Тема. Активізація опозиційного (дисидентського) руху. Освіта, наука, культура (середина 1960-х – середина 1980-х рр.)

ПЛАН

1.     Опозиційний (дисидентський) рух. Репресії проти інтелігенції

2. Правозахисний рух (одна з течій дисидентського (опоз.) Руху). Українська гельсінська група (угг)

3.     Кримськотатарський національно-визвольний рух

4.     Освіта, наука та культура україни в 70-х—80-х рр хх ст.  Зросійщення.

Основні поняття і  терміни: русифікація, ідеологізація, дисиденти, опозиційний рух, УГС.

Основні дати: 1978 р. — запровадження обов’язкової загальної середньої освіти. серпень-вересень 1965 р. — перша велика хвиля арештів інтелігенції (дисидентів), працівників культури України (брати Б. і М. Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та інші); 4 вересня 1965 р. — маніфестація проти арештів української інтелігенції у кінотеатрі «Україна» в Києві; квітень 1965 р. — демонстрація у  Львові під час судового процесу над братами Б.  і М. Горинями; квітень 1968 р. — протест 139 діячів України проти арештів і утисків української культури. Лист творчої молоді Дніпропетровська проти русифікації; червень 1969 р. — лист українських політв’язнів (М. Горинь, І. Кандиба, Л. Лук’яненко) до Комісії із  захисту прав людини в  ООН про жорстокість щодо політв’язнів; січень 1970 р. — судовий процес над ініціаторами листа молоді Дніпропетровська (І. Сокульський, М. Кульчицький, В. Савченко); 1970 р. — початок нелегального виходу опозиційного журналу «Український вісник» (редактор В. Чорновіл); січень—травень 1972 р. — друга велика хвиля арештів інтелігенції України (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, О. Романюк, Н. Світлична, Ю. Шухевич та інші); 9 жовтня 1976 р. — заявила про своє існування Українська Гельсінська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) на чолі з М. Руденком.

Особистості в історії (обов’язкові для візуального запам’ятовування за програмою ЗНО):  О.Гончар, В. Стус, В. Симоненко, П. Григоренко, І.Дзюба, В. Чорновіл, С.Параджанов, І.Миколайчук, Л. Лукяненко.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1.                  Гісем О.В. Історія України (рівень стандарту): підруч. для 11 кл. – Х.: Ранок, 2019. – С. 104-130 (§14,15).

Режим доступу: https://history.vn.ua/pidruchniki/gisem-ukraine-history-11-class-2019-standard-level/11.php

2. Пометун О.І. Історія України: підруч. для 11 кл. – К.: Освіта, 2012. – С. 172-189 (§23-25).

Режим доступу: https://pidruchnyk.com.ua/440-storya-ukrayini-pometun-gupan-11-klas.html

3.        КОРИСНІ САЙТИ:

• https://znohistory.ed-era.com/m6/l29
• https://history.vn.ua/zno/ukraine-history-zno-2020-panchyk-comprehensive-edition/30.php

ВІДЕО-УРОКИ ТА ЦІКАВЕ ВІДЕО З ТЕМИ:

• https://www.youtube.com/watch?v=NsMOYADdkhA
• https://www.youtube.com/watch?v=28jajgn0EKo
• https://www.youtube.com/watch?v=OVBZbidWn4Q (про «Тіні забутих предків»)
• https://www.youtube.com/watch?v=NZMa66Zv76s (В’ячеслав Чорновіл)
• https://www.youtube.com/watch?v=zVxvz6aFyD4
• https://www.youtube.com/watch?v=rijgfctqgsA
• https://www.youtube.com/watch?v=u8NFA4SDK4E(Про (про І. Миколайчук)

1.       ОПОЗИЦІЙНИЙ (ДИСИДЕНТСЬКИЙ) РУХ. РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ.

Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Брежнєва викликали протест у шістдесятників. Щоб «заспокоїти» тих, хто насмілився протестувати, П.Шелест санкціонував заплановані КДБ арешти.

Арешти проводилися у серпні й вересні 1965 р. в Києві і в західних областях. Преса про них не повідомляла. На запити інтелігенції про їх долю влад відмовчувалась. Жодних звинувачення заарештованим не висували. Це була перша хвиля арештів дисидентів при новому керівництві.

4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна» мав відбутися прем’єрний показ  фільма С.Параджанова «Тіні забутих предків». Замість вступного слова про фільм І. Дзюба звернувся до аудиторії з повідомленням про те, що в республіці здійснюються таємні арешти. Зі своїх місць встали Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл, які підтримали Дзюбу. Виникло заворушення, припинене зусиллями перевдягнених співробітників КДБ. Подія дістала широкий розголос за кордоном. Адже це був перший у СРСР відкритий і колективний (громадський) політичний протест за весь післясталінський період.

 

Шелест не побажав загострювати ситуацію, тому що це переконливо засвідчило б появу в країні політичної опозиції. Виступ молоді було кваліфіковано як «політичне хуліганство». Це дозволяло  обмежитися мінімумом санкцій. І.Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь», В.Чорновола позбавили можливості працювати в газеті «Молода гвардія», В.Стуса відрахували з аспірантури в Інституті літератури АН УРСР і викинули з гуртожитку.

Після цього на захист заарештованих дисидентів стали відомі в Україні люди. У  листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію в ЦК КПРС і ЦК КПУ. Серед тих, хто її підписав, були всесвітньо відомі представники української інтелігенції - авіаконструктор О.Антонов, поети І.Драч і Л.Костенко, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С.Параджанов.

Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з владою став самвидав, а також тамвидав (видавалось за корданом, нелегально потрапляло сюди). Найбільш знаним зразком самвидаву став памфлет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965р.). Деструктивна національна політика подавалася в памфлеті як сталінський великодержавницький курс, що не мав нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії. Праця І. Дзюби почала швидко поширюватися в самвидаві:  розмножували на друкарських машинках, фотографували і навіть переписували.

Сам Шелест, як розповідали, використовував памфлет І. Дзюби у полеміці з іншими членами політбюро ЦК КПРС з національного питання. У 1968 р. українське видавництво «Сучасність» у Мюнхені опублікувало книгу укр..мовою, потім видана в ряді країн.

Після появи її на Заході І. Дзюбі запропонували заявити в пресі, що він засуджує публікацію, здійснену без його згоди. Коли Дзюба відмовився, колеги по ремеслу почали поливати молодого критика брудом. Однак цькували нерішуче, без натхнення, тому що з вершин влади не надходили конкретні вказівки. На вершинах відбувалася своя боротьба: за вказівкою Брежнєва почалися атаки на П. Шелеста за «націоналістичні перегини».

  Рятуючи себе, Шелест ініціював новий наступ на інтелігенцію. З 1972 р. розгорнулася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вузах, видавництвах, творчих спілках.

Великий резонанс в укр. сусп. та за кордоном мала стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (1966р.). У ній ішлося про те, як оцінювати «входження» України до Російської держави за Переяславською угодою 1654 р. Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз’єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність іст.реаліям на фактах. Вона поширювалася «самвидавом» і здобула значну популярність серед української інтелігенції. У 1972 р. стаття потрапила за кордон і була видана в Канаді без відома автора.  М. Брайчевського звільнили з Інституту історії АН УРСР, а згодом - і з Інституту археології АН УРСР. Упродовж багатьох років талановитий учений не міг працювати за фахом.

Серед укр.дисидентів і за кордоном добре відомою стала перша «самвидавська» стаття молодого журналіста В. Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору?», оприлюднена в 1966 р. Через рік він видав документальну збірку «Лихо з розуму» (портрети 12 «злочинців»). Обидві праці звертали увагу на неправомірність арештів та засудження укр. дисидентів у 1965-1966 рр. Так, у передмові до збірки, що була надіслана П.Шелесту й голові КДБ республіки, В. Чорновіл вимагав гласності у вирішенні долі заарештованих владою опозиціонерів.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер часопису «Український вісник». Це перший позацензурний журнал в Україні. Він був самвидавом:  друкувався на друкарській машинці на цигарковому папері й поширювався підпільно. Його ініціатором і головним редактором був В’ячеслав Чорновіл. У ньому подавалася інформація про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, акції протесту тощо. Редколегія підкреслювала, що журнал не є антикомуністичним або антирадянським, навпаки, цілком легальним конституційним виданням. Упродовж 1970-1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п’ять номерів журналу, з яких чотири потрапили за кордон. Шостий випуск з’явився в Києві в 1972 р. Його підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР Лісовий і Пронюк. В. Чорновола в цей час уже заарештували.

У січні 1972 р. новою хвилею арештів розпочався широкий наступ на дисидентів («великий погром»). У ніч на 13 січня відбулися масові арешти. Тоді було заарештовано В. Чорновола, І. Калинець, І. Геля, С. Шабатуру, І. Світличного, Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та ін. У квітні пройшла друга хвиля репресій. Загалом у 1972 р. ув’язнили близько 100 осіб. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Було складено списки письменників, перекладачів, праці яких не підлягали публікації.

 

Опозиційний (дисидентський) рух у др. половині 1960 — пер. половини 1980-х рр.

Причини активізації:	Особливості  дисидентського  руху	Течії дисидентського руху в 1960—1980-ті рр	Методи боротьби  дисидентів
• криза системи, зневіра значної частини населення в комуністичних ідеалах; • наступ неосталінізму, згортання демократичних процесів; • посилення тиску союзних органів на Україну, зросійщення, зневага до української мови та культури.	стає більш масовим і організованим; були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і  комунізму, рух набув яскраво вираженого антитоталітарного характеру; зв’язок із громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями; заперечення насильницьких методів боротьби; прагнення легалізувати свою діяльність; 80 % дисидентів становила інтелігенція.	за соціалізм із «людським обличчям» (за соціальну справедливість); національно-визвольний (розширення національних прав аж до незалежності); демократичний правозахисний (дотримання конституційних прав людини, виконання підписаних угод); релігійна (свобода віросповідання, припинення тиску на церкву, відновлення УГКЦ) Сьогодні виокремлюють ще кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на батьківщину, лідер — Мустафа Джемілєв. Їх підтримував П. Григоренко, якого запроторили в психіатричну лікарню спеціального типу, як і Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Василя Рубана та інших.	масові заходи; листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР (кілька сотень представників передової інтелігенції підписували їх, наражаючись на гнів влади, критику, а часто й арешти); протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн; виникнення й розповсюдження «самвидаву» і «тамвидаву» (видані за кордоном і таємно поширені в республіці). Прикладами таких книг є «Лихо з розуму» В. Чорновола (він також редагував підпільний журнал «Український вісник», 1970-1972 рр.), «Серед снігів» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка і низка інших; акції солідарності з  іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ’я народів; вивішування синьо-жовтих прапорів; розповсюдження листівок; індивідуальні протести; створення правозахисних організацій.

 

 

2. ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ (ОДНА З ТЕЧІЙ ДИСИДЕНТСЬКОГО (ОПОЗ.) РУХУ). УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА ГРУПА (УГГ)

Після підписання радянським союзом у серпні 1975 р. Гельсінських угод (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих(до речі, це не завадило владі і далі порушувати права людини)) у країні активно поширюється дисидентський рух. Спираючись на зобов’язання,взяті  керівництвом СРСР, дисиденти зробили спробу легально обстоювати право на інакомислення. Дисидентський рух трансформувався на правозахисний. Вони почали організовувати легальні групи, які, на їх думку, мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві, аналогічні з’явилися в Литві, Грузії, Вірменії. 9 листопада 1976 р. письменник М. Руденко,  письменник, колишній політв’язень сталінських таборів О. Бердник, Л. Лук’яненко і  І. Кандиба (які повністю відсиділи свій 15-річний строк у справі УРСС),  Н. Строката-Караванська,  О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, учитель О. Тихий проголосили  утворення УКРАЇНСЬКОЇ ГРУПИ СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНСЬКИХ УГОД (УГГ). Її очолив Микола Руденко, членами стали 36 осіб, найвидатніші українські дисиденти. Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор  радянської  армії, українець  за походженням, правозахисник Петро Григоренко.

УГГ ставила завдання:

• інформування світової  громадськості про факти порушень на теренах України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі(це вважали своєю головною метою).
• ознайомити широкі кола української громадськості з  Декларацією прав людини та іншими міжнародними стандартами в царині прав людини;
• сприяти виконанню Гельсінських угод (стежити за ї виконанням);
• домагатися акредитування в  Укр. представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агентства;

У СРСР серед  п’яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і  найактивнішою. Вона діяла  в  межах чинного законодавства і  підтримувала контакти з  аналогічними об’єднаннями в СРСР. На противагу  різним націоналістичним угрупованням укр.. дисиденти ставилися з глибокою повагою  до інших народів.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром. В грудні 1977 р. Л. Лук’яненко був заарештований, а потім засуджений як «особливо небезпечний рецидивіст» на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Услід за ним почали ув’язнювати й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні карних злочинів. До 1980 р. три чверті  членів Української Гельсінської групи були ув’язнені. Як зазначив колишній український дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані  найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по 3-4 роки ув’язнення, то кожний український політв’язень був засуджений у середньому на 12 років ув’язнення і заслання. Із 23 ув’язнених членів УГГ шість засуджено на 15 років, три - на 12 років, тринадцять — від 3 до 9 років і лише один — на рік.

У 1984-1985 рр. в тяжких умовах ув’язнення  померли члени УГГ  В.Стус, О.Тихий, В.Марченко і Ю.Литвин.

Форми  і  методи  боротьби  влади з дисидентським  рухом

1. Арешти:

• перша хвиля арештів: серпень-вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб);
• друга хвиля арештів: 1970—1972 рр. (заарештовано понад 100 осіб);
• третя хвиля арештів: початок 1980-х рр. (заарештовано близько 60 осіб).

  2. Ізоляція у психіатричних лікарнях.

  3. Позасудові переслідування:

• звільнення з роботи;
• виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок;
• позбавлення радянського громадянства;
• організація громадського осуду.

Висновок: наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху. Наприкінці 1970-х рр. - на початку 1980-х рр. дисидентів у переважній більшості звинувачували за кримінальними, а не політичними статтями!!! або направляли на примусове лікування до психіатричних закладів. До укр. правозахисників застосовували  найсуворіші покарання.

Значення дисидентського руху

• Дисидентський рух свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі.
• Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху: середини й кінця ХХ ст.
• Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню та утвердженню в народі демократичних ідеалів.
• Відкривав Україну світові.
• Досвід та ідеологічні наробки дисидентів були використані в період перебудови й здобуття Україною незалежності.
• Вагомий внесок дисидентів у  сучасну теорію і  практику державного будівництва.
• Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України.
• Вагомий внесок дисидентів у  розвиток української культури і науки.

3.КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Становище кримських татар у місцях депортації та їх боротьба за повернення на батьківщину

Серед опозиційних течій і рухів у СРСР помітне місце посідав кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на історичну Батьківщину, збереження самобутньої культури, реалізація прав і свобод людей.

Упродовж 12 років (до 1956 р.) кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження у правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин меж спецпоселення і кримінальне покарання за це порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних термінів у таборах за те, що вони відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення.

Родини спецпоселенців із Криму мешкали переважно на житловій площі місцевих колгоспників, робітників та службовців. Люди тулилися в тимчасових бараках, землянках, напівзруйнованих будинках, клубах тощо. Більшість спецпоселенців не мала взуття й теплого одягу.

У кримськотатарському національному русі вирізнялися дві течії - поміркована, яка передбачала розв’язання проблем у рамках радянських законів, через подання петицій, та більш радикальна, що сподівалася залучити до розв’язання кримськотатарського питання міжнародні організації, зокрема й ООН.

На початку 1960-х рр. до кримськотатарського національного руху активно долучається нове покоління. У грудні 1961 - січні 1962 рр. у Ташкенті виник гурток студентської та робітничої молоді, який із перших кроків діяльності ставив завдання поширення знань про історію та культуру рідного народу. Водночас у молодіжному середовищі виникла ідея створення «Союзу кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» (Мустафа Джемілєв, Марат Омеров, Рефат Годженов та ін.). Щоправда, «Союз кримськотатарської молоді» так і не зміг розгорнути повноцінну діяльність. У квітні 1962 р. активних учасників організації заарештували.

 

4. ОСВІТА, НАУКА ТА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В 70-Х—80-Х РР ХХ СТ.  ЗРОСІЙЩЕННЯ.

Попри бурхливий розвиток культури криза радянської моделі розвитку у 1970-ті — середині 1980-х рр. мала свої прояви і у цій сфері. Її про­явами були: стрімка русифікація, ідеологізація, бюрократизація, формалізм і догматизм. Рідну мову витісняли Зі школи, вищої школи, кінотеатрів, наукових закладів, театрів, державних і партійних органів, тобто зросійщення (русифікація) посилювалася.

ОСВІТА. Вагомим досягненням тих часів став перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що відбувався у 1970-х рр. У 1978 р. це було закріплено в Конституції У РСР.

1 червня 1978р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подальше вдосконален­ня вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Згідно із цією постановою Міністерство освіти УРСР поставило вимогу перед усіма навчальними закладами створити умови для покращення вивчення в загальноосвітніх школах республіки російської мови. Таким чи­ном розпочався новий наступ на національну школу, новий виток русифікації. На науково-практичній конференції «Російська мова — мова дружби і співробітництва народі в СРСР» (1979 р., Ташкент) було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах, починаючи з п'яти років.

Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) зумовила посилення ідеологі­зації та русифікації навчання в Україні. Уніфікація процесів навчання і вихо­вання обмежувала творчий розвиток особистості. У 1966—1967 рр. було розпочато переведення шкіл на 10-річний термін навчання. До навчального плану увійшли нові предмети — основи Радянської держави і права у 8-му класі та суспільствознавство в 10-му класі. Із 1972 р. в усіх середніх школах запровадили також обов’язкову початкову військову підготовку.

Продумане й комплексне витіснення рідної мови з процесу викладання призвело до того, що у великих містах південних та східних регіонів України не залишилося українських шкіл. Уніфікація викладання та ідеологізація на­вчально-виховного процесу певною мірою знецінювали освіту та перешкоджа­ли вільному виявленню здібностей учнів і студентів. Разом з тим загальний рівень навчання залишався високим.

Запровадження загальної обов’язкової середньої освіти з 10-річним терміном навчання було закріплено в Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. Після 8-го класу (отримання неповної середньої освіти) молодь продовжувала навчання або в старшій школі, або в середніх спеціальних навчальних закладах — професійно-технічних училищах і технікумах. Усіх, хто не мав середньої освіти у віці до 45 років, примушували навчатися у вечірніх та заочних школах.

Перехід до загальнообов’язкової середньої освіти на селі відбувався зі значними труднощами. У більшості сіл діяли переважно малокомплектні початкові або неповні середні школи. Повні середні школи створювали одну на декілька сіл, й учні змушені були долати десяток кілометрів, щоб до неї дістатися. У результаті цього найбільш зручним типом навчальних закладів для сільської місцевості стали школи-інтернати.

Важливе значення надавали трудовому навчанню учнів. Для опанування робітничих і сільськогосподарських професій створювали міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де старшокласники навчалися один день на тиждень. Наприкінці 1970-х рр. у навчально-виробничих комбінатах республіки навчалося близько 2 млн учнів.

У 1984 р. розпочалася шкільна реформа, за якою встановлювався 11-річний термін навчання. Було започатковано навчання дітей у школах за бажанням батьків із шестирічного віку.

Вища школа була майже цілком русифікована. Ідеологічні предмети були обов’язковими, викла­далися у всіх вузах і на всіх факультетах.

Зросійщення охопило також засоби масової інформації. Більшість газет і книг, які читали в Україні, була російськомовною. Так, у 1981 —1985 рр. серед 52,6 тис. назв книг, надрукованих в Україні, лише одна чверть назв була українською мовою. Російськомовні фільми займали перші місця в кінопрокаті. У 1985 р. в республіканському прокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менш ніж 2 тис. — українською мовами.

НАУКА. Великого значення у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, приділялося розвиткові наукових досліджень. Проте, основне фінансування отримували ті дослідження, які торкалися воєнної тематики. Так, в Україні активно велися наукові дослідження для потреб ракето-, авіа-, танко-, судно-, приборобудування. Гуманітарні дослідження в Україні були вкрай обмежені і підконтроль­ні. Усупереч цьому з'явилися роботи істориків про походження Русі (М. Брайчевський), виникнення Києва (Ю. Бадзьо), про походження російського, українського і білоруського народів. Видавались багатотомні фундаментальні видання, як «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, «Історія Української РСР», Радянська енциклопедія історії України та ін., але вони замовчували багато прізвищ і фактів української історії, «невигідних» радян.владі.

ЛІТЕРАТУРА. Українська література в період «застою» розвивалася досить динамічно, але під пильним контролем партійних ідеологів. Це стало головною перешкодою для повноцінного розвитку літературно-художнього процесу в республіці. Проте навіть у цих умовах література України збагатилася новими високохудожніми творами. У 1960—1980-х рр. вийшли нові твори Олеся Гончара («Циклон», «Берег любові», «Тронка», «Твоя зоря», «Чорний яр»), М. Стельмаха («Дума про тебе», «Правда і кривда», «Чотири броди»), І. Білика («Меч Арея»), Г. Тютюнника («Батьківські пороги», «Край неба», «Деревій», «Коріння», «Зав’язь»), В. Дрозда («Катастрофа»), В. Земляка («Зелені млини», «Лебедина зграя»). Широкої популярності набули романи й повісті з української історії Р. Федоріва, Ю. Мушкетика, П. Загребельного, Р. Іванченко, Р. Іваничука. До скарбниці української поезії увійшли збірки нових творів Д. Павличка («Таємниця твого обличчя»), І. Драча («Корінь і крона»), В. Коротича («Перевтілення»), М. Вінграновського («На срібному березі»), П. Скунця («Розп’яття»), Ліни Костенко («Над берегами вічної ріки», «Нескореність»).

У 1979 р. був надрукований віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», де поетеса на тлі бурхливої епохи боротьби Б. Хмельницького за звільнення українських земель від панування Речі Посполитої зобразила популярну в ті часи народну співачку і поетесу Марусю Чурай. Шість років Ліна Костенко не могла видати цей твір через цензурні перешкоди. Це стало можливим лише завдяки прийняттю спеціальної постанови Спілки письменників України й особистому втручанню її голови П. Загребельного. У 1987 р. роман «Маруся Чурай» здобув Державну премію УРСР у галузі літератури. Збірки поезій «Княжа гора» та «Зоряний інтеграл» у роки «застою» надрукувати не вдалося. Компартійні ідеологи звинувачували Ліну Костенко в «художній неповноцінності» творів, ідеалізації козацьких часів і буржуазно-об’єктивістському підході до історії України.

На початку 1968 р. вийшов роман Олеся Гончара «Собор», у якому автор сміливо виступив на захист православ’я, традицій і звичаїв українського народу, проти деформацій суспільного життя в республіці в післявоєнні роки. Українська інтелігенція зустріла роман із захопленням, а компартійні ідеологи розгорнули кампанію цькування автора. У 1971 р. за наполяганням компартійних ідеологів Олеся Гончара усунули від керівництва Спілкою письменників України, а його роман до другої половини 1980-х рр. фактично був заборонений.

Утисків і переслідувань зазнавали також інші представники тогочасної української літератури. Василь Симоненко десять років не міг видати свою збірку поезій «Лебеді материнства». У 1970 р. на пленумі Спілки письменників України за дорученням партійних керівників секретар Київської письменницької організації В. Козаченко піддав нищівній критиці роман Романа Андріяшика «Полтава» за сумнівну історичну цінність, роман Івана Чендея «Березневий сніг» — за зображення радянської дійсності в кривому дзеркалі, роман Володимира Дрозда «Катастрофа» — за створення занадто похмурої атмосфери. Незважаючи на суб’єктивність (навіть за радянськими мірками) висловлених зауважень, твори не дозволили видавати, а авторів по суті позбавили засобів до існування.

Трагічною була доля поета й письменника Миколи Руденка. Наприкінці 1960-х рр. вийшли три збірки поета: «Всесвіт у тобі», «Сто світил», «Оновлення». Однак одразу після видання їх заборонили, як і попередні твори автора. М. Руденка через деякий час заарештували. Після засудження він перебував в ув’язненні та на примусовому лікуванні в психіатричній лікарні. Там він написав збірки поезій «Я вільний», «Прозріння», «За ґратами», поему «Хрест».

Постійних переслідувань за безкомпромісну боротьбу з радянським режимом зазнавав поет Василь Стус. Збірку своїх поезій «Зимові дерева» він зміг видати лише за кордоном. У 1990 р. за збірку «Дорога болю» В. Стуса посмертно нагородили Державною премією УРСР у галузі літератури.

Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчості українських митців. Ті, хто не корився системі, рано чи пізно втрачали можливість займа­тися своєю професією, їх звільняли, переслідували, арештовували.

КІНО. Найбільш масовим мистецтвом залишалося кіно. Одночасно воно й стало найбільшим поширювачем російської мови. На початку 1970-х рр. було фак­тично знищено школу українського «поетичного кіно». Із 1976 по 1986 р. на українських кіностудіях було створено близько 200 художніх фільмів, 126 із яких були продубльовані або зняті українською мовою. Більшість українських кінофільмів у цей час створювалися на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Саме тут працювали такі відомі режисери, як Л. Биков, Ю. Іллєнко, В. Івченко, М. Мащенко, К. Муратова, Л. Осика та інші. Видатним явищем в історії кінематографа цього періоду стала поява нового своєрідного напряму — українського поетичного кіно. Його започаткували фільми С. Параджанова («Тіні забутих предків»), Ю. Іллєнка («Криниця для спраглих»), Л. Осики («Камінний хрест»), І. Миколайчука (фото праворуч) («Білий птах з чорною ознакою»). Однак доля цих фільмів в умовах утисків усього того, що вважалося проявами інакомислення й невідповідності комуністичній ідеології, була складною. Так, фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» і «Вечір напередодні Івана Купала» на широкий екран не потрапили.

ТЕАТР. Позитивні зміни мав й розвиток українського театрального мистецтва. Ака­демічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Хар­кові, ім. М. Заньковецької у Львові були відомі далеко за межами України. Найяскравіші зірки театрального мистецтва того часу: Н. Ужвій. Д. Гнатюк, А. Роговцева, Б. Ступка, А. Солов'яненко, В. Дольський та багато інших. Кіль­кість театрів в середині 1980-х рр. наближалася до 90, але їх репертуар пере­бував під пильним контролем партійних ідеологів.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. Історико-революційні, патріотичні та «виробничі» мотиви стали провід­ними в образотворчому мистецтві. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха ,А. Горська, скульптор І. Гончар, М. Приймаченко, художниця-самоук К. Білокур.

               

Однак майже всі діячі культури підкорилися партійним вимогам і одержу­вали за це великі гонорари, лауреатські звання, державні премії тощо.

За допомогою таких громадських організацій, як союзи письменників, ху­дожників, композиторів, партійні органи впливали на незговірливих митців. Так, було визначено, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської лю­дини за побудову соціалізму й комунізму.

Висновок. Процеси 1970—1980-хрр. культурного й духовного життя Ук­раїни відзначалися неоднозначністю. Так, з одного боку, декларується гас­ло «мистецтво належить народу», поширюються кращі зразки світового класичного мистецтва, а з іншого боку, зростає ідеологізація та русифіка­ція освіти, відбувається майже повний занепад суспільних дисциплін, панує відірваність від світового мистецького процесу.

_________________________________________________________________________________________________________________

 

ЗАПАМ'ЯТАЙ

Опозиційний рух — це моральне, а потім політичне протистояння тоталітарній системі в СРСР.

Дисидент (з лат. незгодний) —у даний період термін почав означати інакодумця, людину, що не погоджується з панівною ідеологією. Опозиціонер, незгодний, інакодумець.

Самвидав - виготовлені й поширені безцензурні літературні, публіцистичні та інші тексти з метою висловлення протесту проти терору і всеосяжного контролю держави/компартії у сфері друкованого й іншого публічного слова. Безцензурну літературу, яку видавали на Заході й провозили нелегально в СРСР, називали  тамвидавом.

Правозахисний рух в УРСР у 1960—1980-х рр. — складова дисидентських рухів в Україні; його діяльність передусім була спрямована на захист прав і свобод громадян, гарантованих Конституціями СРСР та УРСР, — свободи слова, друку, демонстрацій, віросповідання, асоціацій тощо.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або Українська Гельсінська група (УГГ) — об'єднання діячів українського правозахисного руху, створене в Україні 9 листопада 1976 р.