Кохання - зустріч двох світів

Сценарій «Кохання – зустріч двох світів…..»

Мета: ознайомлення учнів з інтимною лірикою українських поетів; формування   культури у стосунках з особами  протилежної  статі; виховання взаємоповаги, шляхетності, відповідальності.

Звучить романтична мелодія (французька або італійська відома  )

Виходять ведучі.

1. Ось так  наслухаєшся  ліричних пісень, і відразу хочеться говорити про….кохання.

2. Тс-с-с-с.   Ось у п’ятому ряду сидять учителі, а он класний керівник , ще й директор.

3. Ти думаєш учителі цього не розуміють?

4. Розуміють! Але все одно скажуть, що школярам ще рано про це говорити.

5. А як же Ромео і Джульєтта?

6. Їм було простіше. Вони в школі не вчилися… У всякому разі за них не відповідав жоден учитель чи класний керівник. Тому вони і могли кохати, пардон, дружити. Дружити – це можна, правда?

7. І все ж таки, як у такий вечір у День Валентина , коли у залі такі чарівні дівчата…..

8. ….і такі симпатичні хлопці , не говорити про перше….

9.  К-хи.

10.      Усе життя людей побудоване на взаємовідносинах. Стосунки між жінками і чоловіками  - найскладніші в людській природі. За своїм змістом вони можуть бути різними і проявлятися в таких формах як, дружба, закоханість, кохання.
11.  Про першу дружбу. Ах шкільна дружба! Коли вона виникає?  Особисто я зустрів її ще в першому класі. Дівчинка з косичками, і завжди  з чистими руками. А я був справжнісінький замазура. Але  що не зробиш заради своєї коханої. Навіть руки починаєш мити частіше.

Пісня «Ти мене любиш?»

12. Кожній дівчині в усі часи хочеться вірити в любов, яка буде схожою на казку.

13. А юнак сподівається зустріти  дівчину своєї мрії. І коли вони зустрічаються, в їхніх серцях загоряється вогник любові, який вказує  шлях до щастя.

14. Закохавшись, людина втрачає спокій, врівноваженість і розміреність колишнього існування. Вона тепер собі не належить. Якась сила змушує її постійно думати про обранця, шукати  сліди минулих вражень, майбутніх подій у всьому, що її оточує.

15.   Жага зустрічі постійно наростає, перекриваючи інші потреби. Будь-яка перешкода на шляху викликає бурхливі спалахи обурення. Уроки, батьки, друзі, фільми і книги – все відсувається на задній план.

Читець : Як пощастило дівчині в сімнадцять,

В сімнадцять гарних , неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

Що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

Хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

А вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять.

Сюжетний романтичний танець.

16. Любов – що це таке? На чому ґрунтується її магічна сила над людиною? Може, це лише інстинкт?  Звичайно, інстинкт продовження роду становить природну основу прекрасного почуття. Однак у людині всі ці природні сили окультурені. Саме тому любов є соціальним почуттям і  високим духовно-моральним надбанням.

17.  Любов – це зустріч двох світів, кожен з яких неповторний, унікальний. А ось сила, глибина і тривалість почуття, яке пов'язує  ці світи, залежить від їх схожості , взаємодоповнення. Недарма в легендах про кохання відображена мрія про пошуки своєї половинки.

  Читець: Якби помножити любов усіх людей,
                ту, що була, що є й що потім буде,
                то буде ніч. Моя ж любов — як день,
                не знають ще чуття такого люди.

     Якби зібрати з неба всі зірки
     і всі сонця з усіх небес на світі, —
     моя любов горітиме яркіш
     за всі сонця, на тисячі століттів.

    Якби зірвать квітки з усіх планет,
    що вітер їх під зорями колише, —

    моя любов пахтітиме міцніше
   над квіти всі, крізь років вічний лет.

        Якби зібрать красунь усіх віків,
        повз мене хай ідуть вони без краю, —
        Марії я на них не проміняю,
        ні одній з них не вклониться мій спів.

        Хай очі їх зіллються в зір один,
        і в серце зір цей буде хай світити, —
        зачарувать мене не зможе він —
        твоїх очей йому не замінити.

        З яких зірок злетіла ти сюди,
        така ясна, що спів про тебе лине?
        Світи ж мені, світи мені завжди,
        над зорі всі, зоря моя єдина!

Читець: А без тебе ніяк. Не мовчи!
Обіймаю тебе лиш думками
І вміщаю, ховаю в рядки,
Що посиплються знову віршами.
А без тебе якась пустота,
А без тебе мені вже несила!
А без тебе я зовсім не та,
А без тебе я наче й не жила…
А без тебе – сама не своя,
А без тебе не знаю, як бути,
Чи чекати «Ти тільки моя!»,
А чи просто навіки забути?

Пісня

18. Історія людських почуттів – це історія сходження до все більшої людяності. Для тисяч чоловіків і жінок в усіх країнах і в усі віки любов була не втіхою і не побутом, а пошуком великої істини в людських відносинах. Це спостерігається у листах великих людей до своїх коханих

Під класичну мелодію звучать листи відомих особистостей

Лист Лесі Українки до Сергія Мержинського :

«Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в ди­кому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім  і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.

     Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поці­лунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе.

О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й бла­китні троянди.»

З листа  Франка до Ольги Рожкевич

«Олечко! Я маю тверде переконання, що для створення міцної сім'ї необхідна здорова, органічна любов, яка не ідеалізує коханого  чи кохану…Подружжя має об’єднувати і зігрівати висока гуманна мета, за яку воно б боролося спільними силами весь вік, оскільки лише така боротьба може вічно підтримувати нашу любов, бо ми матимемо спільну ціль і спільне кохання.  Думка, що я для тебе мав би покинути своє переконання, видалась мені такою дикою, не гідною тебе і мене, що не раз бували хвилини, коли я насилу відганяв від себе твій образ. Тепер я побачив, що ті слова  твої могли бути не впливом егоїстичної буржуазної любові, котра, крім свого щастя, не хоче нічого бачити, ні знати, - а що вони радше були впливом надто великої старанності о моє власне добро, - я знаю се і тим сильніше люблю тебе за те….»

Відповідь Ольги  Рошкевич Франкові

«Я приймаю поміч другого приятеля і йду заміж за Озаркевича.. Я уступлюся, бо тут мені не  життя, а смерть… Не кажи, що я тебе забула! Ти мені ніколи з думки не йдеш. Тебе люблю…  »

Ольга Кобилянська до Осипа Маковея :

"Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі – як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати

"Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не йду звичайною дорогою дівчат… Я можу і "ждати". Два, і три, і чотири роки. (Я взагалі лише для одної душі на світі, більше для нікого)… Чи маєте відвагу розпочати жити так, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви скажіть рішуче слово; я піду за Вами… Мені так дивно, що я се пишу… Майже сама себе не пізнаю. Ви не сподівалися сего по мені? Я сама не сподівалася сего по собі". "Я не відчуваю тої ріжниці, – пише вона, – властиво, що мала би мене "старою" зробити. Я їх зітру, тії роки, і вони не стануть нам на заваді. А коли б стали – Боже мій? – то поступіть, як треба…".

«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного, – це мене не тішить. …часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана «мімоза» – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей – бо вона не зробить Вам нічого злого. …Вона йде до Вас – відповідайте їй, бо до Вас говорить моя «поранкова душа». Та перша – практична, сильна – розмовляє з кожним, та друга – не до кожного промовляє, не раз тижнями мовчить. Тому я пишу до Вас…»

В.Симоненко до дружини Люсі

Кланяюся моїй маленькій господині!

 Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Тимчасово на два дні зупинився в Юрки; завтра пошвендяю в гуртожиток. 

[…] Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні б не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.

[…] Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю і скучаю, і обнімаю, і цілую …

Павло Тичина до дружини Лідії 

Любий Лідусь! Ти мені снишся часто. Знаю, що тобі там сумно, як і мені тут. Вже скоро приїду! Бережи здоров’я — своє й мамине. Так жалко, що не вдалось умісті нам сюди поїхати. Як я роздивився — ці Єсентуки далеко кращі, ніж Кисловодськ. Особливо для тебе єсентукські були б корисні. Неодмінно — діждемось — і сюди поїдемо разом… Ельбрус тут видно! Хоча й не часто. Ти мій Ельбрус, Лідусю! — чистий, блискучий, рідний. Цілую кріпко — тебе і маму. Твій П.

Ернест Гемінґвей до Мері Велш
(30 березня 1945 року)

 «Моя найдорожча Бешкетнице!

 Мені тебе так бракує, ніби відрубали руку чи серце вийняли з грудей. Якийсь час це ще можна було витерпіти — бо я знав, що ти приїдеш і в мене було два чудових листи — один я отримав щойно після того, як поїхав, а інший — коли ти повернулася з фронту. Я знаю, що отримаю більше, і постараюся не марнувати час і добре попрацювати. Але, Бешкетнице, жити без тебе — це все одно, що намагатися затримати дихання під водою. Буде так чудово побачити тебе знову. Сподіваюся, що ця розлука не мучить тебе так сильно, як мене.[…] Бешкетнице, мушу зупинитися. Але я люблю тебе як завжди. Завжди тебе кохатиму, а сьогодні трохи більше, ніж будь-коли до того.

Вальс

18.          Закоханий бачить у коханому те, чого не бачать інші,  не засліплені любов'ю. Люди бачать вугілля,  він – алмаз, люди – нічого особливого, він – чудо із чудес. Він не помічає іронічних посмішок досвідчених життям мудреців. А, можливо, закоханий бачить єдину, вищу істину про любов?

19.          Коли в людину сильно вірять, вона дійсно багато чого долає. Закоханий уміє бачити крізь час, для нього відкриті перспективи особистісного зростання близької людини. Зі стану «для себе» людина переходить в стан «для тебе».

20.          Говорити про любов прозою – пусте заняття. Уній стільки півтонів, нюансів і протиріч, що тільки лірика здатна їх передати

Читець: Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання.

Яке не сповнене бажання

На них, мов зарево червоне

Займається і знову тоне у тьмі?

Чого являєшся мені у сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього вирвала одні

Оті ридання голосні  - пісні.

В житті мене ти знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій жаль,  свій біль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні! Являйся , зіронько, мені!

Хоч в сні!

Читець: Зачаруй мене весняним зіллям,

Подихом душі приворожи,

Теплоту весняного похмілля

У гарячім серці збережи.

Я піду з тобою на край світу,

Тільки ти поклич мене туди,

Поведи мене в квітуче літо,

У весну кохання поведи.

Полечу, мов ластівка, з тобою

Аж до зір високих і ясних,

І навік зостануся весною

У твоїх обіймах весняних.

Пісня «Лебеді кохання»

21.  В усі часи кохання було і є таємницею, загадкою тільки двох закоханих сердець.  Немає моди на кохання. Із цим не можна не погодитись. Мода може бути на прикраси, авто, стиль одягу, взуття, зачіски. Можна носити міні-спідниці, але не можна прирікати себе на міні-почуття. Пам'ятайте , що справжнє кохання завжди сором’язливе на емоції й утаємничене. І в цьому є романтика кохання.

Читець: Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

    Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

    Життя ішло, минуло той перон,

    Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

      Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Читець: Кохання - храм божественний священний,

Лиш світло там і неземна краса.

Він чистий, зігріваючий, вогненний,

Солодкий і солоний, як сльоза.

Він вабить нас чарівним ніжним щемом,

 Хвилює дух та ворушить чуття.

То піднімає душу аж до неба,

То до землі кидає в небуття.

І палить серце, і стирає роки,

І воскресає юні почуття,

І хто у храм полине той глибокий,

Пропав навік  – немає вороття.

Пісня

22. Про кохання можна говорити довго-довго. Серце знає докази, яких не знає розум. Чекайте на кохання,  як на дарунок долі, який до вас прийде до вас свого часу.  Не поспішайте, не прагніть пізнати все і одразу. Не розтрачуйте свої  почуття на випадкове захоплення. І кохання обов’язково осяє вас. 

23.  Я бажаю вам любові чистої, взаємної, неповторної. У  ній  – сенс життя. Бережіть коханих, бійтеся їх образити, завдати болю.

24.   Кохання –  вічне, як весь наш світ. Його сила робить людину кращою, надихає на великі справи. Даруйте коханим тільки щастя, радість і любіть життя!   Хай завжди вас супроводжує зірка кохання.

Звучить романтична мелодія. Свято завершується.

Література:

                                  Симоненко В.  Поезії. - К., 2001

                                  Костенко Л. Вибрані вірші. – К.-2012

                   Інтернетесурс

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Не знаю, чому я тебе ненавиджу
І зразу ж до того так ніжно люблю,
Не знаю, чому я без тебе не можу,
Не знаю, навіщо я все це терплю…
І вечір настане, і зорі погаснуть,
І місяць сховається десь вдалині,
А я, як завжди, до самого світанку
Буду вдивлятися в очі сумні…
А я не відвикну від зоряних чарів,
А я вже не зможу тебе розлюбить,
Не знаю, можливо, ти сірий, як хмара,
Та я вже не зможу назад відступить!
Буває, що я тебе не розумію,
Буває, що хочеться все обірвати,
Та я розлюбить тебе вже не зумію,
Та я вже не зможу тебе не кохати…

Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.