Конспект уроку із зарубіжної літератури для 11 класу на тему: "Особливості літературного процесу другої половини ХХ ст.".

Тема. Особливості літературного процесу другої половини ХХ ст.

Мета: допомогти учням уявити й усвідомити загальну картину розвитку світової літератури другої половині XX ст.; розвивати навички складання опорних конспектів, виділення головного, систематизації літературних явищ, уміння сприймати інформацію на слух; розширювати кругозір учнів; виховувати прагнення до пізнання, любов до літератури, гуманістичний світогляд.

Обладнання: карта світу післявоєнної Європи, книжкова виставка.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу. Урок-конференція.

 Поет має не просто

 створювати літопис людського життя;

його твір може стати фундаментом,

стовпом, що підтримує людину,

допомагає їй вистояти і перемогти.

Уільям Фолкнер

 

Методична ремарка.

При підготовці до уроку деякі учні отримали диференційоване випереджувальне завдання підготувати повідомлення на теми:

1. Основні чинники, які вплинули на поступ світової літератури другої половини ХХ століття.
2. Література соціалістичного реалізму.
3. Екзистенціалізм.
4. «Антироман»
5. Реалізм в літературі другої половини ХХ століття.
6. Інтелектуальна література. Наукова фантастика.
7. Театральне мистецтво другої половини ХХ століття.
8. Література Японії.
9. Література Латинської Америки.

 

ХІД УРОКУ

1. Організаційний момент
2. Мотивація навчальної діяльності учнів

Вчитель.  Слова винесені в епіграф, американський письменник Уільям Фолкнер виголосив у 1950 р. під час вручення йому Нобелівської премії. Вони є знаковими для всієї літератури другої половини ХХ століття. Адже, переживши страшні катастрофи, людство здригнулось і замислилось над перспективами свого розвитку. Здригнулась і свідомість письменників, більшість яких зрозуміли, що їхні привілеї полягають у тому, як сказав Фолкнер, «щоб звеличувати людські серця, відроджуючи в них мужність і честь, і надію, і гордість, і співчуття, і жалість, і жертовність – які складали славу людини в минулому, – допомогти їй вистояти».

Про основні тенденції розвитку повоєнної літератури у світі, її тематичне багатство та різноманітність, влив на суспільне життя і йтиметься на уроці.

ІІІ. Оголошення теми й мети уроку

ІV. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Індивідуальне повідомлення учня. Про основні чинники, які вплинули на поступ світової літератури другої половини ХХ століття.

Історія XX століття багата подіями, які сформували сучасний світ.

Сюди входять дві світові війни, виникнення  комуністичних  і  фашистських  тоталітарних режимів, розкол світу на два табори і холодна війна між ними, розвал колоніальних імперій, внаслідок якого отримали незалежність поневолені країни Африки та Азії, багато острівних держав Атлантичного і Тихого океанів, і становлення нових незалежних держав.

Зелена революція в 40-70-тих роках XX століття разом із успіхами медицини призвели до швидкого зростання населення Землі  та продовження життя людини.             

XX століття — ера технологічної революції і низки проривних  винаходів, зокрема: повітроплавання, ракетобудування, атомна енергетика,  атомна зброя, космічні технології, радіо і телебачення, мобільний телефон,  комп'ютер, інтернет, антибіотики, нанотехнології, кріотехніка, перехід від індустріального до інформаційного суспільства, розширення ноосфери в межах Сонячної системи. Крім того, XX століття багате на доленосні наукові відкриття в різноманітних галузях: генна інженерія, теорія відносності,  клонування,  надпровідність,  космогонія,  космологія та ін.

Кінець століття — період інформаційного суспільства і глобалізації і, водночас, загострення глобальних проблем людства, вирішувати які людство повинно в наступному XXI столітті: перенаселення, вичерпання ресурсів,  глобальне потепління, деградація довкілля та інших.

2. Вчитель.  Як вже зазначалося, друга світова війна розколола світ на два «полюси»: соціалістичний табір, очолюваний СРСР, і капіталістичний табір, лідером якого стани США. Звісно, така політична, економічна та культурна «двополюсність» світу не могла не позначитися на розвитку культурного та літературного процесу. Розглянемо розвиток літератури у країнах обох таборів. Запрошуємо до виступу доповідачів соціалістичного табору.

 

Орієнтовна доповідь №1. Культура СРСР після 1947 була в ізоляції від світової спільноти і світової культури. Єдиним офіційно дозволеним в Радянському Союзі «творчим методом» літератури і мистецтва був соціалісти́чний реалі́зм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х.

Вважалося, що новий художній стиль продовжує традиції реалізму XIX сторіччя, і є таким чином альтернативою  модерністським  течіям — таким як символізм,  експресіонізм,  абстракціонізм,  конструктивізм тощо. Фактично соціалістичний реалізм був радянським варіантом монументалізму, стилю, притаманного й іншим тоталітарним державам.

 Ознаки «соціалістичного реалізму»:

• Конфлікт – боротьба проти чужих ідей за ідеологічну спільність і однодумство;
• Художня дійсність – лакована, прикрашена, показана з позиції правлячого класу, партії;
• Прийоми художнього зображення – ідеалізація людини як носія найкращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою;
• Герой-борець, герой-будівник нового суспільства.

Теоретики «соціалістичного реалізму» вимагали від письменників прикрашати історію, штовхали їх на «лакування» дійсності. Прикладами такої напівправди були твори відомих письменників «Піднята цілина» М.Шолохова, «Хліб» О. Толстого, другий варіант «Молодої гвардії» О.Фадєєва та ін.

 Історичні події, що відбулися в другій половині 20 століття (пізній сталінізм, «відлига» , застій, перебудова), висунули перед радянською літературою нові завдання і визначили нові теми. Оскільки найбільших втрат під час Другої світової війни зазнав Радянський Союз, тема війни посідає особливе місце у творчості письменників колишнього СРСР: М.Шолохов «Доля людини», «Вони боронили Батьківщину», О.Твардовський «Василь Тьоркін», Б.Васильєв «А зорі тут тихі..», Ю. Бондарев «Гарячий сніг», «Батальйони просять вогню»,  В.Биков «Мертвим не боляче», «Сотніков», «Альпійська балада» та багато інших.

На початку 60-х років з’являється твори О.Солженіцина «Один день Івана Денисовича», «Архіпілаг ГУЛАГ», «Раковий корпус» , В.Шаламова «Колимські оповідання». Ці твори відкривають «лагерну тему», тему репресій, важку і похмуру, але історично правдиву. 

Дискусія, яка мала місце в суспільстві, з приводу того, що первинне для людства – наука чи мистецтво, «фізики» чи «лірики»,  знайшла своє відображення і в літературі. В художній літературі погляди «фізиків» проявлялися не часто, як правило у жанрі наукової та науково-соціальної фантастики, найяскравішим прикладом якої є проза братів Стругацьких « Важко бути богом», «Понеділок починається в субботу», «Хижі речі сторіччя», «Друге нашестя марсіян», «Населений острів», «Хлопець з пекла», «За мільярд років до кінця світу».

Крамольними з погляду влади і забороненими в Радянському Союзі були роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», удостоєний Нобелівської премії, твори А. Платонова, Й. Бродського, В. Войновича та інших письменників, які мусили покинути батьківщину і переселитися на Захід.

Проте були в Радянському Союзі письменники, які не переслідувались владою, але в рамках дозволеного писали твори (особливо в роки «відлиги» та «перебудови»), що підносили справжні проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків і найсвітлішого почуття — кохання, які ставали близькими і зрозумілими людям усього світу. До таких письменників належать В. Астаф’єв, Ч. Айтматов, В. Биков, Г. Бакланов, поети Є.Євтушенко,  Р. Рождественський та деякі інші.

У руслі «соціалістичного реалізму» вирізнялися, «селянські» письменники (С. Залигін, В. Шукшин), що розглядали проблеми життя людей у російській глибинці, «екологічна» проза (В. Распутін «Прощання з Матьорою»; Б. Васильєв «Не стріляйте в білих лебедів»), яка торкалася проблем збереження довкілля в умовах наступу НТР та збереження культурної спадщини (В. Солоухін «Чорні дошки»).

Популярними авторами, творами яких зачитувалися мільйони людей у Радянському Союзі, були В. Пікуль та Ю. Семенов. Перший писав в основному історичні романи, другий – політичні детективи.

 Словникова робота.

Соціалісти́чний реалі́зм  - термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з 1930-х. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя – революціонера-пролетарія, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення і оцінка життєвих ситуацій з точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів.

Запитання:

• Назвіть ознаки соцреалізму.
• Якою була тематика творів?
• Які літературні жанри розвивалися?
• Назвіть відомих вам представників соцреалізму та їх твори.

 

Вчитель. Якщо в СРСР та країнах соціалізму посилено насаджувався соціалістичний реалізм, то на Заході переважало розмаїття векторів культурно-літературного розвитку.

У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм.

Орієнтовна доповідь №2.  Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. Показовим є те, що найвидатніші філософи-екзистенціалісти XX ст. були водночас визначними письменниками. Така ситуація нагадувала часи Просвітництва, коли літературні генії — Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та ін. — водночас були видатними філософами: за допомогою художньої літератури вони пропагували й поширювали свої ідеї. У середині XX ст. таке поєднання теж, звісно, було невипадковим, адже саме в цей час на перший план виходить алегоричність, інакомовність, параболічність літературних творів. І взагалі, застосування параболи, алегорії, притчі — улюблений прийом письменників другої половини XX ст. Так, французький письменник-екзистенціаліст Альбер Камю у своєму відомому романі «Чума» начебто зобразив епідемію цієї страшної хвороби в місті Орані. Насправді, є десятки асоціацій («фашизм — коричнева чума»), натяків (чорний дим, немов дим крематоріїв концтаборів), пересторог (бацила чуми ніколи не зникає, як не зникає й небезпека повторення фашизму) свідчать про глибинний інакомовний пласт, підтекст цього літературного шедевру. Один із французьких філософів-екзистенціалістів і водночас відомий письменник Жан Поль Сартр заявив: «Екзистенціалізм — це гуманізм». Навіть у алегоричному романі А. Камю «Чума» є пряме авторське зізнання: «Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу». І водночас в автора виявляється мужня позиція спротиву злу, оскільки, за авторським свідченням, сенс роману полягає й у висвітленні «боротьби європейського Опору проти фашизму» .

Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Екзистенціалізм поширюється у французькій (А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.), німецькій (Е.Носсак, Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н.Мейлер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні проявився у 1920-х роках у творчості Підмогильного, пізніше — у спадщині І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука та ін.

Словникова робота.

Екзистенціалізм – течія в літературі Європи, що виникла після Першої світової війни, сформувалася у 1930-40-х, набула розквіту в 1950-60-х роках; в основі якої лежить зосередженість на особі, що залишилася наодинці з буттям.

Вчитель. З основними положеннями екзистенціалізму познайомимося вивчаючи творчість А.Камю.

Запитання:

• Що ви дізналися про екзистенціалізм у літературі?
• Чиї насторої відображає екзистенціалізм у художніх творах?
• Назвіть представників екзистенціалізму та їх твори.

 

Вчитель. Своєрідним протестом проти екзистенціалізму називають так званий «новий роман» або «антироман».

Орієнтовна доповідь №3. Антироман — жанровий різновид французького модерного роману 1940- 1970-х рр. Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот «Портрет невідомого» (1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб- Грійє, М.Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В антиромані нема «відображеної дійсності», комфорту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, нема героя, його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний із письменників використовує свою манеру письма, вдаючись то до зображення містичної влади речей над людьми (А.Роб-Грійє), то до «напіврозмови», потоку свідомості, внутрішньої діалогічності підсвідомого (Н.Саррот), то до мозаїки сприймань, схоплень, роздумів (М.Бютор). Протиставляючи себе майстрам класичного роману в аспекті змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, «нові романісти» досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікардо, зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного світу людини.

Словникова робота.

Антироман — жанровий різновид модерного роману 1940- 1970-х рр.,  важливе місце в якому посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді; протиставлення екзистенціалізму.

Запитання:

• Визначте характерні ознаки «нового роману».
• Хто запровадив цей термін?
• Як протест чому виник даний жанр?
• Хто з письменників працював у жанрі антироману?

 

Вчитель. У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Що це за нові ознаки розповість нам наступний доповідач.

Орієнтовна доповідь №4.

В творчості реалістів зображення індивідуального буття все більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів. У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика. Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту— поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно. Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи. Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень, що виявляється в зображенні подій різних країн і народів від глибокої давнини до наших днів. Світ неначе отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз’єднання реальних зв’язків і стосунків. Однак синтетизм оповіді часто порушується — і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує відсутність гармонійної єдності в навколишній дійсності. Як зауважив О.Звєрєв, реалістична література XX ст. відбила розпад Всесвіту на окремі світи, показала драматизм існування людини, у якої не залишилось «іншого реалізму особистого життя — самотнього, жахливого, безнадійного, але все-таки справжнього» у загадковому і таємничому бутті.

Початок другої половини XX ст. ознаменований осмисленням гіркого досвіду світових воєн. У Німеччині таким осмисленням займалася література розрахунку з минулим. Яскравим явищем цієї літератури є творчість німецьких письменників Генріха Белля та Бертольта Брехта.

Вчитель. Пригадайте важкі роздуми анонімного героя оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» над тим, а за що ж, власне, він воював і за які ідеали його понівечено? Такі роздуми не обмежуються одним-єдиним персонажем — над ними міркували мільйони колишніх солдатів вермахту та й інших німців, які побачили ганебну поразку гітлерівських амбіцій і претензій на світове панування.

Бертольт Брехт у своїй драмі «Життя Галілея»  порушує гостру проблему відповідальності вченого за свої відкриття. Чи повинен учений служити будь-якій владі, тим більше тій, яка може використати його відкриття на зло іншим людям?

Орієнтовна доповідь №4.

У повоєнні роки до теми війни зверталися і такі відомі майстри слова, як американець Ірвін Шоу («Молоді леви»), німець Еріх Марія Ремарк («Ніч у Ліссабоні»), поляк Ярослав Івашкевич («Ікар»).

 Значний вплив на оновлення реалізму мала творчість відомого американського письменника Ернеста Хемінгуея. Саме глибокий філософський підтекст (знаменитий принцип «айсберга»), інакомовлення, притчеподібність притаманні багатьом його творам, зокрема й повісті «Старий і море». За зовнішнім простим малюнком (старий Сантьяго впіймав, але не зміг уберегти рибу) прихований такий асоціативний ряд, що кількість коментарів цього твору декілька разів перевершила його обсяг.

Словникова робота.

Реалізм –  художньо-стильовий напрям, що домінував у літературі і мистецтві XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності. Письменник-реаліст віддає перевагу типізованим, а не яскраво індивідуалізованим образам. Реалісти переорієнтовували літературу з минулого на сучасне. Покликання літератури — пізнання дійсності та її ідейна оцінка.

Запитання:

• У чому полягає специфіка розвитку реалізму в літературі другої половини ХХ століття?
• Хто з письменників реалістів звертався до теми війни?
• Творчість якого американського письменника мала значний вплив на оновлення реалізму? У чому він проявився?

 

Вчитель. Слід відзначити, що синтез притчі з іншими жанрами – характерна риса літератури розглядуваного періоду.  Так, крім названого твору Е.Хемінгуея, ознаки притчі притаманні романам француза Альбера Камю «Чума», англійця Вільяма Голдінга «Володар мух», японця Кобо Абе «Жінка в пісках», повісті американця Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», п’єсам швейцарців Фрідріха Дюрренматта «Візит старої дами» і Макса Фріша «Санта-Крус», француза румунського походження Ежена Йонеско «Носороги».

Схильність багатьох письменників саме до притчового способу викладу художнього матеріалу дослідники пояснюють пожвавленням інтелектуалізму в літературі.

 

Орієнтовна доповідь №5.

Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualis — розумовий, розсудливий) — умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов’язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими. Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розкритті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики, причому спостерігається змішування жанрів. Провідними жанрами інтелектуальної прози  стають роман-розслідування, роман-міф, роман –репортаж, роман-біографія, роман-щоденник.  Виникає і так званий параболічний роман.

Слід зазначити, що у  другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх кращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією. Письменники- фантасти намагаються усвідомити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на «гвинтик» державної машини, про відповідальність людства за долю Всесвіту. Фантастична оповідь дедалі більше отримує символіко-алегоричний характер, містить широкі філософські узагальнення (Дж.Апдайк, К.-А.Портер, Дж.-Р.Толк’єн, Р.Шеклі, Р.Бредбері, С.Лем, та ін).

Словникова робота.

Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання, intellectualis — розумовий, розсудливий) — умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов’язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими.

Роман-міф - це епічний твір значного обсягу (роман), в якому використані особливості міфічного світобачення вільне повернення від історичного (лінійного) до міфічного (циклічного) часу,сміливе поєднання реального і ірреалльного (елементи "магічного реалізму"). Зазвичай міф - це єдина сюжетна лінія, він співвідноситься з різними історичними та сучасними темами. Для роману-міфу характерна ситуація, коли в сучасних явищах прозирає минуле і майбутнє.

Парабола (від грецьк. Порівняння, зіставлення, подоба) – це повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту.

Запитання:

• В чому виявляється інтелектуалізація літератури другої половини ХХ століття?
• Які жанри інтелектуальної прози стають провідними?
• Поясніть, чому письменники цього періоду тяжіли до притчі.
• Назвіть письменників, які працювали в жанрі наукової фантастики.
• До чого вони прагнули?
   

Вчитель. Ми не можемо оминути увагою драматичні твори, тому слід сказати декілька слів про розвиток театру.

Орієнтовна доповідь №6.  Загальною рисою театрального мистецтва у другій половині ХХ століття стало захоплення соціальною і політичною проблематикою.

Одним із етапів розвитку театрального мистецтва був епічний театр Бертольта Брехта. У своїй творчості він змушував глядача аналізувати те, що відбувається на сцені. Увага приверталась не до розв'язки, а до ходу подій. Для цього застосовувався ефект "відчуження": розгляд загальновідомих істин з нетрадиційної точки зору, звернення до залу, виконання пісень, не пов'язаних з сюжетом, чергування віршів і прози, діалогів і пісень, заміна декорації при відкритій завісі, використання масок. П'єси Брехта були зрозумілі людям у всіх куточках світу. Очолюваний Брехтом Берлінський Ансамбль став одним з найвидатнших театральних колективів.

В Англії "література розгніваних" прямо увійшла в театр через творчість Дж.Осборна, Шійли Ділені, Брендана Біена та інших. Театр цього напрямку відзначався непримиренністю до суспільного лицемірства, подвійної моралі, крайнього індивідуалізму.

Американський театр захоплювався психологічним аналізом вчинків людей (Теннессі Уільямс і Артур Міллер).

Яскраво заявив про себе молодіжний театр - французький, англійський.

Видатним явищем стали "інтелектуальні драми" Макса Фріша і Фрідріха Дюрренматта (Швейцарія).

Не дивлячись на ідеологічний тиск, розвивалось театральне мистецтво в СРСР. "Театр на Таганці" став одним з осередків духовного дисидентства.

Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. є так званий «театр абсурду». Цей термін набув свого поширення, завдяки монографії англійського літературознавця М.Ессліна («Театр абсурду» — 1961). М.Есслін об’єднав драматургів другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. У драмі «театру абсурду» нічого не відбувається, а те, що діється, — абсурдне й незрозуміле, — чиниться невідомо чому й задля чого. М.Есслін, уводячи новий термін, підкреслював, що саме поняття абсурду щодо явищ сучасної драматургії не вміщується в його словникове значення «безглуздя» чи «нісенітниця». Воно має глибокий морально-філософський сенс, і «театр абсурду» слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій нашого часу, відтворення стану сучасної людини, що знаходиться у розладі зі світом, природою, іншими людьми, із самою собою.

Найталановитішими представниками «театру абсурду» є С.Беккет, Е.Йонеско, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, Г.Грасс, Дж.Релбер, А.Копіт та ін., хоча самі драматурги заперечують свою приналежність до будь-якого напряму чи школи. Різні дослідники неодноразово робили спробу «винаходу» нового терміну щодо явищ, які криються за поняттям «театр абсурду». Серед них: «театр обурення» (Р.Брустайн), «театр протесту і парадоксу» (Дж.Веллворт), «театр насмішки» (Е.Жакар) тощо. Невизначеність терміну, втім, не заперечує усталених тенденцій у сучасній драматургії, яка продовжує пошук нових шляхів у мистецтві.

Запитання:

• Що нового ви дізналися про розвиток театру у другій половник ХХ століття?
• Кого з драматургів другої половини ХХ століття ви можете назвати.
• Що нового в розвиток театрального мистецтва вніс Брехт?
• Назвіть типологічні ознаки «театру абсурду».

 

Вчитель. З другої половини XX ст. у світовий культурний простір активно входить художня література Японії. Починаючи з 1945 р. Японія твердо стала на курс ліберально-демократичних реформ, які сприяли її стрімкому політичному, економічному та культурному відродженню й зростанню («японське диво»), що продовжуються й по сьогодні. Завдяки перекладам західні читачі відкрили для себе твори японських авторів. Вважаю, доцільно зупинитися на цьому.

Орієнтовна доповідь №7. У Японії відразу після закінчення війни були зняті всі ідеологічні заборони й диктати і вже наприкінці 1945 р. було організовано нові літературно- періодичні видання, розпочалася публікація творів, написаних «у шухляду» під час війни такими визначними майстрами слова, як Танідзакі Дзюн’їтіро, Наоя Сіга.

На другу половину 1940-х - у 1950-і роки припадає діяльність значного літературного угруповання «Сенгоха» («повоєнне» — аналог французького літературного угруповання «після війни»), що виникло в січні 1946 р. навколо журналу «Кіндай бунгаку» («Література нової епохи»). Письменники цього угруповання виступали за відродження та демократизацію літератури, намагалися відділити літературу від політики й зорієнтувати її на традиції вітчизняної та новочасної західної модерністської літератури. Провідними темами творчості письменників «післявоєнної групи» стало засудження війни, показ страждань, які вона приносить, доля «маленької людини», обдуреної хибними ідеалами минулого. З діяльністю цього угруповання пов’язаний вступ до літератури одного з найвизначніших представників повоєнного  японського письменства Кобо Абе. Найбільшу відомість йому принесли романи «Жінка у пісках» і «Людина-коробка».

 Наприкінці 1950-х - у 1970-і роки в японській літературі з’являється велика кількість автобіографічних, побутових, детективних, історичних творів, а також творів, що характеризуються поглибленим вивченням психології людини (Ясунарі Кавабата, Юкіо Місіма, Кендзабуро Ое та ін.). Художній арсенал письменників цього часу становлять в основному прийоми авангардистської літератури.

У 1968 р. японський письменник Ясунарі Кавабата (1899-1972) стає першим Нобелівським лауреатом у галузі літератури за успіхи у сфері літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, таких як «Країна снігу», «Тисяча журавлів», «Давня столиця», «Стогін гори» та ін. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю. Він зумів філігранно поєднати найкраще з літературної техніки Сходу і Заходу.

Успіх японської літератури був невипадковим. Про це свідчить те, що в 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику — Кендзабуро Ое «за те, що він з поетичною силою витворив уявний світ, у якому реальність і міф, поєднуючись, являють тривожну картину сьогоднішніх людських знегод». Однією з провідних тем творчості письменника є атомна катастрофа, якої зазнав японський народ. Ця тема яскраво відображена у романі «Індивідуальний досвід», головним героєм якого є батько розумово відсталої дитини-інваліда – однієї із невинних жертв бомбардування Хіросіми і Нагасакі, народжених уже після цієї жахливої події. Другою важливою проблемою, до якої звертається письменник у своїй творчості, є характерна для сучасного світу втрата культурного різноманіття. З найбільшою майстерністю вона втілена у романі «Футбол 1860».

А нинішня популярність японського письменника Харукі Муракамі — ще одне свідчення непересічного інтересу, який японська культура та література мають у світі.

Запитання:

• Що ви дізналися про розвиток японської літератури у повоєнні роки?
• Які теми стали провідними у творчості письменників?
• Назвіть прізвища письменників Нобелівських лауреатів.

 

Вчитель. Ще одним прикметним явищем літературного процесу другої половини XX ст. є активізація літератур країн «третього світу», зокрема вихід на авансцену світової літератури 1950— 1960-х років роману й поезії Латинської Америки.

Орієнтовна доповідь №8. У 1960-і роки нечуваного розквіту зазнав латиноамериканський роман. Невдовзі він здобув насправді світове визнання. Поміж його найяскравіших представників можна назвати Г. Гарсіа Маркеса (Колумбія), М. Астуріаса (Гватемала), А. Карпентьєра (Куба), К. Фуентеса (Мексика), X. Кортасара (Аргентина), М. Варгаса Льосу (Перу) та ін.

Оновлення латиноамериканського роману відбувається у двох головних напрямах. По- перше, модернізувався оповідний стиль: в арсеналі сучасних латиноамериканських письменників наявні складна техніка композиції та оповіді, часові зміщення, монтаж, потік свідомості, поліфонічність, елементи фантастики, узагальнено-символічні форми, складні неоміфологічні моделі, розмаїті ремінісценції та алюзії. По-друге, була суттєво модернізована тематика латиноамериканського роману. Він активно вбирає найвищі інтелектуальні здобутки світової культури. Водночас нова фаза розвитку латиноамериканського роману характеризується поглибленням інтересу до національної культури. Однак на відміну від попередніх спроб, які у своїй більшості стосувалися зовнішніх, здебільшого етнографічних реалій латиноамериканської дійсності, представники нового роману за соціально- побутовими прикметами намагаються осягнути глибинні, кореневі засади національного буття. Саме звідси той поглиблений інтерес до міфологічних витоків сучасної культури, які, на думку багатьох митців, зумовлюють оригінальність і самобутність національного типу мислення та світосприйняття, виступають у ролі його прихованих рушійних сил і надають йому глибинного, філософсько-символічного сенсу. Звідси постає найяскравіша характерна ознака нового латиноамериканського роману, що отримала назву «магічний реалізм», тобто такого методу зображення дійсності, у якому раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Класичним зразком такого методу є роман Г.Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки. На думку А.Карпент’єра, специфіку латиноамериканського «магічного реалізму» зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють створити дивовижний і яскравий світ, «де поєднались усі раси й культури і зустрілись усі епохи». Автори намагаються осмислити історичний досвід людства у широкому міфологічному і культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.  

Найпомітнішим явищем у поезії Латинської Америки цього періоду є творчість чилійця Пабло Неруди.

Словникова робота.

«Магічний реалізм» — напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.

Запитання:

• Як відбувалося оновлення латиноамериканського роману?
• Кого з представників латиноамериканської літератури ви можете назвати?
• Що характерно для літератури «магічного реалізму» ? Що лежить в основі творів даного напряму?
• Який твір вважається класичним зразком «магічного реалізму»?

 

VІ. Узагальнення та систематизація матеріалу. Підведення підсумків.

1. Колективне складання концептуальних (опорних) схем.

 

 

 

 

2. Слово вчитель. Потрібно зазначити, що прикметною рисою літературного процесу останньої третини XX ст. стало переростання модернізму в постмодернізм. Таким чином, літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, «магічного реалізму», авангардистських явищ тощо. Загалом мистецтво другої половини XX ст. відрізняється особливим драматизмом, але, як писав Е.Хемінгуей, «надія приходить нізвідки, і в цьому її сила». У літературі останнього часу висловлюються сподівання на повернення світові втрачених ідеалів, відновлення порушених зв’язків, подолання відчуженості.

...Нині ми живемо в новому XXI ст., роки й десятиліття якого вже теж стають історією... Усе в цьому світі повторюється, зокрема й «межа століть»...

 

3. Виставлення та коментар оцінок.

V. Домашнє завдання.

 

Додаткова інформація.

 

1. Образотворче мистецтво

Після війни образотворче мистецтво розвивалось двома напрямками.

Прихильники реалізму продовжували вважати, що завдання мистецтва полягає у створенні таких образів, які б легко впізнавалися людиною, були їй доступними і зрозумілими. Вони почали шукати нових засобів впливу на внутрішній світ людини.

В той же час спалахнув загальний інтерес до напрямку, який здобув назву абстракціонізму. Якщо в реалізмі в центрі твору є людина, предмети, що її оточують, природа, то в абстракціонізмі митець прагне висловити свої почуття, думки, поривання через образи, що їх неможливо зустріти в реальному світі. Тобто митці абстрагувались (відчужувались, відходили) від світу речей і жили в своєму окремому світі. Це міг бути світ кольорових плям, геометричних фігур, переплетених ліній.

Поділ мистецтва на реалізм і абстракціонізм є умовним. Насправді існує безліч різних напрямків, жанрів, в яких застосовуються різноманітні прийоми зображення.

Піднесення після війни демократичного руху сприяло виникненню різновиду критичного реалізму – неореалізму. Його засновниками були італійські кінорежисери Р.Росселіні, Д.де Сантіс, Л.Вісконті, М.Антоніоні. Неореалізм поставив за мету показати "розгримоване життя", розгорнувши перед глядачами панораму життя нетрів, озлоблених злиднями людей, боротьбу за соціальну справедливість. Митці не приховували прихильного ставлення до героїв, стверджували ідеали доброти та людяності. Особливістю їхнього методу була точна передача деталей, залучення непрофесійних акторів, використання народної мови і місцевих діалектів. Це зближувало художнє кіно з документальним.

Принципи неореалізму мали значний вплив на світовий кінематограф, який творчо був використаний у кінострічках Стенлі Крамера (США), Акіри Куросави (Японія), Анджея Вайди (Польща), Олексія Германа (СРСР).

Неореалізм проник в образотворче мистецтво (Р.Гуттузо, А.Фужерон, Е.Уайет) і в літературу (Е. де Філіппо, М.Міллер, Д.Олдрідж).

 

2. Музика

Як і в образотворчому мистецтві, у музиці існують два головних напрями – класичний і модерністський. У СРСР і соціалістичних країнах переважав класичний напрям. Це з одного боку, було позитивним, тому що формувались музичні смаки, поширювалась класична музика. З іншого боку, це викликало протест і нігілізм, особливо у молоді.

У повоєнні роки сформувалось сузір’я видатних композиторів, виконавців, співаків. Серед них російські композитори Сергій Прокоф’єв, Родіон Щедрін, Артур Шнітке, американські Леонард Бернстайн, Джан Карло Менотті.

Вершин мистецтва досягли піаністи Давид Горовіц та Ван Кліберн (США), Святослав Ріхтер (Росія), скрипалі Павло Коган, Давид Ойстрах та його син Ігор (Росія), Ієгуді Менухін (США), співаки Лучано Паваротті (Італія), Маріо Ланца (США), Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко (Україна) та багато інших.

 Феноменом художнього життя 60-х років став рок-рух, який сформувався у Англії і США, а згодом охопив весь світ. Вийшовши з надр масової культури, творці року – Елвіс Преслі, групи "Бітлз", "Ролінг Стоунз" та інші виконавці – порвали з нею, висловивши стихійний протест молоді соціальній невлаштованості, війнам, мілітаризму, расовій дискримінації. Тексти пісень були відверті, їх образ підкреслено демократичним, а їхня поведінка кидала виклик нормам моралі. Музичне дарування виконавців, підвищені звуки, ритмічні мелодії викликали захоплення, перетворювались на силу, здатну об’єднати молодь.

Творчість легендарної групи "Бітлз" у зародковій формі містила ідейні й стильові напрямки року, які згодом склалися у самостійні течії. Їхні пісні стали неофіційними гімнами молоді. День народження і день трагічної загибелі Джона Леннона відзначаються молоддю багатьох країн світу.

Рок зв’язаний з передовими рухами. Міжнародний рок-фестиваль 1968 р. засудив війну у В’єтнамі. З того часу стали популярними фестивалі "Рок проти…" (расизму, мілітаризму, наркоманії).

Рок-музиканти проводили екологічні й благодійницькі акції.

Неоднорідність рок-руху дозволила бізнесу вихолостити бунтарство багатьох груп і використати їх у комерційних цілях, повернувши рок у лоно масової культури.

Рок інтегрувався не лише з масовою, але і з класичною культурою. Знаменною подією музичного життя стала рок-опера Уеббера і Райса "Ісус Христос – суперзірка", яка поєднала досягнення року з традиційною оперою.

Завоювавши світове визнання, рок тривалий час залишався англомовним. Лише у 70-х роках виникли групи, які співали на рідній мові. Їхня творчість поклала початок національним рок-рухам.

У Радянському Союзі рок-музика набула розповсюдження в 60-х роках. Вона таврувалась офіційною ідеологією як прояв буржуазної культури. Тому рок-музика існувала напівлегально, іноді підпільно. Поступово рок-музиці вдалось вийти на широку аудиторію. Лідерами радянського року стали групи "Машина времени", "Аквариум", "ДДТ", "Кино" й інші. З часом рок став не лише музикою, а й стилем життя і мислення молоді. Він характеризується відкритістю, внутрішньою і зовнішньою свободою, пацифізмом, нетерпінням тоталітаризму, презирством до цінностей "ситого" суспільства.

 

3. Архітектура

В архітектурі завжди поєднуються два елементи – суто мистецький і прагматичний. Будівлі покликані прикрашати міста й села, задовольняти матеріальні потреби людей. Крім того, архітектура може використовуватись і для досягнення якихось ідеологічних цілей. Так, після перемоги над Німеччиною радянське керівництво увіковічнило цю подію в архітектурі. Наприкінці 40‑х – у 50-х роках у Москві були зведені помпезні тріумфальні висотні будинки. Найвідоміший з них – Московський університет. За прикладом СРСР парадні будівлі споруджувались і в інших соціалістичних країнах. Їхні фасади були перенасичені прикрасами, через що створювалось враження відсутності у їхніх авторів хорошого смаку.

Тим часом європейські зодчі пішли шляхом розвитку так званої "нової архітектури". Для неї характерні раціональність, чіткість форм і ліній, застосування нових технічних конструкцій, таких матеріалів, як бетон, метал, скло. Проте недоліками "нової архітектури" були універсальність, однотипність, схожість будинків. Проти такої тенденції виступили представники національних архітектурних шкіл.

Спроби поєднати кращі світові надбання з національними особливостями яскраво проявились у творчості видатного бразильського архітектора Оскара Німейєра.

Французькі архітектори здійснили сміливі проекти, що поєднали споруди минулих часів з сучасними архітектурними можливостями.

Нинішня індустрія дає змогу архітекторам здійснювати найсміливіші фантазії. У спорудах поєднуються прямі і гнуті лінії, надзвичайної форми конструкції. З’являються будівлі у вигляді трапецій, кулеподібні.

На першому етапі розвитку "нової архітектури" майже все підпорядковувалось зовнішній формі, людина нерідко "розчиня­лась" у гігантських приміщеннях. Поступово архітектори почали долати цей недолік. Виникла мета поставити архітектуру в залежність від людського чинника. Утім деякі архітектори сприйняли це як заклик відійти від традиційних форм. Зводяться будинки, вигляд яких не відповідає вимогам житлових приміщень.

Нині архітектори продовжують шукати досконаліші форми, які б гармоніювали з природою.

Закінчення "холодної війни" і оздоровлення міжнародного життя мали позитивний вплив на духовне життя суспільства. Світ, нарешті, прийшов до розуміння пріоритету загальнолюдських цінностей. Відкрились перспективи культурного співробітництва.

Демократичні революції у країнах з тоталітарними і авторитарними режимами дали поштовх небувалому розвитку культури. Почали розвиватися різні школи і напрямки.

Водночас у сучасній культурі простежуються тривожні тенденції. Національні культури без державної підтримки не витримують конкуренції з масовою культурою.

 

 

Бібліографія

1. Волощук Є. Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: Генеза, 2003. – 555 с.
2. Ісаєва О.О., Клименко Ж.В., Мельник А.О. Світова література. Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Харків: «Сиция», 2011. – 320 с.
3. Паращич В.В. Усі уроки світової літератури. 11 клас. – Харків: «Видавництво групи «Основа», 2012. – 335 с.
4. Штейнбук Ф.М. Вивчення зарубіжної літератури. 11 клас. «Авторський урок». – Харків: «Ранок», 2003. – 255 с.
5. Всесвітня історія – Новітній період (1939-2007р.). 11 клас. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrmap.su/uk-wh11.  (електронне джерело).
6. Курс: Зарубіжна література. 11 клас. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://klas.sadzhavka.org.ua/course/view.php?id=8.  (електронне джерело).
7. Розвиток культури у ІІ половині ХХ – на початку ХХІ століття. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://sosntehistoriya.wordpress.com/2013/01/25/%D1%80%D0%. (електронне джерело).
8.  Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО. Література другої половини ХХ століття. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zarlit.com/zno/85.html. (електронне джерело).
9.  Хуторський А. Ключові освітні компетентності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://osvita.ua/school/method/2340/. (електронне джерело).

Джерела.

1. http://www.zarlit.com/zno/85.html  
2. http://ukrmap.su/uk-wh11/1332.html  
3. https://uk.wikipedia.org/wiki   
4. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC  
5. https://sosntehistoriya.wordpress.com/2013/01/25/%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BA-%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8-%D1%83-%D1%96%D1%96-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D1%96-%D1%85%D1%85-%D1%81%D1%82/