Конспект уроку пам'яті "Людської пам’яті мости"

Відділ  освіти, молоді та спорту  Мостиської міської ради

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Людської пам’яті мости

(До Дня пам’яті жертв голодомору)

 

                                                                                      

                                                                                     

                                                                                         Конспект  урок у  пам’яті

                                                                                                          учителя  історії

                                                                           Чернівського  ЗЗСО І-ІІІ ступенів 

                                                                                                    ім. Т. Г. Шевченка

                                                                               Шибуньки Богдани Михайлівни

 

 

 

 

Черневе – 2021  рік

 

Мета: Вшанувати  пам'ять безвинно заму­чених голодом та політичними репресіями  людей, поглибити  знання учнів про роки голодомору в Україні та його наслідки для українського народу,  виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм,  виховувати повагу до історичного минулого свого народу, який вистояв і проніс свої традиції через різні випробування.

Обладнання: 1. На стіні панно із 2-х чорних хусток, уквітчаних калиною, 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником.

2. На столі розламана хлібина і склянка з водою, у підсвічнику – свіча.

3. Книжкова виставка «Голод 1932-1933 рр. – незагойна рана України»             

4. Музичні  записи.

Вступне слово вчителя.

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмисле своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. 

(Звучить класична музика).

   Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно — надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи! 26 листопада в нашій державі відзначався День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Народ України схиляє голову, перед трагічною сторінкою свого життя. 1932 рік… тридцять… чорний рік. Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця; їх ніхто не судив, отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних боржників. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору 1932 — 1933 років. Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Одна з найстрашніших таких сторінок — Голодомор, який призвів до небачених безневинних жертв.

Ведуча: У світовій  історії не зафіксовано голоду,  подібного до того, що випав тоді на долю України — однієї з найродючіших країн світу. Що ж криється за страшним змістом слова «голодомор»?

(«Реквієм» А. Моцарта звучить з наростаючою гучністю).

Ведучий: Дмитро Головко. «У той рік заніміли зозулі»

 У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кирзяки-різаки у той рік

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину,

А на ранок — помер чоловік.

І невтомну трудягу старого

Без хреста повезли у той бік,

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння —

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбота німа край могил.

Відеофільм «Геноцид українського народу»

Ведуча: Досі не віриться, що в Україні – житниці всієї тодішньої радянської імперії раптово зник

хліб і люди залишилися без зернини.

   Зерно, зернина, зернятко… Щоразу воно схиляє до роздумів. Хліб це життя. Ще в глибинах віків так уже склалося на Україні, що хліб у хаті – це достаток, добробут, це і відрада і впевненість у завтрашньому дні.

   Споконвіку кожна українська сім’я старанно працювала на власній, землі, навіть тоді, коли її було небагато. Земля була основою життя селянської сім’ї. Виховуючи дітей, батьки прищеплювали любов до найсвятішого - до землі.

    З організацією більшовиками колгоспів все змінилося. З болем і острахом вступали селяни до колгоспів. Заодно повинні були віддати туди коней , корів, здати свої плуги, борони. Тих, хто не хотів бути колгоспником суворо карали. Кожна осінь приносила селянам лише розчарування. Влада вимагала від колгоспників все більше хліба, молока, м’яса. Навіть те що залишалося на посів, змушували здавати.

  Осінь 1932 року не віщувала великої біди. Врожай був не гірший ні у попередні роки. Здали селяни державі продподаток, але раптом оголосили другий, а потім і третій. Почали їздити по селах спеціальні продзагони і забирати все до нитки…

Ведучий: Як можна забути, що без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?

   Ні не забудемо! Пам’ятаймо, що зимою 1932-1933 р. помирало в Україні 17 чоловік  на хв., 25 тис. щодня. За 10 місяців Україна втратила майже чверть свого населення.

   Страшна арифметика, та не вся, бо до неї треба додати розкуркулених і висланих у Сибір, розстріляних і замордованих у 1937-1939 рр.

Сценка

   Сидить зажурена жінка посеред хати. За порожнім столом, на ньому лише сіль. На ослоні четверо малих дітей, сидять купкою, обнялись і щось шепочуть.

1 дитина:  Мамо! Мамо! Я їсти хочу!

2 дитина:  Мамо! Мамо, животик болить!

3 дитина:  Мамочко! Рідненька! Дай хоч крихіточку хлібчика!

Мати зажурено повертає до них голову, мовчки дивиться.

Діти встають, підходять до неї, обступають з усіх боків, стають на коліна і знову просять.

- Мамо, дайте їсти

Мати мовчки дивиться, а потім і каже:

Я вам казку розповім, а ви слухайте от і забудете про їжу.

Починає розповідати казочку

Десь у темному лісі …

Одне із дітей каже:

- Мамо! Мамо в очах темно!

Мати встає підходить до дитини, сідає на підлогу, бере голову дитини собі на коліна:

- Закрий очі й поспи.

Дитина: Я не хочу очі закривати.

Мати: То дивись на мене, я тебе поколишу.

Дитина: Не колиш мене мамо! Я помираю. Дай мені їсти хоч крихту, і я оживу..

Мати: Прости мені, доню, немає, що їсти.

Дитина: Мамочко, я ж помираю і останній раз їсти прошу.

Мати: Нічого в хаті в нас не має, прости мене, дитино рідна, нічим тебе я не врятую.

Мати схиляється над дитиною і цілує його, бере на руки і кладе на ослін. І каже до дітей:

- Ходімо, діти, ми їй вже не потрібні. Вона померла. Добре їй…

Ведучий:  Із секретних документів, підготовлених у грудні 1933 року:

«Голод позбавив життя мільйони українських селян. Дані про 7 мільйонів загиблих не можна вважати перебільшенням. Знищено 1/4 українського населення».

Ведуча:  У Москві один із співробітників німецького посольства писав у 1933 році: «Я не схильний вважати перебільшенням число жертв, що сягає до 10 мільйонів. Особливо багато помирає дітей, яким батьки не мають, що дати їсти».

Ведучий: Наприкінці 1933 року голод на Україні набув особливо велетенських розмірів. Люди у селах їли мишей, щурів, горобців, жаб, траву, кору дерев і листя, трупи тварин.

Учень:  Відкрийтесь, небеса!

                Зійдіть на землю.

                Всі українські села, присілки та хутори,

                Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Учениця:  Мамо, мамо, я скоро помру,

                 Не рятуйте мене, не треба.

                 Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

                 А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене,

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі

                Накриватиме цвітом наші чола й уста,

                І росою вмиватиме очі.

Відеофільм «Великий злам»

Ведуча:  Спогади жительки села Рубченки Володарського району Київської області Кузовик Марії Василівни.

... 1932 року почався голод, люди жили в впроголодь.

   Колгосп почав господарювати. Головою колгоспу був Трохимчук Платін (Плакеша). В одній бригаді був бригадиром Борисюк Іван (Круць). В другій бригаді був Красніцький Василь. Відкрили столову, хто ходив на роботу, давали по 200 гр. хліба і два рази баланди.

  Крупа крупу гонить, а її і диявол не зловить. Бо хліб здавали в державу, а картоплю закагатували, а вона померзла.

  Картопля померзла, коні, корови з голоду почали здихати і в людей не було що їсти. Люди йшли до могильника, брали м'ясо з коня чи з корови і варили їсти. Їли мерзлу картоплю з кагатів, їли котів і собак.

  Та і це треба було вкрасти, бо ставили сторожів, з рушницями, щоб охороняли . А кого побачать, що бере мерзлу картоплю чи рубає конину, то стріляли.

  Таке було прислів’я: - «Устань, Ленін, подивись, до чого ми дожились, до гнилої картоплі, до здихлячої конини». Прийшла весна, літо, всі пішли пастись. Їли бур’яни, які можна. Не їли тільки полин і блекоту. В цілому люди виживали, як могли.

Багато сімей вимерли повністю з голоду.

  1933 рік. Весна наступила, розпочалась робота в полі, в городі.

Хто не ходив на роботу,тим не давали нічого, а в дома не було нічого, бо все забрали.

  В школі дітям давали по 100 гр. хліба і один раз в день похльобки.

Почали буряки сапати, гонили всіх жінок, чоловіків і дітей. Норми були великі, що за день не можливо виробити.

Сапали на забур’янених площах, було важко. Було загайно, бо треба так проривати, щоб буряк від буряка був не далі 10-12 см.

   Буряки були дуже забур’янені, в пирієві. А норма була така від краю до краю, да іще треба було назбирати 200 грам довгоносиків.

Хто не висапає норму, тому не давали обіду.

   Одного разу всі не висапали норму. Секретар парторганізації взяв котел і вилив баланду в фосу і сказав: «Хліба не давати».

  На другий день люди знову норму не виконали. Цей же секретар Кохман знову вилив з котла похльобку в фосу. Але жінки не розгубилися і своїми горщиками побили ж цього Кохмана, він ледве втік і до сьогодні не повернувся в наше село, пропав кудись, як булька на воді.

   Цієї норми харчування було замало, люди почали пухнути і вмирати. Бо не було ні котів, ні собак. Багато вмирали цілими сім’ями.

   Вимерло в 1933 році більш половина жителів.

На цвинтарі викопали кагат і туди звозили трупи і перекидали з воза, як дрова. Бували таке що ще живий, а його привезли і в той кагат.

   Це все побачити і пережити не можна. В ті дні, коли виливали баланду в фосу, я тоже сапала буряки, і два дні нічого не їла, кроми пастернаку та кінського щавлю.

Пішла в цей день на цвинтар шукати пастернак. Пастернаку не знайшла, тільки щавель. Що я побачила, то це великий кагат і повно трупів в тому кагаті. Зверху чоловік, ще живий, просить хліба. Я з переляку стала тікати. Вийшла з цвинтаря, зустрілася я з жінкою, що її чоловік був комірником.

  Забрала мене до себе покормила, і я в неї залишилася корову пасти. Так я вижила і живу і досі. Ішло до жнив, сади зародили, появились фрукти.

Люди пішли по садках пастися. Все це допомогло вижити».

Ведучий:  А за вікном повільно падав сніг. Він навіть не здогадувався, що його білу красу проклинають люди. Адже він останню їжу покривав білою пухнастою ковдрою.

Учень:  Цей сніг, як сон, пройшов – розтане,

              Здимить і в хмару перейде… Весна.

              Село лежить в тумані.

              Голодний рік, голодний день.

Іде не йде. Повзе по мертвих

Й хвалити Бога, хоч повзе.

Весняний дух живий, не стертий

До сонця зводить все живе,

              А воно молиться і плаче,

              Радіє сонцю і воді!

              Якби він знав, якби він бачив –

              Сини ростуть на лободі!

Сини Вкраїнської держави!

Та знає вождь, усе він зна.

У вус всміхається лукаво:

В Москві весна! Його весна.

Учень:  Від  імені  Малиночки  Антоніни  Миколаївни,  1921  року  народження,  зі  села  Топчине  на  Дніпропетровщині.

    Тільки  тепер  маючи  своїх  дітей  і  онуків,  я  розумію  той  біль,  який  терзав  мою  маму,  коли  її  з  трьома  дітьми  вигнали  з  хати.  До  себе  нас  впустила  сусідська  бабуся.  Мама  боролася  за  наше  життя.  Першу  травицю  пускала  в  їжу.  З  квітів  акації  робила  борошно.  Я  й  тепер  духу  акації  не  терплю.  Ніколи  не  забуду  дівчинку  Лізу,  років  дванадцяти.  Вона  кудись  йшла  і  впала  край  дороги.  Я  підійшла  до  неї.  Вона  страшно  спухла.  На  литках  глибокі  тріщини – безкровні  рани,  з  яких  текла  рідина.  В  ранах  копошились  дрібні  білі  черви.  То  був  останній  день  коротенького  Лізиного  життя.  Тепер  на  сільському  кладовищі  немає  ніяких  слідів  тих  братських  могил.  І  страшно  думати,  що  відійде  покоління,  яке  пам’ятає  жахи  33-го 

року.  Спасибі  тим,  хто  відроджує  правду.

Учень: Свідок  Бойчук  Петро  Кирилович  зі  села  Романів  Хутір  на  Вінничині.

   Я  лікар.  І  цілком  природно,  що  дивлюсь  на  трагедію  голоду  не  тільки  очима  малої  дитини,  яка  трохи  не  вмерла  від  голоду.  Я  запитую  себе  як  лікар,  чому  добрі  люди  під  час  голодомору  втратили  людську  подобу  і  дійшли  до  канібалізму.

    Пограбовані,  зламані  голодом  і  жорстокістю  влади,  люди  вже  не  намагалися  шукати  вихід.  У  слабших,  вразливіших  натур  виникав  безконтрольний  хворобливий  стан.  Це  не  моральна  категорія,  ні,  це  була  тяжка  хвороба,  стимульована  голодом.  З’являлась  моторошна  байдужість  до  мук  ближнього,  були  й  випадки  канібалізму,  скоєні  в  стані  повного  відключення  кори  головного  мозку.  Ледь  прийшовши  до  тями,  ці  люди  у  відчаї  накладали  на  себе  руки  або  назавжди  втрачали  розум.

     Я  переконаний,  що  всіх,  хто  мордував  людей  голодом,  треба  судити  ім’ям  пам’яті  закатованих.

Учень:  Тиждень терпів від голоду, муки,

              Плакав, ходив, простягаючи руки.

              Врешті й ходити уже я не зміг

              Ледве дійшов, упав на поріг.

Встав би, підвівся, та зрадили сили

Плакали діти, баби голосили

Федір, мій син, на лежанці лежав,

Звісно, каліка, терпів і мовчав.

             Вранці на другий день - зирк! Аж у руки

             Хтось мені суне кавалок макухи.

             Хто це,? Це ти, мій сусіде Петро?

             Бог хай віддячить тобі за добро.

Слина пішла. Затрусилися руки

Боженьку милий? Кусочок макухи

Де ти? Пішов вже. Аж он мій онук

Вихопив в мене кавалок із рук.

            Хотів я схопитись, побігти, догнати

            Вирвати з рота! Навколішки стати

            Вже я підвожусь і падаю знов…

            Впав непритомний… Прокинувся кров.

Мабуть, забився. Вже близько до краю

Кружиться все навкруги… Умираю!

В кого спитати б, чи з’їв хоч онук?

Може і в нього хтось вирвав із рук.

Ведуча: (читає молитву К. Мотрич).

    Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої педалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній - ні дна, ні берегів…

  Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів? Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини!

   Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька роду святоруського! Куди ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж бо не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні? Роде наш небесний! Народе небесний неоплаканий!

   Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, які мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не ставили, обід за тебе не робили. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне волі, душі убієнні!

    Господи! Страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зарахуй і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь!

Відеокліп Оксани Білозір «Свіча»

Учитель:  На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошую хвилину скорботи.  Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.

  Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.

(Діти запалюють свічки).