Концептуальні основи стратегії розвитку загальної середньої освіти.

Концептуальні основи стратегії розвитку загальної середньої освіти.

У третє тисячоліття Україна вступає, визначивши свою власну політику і стратегію, ключові положення якої співпадають з основними тенденціями, що характерні для інших розвинених країн. Слід окреслити головні позитивні надбання системи освіти за роки незалежності, які певною мірою характеризують стратегію розвитку освіти.

Державна політика в галузі освіти визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України і здійснюється органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування .

Основним стратегічним документом в освіті України є затверджена 03.11.93 р. Кабінетом Міністрів України Державна національна програма „Освіта” („Україна XXI століття”).

Цей документ визначає принципи та напрями реформування системи освіти в Україні, а отже, всі наступні заходи та рішення мають  відповідати цьому документу. Сам факт ухвалення стратегії щодо освіти можна розцінювати як позитивний, оскільки це була спроба вироблення цілісного підходу до реформування галузі. До того ж Програма “Освіта” цілком відповідала сучасним уявленням про місце та роль освіти в суспільному житті.

Серед недоліків Програми “Освіта” можна відзначити нечіткість формулювання основних завдань політики, що ускладнило їх виконання, відсутність аналізу перешкод та варіантів політики. Наприклад, у Програмі “Освіта” зазначено, що “оновлення змісту освіти ... передбачає приведення його у відповідність до сучасних потреб особи і суспільства”. Оскільки характеристики цих “сучасних потреб” у документі не було надано, досі не вироблено принципів оновлення змісту освіти. Що більше, проблему не було чітко сформульовано, не було проведено її обговорення, у результаті якого могла бути вироблена офіційна позиція уряду з цього питання.

Серед позитивних зрушень, зніційованих програмою, стало: затвердження нових навчальних планів для середньої загальноосвітньої школи, розширення типів навчальних закладів; підготовка першого покоління національних підручників і навчальних посібників; створення нормативно-правового поля галузі; перехід до підготовки фахівців за новими напрямами та ступеневою шкалою; створення системи контролю за якістю навчально-виховного процесу шляхом ліцензування, атестації та акредитації тощо [60].

В.О.Огнев’юк звертає увагу на те, що програма, на жаль, не передбачала конкретних механізмів здійснення запланованих заходів (окремі її положення мали декларативний характер). До того ж у них не було відповідного законодавчого, матеріального і кадрового забезпечення, ряд конкретних кроків було здійснено без належного теоретичного обгрунтування тк експериментальної перевірки їх діяльності. Автори реформи не зосередили свої зусилля на підготовці законів, які б забезпечили їх реалізацію.

Багато положень Програми “Освіта” не були виконані. Зокрема, не відбулося децентралізації управління освітою, тоді як Міністерство освіти зберігає за собою численні повноваження. Через несприятливі правові умови приватний сектор розвивається повільно, а отже, не створює альтернативи та конкуренції державним закладам освіти. Державні стандарти освіти до сих пір не є гнучкими та не враховують регіональних особливостей.

Не створено також умов для участі громадськості в процесі вироблення та прийняття рішень щодо освіти. Хоча Програма “Освіта” й передбачає перехід до державно-громадської системи управління освітою, за якої суспільство і держава стануть рівноправними суб’єктами, досі не вироблено процедур громадського контролю, звітності державних органів управління освітою, участі громадськості у прийнятті важливих рішень. Поодинокі випадки участі громадськості у процесі прийняття рішень є скоріше виключенням, аніж правилом.

Нарешті, держава не повністю виконує свої фінансові зобов’язання щодо освіти. Так, Програма “Освіта” передбачає “здійснення матеріально-технічного забезпечення державних вимог щодо змісту й обсягу освіти як важливого чинника її якості”. Тим часом , місцеві бюджети не завжди вчасно та в повному обсязі отримують кошти, призначені для надання державних послуг з середньої освіти”.

Звдання Програми “Освіта” були сформульовані у такий спосіб, який утруднює перевірку ходу їхнього виконання.  В результаті державним документам, що приймалися пізніше, бракувало відповідності ухваленій раніше стратегії. Це стало однією із причин повільності реформування освіти. Визнанням такого стану речей є постанова Верховної Ради України № 2551-III 21 від червня 2001 року, в якій зазначено: “Рекомендувати Кабінету Міністрів України: вивчити питання нормативно-правового забезпечення реформування освіти, проаналізувати стан виконання Державної Програми “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) та визначити доцільність створення Національної програми розвитку освіти України”.

 Наступним стратегічним документом стала Національну доктрина розвитку освіти. До пріоритетів державної політики в галузі освіти належать: особистісна орієнтація освіти; формування національних і загальнолюдських цінностей; постійне підвищення якості освіти; оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя; розвиток дистанційної освіти, запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій та ін.. Документ містить багато положень, які фактично повторюють аналогічні положення Програми “Освіта”, ухваленої ще 1993 році. В цілому,  текст Доктрини носить описово-теоретичний характер на відміну від Програми “Освіта”, формулювання в якій є більш чіткими і прагматичними. Причиною недоліків українських документів  щодо освіти є те, що при їхній розробці в якості взірців використовували переважно російські державні документи, а не приклади документів розвинутих європейських країн.

Цінним є те, що в Доктрині визначається державна політика в галузі освіти, яка спрямовується на підсилення ролі органів місцевого самоврядування, активізацію участі батьків, піклувальних рад, меценатів, громадських організацій, фондів, засобів масової інформації у навчально-виховній, науково-методичній, економічній діяльності навчальних закладів, прогнозуванні їх розвитку, оцінці якості освітніх послуг .

Уже в перші місяці після затвердження доктрини Кабінет Міністрів розробив і затвердив Державну програму „Вчитель”, програму розвитку позашкільних навчальних закладів на найближчі шість років. 14 січня 2004 року Постановою Кабінету Міністрів України затверджено Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти та ін.

 Україна вступила в новий етап свого розвитку - перехід від індустріального суспільства до інформаційного. Стратегічним напрямком сучасної освітньої політики є інформатизація. Розроблена Концепція інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп’ютерізації сільських шкіл . Окремий розділ Національної доктрини розвитку освіти, стратегічного документу, присвячен питанню інформаційних технологій. Впровадження інформаційних ікомунікаційних технологій розглядається як пріоритетний напрямок у розвитку освіти, оскільки це забезпечує покращення процесів навчання та освіти, сприяє доступності й ефективності освітньої системи та готує молодь до активного життя в інформаційному суспільстві. Згідно із стратегією це впроваджується шляхом:

•          забезпечення поступової комп’ютерізації системи освіти, спрямованої на задоволення освітніх і комунікаційних потреб учасників навчально-виховного процесу;
•          запровадження мережного навчання із застосуванням у навчальному процесі та бібліотечній справі інформаційно-комунікаційних технологій поряд із традіціонними засобами;
•          розроблення індивідуальних модульних навчальних програм різних рівнів складності залежно від конкретних потреб;
•          випуск електронних підручників;
•          створення індустрії сучасних засобів навчання, що відповідають світовому рівню і є важливою передумовою реалізації ефективних стратегій досягнення цілей освіти.

Природно, що в процесі інформатизації суспільства одне із центральних місць має займати інформатизація саме загальної середньої освіти, тому що вона є базою для надбудови усіх наступних рівнів освіти і має забезпечувати всебічний розвиток цілісної особистості, сформувати базис для її соціальної і професійної мобільності, участі у житті демократичного суспільства, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу української держави. У зв’язку з цим перед ЗСО постають нові проблеми, пов’язані як із  матеріально-технічним, так і зі змістовним наповненням.

Інформаційні процеси, які відбуваються  в суспільстві,  вимагають вирішення  нових завдань в системі ЗСО:

•          інформатизація ЗСО;
•          розвиток нової інформаційної культури;
•          формування навичок щодо зберігання, переробки, передачі та аналізу інформації;
•          підготовка людей до життя і діяльності в інформаційному суспільстві.

Отже, сьогодні необхідно ставити питання про зміну мети та змісту освіти, орієнтацію їх  на проблеми суспільства.

Необхідною умовою ефективного й успішного функціонування людини в інформаційному суспільстві є формування інформаційної культури. Основу інформаційної культури складають: знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, вміння і навички орієнтуватися в інформаційних потоках, виділяти та фільтрувати інформацію, швидко обробляти і використовувати її для прийняття аргументованих рішень.

Формування інформаційної культури людини - це, в першу чергу, завдання освітньої системи. Реалізація цієї вимоги вимагає суттєвого реформування освіти, результатом якого має стати: індивідуалізація навчання, забезпечення швидкого оновлення змісту навчання, удосконалення методів навчання, розширення доступу до освіти, реалізація безперервної освіти.Вирішення цих завдань неможливе без комплексного та науково-обгрунтованого впровадження сучасних інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) в освітню сферу .

Інформаційна культура - це осмислення сучасної картини світу, широке використання інформаційних потоків та їхній аналіз, реалізація прямих і зворотних зв'язків з метою їхньої адаптації, пристосування до навколишнього світу, грамотне володіння мовами спілкування з комп'ютером, розуміння його можливостей, місця й ролі людини в інтелектуальному середовищі.

Реальна інформатизація суспільства передбачає організацію комп'ютерного „лікнепу” населення, підготовку й перепідготовку кадрів - фахівців з ЕОМ і неспеціалістів, тобто користувачів, комп'ютеризацію всіх ланок освіти від початкової школи до вузу та системи післядипломної освіти, створення мережі по перекваліфікації працівників, формування, особливо у молоді, нової інформаційної культури.

Ідею розробки нових технологій навчання на основі широкої комп'ютеризації й інформатизації педагогічних систем обумовили такі світові тенденції, як:

• розвиток глобальної виробничої інфраструктури;
• інформатизація й автоматизація всіх галузей науки, техніки й технологій;
• зміна професійної структури суспільства й світоглядних поглядів людини на працю;
• інформаційна інтеграція освіти у світову систему.

Серед ідей і тенденцій, властивих сфері освіти та тих, що мають вплив на інформатизацію освіти, можна виділити наступні:

• гуманізація й гуманітаризація освіти;
• багаторівнева й випереджальна підготовка кадрів;
• безперервність освіти, необхідність поповнення знань протягом всього життя;
• соціалізація й професіоналізація особистості.

Таким чином, інформатизацію освіти необхідно розуміти як процес, спрямований на підвищення якості змісту освіти, проведення досліджень і розробок, впровадження, супровід і розвиток, заміна традиційних інформаційних технологій на більш ефективні у всіх видах діяльності в національній системі освіти України.

Глобальна мета інформатизації освіти полягає в радикальному підвищенні ефективності якості освіти, що відповідає вимогам постіндустріального суспільства. Глобальна мета є багатофакторною, що включає в себе цілий ряд підцілей, таких як:

• підготовка тих, яких навчають, до повноцінної й ефективної участі у всіх сферах життєдіяльності в умовах інформаційного суспільства;

• підвищення якості освіти;
• збільшення ступеня доступності освіти;
• інформаційна інтеграція національної системи освіти в інфраструктуру світового співтовариства.

Щоб розглянути яким чином інформатизація може вплинути на зміни в системі освіти, коротко зупинимося на стані основних підсистем системи освіти.

У структурі сучасної освіти, заснованої на нових комп'ютерних і телекомунікаційних технологіях, можна виділити наступні основні підсистеми: економічна, педагогічна, технологічна та організаційна.

Економічна підсистема. Дослідження даної підсистеми та  порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для інформатизації та комп'ютеризації навчальних закладів, забезпечення їх сучасними технічними засобами навчання можна  прослідкувати на основі постанови Кабінету Міністрів України  „Про затвердження Порядку використання у 2006 році коштів, передбачених у державному бюджеті для інформатизації та комп'ютеризації професійно-технічних та вищих навчальних закладів, забезпечення їх сучасними технічними засобами навчання з природничо-математичних і технологічних дисциплін” [75]. Зокрема, передбачається кілька напрямків першочергово використання коштів:

• вони спрямовуються на закупівлю навчальних комп'ютерних комплексів (комп'ютерів, програмних засобів, ліцензійного програмного забезпечення, навчальних посібників і меблів) для навчальних закладів;
• на впровадження сучасних технічних засобів навчання з природничо-математичних і технологічних дисциплін для загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладів;
• розробку та впровадження науково-практичних досліджень з питань прискорення процесу входження України в світове інформаційне середовище;
• розподіл комп'ютерних комплексів і технічних засобів у розрізі адміністративно-територіальних одиниць здійснюється в межах відповідних бюджетних призначень.

Розпорядником коштів державного бюджету та нижчого рівня, згідно сучасного українського законодавства, виступає Міністерство освіти і науки України разом з Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти. Вони укладають договори з переможцями процедури закупівлі робіт, пов'язаних з придбанням та постачанням комп'ютерних комплексів і технічних засобів, а також, через місцеві органи виконавчої влади ведуть облік та стимуляцію інвестицій у сферу впровадження інформаційних технологій в загальноосвітні, професійно-технічні та вищі навчальні заклади України.

Педагогічна підсистема. Згадаємо основні концепції розвитку комп'ютерних технологій навчання і їхніх положень, що характеризують.

Для першого покоління ставиться дисциплінарно-орієнтована модель, у якій комп'ютерна технологія навчання розглядається як цілісний навчальний процес, заснований на традиційному змісті, формах і методах навчання. Він підтримується класичними підручниками, задачниками й методичними посібниками.

Комп'ютер у цій моделі використовується для подання готових знань і посилення контролю за їхнім засвоєнням. Важливою й характерною рисою традиційної системи освіти є її учбово-дисциплінарна структура. Цілісна картина світу складається не через пізнання реалій навколишнього світу, а з досить сухих знань про науки, що відповідають різним навчальним дисциплінам. В результаті образ світу, що виникає у свідомості людини, стає надуманою й штучною моделлю, більшою мірою відповідній поділяючій структурі науки й виробництва, чим об’єднує їх взаємозв'язками реального природного світу.

Таким чином, комп'ютерні технології першого покоління виявилися нестійкими системами через існуючі у них протиріччя між вимогами традиційної системи навчання й невикористаних можливостей комп'ютера.

До другого покоління відноситься перехідна модель, і комп'ютерна технологія навчання представляється як суперечлива освітня композиція, заснована на традиційному змісті, у якій, однак, використовується не систематизована комбінація із класичних і модернізованих форм і методів навчання. Вона підтримується традиційними підручниками, задачниками й методичними посібниками, а також сучасними комп'ютерними програмами й освітніми середовищами, в основному зорієнтованими на процеси всебічного дослідження моделей реального світу. Комп'ютерна технологія навчання другого покоління - нестійка система, тому що у своїй основі вона призначена для дисциплінарно-орієнтованої системи, а по своїй надбудові тяжіє до міждисциплінарній об’єктно-орієнтованої системи навчання. Але в той же час поява таких технологій навчання свідчить про те, що відбувається природне "проростання" нових об’єктно-орієнтованих освітніх моделей, які закладають основу для нової системи природно-наукової освіти. У цій системі, замість вивчення окремих навчальних предметів, з'являються приклади інтерактивної навчальної роботи із цілісними об'єктами навколишнього світу, наприклад, з морями й океанами, сонячною системою й т.д. Але поки що вибір цих об'єктів і відповідних їм моделей залишається випадковим. Вони не можуть охопити повної картини навколишнього світу, тому що створюються окремими, не пов'язаними між собою групами розроблювачів у відсутності якої-небудь об'єднуючої ідеології, але в той же час є передумовами третього покоління комп'ютерного навчання.

До третього покоління можна віднести проектно-проектно-орієнтовану модель, де технологія навчання розглядається як єдиний навчальний процес, заснований на міждисциплінарному нетрадиційному змісті, формах, методах і засобах навчання. Він підтримується підручниками нового типу й спеціальними проектними освітніми комп'ютерними середовищами, що включають бази даних і інструментарій для пізнання цілісного навколишнього світу в контексті його комп'ютерного проектування, моделювання й конструювання.

Комп'ютерна технологія навчання третього покоління у своєму фундаменті й надбудові призначена для проектно-проектно-орієнтованої системи навчання, у процесі якої здійснюється не тільки контроль за засвоєнням знань, а й насамперед активне її використання для застосування в рамках освітнього процесу.

Таким чином, в інформаційному суспільстві метою навчання стає не тільки засвоєння готових знань, але й оволодіння способами дослідження, обміну, використання інформації як основного матеріалу для одержання нових знань, а також створення образа навколишнього світу. Даний підхід не виключає використання традиційних джерел інформації, він лише врівноважує природні процеси пізнання, такі, як аналіз (традиційний підхід до навчання) або синтез (новий підхід). Комп'ютер у такій моделі навчання є одним з найважливіших складових елементів, що дозволяють не тільки формувати образи про навколишнє середовище, його дійсність, а й самому брати активну участь у його створенні й відповідати за вчинене. Цей висновок має принципове значення для створення нових освітніх систем в умовах переходу в третє тисячоліття.

Знання специфічних особливостей виділених поколінь комп'ютерних технологій навчання дозволяє викладачам визначитися, у рамках якого покоління вони працюють або воліють працювати, і саме це є основою при визначенні фактичного рівня інформаційної культури, так і необхідного рівня при підготовці й підвищенні кваліфікації.

Технологічна підсистема. Принципова відмінність сучасної системи освіти від традиційної полягає в специфіці її технологічної підсистеми. Цей компонент украй не розвинений у класичній освіті, що опирається в основному на навчання «віч-на-віч» і друковані матеріали. У сучасній освіті істотне місце приділяється використанню засобів нових інформаційних та Інтернет-технологій.

Інформаційні технології розвиваються в кілька разів швидше будь-яких інших технологій, а комп'ютер стає недорогим і високопродуктивним робочим інструментом. Світове співтовариство приходить до повсюдного використання комп'ютерів та інформаційних мереж, у тому числі й для освітніх цілей.

Серед досить великої кількості фахівців у галузі освіти існує думка про те, що використання комп'ютерів і телекомунікацій, нових технічних засобів у навчальному процесі - це єдине, що необхідно для модернізації освіти.

Повертаючись до питання про ролі технологічної підсистеми в модернізації освіти, на основі аналізу розвитку освіти не тільки нашої країни, але й інших країн світу, можна зробити цілком певний висновок: використання нових інформаційних технологій тільки в тому випадку веде до вирішення гострих проблем сучасної освіти, коли розвиток технологічної підсистеми освіти супроводжується радикальними змінами у всіх інших підсистемах: педагогічної, організаційної, економічної - і навіть істотно торкає теоретичних і методологічних підстав освітньої системи. Тобто, розвиток нових інформаційних технологій спричиняє становлення принципово нової освітньої системи, що може забезпечити надання освітніх послуг мільйонам людей при скороченні питомих витрат на освіту. Саме на досягнення цих цілей спрямована Інтернет-освіта, яку можна визначити як освіта широких верств населення, одержувана за допомогою інформаційних освітніх ресурсів мережі Інтернет.

Аналізуючи процеси становлення інформаційного суспільства, можна виділити п'ять основних напрямків радикальних змін у системі освіти:

• розвиток неформальної освіти, обумовленої впливом інформаційних технологій;
• посилення індивідуалізованого характеру освіти, що дозволяє брати до уваги можливості й потреби кожної конкретної людини;
• підтримка самоосвіти та самонавчання, як провідної форми освіти;
• орієнтація на освіту, що творить знання;
• формування системи безперервної освіти, тобто освіти протягом всього життя.

Інтернет - найбільша у світі глобальна комп'ютерна мережа, що складається з більш ніж 10500 мереж, до яких підключені близько 2 млн. комп'ютерів, в якій нараховується більш ніж 15 млн. користувачів в 50 країнах. Темпи росту Інтернет нараховують 15% на місяць.

Інтернет-ресурси - це вся сукупність інформаційних технологій і баз даних, доступних за допомогою цих технологій і існуючих у режимі постійного відновлення.

Найбільш значимим для нас виступає поняття «Інтернет-технології».

Інтернет-технології - це автоматизоване середовище одержання, обробки, зберігання, передачі й використання знань у вигляді інформації і їхнього впливу на об'єкт, реалізована в мережі Інтернет, що включає машинні й людський (соціальний) елементи .

Електронний уряд (англ. e-Government) — це модель державного управління, яка заснована на використанні сучасних інформаційних та комунікаційних технологій з метою підвищення ефективності та прозорості влади, а також встановлення суспільного контролю над нею. Електронний уряд являє собою модель управління, у якій вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків і процесів підтримується й забезпечується відповідними інформаційно-комп’ютерними технологіями. Іншими словами, необхідною умовою переходу до електронного уряду є широка інформатизація всіх процесів у звичайній діяльності міністерств, відомств, місцевих органів виконавчої влади, причому як внутрішніх, так і зовнішніх.

Стосовно до навчання можна виділити наступні:

• комп'ютерні навчальні програми (електронні підручники, тренажери, лабораторні практикуми, тестові системи);
• навчальні системи на базі мультимедіа технологій, побудовані з використанням персональних комп'ютерів, відеотехніки, накопичувачів на оптичних дисках;
• інтелектуальні й навчальні експертні системи, використовувані в різних предметних областях;
• розподілені бази даних по галузях знань;
• засоби телекомунікації, що включають у себе електронну пошту, телеконференції, локальні й регіональні мережі зв'язку, мережі обміну даними й т.д.;
• електронні бібліотеки, розподілені й централізовані видавничі системи.

Перераховані технології можна розділити на дві великі групи:

• с виборчою інтерактивністю;
• с повної інтерактивністю.

Інтерактивність - безпосередня взаємодія користувача з інформаційно-обчислювальною системою, може носити характер запиту або діалогу з ЕОМ.

До першої групи належать всі технології, що забезпечують зберігання інформації в структурованому вигляді - банки даних, бази даних. Ці технології функціонують у вибірковому інтерактивному режимі, а інформація надається як послуга. Користувачу не дозволяється вводити нову інформацію.

До другої групи належать технології, які забезпечують прямий доступ до більших обсягів інформації, що зберігається в базах і банках даних. Ця група технологій включає всі форми комунікації за допомогою ЕОМ: електронну пошту, телеконференцзв'язок, синхронний і асинхронний зв'язок і т.д.

Треба сказати, що в умовах нашої країни (велика територія; сильна диференціація регіонів по економічним, а головне інтелектуальним ресурсам) основним принципом інформатизації повинен виступати регіональний принцип, тобто створення розвинутого інформаційного середовища повинне відбуватися регіонально відповідно до стану готовності регіонів до рішення відповідних проблем.

Використання новітніх технологій в повсякденному житті кожної людини, комп’ютерізація суспільства та зростання ролі інформації обумовлюють появу нових концепцій освіти та технологій навчання.

У зв’язку з цим перед загальною освітою як ніколи раніше актуальним стає завдання формування у молоді системи уявлень, яка б відповідала викликам сучасності.

   Державні стратегічні документи з освіти не містили розгляду альтернативних варіантів політики і були вироблені без належних консультацій з громадськістю. Крім того,  кожний з наступних  документів не мав чіткого зв’язку з попередніми, що дозволяв би говорити про наявність послідовної і цілісної стратегії реформування освіти в Україні. Внаслідок цього урядові рішення не передбачали відповідальності  за не виконання урядом прийнятих на себе зобов’язань, а законодавчі акти, що мали розроблятися на основі стратегії,  часто суперечили раніше прийнятим стартегічним рішенням і не стали інструментами реалізації політики

Отже, у галузі освіти державна політика грунтується на стратегічних документах розвитку освіти (програми, доктрини, концепції тощо). Однією з основних суперечностей нашого часу є суперечність між масштабними цілями реформ та неадекватними стратегіями їх реалізації. Особливої уваги потребує підвищення ролі наукрво-педагогічної експертизи програм освітньої реформи та її експерементальна перевірка. Освітня реформа має здійснюватись із урахуванням не тільки економічних і суспільних потреб, а й внутрішніх закономірностей розвитку освітньої системи.