Кирило Григорович Стеценко – видатний український композитор кінця ХІХ – початку ХХ ст.

                        Кирило Стеценко

                              (1882-1922)

Кирило Григорович Стеценко – видатний український композитор кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Талановитий хоровий диригент, педагог, фольклорист, музично-громадський діяч, він протягом всього свого творчого шляху неухильно і послідовно розвиває традиції української класичної музичної культури, закладені його видатним вчителем – Миколою Лисенком.

Кирило Григорович Стеценко народився 12 травня (24 травня за новим стилем) 1882 року в с. Квітки Канівського повіту Київської губернії (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в бідній багатодітній сім'ї сільського маляра-самоучки. Його батько Григорій Михайлович був обдарованою людиною: розписував сільські храми, малював ікони, портрети заможних замовників, умів трохи грати на скрипці і, як і його дружина – Марія Іванівна, захоплювався музикою та співами.

Не дивно що в такій сім’ї вже в ранньому дитинстві у Кирила прокинувся інтерес до музики та малювання.

Першим його вчителем став сільський дяк Платон Старжевський, який, помітивши музичне обдаровання й хороший голос хлопця, взяв його до хору й познайомив з музичною грамотою.

Проте в сім'ї Стеценків мали надію, що Кирило успадкує фах батька, оскільки окрім гарного голосу і музичного слуху він був і художньо обдарованим і теж добре малював.

В десятирічному віці, завдяки грошам, що їх заробила старша сестра в наймах, хлопчик вступив до відомої київської художньої школи Миколи Мурашка у місті Києві. Рідний дядько, Данило Горянський, в якого він жив, записав його ще й до Бурси (духовної школи) при Софіївському соборі.

Кирило майже відразу стає кращим хористом Бурси, а згодом і керівником хору.В ці роки Стеценко остаточно визначається зі своїми мистецькими вподобаннями. Перемагає любов до музики.

Після закінчення школи у 1897 році Стеценко вступає до Київської семінарії – нижчої ступені Київської академії.

Тут Стеценко співає в семінарському хорі, підробляючи у вільний від навчання час помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова (1898).

Самостійно опанувавши фісгармонію та фортепіано Кирило вже в 13 років пише свій перший твір для хору – «Благословлю господа повсякчас»

Перебуваючи в духовній школі та семінарії, Стеценко активно займається диригентсько-виконавською діяльністю. Про високий рівень семінарського хору, керованого Стеценком, свідчать його публічні виступи в Лук’янівському народному домі в місті Києві. Про це писала тогочасна Київська преса.

У 1899 році відбулася знаменна для Стеценка зустріч із Миколою Лисенком. Разом з іншими семінаристами Стеценко брав участь у хорових подорожах Лисенка по Україні. В одній з них (1901) він виконував обов’язки помічника диригента. Учитель гідно оцінив талант свого учня і проголосив: «Ось хто замінить мене після моєї смерті».

Не диво, що перші його хорові твори «Бурлака» і «Могила», написані 1902 року, зазнали сильного впливу творчості Лисенка.

Цього ж 1902-го року Стеценка призначають диригентом хору семінарії. На той час це була одна з найкращих капел у Києві.

У 1903 р. Стеценко закінчує семінарію і 1904 року вступає до музичного училища при Київському відділенні Російського музичного товариства (нині Київський інститут музики ім. Р.М. Глієра).

З відкриттям Музично-драматичної школи Лисенка переходить туди у клас теорії та композиції Григорія Любомирського. Загалом він вчився ,з перервами,у професійних музичних закладах 14 років.

Щоб забезпечити себе матеріально, Стеценко викладає співи у Києво-Подільській жіночій гімназії та Київській церковно-учительській семінарі.

На цей час припадають важливі події в особистому житті юнака. В 1904 році він знайомиться з гарною дівчиною – Євгенією Франківською. А в 1905 році – одружується. Для шлюбної церемонії в церкві Кирило написав хорову відправу (церковну службу) «Вінчання».

У ранній період творчості композитор пише вокальну музику – хори, романси, розпочав роботу над оперою «Полонянка».Серед цих творів вирізняються правдивістю і глибоко національним характером хорова поема «Рано-вранці новобранці», романс «Плавай, плавай, лебедонько» і кілька номерів з незавершеної опери «Полонянка» (лібрето Євгена Кротевича), зокрема, чудова дума «Кряче ворон» і поетична веснянка для жіночого хору «Рости, квіте».

Вже у цих творах помітна серйозна робота молодого композитора над фольклором, його уміння переосмислити народнопісенний матеріал, надати йому індивідуальних рис.

Буремні революційні події 1905 року позначились на всій творчості Стеценка . Під їх впливом він пише хор «Заповіт» на безсмертні рядки Тараса Шевченка, створює хори «Прометей», «Содом», романси «Цар Горох», «У долині село лежить», розпочинає роботу над оперою «Кармелюк».

1905-1911 роки були тривожними в житті композитора. У листопаді 1907 року за пропаганду української народної пісні і творів Лисенка серед студентської молоді Стеценка висилають у маленьке місто Олександрівськ-Грушевський Ростовської області (зараз місто Шахти). Пізніше, завдяки допомозі друзів, зокрема Олександра Кошиця, йому вдається переїхати до Білої Церкви, де він працює вчителем співів у гімназії. В цей час його поглинає педагогічна діяльність. За його авторством з’являються шкільні пісенні збірки «Луна» і «Шкільний співаник». Обробки для шкільного хору,які збагачували дитячі хори народнопісенним елементом, невідривні від музично-педагогічної системи Стеценка. Народна пісня, на думку композитора, повинна стати основою музично-естетичного виховання дітей. Свої методико-педагогічні принципи він досить повно виклав у працях «Українська пісня в народній школі», «Методика шкільного співу», «Початковий курс нотного співу» та ін..

Тут він багато пише, активно включається в музично-громадське життя, педагогічну працю, рецензентську роботу у київській газеті “Рада”, організацію музичного видавництва «Кобза» тощо. Тільки через два роки Стеценко знов повертається до Києва.

Відсутність постійного місця роботи змушують композитора  переїхати до Тиврова поблизу Вінниці. У маленькому містечку композитор викладає музику в духовному училищі.Тут він створює дитячі опери «Івасик  Телесик», «Лисичка, Котик і Півник».

Справжньою майстерністю й оригінальністю позначені кантати «Єднаймося» і «Шевченкові»,що безпосередньо продовжують традиції Лисенка і є вагомим вкладом в українську музику початку XX ст.

Важливим здобутком тих  років стало опрацювання 50-ти «Колядок і щедрівок» для мішаного і однорідних хорів. В Тирові  він познайомився з М. Леонтовичем і Я. Степовим.

      Помітне місце у зрілій творчості Стеценка займає вокальна лірика. Композитор створив чимало проникливих ліричних опусів.Лірика – рідна стихія Стеценка. Багато вокальних творів написано ним на вірші Олександра Олеся. Композитор звертався і до поезій Г. Гейне, К. Бальмонта та інших, проте найбільше любив лірику Лесі Українки і Т. Шевченка («Сонце заходить» на слова Т. Шевченка, «У путь» на слова Лесі Українки). Сюди ж слід віднести і так звану пейзажну лірику («Вечірня пісня» на слова В. Самійленка, «Ніченько, нічко», «Тихо гойдаються» на слова М. Чернявського і «Знов весна» на слова Лесі Українки. Класичними стали романси «Стояла я і слухала весну», «Ти все любиш його», «Хіба не сонце ти прекрасне?», «Хотіла б я піснею стати», «Дивлюсь я на яснії зорі» та інші.

     В 1911 році К. Стеценко погоджується на сан священника та отримує парафію у селі Голово-Русава Кам’янець-Подільської губернії.

       Жовтнева революція 1917 року спонукає Стеценка до активних дій. Він повертається до Києва і поринає у вир культурного життя.    

Одним із шедеврів духовної музики, написаної цього часу є «Панахида» присвячена пам’яті Миколи Лисенка (1918 р.)

Очоливши у 1920 році хорову секцію музичного відділу «Дніпроспілки» ,котру фінансував Симон Петлюра, займався  організацією хорових колективів,видавничою справою, створенням нового репертуару.За його ініціативою було сформовано Народний хор ,дві капели,на основі яких згодом виникла капела «Думка» Він також завідував диригентсько-хоровими курсами при Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка.

Стеценко багато концертував з хором .В 1920р.повернувшись з подорожі по Україні,застає ліквідованою музично-хорову секцію. Змушений дбати про матеріальне забезпечення сім’ї,композитор переїжджає в с.Веприки ,де отримує парафію.

  Кілька народних пісень Стеценко обробив в останній період життя, створивши такі високохудожні зразки, як «Ой у полі дві тополі», «Чуєш, брате мій», «Кей ми прийшла карта».

       Незважаючи на вірність класичним традиціям вітчизняної культури, К.Стеценко вносить в свою творчість багато нового. Так,він уперше в українській музиці створив монооперу на античний сюжет «Іфігенія в Тавриді»

Навесні 1922 в країні лютувала епідемія ,у Веприк прийшов тиф.Причащаючи хворого селянина,Стеценко захворів. Помер К. Стеценко 29 квітня 1922р.

Творчий шлях його був досить коротким, але його музична спадщина стала цінним вкладом у нашу національну культуру. Все життя він відчував великий творчий потенціал,але змушений був забезпечувати свою сім’ю : «життя тягне в один бік  ,а душа моя прямує до свого.І в цім трагедія мого життя і діяльності ,що вони не давали того оточення і атмосфери ,котра потрібна і для якої існую я на світі».