Лещук В.І.

 

 

 

 

 

Укладач: Лещук Василь Іванович – викладач культурології, спеціаліст вищої категорії.

 

Рецензент: Луговий Богдан Васильович – кандидат історичних наук,  завідувач кафедри «Гуманітарних дисциплін» ВП НУБіП України «Бережанський агротехнічних інститут».

Бойко Олександра Іванівна – спеціаліст вищої категорії,

викладач-методист, завідувач навчально-методичної лабораторії ВП НУБіП України «Бережанський агротехнічних коледж».

 

 

 

                        1         Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .           4

2       Тема: Культурологія, як наука та навчальна дисципліна. . . .          5

3       Тема: Функції культури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .        9

4       Тема: Культура Єгипту. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .         11

5       Тема: Антична культура.  Стародавнья Греція. . . . . . . . . . . . .        15

6       Тема: Культура Стародавнього Риму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .        20

7       Тема: Раннє Середньовіччя. Культура Візантії. . . . . . . . . . . . .        23

8       Тема: Середньовічна культура. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .         28

9       Тема: Відродження. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .          31 10      Тема: Проблеми культури  XIX - ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . .         38

Тема: Релігійні тенденції і їх вплив на розвиток культури

11                                                                                                                                                                                                                                                                                        46

України. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

12                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Освіта в Україні. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53

13                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Письмо та письменство в Україні. . . . . . . . . . . . . . . . . .      61

14                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Мистецтво України. Живопис України. . . . . . . . . . . . . .  70

15                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Декоративно-прикладне мистецтво України. . . . . . . . .      76

16                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Українська архітектура. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .      80

17                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Українська скульптура. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .      87

18                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Український фольклор. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .      93

19                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Театральне мистецтво України. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  102

20                                                                                                                                                                                                                                                                                        Тема: Українська культура і сьогодення. . . . . . . . . . . . . . . . . .      117

21 Теми рефератів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .         130 22      Рекомендована література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .         131 23      Для нотаток. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .         133

 

Культурологія        є        нормативною       дисципліною        циклу гуманітарної і соціально підготовки студентів на І—ІІ курсах в ВНЗ.

Наука "Культурологія" народилася на перехресті філософії, історії, психології, мовознавства, релігієзнавства й соціології, її джерелами виступають окремі науки про культуру, у межах яких досліджуються конкретні явища в галузі духовної культури.

Мета вивчення дисципліни - раціональне засвоєння студентами інтегральної культури народів світу, розкриття її багатства через призму національної культури як домінуючої складової, усвідомлення тієї незаперечної істини, що тільки діалог світових культур дозволяє осягнути глибину і особливості національної культури.

В результаті вивчення культурології студент повинен знати і володіти такими поняттями, як: методологічні основи культури; стародавня культура; культура Середньовіччя і Відродження; культура в період нової і новітньої історії, а також загальні поняття і визначення основних категорій культури, закономірності виникнення, розвитку, функціонування і трансформації культур різних регіонів і епох, їх наступність та взаємозв'язок, основні положення і принципи законодавства України про культуру, суть і відмінності сучасної культурної політики і політичної культури.

Уміти: формувати цілісне уявлення про культурне середовище й місце в ньому людини; відтворювати універсальний образ світу в його динамічному

розвитку; розрізняти          справжні     духовні       цінності      людства      (театр, мистецтво, літературу, живопис) від їх підробок, спотворень та антиподів; осмислювати як єдиний комплекс живопис, поезію, релігію та інші сфери творчості того чи іншого народу, відкривати глибини його естетичних уподобань у конкретний історичний період; сприймати сучасне суспільство як планетарну цивілізацію з

переплетенням різних культур; плідно жити, мислити і діяти у просторі багатьох культур,

раціонально використовуючи їх вплив на свою професійну творчість; органічно співвідносити культуру із соціальним і природним

середовищем, щоб вища освіта науковця, педагога, або фахівцяпрофесіонала була дійсно повноцінною; спрямовувати мистецтвознавчу орієнтацію на часткову компенсацію браку гуманітарних знань, формування естетичних поглядів особистості й усвідомлення важливості духовних сфер соціального буття.

Підсумковою формою контролю знань є залік. 

Слово "культура" походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати,  обробляти). Звідси - culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі, однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні - стосовно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор

Ціцерон (106-43 рр. до н. е.) в своїх листах у родинний маєток  Тустулан  називає  філософію культурою душі:  Cultura animi philosophia est. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності,  плекати розум, обробляти його, як селянин землю.

В епоху  Середньовіччя  поняття  культури набуває світоглядно-морального змісту.  Культура пов'язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір.  З умовами природного  середовища  зв'язуються  його вірування, духовна  атмосфера.  Наприклад,  на  культуру наших далеких предків мали великий вплив,  з одного боку,  північна лісова смуга,  з іншого - степ Причорномор'я, а ще з іншого - лісостеп приблизно на широті Київщини. Взяті разом, ці природні ландшафти визначали і зміни в культурному обличчі народу,  і безперервність культурної традиції,  що зберігалась навіть у найтяжчі періоди історії.

В епоху Відродження та Просвітництва поняття культури набуває ще ширшого змісту.  Вважається, що культуру в суспільстві можна утвердити шляхом піднесення  рівня  освіти народу,  звільнення його від усіляких забобонів, релігійних вірувань, фантазій,  утопічних уявлень з  метою побудови "розумної  держави" і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялись під тиском реального суспільного життя ранньобуржуазного суспільства.

Існує близько трьохсот визначень культури.  Кожне з них має  свої плюси і мінуси, пов'язані з тим,  що сучасна культура - явище надзвичайно      складне,                суперечливе,                  багатопланове      і багатофункціональне. Ось деякі визначення:

Всі можливі форми прояву культури - це наслідок діяльності людей, певна система матеріальних та духовних цінностей.

Культура -це сукупність матеріальних та духовних цінностей,  вироблених людством протягом усієї історії,  а також сам процес творення і розподілу матеріальних та духовних цінностей.

Культура - це те, що відрізняє людину від тварини. Культура – це міра людського в людині та в суспільстві.

Культура - це все,  що створено людським розумом та людськими руками протягом історії людства.

Розширене визначення    культури    дуже   близьке до   поняття цивілізації.  Але між ними є відмінності. Більше того, дехто в культурологів  протиставляє-  ці  поняття.  Наприклад,  німецький  філософ  і соціолог Макс Вебер (1864-1920) вважає,  що культура - це неповторна і позбавлена,  будь-якої   мети  форма  вияву  духовного  змісту  світу, наслідком якого є витворення неповторних виражень міфів і символів,  у першу чергу   через   різні  види  мистецтва,  науки  і  світогляду. Цивілізація ж, на його думку,  має підпорядкований характер - наприклад, техніка як елемент цивілізації є засобом створення благ для задоволення життєвих потреб  людей. Насправді  ж  протиставляти  культуру цивілізації неправомірно.  Поняття "цивілізація" означає в першу чергу рівень соціального прогресу суспільства на певному  історичному  етапі його розвитку.

Характер цивілізації творить певні виробничі відносини, які складаються між людьми і становлять її частину;  в цьому розумінні виділяють античну цивілізацію,  буржуазну цивілізацію.  Серед витворів сучасної цивілізації є й атомна бомба, однак нікому не прийде в голову вважати атомну  бомбу  явищем високої культури.  Бездуховна  цивілізація - це страшна річ. Ми занадто цивілізовані, але ще замало культурні.

Культуру прийнято ділити на матеріальну і духовну. Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну,  ні розуміння самої суті матеріальної і духовної культури не є усталеним.  Виникають іноді парадоксальні ситуації.  Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то ті ж знання використовує викладач вузу — це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Є й  інші  підходи  до  питання  про  структуру культури - за її функціями в суспільстві,  формами існування тощо.  Наприклад, у структурі культури можна виділити два. рівні - особистісний і суспільний,  в залежності від того,  що саме береться за основу при  визначенні  специфіки прояву  цінностей  і норм культури - льодина чи суспільство  загалом.

Відносними виявились і спроби класифікації культури на особисту і суспільну, побутову, виробничу, виховну тощо.

Здавна термін "культура" виступав лише у словосполученнях:

Cultyra juris   - правила поведінки,  cultyra literarum - вдосконалення мови,  сиІtura sciehtal - здобування досвіду і т. д.

Дуже часто культура в свідомості асоціюється із мистецтвом, літературою, театром, кіно... але ще є культура виробництва і т. д. Поняття "культура" часто дуже суб'єктивне для філософа - це одне, для столяра - друге, для викладача - третє, для двірника - зовсім щось інше.

Справжня наука про  культуру дуже молода,  хоч початок свій бере вона ще в античному світі.

Основний категорійний  апарат  цієї науки склався лише на початку XX століття у працях відомого американського культуролога Леслі Уайта. Свою науку  він  назвав культурологією,  всіляко  обгрунтував потребу виділити її в системі інших наук.

Культура врятує світ - злободенне гасло сьогоднішнього дня.

 

У культурології є термін "носій культури". Носієм культури може бути: людина, група людей, товариство, родина, організація, партія, нація, держава, народ, цивілізація.

Складний і багатоплановий характер культури як суспільноісторичного,       явища         зумовлює   її      поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує  культура у суспільному житті, можна виділити  кілька найбільш суттєвих.

1.                       Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати  уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя.  Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі і технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягнення цивілізації. Через пізнавальну функцію культури людина творить свій особистий рівень культури.

2.                       Світоглядна функція культури проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи пізнавальних, емоційно – чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує  органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

3.                       Суть комунікативної функції культури зводиться до передачі історичного досвіду поколінь черев механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової (символічної) системи, яка вберігає досвід поколінь в словах,  поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання.

Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи  живий зв’язок поколінь, викладає міцний фундамент для становлення духовності      людини,      розширення         її        контактів    з        навколишнім середовищем.

4.                       Оцінно-нормативна  функція культури реалізується черев систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування  цінностей  до  вимог  життя в певному історичному вимірі. Так, цінність "демократія" в Античній Греції виражалося зовсім в інших культурних нормах,  ніж,  скажімо, в ліберальній Англії.

5.                       Інтегративна функція культури виражається в здатності об'єднувати людей  незалежно  від  їх світоглядної і ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи - в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до  взаємопритягнення, але й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямків.

Породження дії інтегративної функції культури є такі явища як націоналізм, шовінізм, расизм, фашизм.

 

У долині  річки  Ніл  виникла держава Єгипет. Раннє піднесення  Єгипту, як держави мало відповідні передумови. Найважливіші є них - висока родючість грунтів Нільської  долини, легкість  обробітку  і  можливість щорічного зрошення.  У VIII ст.  до н.е. Єгипет захопили ефіопи, у VI ст. до н.е. Єгипет став персидською колонією. В 324 р. до н. е. грекомакедонське військо  на чолі з Олександром Македонським вступило у малу Азію і за три роки підкорило Персидське царство,  заснувавши свою столицю у Вавілоні.

В Єгипті розгорнулося грандіозне спорудження усипальниць фараонів - пірамід.  Серед  них  виділяється  піраміда фараона Хеопса,  висотою більше 146 м,  складена з 2,3 млн.  добре відшліфованих кам'яних глиб. За повідомленням історика Геродота,  фараон Хеопс організував небачене для того часу будівництво,  примушуючи 20 років підряд працювати понад 100 тисяч рабів.

Усипальниці споруджувалися задовго до смерті того,  для кого вони призначалися. Лише  у  непередбачених випадках - усипальню доводилось будувати наспіх.  Так сталося, очевидно, з фараоном Тутатхамон, який помер в молодому віці. Про це свідчить знайдене англійським археологом Картером 22 листопада 1922 року в долині річки Ніл майже повністю збережене захоронення фараона з великою кількістю пам'ятників старовинного мистецтва. Це було дійсно

"археологічним відкриттям ХХ ст.". Хоча з цього часу  минуло  більше  80  років,  але ще й до нашого часу скарби гробниці Тутатхамона і все те,  що пов'язане з передчасно померлим молодим фараоном   викликає   великий  інтерес.  Підтвердження  цього - нескінченні черги біля британського музею у Лондоні,  перед  Лувром у Парижі, де експонуються ці речі.

В Єгипті були створені різні пристрої для поливання полів: 

журавель (шадуф), водопідйомне колесо (кардаф). Басейнова система зрошення проіснувала у Єгипті  до XIX cт.  нашої ери.  Була  споруджена Вавілонська башта висотою 91 м, що віднесена до чудес світу.

Стародавні єгиптяни складали задачі на 4  правила арифметики  з урахуванням дробових чисел. Відомі їм були арифметична прогресія і геометрична, вираховувалась площа прямокутника та трикутника. 

Єгиптяни розв'язували рівняння з одним та двома невідомими. Розливи Нілу, цикли сільськогосподарських робіт заставляли спостерігати за явищами  природи. Це привело до зародження астрономії та виникнення календаря.  Рік поділявся на 365 діб (12 місяців по 30 днів).  Складалися  географічні карти,

використовувалися  сонячні та водяні годинники.  Високого рівня досягла геометрія. З високою точністю побудовані піраміди, палаци, монументи. Єгиптяни першими,  серед країн Стародавнього Сходу, виробляли метал із металевого порошку.

Розтин тіла при муміфікації сприяв ознайомленню з анатомією. Були вивчені функції серця та відкритий закон  кровообігу. Єгипетські лікарі проводили трепанацію черепа, пломбували зуби, застосовували хірургічні шини та ін.  Давньоєгипетський лікар був одночасно і магом. Чіткої межі між медициною та релігією не було.  В Стародавньому Єгипті вперше з'явилася медицина в її сучасному значенні.

В 4 тис.  до н. е. у Єгипті з'явилося малюнкове письмо (ідеограми) . Пізніше склався алфавіт з 24 приголосних (голосні  звуки в  Єгипетському письмі   не  передавалися).  Матеріалом  для  письма служив папірус, кам'яні плити,  дерев'яні дошки. Поруч палаців фараонів існував спеціальний інститут "Будинок життя". В ньому писалися і переписувалися книги.  Посада писаря займала важливе місце в країні.  Вона користувалася найвищими привілеями давньоєгипетської держави. В папірусі Анастасії говориться:  "Будь писарем.  Звільнений від всіляких (фізичних) повинностей,  захищений від роботи всілякої.  Позбавлений він від мотики і кирки.

Писар -   це   мудрець.  Писарі  становили інтелектуальну  еліту суспільства. Еліта в Єгипті керувала адміністративною та  економічною діяльністю країни.   Єгипетські   ієрогліфи   вплинули   на створення фінікійського алфавіту, який став прототипом латинського.

Високого художнього  рівня досяг живопис,  скульптура та монументальна архітектура у Єгипті.  В наші дні зачаровують  глядачів статуя писаря Каї,  скульптурні портрети цариці Хатшепсут,  натхненний красою образ Нефертіті, прекрасні алеї сфінксів, храми.

Література країн Стародавнього Сходу була різною за змістом і жанром. До  нас  дійшли  літературні  збірники  Єгипту.  Це  - "Тексти піраміди", "Тексти саркофагів",  "Книга, мертвих", а також гімни богам. Збереглися автобіографії вельмож, повчання царів. Історична література представлена записами  Палермського каменя і написами,  анналами царів (Тутмоса, Рамзеса та ін.).

Малюнки в гробницях єгипетських царів свідчать,  що в Єгипті були поширені музика,  співи.  Вони існували в побуті, виконувались при богослужінні. Єгиптянам  були  відомі такі музичні інструменти:  струнні (арфа, лютня), ударні (барабан), духові (флейта, труба). Фараони та вищі сановники оточували себе співаками, танцюристам та музикантами. Існували навіть групи бродячих акторів.

Релігія стародавніх єгиптян зародилась в первісно-родових общинах і пройшла тривалий шлях:  від примітивних вірувань  до  окладних теологічних систем східної рабовласницької деспотії. Спочатку поклонялись богам, які уособлювали різні стихії:  небо, землю, сонце, сонця та ін. Поширення в Єгипті отримав культ мертвих, в основу якого було покладено віру в загробне життя.  Згідно релігійним  уявленням єгиптян,  перед обличчям верховного  судді  загробного світу Осіріса проходила психостасія - зважування серця мертвого не вагах.  Серце  поражене  гріхами, порушувало рівновагу. Воно  відправлялося в пекло.  Староєгиптянський суд вплинув на виникнення християнської  іконографії  страшного  суду. Теологічна система Єгипту мала значний вплив на формування християнської догматики,  обрядовості та ін.  Дуже старовинні риси зберегли пасхальні обряди.

Юліанський (греко-римський) календар - це поліпшений  єгипетський календар. В основі європейської медицини лежить давньоєгипетська медицина. Єгипетські ієрогліфи вплинули  на  створення фінікійського  алфавіту, який  став  прототипом  латинського.  Стародавній Єгипет став батьківщиною світової релігії та естетики.

Однією з найдавніших цивілізацій  Східного Середземномор'я  була егейська або кріто-мікенська, що розвинулась у ІІІ-ІІ тис. до н. е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова. ЇЇ головним центром був острів Кріт.

Егейська культура зазнала  значного  впливу стародавніх  культур Єгипту та Передньої Азії,  що яскраво проявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо.  У материковій Греції у той  час утворились ранньорабовласницькі міста-держави  Мікени,  Тірінф,  Пілос, Орхомен, Фіви, Афіни,  Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури - фортеці з мурами,  які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці,  серед яких виділяється гробниця Атрідів  у мікенах.

В кінці  XI - Х  ст.  до  н.  е. на Грецію  насуваються  племена дорійців, під  ударами  яких  гинуть стародавні  держави  у  мікенах, Тірінфі та ін.  Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою  незалежність. На  території  Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни.  Це негативно позначалось на  культурі тогочасної Еллади.  Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий  характер,  після  якого  наступає  нове піднесення в усіх сферах культурного життя.

Елліни поклонялись божествам,  що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям - міфічним предкам племен і родів, засновникам міст.  Згідно з  міфами,  всіма оправами  на Землі  керують олімпійські боги-небожителі  на чолі з Зевсом,  головним богом-громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера - богиня неба і покровителька шлюбу. Владу  над світом Зевс ділить зі своїми братами  Посейдоном - богом морів і річок та Аїдом - богом царства, мертвих.  Покровитель землеробства,  божеством природи  вважали Деметру, богинею домашнього вогнища - Гестію.  У Зевса, в свою чергу, було багато дітей-богів: Афіна - богиня мудрості, війни; Аполлон - бог світла і мистецтва; Артеміда - богиня полювання,  Місяця, покровителька тварин; Гефест - бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й  краси  Афродіту,  народжену  зі світу зірок  і морської піни.  Торговці,  оратори,  атлети поклонялися Гермесу. Елліни вірили,  що хоча Зевс  оберігає  порядок  і  правду  в світі, посилає людям радість і горе,  все ж долю світу,  богів і людей визначають невблаганні богині долі - Мойри.  Мойра Клото  пряде  нитку долі, Лахеоіс - виймає жереб, визначає долю людини, Атропос - заносить все до книги долі, перерізає нитку і кладе край життю.

Архаїчний період.  В історії Стародавньої Греції VIII - VI ст. до

н.е. позначені великими  змінами  у господарстві,  суспільному  ладі, культурі. Розвиваються невеликі держави-поліси, до окладу яких входили міста з навколишніми земельними ділянками та  поселеннями  землеробів. На узбережжях   Середземного  та Чорного  морів  утворились  численні грецькі колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими народами, знайомству з їхніми культурами.

У УІІІ-VІ ст. до н.е. у Стародавній Греції відбувається піднесення образотворчого  мистецтва  та архітектури.  Для стародавнього грека гармонія, міра були не лише вихідними естетичними категоріями,  але  й принципами будови Космосу.  Гармонійність була ще й критерієм людської краси. Не слід забувати,  що для  греків  уявлення про  красу  людини асоціювалося з  єдністю фізичної краси і позитивних моральних якостей. Гармонійність тіла розумілася як виявлення гармонії духу. Найперспективнішим образом давньогрецького мистецтва була духовно і фізично досконала людина (антропоцентризм).

Розвиткові архітектури сприяло бурхливе зростання міст. У VII ст. до н. е. з'являються будови з каменю. Головним чином це храми, які були не лише культовими, але й громадськими спорудами. У процесі формування грецької архітектури виникають три основні архітектурні  ордери:

доричний, іонічний,  корінфський.  Не випадково греки порівняли колони доричного ордера х могутнім воїном,  а іонійського - з чарівною дівчиною. Колони корінфського ордера були ще більш витонченими.  У грецькій архітектурі гармонійно поєдналось досконалість  конструкцій з довершеністю художніх  форм.  Найбільш  відомими храмами цього періоду були храм Аполлона в Корінфі, Гери в Пестумі, Афіни.

У скульптурі, цього періоду основне місце посідає зображення людини. Грецькі художники намагаються оволодіти правильною побудовою  тіла людини, навчитися передавати рух.

Живопис головним чином відомий нам а вазового розпису,  в  якому досягається життєвість, природність. Протягом всього VI ст. панує чорнофігурний розпис,  на жовтій поверхні якого  чорним лаком  зображено фігури, а складки одягу продряпані по лаку. Найбільш відомими майстрами цього виду живопису були Амасіс і Ексекій з Аттіки.

Давньогрецький філософ  і  математик Піфагор (580-500 рр.  до

н.е.) на о. Самос заснував філософську школу у  м. Кротоні  у  Південній Італії. Згідно з філософією піфагорейців світ складається з кількісних закономірностей, які можна вирахувати.  Тому серед наук на перше місце вони ставили математику, яка стосується не матерії, а її духовної сутності - чисел.

У класичний  період особливого розвитку набуває драматургія.  Виникнення грецького театру було пов'язане з культом бога виноградарства та виноробства Діоніса.  Свята на його честь супроводжувались виставами, що розповідали про страждання,  загибель та воскресіння  Діоніса. Актори виступали  в  козячих шкурах і тому цей жанр дістав назву "трагедія", тобто "пісня козлів". З часом для вистав в Афінах, а пізніше і в інших містах Греції,  були споруджені відкриті амфітеатру зі сценами - театри.

У галузі  науки  у  цей час відбувається процес накопичення знань про навколишній світ, їх осмислення та узагальнення. Значного розвитку досягли астрономія,  медицина,  географія, механіка, історія. Великий внесок у медицину зробив  давньогрецький  лікар  й дослідник  природи Гіппократ (460 - 337 рр. до н. е.), який був переконаний, що лікар повинен лікувати не хворобу,  а хворого,  беручи до уваги його індивідуальні особливості, середовище, режим і характер захворювання.

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого  розквіту. Весь духовний  процес був очолений Афінами,  які дали людству видатних митців у всіх галузях мистецтва.

В IV ст. до н.е. грецька скульптура тяжіє до витонченої досконалості, передачі     індивідуальних    особливостей       характеру людини,  відтворення почуттів, сильних емоцій.

Внаслідок військового походу Александра Македонського в  Персію, що продовжувався з 334 до 324 рр.  до н.е.,  була створена величезна держава від Дунаю до Інда і від Нубії до Середньої Авії. Однак існувала вона недовго: після смерті Александра, розпалась на ряд окремих царств.  Найбільшим з них стали Єгипет на чолі  з  династією Птолемеїв, держава Селевкідів у Передній Азії, Македонія, Пергамське царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку походу Александра Македонського  на Схід  до  завоювання  Римом  Єгипту носить назву елліністичного (остання третина IV - І ст. до н.е.).

У зв'язку з широким розселенням греків на території держави Александра Македонського,  надання і грекам, і місцевому населенню певного мінімуму прав, полісна ідеологія поступово замінюється космополітичною ("космополітес" - громадяни світу). Розкидані по величезних просторах, греки відчували  себе  вже  громадянами  не  певного полісу,  а усього еліністичного світу.

 

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити  такі  основні періоди: етруський (VIІІ-ІІ ст. до н. е.), царський (VІІІ-VІ ст. до н.  е.),  Римської республіки (510 - 31 рр.  до  н.е.), Римської імперії (31 р. до н.е. - 476 р. н.е.).

У VIII ст.  до н.е. високого культурного рівня досягла Етрурія, розташована в Середній Італії.  Тут утворилась найдавніша цивілізація на Апенінському півострові, створена етрусками.

У мистецтві  етрусків домінувало прагнення до реалізму,  особливо помітне в розписах гробниць та скульптурах тварин. Етруська, архітектура характеризувалася чітко розпланованими містами, численними гробницями, які нагадували будинки з чотирискатним дахом. Майстри оволодівали технікою зображення рухів, виразних жестів, побудовою; складних композицій. Етруська скульптура створювалась з теракоти, бронзи, вапняку.

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму, який у VI ст. до н.е. був залежним від Етрурії. Від етрусків до римлян перейшли  окремі  культи,  релігійні обряди,  типи житлових будинків з внутрішніми подвір’ями,  мистецькі прийоми - зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.

Наприкінці VI ст.  до н.е.  в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична  республіка.   На   відміну  від грецьких полісів, вона мала виразно військовий характер,  що з часом дало змогу їй захопити  усі  держави  Середземномор'я.  Внаслідок цього відбулось збагачення римської культури і,  насамперед, релігії грецькими елементами. Поступово утворився пантеон їй головних божеств - Юпітера - бога неба, дощу, грому,  блискавки; Юнони - богині неба і шлюбу; Нептуна - бога морів;  Мінерви - богині мудрості та ремесла; Марса - бога війни; Венери - богині плодів і кохання:  Аполона - бога сонця  і  місяця Діани - богині місяця, полювання, покровительки тварин; Вулкана - покровителя ремесла;  Вести - богині домашнього вогнища;  Меркурія - бога шляхів і торгівлі;  Церери - богині землеробства.  На форумі були виставлені їх позолочені скульптури,  на їх честь будувалися  за грецьким зразком храми.

Мистецтво Риму періоду республіки формувалось під значним впливом етруського та грецького мистецтва доби еллінізму. Особливо яскраво цей вплив проявився у портретній скульптурі та. живописі. Характерною особливістю римського  мистецтва була натуралістична точність зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям.

У цей період римляни будують головним чином споруди  практичного призначення -   міські   мури,   дороги,  мости, акведуки,  базиліки, складські приміщення, цирки.

Центром торговельного  і суспільного життя Риму був форум Романум - площа, навколо якої розташувались культові та громадські споруди.

Досить поширеною була портретна скульптура.  Відповідно до культу предків, римляни замовляли зображення померлих.  Для  них  характерні точність передачі  рис обличчя,  непорушний спокій.  Живописом римляни прикрашали стіни храмів.  Тріумфальні  процесії римських  полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах.  Після завоювання Греції поширився декоративний розпис будинків,  що  імітував  кольоровий  мармур,  а у 80 р.  до н.е. з'явився новий стиль розпису.  На мурах зображували пейзажі,  сцени  з міфів. Чудовою пам'яткою живопису І ст.  до н.е.  є розпис вілл, які були розташовані недалеко від Помпеї і пізніше  засипані  попелом  під час виверження вулкану Везувій.

Досягнення античної медицини звів у єдину систему  Клавдій 

Гален (131 -  близько  201 рр.) - лікар і природознавець,  автор близько 400 праць - з анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження  мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження і Нового часу.

Для римської  науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань.

В архітектурному  мистецтві  на зміну суворій простоті часів республіки приходить пишність і розкіш імператорського Риму. Створюються величезні храми,  урочисті архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були форум Августа - площа,  обведена муром,  з храмом Марса. на високому  подіумі,  форум  Веспасіана  та форум  Нерви.  Але найграндіознішою спорудою  імператорського  Риму  вважається   Колізей амфітеатр на 50 тис. глядачів. Зовні він мав три яруси з арками, колонами тосканського,  іонічного та корінфського  орденів,  скульптурами, розташованими в арках.  Новим словом в архітектурі став Пантеон - храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43 м. Цей храм й досі вражав ідеальними, досконалими пропорціями. 

Візантійська держава виникла у IV ст.  в східній частині Римської імперії внаслідок її розпаду, та проіснувала до середини XV ст.

Рання доба візантійської історії характеризується розкладом рабовласництва і формуванням феодальних відносин. Починається інтенсивний розвиток феодалізму. Утворюється фемна система (Стратіоти, пізніше феоди).

Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох - загибелі пізньої античності та народження середньовічного суспільства, столицею     її      став   Константинополь,         заснований імператором Константином І у 324-330 рр.

Культура Візантії була своєрідним мостом між Сходом і Заходом, між рабовласництвом та феодалізмом, між Античністю і Середньовіччям.

За формою державного правління Візантія була самодержавною монархією: в руках імператора (василевса) зосереджувалась законодавча, виконавча, судова  і військова влада;  вона вважалась божественною, а, він сам повелителем усіх християнських народів. І все ж ця влада до певної міри була обмежена такими установами, як сенат (синкліт), державна рада (консисторій) і діми  (організації   вільних громадян візантійських міст). Державна, мова - латинь, а зVII ст. - грецька.

Своєрідність суспільного розвитку Візантії не менш яскраво проявилася в галузі правових відносин. Тут, як у сфері цивільного, так і в сфері кримінального права більшою мірою, ніж на Заході мали вплив римські юридичні  традиції. На відміну від інших країн того часу, Візантія залишилась державою, де зберігалося  єдине кодифіковане й обов'язкове для усього населення імперії діюче право. Зведення цивільного права Юстиніана, яке сучасники називали "храмом правової думки", складалося з Кодексу - основних постанов діючого римського права, Дигеста - великого збірника правових положень, запозичених у римських юристів.

В ідеологічному і соціально-політичному житті візантійського суспільства значну роль відігравала християнська церква, яка в IV ст. стала союзником і опорою держави. Православні ієрархи не претендували на главенство над могутньою світською владою, проповідувалася ідея єдності з державою. Римська ж курія неухильно відстоювала доктрину  про примат духовної влади над світської. Східну і західну церкву розділяли стійкі соціально - психологічні відмінності, що викоренились у  широких колах середньовічного суспільства. Західній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, що межувалась з екзальтацією; віруванням греків - абстрактна філософська розсудливість, прихильність до трансендентних ідей.

Система освіти у  Візантії зберегла спадкоємний зв'язок з античністю. Дітей у віці шести-семи років віддавали до початкової школи, де вони  протягом двох-трьох років вчились писати, читати і рахувати.. Початкові школи були приватними,  платними, а також могли утримуватися монастирями, церквами або міськими общинами, залишаючись доступними для всіх категорій населення.

Ті, що вирішили присвятити себе науці або готувалися зайняти високі державні посади, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію та юриспруденцію. В ранній період імперії зберігалися старі центри античної освіченості - Афіни,  Александрія, Антіохія,  Бейрут, Ґаза. Згодом  ці  центри занепадають: Александрійська бібліотека гине від пожежі, а платонівська Академія закривається за наказом імператора Юстиніана.

З усіх країн Середньовіччя Візантія особливо славилась досягненнями в історіографії. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством міфологічних образів гідно продовжують класичну грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія. В Х ст. при імператорі  Константні  Багрянородному створено ряд видатних пам''яток історико-енциклопедичного характеру. Трактати самого імператора "Про управління державою", "Про Феми",   "Про церемонії Візантійського двору" містять цінні відомості про політичну й адміністративну структуру візантійської держави, а також цікавий етнографічний та історико-географічний матеріал про суміжні з імперією країни і народи, в тому числі про наших предків.

Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії підпорядковувався   потребам    практичного        життя          -      ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи.

Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони не тільки коментували праці Галена і Гіпократа, але й узагальнили діагностику. В VII ст. у Візантії був винайдений "грецький вогонь" - суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських битвах і особливо в боротьбі з арабами.

Ідеальний естетичний об'єкт, який перебуває в духовній сфері, описується за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У художній творчості переважали традиціоналізм, канонічність.

Візантійські майстри, з одного боку, зберегли складну техніку образотворчого мистецтва античності, з другого - наповнили її новим символічним   змістом.      Стиль          їх       живопису    характеризується поєднанням     плоских      силуетів      з        плавною     ритмікою    ліній      та благородною гамою фарб, де переважали пурпурові, лілові, сині, оливково - зелені й золоті тони. В IV-VI ст. у візантійському живописі ще панували античні традиції, що знайшло відображення в мозаїці Великого імператорського палацу в Константинополі; згодом, у ІХ-Х ст., формується строгий іконографічний канон, складається цілісна система декору храму, певний порядок розташування біблійних сцен на його стінах і куполах. Одна з вершин мистецтва цього часу - мозаїка храму св. Софії у Константинополі.

Візантійські - зодчі  створюють нові принципи забудови міст: у центрі розташовується головна площа з собором, від неї, довільно переплітаючись, розходяться вулиці. Прекрасним зразком церковного будівництва є храм св. Софії в Константинополі, споруджений у 532537 рр. за наказом Юстиніана.

В V ст. Константинополь перетворюється не лише в місто - фортецю (три ряди мурів та 500 башт), ай у найбільший торгово – ремісничий центр того часу "Майстерню Всесвіту".

Канонізація Візантійського суспільства сягає всіх сфер життя. Вона дотикає побуту, мистецтва, архітектури, палацового етикету, табелю про ранги, одягу священнослужителів та чиновників тощо.

Частково це явище, разом із візантійською вірою, дійшло до нас, до наших часів.

Місіонерська діяльність  Візантійської  церкви  сягнула небачених розмірів. Великий вклад Візантії у  християнізацію  слов'ян. Візантія охрестила Грузію, Іспанію, Грецію, Румунію, Сербію, Болгарію, Русь.

Культура Візантії в усіх галузях стала основою для створення  Середньовічної культури Європи.

У 1204 р. частину Візантії з Константинополем захоплюють хрестоносці. В 1453 р. - навала турків - сельджуків. В травні 1453 р. держава перестала існувати. Константинополь - християнський "другий Рим" став Османським (Стамбул).

Московитія проголошує Москву "третім Римом",  привласнює собі Візантійські клейноди (Двоголовий орел, Скіпетр, Держава, Андріївський стяг).

 

В пізні часи дослідники поділили  Середньовіччя  на Дороманський час (V-Х ст.), Романський (Х-ХП ст.), Готику (ХП-ХV ст.).

Середні віки знаменні насамперед тим, що в той час починають в Європі зароджуватись нації. Особливим моментом було коротке існування імперії Карла Великого (800-843 рр.). В результаті розвалу цієї імперії утворюються держави на національній основі. Першими ознаками їх є наявність національної мови та території.

Глибока криза пізньоантичного суспільства сприяла посиленню християнства, яке в IV ст. стало державною релігією і мало величезний вплив на ідейне життя суспільства.  Занепад культури г період раннього середньовіччя пояснюється в значній мірі тією церковно-феодальною ідеологією, яка вносилася в життя нового суспільства католицькою церквою. Люди виховувались в дусі релігійне-аскетичного світогляду; кожен віруючий повинен був у своєму земному житті готуватися  до  перебування  в вічному загробному світі; для цього церква рекомендувала пости, молитви, покаяння.  Людське тіло розглядалось як в'язниця для  душі,  котру треба було  звільнити  для вищого блаженства. Аскетизм став офіційною ідеологією.

В середні  віки зростали доходи і володіння церкви, 

посилювалась її могутність. На Заході, в умовах відсутності стабільної централізованої влади, вона накопичила значні багатства, які були залишені її королями варварських держав,  що виникли на  території  Західної  Римської імперії.

.Якщо хтось не приймав віру, він не вписувався в існуючий соціальний устрій.  Натовп влаштовував над ним самосуд:, влада, захищаючи його перед сваволею погано стримуваної совісті, ставили перед судом. Міцний зв’язок, існуючий  між церквою,  державою і суспільством,  приводив до того, що кожний,  хто хотів жити в суспільстві, повинен бути одночасно і християнином.

Поборники аскетизму і церковної ієрархії ведуть уперту  боротьбу, щоб установити в світі панування теократії і підкорити середньовічному світогляду всі сфери людської життєдіяльності  -  державу, суспільний лад, економіку, право, літературу і науку.

І одним із ефективних знарядь рішення такого роду задач виступала священна інквізиція, вигодовувана в атмосфері релігійного фанатизму, яка сама являла собою фанатичну установу. Ця страшна і розгалужена організація практично контролювала всі сфери діяльності людей,  використовуючи різноманітні методи соціотехнічного,  в тому числі й таємного, управління суспільством,  а  також тонкі засоби проникнення в найпотаємніші куточки людської душі.

Для боротьби  з  "христовими ворогами" і відступниками в середині XVI ст. був створений орден ієзуїтів, на чолі якого став Ігнатій      Лойола,      засновник   цієї    напіввійськової-напівченецької організації.

Римська-католицька церква з самого початку установила монополію на інтелектуальні освіту. У Франції був заснований Паризький університет, в Італії знаходились такі відомі школи, як Болонська юридична, Салернська медична.

В XIII  ст.  заявились  й  інші  університети:   Оксфордський   і Кембріджський в  Англії,  Саламанський  в Іспанії,  Неаполітанський в Італії.  В XIV от. були засновані Празький, краківський, Гейдельберзький,  Кельнський  і  Ерфуртський університети.  Наприкінці  XV ст.  в Західній Європі налічувалось 55 університетів. 

Викладання в  середньовічних університетах велось на латинській мов Середньовічна університетська наука отримала назву схоластики (від слова schola - школа).

В ХІ-ХІ І ст. склався морально-етичний образ лицаря, що відзначався світським характером, який був чужим аскетизму. Лицар повинен молитися, уникати гріха, пихатості та низьких вчинків; він повинен захищати церкву, вдів і сиріт, а також піклуватися про підданих. Він повинен бути хоробрим,  вірним і не позбавляти нікого його власності,  воювати лише за справедливе діло; любити свого сюзерна і оберігати його майно; бути щедріш і справедливим; шукати товариства хоробрих і вчитися у них.

Саме в   ранньому   Середньовіччі  створюється (романський  час) релігійна символіка: Бог-Отець - як око в трикутнику; Бог-Син - як ягнятко (агнець) і Бог-Дух Святий, - як голуб. Такого основного символа, як хрест, в той час ще не було.

Вже в  Романський  час  золото  і  жовтий  колір стають символом, носієм святості та чистоти, божественного духа.

Це був час постійних воєн не лише поміж державами, а й поміж феодалами, що знайшло свій відбиток у архітектурі того часу.  Всі споруди Романського часу  мають  оборонний характер.  Житло феодала - фортеця, церква. - теж фортеця.  Товсті мури, стіни, бійниці, рови, вежі (донжони), відсутність вікон  на нижчих поверхах створюють образ романської архітектури, який сплутати ні з чим не можливо.

 

Відродження, або Ренесанс (від вр.  renaissance),  - це перехідна епоха в історії культури Західної і Центральної  Європи  від Середньовіччя до  Нового часу.  Розпочалося воно в Італії у XIV от.,  в інших країнах - у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Ренесанс був  зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням ранньокапіталістичних відносин.  У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом на авансцену історії вища громадсько-активна, діяльна, людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом,  здібностями. Такій людині стали тісними рамки феодальних відносин. Отже,  провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій,  спеціалістів  з  різних галузей знання - Філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих,  хто замість "божественного" став вивчати все "людське". Звідси і їх назва - гуманісти (від лат. humahus - людський).  Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламали духовну  диктатуру церкви  і створили новий,  раціональний та життєрадісний світогляд, який дістав назву "гуманізм".

Утверджуючи новий  світогляд,  гуманісти звернулись  до античної культурної спадщини,  стали відроджувати її (звідси термін "Відродження"), бо відчули в ній близький їм дух гуманізму, природний інтерес до всього земного,  яке ігнорувалося церковною догматикою. Не  випадково саме в цей час виник утопічний соціалізм.  Томас Мор (1478-1535) написав відому "Утопію" (1516),  в якій виклав своє бачення ідеального ладу, виробництва  і  розподілу  та демократичній  формі державного управління.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов'язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок  морських подорожей Христофора Колумба (1451-1506), Васко да Гами (1469-1524),  Фернана Магелана (1480-1521) було відкрито американський континент,  доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів,  океанів та суші.  Революційний  переворот стався в астрономії: польський астроном Міколай Копернік (1473-1543) у праці "Про обертання небесних сфер" (1543) обгрунтував  геліоцентричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології. Німецький учений Йоганн Кеплер (1571-1630) відкрив закони  руху планет, які підтверджували і розвивали систему М. Коперніка.

Іспанський медик Мігель Сервет  (1509-1553) дослідив  мале  коло кровообігу, передбачив   існування   невидимих кровоносних  судин  -. капілярів. Були розроблені нові методи лікування хвороб,  що  виходили за межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного підходу  до  суті живих  організмів.

Матеріальна .культура епохи Відродження була  збагачена бурхливим розвитком техніки,  зокрема гірничої оправи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для  підіймання  вантажів,  вентиляції  рудників. Великий італійський художник,  учений та інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519) сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних  споруд.  Німецький винахідник Йоганн Гутенберг (1394-1468) винайшов  спосіб  відливання  шрифта  і  сконструював  дерев'яний друкарський прес,  поклавши початок книгодрукуванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження ідей  гуманізму,  досягнень науки і культури.

Значними досягненнями  характеризується  художня культура,  епохи Відродження. Саме  в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова,  як Данте Алігіері, Франческо Петрарка, Джовані Вокаччо,  Франсуа Рабле "Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.

Італійський поет Данте Алігєрі (1255-1321) у знаменитій "Божественній комедії" змалював своє уявне блукання  у 

потойбічному  світі, відтворивши суспільство  того  часу  зі всіма його вадами та людськими' гріхами.

Франческо Петрарка  (1304-1374)  -  італійський поет - увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика,  присвячена Лаурі - жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його  на все  життя.  Цикл віршів із  двох  частин ("На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури") обіймає 317 сонетів,  29 канцон,  дев'ять секстин, сім балад і чотири мадригали.

Джованні Вокаччо (1313-1375) - один із засновників гуманістичної літератури італійського  Відродження,  автор знаменитого "Декамерона". "Декамерон" - це збірка реалістичних новел, об’єднаних  тематикою  та гуманістичною спрямованістю;  основний  зміст  їх - розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення  насолод  земного життя, чуттєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором.

Франсуа Рабле (1494-1553) - французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного. Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель". написаний у фольклорному стилі,  наповнений каламбурами, засобами гротеску, грі на подвійній жадобі героїв - жадобі вина і знань.

Мігель де  Сервантес (1547-1616) - великий іспанський письменник, що ввійшов у світову культуру головним  чином  як автор  роману  "Дон Кіхот".

Уїльям Шекспір (1564-1616) - англійський драматург  і  поет,  чиї драматичні твори "Ромео і Джульєтта",  "Багато галасу даремно", 

"Гамлет", Отелло", "Король Лір”,  “Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард III" та інші стали загальновизнаною класикою.

В епоху  Відродження  сталися  радикальні   зміни у   принципах будівництва. Якщо середньовічна архітектура базувалась на уніфікованому церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в  ренесансній  на перший план висувається індивідуальна творчість архітектора і художника.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю  прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладено у природі людини. Візьмімо, наприклад, фреску "Таємна вечеря"

"Сикстинська мадонна" Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини.

Мікеланджело Буонаротті (1475-1564),  як і Леонардо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю - скульптором,  архітектором, живописцем, поетом.

"Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід  Європи, зокрема на Україні.  Вплив  ренесансного  стилю відчутий . у багатьох архітектурних спорудах на Україні.  Це,  зокрема,  замки в  Бережанах (1554), Старому  селі (середина XVII ст.),  Збаражі (1631), 

Підгірцях (1640); кафедральний собор у Жовкві (1609);  будинок Корнякта  (1580), Чорна кам'яниця (1588-1589), каплиця Боїмів (1611) у Львові.

У XVII ст.  настає криза ідей культури Відродження, на  зміну йому приходить епоха Просвітництва (Бароко, Рококо).

В цей  час.  в  результаті боротьби поміж феодалами та мешканцями міст за землю,  виникають передумови міського самоуправління та Магдебурського права,  а також явищ, що з цим пов’язані (виникнення цехового устрою в містах).  Це поклало відбиток  на характер  архітектури житла в  містах  Романського  Середньовіччя  в Європі. Саме дорожнеча землі спонукала до створення типу європейського каркасного будівництва на 3, 4 і більше поверхів.

Наймоднішим матеріалом того "варварського" часу був метал.  Метал в одязі,  метал у зброї, метал у меблях, навіть традиція одягати в метал богослужебні книги теж виникла  саме тоді.  Поступово  релігійний екстаз у  житті романського суспільства переростає у вищу свою Форму -Готику.

У соціальному  плані  між Готикою та Романським часом чіткої межі нема. Главенство церкви над усім, феодальна система, аскетизм, схоластика. Найбільшими феодалами та сеньорами стають королі та церква. Варвари інтенсивно поновлюють ряди церкви.

Виникає нове   господарське-адміністративне  явище  -  корпорації (об'єднання цехів). Це вплинуло дуже позитивно на якість робіт, майстерність сприяла винекненню такого явища в мистецтві, як ансамбль.

Найвищим досягненням Готичного часу в галузі  архітектури  є  готичні стрільчасті храми. Це чудо "варварського" стилю є тим найкращим, що створило людство,  що своєю величчю затьмарює Єгипетські піраміди і що ніколи вже перевершене не буде, бо, якщо комусь і вистачило б на це грошей,  то не вистачило б  релігійного фанатизму  аби  довести  таке будівництво  до кінця.  Деякі храми будувалися по 500 років.  Найбільш відомі собори:  Паризької Богоматері -  1163-1257рр., Собор  у  Дермі 1130-1156 рр., Собор у Орвієто - 1310 р.

Собори Готики є синтезом всього як Всесвіт.  В соборі  Паризької Богоматері засідає  магістрат,  читаються  лекції  студентам університетів, ведуться допити і суди інквізиції,  засідання цехових  братств, коронації королів,  міжнародні  переговори.  Там  ставляться вистави -містерії, там торгують крамом,  там жебракують,  там ночують волоцюги, там чергують куртизанки,  там продають індульгенції,  там відправляють Служби Божі на 9000 осіб.

Готичні собори - це синтез мистецтв; архітектура, скульптура, живопис, музика - все звучить ансамблем, підкреслюючи одне одного, возвеличуючи Бога і вказуючи на місце людини в суспільстві.

В міському,  в основному,  середовищі в Середньовіччя складається мистецтво т.  з.  сміхової  культури,  яке  поширюється  у всі верстви суспільства. В противагу офіційному,  рицарському,  поважному- народні співці, міми, актори, циркачі, шути творять своє мистецтво, яке користується великою популярністю хоч і переслідується офіційно  до  певної міри. Без сміхового мистецтва не обходиться ні одне релігійне свято, коронування королів, але артисти позбавлені громадянських прав. Навіть права на спадщину,  на сповідь та права бути похованим на цвинтарі.  У Франції артистів сміхової культури називали жонглер; Іспанії -  хулгар (кампрічікос); Італії - мім, гастрігон; Німеччині - шпільман; Англії -міністрель.

Суспільство бачить,  що церковний клір не все робить те, що говорить - народжуються спротив існуючим релігійним  інститути  у вигляді протистанства. Університети дають хоч і схоластичну, але доволі високу освіту. Освіченість породжує вільнодумство.  Але в цей час місце  протестанта та місце вільнодумця поки що на площі для покарань.

У XVII  ст.  протистояння  нових  капіталістичних і  традиційних феодальних відносин набрало форм  революції  та  громадянської війни. Майже півстоліття  охоплює  революційний  процес  в  Англії (1640-1688 рр.), завершується національно-визвольна війна проти іспанського абсолютизму в Нідерландах (1566-1609 рр.),  антифеодальні повстання супроводжують фронду - суспільний рух у Франції проти  абсолютної  монархії (1648-1653 рр.).

Проте поширення капіталізму,  з притаманними йому елементами  демократизму в політичному і культурному житті, лише набирає оберти, позиції абсолютизму та феодалізму в більшості європейських країн залишаються досить сильними, в духовній сфері традиційно панує релігія. Водночас виробництво  стає  більш  раціоналізованим,  зростає  роль механізмів, а разом з ними точних прикладних наук.

Спільними зусиллями  європейських  вчених створювались   наукові підвалини нового світогляду.  Відбувається світоглядна революція, руйнується традиційна картина Всесвіту.  В 1610  р.  великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (15641642 рр.) сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт.

Важливі відкриття,  які змушували переглядати традиційні уявлення про-будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині .

Найголовнішим загальнокультурним  наслідком  наукової   революції XVII ст. було перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до нагромадження нових наукових знань, до перетворення  науки  на  вагомий змістовний компонент культури,  до прискорення процесу становлення цивілізації.

Природничо-наукові відкриття впливали на розум людей, спрямовували їх до критичного переосмислення засад релігійного світогляду.  Водночас релігія  залишалась провідною духовною засадою не тільки масової традиційної народної культури,  але й науки. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу.

Подібні процеси утвердження нових тенденцій  в умовах  панування естетики Пізнього  Ренесансу  характерні також для еволюції пластичних мистецтв - малярства,  скульптури,  графіки,  архітектури, декоративно-прикладного. Велике  значення  на  цьому  етапі  належить видатному італійському живописцю Караваджо, який вважається одним із засновників реалістичного напряму в європейському малярстві.

Серед його послідовників були О. Джантілескі в Італії, X. Тербрюген в Нідерландах, X. Рібера в Іспанії. Караваджизмом захоплювались П. Рубенс, Д. Веласкес, Рембрандт, Ж. де Латур.

Період реформаторства та просвітництва щонайпростіше можна охарактеризувати як період відкритого протистояння залишків Феодалізму  супроти вперто захоплюючого в суспільстві всіх позицій капіталізму.

Залишки феодального світу і світогляду – це є монархи і  аристократія. Вони ще доводі міцні, а зокрема, як власники земель, матеріально. Їх гроші,  їх творча думка в основному працюють на створення аристократичного блиску, намагання показати себе зовні.

Стиль Бароко висвітлює все це якнайяскравіше. Оскільки ще з часів Карлітів  Франція  в тій чи іншій мірі диктує стилі в Європі,  то друга, назва Бароко є "Людовік 14".  А сам стиль 10-14 щонайчастіше пов'язаний з особою короля, з його характером та способом правління. "Франція - це я і" казав Людовік 14.  В цей час в архітектурі та у всіх видах  мистецтва панує особлива показова пишність та помпезність. До речі, сама назва. Бароко походить від Французького олова, що означає дивний, химерний, пишний.

Помпезність в архітектурі проявляється з використанням  класичних архітектурних мас  та. форм,  які прикрашаються пишним,   іноді навіть надмірним декором.  З'являється таке явище як "супранарти",  анфілаона система кімнат, зали із вікнами від стелі до підлоги, тощо.

Основні матеріали того часу золото, срібло, мармур, фарфор, кришталь, зеркала,  дорогі породи дерева. Смаки диктує король. Навіть одяг для дворян відмінний від одягу простого, партикулярного, включаючи нових капіталістів  та банкірів,  які  часом на декілька порядків впливовіші і вищі матеріально від князів,  графів, а то і від королів. Але культура аристократів  своєю помпезністю та пишністю прикликана проголошувати, диктувати.

Стверджуючи себе   клас  капіталу  в  зовнішній  культурі  значно сформованіший, однак його кошти роблять нові гроші,  вони  розуміють,  що гроші - це влада.

Новітні буржуа дають позики навіть королям, фінансують війни і з ними аристократія змушена рахуватися.  З приходом до влади Людовіка 15 все міняється  докорінно,   окрім   тенденції   гинучої аристократії блистіти, затьмарювати.  Це  вже останній і не вдалий їх крик, спосіб показати, що вони є. Це період Рококо.

Король -  слабодух і бабій.  Він уникає, брати участь в управлінні державою. Правлять його фаворити,  такі, як кардинал Рішільє.  Все це і відображається в стилі Рококо. Доречі, назва походить від французького олова "РОК", що означає хвиля, або мушля.

І хвиля і мушля (рапана) є естетично красивими,  але асиметричними. То ж однією з ознак Рококо у декорі в прикладному  мистецтві  і  в архітектурі є асиметричність.  Якщо  в  Бароко характерним є звилиста верхня лінія декору, то плавна і  викривлена  в  плавному  завершенні лінія з'являється в Рококо.

В інтер’єрі на зміну залам приходять  затишні  будуари,  екзотика (кришталь, канарки,  папуги, "пуфики", слоники, кольорові слуги, мавпи, рідкісні породи домашніх тварин, фарфор, раква і т. д.). Модно стає мати свою думку, овій погляд на речі, на політику, на релігію.

Дуже характерний є одяг того часу,  особливо чоловічий.  Мужчини носять бігуді,  панталони з брильянтами, банти, підвіски, брошки, шовкові панчохи, декоративну зброю, перуки.

В живописі з'являються маньєристичні тенденції,  пасторальні теми. Те ж в інших видах творчості.  Але на зміну .Людовіку 15 приходить король-воїн. король Людовік 16.

Все відповідно міняється. На п’єдестал знову намагаються поставити гуманізм,  просвітництво та античні традиції мистецтва. Це - період класицизму. CLUSIKUM - зразковий.  Саме тоді домінує уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха.  У архітектурі конструктивні "коробки" планової архітектури,  прикрашаються деталями грецьких ордерів. В інтер'єрі те саме відбувається із меблями,  все стає значно скромніше.

В мистецтві домінують мотиви,  героїчні, патріотичні, міфічні. В "високому жанрі" головні герої творів мистецтва, королі,  царі,  полководці. Головні  жанри - трагедія,  поема тощо. В "низькому жанрі" головні герої - селяни, міщани, а звідси комедія, байка, сатира, ідилія.

Цей період  завершується  стратою  короля  та французькою революцією. Кривавими акціями. Якобінської диктатури було проголошено  край просвітницьким ідеалам.   Короткий  час  існування (1792-1794)  революційної влади залишив по собі однак великий слід в культурі. Створюються політехнічні  школи,  започатковано  палату  мір  (зокрема 1 м), вдосконалюється освіта, організовувалися нові музеї, розвивалася швидкими темпами наука.  З переворотом і наступним приходом до влади Наполеону, класицизм переходить у виш; свою стадію "Ампір" - від "імператор".

Культура 19 от.  - це культура періоду  розвитку вільної  конкуренції. Найголовнішим явищем у культурі того часу,  як не дивно, було винайдення універсального парового двигуна та технізація суспільства.

Спочатку в Англії, а потім в інших країнах відбувається промислова революція.   Міняються соціальне-економічні   відносини,   побут, ціннісні орієнтири людини. Чітко відокремлюються промислові центри від села. Різко міняється структура населення.  Нечувано  і  непередбачене зростає кількість  людей  у містах,  які стають промисловими центрами. Виникає потреба урбанізації міст. Мільйони людей міняють спосіб життя. Вже не  до стилей.  В містах з "'являється "мале житло" для новоприбулих та обстановка до нього (бідермаєр). Серед архітектурних споруд заводи, фабрики, склади, вокзали, торгові центри - такого ще не було.

Одні люди різко збагачуються,  другі доходять до злиднів.  Походження людини до уваги не береться.  Одні вбачають в цьому благо, другі сприймають, як лихо,  треті  байдужі.  Така ситуація  знаходить  овій відбиток у мистецтві.

Міцніє і розвивається мануфактурне  виробництво, зростає  рівень освіти, але дуже звужується спеціалізація. Такі, як Леонардо да Вінчі, "що вміють все" вже, не в моді.

На заміну  абсолютизму приходять конституційні монархії та демократичні республіки.  Відбувається - розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Проходить становлення класичного природознавства. Вчені (на потребу практиці) формулюють цілісну картину побудови світу.

З'являється теорія клітинної будови живого,  закон збереження  та перетворення енергії, природнього відбору по Дарвіну, діалектичний метод у філософії.  Ідея діалектичного розвитку переноситься у сферу гуманітарних наук. З'являється теорія Гегеля, згідно якої історія розвивається не прямолінійно, а через боротьбу протилежностей.

Матеріалістичне розуміння  історії К.  Марксом також базується на принципах діалектичного розвитку.  І.  Кант заклав  теоретичні  основи лібералізму в економіці та натуралізму в мистецтві.

Заявляється ідея соціалістичного суспільства,  в основі якої  лежить соціальна справедливість.  Перша така ідея (Бернштейнівська) передбачає шлях реформ, через парламентську монархію.

Друга -  революційна Марксистська.  У галузі художньої культури в цей період найбільше панує романтизм, критичний реалізм, натуралізм.

Сповнені конфліктами  та  протилежностями представники мистецтва цього часу.  Драматург Ф. Шіллер (1759-1805)

("Розбійники", "Підступна любов", "Вільгельм Тель"),  Й. Гете (1749-

1832) (драматична поема "Фауст"), живописець  Делакруа  (17331863),  який  вперше інстинктивно відчув контрастовий стрій кольору, що пізніше привів до імпресіонізму, автор картини "Свобода на барикадах".

Композитори Шуберт   (1797-1827),   Шуман (1810-1856),   Вагнер (1813-1883).

Це час-  Оноре де Бальзака та Чарльза Дікенса,  художника Дом'є та Курбо, знаменитого Е.  Золя,  який сформулював теорію "наукового роману", що  вимагає від автора натуралістичного відтворення фактів без їх сепарації та відбору.  З таким багажем Європа вступає у 10 століття. Цей час  в галузі культури чомусь вважають кризовим.  Зрештою,  не так погано, що людство позбулося 

"стадного  інстинкту", коли  всі  разом тішаться мистецтвом Бароко чи Рококо.

Як і в пошуках нових суспіль, них формацій, черев революції включно як і  в культурі все розпадається на частини,  на більші чи менші напрямки. Кожен мислитель іде своїм шляхом. Дехто веде за собою цілу масу спільників, а дечий  талант  пробивається (або гине) самотужки - утверджуючи своє бачення того чи іншого напрямку в культурі.  Хтось вискакує наверх, хтось падає - все, як у тогочасному житті...

Початок XX століття світ бурлить як молоде вино. У одних соціальна структура міцніє, у інших революція змітає все. Десь спокій, а десь війна. Так і в мистецтві:  декаденство і безнадія, розквіт і піднесення, футуристи,   сецесія,   імпресіонізм,   модернізм,   кубізм,  абстракціонізм у всіх проявах мистецтва. І всім є місце під сонцем, і всі мають право на життя.

Вперше відчуті справжні прояви екологічних негараздів.

Найяскравішим явищем  мистецтва  початку  XX ст.  є імпресіонізм, який розпочався у образотворчому мистецтві і поширився на всі  галузі культури.

Імпресіо - враження.  Дехто  виникнення імпресіоналізму пов’язує  з соціальними та політичними течіями. Отут якраз і не так.

Коли вперше було зроблено масово фотографію,  то представники образотворчого мистецтва вперше задумались над своїм призначенням. Адже до того їх завданням було відтворення і увіковічнення.  А з  фотоапаратом змагатись у цій галузі дуже важко.

Почалися пошуки дій художників, їх місце у творчості. На той  час була відома фізична теорія Гейне та Рунге про те,  що всякий колір є оптичною сумішшю відкритих кольорів  у  різних кількостях. На це наштовхнув фізичний дослід,  коли крутили круг,  на якому було написано порівну 7 основних кольорів.  При  певних  обертах диска круг ставав білим. Тобто робилося оптичне враження білого.

До того ж. було розроблено схему доповнюючих та контрастових кольорів. Перші спроби імпресіоністичного живопису були зроблені художником-пуантуалістом Ж. Сьора.  А далі були К. та Е. Дега, Матіс, Сезан, Ренуар, Ван Гог та інші.

Це явище перейшло в музику та в літературу. Почались пошуки, які дали всі напрямки сьогоденного мистецтва.

Робити аналіз  чи  досліджувати  якусь тему релігійного характеру треба лише після того, як людина собі чітко усвоїть певні постулати.

Оточуючий нас  світ не в світом хаосу.  Спостереження за природою Землі та доступні для нас спостереження за Всесвітом,  дають зрозуміти що всім  Всесвітом управляє якийсь великий розум, якась могутня сила, яка не допускає випадковостей. Цю силу, Вищий Розум, не лише окремі народи, а окремі люди намагаються осягнути,  зрозуміти,  уявити, а деякі навіть зобразити. Це є твором людської фантазії. Це є складова частина релігії. Бог є - один,  а все решта (християнство, буддизм, іслам, тощо) е витвором людської фантазії.

Язичество є одним із способів, однією із спроб осягнути Вищий Розум, способів,  який формувався на основі існуючого  тоді  інтелекту суспільства. Це  була, добре зформована система релігійного світогляду, яка відображала характер, менталітет українця і якнайкраще відповідала характеру русичів, їх поглядам на природу і своє місце в ній.

Деякі підручники передруковують  Франкові  олова про  язичество:

"Первісна релігія. була  нічим  іншим,  як тільки почитанням природи". Особливо підкреслюються слова "була нічим". Але нема в історії людства релігій, 'які б тривали вічно. Невідома і майбутня доля нашого християнства. Відомо лише. що вічним є Бог.

Як і  всяка  розвинена нація,  Україна в своїх віруваннях пройшла. традиційний шлях через анімізм, фетишизм, тотемізм, та саме язичество - сонцепоклонництво.

У цьому віруванні своєрідно поєднувались народна фантазія та  позитивні практичні знання про природу і світ,  досвід поколінь, що проявлявся у нормах етики, естетики моралі.

Зокрема язичество  підтримувало  міцні  сімейні зв'язки і родові. Проповідувалося стримане та збалансоване життя.

Стара   віра   старалася    унеможливити     розбрат       поміж сповідниками її, вчила бережно ставитися до природи, часткою якої є людина.

Існує багато  спроб  відтворити язичество теоретично, розмістити відомих нам богів у чіткому пантеоні по різних ознаках, дякуючи, зокрема, християнству,  яке нещадно нищило зовнішні прояви язичества і документальну пам'ять про нього - це вже завдання практично нездійснене. Хіба, що наука одержить якісь нові невідомі документи або свідчення.

Насамперед язичество не було вірою із застиглою догматикою.  Воно постійно трансформувалося і видозмінювалося разом із зміною суспільного життя.

Вищою          стадією       язичества    будемо        розуміти     час,      коли суспільство починає поклонятися Єдиному Богу, Творцю.

Найпершим божеством українця була мати (Рожениця, Баба, Житня Баба, Берегиня,  Лада). Культ матері і сьогодні в Україні традиційно високий (Матір Божа,  Покрова, Оранта). Саме цей період співпадає із часом матріархату.

З утвердженням патріархального устрою, головним божеством українця стає  Бог Род - володар всього що є в небі,  на землі і під землею, покровитель сімей (народ, родина, виродок, родовище, родник, зародок).

Мати (Рожениця) стає порадницею Рода,  доброю богинею, культ якої шанується нами і нині.

У релігійній  дохристиянській міфології українця,  на відміну від інших, боги ніколи між собою не ворогують і  не  сперечаються. Більша частина пантеону  язичеських ботів є добрими,  даючими і люблячими.  З великого їх числа лише троє - Стрибог, Сварожич і Перун є караючими.

Коли в Україну (Оріану) прийшло осідле життя, вогонь і метал, головним божеством стає Бог-Світло,  Вогонь, Бог-Коваль Сварог, який виковав для українця золотого плуга, знищив Змія – символ зла та виковав для Лади обручку.

Починаючи із Сварога, космічною структурою побудови ієрархії всіх божеств стає тріада (триглав,  троїця).  З того часу і походить символ тризуба, "триєдиної блисквиці",  що символізує взаємодію землі, води і сонця (фотосинтез, як основа життя).

Троїцею Сварога є Місяць,  Сонце, Зорі. Найвищим святом Сварога є час, коли народжується новий місяць. Сонце і Зорі — Різдво Всесвіту (7 січня) Сварог є Все. А все решта є складовою частиною його. Тому треба дуже обережно критикувати язичество як багатобожжя.  Адже християнство теж має Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого, 12 апостолів і т.д.

У "Велесовій книзі" написано:  "Бог наш один є Сварог,  але  множествен, і нехай ніхто не розриває цього множества і не каже, що маємо багато богів".

Відомі нам тріади Велеса (бога,  покровителя тварин, мисливців і мистецтв, ."Скотябог") - "Звірич", "Птичич",  "Гудич" (від  "гудок"  -скрипка); Тріада Весни— Яробог,  Купалобог, Ладобог. Тріада Яробога Полевій, Лужич, Лісич. Через систему тріад у склад Сварогового світла входить все, що є у природі. Людина у цій системі є не рабом Божим, не слугою Божим, а часткою Бога.

Відмінне від християнства є і трактування стосунків між жіночим і чоловічим началами. У християнстві чистим чоловіком, позбавленим гріху є монах.  Зокрема  тому,  що  він  не торкається до жінки.  Це іде від Іудейського.

А в язичестві гріхом є відсутність любові земної. "Гріх є не любити і при цьому і тіло і душу тримати в чистоті" - каже Велесова книга.

Кожне божество язичника має пару.  Яробог, Ладобог,  Купалобог - звідси Яриня, Купава і Лада.

Бог сонця Даждьбог є сином Сварога,  а його парою є Дана  (богиня води), з якою вони творять життя (знову натяк на Фотосинтез, як основу життя на землі).

Основний круг богів навколо Сварога (12) є Коляда, що асоціюється із дванадцятими місяцями та 12 апостолами.

Для язичника земля уявлялася центром Світу.  А в центрі світу повинне стояти могутнє Дерево Життя,  на якому сидить Сокіл - символ Рода. Тому Капище  (місце,  де  язичник відправляв релігійні обряди) було овально розміщене навколо могутнього дерева, переважно дуба. Перед деревом стояв ідол, що символізував присутність Бога. А перед ідолом був жертовний камінь "алатир" (в подальшому алтар, вівтар).

Жертви язичники приносили на алатир продуктами полів, м'ясом і т. д., тобто тим, що і зараз приносять, оскільки гроші тепер є еквівалентом цих товарів.

Відправи у язичників відбувалися на капищах під відкритим небом. Лише у північних слов'ян, де зима була особливо довга і холодна, археологи знаходять капища, які-були криті дахом (храм).

Казка про  те,  що  язичницькі слов'яни приносили жертви нічим не обгрунтована. Можливо вона взята з того, що українські жінки часто лягали в  гріб  із своїм чоловіком (добровільно),  або із захоронень тої частини України де в дуже давні часи мали впливи ведичні вірування. Це території "курганів", розкопки яких вказують, що було у них жертвоприношення, коли людина сама  себе  приносила в  жертву  задля спасіння інших. До речі, саме так поступив Ісус Христос.

Служителі культу в час язичества були рахмани і волхви,  а  також відуни і відьми (ті, що багато відали).

Згідно досліджень істориків на території теперішньої України язичество і  християнство  впродовж сотень літ існували мирно. Ворожнечі між ними не було.  У розкопках часто поруч із капищем,  справа від нього, знаходять храм, і навпаки.

На основі тих відомостей,  якими ми диспонуємо заявити однозначно про те, що .князь Володимир охрестив Русь було б несправедливо.

З "Повісті временних літ" знаємо,  що апостол Андрій Первозванний поставив хрест  на  тому  місці,  де мав відбутися Київ ("на горах") і благословив цю місцевість.

Мабуть, що це був перший акт хрещення нашої землі (35 р.н. е).

Далі маємо відомості про те,  що у 4 ст.  князь Бож охрестив свою родину, 70 своїх воєвод і дозволив християнство на Русі.

У 7 ст. князь Блавлін робив спробу офіційного хрещення.

У 860 р. князь Аскольд замовив у Кирила та Мефодія переклад богослужебних книг на слов'янську мову і знову робив спробу офіційного хрещення у 862 р.

Ще до Володимирового хрещення в Україні були відомі храми (церква Іллі у Києві і церква у Корсуні, де хрестився сам Володимир). Хрещення Русі було підготовлене всім ходом історичного розвитку нашої тодішньої менш сильної до християнства - віри більш сильної, логічної, легшої до сприйняття і актуальнішої.

                                            Зокрема,    людям    подобалося    те,    що    християнин    може

спокутувати гріх та. життя в царстві божому по смерті а ангелами. 

Язичникові ж гріхи не прощаються, а по смерті він мав бути тим, ким він був в момент смерті. Тому то наші воїни на хотіли в бою проявити себе ніким іншим, як героєм; наші купці старалися бути чесними,  аби не вмерти злочинцями;  наші жінки прагнули  бути  вірними,  аби на той світ не потрапити з клеймом розпусниці.

Володимир задумав  із  Руський князівств вробити могутню державу, навіть імперію, стати на чолі найефективнішої на той час влади - абсолютної, а хрещення  повинно було бути одним із засобів об'єднання народів під одним Богом.

Спочатку був період т.з. "перунізації", коли Володимир  вибрав із пантеона язичеських богів Перуна і  оголосив  його  єдиним  для  всієї Русі. Перун був Богом караючим, мало любленим серед людей та ще й варязького походження. Спроба ефекту не мала, хоча робилася із розмахом, властивим Володимиру.

В цей час Володимирові люди нищили християнські храми,  і  навіть спалили на  капищі  Перуна (там де сьогодні Видибецький монастир) двох візантійських священників Івана і Федора. Візантія моментально реагує на це  явище  і канонізує (оголошує святими) обох (через три роки буде оголошено святим і Володимира).  А далі є задум  у Володимира  єднати Русь під  мусульманством.  Однак різне протиставлення цьому бояр (вина не пити і' свинину не їсти) не дають виконати цей задум.

Після цього  Русь схиляється до прийняття офіційного хрещення від Візантії.

Володимир хреститься сам, переносить діацезію з Корсуня в Київ і наказує всім поголовно хреститися. Процес цей був дуже непростий і доволі кривавий ("Ігнатіївський літопис").

Але мети своєї Володимир досягнув.  Вже Ярослав Мудрий  дістав  у руки могутню і монолітну державу.

На Русь прийшло багато священнослужителів із Візантії. Вони виховали місцевих монахів' та священників, заснували монастирі, церкви. Монахи багато вміли,  вчили людей своєму вмінню і вірі в Ісуса  та його триглав.

Однак із основних завдань християн було стерти з пам'яті максимум того, що  було  від язичества.  Косметичне їм це вдавалось. 

Результат хрещення оцінювати однозначно не можна.

Є дуже багато позитивного,  що отримала Україна,  але є таке,  що давало підстави історикам говорити,  що Україна  стала "духовною  колонією Візантії", або почала жити "із зґвалтованою душею".

Однак з хрещенням Київська Русь стала в  ряд  із більшістю  тоді християнських держав Європи.

 

Виховання й навчання - давні форми культурної діяльності людства. У ранніх родових общинах була, вироблена своєрідна система табу  (заборон), що регулювала господарські та соціальні відносини, поведінку дорослих і дітей.  За часів матріархату та екзогамії  жінки  й  чоловіки брали участь у колективній праці, але проживали окремо.

Є всі підстави стверджувати,  що у материнському роді жінка виконувала функції громадського вихователя.  Про це свідчить термін православ'янського походження - пестунья.  Жінки вели мотичне  господарство, готували їжу  із зерен злаків (проса,  пшениці),  застосовували для їх дроблення побутові знаряддя праці - ступку й пест.  Народна педагогіка називає пестуванням ранній період розвитку дитини,  пов'язаний з широким застосуванням примовок тощо. Слово пестун зустрічається в Остромировому Євангелії. Наявність слова пестун у давньоруській, болгарській, польській, словацькій,  чеській мовах є доказом його побутування у загальнослов'янський період,  де  воно було рівнозначне більш пізньому -вихователь.

У період  патріархату визначальне становище в економічному житті роду посідають чоловіки. Складається одношлюбна сім’я (моногамія). Попередні окремі жіночі й чоловічі житла трансформуються у так звані будинки молоді,  куди батьки згідно з традицією, віддають дітей на  виховання. Старші  члени  роду навчали молодь виготовленню простих знарядь праці, правилам полювання, передавали моральні заповіді предків тощо.

З ускладненням господарських функцій одношлюбної сім'ї утворюється досить оригінальна сім'я,  у якій дітей віддають на виховання дядькові (братові  матері),  а  батько  виховує  племінників (дітей рідної сестри). Такий давній досвід виховання відображають народні прислів'я: "Який дядько, таке й дитятко", "У доброго дядька добрі й дитятка".

У 7-8 ст.  у малих сім'ях закріплюються нові моральні цінності  -подружній обов'язок,  авторитет батьків,  їх відповідальність за виховання дітей тощо. Виникають різні форми соціалізації поколінь - інститут кумівства, союзи ровесників, загони отроків-воїнів та ін.

Згідно з родовими традиціями періоду військової демократії як перехідної стадії  до  феодалізму  отроки юнацького віку отримували громадське військове виховання.  Поширилося дитяче посестринство й побратимство, утворюване  не за родинними зв'язками,  а на основі особистих симпатій дітей-підлітків.

Засобами народного виховання є  особистий приклад, природа та її явища, рідна мова, пісні, приказки, загадки, іграшки, казки.

У межах  сім'ї органічно поєднувалося трудове й моральне виховання. з раннього дитинства виховувалося дбайливе  ставлення  до  рідної природи. Наприклад,  за допомогою співу птахів навчали дітей визначати години дня і ночі. Відомо, що солов'ї співають о другій годині ночі, о третій прокидається зозуля, зеленяк, іволга, о четвертій трясогузка, о шостій ранку - горобці.

У давньоруському феодальному суспільстві не існувало системи громадського виховання дітей,  тут домінує сімейне виховання,  що грунтується на традиціях народної педагогіки. 

Відкриття світового значення вробив київський дослідник М. Суслопаров. Він віднайшов алфавіт пеласгів-трипільців, зашифрував їх написи (експонати вберігаються  у  Дніпропетровському  історичному  музеї) і довів, що  цим  алфавітом  користувалося  населення зрубної культури -кімерійці, серед яких були протолитовціпротослав’яни. На думку вченого, перший у Європі буквено-звуковий алфавіт існував на Наддніпрянщині ще у 4 ст.  до н. е., тобто раніше, ніж у фінікійців, котрі згодом запозичили його у пеласгів.

Писемність у  дохристиянські  часи  вживається  у  різних  сферах суспільного життя, передусім    зовнішньополітичній, . економічній, торгівельній, язичницькому культі та ін.

Сучасні лінгвістичні дослідження містять незаперечні докази високого культурного розвитку слов'ян.  Зокрема, доведено, що олова "писати", "читати", "письмо",  "книга" спільні для всіх слов'янських мов і виникають до поділу загальнослов'янської мови,  який відбувся, очевидно, не пізніше середини І тис. н. е.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого І Ярослава Мудрого  стає  частиною  загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворюються три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний  навчальний  заклад,  що  утримувався за рахунок князя):  школа "книжного вчення" (для підготовки  священників):,  світська  (приватна) школа домашнього  навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст).

За програмою  середньої  школи вивчалися "сім вільних мистецтв" -граматика, діалектика,  риторіжа,  арифметика, геометрія, астрономія, музика: обов'язковими були заняття спортом.

Пергамент (на русі - хартія,  відповідним способом вичинена шкура телят, ягнят чи козенят) був досить дорогим, на ньому писали переважно важливі документи (великим уставним письмом,  пером з очерету, розщепленим на кінці).  Папір  на  Русі з'явився наприкінці 14 от.,  значно пізніше, ніж на Сході (6-11 ст.) або на заході (12-13 ст.).

У період  розквіту  Київської держави (10- перша половина 11 ст.) центрами освіти були передусім  Київ  і  Новгород,  а  також  Полоцьк, Чернігів, Галич, і Володимир- Волинський. Київська Русь відіграє важливу роль у міжнародних відносинах на сході Європи.

Перший науковий медичний  трактат "Алімма" ("Мазі") написала в середині 12  ст.  Євпраскія-Зоя  (онука Володимира Мономаха;   дружина візантійського імператора Йоана  Комнева). 

Зберігається у бібліотеці Медічі у Флоренції.

Особливою   культурною                   атмосферою         відзначався      двір Ярослава Мудрого. Просвітницька діяльність князя і його родини залишила помітний слід в історії вітчизняної культури. Київська Русь не поступалась в освіченості тогочасним країнам Європи.  При дворі Ярослава виховувалися  та служили сини англійського короля Едуарда

(загинув у 1016 р.) - Едвін і Едуард, син норвезького короля Олафа  -  Магнус,  угорський  королевич Андрій, син шведського короля Стенкіля Інге - Улаф та ін.

Для навчання формувалися спеціальні  "ізбраніки"  -  хрестоматії, такі як "Ізбранік Святослава" та. ін. Перекладалися підручники із гецької мови та латині.

Донька Ярослава Анна навчалась іноземним мовам,  історії,  співу, малюванню, правилам  придворного  етикету. Вона стала дружиною французького короля Генріха (який,  до речі, був неписьменним) і королевою Франції. Коронація відбулась у Реймському Кафедральному Соборі на свято Св. Трійці 14 травня 1049 р. Анна подарувала Собору Євангеліє, привезене з Києва (згодом воно одержали назву Реймського.).  Саме на цьому Євангелії французькі королі впродовж  багатьох  десятиліть  присягали під час коронації  в  соборі та вступу на престол Франції.  Євангеліє зберігається в міській бібліотеці у Реймсі (Франція).

Педагогічна думка Київської  Русі  була виявом нагальної потреби духовного самоствердження народу. Вона розвивалась у руслі загальноєвропейського культурного процесу Середньовіччя.

Наприкінці 14 ст.  значну частину української території  підкорило Велике князівство  Литовське.  Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи,  традиції яких склалися ще  у період Київської Русі.  З другої половини 16- ст.,  коли більшість українських земель входить до складу Речі Посполитої  (польське-литовської феодалної держави), виникає реальна загроза окатоличення й полонізації українського народу.  Одним із засобів  полонізації  стали  католицькі школи.

В Україні діяло 23 єзуїтські колегії. В єзуїтських і протестанських      школах       навчалося   чимало       українців.   Мовою викладання була латинська.

Майже до кінця 16 ст.  не було середніх і вищих навчальних  закладів, тому вже з середини 14 ст. помітно зростає кількість українців, які навчаються в європейських університетах. Так, у найстарішому в Європі Болонському  університеті  здобув освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450-1494).  Він став першим вітчизняним доктором медицини (1482), одержав отупінь доктора філософії,  у 1481-1482 рр, його обрано ректором цього університету.

В Падуанському університеті (за описками тілько одного польського земляцтва) у 1592-1610 рр.  лекції Галілея відвідували 52 студенти-українці (можливо  серед них були й білоруси).  У Краківському університеті впродовж 15-16 от.  навчалося більш ніж 800 українців, зокрема зі Львова - 108,  Городка - 19,  Дрогобича - 15. У Краківському університеті викладало 13 професорів з "русинських земель".

Під впливом  західноєвропейських  гуманістичних  і  реформаційних ідей в українській освіті на 'межі 16-17 ст.  відбуваються  найвагоміші зміни. Створюються:  Острозький культурно-освітній центр.  Львівська і Київська братські школи.

Київська, колегія, Києво-Могилянська академія.

Культурно-освітній центр нового типу заснував 1576 р.  у м.  Острозі на Волині князь Констянтин Острозький (1526-1608). Центр складався з колегії,  літературно-наукового гуртка, друкарні (яку у 1577-1582 рр. очолював Іван Федоров) і бібліотеки. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "семи вільних мистецтв",  яка поділялася на (тривіум) -  граматику,  риторику,  діалектику  і (квадривіум) - арифметику, геометрію, музику, астрономію.

Острозький культурно-освітній центр - перша спроба створення  вищого навчального закладу в Україні. Братства виникають наприкінці 16 ст. Стефан Баторій Еидав декрет,  за яким віденським городянам дозволялось утримувати  братські  школи.  Першу  школу  заснувало успенське братство у Львові (1566).  Наприкінці 16 - початку  17  ст.  виникають близько 30 братських шкіл у різних містах України - Перемишлі, Галичі, Городку, Стрию, Холмі, Луцьку, Вінниці, Києві, кам'янець-Подільському та ін. Школи створюються також в селах.

Братські школи, за програмою навчання,  були закладами  середнього типу. В них найголовніша увага приділялась вивченню слов'янської і української книжної мов.

За рівнем викладання Львівська, Луцька .і Київська братські школи успішно конкурували з єзуїтським і протестанськими. Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке,  на той час авторитетна політична сила,  з якою змушені були рахуватися інші держави. В "Києві, за ініціативою  гетьмана П. КонашевичаСагайдачного  і при підтримці усього козацтва, була відновлена православна ієпархія України.  У  1615 р. гетьман "з усім військом" вступив до Київського братства,  взяв таким чином під захист братську школу (кожен козак вносив б грош  вступних і 1,5 гроша, щомісячно).

Непересічні здобутки вітчизняної освіти пов'язані з ім'ям  Петра Могили (1596-1647).  Молдаванин за походженням,  він всі свої знання й достатки віддав справі національно-культового відродження України.

Київська колегія   (паралельна   назва - Києво-Могилянська)  за. змістом навчальних програм і рівнем  викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти.  Києво-Могилянська академія довший час була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи.

Повний курс навчання  у  Києво-Могилянській академії  тривав  12 років. Іспити  проводились  тричі  на рік.  Студент діставав ступеневу освіту: спочатку бакалавр (граматика,  риторика,  основи діалектики), далі магістр (філософія,  арифметика, геометрія, астрономія, музика) і лише тоді дозволялося вступати на богословський, медичний та юридичний факультет.

З кінця 18 ст. академія поступово втрачає роль культурноосвітнього  центра  (закрита 1827 р.),  її функції перейняла Київська духовна. академія (1819) і Київський університет (1834).

Прийнятий Польщею  Закон  1696  р.  виключив українську  мову  з адміністративного вжитку,  вона залишалася тільки мовою церкви.  Вже з 17 ст. українська мова була об'єктом мовної політики Росії. У 1627 видано укази,  за якими книги,  писані українською мовою підлягали вилученню та спаленню.

З другої половини 18 от.  навіть Київо-Могилянська академія переходить на російську мову.  1861 р. Шевченко видав "Буквар южноруський" - посібник для навчання грамоти українською мовою,  видав, але розповсюдити йому не дали.

У Галичині на поч.  19 ст.  активізується національновизвольний рух. Біля  його  витоків  були  члени  "Руської трійці"  М. 

Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866), Я. Головацький (1814-1888).

Певне піднесення  національної освіти відбувається у період УНР. За законом демократії від січня 1919 р. єдиною державною мовою визнавалася українська.  Національним  меншинам надавалося  право  на свою рідну мову.  Посаду міністра освіти займає український вчений  Огієнко (1882-1972). Він заснував- 22 жовтня  1918  року Кам'янець-Подільський український університет і був у ньому ректором.

Видавались підручники українською мовою.  Всі виключно, не дивлячись на економічне становище держави.

З відновленням Російської Імперії з 30-х років широкого  розвитку набуває український  освітній  процес  на еміграції  (Відень,  Прага, Берлін, Париж., Варшава). Донині Український Вільний Університет працює у Мюнхені і плідно помагає Україні,  співпрацюючи з Академією Наук України.

Новий етап розвитку національної освіти пов'язаний в відновленням державної незалежності України. У Декларації про державний суверенітет зазначено: Україна самостійна у вирішенні питань науки,  освіти, культурного і  духовного  розвитку  української   нації.   Гарантує   всім національностям, що   проживають на території України  право їх національно-культурного розвитку.

Закон про освіту  1991 р.  Мережа альтернативних навчальних закладів: гімназії,  ліцеї,  коледжі.  Триступенева підготовка: бакалавр, спеціаліст, магістр.

Існує багато думок щодо виникнення писемності у слов’ян. Але більшість вчених вважає, що вона існувала ще за часів язичництва. ЇЇ поява зумовлювалась необхідністю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ладу. Численні писемні джерела й археологічні знахідки свідчать, що принаймі в середині І тисячоліття слов’янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Чорноризець Храбр (кінець IX - початок Х століття) згадує "черти і рези". Звичайно, таке письмо не годилося для складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

Створення слов’янської азбуки пов’язують з іменами Кирила і Мефодія (IX ст.). Із двох алфавітів, якими користувалися в IX - XI ст. - кирилиці та глаголиці, більшість дослідників вважає саме другий винаходом солунських братів.

На межі IX і Х ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла нова більш досконала азбука, яку офіційно визнав уряд Першого Болгарського царства і за якою закріпилася назва "кирилиця". Проте ще в XI ст. дехто з тодішніх книжників,- особливо на Русі, називав так глаголицю - іншу тогочасну слов’янську азбуку, як, наприклад автор новгородського "Літопису Упиря Лихого".

Обидва давньослов’янські алфавіти виникли в середині -третій чверті    IX      ст.і    пов’язані    з        діяльністю видатного   грецького (візантійського) вченого, просвітителя слов’ян - Костянтина (Кирила)

Філософа. Більшість дослідників вважає, що він винайшов саме глаголицю, а "кирилицю" використовував для літерно-звукової типологізації глаголичної азбуки.

Після смерті Кирила. (669 р.), його учні продовжували деякі доробки глаголиці, грунтуючись на архівній кирилиці, а після втечі з Великоморавської держави до Болгарії вивезли туди ж і свій архів.

Архів же Костянтина Філософа опинився в урядовців болгарського князя. У Преславі - тодішній столиці країни, вже йшов інтенсивний пошук оптимального засобу писемного відтворення державних актів і постанов, світської і релігійної літератури. Тогочасне грецьке письмо частково використовувалось, але для слов’янської мови воно було недостатнім.

Маючи "матеріал" Кирилових учнів, давньоболгарські правлячі кола зацікавились обома азбуками. Переконавшись у перевагах кирилиці, уряд країни зробив її писемністю державних установ.

В Херсонесі візантійський вчений знайшов євангеліє і псалтир, писані якимись" руськими письменами". Трапився й чоловік, який говорив по-руському. Невдовзі Костянтин навчився у нього розмовляти і читати цією мовою. Між македонською говіркою солунця і "руською" мовою псалтиря та євангелія тоді було небагато відмінностей. Саме цей алфавіт Костянтин , мабуть, і взяв до свого архіву, поклавши за основу, по своєї глаголиці кількість і послідовність "кириличних" літер (але не графіку).

"Преславська реформа" кінця IX ст., мабуть, суттєво не відрізнялася від усіх наступних невеликих метаморфоз кирилиці.

Який же генезис цієї (знайденої Кирилом у Херсонесі) писемності?

Приведена таблиця охоплює хронологічний період з другої половини УІІІ і по XI ст. включно. Одне з повідомлень датується XIII ст., але стосується набагато, ранішої етногенетичної та історичної ситуації.

Складання основної слов’янської азбуки .у своєму розвитку, можливо, пройшло три етапи.

Далекий відгомін першого з них, мабуть, є повідомлення арабського автора XIII ст. Фахрад-Дін-Мубарак-Інаха про один із різновидів хазарської писемності, запозичений цією тюркською народністю у русів. Автор, напевно, відображає свідчення принаймі початку XII ст.- хронологічної межі існування етноніму “хазари". Запозичення цього алфавіту можливе лише в останній чверті УІІІ ст.- у період між початком інтенсивної хазароарабської торгівлі східних слов’ян (кінець третьої чверті цього століття) і 900-м роком (прийняття верхівкою хазаріудаїзму і, як наслідок, єврейської писемності).

"Хазаро-руський" алфавіт зберігся і після 900-го року (на відміну од давнішої тюрсько-рунічної писемності), а потім пережив (у побуті) й іудейське письмо. На початку XI ст. він, можливо, співіснував у східних хазарів (до того часу вже ісламізованих) з арабським алфавітом. Така живучість "хазароруської" писемності була обумовлена її особливою придатністю для торгівельно-лічильних операцій порівняно з іншими алфавітними системами, які використовували ці народи.

Напрошується висновок, що десь у 70-х роках VІІІ ст. в якійсь із руських кримських торгових факторій почали застосовувати для лічби 22 грецькі унціальні букви. Невдовзі цю "греко-руську" систему поширили й на текстовий обмін інформацією.

От ми і підійшли до самого акту "відкриття кирилиці" серед мешканців руської торгової колонії Херсонеса в середині IX століття. Невідомий рус-християнин (у Криму тоді напевно формувалася перша східнослов’янська релігійна громада цього прозелітичного напрямку) займався перекладом богослужебних книг. В процесі цієї праці перекладач докорінно змінив протокириличну систему, додавши до неї дві грецькі та ще півтора десятка винайдених ним літер.

В умовах початку другої половини IX століття християнство в руських купецьких факторіях Криму не прижилося і херсонеїка громада      проіснувала         недовго.      ЇЇ       "алфавітною        спадщиною"        і скористався у 659 році Костянтин Філософ.

Винахід невідомого руса-херсонесіта не набув безпосереднього поширення на Русі. Продовжувала функціонувати протокирилиця. Лише в першій половині Х століття (завдяки, мабуть, болгарамперекладачам) кирилиця почала повертатись до співвітчизників свого винахідника. Так, перший відомий східнослов’янський кириличний напис (у кургані під Смоленськом) датується другою чвертю Х століття. До цієї ж системи письма найімовірніше відносяться й договори Олега та Ігоря з Візантією. Перший з них, мабуть, і започаткував "офіційність" кирилиці на Русі - 911 рік.

"Софійська" азбука функціонувала "на місцях" аж до кінця XI ст., поки кирилиця (стявши спочатку писемністю центральних урядових і дипломатичних установ Русі, а також Києва, Новгорода, Смоленська та інших пунктів головної транспортної артерії країни - "шляху з варяг у греки") – йшла "вшир".

Створення кирилиці - вітчизняне культурне надбання, яке в своєму розвитку пройшло три етапи: греко-руський, протокириличний і власне кириличний. Останньому судилася доля багатьох пізніших досягнень нашої країни: винахід, забуття, "імпульс поширення" в іншій країні, а потім повернення в "іноземній упаковці".

В ширшій ретроспективі кирилиця являв собою синтез культурних здобутків Русі, Греції і Болгарії.

Закономірно, що більшість зразків давньої писемності мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, проповіді, житія святих. Найдавнішими серед них є "Патерик" , тобто оповідь про життя святих, написана ченцями КиєвоПечерської лаври, проповіді й гімни св. Кирила Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона - можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі, який написав "Слово про закон і благодать".

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками, й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою "Повість временних літ". Його пов’язують з іменами монахів Нестора і Сильвестра, які склали літопис. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість по політичних справах, писав своє зворушливе й сповнене роздумів "Повчання" князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби - "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187) також належав до княжого двору. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний шедевр. Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі повідомляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В І037 р. на терені собору містилися школа і бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно означала добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була в пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод володів п’ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала, королевою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшості жінок французького двору.

Численні берестяні грамоти, написи, зроблені на виробах ремісників, на стінах будівель, зокрема настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти серед простого люду. Грамоти навчались не тільки хлопці, а й дівчата.

Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині ХУ ст., після Флорентійської унії та у зв’язку з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали, слов’яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, ВолодимиріВолинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині - грекослов’янолатинська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині ХУІІ ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, герой Хотинської війни 1621 р. У школі працювали вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький, Дем’ян Наливайко - брат керівника антифеодального народного повстання І594-І596 рр. Северина Наливайка. Після смерті князя Костянтина Острозького (І608), засновника цієї першої вищої школи на Україні, вона занепала.

Особлива місце у розвитку освіти і науки того часу належить Києву. У 1631 р. відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу вищого типу , яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо КиївоМогилянською колегією (з 1701 р.- Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Найбільшого розквіту досягла за часів гетьмана Мазепи.

"Могилянська академія - писав історик М. Чубатий, - стала правдивим першим українським університетом, що виховав сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури"

Поширенню на Україні вищої, зокрема філософської, освіти сприяла польська Замойська академія, відкрита в західноукраїнському місті Замості в 1595 р. З цієї академії вийшли відомі діячі культури і науки Касіян Сакович, Ісая Козловський, Сильвестр Косов, які згодом були викладачами Києво-Могилянської академії.

У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рік у Полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури.

Козацькі старшини читали закордонні європейські журнали і мали домашні бібліотеки.

На другу половину ХУІІІ ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. У 1764р. представники дворянства передали імператриці Катерині II меморіал з того приводу. Але російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. Згодом і Київську академію він привів до упадку: в ній та колегіумах було запроваджено навчання російською мовою. Лише у 1805 р. Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові.

В цей час у Галичині освіта теж зазнавала усіляких утисків з боку австрійського уряду. Про те розвиток початкового і середнього шкільництва був ще на належному рівні, засновувались і утримувались школи скрізь, де було близько сотні дітей.

На прикладах взятих за період з початку виникнення писемності і до XIX ст. можна зробити висновок, що освіта в Україні зазнавала підйомів і розквіту, але на певному відрізку часу йшла і в упадок. Причини таких коливань були, як об'єктивні, так і суб’єктивні. Але головною причиною, на мій погляд, була. та, що держави, які захоплювали Україну не хотіли бачити її народ освіченим і національне свідомим.

Про коливання в розвитку освіти писав і М. Грушевський. Порівнюючи писемність і освіту українців за гетьманства і через двісті п’ятдесят літ з лишком він сказав слідуюче. "Буде тому двісті п’ятдесят літ з лишком, за гетьмана Б. Хмельницького, переїздив через Україну грек із Сирії Павел з міста Алєпа. Він дуже докладно описав сю подорож свою і що він бачив на Україні. Україна ж саме тоді визволила себе від польського панування і жила по всій своїй волі. Кажуть пани звичайно, що темні мужики не можуть самі собі порядку дати. Отже той Павло саме тому дивується, які гарні порядки тоді були на Україні: як роботяще і розумно хазяйнували люде, як дбали про бідних калік і сиріт, як старалися про освіту. Дуже дивно було йому бачити що тут усі діти писемні, навіть дівчатка, навіть сирітки "вчать їх", каже, а не дають волочитися без діла". В кожнім селі була. звичайно школа. Вчили в такій школі мовою своєю українською, а хоч не мудрі були ті вчителі, проте було письменних може більше, ніж тепер. З України потім ціле століття надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було...

Так було двісті літ тому. А тепер тепер навпаки. Тепер український нарід задніх пасе. Письменних на Україні, так гуртом узявши, буде чи не у двоє меньше, як у московських сторонах. Україна стала одною з найтемніших сторін. Книжок, газет між народом розходиться незвичайно мало... Шкіл мало, а вчать непонятно, мовою руською..." М. Грушевський "Колишня освіта і теперішня темнота"

(фрагменти).

 

 

Живопис - один а основних видів образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими фарбами.

За призначенням  та  особливостями  художнього виконання живопис поділяється на монументальний, декоративний та станковий.

Монументальний живопис тісно пов'язаний з архітектурою,  підпорядковується архітектурній споруді,  створюючи синтез - органічну єдність різних видів  мистецтв (неодноразово  спільно зі скульптурою) в межах єдиного художнього твору.

Декоративний живопис призначений для прикраси, входячи до складу архітектурного ансамблю або до творів декоративноужиткового мистецтва. Отже, термін  відноситься  до орнаментальних розмалювань та композицій, що не мають самостійного ідейнообразного  значення,  панно, підкреслення  функцій  предмету  або оточення великих настінних сцен.

Станковий живопис (від слова станок,  мольберт, на який ставиться приготовлена основа - картон,  дошка,  полотно для  малювання картин) об'єднує твори самостійного значення, не пов'язані з архітектурним ансамблем. Їх можна переносити,  зберігати в житлових приміщеннях, установах, музеях.

Техніка живопису (накладання фарб та закріплення на  поверхні) різноманітна. Найпоширеніші  техніки  живопису,  -  це (дати пояснення кожної), акварель, гуаш, темпера, олійний живопис, енкаустика, пастель, сграфіто, мозаїка, фреска, вітраж, емаль.

Основним компонентом кожної техніки  є  органічний  або  хімічний барвник. А  далі  йде градація клейових основ,  наповнювачів та. пластифікаторів.

За тематикою живопис поділяється на жанри: побутовий; історичний, батальний, портрет,   пейзаж,   натюрморт, міфологічний,  релігійний, анімалістичний.

Найважливішим     зображальним      та      емоційним засобом живопису є колір.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розвитку набуває монументально-декоративний живопис.  Йдеться про офіційний напрям, що значною мірою грунтувався на візантійській традиції. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти (Григорій Великий).

Візантійський живопис  поширився у Київській Русі (X ст.) у формі монументальних стінних розписів (Фресок) і мозаїк.

Будівництво і  оздоблення Десятинної церкви започатковує київську архітектурно-будівничу й мистецьку школу (Д. Айналов, С. Висоцький, Г. Логвин). Інтер’єри  перших  кам'яних  давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, а також враховували місцеві  традиції і смаки.  Новим у художній діяльності майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень,  що не практикувалось у Візантії.

Мозаїки і фрески Софіївського Собору у Києві належать до  найвизначніших пам'яток українського і світового монументального декоративного мистецтва. Збереглася  третина всього  живопису  (360  квадратних метрів мозаїк і близьке 3000 квадратних метрів фресок), який прикрашав храм у XI столітті.

Розпис головного  храму  держави  повинен був показати міжнародне визнання Київської Русі,  її роль у політичному житті Європи. Тому поряд з  релігійними  сюжетами значне місце посідають фрески світського змісту.

Монументальний живопис Києва ХІ-ХІ і ст.  мав великий вплив у всій Східній Європі майже до XV ст.

З середини  XII  ст.  в  самостійних  князівствах  - Київському, Чернігівському, Переяславському,  Галицькому та Волинському - створюються самобутні  місцеві  художні  школи.  Істотно змінюється характер розписів храмів. Фресковий розпис повністю замінює настінні мозаїки.

На Русі  поряд з монументальним живописом розвивається іконопис -вид культового станкового живопису (ікона).

Образи, втілені  в іконах,  вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Найпопулярнішою була ікона "Богородиця Елеуса",  привезена наприкінці XI - початку XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу Києва, яка дістала назву  "Володимирської Богоматері"  (Третьяковська галерея, Москва).

У "14-17 ст.  в Україні відбуваються  глибокі суспільнополітичні й економічні  зміни,  що зумовили новий етап культурномистецького розвитку. Традиційна стильова система, яка грунтувалася на творчому переосмисленні досягнень  давньоруського мистецтва,  вичерпала, свої можливості. її змінює  нова мистецька система,  основними засадами якої були гуманістичний зміст та реалістичність форми.

Суспільна свідомість вимагає втілення нових ідей в певних сюжетах з життєво) переконливістю. Великої популярності набувають цикли страстей (пасій) та богородичний.  Муки Христа закликали  до  роздумів  над соціальною несправедливістю,  виховуючи ненависть до зради, готовність на самопожертву, що знаходило відгук; серед демократичних верств.

Найпоширенішим видом живопису залишилась ікона,  в якій відбилися риси монументального мистецтва. Видатним твором українського станкового живопису 14 ст. є ікона "Юрій Змієборець" із

с. Станилі біля Дрогобича.

Характерним нововведенням  для  ікон  другої половини 16 ст.

стає зображення фігур у просторі. Наприклад, у "Поклонінні волхвів" (середина 16 ст., о. Бусовисько) ще відчутні готичні мотиви.

Становлення ренесансного живопису відбувалося  на фоні  важливих ідейно-соціальних зрушень.  Відомі діячі української культури прагнули теоретично узагальнити погляди на прекрасне,  що грунтувалися на визнанні цінності реальної природи (К.-Т.

Ставровецький, 3. Копистянський та ін.).

Наприкінці 16  ст.,  поряд з традиційним іконописом,  з'являються нові жанри:  портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Провідне місце  у  культурному житті тодішнього суспільства посів жанр      портрета,    розвиток     якого          почався       з донаторських та надгробних  зображень.

Портрет польського   короля   Стефана  Баторія  1576 р.,  що  у Львівській картинній галереї,  виконав Войцех Стефанович,  він вже має характер. Не приховує втомленого виду,  нервового напруження та хитруватості людини, здатної на будь-які дії заради політичної вигоди.

У другій  половині 17 ст.  основним видом все ж є іконопис,  який поступово змінює свій характер,  виявляючи реалістичні  риси, виразно починається вплив бароко та рококо.

Незвичайні досягнення пов'язані із жовківським художнім  осередком. Жовква з часів Яна III стає "королівським" містом.  Тут працювали Мартін Альтомонте і Андріас Стех,  Юрій Шимоновичта Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Василь  Петрахович  (розповісти про Альтамонте, його батальні сцени та ... "гофбергера").

Серед зразків класичного живопису -  іконостаси Козельського  та Печерського соборів,  збудованих К. Розумовським. Дуже делікатно зумів поєднати старовинні традиції та класицизм, а особливо манеру письма В. Боровиковський (1757-1825), який працював у жанрі портрету та іконопису.

Портрет князя Долгорукого є шедевром, який відзначається глибоким психологізмом. Створено 1769 р. живописцем Самуїлом ...

У першій  половині 19 ст.  розвивається станковий живопис,  передусім        жанри         портретний,         історико-батальний,      пейзажний, побутовий. Модним стає автопортрет, зростає інтерес до мініатюри.

Видатним живописцем того часу був Тропінін В.  (1776-1857). 

Лише на 47  році життя  його викупили з кріпацтва.  Вчився у Петербурзькій Академії Мистецтв, як і його попередник Левицький,

Лосенко, Головачевський. В 1824 р. його обрано академіком. Твори "Українець.", "Дівчина з Поділля".

На цей  час.  припадає, і творчість Шевченка - художника.  Вчителем його був К.  Брюлов.  Шевченко закінчив Академію у  1844 

р.  До  теми періоду класицизму майже не звертається, однак Шевченко так не може.

Він возвеличив у своїй прекрасній  творчості українську  людину. Шевченко, К.  Трутовський, Л. Жемчужніков, у Соколов - по суті відродили в той час народний жанр і піднесли його на належну висоту.

Центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував 1875 р.  Мурашко.  Звідти вийшли М. Пимоненко, Ф.

Красицький, К. Малевич.

Майстри пленерного  пейзажу,  (майже імпресіонізм)   були   Васильківський С., П. Левченко, К. Костанді.

У XX столітті досяг значного розвитку "історичний жанр".  1901  -Красицький "Гість із Запоріжжя",  М.  Самокши - 1917 "Запорожці обідають"  - 'Іван Богун під Берестечком" та інші.

Бойчук, Кричевський - Дієго Рів'єра, Альфаро Сікейрос. (дати пояснення)

Символізм та  авангардизм  прийняли  на озброєння  0. 

Богомазов (1880-1933), М. Бойчук (1882-1939), Малевич (1878-1935).

Принципи сучасного   монументалізму    розробив    П.

Холодний (1876-1930). Дуже оригінальним   був  пензель  Олекси  Новаківоького (1872-1935) - "фантастичний алегоризм".  Він найяскравіший представник сецесії. Це - український Гоген, Ван Гог і Чурліоніс разом взяті.

Т. Яблонська народилася в 1917 р.  - "Хліб", "Весна." - Сталінська. премія.

Зараз зовсім поміняла стиль,  так може поступити лише надзвичайно талановита людина.

Багато інших і різних є художників в  Україні. Своєрідний  пласт культури становить творці мистецтв у діаспорі.  Це - М. 

Левицький, С. Лада, Ю.  Соловій,  X. Дохват, С. Городинський, Т.Осадца, В. Бернадський, В. Савчак та ін.

Сучасні         народні                 промисли   України      -      підприємства, неоднорідні за своєю організаційно-економічною  структурою,  типами виробництва.  Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, кооперативи, асоціації.

Професійне декоративне мистецтво - результат творчості  людей  із спеціальною художньою  освітою.  Їх  готують середні спеціальні і вищі навчальні художні заклади України, університети тощо.

Самодіяльна художня  творчість  -  непрофесійна творчість широких народних мас. Творчість, а не традиційне народне мистецтво. Вона набула особливого поширення, розвитку і визнання в нашій країні за останні п’ятдесят-сімдесят років.  .Люди,  різні за фахом, соціальним походженням, малюють і різблять, плетуть, роблять макраме тощо.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що  виконує  численні  функції  -  пізнавальну, комунікаційну, естетичну, та ін.

Художнє ткацтво буває ручне або машинне. Сировина використовується рослинного, тваринного та. хімічного походження.

Ткається на верстатах горизонтальних та вертикальних. Вироби такі як: килими, рушники, скатертини, постельні вироби, полотна, хідники.

Вишивка є найпоширенішим видом народної та професійної творчості. Матеріали - це основа (полотно) та нитки з льону, бавовни, шовку, вовни, штучні,  іноді бісер. Основні техніки вишивки - хрест і гладь. Вишивки бувають дуже різноманітного призначення.

В'язання        -вид   народного декоративного     мистецтва, виготовлення полотна або окремих  виробів із цілої однієї нитки при допомозі петель. Буває ручне і механічне. До в’язання відноситься і макраме.

Вибійка (набойка,  друковиця,  мальованка,  димка) - це тканина з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок способом  друкування. До цього ж виду відноситься розпис тканин (батік) та фотодрук.

Великими за своїми якостями та видами  є  такий вид  декоративно-прикладного мистецтва, як одяг і прикраси.

Одяг буває- натільний,  поясний (чоловічий, жіночий),  .нагрудний, верхній, пояси, головні убори, взуття, прикраси.

Художня обробка шкіри - вид мистецтва,  що специфічними прийомами утворює чимало естетично-досконалих побутових речей: 

місткості, взуття, одяг, панно тощо.

Шкіра буває:

                                             Пергамент     -         вичинена,          недублена     тонка    шкіра. 

Призначається для писання та обгортання книжок.

Шевра - козяча шкіра, тонка, м'яка, має дрібненький, рельєф фактури.

Шевзет - замінник шеври, вроблений із шкіри овець.

Сап'ян - м'яка, міцна, тонка шкіра із великої рогатої худоби.

Для взуття, поясів, оббивки меблів.

Замша - м'яка, гнучка, бархатиста шкіра, з ворсом. 

Велюр - шкіра із штучним нанесенням ворсу на лицьовий бік.

Юхт -  м'яка,  тонка шкіра,  на лицьову поверхню наносять- штучний рельєф фактури.

Штучна шкіра - одержують хімічним способом

Шкіру обробляють  способом  шиття,  аплікації,   вишивання,   металізації, тиснення, ажурного вирізання, плетіння, різьблення, випалювання , інкрустації, розпису.

Художня обробка дерева  -  наступний вид декоративноприкладного мистецтва. Деревина різниться між собою за твердістю, .кольором,        фактурою, текстурою. Обробляється      способом видовбування, вирізування, виточування .

До деревообробних  технік  відносяться:  бондарство,  столярство, профілювання, різьблення, інкрустація, випалювання, розпис.

Техніки         обробки      дерева         застосовуються    в      ужитковому мистецтві дуже різноманітне.

Художнє плетіння - вид декоративно-прикладного мистецтва,  що передбачає- виготовлення творів із природних рослинних  матеріалів  лози, рогозу, шувару,  соломи, кукурудзи.  Плетуть  предмети  дуже широкого асортименту.

Художня кераміка - це вироби із глини, яку висушують та випалюють при високій температурі.  Гончарні вироби роблять на гончарному крузі. Глина є чиста та з декоративним покриттям. Залежно від глини та температури випалювання,  кераміка, ділиться на:  теракоту (чистий  черепок, шершавий), майоліку (кольорової глини,  черепок шершавий), фаянс (біла, глина, висока температура і глазур),  порцеляну або фарфор (біла. тонкостінна глина, складової консистенції), кам'яної маси (глини, при високій температурі,  спеченій у суцільну масу),  шамот (звичайна глина, змішана із зернами шамоту).

Із кераміки роблять надзвичайно різноманітні вироби від посуду до об'ємної скульптури.

Художні вироби і з скла стали для нас теж звичними предметами  побуту. Скло може бути прозорим і непрозорим.  За технологією буває гутним, накладним, візерунковим, кришталь і скло для оптики.

Художнім металом  називають декоративно-прикладні і монументальні твори, виготовлені вручну рівними техніками із металів.  Основні декоративні метали:  мідь, бронза, латунь, цинк, олово, алюміній, нікель, золото, срібло, сталь, чавун, нейзільбер, альпака і т.д.

Основні         техніки       металу:       лиття,         кування,      карбування, гравірування, чернь, емаль, скань.

Із металу можна виробити і архітектурні елементи і ювелірні вироби, і зброю і т.д.

Художні вироби  з  каменю  тепер  зустрічаються  дуже рідко.  Матеріалами для цього виду мистецтва є граніти, габро, туф, вапняки, шифер, алебастр, корунд, алмаз, топаз, берил і багато інших.

Техніки обробки: сколювання, видовбування, різьблення, виточування, фрезерування, шліфування, огранування.

Майже забутою стала техніка художньої обробки кістки та рогу, хоч це дуже давній вид мистецтва.  При допомозі пилок,  різців, штихелів, сверел, стамесок,  пильників, паст та реактивів із подібного матеріалу виготовляють унікальні вироби ужиткового характеру.

Давнім і завжди актуальним є витинанка. Давні витинанки робили із берести, шкіри.  А  коли в Україні з'явився папір,  то ця техніка, дуже поширилась.

Всім знайомий  такий  вид  прикладного  мистецтва як писанкарство (крашанки, шкрябанки, писанки, крапанки, мальованки).

 

Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як  основа синтезу всіх інших видів мистецтва,  зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості.  Архітектура - передусім   мистецтво створення (проектування  і  будівництва) будівель, споруд та їх комплексів. Це явище матеріальної культури і водночас  один  із провідних видів пластичного мистецтва, що грунтується на єдності принципів краси і корисності.  Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини,  виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах.

Сукупність функціональних, конструктивних і художніх рис архітектури становить  архітектурний  стиль, зумовлений  соціальним   ладом, суспільними й  естетичними  ідеалами,  рівнем будівельної техніки.  В історії архітектури відомі романський стиль, готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн, конструктивізм та ін.

В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VII ст. до н. е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря.

Географічне положення  та  природничі зони,  на яких розмістилась Русь, сприяли тому,  що ранні будівлі були в основній мірі дерев'яні. Саме тому, що дерево є матеріалом, який у вигляді архітектурних споруд зберігається не більш 2-4. століть - ми не  маємо  пам'яток  тогочасної архітектури. Знаємо лише про "городи", "тереми" і т.д. в рукописів; що залишилися та з тодішніх текстів.

Камінно-дерев'яне та  камінне  будівництво  прийшло до нас вже із християнством та в традиціями візантійського,  насамперед,  камінного зодчества.

Перший кам’яний   храм   Русі   -  церква Богородиці 

Десятинної (989-996) - зведений візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого, започаткував  традицію  кам'яного  культового будівництва і певною мірою визначав його особливості.  Назва Десятинна означала,  що десяту частину  своїх прибутків князь жертвував на утримання соборного храму.

Поряд з  храмовою  забудовою чільне місце посідала оборонна.  Захисні споруди давали змогу витримувати тривалу облогу. Київ був оточений валами й дерев'яними стінами заввишки 16 м з чотирма кам'яними воротами (частково збереглися Софіївські Золоті  ворота). 

Назву  Золоті вони дістали за аналогією з головними воротами Константинополя.

Значного розквіту архітектура  Київської  Русі досягає за Ярослава Мудрого. Унікальним  явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор Св. Софії у Києві.  Згідно наукових досліджень Софійський собор у 1017-1037 рр. спорудили ті ж майстри, що зводили Десятинну церкву. Вони творчо переробили візантійську традицію,  збагатили  її елементами місцевої стильової неповторності.  Тринадцятикупольна система згідно з християнською символікою має глибокий зміст:  великий купол символізує Христа, дванадцять дрібніших - його дванадцять учнів.

Авторитет культових споруд як центрів духовного життя посилається у період загрози розпаду держави після смерті Ярослава мудрого.  У забудові переважають церковні та монастирські споруди. Взірцем для забудови монастирських  храмів  на  тривалий  період став Успенський Собор (1073-1078 або 1083) - головна споруда комплексу Києво-Печерської Лаври.

Найвиразніша художньо довершена- споруда кінця XII ст. - П'ятниць-ка церква у Чернігові.  Можливо, будував її видатний зодчий Русі Петро Милонєг (кінець XII - початок XIII ст.).

На початку  VІП ст.,  коли Київ втрачає значення центра держави, ослаблений міжусобними чварами князів та нападами  половців  і  татар, велике будівництво розгортається на західноукраїнських землях. З одного боку,  характер  будівництва відповідав традиціям  давньоруської архітектури, а з  іншого  -  відчутним був вплив західноєвропейського стилю. Однією з ранніх споруд, у якій помітний вплив різних культур, є Успенський Собор у Володимирі-Волинському (1157-1160).

Як засвідчують літописи,  з другої половини VII ст.  до  середини VIII ст.  значного  розвитку набула архітектура Галича.  За князювання Ярослава Осмомисла це було багате і славне місто, що мало тісні зв'язки з   країнами  Центральної   та Північної  Європи. Тут  зводилися князівські палаци,  придворна церква Спаса (1152),  головною спорудою стала. Успенська церква (1157). Однак з тих часів збереглася лише церква Пантелеймона (бл. 1200 р.).

Іпатіївський літопис  розповідав  про храми м.  Холма (XIII ст.), заснованого Данилом Галицьким,  зокрема церкву  Іоанна Златоуста та Марії. Першу згадку про Львів містить ГалицькеВолинський літопис 1259 р. У XIII ст. місто стало новим центром Галицької землі.

У період,  коли  виникає  нагальна потреба захисту від чужоземної навали, зростає міць споруди,  висота і товщина кріпосних стін, ставляться оборонні вежі.

Цікаву історію мала давньоруська фортеця Тустань,  про яку вперше згадується у  польських літописах 1340 р.  у зв'язку з захопленням галицьких міст польським королем Казимиром III. Неприступна фортеця знаходилася на місці сучасного с. Урич Сколівського району Львівської області. Дослідники датують першу її забудову 14 ст., а загалом виділяють шість перебудов за період від IX до XVII ст.  Будувалася фортеця з дерева, а згодом добудова та перебудова  робилися  з  каменю  та  цегли. Стіни заввишки  15 м зводилися між скелями на спеціально зроблених уступах. У часи Ярослава Осмомисла (друга половина VII ст.) Тустань була перешкодою на шляху польських завойовників.

Декілька разів у літописах згадано Кременецький замок як  одну  з найміцніших замкових  споруд  свого часу.  Вперше про нього йдеться у літописі 1226р.  у 1240 р. замком безуспішно намагалися оволодіти татари. Лише  згодом  на вимогу татарського хана руський князь Василько зруйнував стіни фортеці.

В історію  архітектури  увійшли також Хотинська фортеця (забудова часів Данила Галицького,  перебудована у XV ст. молдавським господарем Стефаном Великим,  з висотою стін 40 м), Білгород-Дністровська (одна з найбільших замкових споруд,  поставлена майстром Федорком, 1428-1452), замки в  Острозі,  Перемишлі,  Старому  селі  (1584-1589) та Бережанах (1534-1554).

Характерною          ознакою      забудовою міст   стає   стильова різноманітність, зумовлена наявністю різних релігійних конфесій,  а відтак  впливом  на українську архітектуру  східної та західної культури.  У панорамі міст сусідують православні церкви й готичні католицькі костьоли.

Ранні зразки культової забудови з ознаками готичного стилю - храм Василя в Овручі (близько  1190),  Трьохсвятительська церква у Києві (1197), собор  у Путивлі (перша половина XI 11 ст.).  Найбільш художньо виразні споруди цього стилю - кафедральний собор у Львові  XIV-XV  ст. костьол у Дрогобичі XV ст., та в Бережанах XVI ст.

Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох спорудах  України. Це, зокрема,  кафедральний собор у Жовкві, замкові споруди у Бережанах (1554), Старому селі (середина XVII ст.), Збаражі (1631).

Львівська Площа Ринок оточена житловими  будинками  та храмами різних стилів.  Серед житлових  споруд  вирізняються  Чорна кам'яниця (зразок ренесансної архітектури,  1588-1589),  дім Бандінеллі (пізній ренесанс, кінець XVI ст.) та ін.

Естетичні риси   української   архітектури   яскраво  виділені  у будівлях стилю бароко. Українське бароко поширюється у XVII ст. й досягає- розквіту у XVIII ст.

Прикладом раннього бароко  є  львівський  Бернардинський костьол (1600-1630, архіт.  П.  Римлянин  і  А.  Прихильний).  У його забудові відчувається вплив римського, стилю.  До зразків розвинутого бароко належать лвівський Домініканський костьол (1749-1764,  архіт.  М.  Урбаник), собор Почаївської Лаври поблизу Кременця  (1771-1791,  архіт.  0. Гофман) та костьол Єзуїтської колегії у Самборі." Найцінніше досягнення львівського бароко - ансамбль Св. Юра.  Проект собору розробив у 1744 р. український архітектор Б.

Меретин.

Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважається Андріївська церква у Києві (1746-1753, проект В. Раотреллі, забудова І.Мічуріна). За. проектом Растреллі у Києві збудовано ще одну перлину бароковського стилю - Маріїнський палац (1752-1755).

Розквітові українського  (козацького)  бароко сприяла  культурна діяльність гетьмана Івана Мазепи.  На його кошти збудовано кам'яну Богоявленську церкву (1690-1693),  соборну церкву Св. Миколи (1690-1696) у Пустинно-миколаївському монастирі, величну дзвіницю Софіївського собору, відновлено Києво-Печерську Лавру й Софійський монастир тощо.

У XVIII ст.  створюється українська національна архітектурна школа. До відомих її майстрів належать І. Зарудний (? -1727), І.

Григорович-Барський (1713-1785), С. Ковнір (1696-1786).

В Україні наприкінці XVII ст.  організовуються місцеві школи  дерев'яного зодчества:   волинська,  подільська,  галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, лемківська, наддніпрянська, слобожанська.

Негативно вплинув  на дерев’яне церковне будівництво наказ Синоду 180-1 р., що вводив заборону на "малоросійський стиль".

У другій половині XVIII - початку ХІХ ст.  в європейській архітектурі панує новий стиль - класицизм (лат.  classicus - взірцевий). Класицизм в  Україні сформувався наприкінці XVIII ст.  У містобудівництві України позначився вплив російського класицизму (Київ, Полтава). Виникають нові міста, що забудовуються відповідно до принципів регулярного планування: Катеринослав  (1784,  тепер  Дніпропетровськ),   Маріуполь (1779), Миколаїв (1784),  Херсон (1778),  Одеса (1794) та ін. У старовинних містах,  ансамбль яких уже визначився, під регулярне планування відводились незабудовані ділянки (Київ,  Чернігів, Новгород-Сіверський тощо). В ансамбль- міських споруд вводяться площі, сквери, парки.

До найвідоміших паркових ансамблів належить "Софіївка" в м. Умань (Черкаської області) та "Олександрія" у м.  Біла Церква (Київської області). Ландшафтний  парк графа Ф.  Потоцького в Умані розташований на 150 га у долині р. Кам'янки.

Наприкінці XIX  -  початку  XX  ст.  у  світовій  та українській архітектурі відбувається становлення нового напряму,  що дістав назву стиль “модерн”.

Модерн (франц.  Moderne -  новітній,  сучасний)  - архітектурний стиль, в основу якого покладена динамічність форми,  іноді геометричне чіткі ритми будівлі, відмова від ордеру та еклектичних запозичень елементів інших  стилів.  В  українській  архітектурі  яскравим прикладом раннього модерну є власний будинок архітектора В. Городецького у Києві (1902-1903). Завершенням  його  служать численні статуї із зображенням морської флори і фауни.

Національний різновид  модерну - український модерн вдало поєднував українські національні традиції, характерні пропозиції української сільської хати  та дерев'яної  церковної  архітектури і в сучасним розумінням зручності, у декорі широко застосовувалися мотиви української вишивки, дерев'яного різьблення, кераміки.

В Україні у Радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова  60-70-х  років  задовольняла  нагальну  потребу  в  житлі.  Однак внаслідок ігнорування принципу неповторності була втрачена національна своєрідність архітектури.  За даними дослідників,  90%  житлових і 80% культурно-побутових споруд у містах і селищах  зводиться  за  типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються  Палац культури "Україна" (1970, архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (1971,  архіт. Л. Новіков, й. Юр'єв), обидва - у Києві.

У 70-х   роках   створено   міста-заповідники:   Львів, Луцьк.

Кам'янець-Подільський, Новгород-Сіверський,     ПереяславХмельницький. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту.  На сьогодні в Україні діють  п'ять  таких музеїв у Києві,  Львові, 

Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.

 

 

 

Скульптура - вид образотворчого мистецтва,  сутність якого становить фізично-об'ємне тривимірне зображення.

Головний об'єкт зображення у скульптурі - людина, іноді  тварина (анімалістичний жанр),  часом  природа чи пейзаж (головне у рельєфах), а також предмети, атрибути, аксесуари (натюрморт).

Основні види скульптури:  кругла ...  статуї,  скульптурні групи, статуетки, торси, погруддя, пів фігури, що вимагають кругового      огляду.       Рельєф        (проскісно скорочене   зображення, переважно на площині, яка творить для нього тло, фон.

Рельєф буває плоский (барельєф).і опуклий (горельєф).

За своїм призначенням і змістом скульптура поділяється  на монументальну (пам'ятники;  монументи,  меморіальні  ансамблі,  самостійні архітектурно-скульптурні об'єкти) 

Монументально-декоративну, що                     підпорядковується архітектурному цілому - атланти, .каріатиди, фризи, фонтани.

Станкову -  замкнуті  в  собі композиції,  які є переносними і не пов'язані з конкретним середовищем.

Скульптура Трипілля невеликих розмірів.  Це переважно  керамічні жіночі статуетки  (чоловічі  майже не траплялись), виконані з великим мистецьким смаком. Це пов'язано а культом Великої Богині - матері. З тих часів збереглося багато пам’яток антропоморфної кам'яної пластики, тобто людиноподібних кам'яних надмогильних стел.

Частина поверхні  покрита  рівчаковидними  лініями чи орнаментами символічного змісту. Це типові твори онтологічного,  тобто знакового, символічного мистецтва. Таке мистецтво не ставить своєю метою ілюзорно зобразити реальний світ, але оперує мовою знаків, символів.

У Стародавньому  образотворчому мистецтві Європи окремий художній стиль становить скіфська кам'яна скульптура,  яка відрізняється характерними пропорційними співвідношеннями,  де  частини фігури поступово зменшуються від голови до ніг. Згодом цю традицію ми побачимо у "половецьких баб".

Широко відома у нас і в світі скіфська ювелірна, мала  пластирів. Такі, як  знаменита  пектораль з кургану "Товста могила" IV ст.  до н. е., золотий гребінь із кургану Содохи, срібна амфора із кургану  Чортомлик. Зокрема пектораль, знайдена 21 червня 1971 р. археологом Мозолевоьким, виготовлена із золота 958 проби має вагу 1150 гр.,  довжина 30,6 см. Композиція на тему єдності скіфських племен. У центрі "золоте руно", яке зшивають вожді. Цей твір е шедевром світового значення. Він перевернув всякі уяви про скіфівкочівників, довів, що мистецька спадщина скіфів належить до видатних  здобутків  світової  культури.  Свій напрямок і традиції мала скульптура і рельєф Ольвії,  Херсонесу,  Феодосії, Пантикапею.  Храми і житлові будинки там  прикрашаються  скульптурними творами привезеними  з  Греції  та  зроблені на місці .але за майстерність вони не рівні ані грецьким, ані скіфським зокрема взятим. .

Пам'ятки скульптури  слов'янських племен 1 тис.  н. е.  майже не збереглися. Відомості про їх існування маємо лише в літописах та інших писаних джерелах.

Велике систематичне в той  час винищення  християнством  давньої слов'янської скульптури,  як "поганської". Найвідоміший твір монументальної пластики є Збруцький ідол 9-10 ст. Чотиригранний стовп, завершений головою  із  чотирма  обличчям покритою однією шапкою.  Поверхня стовпа розділена на три горизонтальні зони,  об'єднані сюжетно.  Тема зображень персоніфікації  культових  тодішніх уявлень, правдоподібно, зображення загальної  структури, космосу  у  поєднанні   з постатями слов'янських божеств.  Цей  пам'ятник культури знаходиться у Кракові у Національному музеї,  де чомусь називається Світовитом (Святовит - Бог Сонця). В Україні виявлено понад 30 пунктів,  де стояли подібні ідоли, за географічним положенням та часом,  всі вони належать  до  т.з.  Черняхівської культури (3-5 ст. н. е.).

За княжих часів ідея боротьби і "ідолами"  надовго  затяжіла над нашим мистецтвом скульптури.  Християнські діячі бачили "ідола" у      всякому      іншому       скульптурному    творі.          У      новозбудованих християнських храмах скульптура стає явищем небажаним.

Єдиним видом скульптурного мистецтва - рідкі рельєфи з каменю  та шиферу, що нагадували дерев'яні різьби слов'ян.

Об'ємні речі використовуються для прикрашування іконостасу (різьба по дереву  рослинним  орнаментом).  В Софії Київській на парапетах хорів є шиферні рельєфи. Саркофаг Ярослава мудрого теж є твором скульптурного мистецтва. Символіка орнаментів з цього саркофагу пізніше часто використовується у церковних різьбах.

Під тиском -  заборони   скульптури,   а   також через  зубожіння роздрібнених князівств,  розвитку набуває "білокамінне" різьблення церков (стін і порталів). Зокрема Київські та Чернігівські майстри досягли надзвичайної вправності і виразності стилевої у різьбярстві. Чудові зразки такого  мистецтва  робилися  у Галицькеволинському князівстві. Останнім часом відкрито у Галичі у с. Крилос фрагмент тогочасної різьби у церкві на камені,  що походить із зруйнованого Успенського Собору Ярослава Осмомисла (дракон, із пащі якого в'ється рослинна гілка.). Цей "звірячий" стиль, очевидно, є впливом Європейської тогочасної традиції періоду готики.

В мистецтві Галичини, як і в інших місцях в 14-15 ст. відчуваються впливи романські і готичні з Європи.  Зокрема на Львівщині виконуються цікаві  пластичні композиції із місцевого сорту вапняку - алебастру (юний мармур) або "руського мармуру". З цього матеріалу виконана композиція  "Вір долорум" (Христос з кровоточивою раною). 

Зберігається у Львівській картинній галереї.

Подекуди на  костелах видно були химери,  що навіть дістали у нас свою назву "маскарон" та "ригач".

В 61-17 ст. під впливом суспільних та культурних змін, скульптура наповнюється новим змістом, розширюється її якісний діапазон. Розвивається об’ємна й рельєфна пластика. Скульптура дикоративно-орнаментальна, сакральна і світська,  зароджується ренесансний скульптурний портрет.

З місцевого матеріалу (вапняк, алебастр, часом мармур) виконуються, переважно, для   оздоблення  костелів,  церков,  громадських  та міщанських будівель, виконуються високохудожні  скульптурні  об'єкти, які дають усі підстави для того, щоб цей період нашої культури назвати "українським ренесансом".

Так оздоблено "Чорну кам'яницю" у Львові, будівлі у Жовкві, Дрогобичі, Самборі, Бережанах.

Творча співпраця  українських майстрів і представників різних європейських художніх шкіл позначилися на розвитку мистецтва скульптури. Високий художній  стиль,  оздоблення  каплиці Боїмів є прикладом цього, рівно ж як і твори, що були у каплиці Бережанського замку.

Окрему         групу          творів         Ренесансу   становлять      пам'ятки епітафійного та надгробного характеру.  До таких належать:  надгробок Констянтина Острозького, що  в  Успенському Соборі Києво-Печерської Лаври, надгробки Сенявських у Бережанах.

Високого художнього рівня набула декоративна іконостасна різьба у храмах східного обряду та вівтарна, у  римо-католицьких.  Тут  прийшов процес розвитку від площинного рельєфу до майже горельєфу.

Як ми вже знаємо,  ознаками Бароко є експресивне ліплення, витончене моделювання форми і т.д. Бароко вимагав дуже високого рівня майстерності.

Вплив італійських  майстрів  певною  мірою позначився на розвитку барокового мистецтва в Україні.  У старому стилі зводились і оздоблювались чисельні  споруди  в Україні,  особливо за часів Івана. Мазепи ... церква Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі,  Успенський собор, церкви у Переяславі,  Глухові,  Чернігові,  Батурині,  Межигір'ї та ін. У цих спорудах з'являється багато барокових  статуй.  Внаслідок  негативного ставлення православного  синоду  до  подібних  творів - більшість була знищена.

Йоганн Пінзель - автор скульптур на фасаді Собора Юра у Львові та кам'яних фігур на ратуші в Бучачі.  До видатних скульпторів того  часу належить Атін Осінський (Львів,  Бучач), Матвій Полейовський (Св. Юра, оздоблення), та інші.

Класицизм у  українській скульптурі має кільра різновидів - типовий центральне-європейський класицизм, романтизм, пізніше академізм.

Типовим представником  класицизму був Іван Мартос (1754 - 1835) з церковного шляхетського роду.  Закінчив Петербурзьку  академію мистецтв. Став  там професором.  Пам’ятник Мініну і Пожарську у Москві, Рішельє у Одесі, Потьомкіну у Херсоні - його праці. У Західній  Україні працюють переважно приїжджі скульптори.  Наприклад Гартман Вітвер - за походженням австрієць.  Він виконав постаті Нептуна, Діани, Амфітріти, Адоніса на Площі Ринок у Львові та надгробки на Личаківському цвинтарі.

У Києві  в  час  Класицизму  встановлено (1853) на Вододимирській горі пам’ятник князю Володимиру.  Автори  -  ДемутМаліновський  та П. Клодт.

У стилі класицизму виконано пам'ятник Б. Хмельницькому у  Києві, напроти Софії. Автор - Мікешин, 1888 р.

Класичними є скульптури у Львівській  Політехніці, фасад  готелю "Жорж", Перед університетом (алегорія Галичина, Віола, Дністер).

Після початку 19 от.  розвиток скульптури іде у різних напрямках. Це і Кавалерідзе І., у Родена вчиться Паращук, І. Севера, Архипенко 0. та ін.

Символіки 14-17 ст. в скульптурних зображеннях, зокрема:

Барвінок - здоров’я, весна.

Барвінок на могилі - дівчина парубок.

Вінок з барвінку - заручений.

Берега - вутва, покритка.

Мальви - вдовиця.

Червоний - смерть на чужині.

Ромен - хлопець загинув у бою.

Будяк - безчестя і блуд.

Горох - зрада і безчестя.

Виноградна лоза - тема євхаристія (причастіє).

Птахи, що клюють (рушники) - затишок і здоров'я.

 

 

Музика

Музика (грец.  букв. - мистецтво муз.) - вид мистецтва, що виражає дійсність у художньо - звукових образах. Основні елементи й виражальні засоби музики - мелодія, гармонія, лад, ритм, тембр. темп. За способами виконання музика поділяється на вокальну, інструментальну й вокально-інструментальну. У музиці розрізняють народну (пісенний фольклор, танці, інструментарій) та професійну (камерну, симфонічну, вокально-хорову, театральну).

Музична   культура   кожного   народу   мас специфічні   риси,   які найяскравіше виявляються у народній  музиці. Важлива роль у музичній культурі   належить пісні. Ідейно – художня цілісність музики   і пісні спричиняє глибокий вплив  па  людину,   що  особливо характерно  для   народних  пісень. Музика і слово органічно поєднуються в опері, музика і танець -  в балеті.

Зміст української музики пов'язаний з історією України, становленням нації, визвольним рухом за незалежність, творенням власної культури. Дослідження  засвідчують, що вже у Київській Русі музика супроводжувала найважливіші події життя народу; свята (родинні, землеробські), обряди, військові походи. Були на Русі і свої професійні виконавці, котрі речитативом передавали билини та перекази. Автор "Слова о полку Ігоревім" згадує Бояна — давньоруського співця-дружинника другої половини XI—початку XII ст. Боян оспівував подвиги руських воїнів, походи князів - "старого Ярослава" (Мудрого), "хороброго Мстислава" (брата Ярослава Мудрого), "красного Романа Святославича" (князя чернігівського і тмутараканського). Ім'я Бояна виявлено в одному з написів у Софійському соборі в Києві.

У давньоруських літописах за 1137 р. згадується, що у князя Мстислава був співець "гораздий" Мануйло, котрий прибув до Києва з Греції і став згодом єпископом смоленським. Дмитро Митуса, давньоруський "співець у владики перемишльського", згадується у Волинському літописі за 1241 р.

Сюжети з музичного життя Русі зображені на фресках Софійського собору (1037). Скоморохи-музиканти пропагували народновидовищну культуру, мандруючи по Русі й країнах Європи — Польщі, Німеччині, Франції, Італії.

При розкопках палеолітичних поселень на території України археологами виявлені давні музичні інструменти, зокрема флейта з відростка рогу північного оленя (с. Молодове, Чернівецької області, 1953 р.), резонаторні та безрезонаторні ударні інструменти (с. Мізинь, Чернігівської області) тощо.

Наприкінці X ст. виник церковний спів. Він поширився, разом з християнством із Візантії і в умовах Русі зазнав впливу самобутніх місцевих традицій. Основою церковного співу став крюковий або знаменний розспів — унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строгого піднесеного складу. В тогочасній Русі не знали нотних ліній. Музичні мелодії записувалися спеціальними знаками, "крюками" ("знаменами") - звідси назва розспіву. Нотописання   з'являється в XI ст. у Західній Європі. В Україні з кінця XVI ст. відомі ірмологіони (ірмолої) — давні пам'ятки нотно-лінійного письма у запису п'ятилінійною так званою київською квадратною нотою. Вони тісно пов'язані з фольклорними джерелами і місцевими пісенними традиціями, наспівами. Побутували наспіви: київський, києвопечерський, острозький, межигірський, волинський, львівський та ін. Користувався популярністю болгарський наспів. Перший "Ірмологіон" видрукував 1700 р. у друкарні при Львівській церкві Святого Юра "типограф" Йосиф Городецький.

Давньоруська професійна музика залишалася виключно церковною. Майстрів церковного співу готували у школах при монастирях.

Народна музика розвивалася переважно через усну традицію. Музичний фольклор органічно поєднувався з народною пісенною творчістю. Побутували народні інструментальні мелодії й танці. У слов'ян ще у дохристиянський період виникли календарно-обрядові пісні1. Цей вид усної поетичної творчості відомий у всіх народів світу. Цикли календарно-обрядових пісень пов'язані з певним періодом року або з відповідною трудовою діяльністю. Кожний цикл відзначається провідними мотивами.

До класичної величальної доезії українського народу належать колядки, щедрівки, окремі весільні й обжинкові пісні. Перші згадки про обряд колядування на Русі містяться в "Поученні" Володимира Мономаха (XII ст.). Досить часто обряд супроводжується водінням "кози" й вертепом. Ці магічні дійства інсценіювали образ багатства, щастя й миру у домі на весь наступний рік. Цікавий запис давньої традиції наводить М. Грушевський'2:

Го-го-го, коза, го-го-го, сіра, Ой розходися, розвеселися

При свому двору, при господару!

Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає.

Де коза туп-туп, там жита сім куп,

Де коза рогом, там жито стогом,

Де коза хвостом, там жито кустом! Багатоманітність сюжетів відрізняє весняний цикл обрядових пісень. У давніх веснянках зберігаються мотиви магічно-обрядового кликання птахів, хліборобські (орання, сіяння). Пізніше вони втрачають магічний зміст і стають народними ліричними піснями. У веснянках оспівується працелюбність народу, краса природи, молодість, врода, кохання:

Виорем нивочку	Годі, дівки, скакати,
Довгеньку,	Ходім гречки в'язати:
Посієм гречечку        .	Ти, галочко сизокрила,
Чорненьку.	Ти, дівочко чорнобрива,
Гречечка вродиться	Ти, галочко, скоч на тинець!
Женчики знайдуться.	Ти, дівочко, веди танець!

Музичну обробку веснянок здійснювали М. Лисенко, М. Леонто-вич, С. Людкевич, Л. Ревуцький, М. Вериківський, П.

Козицький та інші українські композитори.

Надзвичайно цікавий за змістом та естетикою український весільний обряд, складовою частиною якого є весільні пісні.

Досліджуючи українську поетичну творчість у психологоаналітичному контексті, О. Потебня зазначав, що у різних слов'янських племен слово "храбр" (хоробрий, воїн) означає не тільки героя, а й жениха. З цього погляду вчений радив оцінювати й назву ''козак”, яка у вітчизняній пісенній традиції водночас вказує на вояка й аманта, героя любовної лірики. О. Потебня довів тісний зв'язок ідей подружжя і військової відваги. На перегук мотивів сватання й завоювання вказував М. Костомаров.

У піснях, присвячених конкретним етапам весільного обряду (коровай, плетіння вінка, покривання молодої та ін.), найбільше проявилися матріархальні й патріархальні звичаї, дохристиянські вірування. Весільні пісні різняться за художньо-емоційним спрямуванням: відображають сум батьків при розлуці з дочкою, тугу молодої за дівочим життям, родиною, тривогу за майбутнє; заворожують щастядолю із звертанням до Бога, святих, космічних сил; величають молодих, батьків, гостей; створюють настрій святковості й піднесеності (жартівливі, гумористичні) тощо.

Перша писемна згадка про весільні пісні у східних слов'ян датується 1096 р. Переважна більшість весільних пісень поширювалися як лірично-побутові.

Жанр лірично-побутових пісень належить до найвищих мистецьких надбань українського народу. У них відбилася народна вдача, мораль, чистота почуттів. Пісні про родинне життя з великою пошаною оспівують образ жінки-матері.

Ніжна любов матері до дитини виражається у колискових піснях, їм властиві глибокий ліризм, проста мелодія, розмірений ритм

(у такт гойдання), традиційні персонажі (сон, дрімота, кіт та ін.):

 

Ой ходить сон коло вікон,

 А дрімота коло плота Питається сон дрімоти:

—          Де будемо ночувати?

—	Де хатина теплесенька,
—	Де дитина малесенька,
—	Там будемо ночувати,
—	Мале дитя присипляти.

 

Низку віршів,        названих     О.      Олесь,                   М.      Рильський,                     М.  Малишко.

Головний мотив ліричних пісень — щирість і вірність кохання ("Сонце низенько", "Ой, не шуми, луже" та ін.). Лірика кохання створила типові збірні образи героїв (молодий козак, дівчина», своєрідні форми вираження почуттів драматичний діалог ("Козаченьку, куди йдеш?"), епічна оповідь ("Зашуміла ліщинонька”).

Поширеними          художніми засобами    української      народної ліричної пісні виступають паралелізм, лаконічні порівняння (дівчина — як калина,   як   у саду   вишня,   як  зірочка:   милий         як  барвінок,   як голуб,   як повний   місяць),   виразна   поетична   символіка   (червона калина, тополя - дівчина; кучерявий дуб -     парубок; сади у цвіту-щасливе  кохання;  сокіл, орел    -    символи  мужності,  волі;  чайка- символ   матері-страдниці), епітети   (сонце    -     ясне,   поле   —   чисте) тощо.    В   українській ліриці   особливо   відчутні   оригінальні,   суто національні  пісенні інтонації.

З суспільними відносинами, передусім з працею пов'язаний цикл соціально-побутових пісень (про кріпацтво, рекрутські, солдатські, бурлацькі, наймитські, чумацькі, заробітчанські, емігрантські пісні та ін.). У них відображена нелегка доля трудового народу ("Гей, гей, а хто лиха не знає", "Ой чумаче, бурлаче", "Ой Канадо, Канадочко").

Найважливіші події у розпитку країни й житті народу — основна

тема історичних пісень. Термін "історичні пісні" у вітчизняній фольклористиці почали вживати у 30-роках XIX ст. М. Гоголь та І. Срсзневський4. Найдавніші згадки про історичні пісні у східних слов'ян належать до XIII ст. Історичні пісні особливо поширилися у XV—першій половині XVII ст., у період активної національно- визвольної боротьби українського народу. Здебільшого в історичних піснях відображена визвольна війна українського народу 1648—1654 рр.

під проводом Богдана Хмельницького. У піснях оспівується героїзм козацтва, відважні гетьмани Михайло Дорошенко, Петро КонашевичСагайдачний ("В Цариграді на риночку", "Ой, на горі та женці жнуть"). Широко відомі пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Данила Нечая. Івана Богуна ("Гей, не дивуйтесь, добрії люди", "Засвистали козаченьки", "Розлилися круті бережечки", "Ой з-за гори високої" та ін.). Героїчні мотиви відчутні у піснях про народних месників - Устима Кармалюка, Гайдамаччину, Коліївщину.

Своєрідним літописом героїчної боротьби українського народу проти феодально-кріпосницького та іноземного поневолення є думи. За громадянським і патріотичним змістом думи близькі до історичних пісень. Жанр дум сформувався в середині XV ст., але його витоки сягають традицій епічної творчості періоду Київської Русі. Термін "дума" утвердив на початку XIX ст. М. Максимович. Розповсюджувалися думи "Самійло Кішка", "Про Хмельницького та Барабаша", "Перемога над Корсунем". Відомо близько 50 сюжетів дум у більш ніж 500 варіантах.

Найчастіше думи створювали учасники військових походів- сліпі воїни, що втратили зір у боях чи полоні, народні співці й музиканти, кобзарі. Вони виконували думи у супроводі гри на кобзі, бандурі, рідше-лірі. Бандура музичний інструмент західноєвропейського походження, відома в Україні з кінця XVI ст., у XVII ст. поширюється як український національний музичний інструмент. На   бандурі  грали   усі   українські   гетьмани,   в тому   числі   Богдан  Хмельницький,  Кирило Розумовський та ін.

Особливою популярністю користувалися кобзарі у Запорізькій Січі. Вони прославляли козацьку відвагу, пропагували серед народу визвольні ідеї, творили національний епос України. Кобзарське мистецтво органічно поєднує поезію, спів, інструментальну музику. Виконавську творчість кобзарів визначає емоційність, експресія, речитативність.

Думи, складені кобзарями, привертали увагу вітчизняних та зарубіжних дослідників. Кобзар Андрій Шут (?—1873) знав 13 дум про історію війни 1648—1654 рр., які записували Г. Базилевич, П. Куліш, А. Метлинський. У репертуарі Остапа Вересая (1803— 1890) було дев'ять дум ("Втеча трьох братів з города  Азова," "Невольники на каторзі", "Проводи козака", "Сокіл і соколя" та ін.). Його творчості присвятили праці композитор М. Лисенко ("Характеристика музичних особливостей українських дум, виконуваних кобзарем Вересаєм", 1873), етнограф О. Русов ("Кобзар Вересай, його музика і пісні, що виконуються ним". 1874), музикознавці-фольклористи М. Грінчснко, Ф. Колесса.

Думи від кобзарів І. Кравченка-Крюковського (бл. 1826—1885) і Ф. Холодного (справжнє прізвище - Гриценко, бл. 1814—1892) записував П. Мартинович, український художник і фольклорист. Кобзарі-сучасники Ф. Холодного засвідчували, що його ніхто не міг перевершити у грі на бандурі. Він виконував народні пісні, псалми, сім дум ("Іван Коновченко, Вдовиченко", "Сестра і брат", "Бідна вдова і три сини" тощо).

Думи як самобутній жанр народної творчості досліджують учені Франції, Німеччини, Хорватії, США, Польщі, Канади та інших країн.

В Україні з XV ст. відома майстерність лірників, котрі виконували народні пісні переважно жартівливого й сатиричного змісту.

Загальнослов'янська спорідненість властива коломийкам. Вони поєднують елементи співу й танцю в колі. Коломийки як жанр української народної пісні виникають у XV ст., а їх перші музичні записи зроблені у XVII ст. Розповсюджені коломийки по всій Україні.

Хоча вони локальні за походженням, їхньою батьківщиною є Карпатський регіон.

Наприкінці XVII ст. поширюються троїсті музики, українські народні інструментальні ансамблі, у складі яких скрипка, басоля, бубен (у Західній Україні скрипка, цимбали, бубен). Троїсті музики грали на святах, весіллях, ярмарках, виконували українські народні пісні, танцювальні мелодії, марші.

Значний внесок у дослідження української народної пісні зробили М. Цертелєв, М. Максимович, П. Лукашевич, М. Драгоманов.

Я. Новицький, Д. Яворницький, М. Костомаров, І. Франко, В. Гнатюк. У 1991 р. побачило світ перше у нашій країні окреме видання українських пісень про еміграцію. Сучасна дослідниця української народнопісенної творчості С. Грица (народ. 1932) розглядає цикл емігрантських пісень як єдине ціле. 

Вона наголошує, що у мініатюрі цикл емігрантських пісень репрезентує основні стильові шари традиційної української пісенності - епіку у вигляді масштабних розповідей новелістичного характеру; рефлексійну лірику, яка тяжіє до традиційної ліричної пісенності; гумористично-сатиричні приспівки

на теми емігрантського життя. Мелос цих пісень, як і загалом мелос західних теренів України (звідки переважно походять пісні), "економний", здебільшого двох типів — парландового, речитативного та речитативно-танцювального. Майже відсутній тип розспівноорнаментального плану, властивий центральним районам'.

Традиції        народного пісенно-музичного        фольклору використовуються    у        творчості    вітчизняних         композиторів, письменників, поетів.

 

Елементи театрального мистецтва на території України були присутніми  ще  в  давніх  хліборобських  культурах  до слов'янських і праслов'янських племен, у язичницьких обрядах та у фольклорі східних слов'ян. Саме тому початків театру на Русі треба шукати в первісному, танково - музичному, поетичному мистецтві, найстарішим лементом якого є міміка, танок і малювання тіла, тобто перевдягання, що згодом перетворилося в костюмологію і характеризацію.

З розвитком племен і техніки колективних дійств, хороводів, пантомім, обрядів поступово серед людей виникає категорія спеціалістів - імпровізаторів, які ставлять нові танці, вносять нові елементи в ігри, ритуали та їх словесний репертуар. Функції давнього одностайного хору (окремі вигуки або повторення кількох слів) розподіляються між гуртом і провідником (корифеєм),

"счинальником" (у гуцульській термінології). Провідник виголошує більш змістовні фрази, на які хор відповідає більш змістовними вигуками чи постійною фразою - приспівом, тоді як строфи корифея творять цілісне поетичне (ритмічне) оповідання. Такі оповідання справляють глибоке враження на учасників видовища і глядачів, використовується у побуті, заохочують до творення нових текстів. Поступово різного типу новації вкорінюються в народні обряди і вже стають їх складовою частиною. Прикладом такого обрядовотеатралізованого дійства може бути так званий "кривий танець", що символізує нескінченність Всесвіту, або народне свято Івана Купала.

Театр на території України існував і в античних державах північного Причорномор'я (середина І тисячоліття до н.е. - IV ст. н.е.). Про це свідчать залишки театральних споруд, виявлені під час розкопок античних міст-держав: Ольвії, Пентікапея, Херсонеса.

Торгові зв'язки східнослов'янських племен У-ІХ ст. давали змогу, зокрема, знайомитися слов'янам з театром Візантії. Відомо, що 957 року київська княгиня Ольга разом з численним почтом під час урочистого прийому у візантійського імператора в Константинополі була присутня на різних театральних дійствах, що супроводилися іграми, піснями і танцями. З почтом грецької царівни Анни, яка стала дружиною князя Володимира Святославовича до Києва імовірно прибули візантійські міми. З XI століття відомі виступи скоморохів перед князями і боярами (зображені на фресках в Софійському соборі у Києві і описані Нестором у "Житії Феодосія, ігумена Печорського"). З часом скоморохи почали мандрувати з міста в місто, з села в село і стали улюбленцями простолюдина. Не зважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ сподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнулися до них на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI ст..

Крім скоморохів, були в Україні ще й іншого роду комедіанти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород і приходили з Чехії та Сербії. Вони також грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, ілюстрували їх (пісні) жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, музики та співаки мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили в нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.

У Київській Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося не лише в народну, але і так званому княжому, дружинному театру, що спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що маючи реактивний характер, подавались на музичному тлі в супроводі музичних інструментів. Тематично театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помста за покривджених, лицарської честі. Із занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружина" (військо) тощо.

Пізніше, під кінець XVI ст., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувалися спочатку перед костьолами напередодні свят. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми народження Ісуса Христа і прихід пастирів, трьох царів, христові муки у страсний тиждень та ін. З часом ці драми вийшли поза рамки церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з церкви. За неї (драму) взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти і смішити народ. Щоб розвіяти томливість і нудоту церковних розмов у релігійній драмі, її театралізовано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок сучасній комедії. Українські інтермедії користувалися особливою популярністю серед народу. Авторами та виконавцями були переважно школярі, а також студенти Київської академії а також мандрівні дяки. Інтермедії відзначалися динамізмом сценічної дії, жвавими діалогами акторів, насиченням народними фразеологізмами, приказками, прислів'ями. У жартівливій формі інтермедії відображали складні проблеми народного життя, утиски панів, урядовців тощо. Інтермедії широко репрезентували національний і соціально-становий склад населення Україна - українців, росіян, євреїв, греків та ін. Кожен з них розмовляв своєю мовою або вона комічно імітувалися у виставах діяли відповідно загримовані й одягнені селяни, козаки, шляхтичі, солдати-москалі, шинкарі, ворожбити, музики, діти тощо.

Розквіт українського театру, що грунтувався на шкільній драмі, був пов’язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії (з 1701 р. - Київська академія). Тут було написано українською книжною мовою і поставлено багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми типу міраклів і мораліте, драми на історичні теми, інтермедії, створені українською народною мовою. Етапними були драми "Олексій, чоловік божий" невідомого автора (1672р.) трагікомедії "Владимир" Ф.Прокоповича (1705р.), драми "Милость божия Україну через Богдана Хмельницького ... освободившая" невідомого автора (1728р.). Йшли драми й інтермедії Л.Горли, С.Ляскоронського, В.Лащевського, Г.Кописького та ін. Шкільний театр Київської академії був зразком для таких театрів в словяно-греко-католицькій академії (засновану при ній в 1701р.) у Москві та Краковецькій школі в Воєводині (Сербія 1737р.). У 1668р. у Львові відбулися вистави у школі вірменської колонії, які започаткували вірменський шкільний театр. Перші відомі твори, написані для українського народного ярмаркового театру, відносяться до початку 17 ст. (комедія "Трагедія руська", 1609-1919 рр.; дві інтервенції до драми Я.Гаватовича, 1609р.; містерія "Слово про збурення пекла" перша половина 17 ст.; всі - невідомих авторів). За 17 ст. на Україні побутувала народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" ("Цар Максиміліан та його непокірний син Адольф"), "Лодка" тощо). З кінця 16 ст. дійшли відомості про народний ляльковий театр вертеп. Так називали дійство, яке показували студенти старшокурсники та інші люди на ярмарках, з яким ходили від хати до хати. Вертеп був невеличкий за розмірами та простий за виконанням. Формально він нагадував звичайний ящик без передньої стінки з декількома поверхнями. Цей мініатюрний театр являв собою маленький храм, що давав уявлення глядачам про світобудову. Поверхи вертепної скрині утворювали своєрідну "модель світу" - земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне і небесне" відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя події вертепної драми відділялися одна від одної співами - найчастіше виконувались молитви, канти, псалми. Основними персонажами лялькового театру були три царі, козак, дівчинка, господар,

господиня, смерть, чорт, жид, жидівка, циган, цар Ірод, ангел та ін.

У 50-х рр. 18 ст. в Глухові діяв придворний Кирила Розумовського театр в якому під керівництвом Г. Теплова ставилися комедії та комічні опери російською, італійською і французькою мовами (зокрема, французькою мовою комічна опера невідомого автора "Ізюмський ярмарок"). Є відомості, що у 17-18 ст. на Запорізькій Січі популярним було мистецтво народних лицедіїв, обрядово-карнавальні дійства, народна драма , зокрема її ляльковий варіант - вертеп, який побутував серед учнів січових і церковнопатріархальних шкіл. Носіями елементу шкільної драми, інтермедії виступали тут колишні учасники вистав у Києво-Могилянській академії. У другій половині 18 ст. на Україні з'явився російський і польський класичний театр;

У 70 - 90 рр. 18 ст. в містах Лівобережної, Слобідської і Подільської України влаштовувалися аматорські вистави російською мовою (Єлизаветград (тепер Кіровоград), Кременчук, Київ, Харків). У кінці 18 ст. на Україні виникли професійні трупи. У загарбаній Австрією Галичині, передусім у Львові, з 1776р. виступали німецькі, з 1780р. - польські мандрівні трупи. У Дубні (тепер Ровенська область) 1783-1784рр. Збудовано постійне театральне приміщення, в якому 1785-1790рр. грала трупа В.Богуславського. польські трупи виступали на Правобережній Україні і після її возз'єднання з Росією (1793р.), зокрема в Камінець-Подільському, Кременці, Луцьку, Бердичеві, Житомирі з 1798р. - в Києві, 1805р. - в Одесі. Перша російська професійна трупа на Україні - Харківський вільний театр (17891796рр.). В репертуарі були російська класицистична драма і комічна опера перекладна драматургія. Існували також домашні аматорські театри в поміщицьких садибах (театр С. Голицина в с. Козацькому, тепер Звенигородського району Черкаської області, 1797-1801рр.; театр Г.Квітки-Основ'яненка в с. Основі, тепер в межах Харкова, 17931802рр.), на Правобережній Україні домашні театри були в палацах польських магнатів (театр О.Морського в Байківцях, тепер Ковельського р-ну Черкаської обл., 1782р.; театр С.Потоцького в Тульчині тепер Вінницької обл. 1784-1798рр.). З'явилися кріпацькі театри (Сисаря Дмитра театр в Спиридоновій Буді на Чернігівщині, тепер Брянської обл., 1798-1809рр.). У 1805р. було збудовано театральне приміщення в Києві, де виступали російські і польські трупи, у 1809 -в Одесі (тут виступали російські трупи, а також постійна італійська оперна трупа).

У 1808 почав діяти Полтавський вільний театр. У 1819 вистави   п'єс   "Наталка   Полтавка"   і "Москаль-чарівник" І.Котляревського в очолюваному ним Полтавському вільному театрі відкрили історію Українського професійного театру. Перший український репертуар був дуже нечисельний і обмежений творами Квітки-Основ'яненка, Гоголя (батька), Ващенка-Захарченка, Котляревського дещо пізніше Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова та ін. Тим-то не було довший час організовано на Україні постійної театральної дружини. Твори ті ставились любителями театрального мистецтва, або приватними трупами багатих поміщиків.

Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці 18 ст., та він був не український. Репертуар на нашій рідній мові хоч офіційно і не заборонявся, але фактично витісняється, вже хоч би через свою вбогість, бо драматична творчість після Котляревського і Квітки-Основ'яненка не розвивалася, не процвітала аж до часу Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, Лисенка.

Українська    драматургія          (І.Котляревський,      Г.КвіткаОснов'яненко, Д.Дмитренко та ін.) посідала значне місце в російськоукраїнських трупах І.Штейна, Л.Мютковського, І.Дрейга. Трупи виступали у 20-40-х рр. 19 ст. в містах України:

Харкові, Полтаві, Ромнах, Кременчуку, Києві, Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Чернігові, Одесі, Вознесенську, Херсоні, Єлизаветграді (тепер Кіровоград). У першій половині 19 ст. діяли кріпацькі (с. Сокиринці) та домашні (с. Кибинці) театри на Полтавщині. Українські п'єси ставили і польсько-російсько-українські трупи А. Змієвського, О. Лепкавського, П. Зелінської, С.Малиновського, які виступали переважно на Правобережній Україні (Кам'янець-Подільський, Житомир, Бердичів), а також у Києві та Одесі. П'єси українських авторів ставили в малому театрі в Москві (Гулака-Артемовського). На Україні першої половини 19 ст. щепкінські реалістичні принципи утверджували Л.Молотковська, А.Кравченко, Д.Журановський та ін. У Галичині аматорські вистави активізувалися 1848-1850рр. (Коломия, Львів, Перемишль, Тернопіль).ставилися здійснені І.Озеркевичем переробки п'єс І. Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, С.Писаревського. Спроби створити український професійний театр 1850р. не мали наслідків у зв'язку з реакцією, що настала після придушення революції 18481849рр. в Австрії. Було припинено аматорські вистави. На Закарпатті в першій половині 19 ст. аматори ставили тільки шкільні декламації, діалоги, інтермедії. У 60-х - першій половині 70-х рр. 19 ст. в містах

України (Київ, Чернігів, Полтава, Бобринець,

Єлизаветград, Херсон і ін.) активно розвивався російськоукраїнський аматорський театр, з яким пов'язана діяльність

М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, М.Лисенка. В окремих українських трупах ( Одеса, Катеринослав) в 1871-1836 рр. відновилися українські вистави. Емським актом 1876 український професійний і аматорський театр було заборонено. В 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа "Руський народний театр". Театр товариства "Руська бесіда" на чолі з

О.Бачинським. У 20 роках 19 ст. директором цього театру була Т.Романович. Репертуар становили п'єси українських авторів і перекладна драматургія. У 1864 році товариством "Руська бесіда" оголошено перший український драматичний конкурс на Закарпатті, в 60 роках 19 ст. відбувалися українські аматорські вистави в Ужгороді. Новий етап у розвитку українського театру почався в 1881 р., коли було послаблену дію Емського акту 1876 р. Циркуляром 1881 р. дозволялося виконувати на сцені п'єси, сцени і куплети написані українською мовою, але заборонялося створення спеціального українського театру, формування труп для виконання п'єс тільки українською мовою. Циркуляром 1884 р. заборонено вистави п'єс на історичну тематику, з життя інтелігенції, перекладних драматичних творів, в тому числі з російської мови. Незважаючи на ці суворі заборони, український театр у 80-90-х рр.19 ст. здобув широке визнання глядачів, передусім прогресивних кіл російської інтелігенції. Успіхи українського професійного театру цього періоду пов'язані з творчістю М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, М.Заньковецької, М.Садовського, Л.Саксаганського, Г.ЗатиркевичКарпинської, М.Лисенка та інших. У цей період високого рівня досягла українська драматургія. В ній розвивалися традиції І.Котляревського, І.Квітки-Основ'яненнка, Т.Шевченка, утверджувались реалізм і народність. Реалістичні тенденції виявлення насамперед в акторському і режисерському мистецтві. Українські мандрівні трупи М.Л.Кропивницького, М.Старицького,

П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого та М.Садовського. Українські театральні трупи другої половини 19 початку 20 століття виступали не тільки на Україні, а й інших територіях Російської імперії. Гастролі труп М. Кропивницького і М. Старицького в Петербурзі та Москві (1886-88) справили велике враження на прогресивну громадськість, зокрема на видатних діячів російської культури В.Стасова, П.Чайковського, Р.Рєпіна, Л.Толстого, А.Чехова, К.Станіславського. успішно виступали кращі українські трупи в містах центральної Росії, на Дону, Кубані, в Білорусії, Бессарабії, Польщі, Прибалтиці, на Закавказзі. Деякі невеликі трупи вже в 90-х рр. Мандрували в середній Азії, в Сибірі і на Далекому Сході. В 1893-94 трупа Г.Й.Деркача виступала в Франції (Париж, Бордо, Марсель). У 80-90-х рр. 19ст. у всіх губерніях та інших великих містах України виступали російські антрепризи. Найкращим з цих театрів було Київське драматичне товариство під керівництвом М.Соловцова, перетворене в 1893 р. на антрепризу, а згодом назване Театр "Соловцов". Під впливом театру Східної України у 80-90-х рр. 19 ст. розвивався театр товариства "Руська бесіда", в Галичині. В його репертуарі були п'єси східноукраїнських (М.Кропивницький, М.Старицький, І.КарпенкоКарий), західноукраїнських (І.Франко і ін.), російських (М.Гоголь, О.Островський) та європейських (Ж.Б.Мольєр, К.Гольдоні, Ф.Шіллер) драматургів. На початку 20 ст. художній рівень театру на Україні визначала трупа П.Саксаганського за участю М.Заньковецької. Під час першої російської революції 1905-1907 у 1906 було скасовано правові обмеження українського театру. В наступному десятиріччі діяли трупи

П.Саксаганського, Я.Гайдамаки, О.Суслова, О.Суходольського, Л.Сбініна та ін. Усіх українських труп у цей період налічувалось близькоЗОО. Велике значення для розвитку української сценічної культури мав перший український стаціонарний театр - театр Миколи Са-довського в Києві (1907-1919). Він розвивав прогресивні демократичні традиції реалістичного мистецтва М.Щепкіна й

М.Кропивницького. Поряд з українською класичною і п'єсами тогочасних українських драматургів до репертуару театру було включено перекладні твори російських (М.Гоголь, О.Островський,

Л.Толстой, А.Чехов) та зарубіжних (Ю.Словацький, Ю.Крашевський, Л.Ріден, Г.Гейєманс) драматургів. Театр Миколи Садовського розширив тематику своїх вистав (твори про життя інтелігенції та робітників), збагатив свій репертуар п'єсами різних жанрів (психологічна драма, комедія-сатира, висока трагедія, символічна драма тощо). Маючи яскраво виражений музично-драматичний характер, цей театр здійснив вистави опер С.Гулака-Артемовського,

М.Лисенка, М.Аркаса, Д.Січинського, Г.Козаченка, С.Монюшка, Б.Сметани. Незважаючи на новаторський характер мистецтва цього театру, в ньому відбулись суперечливі тенденції, характерні для кризи українського театру періоду столипінської реакції 1907-1910. В репертуарі з'явилися псевдоісторичні п'єси Л.Старицької - Черняхівської і пройняті міщанським індивідуалізмом драми В.Винниченка. З п'єс Лесі Українки лише одна - "Камінний господар" йшла на сцені його театру (1914). Передові діячі українського театру культури намагалися оповити національний театр. У 1912 М.Заньковецька і П.Саксаганський зробили спробу встановити в Харкові стаціонарний Український театр, але через брак матеріальних коштів цей намір не було здійснено. Новітня українська драматургія (зокрема твори Лесі Українки) не здобула в українському театрі початку 20 ст. відповідного своїй філософській проблематиці і новаторській поетиці сценічного втілення і не мала вирішального впливу на український театр початку 20 ст.. Російське сценічне мистецтво на Україні початку 20 ст. найкраще репрезентували Театр "Соловцов" у Києві трупа Харківського міського театру під керівництвом М.Синельникова, "Товариство нової драми" на чолі з

М.Мейєрхольдом (Херсон, Миколаїв, Полтава) та ін. Ці театри пропагували російську драматургічну класику (О.Островський, Л.Толстой, А.Чехов, М.Горький). Велике значення для розвитку театрального життя на Україні у 19 на початку 20 ст. мали гастролі видатних російських акторів О.Мартинова, Г.Федотової, М.Єрмилової, митців петербурзького Олександрійського та московського малого театрів на чолі з К.Станіславським і І.Немировичем-Данченком. В Галичині й на Буковині на початку 20 ст. продовжував свою роботу театр "Руська бесіда", який очолювали зокрема М.Садовський (19051906) та Й.Стадник (1906-1912). Тут виступала М.Заньковецька (19051906), почали свою діяльність А.Бучма, Лесь Курбас. В репертуарі крім українських авторів були п'єси російських (Л.Толстой, А.Чехов, М.Горький) і західноєвропейських (Г.Ібсен, Г.Гейєрманс, Е.Ростан) драматургів, а також вистави опер (С.Гулака-Артемовського, М.Лисенка, М.Аркаса, Д.Січинського, Д.Верді, Д.Пучіні та ін.). Крім театру товариства "Руська бесіда" діяли ще напівпрофесійні та аматорські театри - Буковинський народний театр, Гуцульський театр, "Тернопільські театральні вечори" та ін. На початку 20 ст. на Україні поширилися робітничі і селянські аматорські театри. У 1916 група театральної молоді, очолювана Л.Курбасом, організувала в Києві студію на базі якої виникло товариство "Молодий театр", метою якого було створення новаторського театру на основі найновіших досягнень російського та західноєвропейського сценічного мистецтва. Одним з найперших спектаклів "Молодого театру" (травень 1917) був сценічний етюд з історії революційного руху в Росії, інші вистави "Едіп-цар" Софокла, "Молодість" М.Гальбе. Діяльність цього колективу продовжувалась після жовтневого перевороту 1917. Український театр дожовтневого періоду пройшов складний період свого розвитку. В кінці 19 на початку 20 ст. він розвивався передусім, як театр романтичний (наявність сильного фольклорно-етнографічного елементу, синтетичність тощо), у якому дедалі зростала реалістична система виражальних засобів. Романтичний ступінь залишався надалі в українському театрі, зумовлюючи його музично-драматичний характер. Однак на його тлі вже з кінця 19 ст. послідовно утверджувалася соціально-психологічна драма, що сприяла остаточному закріпаченню сценічного реалізму в українському театрі. У 1982 за рішенням ЮНЕСКО відзначено 100-річчя українського професійного театру засноване М.Кропивницьким.

Після революції багато театрів було розформовано, перейменовано, змінився їх репертуар. Для керівництва театрами було створено Всеукраїнський театральний комітет. Засновано нові театри "Музична драма", яким керував Лесь Курбас, шість районних театрів в Києві. Реорганізовано музично-драматичну школу ім. Лисенка в музично-драматичний інститут ім. Лисенка, створено театральну академію в Києві. Але підконтрольним цензурі став репертуар театрів. Навіть п'єса "гайдамаки" Т.Шевченка була поставлена співзвучно з вимогами тогочасних подій. Протягом 1920-1923 рр. сформувалися нові театральні колективи 1920 на базі нового львівського театру та групи митців "Молодого театру" було створено театр ім. Франка, театр Київський український драматичний театр ім. І.Франка, театр працював у Черкасах, гастролював на Донбасі, грав у Харкові, з 1926 р. у Києві. В Києві 1920 р. почав діяти драмтеатр "Кийдрама", режисером якого був Лесь Курбас. У 1922 р. на базі цього театру створено театр "Березіль" У 1925 р. організовано театр ім. Л. Українки,1923 р. - ім. М.Заньковецької, який тепер є Львівським українським драматичним театром ім. М.Заньковецької. Значну допомогу цьому колективу надав П.Саксаганський. Він поставив тут п'єси У.Шекспіра "Отелло" та Ф.Шіплера "Розбійники". Театр гастролював в різних містах України. Але в цей час режисери були поставлені в такі умови, що мусили усучаснювати твори класиків, ставити п'єси в умовах часу, тому вони втратили свою первинну ідею.

В п'єсах критикувалася міщанська ідеологія "За двома зайцями", "Вій", "Пошились у дурні". Молоді колективи ставили п'єси сучасних авторів, в яких висвітлювали події революції і громадянської війни, звичайно, в потрібному тоді розумінні "Бронепоїзд 14-69".

Було створено театри в Харкові, Житомирі, Чернігові, Харкові, Хмельницькому, Полтаві. З 20-х років почали створюватись театри для дітей. Першим державним театром для дітей був Харківський (1922), з 1944 Львівський театр юного глядача ім. Горького. Дитячі театри створено у Дніпропетровську, Миколаєві, Донецьку, Одесі, Луганську. В той же час почали створюватись і російські театри в Одесі, Луганську, Донбасі, Харкові, Києві та так звані робітничо-селянські театри. В 20-х рр. робітничо-селянські театри перейменовано на робітничо-колгоспні. Ці театри були мандрівними, виступали в клубах, на невеликих сценах, або просто неба.

У 1925 засновано Одеську держдраму, у 1930 р. носив назву театр Революції, Одеський музично-драматичний театр. З'явились театри "Великий пролетар" в Харкові, "Червоний жрець" в Полтаві, а також театри робітничої молоді, в яких переважали твори аматорів початківців. Тому ці твори не відповідали естетичним запитам глядачів і проіснували не довго.

В 1929-1930-х рр. почали створюватись лялькові театри в Полтаві Одесі, Луганську, Харкові, Києві, Дніпропетровську. В ці роки почали виходити театральні журнали.

В репертуарі переважають теми соціалістичного реалізму, героїки революції, інтернаціональні зв'язки. В постановах центрального комітету партії гостро критикувалася стара театральна школа. Піднімається тематика соціалістичного реалізму. Високо ціняться твори О.Корнійчука, І.Кочерги. В 1944 р. створено Українське театральне товариство, яке організовує театральні фестивалі в столиці України. На цих фестивалях демонструються кращі прем'єри обласних театрів. Кадри для театрів готують:

Київський інститут театрального мистецтва ім. КарпенкаКарого, Харківський інститут мистецтв ім. Котляревського, інститути культури в Києві, Харкові, Рівному.

Але всю роботу театрів партія і уряд спрямовує на зміцнення зв'язків з практикою побудови нового суспільства. А тому в театрах в переважній більшості глядачі майже відсутні, або білети розповсюджувались насильницькими методами через партійні і комсомольські організації. Засуджуються ті режисери, які мають власну думку і свій стиль роботи. Все це сприяє занепаду театрального мистецтва.

З настанням часу, коли Україна стала незалежною державою, театри дістали свободу вибору репертуару. В театрах значно збільшилась кількість відвідувачів, вони набувають колись втрачений авторитет і славу.

Театральне мистецтво розвивалося і в Бережанах. Незабаром після створення у місті товариства "Боян", сюди завітав мандрівний театр під керівництвом Т.Романович. В 1880рр. в Бережанах побував також Львівський театр. В репертуарі були вистави "Галька", "Сватання на Гончарівці", "Циганський барон" та інші. Перші вистави відбулись під наметом, потім в замку Сенявських. В 1890-х рр. був збудований великий будинок "Католицький дім" на 500 місць, де почали поміщатися всі бажаючі. В тій залі йшли українські вистави, бережанці знайомилися з народним побутом, традиціями, рідними піснями. Які тривожили душу, будили народну свідомість.

На сцені "Католицького дому" виступали актори, гордість України, Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Ліпчаківський та інші.

В          1990-х        роках          традиції      театрального      мистецтва   на бережанщині відродили аматори "Просвіти" (керівник Я.Новоженець). своїми виставами "Мотря", "Тарас Бульба" та іншими, вони нагадали, що таланти на бережанщині є.

Вони невід’ємно пов’язані з соціально-економічними та суспільними умовами в державі і становищем в ній людини, особливо талановитої. В усі часи Україна постачала талановитими людьми вчену, наукову, мистецьку еліту панівних над нею держав - від Росії до Польщі, Австрії, Угорщини. і попри всі школи, муштри євшан-зілля (з українських степів для синів і дочок України) було сильнішим. І тоді на концертах світових сцен поруч з Чіо-чіо-сан жила українська пісня у виконанні блискучої співачки Соломії Крушельницької. А в стінах Петербурзької академії з-під пензля Т.Г.Шевченка оживали постаті українських дівчат: Катерина.

Крім того українці користались кожною нагодою аби представити свою культуру за кордоном. Вже у 1891 році львівський хор "Боян" побував з концертом у Празі, а в 1922 році повіз у закордонне концертне турне українську пісню хор О.Кошиця.

Метою для талановитих початкуючих художників на початку ХХ століття стала Краківська академія мистецтв. При сприянні Б. Лепкого належне визнання дістали молоді художники Новаківський, І.Труш, І.Крук, а їх мистецькі роботи виставлялися на виставках.

Та найбільшої трансформації наша культура досягла в останні сто літ масової еміграції українців за океан.

Першим емігрантом до Америки був отець Агапій Гончаренко, який відразу у 1865році заснував першу керамічну друкарню. У Сан-

Франциско він видавав газету "Вісник Аляски" російською, українською і англійською мовами. Невдовзі тут з "являються лікар Лаврентій Богун та інші освічені люди, як Заборовський, Немирич, Садовський, що багато разів публікувались в етнічній пресі.

Відомо, що до Бразилії першим у 1872 році приїхав Морозивич, за ним невдовзі невелика група буковинців поселилася в Парані, а в 1891р. десять родин зі Східної Галичини створили першу українську колонію.

На канадську землю українці Іван Пилипів та Василь Елиняк ступили восени 1891 року. Після них українці прибували до Канади ще трьома хвилями і нараховували 201 тисячу переселенців.

Ідучи за шматком хліба, чи шукаючи політичного притулку вони везли свою пам’ять, стародавню культуру, свої духовні цінності. Найперше, де виразили свою самобутність, це в будівництві житла і церков, в сакральному мистецтві. Українські храми будувалися здебільшого на пагорбках, в стилі українського бароко, з неперевершеними банями. При церквах відразу створювалися хори, які від час богослужінь виконували і до нині виконують твори Бортнянського Архангельського. .3 часі Різдвяних свят оживає рідна колядка, щедрівка, новорічне віншування, послухати яких сходиться і англомовна громада.

Тривалий час українська культура в еміграційних колах розвивалася на старокрайових традиціях в засадах, класичному пісенному репертуарі і тому українська діаспора з великим пієтизмом зустрічала концерти пісенно-танцювального мистецтва у постановці хору ім. Вірьовки, ансамблю Вірського, яких радянська влада випускала за межі держави.

В перші роки незалежності України наші вокальні групи і ансамблі прямо полонили близьке в далеке зарубіжжя, хоч не завжди їх репертуар і виконання задовольняють витончені смаки і уподобання нашої діаспори.

Дістали ширший вихід на зарубіжні виставки українські художники,     талановиті музиканти навчатися   в        престижних європейських музичних закладах. З високопрофесійними митцями пензля, різця чи талановитими виконавцями музичних творів охоче співпрацюють зарубіжні замовники, менеджери, продюсери.

Отже і в перспективі українська культура матиме своє поширення у світі.

Культурне життя української еміграції в Америці розпочалося з хорів і драматичних колективів. Перший хор створив В.Сіменович у 1887р. в Шенандоа. Вже перед Першою світовою війною видатні хорові ансамблі Існували у Філадельфії, Піттсбурзі, Нью-Йорку, Чикаго.

Першу українську аматорську драму “Знімчений Юрко" було поставлено у 1895 році в Оліфанті, а через 5 літ у тому самому місті мала дебют перша українсько-американська п’єса "Американський шляхтич", написане о. Стефаном Макарієм. Вона зображувала долю українського емігранта. Пізніше аматорські драматичні колективи творилися по всіх великих українських громадах.

Популярна українська опера "Запорожець за Дунаєм" була вперше поставлена на американській сцені силами нью-йоркської драматичної трупи у 1910 році. А до 1940 року вже ставилися українські опери "Наталка - Полтавка", "Катерина", "Тарас Бульба".

Мандолінні ансамблі і духові оркестри для парадів теж були популярним    засобом      задоволення         культурних          потреб      ранніх емігрантів.

Перший український маршовий оркестр був організований, у Шамокіні в 1891 році, а через кілька років вони вже були в Оліфанті, Мейфілді, Шанандоа, Піттсбурзі, Клівленді.

Хори, драматичні колективи та оркестри дуже спричинилися до проведення концертів, пам’ятних свят. Перше свято пам’яті Т.Г.Шевченка відбулося в Шамокіні в 1896 році, а до 1914 року таке свято стало щорічною подією в житті більшості українських громад. З нагоди ювілейних дат влаштовувалися святкування, присвячені І.Франкові, М.Драгоманову, М.Шашкевичу.

Новий етап в Історії української хорової музики почався з приїздом Українського Національного Хору під орудою О.Кошиця. Створений. у дні незалежності України, хор здійснив турне по Європі, а з 1922 року гастролював по Америці. Ось яку оцінку давали нашому хорові, української пісні музичні критики: "Нема нічого, що б хоч трохи наближалося до Кошиця в будь-якому хоровому співі, до якого ; призвичаєний західний. світ". "Кошиць різбить у ритмах", "Хор бездоганного ансамблю".

З легкої Кошицевої руки українським "Щедрик - щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка" стала популярною в американської публіки як класична різдвяна пісня.

Після рішення віддати Східну Галичину Польщі в 1923 році. Кошиць і більша частина хору залишились в Америці. Він реорганізував хор і з 1932 року разом з українською танцювальною групою Василя Авраменка відвідав ряд штатів. Це дало поштовх для виникнення нових хорів, для яких писали твори Роман Придаткевич, Михайло Гайворонський, а вокальні партії виконували Юрій Кириченко Лев Сорочинський, Юрій Бенецький.

До 1936 року створили ряд видатних хорових ансамблів - В.Левицький у Скрентоні, Юрій Кириченко в Нью-Йорку, Іван Атаманець у Детройті, Лев Сорочинський у Кліаленді, Юрій Бенецький у Чикаго, який 3 рази взяв перше місце в щорічних конкурсах серед 30 хорів з чотирьох штатів.

Якщо Кошицю називають "батьком" українського народного співу в Америці, то Василя Авраменка, який приїхав у США в І928р.,"батьком” українського танцю. Він казав, що "завдання його життя це - ознайомити світ з українським танком". Між 1930 і 1936 роками він створив до 50 танцювальних груп по всій Америці» Навчивши тисячі танцюристів, він влаштовував виступи спільно з українськими хорами. В одному з концерті; з нагоди річниці своєї школи брали участь оркестр народних Інструментів, хор на 100 голосів і понад 500 танцюристів. Музичний критик Генрі Бекет так писав про це: "...ми все ще схвильовані калейдоскопічним запалом танцю, багатством хору, співзвучністю аудиторії і одверто запальною натуральністю того, що насправді було на рівні блискучого українського народного фестивалю, ...чого бракує нашій країні - це ще більше українців. Від них американці можуть навчитися грати...".

Та найвищого рівня своєї ранньої кар’єри досягнув Авраменко 20 квітня 1935 року, коли його група виступала перед панею Елеонорою Рузвельт. Зустрінутий з ентузіазмом, Авраменко подарував дружині президента чудову збірку писанок.

Ще один аспект культурної діяльності - це участь української громади в двох Всесвітніх виставках, на яких українці широко представили Україну непересічному американцю.

В 1939 році українська громада мала свій день на НьюЙоркській Всесвітній виставці. У 1940 році у Клівленді було відкрито "Український Культурний Сад", в якому стояли статуї Т. Шевченка, І.Франка; Володимира Великого роботи скульптора О.Архипенка.

Пам’ятники Т.Шевченкові спорудили у Вашингтоні.

У 1950-х роках в Америку прибули ансамбль українських акторів під керівництвом В.Блаватського і театральна студія Й.Гірняка і О.Добровольської, які сильно збагатили український театр в Америці. По війні виникли і донині чарують своїм співом хори "Думка", "Прометей", "Кобзар," "Трембіта", "Дніпро", "Сурма". Найвидатніша хорова група на сьогодні - це Капела бандуристів імені Шевченка у Детройті, де співає знаний тенор, бережанець Теодозій Пришляк.

Українська    інструментальна музика        почала        набувати популярності з часу заснування Товариства друзів української музики. Михайло Гайворонський організував струнний оркестр, Роман

Савицький і інші вчителі музики заснували у 1952 році. Музичний інститут, який працює й до тепер.

Колишня львівська балерина Прийма-Богачевська відкрила балетну школу в Нью-Йорку, пріма-балерина Валентина Переяславець працювала понад чверть століття в американському балеті і підготувала американських зірок балету. Хореограф Джон Тарас нині балетмейстер в Нью-Йорк Сіті балеті.

Видатний співак-бас Павло Плішка, виступав у понад сорока ролях в Метрополітен Опері в Нью-Йорку, там же концертує і басбаритон Андрій Добрянський.

Лідія Артимів, піаністка виступала в концертах з Бретонським Клівлендським,        Нью-Йоркським, Мюнхенським      та      Берлінським симфонічними оркестрами.

Серед провідних голлівудських кінозірок е також українці – Анна Стен, Джон Годяк, Нік Адамчук, Майк Мазуркевич, Джек

Палагнюк, Юрій Дзундза, Вільям Шуст. Кінорежисер Славко Новицький дістав нагороди за фільми "Писанка", "Вівці". "За стерном долі” (з історії української еміграції в Америці).

Найславетнішим    українським         митцем       в        Америці      був Олександр Архипенко (помер в 1964 році) - автор 750 оригінальних скульптурних творів.        Директор    державної   мистецької збірки Смітсонівського музей сказав, що "вплив Архипенка на американських і європейських митців сягає двох поколінь і відчувається навіть тепер". Понад 120 українців належать до Об’єднання Митців Українців в Америці, серед них тернопільчани - Ака Перейма. Таня Осадца, на жаль нині вже покійні Михайло Мороз та Аполінарій Осадца. Яків Гйіздовський, В.Курилик. Е,Козак, С.Гординський.

Українські    письменники        і         поети          утворили      об’єднання українських письменників в екзилі "Слово".

Значний внесок в науку зробили хімік і дослідник атомної енергії в Гарвардському університеті Юрій Кістяковський, генетик Теодосій Добжанський, етномолог О.Граковськии., історики Тарас Гунчак, Мирослав Лабунька, Омелян Пріцак. З ініціативи емігрантів при Гарвардському університеті українознавчі студії та Український науковий Інститут.

На        американському континенті закладено   ряд    музеїв національної культури - в Чикаго, Клівленді, Детройті, Філадельфії, Нью-норку.

З осередку Української Православної Церкви в Савт Бавнд Бруку є музей, архів, дім культури з великою українознавчою бібліотекою; у Стенфорді - Український католицький діацезіальний музей і бібліотека, в Чикаго - український інститут модерного мистецтва. Одним з найбагатших і найцікавіших музеїв е Український музей у Нью-Йорку. Велика збірка емігрантських архівів міститься в Дослідному Центрі історії еміграції Мінесотського університету.

Широко розгорнута видавнича діяльність. Третя еміграція застала в Америці 29 українських газет і журналів, видавництва "Смолоскип", "Рідна школа". "Книгоспілка", "Булава". Книги цих видавництв сьогодні надходять в Україну і складають цілі бібліотеки діаспорної літератури.

Аналогічно будували своє життя українські емігранти в Канаді. Найперше поставили церкви, потім читальні, народні доми (на 1925 рік їх було вже 250), відкрили три Інститути їм. П.Могили в Саскатуні, св. Івана в Едмонтоні і св. Володимира в Торонто.

Життя та громадську діяльність координують Товариство об’єднання українських канадців. Комітет українців Канади (КУК), різні політичні, молодіжні, ветеранські, студентські, наукові, організації.

Український літературний рух розпочався на початку ХХ ст. піснями емігрантів про старий і новий край. Першим поетом був

Т.Федик. Збірник його пісень до 1927 року був виданий тиражем 50 тисяч примірників.

Відомі з тих часів імена поета і драматурга С.Ковбеля, автора багатьох п’єс Д.Гунькевича, поета О.Іваха, повістярів І.Данильчука, Т.Павличенка, І.Кіріяка, романіста М.Петріківського та авторів численних оповідань в Д. Колісника, О.Лугового, Г.Мазурик.

Після другої світової війни серед емігрантського загалу були відомі українські письменники О.Гай - Головко, Федір Одрач, Улас Самчук. Вже на канадській землі склався творчий доробок українців Богдана Мельника, автора власних книг і перекладача Франкових публіцистичних творів на англійську мову.

Образотворче мистецтво розвивалося переважно в галузі церковної архітектури, церковного малярства та прикладної реклами.

Найвиразнішими зразками українсько-канадської архітектури е церкви: Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, св.Володимира і Ольги в Вінніпегу, св. Йосафата в Західному Торонто, Покрови в Давфіні, св.Йосафата в Едмонтоні. Над проектами цих та інших церков працювали архітектори С.Тимошенко, В.Січинський, М.Фляка, Ю.Черненко.

Залишили свої імена в церковному малярстві художники, які приїхали до Канади після другої світової війни - Ю.Буцманюк, М.Дмитренко, В.Баляс, Л.Перфецький, В.Залуцький. У 1956 році вони об'єдналися в Українську Спілку образотворчих митців. До неї входив і наш земляк Володимир Беднарський. З під його пензля вийшло ряд картин на тему визвольних змагань. Історичної тематики, художні, святкові листівки. Художники влаштовують постійно свої виставки та організовують виставки художників з України. Для цієї мети забудовано спеціальні мистецькі галереї.

У         1975 році   завдяки       ініціативі    і         коштам      подружжя Шафранюків була створена канадсько-українська мистецька фундація, яка тільки за 10 років свого Існування влаштувала 150 мистецьких виставок більше як для 100 художників, серед них Едвард Козак, Яків Гніздовський, Юрій Козак. А на “Світовій виставці українських митців" було показано 120 творів 87 художників із дев’яти країн світу. Голова Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО) Оксана Бризгук-Сокадик оцінила роботу цієї мистецької фундації так: "Мистецька галерея робить величезну пропагандисту працю між не українцями Торонто й Онтаріо та насичує почуттям гордості нашу молодь своєю професійністю та багатством культури".

Музичне життя української громади на початках визначала хорове мистецтво, центром якого був Вінніпег. Окрім того Вінніпег став центром збереження і вивчення Шашкевичівської творчості, тут було створено інститут-заповідник Шашкевича, видавався 20 років часопис "Шашкевичіана” а нещодавно видано чарунковий збірник пісень на слова Шашкевича і про Шашкевича.

Але повернемося до хорового співу, у програмах якого були твори М.Лисенка, П.Ніщинського, Ф.Колесси, О.Нижанківського. З приїздом хору і його диригента О.Кошиця музичне життя дістало новий імпульс. Постали хори "Боян", "Бандурист", українським національний хор, а провадили їх диригенти К.Андрусипшн, Я.Козарук, Е.Турула, П.Маценко.

Після другої світової війни до диригентських пультів стають професіонали. Хор "Україна" працює під орудою Н.Городовенка, Хор "Прометем" - П.Туркевича, Хор дивізійників "Бурлака" – Ю. Гнатюка, хор СУМ -В.Кардана.

Щорічно влаштовуються Шевченківські концерти, в яких беруть участь Українським оперний хор, театральний ансамбль "Заграва", симфонічним оркестр.

На особливу відзнаку заслуговує дівочий хор "Веснівка" під диригентурою К.Зорич-Кондрацької. Він з концертами об’їздив Канаду, США, Європу, декілька років тому був в Україні, має декілька платівок на Всеукраїнських хорових конкурсах, дістає перші нагороди. Поставив змодернізовану оперу М. Дісенка "Коза-Дереза". У їх програмі твори М.Леонтовича, Бортнянського, М.Фоменка, Г.Майбороди. В.Івасюка, М.Лісенка, С.Людкевича.

Молода генерація українців має талановитих оперних співаків - Роксоляну Росляк, Еда Іванка, молодих композиторів Зеню Кушпету і Ларису Кузьменко, скрипалів Марка Сабата, Степана Старика. В Торонто відкрито Музичний інститут ім. М.Лисенка та музичний факультет Торонтського університету. Е також українські театральні і танцювальні колективи.

Як ні в жодній державі в Канаді українська преса е багаточисельна  до 40 періодичних видань. Книжкова продукція друкується у видавництвах "Гомін України", "Добра книжка", "Тризуб", "Новий шлях".

І закінчити цей розділ можна признанням видавничому комітетові "Бережанська земля" в Торонто, на чолі з Левком Бабієм та Ярославом Гункою, які в даний час виданий другий том книги "Бережанська земля".

Як  пише Сергій Скельчик: "Українське культурне життя в Австралії можливо е найбільш активним у діаспорі, зважаючи на кількість українців у цій країні". Якщо взяти до уваги, що Енциклопедія діаспори готується ще до друку, то українці в Австралії і в 1966 році і в 1994 році висвітлювали своє життя на континенті випуском двох поважних друкованих Альманахів загальним обсягом до 1800 сторінок та на сторінках часопису "Вільна думка". Звідти ми і почерпнули дані що українська література була тут створена людьми, які починали писати ще на рідній, землі. На сьогодні це 60 осіб, що видають власні книжки і регулярно друкуються в часописах. Ось декілька імен - Д.Нитченко, Ю. Борець, Б. Сірко, Леся Ткач, Е.Гаран, Е.Онуфрієнко та інші.

В 50-60-ті роки українська спільнота питалася розвитком театрів: театр ім. Л.Курбаса в Мельбурні, Театр малих жанрів в Аделаїді. Та від’їзд провідних виконавців ролей спричинився до занепаду цього виду мистецтва. Натомість трете молоде покоління віддає перевагу музиці і танцям.

Продовжують активно діяти хори, найвідоміші з яких "Боян" в Сіднеї, "Чайка" і "Кафедральний. хор" в Мельбурні, "Гомін" в Аделаїді. В; цих містах створені школи гри на бандурі, а гру вихованця цієї школи знаменитого В.Мішанова мали щастя слухати в Бережанах. Серед професійних музикантів Австралії відомі імена А.Мірошник, О.Тарнавської, Л.Юрківа, К.Скрипченка.

З танцювальних самодіяльних груп найвищого мистецького рівня досягли народний балет "Дніпро" ансамбль "Сонячний промінь", "Кубанські козаки". Від 1967 року існує Спілка українських образотворчих митців Австралії, членом якої був найвідоміший маляр Михайло Кміт.

З духовними надбаннями українців в Австралії можна познайомитися в Музеї українського мистецтва в Мельбурні при катедрі УКЦ, де зібрано понад 3 тисячі експонатів: вишивка, одяг, тканини, кераміка, писанки, ікони і інше.

Українці свідомі того, що відхід старшого покоління спричинить якісну і кількісну зміну в українськім культурі Австралії. Тому аби не перервати кровного зв’язку. постійно в Австралії концертують провідні діячі культури України. В даний час в Австралії авторські концерти композитора Мирослава Скорика і солістки опери, Львова та Праги Світлани Годлевської. А також виставка малюнків дітей з України.

Після Австралії по кількості українців іде Англія - 20 тисяч чоловік. Життя громади організовано зосереджується при клубах і домівках і українське мистецтво плекається при громадських установах. Тут українську пісню пропагують хори "Гомін" (директор Я.Бабуняк), "Діброва" (директор Я.Гаврилюк), танець-ансамблі "Крилаті", "Орлик", "Говерля". Українське народне мистецтво презентується в бібліотеці і музеї Т.Г.Шевченка, при централі СУБ в Лондоні та в музеї ім. Алли Горської в Манчестері.

В європейських країнах у різні часи українські громади мали різну чисельність. Як от в Австрії в роки першої світової війни перебували до 50 тисяч українців і Відень був центром українського як громадського так і культурно-освітнього життя. А в 1973 році до причастя приступило лише 4 українських дітей. і все ж відомий композитор А.Гнатишин видав співаник для української молоді "Співаймо". Хор церкви св. Варвари, награв кілька платівок з народними і церковними піснями. Три платівки записав бас-квартет "Тарас Бульба" (коляда, народні й релігійні пісні). Велику просвітницьку роботу робить Союз українських філателістів, влаштовуючи щорічно виставки марок.

Не залишаються бездіяльними українські громади і в інших європейських державах. Зокрема в Польщі товариство українців під орудою В.Мокрого проводить велику роботу в Кракові. Осередком мистецької роботи став музей ім. Б.Лепкого. Це ніби в пам’ять про роки життя і праці українського письменника, навколо якого на початку ХХ ст., а потім від І925року і до 1941 року групувалися українці, а його дім називали "українською амбасадою".

Центром літературно-мистецького життя української еміграції була передвоєнна Прага.

Але на нинішній час тут, як і в інших країнах, перебування сучасних українців тимчасове, викликане економічною скрутою своїм державі, отже про творення мистецького життя мова не ведеться.

Зіткнувшись в ході опрацювання цієї теми з чисельним матеріалом, що з’явився окремими виданнями чи побіжними публікаціями в періодичнім пресі, приходивши до висновку що українська діаспора, особливо на американському континенті не розчинилися в чужомовному середовищі,  а тривалий час працювала над збереженням своєї мови, культури, літератури. Сьогодні дослідникам відкривається широке поле праці над темою "Вилив україністики на світову культуру". Початки зробив бібліотекар і музикознавець з м. Елізабет штат Нью-Джерсі Роман Савицький на тему "Українська пісня в світі". Є окремі публікації вузьчих тем, як от про творчу спадщину Я.Гніздовського, В.Дурилика, поетеси і художниці Віри Вовк.

Поки що цей материк має менший запит навіть в живучих на Україні, нас більше цікавлять історико-філософські та наукові набутки українців в часі їх еміграційного життя. Адже правда історії для них була упродовж більш як півстоліття доступною. І вони зберегли її для нас в первозданному стані, в яке нас заводило перебування під пануванням радянської тоталітарної системи.

Але роки доступного спілкування з українською діаспорою відкрили для нас і таке явище, як помітне ослаблення українського духу, особливо в молодій, генерації. Це природно переносить на нас, живучих в Україні, завдання праці та відкрить, навіть в першу задля себе, хто ми українці в світі і яка частка нашої культури у цілому світовому мистецькому процесі.

 

 

 

1.           Музика України. Загальний  історичний огляд.

2.           Музика України. Українські народні музичні інструменти.

3.           Музика    України.     Творчість   композиторів       Бортнянського, Березовського, Веделя.

4.           Театр України. Загальний  історичний огляд. 

5.           Театр України. Драми, містерії, шкільний театр.

6.           Театр України. Українські інтермедії, інтерлюдії, та традиції Вертепу.

7.           Театр України. Дворові, палацові, кріпацькі театри.

8.           Театр       України.     Зародження         та      розвиток        українського професійного театру.

9.           Декоративно     –        прикладне мистецтво   України.     Загальний історичний огляд.

10.       Декоративно – прикладне мистецтво України. Художня обробка дерева.

11.       Декоративно – прикладне мистецтво України. Українська народна писанка.

12.       Декоративно – прикладне мистецтво України. Українська народна кераміка.

13.       Декоративно – прикладне мистецтво України. Художній метал та ювелірне мистецтво України.

14.       Декоративно – прикладне мистецтво України. Художнє ткацтво та художня вишивка України.

15.       Архітектура України. Загальний  історичний огляд.

16.       Архітектура України. Українське Бароко.

17.       Архітектура України. Традиції народного будівництва.

18.       Живопис України. Типи, види, техніки, жанри живопису.

19.       Живопис України. Традиції Українського іконопису.

20.       Українська скульптура. Загальний  огляд.

21.       Народний одяг України.

22.       Дієтологія України.

23.       Обрядові традиції України.

24.       Весільний обряд України.

25.       Освіта в Україні. Загальний  історичний огляд.

26.       Освіта в Україні. Традиції народної педагогіки.

 

 

 

Основна

Грушевський М. Про старі часи на Україні. К.. 1991 р.

Увакін. Оповіді про стародавній Київ. К., 1992р.

Грушевський М. Очерки истории украипского народа. К.. 1990р. І. Борщак. Іван Мазепа. Тернопіль. 1991р.

Теорія та історія світової та української культури. Львів, 1992р.

Полікарпов. Лекції ї історії світової культури. Харків, 1990р.

Крип’якевич. Історія української культури. Львів, 1937р.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. Львів. 1994р.

Українська культура, історія га сучасність. Львів, 1994р.

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування української о народу. 

Бартеньєв. Основы архитектурных знаний. М., 1964г. 

Асєєв. Джерела мистецтва Київської Русі. К., 1993р. 

Логвин. По Україні. К., 1968р.

Л. Силенно. Мага віра. Н’ю - Йорк, 1979р.

Білецький. Український портретний живопис. К.. 1967р.

Овсійчук. Архітектурні пам'ятки Львова. Львів. 1964р. 

Заболотний. Український народний живопис. К., ]967р. 

Тяжелов. Мистецтво Західної Європи. М.. 1984р. 

Яворницький. З української старовини. К., 1991р.

Наумко. Культура, побут, населення України. К., 1993р.

Українська га зарубіжна культура. К., 2000р.

Г.Лозко. Народознавство України. К., 1995р.

В.Хоменко. Українська та зарубіжна культура. Київ НАУ 2002р.

В. Лобас. Українська та зарубіжна культура МАУП. Київ 2000р.

Г. Пестишева УТЗК Київ 2002р.

М.Зикович У13К Київ "Знання"- 2000р.   

В.М.Пічі «Культурологія» Львів «Магнолія плюс» 2003 р.      

 

Додаткова

Багацький В.В., Кормич Л.І. Культурологія: історія і теорія світової культури XX століття: Навчальний посібник. - К., 2004.

Бокань В.А. Культурологія: Навчальний посібник. - К., 2003.

Греченко В.А. та ін. Історія світової та української культури: Підручник для виш,, закл. освіти. / В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко -К., 2000.

Гриценко Т.Б., Сироватський С.А. Усна народна творчість як різновид народної творчості: Навчальні та методичні рекомендації до вивчення окремих розділів курсу "Українська та світова культура" і до проведення наукових досліджень студентами з фольклористики та краєзнавства. - К., 2003..

Культурологія: Курс лекцій / Під ред. А.Г. Баканурського, Г.Є. Краснокутського, Л.Л. Сауленко. - К., 2004.

Культурологія: теорія та історія культури: Навчальний посібник / За ред. І.І.. Тюрменко, О.Д. Горбула. - К., 2004.

Олійник Л.С., Мельничук Т.Ф. Музика як вид мистецтва: Навчальні та методичні рекомендації до вивчення окремих розділів курсу

"Українська та світова культура". - К., 2004.