як ні - не жалуй, що поміг.

 

Степан: (підводиться і подає руку Оксані)

               Ходім, я заведу тебе до хати.

               Бач, сонце вже навзаході.

 

Оксана: Ходім.

 

(спираючись на Степанову руку іде до хати, спиняється і обертається на західне сонце)

 

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну - привітай!

 

Мелодія «Чуєш, брате мій...»

 

Ведучий: Долі людські, як і самі люди, не лише не схожі, а й зовсім різні. І все ж від непростої чиєїсь долі мимоволі навіть подих перехоплює: «Скільки ж випробувань може випасти одній людині?» І з життєвим досвідом доходиш висновку, що випадає витерпіти стільки, скільки по силі. Інша річ - чи кожен спроможний гідно пройти через терни життя, щоб піднятися до зірок, чи, може, то іскорки вогню Прометея, які, розлетівшись по світу і впавши на благодатний грунт душі, спалахуючи, висвічують найдостойніших?!

 

Читець 4

Десь вітер грає на віолончелі,

Морозні пальці приклада до скла,

І ти одна в зажуреній оселі

Замріяно схилилась до стола.

Мов раб німий на араратській скелі

Карбує написи про подвиги царя,

Ти на папері почуттів моря

Переливаєш в строфи невеселі.

Ти - хвора дівчина - серед глухої ночі

Врізаєш в вічність огненні, пророчі

Слова з прийдешніх сонячних віків,

Щоб ті слова хитали чорні трони,

Щоб їх несли з собою легіони

 Нових, непереможних Спартаків.

 

 Пісня «Моя Україна», танець.

 

 

Література:     

                   Леся Українка -  Вірші, драматичні поеми- «Фоліо», Харків , 2005

                   Леся Українка  - Поеми і драми – «Мистецтво», Київ, 1980

                   Інтернетресурс.