КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ МОДЕРНІЗМУ І ПОСТМОДЕРНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ ПРОЗІ 2000-Х

Державний  університет  інфраструктури  та  технологій

Кілійський транспортний коледж

Матеріали до уроків української літератури та зарубіжної літератури

Розробник: Вігер Ірина Олексіївна

КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ МОДЕРНІЗМУ І ПОСТМОДЕРНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ

ПРОЗІ 2000-Х

Протиставлення новаторства і традицій у мистецтві, зокрема у літературі, завжди було актуальним питанням у сфері культури. У ХХ столітті новітні тенденції переважили традиційні. Початок ХХ століття знаменувався модернізмом, друга половина – постмодернізмом.

Сьогодні темою постмодернізму займається ряд дослідників: І. Ільїн, В. Пахаренко, Ю. Андрухович, Є. Баран, Н. Зборовська та ін.

2000-ні роки позначилися великими очікуваннями та певною стабілізацією суспільно-політичної ситуації у країнах Східної Європи. Соціокультурний контекст 90-х, який перебував у ситуації постмодернізму, не передбачав йому альтернативи. 2000-ні роки знову зіставили модернізм і постмодернізм, з одного боку, як антиподи, а з іншого союзниками у культурному протистоянні з реалізмом, масовою літературою чи, наприклад, фантастикою.

Про відмінність російського постмодернізму від західного доволі влучно сказано у лекції «Вітчизняні теоретики постмодернізму». «Принципова смислова відмінність російського постмодерну від західного полягає в наступному. Якщо західний постмодерн – результат вільної інтелектуальної та стильової гри, підсумок іманентного розвитку багатовимірної і внутрішньо суперечливої культурної семантики спеціалізованої сфери (філософії, мистецтва, науки), то російський –  жорстока необхідність перехідного періоду, об'єктивно викликає до життя еристику (від грец. –  мистецтво суперечки). Якщо західний постмодерн є результатом індивідуальних творчих шукань інтелектуалів, які прагнуть переглянути застиглі норми і цінності, концепції і стилі в дусі культурного плюралізму та вільного самовизначення особистості в багатовимірній демократичній культури, то російський постмодерн породжений колізіями поеттоталитірного розвитку російсько-радянської культури: зіткненням офіційноі і неофіційноі ідеології і буденної свідомості, релігії і атеїзму, науки і псевдонаукових, спекулятивних теорій, мистецтва і кічу». [1]

Відправною точкою порівняння модернізму та постмодернізму стали канонічні таблиці Брайніна-Пасека та Хасана. Огляд цих таблиць є дуже цікавим і у наш час, проте потрібно урахувати хронологічний контекст цих досліджень і їх мету. На початку зародження постмодернізму, діячі цього напрямку, які часто поєднували творчість і теорію, намагалися відокремити себе не тільки від реалізму, а й у першу чергу від модернізму. Для широкого загалу читачів, які не сприймали тонкі нюанси у розбіжностях, постмодернізм міг стати різновидом модернізму та взагалі частиною «незрозумілого» мистецтва. Напевно, саме тому, Брайнін-Пасек та Хасан методом бінарних опозицій категорично відокремили постмодернізм і модернізм.

Проте чи можемо ми з такою категоричністю і сьогодні розрізняти модернізм та постмодернізм, враховуючи те, що постмодернізм категоричності не сприймає?

Українська та російська літератури у 2000-х роках перебували в не меншій ситуації постмодернізму, ніж європейські та американські за часів зародження цього напрямку. Розривалися культурні зв’язки, ставилися під сумнів традиції, затребуваність літератури стала мінімальною. Автори були предоставлені лише собі, а революційні зміни у розповсюджені літератури за допомогою технічних засобів почали розвиватися лише ближче до 10-х років. Відірваність читача від автора (доволі модерністська риса) вплинула на усі види та жанри мистецтва.

М.Н. Епштейн розглядає постмодернізм і модернізм не як такі, що суперечать один одному етапи, а як дві ланки однієї культурної парадигми XX ст. Цю парадигму М. Н. Епштейн описує через поняття «гіпер», яке включає у себе дві сторони: «супер» і «псевдо». [Культурологи російського зарубіжжя про постмодернізм в Росії. «Короткий курс лекцій з дисципліни «Історія культури». Лекція 29 «Російський постмодернізм»].

Особливостями українського постмодернізму 2000-х є тісне переплетення поезії та прози і літературна спадковість з 90-ми роками. Кращі письменники 90-х років Андрухович і Жадан були одночасно кращими у 2000-х, як і в поезії, так і у прозі. Той факт, що і в 10-х роках інші автори не змогли піднятися вище їхнього рівня свідчить про відсутність мобільності еліт в літературі і певне законсервування сучасного друкованого процесу.

Російський ж постмодернізм позначається більшою структурованістю і меншою варіативністю. Так, з письменників, які однаково рівнозначні як у поезії, так і у прозі, можна назвати Дмитра Бикова. Більшість же письменників доволі чітко розділили ролі і жанри: детективи, фантастика, любовні романи і популярні у 2000-х книги «про багатих і знаменитих».

Епоха 2000-х, яку можна називати ситуацією постмодерну, має певні паралелі з модерновою епохою. Наприклад, і 20-ті роки ХХ століття і нульові ХХІ – це період доволі відносної, але все ж стабільності порівняно із попередніми та наступними епохами. У такі часи зростає зацікавленість до багатого, гарного, успішного життя, яке прийнято називати міщанським. Так, наприклад, творчість Ігоря Сєвєряніна, культивуючи такі цінності, за життя автора була популярнішою за більш визнаних з часом сучасників.

Асоціальні маргінали з літератури 90-х, наркомани і повії, поступово почали поступатися рекламодавцям, телевізійним персонажам, бізнесменам. У Європі це відтворив Бегбедер у книгах «99 франків» і «Кохання живе три роки», у Росії Пєлєвін у романі «Generation P». Українські літератори дивилися на гламур з підозрою. Традиційні письменники ставилися до цього явища з осудом, а новатори цікавились, наприклад, богемою, проте у зовсім інших конотаціях.

Категорії часу і простору є ключовими для постмодернізму. Нові терміни «часопростір» і «хронотоп» свідчать про їх важливість. Проте, наприклад, урбанізованість і сам термін «модерне місто» кажуть про і тематичний, і термінологічний зв'язок з модернізмом. Постапокаліптичне місто, наприклад, більш постмодерний топонім, проте він зустрічається менше, ніж модерне місто.

У романі «Числа» Віктор Пєлєвін виводить таку ідею постмодернізму:
«— Что это такое — постмодернизм? — подозрительно спросил Стёпа.
— Это когда ты делаешь куклу куклы. И сам при этом кукла.
— Да? А что актуально?
— Актуально, когда кукла делает деньги». [3]

Культ ляльок, масок або симулякрів мав актуальність в усі епохи. Особливість постмодернізму 2000-х була у тому, щоби довести ці явища до абсурду. Вічний конфлікт людини проти системи втрачає актуальність, бо саме поняття людини ставиться під великий сумнів. Основний процес людини 2000-х – споживання, і сама людина у першу чергу споживач. Проте чи можуть існувати мотиви загубленості, непотрібності, зайвості у постмодернізмові при такому консенсусові?

Людина 2000-их не втратила модернові риси, не змирилася з роллю споживача, ретранслятора, побічного продукту епохи. Не втративши потенції до творчості та рефлексії, вона не може їх реалізувати і шукає альтернативні шляхи до самовизначення і самопізнання.

Так, поет з пелєвінського «Generation P» пише рекламні вірші – і ця трансформація є характерною рисою епохи стику 90-х і нульових. Надалі герої постмодерної епохи вирішують ті ж конфлікти з певним обмеженням протидіючих сил криміналу, зате зі збільшенням впливу реклами.

Реклама вплинула не лише на персонажів прози 2000-х, а й на авторів. В літературний процес увійшло навіть поняття product placement. Найвідомішим прикладом є російська письменниця Дар’я Донцова, яка розміщала рекламу навіть у назвах своїх книг. [4]

Українська література таких прикладів явної комерціоналізації ще не має.

Мотиви есканізму і подорожей також мають своє продовження у постмодерну епоху. Більше того, вони химерно переплелися у такому явищі, як «наркотична подорож» або «наркотичний тріп». Радянська література має канонічний приклад «алкогольної подорожі» – книга Венедикта Єрофєєва «Москва-Петушки». Алкогольний дискурс поступово змінюється наркотичним. Подорожі у просторі замінюються подорожами у стані.

Якщо у класичних історіях до алкоголізму героїв штовхає бідність чи певні переломи у житті, то для постмодерністських персонажів наркотики – один зі способів втечі від реальності, а також спосіб до її розуміння. Якщо у 90-х психотропні засоби були притаманні маргіналізованим пластам суспільства, то у нульових вони стали елементом того самого омріяного розкішного життя, яке старанно відображала масова літератури тих років.

Подібна ситуація була і в колах богемного модерну.

Тема відносин між чоловіком та жінкою також по іншому відображалася у прозі 2000-х. Автори не натякали на еротичний підтекст і навіть не намагалися доставити читачеві задоволення – вони прагнули шокувати читачів. Іноді автори намагаються деконструювати цей процес під кутом фрейдистських та неофрейдистських теорій. Літературна критика того часу також бачила фалічні символи, едіпів комплекс та інші популярні метафори.

Феміністичний дискурс тих часів був, напевне, одним з найбільш поширених за велику історію літератури. Традиційно до «жіночої» літератури відносили більше поезію, ніж прозу. В українській літературі з жінок найбільш відомі Леся Українка і Ліна Костенко (письменниці Ольга Кобилянська та Марко Вовчок більше у тіні), а в російській Марина Цвєтаєва і Анна Ахматова. Проте у 2000-х жінки активно творять в усіх прозових жанрах – інтелектуальна проза, детективи, фантастика, масова література.

Намагання зрозуміти роль та функцію жінки , відокремити гендерне і статеве, щось довести чоловікам і нічого їм не доводити заполонили не тільки художню прозу, а й есеїстику. Порівнюючи українську та російську літератури, варто відзначити, що феміністичній проблематиці було приділено більше уваги. На відміну від американської та західноєвропейських літератур, гендерні питання у суспільствах Східної Європи розглядалися доволі обмежено, тому велика цікавість до них у 2000-х є закономірною.

Висновки

За допомогою компаративного аналізу, розглянувши основні тенденції літератури 2000-х років, можна зробити такі висновки. Постмодерний дискурс не протиставляється модерновому, а органічно співіснує з ним, тому метод бінарних опозицій у їх порівнянні вже не є таким актуальним, як у часи зародження постмодернізму. І українська, і російська літератури у 2000-х відрізнялися за соціокультурним контекстом від західних сучасників. Українська література була більш традиційною, вплітала елементи поезії у прозу та багато уваги приділяла феміністичному дискурсу. Російська література стала комерціоналізованою та доволі гламурною/антигламурною. Таким чином література 2000-х відобразила перехідний етап, який видається умовно стабільним на фоні 90-х і 10-х.

Література

1. Збірник наукових лекцій «Історія культурології», лекція «Вітчизняні теоретики постмодерну»

2. Короткий курс лекцій з дисципліни «Історія культури». Лекція 29 «Російський постмодернізм». Культурологи російського зарубіжжя про постмодернізм в Росії

3. Виктор Пелевин «Числа». 2003. Официальный сайт творчества писателя [Електронний ресурс]. – Код доступу: http://pelevin.nov.ru/romans/pe-chisla/

4. Реклама у літературі [Електронний ресурс]. – Код доступу: http://konspekts.ru/marketing/skrytaya-reklama-v-xudozhestvennoj-literature/