Казочка для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Виховує в дітей емпатію до тих, хто поруч і потребує підтримки. Розвиває патріотичні відчуття, приналежності до культурної спадщини України. Рекомендовано для читання вдома.
Казочка про качечку, що роздавала чарівне пір’ячко
(для діток з особливими потребами)
В одному мальовничому селі в нашій славній Україні жили-були дідусь з бабусею. Дітей в них не було. Жили вони бідно. Все, що мали в господарстві – маленьку качечку. Одного ранку каже бабуся діду: «Треба до зими готуватися, ковдру зшити. Заріжемо качечку, з пір’я і пошиємо теплу ковдру, щоб не мерзнути взимку». Дід у відповідь забідкався: «Як же ми будемо без пташини? А раптом голод дійматиме? Та й одним сумно жити, немає про кого турбуватися. Зачекай, щось придумаємо.» І стали вони думати-гадати, як своїй гіркій долі зарадити. А вночі почули, що в сусідній хаті хтось плаче, наче маля народилось. На ранок пішли старенькі до сусідів, навідатись. Та бачать, сидять на лавці молоді господарі зажурені, народилось в них дитя, але з кривими ніжками та й лікарі сказали, що ходити не буде. Біда та й годі!
Інші старші діти весело бавились у дворі, а меншенький підростав і у візочку сумно сидів, за іншими спостерігав. Якось приїхали до сусідів з міста родичі, подивились на хлопчину і почали радитись, як бути. Хтось пропонував везти за кордон на лікування в сучасну клініку на операцію, може, тоді стане на ніжки; інші – махнули рукою, мабуть, доля така – що вдієш!
А в діда з бабою качечка по двору гуляє, кряче, пір’я розкидає. От увечері вирішила бабця зібрати пір’ячко та й за піч у мішечок сховати. А сама порається – вечерю діду збирає. Качечку на гніздо в хлів посадила, зачинила дверцята.
Щось не спало діду в ту ніч. Вийшов він на ганок. І, о – дивина! З хліва їхнього якесь дивне світло пробивається крізь щілинки. Злякався дід, потер очі, та й побіг про все бабці розповісти. Та вже міцно спала і діда не чула. «Бабо, прокидайся! – наша качечка якась дивна стала, світиться в неї пір’я. Ходім скоріше до хліву, подивимось що і як!» Та, дарма, бабця крізь сон тільки щось промугикала і далі спить. А дід не вгамовується. Пішов сам до хліву. Бачить, а на гнізді не качечка сидить, а дівчина красива й молода, розчісує своє довге волосся чарівним срібним гребінцем. Сплеснув дід від здивування. І вмить дівчина знову стала качкою. Подумав він – треба про це розповісти бабці. На ранок все й розповів. Та господиня подумала, що то діду привиділось таке і стала його журити: «Краще б дров нарубав, скоро зима, не буде чим печі розтопити». А дід задумався – не могло йому привидітись. Все бачив на власні очі. «Треба вночі перевірити,» - вирішив дідусь. І, як тільки бабця заснула, знову подався до хліву. Відчинив двері і зойкнув – на нього дивилась красуня-дівчина. Хотів спитати дід: «Звідки ти тут? Хто тебе сюди привів і в качку обернув?» Але мову в нього відняло й від здивування й слова не зміг сказати, тільки й промимрив: «Дивина!» Він хотів запросити дівчинку до хати та не зміг. Адже бабця може подумати, що чиєсь дитятко знайшов, може батьки її шукають. От і промовчав дідусь, таємницю причаїв. Але бабця дістала пір’я і вирішила віднести сусідці, нехай зшиє своєму хлопчику-бідоласі подушечку, щоб м’якіше було сидіти в інвалідному візочку, адже він не ходить зовсім. Так і зробила.
Мати того хлопчика не змогла відмовитись від бабусиного скромного дарунка, прийняла. За кілька годин пухова подушечка була зшита. Мати дбайливо поклала її у візок, а потім і хлопчика на неї посадили ще й пісеньку-примовку наспівувала:
Як в сусідньому дворі,
Біла качка чарівна!
Пір’ячко своє кидає,
Діточок ним зігріває.
Ладо-ладо, усім миром зіп’ято,
Ладусі-ладусі в доброї бабусі.
Ладком-рядном на здоров’я пір’ячком!
Дід про таємницю більше не говорив бабусі, тому що вона б його не послухала, а свою мову вела: «Старі ми, діду, куди нам ще діток доглядати. Краще людям допомагати хоч порадою, хоч малою доброю справою.
Минув день, ніч надійшла. Виплив місяць човником, зорі засвітив. А у сусідів якийсь гамір в хаті. Веселяться! Вийшов на поріг, прислухається. Чи не йде хтось?
От вирішив до сусідського вікна зазирнути. Ба, що там коїться! Уся сім”я навколо столу сидить, а хлопчик, що у візку сидів дотепер – танцює гопака навприсядки! Потер дідусь очі чи не привиділось!. Бачить – таки, правда! Хлоп’ятко видужало, на ноги стало, тупцює від радості.
Побіг біг і став бабці оповідати про цю новину. Здогадалась вона, що то було пір’я не просте, а чарівне. Порадились вони обоє слідкувати за качечкою чи не станеться чого.
Як тільки ніч накрила чорним мереживним покривалом землю, пішли вони до хліву. Занесли качечці поїсти, а самі присіли на стару дерев’яну лаву. Тільки надумали йти до вечері, аж бачать, з хліва сяйво пробивається. Заходились подивитись, що там. Відчинили засув – а там: у гнізді не качечка сидить, а молода красуня-дівчина! Сплеснула руками бабця і каже до неї: «Ходи до нас, будеш мені за донечку! Старі ми стали, нікому нас й повеселити!» Та дівчина у відповідь: «Добре, буду Вам допомагати». Але нікому не кажіть, як я тут з’явилась і пір’ячко моє роздавайте тим, у кого лихо чи хвороба важка; кому воно сил додасть чи добре бажання виконає.
Стали вони жити і життю радіти. Молода пані їм в усьому допомагала: і в хаті порядок наведе, і на кухні лад дає, а вночі знов до гнізда йде, качкою стає.
Минув рік, якось завітав у те село гурт молодих мисливців, що повз селище йшли на полювання. Один з них рушницю при собі мав, на дичину полював. Побачив він молоду красуню і закохався. Якось увечері надумав угледіти її з двору, яка вона та не наважився до батьків податись. І що йому привиділось, коли дівчина переходила двір і заходила у хлів. А далі все стихало. Молодий парубок тихо пройшов до хліву, поки господарі спали, і вирішив там з дівчиною поговорити. Та дарма, у хліві він нікого, окрім качки, що пір’ячко чистила, не знайшов. І надумав – от принесу хлопцям-мисливцям м’ясця, наче вполював. Допоки всі спали, вкрав він качечку і поніс до гурту. Його парубки зраділи, що з мисливською здобиччю нагодився. Вирішили на ранок качечку засмажити й добре поласувати качиним м’ясцем.
Бабця з дідом ні про що не здогадувались. Як тільки зажевріло, качка стрепенулась, пір’я обтрусила і вилетіла через відкриті сіни у двір. Крила розправила і високо в небо злетіла, за ліс далеко полетіла. Мисливці ще й повік не встигли розтулити, рушниць в руки взяти. А від неї тільки кілька білих пір’інок на підлозі і залишилось. Побідкались вони, що облизня спіймали та й знову на полювання подались. Лиш той парубок не полишив мрію знайти і побачити красуню. Пір’я її у дворі вітром рознесло, кожна пір’їнка потрапляла до хатин людей, яким потрібна була поміч. В когось дитина хворіла – одразу одужувала, як тільки пір’їнку в руки брала, в когось – хліба не було – одразу з’являвся, хтось діточок не мав – народжувались. Ці чарівні пір’інки приносили ЩАСТЯ! І люди ставали вдячними, хоча не розуміли, хто саме їх такими зробив. Але, якщо в лихі руки така пір’їнка потрапляла, то ті руки не могли її втримати, вона вислизала і доводилось її ловити або бігти за нею, наздоганяючи. Та, даремно, пір’їнка несподівано зникала.
Дід з бабцею залишись самісінькі і не розуміли, куди ж поділась їхня качечка, але зберегли одну білу пір’їнку, яку знайшли у хліві. Все в них було: і в пічці дрова, і вода в криниці не пересихала, і хліба доволі на столі. Ця пір’їнка дякувала людям з добрим серцем. Вона чинила лише Добро!
А молодий мисливець так і не отримав бажаного щастя, тому що хотів заволодіти добром таємно, не питаючи дозволу. Та ще й лихе заподіяти качечці.
От і казочка кінчається, слово мовиться, а діло робиться.
Пам’ятайте дітки: «Хто добра бажає, той його має. Буде добре, лихе мине».