Колобараціоналізм на Фастівщині під час Другої Світової війни

Колобараціоналізм на Фастівщині

під час Другої Світової війни

Колобораціоналізм є складним та неоднозначним суспільним та етичним явищем, що виникає в результаті  взаємодії суб’єктів комунікативного процесу (в даному випадку  населення окупованих держав та окупантів). Це явище в Україні під час Другої Світової війни проявилось в широкому діапазоні у всіх рівня суспільного життя: військовому, політичному, економічному, адміністративному, культурному та побутовому. Але «колабораціонізм» українців у Другій світовій війні — особливий випадок  [1, ст. 44 ].  Власне, незрозуміло, хто саме виступав у ролі «колаборантів» — українці по той чи цей бік фронту. Українці не мали своєї держави — короткочасна історія Центральної Ради, Гетьманату й Української Народної Республіки в Києві (1917—1919) завершилася окупацією більшої частини України Червоною армією і відповідно включенням її до складу більшовицької Росії (від 30 грудня 1922 р. — СРСР). Отже, фігурально колабораціонізм може бути представлений і у вигляді українського комунізму. Схожою була доля і Західно-Української Республіки у Львові, котра лише на один день оголосила про своє возз’єднання з Українською Народною Республікою у Києві (1919) — акт Злуки. Однак у Галичині та на західній Волині окупація здійснювалася з боку Польщі.

Опір у підросійській Україні тривав майже до 1924 року. Щоб зломити дух прив’язаного до землі (особливо приватною власністю на землю) українського селянства та його релігійні устої, більшовики пішли на жахливі соціально-економічні експерименти. Жертвами колгоспного будівництва стали мільйони українських селян, які загинули голодною смертю у 1921—1922, 1932—1933 і 1946—1947 роках. [2] Точну кількість жертв голодоморів неможливо встановити й досі, бо дані перепису населення 1937 р. було сфальсифіковано, а відповідальних за перепис осіб розстріляно [3]. Статистичну ж різницю списано на воєнні втрати. У результаті співпраця з німецькою окупаційною адміністрацією в Україні часом мала характер посильної помсти радянським окупантам за двадцятиліття нелюдських страждань. Тобто жорсткий тоталітарний сталінський режим, колективізація, сталінські репресії, втрата національної незалежності багатьма державами привели до того, що багато хто сприймав німецьких окупантів як визволителів [4 , ст. 102]. Особливо, на підтримку незалежницьких ідей українців з боку  Німеччини в 1939 році, плекала радикально налаштована молодь. В Кракові активно діяло українсько-німецьке військове бюро на чолі з полковником Р. Сушко.  У світлі сьогочасних знань та досліджень про ситуацію в Україні та світі в ті роки, плани молодих націоналістів виглядають доволі наївними. Важко представити. Щоб Гітлер перекидав війська з Франції на допомогу погано озброєним повстанцям у боротьбі проти більшовицької Росії [4 , ст. 18].  На, мою думку, велику роль в співпраці українських націоналістів з окупаційним режимом відіграла історична пам'ять. А саме, підтримка кайзерівської Німеччини української національної революції в 1918-1919 рр. Тому керівництво ОУН  на чолі зі Степаном Бандерою вважало себе не васалом Німеччини, а лише союзником у боротьбі проти спільного ворога [4 , ст. 46]. Та нова гітлерівська влада мала інші плани на  українські землі і, як свідчить історія, не мала наміру підтримувати, а тим паче, визнавати незалежність України.

У тім, колабораціонізм, як у західній, так і східній Україні часів війни не завжди мав добровільний характер. Молодих парубків брали в поліцаї та канцелярські службовці у цілком звичайний мобілізаційний спосіб — відмова розглядалася як нелояльність до німецького уряду і загрожувала можливістю опинитися в концтаборі всією родиною. Старости, щоправда, самі вирішували, кого мобілізувати до поліції — насамперед із метою убезпечення власних-таки односельчан. Тікати з поліції було безглуздо, хіба що до сталінського ГУЛАГу [5, ст. 110].

Безперечно, що серед цих людей був значний прошарок антирадянськи налаштованих громадян, які сумлінно і віддано служили окупантам.  У той же час, як свідчать численні джерела, комплектування колабораціоністських формувань німцями часто робилося приблизно за такою схемою.

У табір військовополонених прибували вербувальники з представників німецького командування, білоемігрантів,  власовських  емісарів  і приступали до виявлення осіб, які з різних причин погодилися б вступити на службу в німецьку армію. З них створювалося ядро майбутнього підрозділу. За кількістю добровольців воно, як правило, значно не дотягувало до встановленої штатної чисельності. Відсутніх новобранців відбирали вже за принципом фізичної придатності до несення стройової служби. Вони виявлялися перед обмеженим вибором: або примусова служба в німецькій армії, або голодна смерть. Від безвиході багато погоджувалися надіти німецький мундир, сподіваючись при вдалому випадку зі зброєю в руках перейти на бік партизан або Червоної Армії [5, ст. 220].

Серед дослідників цієї проблеми немає єдиної думки щодо чисельності радянських громадян, що пішли на службу ворогові. За даними генерала армії М. А. Гарєєва, в різних охоронних, каральних частинах, в  РОА та інших націоналістичних формуваннях перебувало близько 200 тис. осіб, з них у бойових збройних формуваннях більше 100 тис. За підрахунками Л. Рєпіна, проведеним по документах військового архіву в Потсдамі (Німеччина), служити в німецьку армію пішли не більше 180 тис. радянських громадян, з них приблизно половина — військовослужбовці, а решта — з числа цивільного населення. А, за приблизними даними, в лавах СС служило близько 30 тис. українців [ 5, ст. 289 ].

Так, наприклад, існувала Росі́йська Ви́звольна А́рмія (рос. Русская освободительная армия — РОА) — антирадянське військове з'єднання, яке воювало під час Другої світової війни на боці Німеччини та проти Радянського Союзу. РОА була формально збройними силами КОНР (Комітету Визволення Народів Росії) під проводом генерала Власова. Де-юре вважалася німцями однією з союзних армій, хоча фактично була підпорядкована Вермахту. [ 6 ]. Складалася переважно з добровольців з числа радянських перебіжчиків, військовополонених та колишніх членів емігрантського Білого руху Росії.  На початку 1945 р. вона нараховувала близько 200 000 чоловік. За весь період нарукавний знак РОА носили близько 800 000 вояків, хоча не всі вони визнавалися керівництвом РОА. Брала участь у незначних військових діях проти Червоної армії. [7]. У травні 1945 1-ша Дивізія РОА підтримала чеське антинімецьке повстання у Чехословаччині та визволила Прагу. Більшість вояків РОА здалися західним союзним військам, були інтерновані і переважно передані СРСР.

За національним складом і назвою формувань чисельність добровольців розподілялася таким чином: кавказькі і «Туркестанські» батальйони — 40 тис. осіб, дивізія СС «Галичина» — 10 тис., з'єднання і частини РОА — 28 тис., козачі частини — 10 тис., будівельні та робочі батальйони — 15 тис., зенітні частини ППО — 5 тис. чоловік. Всього — 108 тис. чоловік .

У цих підрахунках відсутні відомості про «Хіві» і допоміжної поліції. Повніші дані наведені в збірці «Велика Вітчизняна війна. 1941—1945», де стверджується, що до початку 1943 р. у вермахті налічувалося до 400 тис. «Хіві», у службах з підтримання порядку — 60-70 тис. радянських громадян і до 80 тис. — в «східних батальйонах» і «східних легіонах». Всього — 540—550 тис. чоловік.

Стосовно ситуації на Фастівщині, то вона була не однозначною. Так, наприклад, довгий час жителям нічого конкретного не повідомлялося про можливу війну з Німеччиною,  хоча з 23 червня 1941 року  військові частини Київщини, у тому числі 135-а у Фастові, перейшли на бойове чергування, очікуючи подальших команд.

23.06.1941 року, коли до багатьох керівників довели розпорядження вищих інстанцій, на Фастівщині розпочалася робота з розгортання мобілізаційних пунктів райвійськомату і мобілізації чоловіків призовного віку та добровольців у лави Червоної Армії, розподіл їх по військовим формуванням. Місцеві парткерівники та військові отримали радіоповідомлення про утворення цього дня Ставки Головнокомандування Збройних Сил СРСР та постанови про завдання партійних і радянських органів всіх рівнів в умовах військового часу, а також про негайне введення в дію мобпланів роботи місцевих підприємств, спрямованої для потреб армії. Хаосу і нестикування дій у ті дні було багато, тим більше, що урядові постанови «Більшовицька Будова» надрукувала для людей тільки 24 червня 1941 року.

Лише 26.06.1941 року до фастівських керівників доводяться прийняті цим днем рішення ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР про утворення спеціальної комісії для керівництва евакуацією на схід СРСР цінного майна підприємств та необхідного персоналу, порядок і режим роботи працівників і службовців за умов військового часу. Через те, що оголошена мобілізація населення до лав армії йшла погано (невиконані ліміти мобілізованих і добровольців, коли на 28.06.1941 р. зі всієї Київщини до облвійськомату поступило лише 1154 заяви з бажанням добровільно вступити у РЧЧА, процвітали численні ухили від призову, навмисні ушкодження здоров‘я і переховування, намагання отримати місце роботи в тилу тощо), цього дня Раднарком СРСР своєю постановою розширив права військоматів і наркомів всіх рівнів з наданням їм можливостей вживати карних заходів за умовами військового часу. На Фастівщині після цього неодноразово робилися облави ухильників від призову до армії, тривали арешти всіх «панікерів» і запідозрених у читанні розкиданої з літаків німецької агітаційної літератури.

30.06.1941 року, бачачи швидке просування німців вглиб України, ЦК КП(б)У згідно отриманих директив зі Ставки прийняло рішення щодо попередньої підготовки до розгортання партизанського руху опору в тилу захоплених німцями територій та відповідних баз з заготовленими продзапасами та зброєю у придатній для цього лісистій місцевості. У населених пунктах, які залишалися ворогу, було наказано знищити всі посіви та худобу, робоче обладнання та техніку, дороги і залізниці, порозстрілювати всіх в‘язнів, у тому числі у Фастівській в’язниці. Всі підпільні загони повинні були особисто очолити керівники відповідних організацій КП(б)У (внаслідок чого вони ставали підпільними обкомами і райкомами тощо) і керувати у подальшому їх діями протягом періоду окупації. У реальності такі підпільні комітети, враховуючи дуже швидкі початкові темпи наступу німців, буде створено значно пізніше, в багатьох місцевостях вони довго не змогли діяти, а у значній частині їх не встигли створити взагалі.

Цього ж дня 30.06.1941 року у покинутому радянськими військами Львові українські націоналісти ОУН Бандери несподівано для німців проголосили Акт відновлення Української Держави та створення її Українського Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Вони почали масово посилати свої похідні групи на схід України, аби встигнути і там швидко проголосити українську владу і поставити німців перед доконаним фактом існування відновленої самостійної України. Згодом вони опиняться у Фастові і Боровій, але у той час вони з 7-го липня почали добиратися до них за маршрутом Львів-Красне-Броди-Здолбунів-Дубно-Рівне(9УІІ)-Н.Волинський-Житомир-Калинівка-Фасова(12УІІ-17УІІ)-Пашківка(18УІІ-20УІІ)-Грузьке-Бишів-Мала Снітинка-Фастів(21УІІ-23УІІ). В деяких місцях її члени розділялися для роботи у різних населених пунктах, добираючись до них доступним шляхом (мотоцикл, авто, повозки, піший хід). Всюди ними робилися сходи населення з інформуванням про проголошення С. Бандерою Української Держави та звільнення українських міст і сіл від деспотичного сталінського режиму, невідворотність його повного швидкого падіння, організовувалася тимчасова адміністрація і місцева українська народна міліція самооборони.

Тим часом 11.07.-12.07.1941 року мешканці Фастівщини вже безпосередньо зустрілися з передовими частинами німців. Цього дня внаслідок відступу з Західної України у Фастові з’явилися бійці майже розбитого 77-го залізничного батальйону 5 залізничної бригади (командир якого Богачов був перед тим вбитий, а залишками загону командував політрук Галафеєв). Панічні настрої у Фастові почали вирувати ще більше, коли внаслідок відступу з Західної України наступними днями у місті почали сконцентровуватись і залишки інших загонів Червоної Армії, що відступали (79 залізничного батальйону ст.л-та Л.Кривця, 91-го і 94-го прикордонних загонів, 6 мотострілецький полк і рота зв’язку НКВС тощо). Риття оборонних окопів та спішні евакуаційні заходи наочно доводили фастівчанам, що невдовзі тут з’являться німці. 12.07.1941 року с.Дідівщина одним з перших сіл Фастівського району була зайнята передовими військовими частинами німців, що дуже швидко просувалися вглиб території України, але продовжувати наступ на Фастів відразу вони не стали. Вони почали підтягувати додаткові технічні резерви до Дідовщини і оточувати Фастів з інших боків, аби взяти його у «котел».

Наступними днями так воно і сталося.  21 липня 1941 року радянським військовим командуванням було наказано залишити Фастів через будь-яку безперспективність його оборони і наступного дня до нього увійшли німці і їх союзники. Але ще 19 червня керівники штабного пункту Червоної Армії при вигляді німецьких танків з боку Білої Церкви поспіхом покинули позиції і не попередили про це захисників Фастова. Тому при спробі останніх 20.07.21.07.1941 року відійти з оточеного «котла» вони масово попадали в полон або під німецькі кулі. 22.07. −23.07.1941 року у захопленому і майже незруйнованому Фастові сконцентрувалася чимала кількість німецьких та союзних для них військ (мадярів, словаків тощо), танків і мотоциклістів, які продовжували готувати планомірний наступ на Київ. Окрім Фастова у ці дні ними були зайняті села Мала і Велика Офірна, Мала Снітинка, Півні, Клехівка, після чого їх наступ було призупинено і на декілька днів розмежувальні фронтові позиції стабілізувалися на лінії перед селами Ставки ‒ Бортники ‒ Оленівка ‒Велика Снітинка ‒ Сорочий Брід ‒ Мот.Слобідка.

Поспіхом залишене місцеве населення Фастова і інших захоплених сіл Фастівщини опинилося у стані повної розгубленості. Багато з фастівчан не чекали такого швидкого розвороту подій і не знали, що робити в умовах приходу німців, намагалися не висуватися з своїх підвалів і хат. Але несподівано вони почали чути рідну українську мову і бачити, що несподівано для їх і німців у Фастові з’явилися якісь інші борці за визволення України від більшовизму. Сталося це тому, що вже 21-22 липня до Малої Снітинки і Фастова з сусіднього Бишівського району почали прибувати незнайомі для фастівчан люди з жовто-блакитними пов’язками. Це були перші члени київської похідної групи бандерівського крила ОУН, які почали активно ходити по хатах переляканих людей, агітувати їх за самостійну Україну і скликати народ на збори. Німці, що були зайняті більше фронтовими справами, не могли відразу розібратись у суті діяльності цих людей, вважаючи їх місцевими антикомуністами. Тим більше, що прибулі німці намагалися всіляко загравати з людьми, роздавати дітям цукерки та нікого не зачіпати у ці дні, всіляко підкреслюючи і демонструючи їм свою «визвольну місію» для українців.

Також німці сприймали прибулих ОУНівців за місцевих людей, тому що вони прибули з Західної України сюди з підробленими документами на прізвища, характерні для Київщини (Черненко, Кравченко, Полішвайко, Федоров, Донський тощо). Єдиним місцевим чоловіком серед них був Микола Богданов ‒Коваль з казнівського кутка міста, що перед війною виїжджав на роботу у Західну Україну. На його рукаві також була жовто-блакитна пов’язка і разом з іншими прибулими ОУНівцями він на Фастівщині організовував перші збори і мітинги населення з метою розвінчання колишніх злодіянь попередньої більшовицько-комуністичної влади, доведення відомостей про проголошення Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року у Львові Самостійної Української держави, про створення у найближчому майбутньому «українського народного правительства у Києві» і українських управлінських структур на місцях. ОУНівцями розвішувалося і роздавалося багато агітаційних листівок і оголошень, розшукувалися місцеві люди, які перед війною постраждали від комуністичної влади. А останніх на Фастівщині було тоді чимало, тому саме з них створювалися списки майбутніх членів місцевих управ та загонів української народної міліції з дотримання порядку, бо мародерство у ті дні безвладдя набрало просто шалених обертів. Крали у ті дні безвладдя хто тільки що міг (паркани, шибки, колгоспний інвентар, скотину, продукти, залишену на полях зброю, веломашини, будматеріали тощо). Місцеві люди мусіли самі створювати групи для протидії мародерам, яких у той час з’явилося звідусіль чимало і зачасту їх ніхто не знав у обличчя. Ночі у ті дні були дуже важкими для людей на предмет пограбування, тому ОУНівські пропозиції знаходили у фастівчан позитивний відгук.

Вищезгадані ОУНівські агітатори діяли у ті липневі дні дуже заповзято і швидко, тому що вірили тоді, що після зайняття Києва проголошена Українська держава утвердиться остаточно. У їх розпорядженні у Фастові були вантажна автівка і мото-цикл, маса агітаційної літератури, яку щодня їх кур’єри доставляли їм з Львова, Рівного і Житомира. Їх прибуло до Фастова до 35-40 чоловік, тому своїми рухливими групами вони встигали обійти сотні хат, дуже активно працювали над створенням на Фастівщині всіх необхідних тимчасових органів майбутньої самостійної Української держави.

25.07.-26.07.1941 року німці прорвали встановлену у попередні дні фронтову лінію на південно-західному фастівському напрямку, захопив   с. Ставки і с. Бортники, та продовжили наступ на Васильків. 29.07.1941 року вони прорвали фронтову лінію і на північному оленівському напрямку та рушили у напрямку Борової, яку було Червоною Армією поспіхом залишено. 30 липня 1941 року у Боровій були вже німці і Фастівщина повністю опинилася під німецькою окупацією. Відтоді до листопада 1943 року розпочався новий період у її житті.

На Фастівщині окупантів зустріли по-різному, але борівська демонстрації вітання «німецької армії-визволительки» була наймасовішою на теренах Фастівщини і зібрала багато мешканців сусідніх сіл. В серпні 1941 року на центральній площі Борової, як свідчать архівні матеріали, яблуку не було, де впасти. Зібралося дуже багато народу, де спільно з прибулими делегаціями мешканців М.Солтанівки і Ч.Мотовилівки  відбулося урочисте богослужіння у відновленій каплиці, яка практично була закинутою через антирелігійну політику радянського уряду. Німці дозволили для цієї каплиці використати залишки лісоматеріалу. З нагоди відновлення старої каплички і подяки німцям за «визволення від більшовицького гніту» після богослужіння відбулося велелюдне народне гуляння з танцями до глибокої ночі. Всі присутні з короваями, квітами, іконами і рушниками перейшли до розташування німецької військової частини на базарній площі, де було організовано урочисте вручення німецьким командуванням бойових нагород відзначившимся солдатам і офіцерам з квітами від людей. Німецькому командиру на рушниках найстаршим мешканцем Борової і представником сільуправи було піднесено хліб-сіль і народ голосними вигуками та аплодисментами вітав кожного нагородженого німецького військового. Розчулені німці тут же організували підвіз двох машин дров, бочку керосину і було розпалене величезне вогнище, навколо якого до глибоких сумерків були організовані танці. Німцям дуже сподобалося це свято і вони охоче фотографувалися з фастівчанками, борівчанками  і дівчатами сусідніх сіл, танцювали з ними і намагалися підспівувати. У той день Борова ще ніколи не бачила до того такої кількості синьо-жовтих прапорів та національних костюмів. Але таке «українське піднесення» тривало недовго.

20.08.1941 р. вийшов сумнозвісний декрет А.Гітлера про утворення на більшості окупованих українських земель нового адміністративного утворення Рейхскомісаріату «Україна» з центром у м.Рівному, яку німці спробували піднести як нову форму української державності. Всі мешканці Фастівщини відтепер ставали мешканцями німецького Рейхскомісаріату «Україна» на чолі з рейхскомісаром Е. Кохом, а за проведеним згодом адмінподілом практично всі фастівські терени увійшли до генералкомісаріату «Київ» цього рейхскомісаріату (у якому були ще інші генеральні комісаріати «Житомир», «Волинь», «Чернігів», «Миколаїв», «Дніпропетровськ» і «Таврія», поділених на низові окружні гебітскомісаріати (крайзи)). Це була справжня трагедія для багатьох людей, хто чекав самостійної України.

Вищезгаданий декрет Гітлера не відразу дійшов до людей, але вже через декілька днів німці почали вимагати від місцевих управ встановлення відповідних вивісок, зняття з щоглів сільських і міських управ синьо-жовтих прапорів і тризубів, портретів С.Петлюри і Є.Коновальця, почали присікати всілякі публічні згадки про «самостійну Україну під проводом С. Бандери». Всім мешканцям Фастівщини і навколишньої округи стали зрозумілими реальний стан речей і реальні наміри німців щодо відновлення самостійної України. До того ж раніше, 1.08.1941р. від України було відірвано галицькі українські землі і приєднанні як 5-й дистрикт «Галичина» до німецького генерал-губернаторства на теренах захопленої у 1939 році Польщі.

19.08.1941р. німці тихо споглядали, як Румунія − союзниця Німеччини у спільному нападі на СРСР − оголосила про утворення своєї «Трансністрії» з центром в Тирасполі та значною частиною захоплених південноукраїнських земель у її складі з безпосереднім приєднанням до Румунської держави. Тому після 20.08.1941 року зникли останні надії, що самостійну Україну буде проголошено хоча б в урізаному варіанті. Відтепер німецькі комендатури почали активно цікавитися внутрішнім життям місцевих українських управ, впливати на їх кадровий добір. Самооборонні українські міліційні загони, що виникли у перші часи безвладдя, мусіли відтепер узгоджувати всі свої дії з військовою комендатурою. Їм було запропоновано розпуститися або на новій платній основі увійти до складу створюваної української поліції, яку згодом почнуть називати як УДП (Українська допоміжна поліція). З. Скрипка і більшість поліціантів (Юхим Гаркуша, Іван Світлий, Микола Шевченко, Козачище, Дубінський, Чепурда, Невгод, Лозниця, Чигирь, Василь Бакаєв, Скрипка Олександр, Швець Кузьма, інші) змогли довести німцям, що вони не були зв’язані з бандерівською ОУН і тому залишилися згодом в УДП, яка непогано для того часу забезпечувалася і оплачувалася.

Протягом кінця серпня –вересня 1941 року на теренах Фастівського і сусідніх районів утворився окремий Фастівський гебітскомісаріат, який проіснував до грудня 1941 року. Він був одним з 26 гебітскомісаріатів Київського генералкомісаріату (до якого входили ще Бориспільський, Уманський, Білоцерківський, Ковалівський, Канівський, Кагар-лицький, Полтавський, Черкаський і інші гебіти). До Фастівського гебітскомісаріату увійшли території Фастівського, Васильківського, Обухівського і Бишівського районів. Своїм помешканням Фастівський гебітскомісар обрав старовинний маєток у с. Оленівка. Але з посуванням фронту на схід адміністрація РК «Україна» неодноразово здійснювала перекроювання меж Київського генералкомісаріату (який займав велику територію сучасних Київської, Черкаської і Полтавської областей) і тому згодом у грудні 1941 року Фастівський гебітскомісаріат став Васильківським гебітскомісаріатор [ 6 ]. Васильківський гебітскомісаріат був вже більшим за розмірами території за колишній Фастівський, бо до його складу долучили ще землі Кагарличчини, Гребінківського і Ржищівського районів. Але то було згодом, а наприкінці серпня 1941 року всі звикали до новопроголошеного 20 серпня адміністративного утворення.

ОУН спробувала після цього організувати декілька політичних масових акцій, аби спробувати вплинути на перегляд оголошеного німцями рішення. Але організовані багатолюдні мітинги 30.08.-31.08.1941 року у Фастові і Василькові закінчилися лише масовими арештами бандерівських активістів. Німці не хапали всіх учасників багатотисячних мітингів з нагоди відзначення «22-ї річниці визволення Києва від більшовиків у 1919 році». Їхня розвідка тоді вже потужно працювала і по закінченню вищезгаданих мітингів делікатно випускала більшість людей, а за наявними фотографіями здійснила арешти розшукуваного бандерівського активу. Після цього погрому бандерівського підпілля на Фастівщині та Васильківщині воно довго не могло оговтатися і місцеві люди почали всіляко сторонитися будь-яких зв’язків з ним. Німці ж вкотре людям доводили, що їхні репресії не спрямовані проти України чи проти ОУН, а лише проти порушників суспільного спокою і екстремістів бандерівського напрямку в ОУН. Мельниківцям натомість у Боровій і Фастові була відкрита зелена вулиця, так як вони не висували ідей проголошення самостійності України у період тривання військових дій та визнавали німецьку військову владу. Вищезгадані заворушення стали для німців зручним приводом і для інших арештів.

Фото 9-13. На фото‒ члени прибулої до Фастова у липні 1941 року похідної групи ОУН Бандери Йосип Позичанюк (ліворуч),а за ним відповідно─ Д.Мирон, письменник О.Гай-Головко, а також перші призначені ОУН-івською похідною групою керівники проводу Фастівської ОУН Іван Лановий (ліворуч) і Микола Кучеренко з Казнівки.

Від часу створення РК «Україна» німці почали вимагати від місцевих управ і поліції списки на всіх колишніх радянських активістів, списки сімей червоноармійців і євреїв. У один з вересневих днів того часу був арештований разом з єврейкою Цимберг Ревекою, євреєм Коршенковим - чоловіком Віри Коршенкової, також і колишній організатор колгоспу у Боровій Бочковський Євген, комуніст Новіков-чоловік Янковської Галини, що жила у Боровій по вул. Кущівській, і ще кілька колишніх радянських активістів. Місцевого мешканця Борової Корнієнка арештували, натомість, за те, що він за розпорядженням німців не носив нарукавну пов’язку з зіркою Давида і намагався видати себе за українця, а після встановлення належності до єврейства і відповідних попереджень ─ спробував переховуватися. Саме у вересні 42-х арештованих борівських євреїв конвоєм поведуть до Васильківського єврейського трудового гетто ніби для продовження там своєї праці. У дорозі двоє з них вчинили спробу бунту і втечі, але були застрелені охороною. Доля ж інших нажаль невідома.

Затримувала поліція і націоналістичних агітаторів. У вересні 1941р. вона не дала можливості місцевим активістам відродити «Просвіту», а у жовтні затримала невідомого в Боровій  за те, що вів агітацію серед людей проти німців. Коли його передали до Фастівської поліції, то там він зізнався, що є українським націоналістом, після чого його забрало гестапо і розстріляло.

Борівський 4-й пост УДП забезпечував охорону порядку на теренах Борової, Великої і Казенної Мотовилівки, Оленівки та інших менших ближніх присілків, аби з 21.00 до 04.00 ніхто не ходив вулицями, здійснював арешти та розшуки підозрюваних у саботажі, підозрілих немісцевих осіб. За неналежну роботу вони могли попасти у коло зацікавленості жандармерії і тоді вже ніхто не міг передбачити свою долю. Тим більше, що у борівської поліції був свій інспектор з Фастівської жандармерії, мешканець с. Борової Пархоменко Яків Федорович, що часто приїзджав з Фастова додому і цікавився справами місцевої поліції.

18.09.1941 року паспортним столом фастівської української народної поліції новообраним сільським старостам району за зразком Фастова було запропоновано ретельно провести перепис залишеного у селах населення, але у значно коротші терміни до 01.10.1941 року. Коли на початку грудня 1941 року було завершено облік всього залишеного населення, то виявилося, що у Боровій його є більше, ніж за часів сталінського перепису 1939 року.

Фото 15. На фото‒ лист комендатури голові Фастівської райуправи від 18.09.1941 року з пропозицією всім старостам району забезпечити протягом двох тижнів перепис залишеного населення.

Кінець 1941 року ознаменувався закінченням періоду існування окремого Фастівського гебітскомісаріату і дуже суворою зимою (-35˚С−-40˚С). Вона, як свідчать архіви, неабияк дошкуляла німцям на фронті, через що серед фастівчан місцевими управами було організовано добровільну здачу теплих речей для німецької армії. І хоча за нездачі речей тоді нікого не карали, але рукавиць, валянків і кожухів для німецької армії місцеві вчителі зібрали чимало. Це свідчило про призвичаєння більшості тодішніх фастівчан до нової влади, повну зневіру їх у можливість відродження СРСР та повернення старої комуністичної влади. Бо багато хто з них тоді були дуже незадоволені тим, як відходила і все знищувала стара радянська влада, тому підтримували всі німецькі заходи з відбудови господарства і налагодження життя. Такі настрої будуть панувати на Фастівщині до весни 1943 року і тільки потім у людей почне оживати надія на звільнення від німецької окупації. Безумовним є той факт, що в період окупаційного режиму жителі міста просто не мали іншого вибору, як працювати на загарбників, адже це було вже питання не совісті, а виживання. Крім того, багато хто з свідомих громадян, під прикриттям роботи в окупованих  установах допомагав партизанам у їх підпільній боротьбі.

Варто згадати діяльність у Фастові видатного підпільника професора Петра Михайловича Буйка (19. 10.1895–15.10.1943) – лікаря за освітою[ 11 ] . Народився він у 1895 році в селі Бельск Гродненської області (теперішня територія Польщі) в українській сім’ї. Навчався в сільській школі, а після її закінчення вступив до Військово-фельдшерської школи в Петербурзі. Після успішного її закінчення працював фельдшером у Миколаївському військовому шпиталі.

Петро Михайлович приймав участь у київському січневому збройному повстанні в 1918 році проти Центральної влади. В цьому ж році він стає студентом Київського медичного інституту. В 1922 році Буйко отримує диплом лікаря.

Здобувши спеціальність лікаря акушера-гінеколога, Петро Михайлович все своє життя присвятив охороні здоров’я матері і дитини. З 1933 року він очолив Київський інститут охорони материнства і дитинства. За роки, які Буйко очолював інститут, він став одним із кращих науково-дослідних закладів України. Колектив цього інституту втілював в життя нові форми і методи, які зменшували захворюваність і смертність здоров’я матері і дитини.

В 1940 році Петро Михайлович Буйко успішно захистив докторську дисертацію на тему «Хирургическое лечение пузырно-влагалищных свищей у женщин с применением плацентарной ткани». Професор користується великим авторитетом серед своїх колег по роботі і пацієнтів.

Але мирну працю лікаря перервала Друга Світова війна. З перших днів війни Буйко пішов на фронт захищати Батьківщину. Його призначили головним хірургом медичного-санітарного батальйону. Отримавши поранення біля Умані лікар потрапляє в полон, але по дорозі до військового табору йому вдається втекти.

Петро Михайлович поселився в місті Фастів Київської області, де його майже ніхто не знає. Він працює в лікарні і користується великим авторитетом серед населення, а також входить в довіру до німецьких окупантів. Це дає змогу лікарю під носом у фашистів організувати підпільну організацію в Фастові і селах, які розташовані неподалік. Буйко допомагає звільняти поранених підпільників, військовополонених. Працюючи в медичній комісії на біржі праці, лікар, разом з підпільним оунівцем Андрієм Кравцем-Кравченко, який теж там працював, рятує більше тисячі молодих людей від відправлення на роботу до Німеччини, видаючи підроблені довідки про тяжкий стан здоров’я.

Коли гестапо викрило діяльність лікаря-підпільника, він з групою спільників відправляється в партизанський загін, захопивши з собою медичні інструменти та медикаменти.

З липня 1943 року Буйко очолює медичну службу партизанського загону. Він не тільки лікує поранених бійців, але і приймає активну участь у проведенні бойових операцій в тилу ворога, лікує населення з навколишніх сіл.

Виконуючи чергове завдання Петро Михайлович був схоплений фашистами. Після тяжких катувань він нікого не виказав. Товариші які були разом з ним в хаті знайшли підземний хід, вони розв’язали лікаря і запропонували йому втекти. Але Буйко цим не скористався, він знав що через нього можуть стратити мирних жителів села. 16 жовтня 1943 року фашисти живцем спалили його в хаті.

В серпні 1944 року Петру Михайловичу Буйко було за мужність і героїзм посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ім’я професора Буйка носить школа в селі Томашівка, де він був страчений. В його честь названі вулиці в Києві, Львові, Фастові.

Поет народився 13 грудня 1925 року в місті Фастові [ 11 ].

Друга світова війна не дозволила Андрієві закінчити школу. У шістнадцятирічному віці юнак був готовий чітко визначити свою позицію як поет, і як громадянин.

Під час німецької окупації Андрій працював секретарем біржі праці у Фастові. У підпіллі друкував листівки із закликами до молоді ухилятися від насильницького вивезення до рейху.

На жаль, незаперечний поетичний талант юнака не встиг розвинутися. У перші дні жовтня 1943 року за нез’ясованих обставин його було поранено. Німецька куля потрапила в хребет, застрягла в одному з поперекових хребців.

Паралізований, відмучившись двадцять один день у ліжку Фастівської міської лікарні, він помер у неповні 18 років. Залишилися вічно жити його вірші.

Таким чином, співробітництво з нацистами неминуче призводило до проблеми особистого вибору певної моделі поведінки. Так, в перші місяці окупаційного режиму частина українських спеціалістів, очевидно пересвідчившись в тому, до якої межі можна дійти, сліпо виконуючи накази, почала звільнятись з роботи. Користуючись різними приводами, частина працівників окупаційних органів влади намагалась звільнитись з роботи. В інших випадках існувала лише випадкова можливість уникнути цього вибору. Це могла бути специфіка роботи, власне бачення майбутнього, віра в повернення радянської влади та вимушені обставини при вступі на службу в окупаційні органи влади. За невиконання службових повноважень проти працівника окупаційного апарату влади без особливих труднощів, але за відповідними юридичними процедурами застосовувались репресії.

Разом з тим, частина української національної інтелігенції, сформована переважно в 20–30-х рр. ХХ ст., без особливих проблем співпрацювала з окупантами. При цьому певна її частина виконувала ті ж обов’язки що й до війни. Пояснити цю обставину причинами психологічного характеру, тобто елементарного бажання вижити в умовах окупації, неможливо.

Діяльність колаборантів, за винятком злочинної співпраці,  не можна оцінювати однозначно, оскільки треба враховувати двоїстість цього явища: з одного боку, є певна позитивна соціально-культурна робота, а з іншої – їх діяльність під контролем окупованої влада, робила їх керованими та лояльними у допомозі німцям підтримувати жорстокий окупаційний режим.  Тому, на нашу думку, колабораціонізм – вимушений чи примусовий, пристосовницький чи свідомий та з власної волі так чи інакше сприяв злочинній політиці окупаційного режиму фашистської Німеччини.

Література та джерела

1. Шайкан В.О. Колабораціонізм в Україні у роки Другої світової війни: причини виникнення, особливості, масштаби/ В.О. Шайкан // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – К.: Сфера, 2005. – С. 44-51

2. Кульчицький С. В. Опір селянства суцільній колективізації. // Український історичний журнал. − 2004. − №2 (455)

3. Колективізація і голод на Україні 1928-1933: Збірник документів і матеріалів. —                 К.— 1992.— С.14.

4. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси/ За ред. С.В. Кульчицького. - Київ: Наукова думка, 2005. - 495 с.

5. Дерейко І.І. Колабораціонізм, поняття [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.

5. Семиряга М.И. Коллаборационизм: Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. М., 2000, ст. 863

6. Хоффманн И. История власовской армии. Paris: Ymca-press, 1990, ISBN 3-7766-2330 інтернетна версія.

7. Штрик-Штрикфельдт В.К. Против Сталина и Гитлера. Генерал Власов и Русское Освободительное Движение. / Авт. пер. И.Баха и М.Рубцовой. 3-е изд. — М.: Посев, 1993. — 440 с. [Електронний ресурс]  http://militera.lib.ru/memo/german/strick-strickfeldt/index.html

8. Сторінки воєнної історії України:  Зб. наук. статей/Відп.ред.О.Є.Лисенко.—                              К.: Інститут історії України НАН України,2010.—Вип.13. — 261с.

9. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) / наук. ред.: М. Швагуляк . – Львів, 2003 . – 685 с.

10. Дерейко І.І. Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) / Іван Дерейко; Ін-т історії України НАН України. — К., 2012. — 174 с. — Бібліогр.: 125–144.

11. Л. В. Кондратенко. Буйко Петро Михайлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 394

12. Петро Михайлович Буйко – 120 років від дня народження.//сайт Рівненської обласної наукової медичної бібліотеки//http://ronmb.org.ua/articles/petro-mihaylovich-buyko-120-rokiv-vid-dnya-narodzhennya.html

13. Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 ст.