Конспект Степан Васильченко

Про матеріал

Матеріал стане у нагоді при підготовці до уроку присвяченому життя і творчості письменника. Можна використовувати при підготовці до позакласних виховних заходів.

Перегляд файлу

Степан Васильченко

 

Степан Васильович Панасенко народився 8 січня 1879 року в сім'ї шевця у містечку Ічні на Чернігівщині. Батько прекрасно розумів, що його багатодітна сім'я приречена на бідування, оскільки як він не старався, вибитися із злиднів не міг. Усі надії швець покладав на науку та на сумлінність дітей: "Ні землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті. Учіться, діти, та шукайте других шляхів".

Закінчивши Ічнянську початкову школу "кращим учнем", Степан вступає до Коростишівської учительської семінарії. Це стало подією у всьому роді Панасенків, тому проводжали майбутнього письменника урочисто і щиро, про що пізніше він згадував: "Між моїм родом – батьками, дідами, самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, першим пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощай, рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море... Вернуся до тебе, проте вернуся – іншим".

Прибувши у свою першу, Потоцьку однокласну школу на Канівщині, молодий учитель почав вести "Записки учителя", своєрідний щоденник, який закінчив аж у 1904 році. Письменник бачив, як російський уряд утискує вчителів, прагне бачити молоде покоління українців затурканим і зламаним. Вражало вчителя й те, як хитрістю й силою відривали українських хліборобів від рідної землі, щоб вони освоювали для Росії Сибір чи цілину. Саме темі переселення він присвятив свою першу поему "Розбита бандура", надіслав її до "Киевской старины", але твір так і не був надрукований.

Першим опублікованим твором письменника, який вибрав собі псевдонім Васильченко, стало оповідання з учительського життя "Не устоял". Головний персонаж цього твору зламався під тиском обставин, тому суттєво відрізнявся від небагатьох вчителів, до когорти яких належав й автор, які знайшли сили не здати ся навіть у найскладніших ситуаціях.

У 1904 році письменник вступив до Глухівського учительського інституту, але так і не закінчив його, бо рвався до кипучої педагогічної діяльності на практиці. Цього разу місцем роботи він вибрав Донбас, але майже відразу після приїзду був заарештований через звинувачення у повстанні шахтарів Горлівки. З Бахмутської тюрми Степан Васильченко вийшов ледве живий, бо переніс тиф. Письменника звільнили за відсутністю доказів вини, але все одно заборонили вчителювати. Приватні уроки не могли забезпечити письменника навіть хлібом насущним, тому він повернувся до Ічні, де й написав більшу частину своїх творів: "Роман", "У панів", "Мужицька арифметика", "На чужину", "Дощ", "В хуртовину".

Певним здобутком у творчості Васильченка стала повість "Талант", співзвучна Тесленковому "Страченому життю".

Говорячи про Васильченка-письменника, не слід забувати і про його педагогічний доробок. Він відстоював право українських учнів вчитися рідною мовою. У статті "Народна школа і рідна мова на Вкраїні" Степан Васильченко виклав свої прогресивні думки про навчання маленьких українців.

Пробував себе С.Васильченко й у драматургії. Його драматичні твори "На перші гулі", "Недоросток", "Зіля-королевич", "В холодку" мають високу сценічність.

У двадцятих роках С.Васильченко вирішив повернутися до педагогічної діяльності. Письменник і педагог від Бога сподівався, що все змінилося на краще: "Після перших бур, коли в порожній холодній школі почали з'являтися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову українську школу". Марні сподівання! У радянській школі Васильченко застав ще більші злидні, ще страшнішу залежність учителя від влади.

З розпачем письменник писав про кричуще окозамилювання на кожному кроці, яке чинили радянські діячі від культури і від освіти: "І коли б школа зовсім зникла,... коли б на місці гуляв вітер на руїнах, а замість учителів лежав їх мертвий труп – і тоді б ще штовхали його своїм чоботом, топтали б по руках і запобігливо кричали: школа росте, школа оновлюється..." Письменника обурювало, що предмет української літератури в школі зробили допоміжним, що він мав відігравати роль своєрідної наочності. У новелі "Комплекси", розповідається, як учителька біології не змогла знайти художнього твору до теми "Кажан" і зацитувала Шевченків "Садок вишневий коло хати", замінивши Кобзареві слова на рядок "Кажан над вишнями летить". Письменник показав комічне і трагічне водночас становище радянського вчителя.

Педагог бачив, якою неймовірною ціною здоров'я голодних і босих учителів робилися тодішні виставки, матеріали яких так ніхто і не використовував: "Гляньте на виставки: стіни в комплексах, в таблицях, діаграмах – явно брехливих, явно лакейсько-холодних... Дайте доброго слідчого, і він викриє тут, як калічаться кращі сили учнів, з яких зробили фахівців для виставки, викриє безліч змарнованого часу, поту, прокльонів і сліз учительських".

Письменник працював вихователем дитячого будинку, згодом (у 1922-1928 роках) – учителем української мови та літератури шістдесят першої школи ім. І.Франка у Києві, у цей час він не полишав і творчості: з'явилися такі твори, як "Чайка", "На калиновім мості", "Фіалки".

У двадцяті роки письменника все більше приваблювала драматургія: з'явилися драми "Минають дні", "Іван Гус" (за мотивами "Єретика" Шевченка), "Кармелюк".

Захоплювався С.Васильченко і кіносценаріями. Деякі з них – це перероблені прозові твори письменника, інші – написані за народними піснями ("Бондарівна", "Ой, не ходи, Грицю").

Особливе значення мав задум Степана Васильченка написати роман-епопею про Т.Шевченка "Широкий шлях". На жаль, письменник встиг викінчити лише першу частину із запланованих п'яти ("В бур'янах"), проте навіть ця невеличка літературна річ досі вважається найкращим художнім твором про дитячі літа Кобзаря.

Був Степан Васильченко людиною активною, патріотично налаштованою. Не жив, а горів. Помер усього п'ятдесятичотирирічним – 11 серпня 1932 року в Києві. І літературні, й методично-педагогічні праці письменника ще чекають дослідника, оскільки деякі з них у радянські часи не публікувалися жодного разу.

 

Олесь Гончар

 

Учитель з Ічні

 

У когорті майстрів української класичної новелістики Степан Васильченко посідає чільне місце. Його творчість ось уже багато років користується незмінною любов'ю. Для людей мого покоління з дитинства знайоме ім'я цього письменника. Оповідання «Мужицька арихметика», «Талант», «Циганка», «Осінній ескіз» стрічалися нам іще в шкільних хрестоматіях, читанках. Окремі місця з його творів учителька читала напам'ять у класі, і в її устах слово письменника набувало особливої сердечності, захоплюючи своєю якоюсь справді чарівною силою. Широко знана п'єса з народного життя «На перші гулі», ця річ так і яскрить гумором, зігріта м'яким ліризмом, завдяки чому довгий час входила до репертуару шкільних і сільських драмгуртків. А повість «В бур’янах» про дитинство Тараса, безперечно належить до кращих творів нашої художньої Шевченкіани.

Слово Степана Васильченка не застаріло, і це свідчить багато про що. Чим же приваблює нас творчість цього письменника? Завдяки чому й нині воно зберігає свого первісну свіжість, живе й природно входить у вашу свідомість, збагачуючи душу високим і прекрасним нарівні з кращими творами російської й української класики?

Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості, нехай навіть це буде всього-на-всього безпритульний хлопчисько, що прижився в тюрмі, «пацанок» з однойменної новели чи герой кількох оповідань невдаха-вчитель – зацькована, затуркана істота, що відбила в собі всю безправність дореволюційної школи на Україні. Талант мужності й талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості, і в життєвих вчинках.

Віддавши багато років учителюванню, Васильченко охочіше за все писав про школу і для школи. Але хоч мовиться про письменника-педагога, творам його зовсім чужі моралізаторство, повчальний тон – перед нами справжній художник, який цілком довіряє переконливій силі образу. Знавець народної душі, Васильченко відкривав в ній дедалі нові якості, захоплюється працелюбністю, високою моральною силою, яскравою талановитістю свого народу, яка з особливою красою виявляється в дітях – тямущих, веселих, пустотливих героях письменника.

Поезія оповідань Степана Васильченка – в їхній людяності. Стиснуті, емоційно наснажені, вони відзначаються теплотою, душевною інтонацією, тонким психологізмом, внутрішньою делікатністю й совісністю – одне слово, тими якостями, які так зворушують нас, скажімо, в художній прозі Антона Павловича Чехова.

Майстерність Степана Васильченка не потребувала зовнішніх ефектів. Він був чутливий і до музики слова, постійно вдосконалював свій літературний стиль, збагачуючи його народною образністю і пісенною ритмікою, та все ж головною його турботою залишалося прагнення до граничної життєвої правди.

Крізь усі випробування долі письменник проносить віру в краще майбутнє. Сюжети його оповідань можуть бути трагічні, картини сумні, але й тоді душі героїв несуть у собі світло надії, мовби лягав на них відблиск вранішньої зорі.

Поезія отроцтва, чистота дитячої душі, її світлі мрії, фантазії, пристрасті, що тільки зароджуються, – це, мабуть, найулюбленіші мотиви творчості Степана Васильченка. До нього мало кому з наших прозаїків щастило так проникливо заглянути у світ дитячої психології, з такою чуйністю, делікатністю, ніжністю доторкнутися до найзаповітнішого в ній, інколи з сумом, а інколи з мудрою усмішкою, з лагідним гумором передати радощі й печалі юної душі, бурхливі пристрасті маленької людини, в примхах, витівках і пустощах якої виражається глибоко пережита відповідь на образи й прикрощі.

Герої Степана Васильченка бувають нещасливі, проте вони не ущербні і кращим з них знайома краса мужності дружби, товариства, вони здатні захистити слабкішого, не принизити свою гідність – це люди здорової народної моралі.

Професійний педагог, патріот і гуманіст, Степан Васильченко може бути уособленням того, що ми вкладаємо в поняття народний учитель. Незгасаючий інтерес сучасних читачів, надто вчителів, школярів, молоді, до його творів пояснюється, певно, тим, що в особі цього письменника поєдналися проникливий лірик, дотепний художник і досвідчений педагог-вихователь, здатний ненав'язливо, з незмінними доброзичливістю й тактовністю сказати юному читачеві потрібне правильне слово на початку його життєвого шляху. Шляхетність, інтелігентність, відданість обов'язкові – все це було і у Васильченка, все це він, людина передових демократичних переконань, що самовіддано трудилася в ім'я духовного розвитку свого і народу, проніс крізь роки й десятиліття. І ще було в ньому якесь по-юнацькому загострене почуття прекрасного і той вроджений оптимізм, життєрадісність міцної народної натури, що надавали світлого, стверджувального характеру навіть тим його творам, в яких відбилися похмурі картини минулого.

doc
До підручника
Українська література 10 клас (Міщенко О.І.)
Додано
13 серпня 2018
Переглядів
458
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку