Конспект уроку Інтимна лірика поета. «Чого являєшся мені у сні...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калино, чого в лузі гнешся?...» (зб. «Зів’яле листя»)

Конспект уроку

 

Тема. Інтимна лірика поета. «Чого являєшся мені у сні...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Червона калино, чого в лузі гнешся?...» (зб. «Зів’яле листя»)

Мета. Ознайомити учнів з ліричною драмою «Зів’яле листя», пояснити особливості збірки. Розвивати навички аналізу ліричного твору, поглиблювати вивчене про ліричного героя. Виховувати почуття прекрасного.

 

Хід уроку:

І. Організаційний момент

ІІ. Оголошення теми, мети уроку, мотивація навчальної діяльності.

- Сьогодні на уроці ми детально ознайомимося зі збіркою Івана Франка „Зів’яле листя”. Уважно слухаючи та обговорюючи вірші збірки, ви легко зможете написати відгук на неї вдома. Ваше завдання сьогодні – визначити основний мотив збірки.

ІІІ. Сприймання, усвідомлення нових знань.

1. Розповідь викладача: У 1896р. сорокалітній І. Франко видав окремою книжечкою „Зів’яле листя”. У ній поет жалкує за навіки втраченим коханням і образно називає три її розділи „жмутками”. Яке ж місце займало кохання в житті самого Франка?

 2. Виразне читання учнем  уривка з вірша  «Тричі мені являлася мені любов...»:

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея, біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

“Мені не жить, тож най умру одна!”

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Явилась третя — женщина чи звір?

Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне, —

Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!

Вона й мене на хвилю не пустилась,

 

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійми,

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стисне.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

 

 3. Повідомлення викладача про Ольгу Рошкевич, Юзефу Дзвонковську і Целіну Журавську   

Любов великих людей - завжди легенда.

Про особисте життя видатних людей треба говорити дуже делікатно й обережно. Бо це та сфера життя людини, яка часто не піддається логіці.

Чи винен Франко, що втратив Ольгу Рошкевич? Чи  хотів злого, коли вирішив поєднати своє життя з Ольгою Хоружинською вже не з любові, а з глибокої поваги до неї? Отже, сьогодні йтиметься про жінок у долі Франка.

 

 "Тричі мені являлася любов, - зізнається поет. У листі до   Агаталгела Кримського від 8 серпня 1898 року Франко писав:

“Майже всі писання пливуть з особистих імпульсів... усі вони напоєні, так сказати, кров'ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони... є частками моєї біографії... Значний вплив на моє життя, а, значить, також  на мою літературу мали зносити мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич"...

Це була найбільша і взаємна любов у Івановому та Ольжиному  житті.

 Ольга Рошкевич була освіченою. Вона перекладала Золя і  Гонкурів, роман Ланської "Обрусителі", оповідання шведської письменниці Марії-Софії Шварц "Сімнадцяті і двадцять перші уродини". Збирала весільні пісні (збірка "Наша любов тривала 10літ"), працювала у виданнях Франка, стежила за розвитком жіночого руху, були причетною до відкриття у Станіславі (тепер Івано-Франківську) жіночої гімназії. Франко присвятив їй свою першу збірку "Баляди і розкази".

 “Скінчивши 7-й клас гімназії, я перший раз пустився під час вакації в дальню мандрівку. Перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия... зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі..."

 То був 1874 рік. Від цього часу Франко залишить своє серце в Лолині... Сюди, в Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі.

 "Певне, покажусь Вам, може, нудним, нетовариським, потайним, але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків, - чужий і самітній між чужими людьми, так і виріс. Я не мав жодного товариства, окрім книг. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною... Ось я побачив Вас..."

 Він ділиться  з  нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом.

 Вони мріяли одружитися. Для себе готували подарунок: збірку весільних пісень з Лолина, які збирала Ольга. Збірці судилося вийти тоді, коли Іван та Ольга вже були не разом.

 Перешкодою до щастя став арешт Франка та його захоплення соціалізмом. Священик Рошкевич, батько нареченої, Іванові цього простити не міг, хоч дуже поважав його, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

 Ні, Франко здався не відразу. Що з того, що вигнав батько Ольги, що проти їхнього зв'язку весь світ? Ольга ж його кохає!

 Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає через Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга ховається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно було потерти цибулиною, щоб проявився текст.

 У хату щодня сварки. Мама нарікає на свою долю, що нагородила її такою впертою донькою. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж.

 Ольга, начитавшись роману Чернишевського "Що робити?", надумала фіктивно одружитися, щоб вийти з-під опіки батька. Але церковний шлюб з Володимиром Озаркевичем, теж священиком, ніжним, делікатним братом майбутньої української письменниці Наталі Кобринської, був довічним.

 Перед одруженням Ольга пише до Франка: "Не кажи, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш, - що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно пов'язане з твоєю роботою, з твоїми думками. Мене не буде ніхто примушувати; буду працювати, оскільки лиш зможу, і буду з того рада".

 Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього - крововилив.

 У відповідь на Ольжин лист Франко написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, їх наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов.

 "Наші шанси не рівні. Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними... Але мені нема вибору аніякого: втративши Тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, а притім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєю..."

 Ольга отримує ще один лист від Франка.

 Чи не тоді з'явилася 4-та і 5-та пісні "Картки любові", хоч датовані вони 1880 роком?

 Драма любові Ольги Рошкевич та Івана Франка - типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він перелив свій біль у найкращі поезії - вона ж на сім замків закрила своє горе.

 Шлюб з Володимиром Озаркевичем   Ольга Рошкевич  узяла в Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитись на "підупалій в громадській опінії" бідній дочці провінційного священика. Тільки потім усе стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар'єрою, переносячи глузування близьких, протягнув руку колишній Франковій нареченій. Протягнув з пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатися корисною роботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

 Для Франка протягом усього життя було священним ім'я Ольги, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж Михайлині заповіла покласти їй у труну листи, з якими не хотіла розлучатися й після смерті і які тепер, звісно, втрачені для читачів. Але осуджувати Ольгу за цей вчинок не можемо: кожна людина має право на своє, особисте, на свою таємницю.

 Франко напрочуд точно й тонко подає образ коханої жінки, наче тонким різцем вирізьблює його з граніту. Для змалювання непорочної чистоти Ольги, її високої духовності використовує запозичений з Біблії символ - білу лілію.

 Коли чуття в ньому брали гору над холодними роздумами, всі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги - то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в "Украденому щасті", еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.

 У дні, коли втратив Ольгу, прийшов він у гості до Ольги Білинської. Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. "Пісеньки "Понад тими гороньками" та "Одна гора високая, а другая низька" полонили були наші душі, - згадує Білинська. - Ми задумалися. Ніхто не ворухнувсь. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Швидко встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотились по лиці..."

 Станіславські друзі Франка постійно згадують одне ім'я - Юзефа Дзвонковська. З їхніх розмов постає образ надзвичайно вродливої, розумної дівчини з досить-таки передовими й оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була окрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна, добра... Може, це від того, гадали вони, що Юзефа "високого походження". А може, вона присвятила себе чомусь високому, їм не зрозумілому. Вона таки справжня загадка.

 Розмови про Юзефу інтригують Франка. Інтригують настільки, що він прагне побачити її.

 Фелікс Дашинський, друг Івана, пише йому, що такої красуні, як Юзефа, він не бачив. "Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки... обняти тільки раз - і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім всього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись в огонь або в воду... Це якийсь диявол, а не жінка! А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом - тримає людей на поводку - нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Вона - суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій люди малюють ідеали, - найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності".

 На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка "польськості" швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного - витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій.

 Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб покохав якусь достойну його любові дівчину. Нехай він оглянеться по світу. Світ такий широкий... Вона наперед благословляє його на любов.

 Франко сприймає ці слова Ольги як глум. Про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли, втративши її, він утратив усяку надію на любов будь-якої жінки?

 Він знає, що в "теперішніх часах" в питаннях любові потрібно бути практичним. А як із серцем, з почуттям? Як бути з ними?

 І ось Станіслав, будинок за письменницькою рампою. Юзефа... Десь у вересні-жовтні 1883 року Франко написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з просьбою "о руку і серце" її дочки. , Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: "Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому... Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що Вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним". Відмова Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним, тому звинувачує її в цьому...

 1886 року Франко пише образок "Не спитавши броду" з сучасного галицького життя. Дослідники творчості письменника запевняють, що в основу твору покладено події, пов'язані зі станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-небудь, як сама Юзефа Дзвонковська... "Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губами", "струнка, скромно, навіть дуже просто скроєний одяг". Це приблизний портрет Юзефи.

 Вона не відповіла взаємністю... Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину, чому так зробила, - і в його поезії зринуть квіти непроминальної любові.

 Юзефа була хвора на сухоти. Скоріше чи пізніше хвороба мала звести її в могилу. Тому не могла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим, хто старався "о її руку". Інші не знали нічого, а Франкові вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї. Але ж так не можна! Нехай вона не могла його любити, але вбивати любов у собі взагалі - не можна. Вона, Юзефа, не має права відмовитися від любові, бо лише той, хто збагнув силу кохання, здатний глибше зрозуміти і велич любові до людей. Він бажає їй всього-на-всього... полюбити...

 І знову ніби повіяв вітер із майбутнього "Зів'ялого листя". І знову ніби хтось шепнув: "Не надійся нічого..."

 Саме їй, Юзефі Дзвонковській, присвячено ще один вірш із збірки "Зів'яле листя" - "Вона умерла!", в якому автор передає біль утрати і розпач:

 Її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, котру не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом. На ній написані дати народження і смерті Юзефи Дзвонковської -1862-1892. Усього 30 років життя...

 Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила чекати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само...

 Жінка, котра була поруч, - Франкова дружина Ольга Хоружинська. Родом зі Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, де народилася 10 квітня 1864 року у сім'ї титулярного радника.

 Саме тоді, коли в Києві перебував Франко (1885 p.), з Харкова приїздить Ольга Хоружинська Позаду Інститут шляхетних дівчат. Тепер вона - слухачка Вищих жіночих курсів, які зробили зі слобожанської провінціалки розвинену й освічену дівчину з демократичними поглядами. Ольга була привітна, дотепна і відразу впала в око Франкові. Він їй теж сподобався енергією, розмахом думки, культурою, розумом. Куди до нього тутешнім женихам! Та й зовнішність - гарні очі, високий лоб... Ольга своїм товаришкам розповідає, що Франко -людина "передових поглядів", на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника в боротьбі. Перед Ольгою Франко не приховує, що йому такий друг і потрібен. Саме зараз...

 У вересні 1885 року Франко написав листа Ользі Хоружинській, в якому запитує: "Що б Ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?"

 Франко не кривить душею: "Я мусив хоч крихітку полюбити Вас". Так, Ольга знає, що він ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов буде його зіркою. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею і прихистком. Зробить те, на що не відважилася ще жодна жінка.

 Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя і врятувала.

 По-різному говорять про Ольгу. Дехто вважає, що, вихована в буржуазній родині, де все робила прислуга, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові спокійного життя, не вміла пристосуватися до обмежених сімейних фінансових ресурсів.

 Інші згадують, що "вона була добра, чула до людського горя, але непрактична в житті, не навчена до біди".

 Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір'ю (народила Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, видавала заснований ним журнал "Житє і слово", на свій кошт опублікувала книжку Франка "В поті чола" і вдруге збірку "З вершин і низин".

 Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба цього замало? Хіба це не свідчення жертовності й любові? Здавалося б, що саме їй і були адресовані любовні гімни. Але...

 Дочка Анна через багато років скаже: "Чи ж не вона була вірною помічницею - дружиною батька, чи ж не допомагала йому в літературній праці? Скільки разів її ім'я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його порадницею".

 Чи любив Франко с вою дружину, якщо писав, що. одружився з нею "з доктрини", тобто їхній шлюб мав символізувати єдність Західної та Східної України? Важко сказати. Але годі звинувачувати Франка в нетолерантності, бо це все-таки був геній, а з геніальними людьми вжитися не так прост. Вони несуть факел свого таланту, часто обпікаючич вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече, а світить.

 На Личаківському кладовищі, недалеко від кам’яної брили -скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Листя дерев та кущів спадає на нього блідо-зеленим, блідо-жовтим, червоним і коричневим неквапливим дощем. Міцно пахне листя дуба і бука. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає її могилу. Ольга Хоружинська з ним завжди...

 З листа Франка до Агатангела Кримського: "Фатальне для мсьє було те, що, вже листуючись з моєю теперішнього жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. От ся любов перемучила мене дальших 10 літ" .

 Ім'я та прізвище цієї панночки Целіна Журовська, пізніше за чоловіком Зигмунтовська. Народилася в Трускавці, мешкала в Дрогобичі та Львові, де працювала поштовим службовцем, - там і побачив її Франко. Ім'я Целіна знаходимо в повісті "Маніпулянтка". Пізніше  жіночий образ у "Перехресних стежках", теж навіянний    постаттю Целіни, має ім'я Регіна (цариця). Цариця, ко ролева сонця, мрій і дум поета..  Цей момент тонко відчув Микола Вороний. Він написав два вірші "Пам'яті Івана Франка", перший з яких має назву "Ave, Regina!” ("Радуйся, царице!" - це початок релігійного гімну):

 Журовська була єдиною з коханих Франка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, холодно реагувала на освідчення й вірші і тільки на схилі віку втямила, хто любив і обезсмертив її своєю любов'ю.

 Байдужість Целіни до Франка була  вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати "Зів'яле листя". Для чого?Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, і вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільш сподобався  опис квартири  в одному вірші, бо подібну  квартиру  вона   мала  по вул. Вронських у Львові. І більше нічого.

 Целіна Зигмунтовська твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він - слідом. Вона зупиниться - зупиниться й він. То тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило і злило водночас.

 Коли потім Целіну запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франкові, вона відверто, спокійно, не видумуючи різних причин, відповіла: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй імпонували брюнети, особливо брюнети з синіми очима. І прізвище не подобалося, не мав солідного становища, грошей і надій на них.

 Тим часом Франко страждав.

 Целіна Зигмунтовська була звичайна приземлена жінка, яка мала свої плани і свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав за об'єкт свого "невиплаканого серця" Франко? Ні. Але чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич усім? Гордився цією своєю першою світлою любов'ю. Не приховував ні перед ким, чим він зобов'язаний цій жінці... Чому мовчав про Юзефу Дзвонковську і чому так боявся вимовити ім'я Целіни?

 Гадаю, що знайти відповідь можна в "Зів'ялому листі". Розгорнімо попіл зотлілого листя, там знайдемо тиху скаргу:

 Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмунтовська принесли поетовому серцю щастя і горе, радість і муку. Бо той, хто раз у житті пізнав силу кохання, знає, як міцно переплетені в ньому ці почуття.

 4. Робота в групах (аналіз віршів за схемою)

 а) „ Чого являєшся мені у сні?...”

Аналіз може бути таким:

 У вірші йдеться про кохання, яке не відпускає ліричного героя, нагадуючи про себе уві сні. Це зразок інтимної лірики. У поезії переважають два основні мотиви: сум за втраченим коханням і надія на те, що хоч уві сні воно врятує ліричного героя від самотності і дасть відчуття щастя. Тому твір можна поділити на дві частини: перша – від початку до слів „...у серці здавлюю на дні”, а друга – від слів „О ні!” до кінця. Перша сповнена питаннями ліричного героя до своєї коханої: „Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене чудові очі ті ясні...” Образ дівчини поет малює за допомогою епітетів („очі ті ясні, сумні”, порівнянь (очі „немов криниці дно студене”, бажання на вустах „мов зарево червоне”) Страждання ліричного героя передає метафорами ( „Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні – Пісні.”), повторами („Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні”). У другій частині ліричний герой закликає свою „зіроньку” являтися йому хоч у сні . Його почуття передаються тут протиставленнями: „тужити – не жити”, метафоричними порівняннями: „Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засиха”, протиставленням „...оживає,...грає,...віддиха...”, епітетами: „дива золотого”, „щастя молодого”, „бажаного, страшного того гріха!”. Отже, у вірші присутній образ ліричного героя та його коханої. Настрій твору печальний. Головна його думка – кохання надає смислу нашому існуванню, навіть якщо воно не взаємне. Римування в основному суміжне. Віршовий розмір – 5-стопний ямб. Мені вірш сподобався глибиною виражених у ньому переживань.

б) «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»

Орієнтовний аналіз:

 У вірші йдеться про красиву дівчину, яка полонила серце ліричного героя. Це зразок інтимної лірики. Вірш побудований на антитезі („Чом твої устонька –тиха молитва, А твоє слово Гостре, як бритва?”, „ І чом твій усміх - для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта?”, „Ти мої радощі, ти моє горе!” та ін.). Цей художній засіб показує суперечливість почуттів ліричного героя. Образ закритої для спілкування дівчини допомагає створити метафора „ з горіха зерня”, „Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче!”. Яскраво доповнюють характеристику метафоричні епітети „Чом твоє серденько – колюче терня?”, „Чом твої устонька – тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?”, порівняння „твоє слово остре, як бритва?”. Завершує характеристику  протиставлення „Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу”. Головний мотив поезії – печаль. Настрій вірша песимістичний. Головна думка – кохання – це радість і страждання, це почуття не залежить від розуму й не підкоряється здоровому глузду. У вірші суміжне римування. Віршовий розмір – 4-стопний дактиль Мене цей вірш схвилював тим, що в ньому автор зумів розкрити ще одну грань такого таємничого і незбагненного почуття – кохання.

в) «Червона калино, чого в лузі гнешся?...»

Орієнтовний аналіз:

 У творі ведеться діалог між червоною калиною та могутнім дубом. Перші дві строфи – питання дуба до калини. Повтори „чого в лузі гнешся?”, „на радощі світу?”, „чи грому з блакиту?” надають цим питанням характеру народної пісні. Наступні дві строфи – це відповідь калини дубові. Вони також насичені повторами „не страшно і грому”, „купаюся в ньому”, „сили не маю”, „додолу схиляю”, „я дубам не пара”, „отінив, як хмара”. Метафора „І світло люблю я, купаюся в ньому” додає образові калини світла, внутрішньої краси.  Порівняння „отінив, як хмара” завершує цілісність сприйняття образів калини та дуба. Ці персоніфіковані образи постають в уяві читача як закохані хлопець та дівчина. Хлопець – стрункий високий красень,  дівчина – теж красуня, але її краса в плодючості та жіночності. Калина говорить „сили не маю”, і цим спонукає могутнього дуба захищати та оберігати  її. Настрій вірша сумний, адже дуб не розуміє калини. Головна думка – в кожної людини, як і в рослини, є своє життєве призначення. Римування в творі суміжне. Віршовий розмір – 4-стопний амфібрахій. Найбільше мене вразило у вірші те, які яскраві образи підібрав автор для вираження головної думки твору .

ІU. Підсумок уроку

UI. Домашнє завдання

1.Написати відгук на збірку «Зів’яле листя». Вивчити напам’ять „Чого являєшся мені у сні?...”