Конспект уроку "В.СТУС. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСЬ ПОЕТА".( До 80-річчя від дня народження поета).

Тема:  В.СТУС. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА,

(До 80-річчя від  дня народження Василя Стуса)

 

учитель української мови та літератури

                                                              Хоменко Тамара Миколаївна

 

Або світ прийме мене , як я є, як мене народила мати,

                                                        - або вб’є, знищить мене. Але я- не поступлюся!

                                                                              І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки

                                                                                   зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу:

                                                         хай знає цей світ, що душив, гнув мене,

                                                                              що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів.

 В.Стус

 

 

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю митця, його трагічною долею, зацікавити творами; удосконалювати навички виділення головного, критичного оцінювання явищ життя й літератури, висловлення власних думок; виховувати любов до літератури, повагу до митців, патріотизм, людську гідність.

 

Очікувані результати: учні знають матеріал про життєвий і творчий шлях поета, причини його трагічної долі, вміють аналізувати поетичні твори, висловлювати власні враження й думки щодо прочитаного.

 

Обладнання: портрет письменника, видання творів, ілюстративні матеріали до біографії.

 

Тип уроку: вивчення нового навчального матеріалу.

 

Хід уроку

 

I. А ктуалізація опорних знань учнів.

 

 

ІІ . Мотивація навчальної діяльності школярів.

    Оголошення теми й мети уроку

 

                                           Вступне слово вчителя.

«Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили

поколінням політв’язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справед-

ливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір, але

тільки такими синами славен народ і нині, й у віки вічні»,

— писав поет

В. Стус про своє покоління. Повною мірою це стосується і його самого.

Трагічній долі письменника-патріота, що віддав свій талант безмежно

любимій Україні, і буде присвячено наш урок.

 

 

ІII. С прийняття та засвоєння учнями навчального матеріалу.

 

Робота з документом.

В. Стус — висока постать, що піднялася над часом, над мілинами часу.

В. Стус — вольова людина: йому вдалося зреалізувати свій талант за умов, де інші гаснуть і посилаються на складнощі життя.

В. Стус — щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасті. Знайшлося кому рятувати його творчість — збирати, опрацьовувати, видавати. І то в наш час, коли скрізь бракує розумних рук.

Загиблий В. Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися.

Він справді «у смерті повернувся до життя».

 

Відлуння смерті

Якщо говорити про зворотну луну його загибелі — вона була великою. То був час, коли грім було далеко чути. Усі радіостанції світу повідомили про загибель українського поета. Комуністи заметушились.

Цей грім вдарив і по його друзях — і теж пробудив. Чимало сміливих акцій проходило під його іменем — за законом зеківської солідарності.

«Стуса ми не здамо» — висіло в повітрі.

«Стуса не забудуть» — це стало зрозуміло тим, хто дозволив без шуму видати книжку «Дорога болю».

«Від Стуса краще відійти, умивши руки»,— здогадалися кагебісти після кількох спроб виправдати свій вирок.

Стус був найбільшим, найбільш відвертим ворогом КДБ, бо, здається, тільки він написав звинувачення тій бездушно жорстокій і антиукраїнській потворі. Звинувачення від імені свого народу.

Воно звучить. Воно завжди звучатиме.

Нарешті, коли труна з його прахом з’явилася в Києві під синьо-жовтими знаменами в руках друзів,гідних тримати ці знамена,— стало зрозуміло, що Стус таки переміг.

То було перше диво його повернення до життя.

 

Високе слово

Слово В. Стуса зайняло свою висоту й утримує її. Маніфестація вільного поетичного слова зі сцени в українську глушину прийшла з іменем Стуса. Ще в кінці 80-х Львівський молодіжний драматичний театр виступав у містах України з віршами В. Стуса та інших опозиційних поетів, і ще був відзначений премією В. Стуса. То був початок перемог: поет владно зайняв високу нішу, яка чорніла в самоті: нішу великої вільної справжньої поезії.

Та премія теж була викликом режимові, який визнавав тільки державні нагороди і терпіти не міг якихось громадських інституцій.

 

Героїчна постать

Для масової свідомості Стус залишається легендарною постаттю незламного борця за волю України.

Є люди, яким здається фальшивим таке «використання» поета. Вони обурюються з «примітивізації» і з «перетворення особи на прапор».

Вони, певно, мають рацію. Але їм можна виставити батальйон опонентів — майорів, прапорщиків,вертухаїв і стукачів, які конвоювали поета на його хресній дорозі. І вони будуть свідчити, що Стуса

як поета не знають, а знають його як запеклого націоналіста — «всегда говорил по-украински»,вічного борця і справді небезпечного для держави ворога. «Он ваш герой» — скажуть вони.

І їхні свідчення будуть правдиві. Це ж їм він казав: «И вы не смоете всей вашей черной кров’ю поэта праведную кровь». Україна потребувала героя — і він з’явився. Бо таки справді В. Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння.

Поле літератури

В. Стус працює вже з десять років на ниві літературознавчої думки, і то в двох іпостасях: як непересічний літературний критик і як об’єкт дослідження. Він належить до числа небагатьох авторів, навколо яких є постійний рух, текстологічні дослідження, суперечки — створюється простір активної думки. Тимчасовий аспірант Інституту літератури повертається в той інститут і урухомлює

його омертвілу структуру. Немає фінансування, але й немає нагляду. То саме пора Стуса. Він будить,тривожить і не дає спокою тим, хто доторкнувся до його «палімпсестів».

І ось виходить при тому ж інституті 9 книжок творів Стуса. Нічого подібного за десять років там не бувало: це єдиний живий нерв і джерело, що б’є в цій занепалій ідеологічній сторожці.Уявімо собі: п’ятнадцять років тому хтось в Інституті літератури на Вченій раді сказав, що таке трапиться до 2000 року з іменем і творчістю з/к, убієнного в камері зони 36 4 вересня 1985-го!

Усі розумні визнали б такого навіть не гідним психлікарні!

 

Інформаці йний простір

За п’ятнадцять років Стус великою мірою наповнює також український інформаційний простір,зокрема ефірний простір України. Пісні на його слова лунають в усіх концертних залах, може, за винятком урядових концертів у Палаці «Україна».

І то не просто данина імені — то дух, який підняв до високої творчості багатьох молодих виконавців і композиторів. Зі словом В. Стуса в залі проскакує іскра. І ніщо не гасить її, окрім важкої навколишньої сірості.

Стуса люблять не всі. Таких і не повинні любити всі. Але він любив — і його люблять. І знають: йому нічого ні від кого не треба. А підіймати чи понижувати Стуса, прославляти чи замовчувати — це вже клопіт інших.

(З виступу Є. Сверстюка на вечорі пам’яті В. Стуса 4 вересня 2000 року)

 

Міні-лекція вчителя з елементами бесіди.

    Василь Стус- один із найвизначніших світових поетів XX століття, сумління нашої нації. Він був одним із дисидентів, його репресував і знищив комуністичний режим, а твори довгий час замовчувалися. Тому за життя лише за кордоном побачили світ його поетичні збірки «Зимові дерева», «Свіча в свічаді», «Палімпсести», «Веселий цвинтар». У його поезії нестримно пульсує наскрізний віьаїстичний пафос, там є щира радість від сприймання життя, постійна спрага пізнання світу й себе, відчуття внутрішньої свободи. Як взірець найморальніших чеснот він розкриває читачеві свою душу, нехай глибоко зранену, болючу, але живу «під вічністю високого неба». І цим екзистенційним саморозкриттям утверджує себе на полі справжнього мистецтва. Усе творче й фізичне життя В.Стуса-наче спалах яскравої зірки, відсвіт од якого покликаний освітлювати шлях очищення й самоздійснення.

   Розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стусапід час Різдвяних свят, 6 січня 1938 року в с. Рахнівка Гайсинськогорайону на Вінниччині. Батьки його були селянами. Дитинство, яке самвін назвав «гарним», проходило в атмосфері добра та любові,  але в бідності .

  Василь Стус: « Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи-рвав траву-чи для корови, чи для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко жили- мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта  латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею (сестричкою) ходили бозна в чому.

А ще —народної пісні.«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі — од маминої колискової

“Ой люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно “Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи” — хвилює

й досі». Із чистого джерела народної пісні черпав майбутній поет любов до добра, краси, від мами і від пісні вчився над усе ставити чисту совість і слово правди.

 

  Навчався спочатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди сім’я переїхала, коли Василько був ще маленьким хлопчиком. Пам’ять по собі школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, друге — дурне»,— згадував пізнішеВасиль. Проте саме в школі прокинулася в нього потреба віршувати.

                  Вищу освіту В. Стус дістав на історико-філологічному факультеті Донецького державного педагогічного інституту. Студентські роки вінпізніше назвав «трудними». Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, і, ще більшою мірою, казенного схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була просякнута тогочасна офіційна наука, а передовсім — історія. Мабуть, не випадково, після слів про «трудні» інститутські роки поет говорить, що його «перша публіцистика віршована — позови з історією». Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, передусім поезією. Серед улюблених письменників — М.Рильський і В. Свідзинський, Б. Пастернак і Й. В. Ґете, P. М. Рільке, С. Квазімодо.

Він прагне осягнути таємниці художньої майстерності таких різнопланових письменників, якими були Л. Толстой і В. Стефаник, А. Камю та В. Фолкнер.

 

   Як би там не було, та В. Стус зумів узяти навіть із тогочасного вузівського навчання дуже багато. Закінчивши інститут, молодий учитель їде в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині, «стужілий за справжньою (не донецькою) Україною», він там «витеплів душею, звільнився від студентського схимництва». Як учитель, В. Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці — до призову

в армію. «До Василя учні горнулися — це вам всі скажуть… Після уроків він залишався з учнями, хотів більше грамоти навчить…» — згадував його колега-вчитель.

     Після служби в армії (1959–1961), де «вірші, звичайно, майже не писалися»,

 В. Стус у 1961–1963 роках учителює в Горлівці на Донбасі,працює літредактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки він назвав «часом поезії». Захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератур, багато пише сам. Перший вірш надрукований у 1959 році. У 1961 році В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, працює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі художньої прози)».У ті роки поет багато друкується, з’являються його поезії в журналах «Вітчизна», «Дніпро». Першою публікацією, якою він заявив про себе як про цікавого, неординарного поета, була добірка віршів у «Літературній газеті» (тепер — «Літературна Україна») 22 грудня 1959 року.Окрилило його й те, що тепле вступне слово до неї написав А. Малишко.

Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоч і недовготривалим, розквітом духовного життя в Україні. Це було покоління новаторів, яке будило національну самосвідомість народу, принесло із собою не тільки свіжі теми й мотиви, оцінки найскладніших виявів життя, безкомпромісне висвітлення соціальних

суперечностей, а й рішуче зламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, вивело українську літературу на широкі обрії світового мистецтва.

Задушлива атмосфера панувала тоді й в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота. Певна річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, і його у вересні 1965 року виключають з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі «Україна»на прем’єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків».

Після перегляду картини до глядачів звернувся В. Стус і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ. А в наказі М. Шамоти значилося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу…»

 

 

Михайло Наєнко: « Іван Дзюба перед початком демонстрації фільму в київському кінотеатрі «Україна» виступив із коротким аналізом кінострічки «Тіні забутих предків», а поет Василь Стус звернувся до глядачів із пропозицією :» Хто не згоден із радянськими безчинствами, прошу встати! Пізніше поет Іван Драч скаже:» Усі в кінозалі встали, а Василь незабаром сів; сів на багатолітнє утримання.»

 

  І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали ніде, довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати його, звичайно, перестали. Рукопис першої збірки

віршів«Круговерть» у 1968 році дістав негативну рецензію у видавництві «Молодь», і книга не побачила світу. Особливо болісно пережив він те, що й другий рукопис — «Зимові дерева», який п’ять років «залежував місце» у видавництві «Радянський письменник» і навіть був схвалений до друку, теж зазнав долі «Круговерті». «Така збірка мені була психологічно потрібна, оскільки без такої я не міг іти далі…» —

писав В. Стус.

   Одначе, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував і поетичну творчість, й активну громадську діяльність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й беззаконня брежнєвських років. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: «Я просто інакше не можу! І жити не можу

спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так». І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року,«систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого

режиму на п’ять років і заслання на три роки.

   Жорстоке і несправедливе покарання В. Стус відбував у мордов-

ських таборах, заслання — в Магаданській області.

Відбувши покарання, 1979 року В. Стус повертається в Україну.

Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: «Зимові дерева» (1970) та «Свіча в свічаді» (1986). Його ім’я стало широко відомим у цілому світі, поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу.

А поет продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Усього вісім недовгих місяців судилося побути йому на волі в колі сім’ї, друзів.

Потім — знову арешт, звинувачення у належності до Української Гельсінкської групи і ще більш жорстокий і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років —заслання. Усього — двадцять три роки неволі за сорок сім — як сорок сім і у Т. Шевченка — життя.

 Тільки ж Кобзареві судилося відбути десять років солдатчини, Стусові — десять років гулагівських таборів і померти в неволі. Хоч на захист поета, за його звільнення виступала прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький

письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров,який сказав, що навіть на трагічному тлі тогочасних беззаконь «вирок українському поетові

 В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю» і закликав скасувати його.І в умовах неволі В. Стус не зломився, виступав проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був додатково караний. І помер він у карцері, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.

А через чотири роки Василь Семенович Стус був повністю реабілітований, виправданий по всіх статтях звинувачення «за відсутністю складу злочину».

 

 

— Які стоїчні риси характеру виявилися у В. Стуса? Як вони від-

билися в поезії?

— Чим пояснити те, що поет свідомо наражався на небезпеку,

відкрито йшов проти влади, знаючи, яке жорстоке покарання на нього

чекає?

               Виразне читання поезії «Мені зоря сіяла вранці…».

 

МЕНІ ЗОРЯ СІЯЛА НИНІ ВРАНЦІ

Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

 

(Обмін враженнями щодо прочитаного)

 

Коментар учителя.

  Багато болю й страждань випало на долю поета. А найперше —

за ту незгасаючу, безкомпромісну любов до своєї батьківщини, до рід-

ної мови, за обстоювання справедливості й людських прав. Тому й зоря

йому — «скалок болю». Він свідомий того, що судилося в житті нести

тяжкий хрест, тому прагне набратися сили й снаги, аби виконати своє

призначення.

 

Виразне читання поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я…».

 

                                          Василь СТУС

* * *

Як добре те, що смерті не боюсь я 
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 
Що вам, богове, низько не клонюся 
в передчутті недовідомих верств. 
Що жив-любив і не набрався скверни, 
ненависті, прокльону, каяття. 
Народе мій, до тебе я ще верну, 
і в смерті обернуся до життя 
своїм стражденним і незлим обличчям, 
як син, тобі доземно поклонюсь 
і чесно гляну в чесні твої вічі, 
і чесними сльозами обіллюсь. 
Так хочеться пожити хоч годинку, 
коли моя розів'ється біда. 
Хай прийдуть в гості Леся Українка, 
Франко, Шевченко і Сковорода. 
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, 
уже не ремствуй, позирай у глиб, 
у суще, що розпукнеться в грядуще 
і ружею заквітне коло шиб.

 

(Обмін враженнями щодо прочитаного)

 

 

Коментар учителя.

      Цей вірш входить до збірки «Палімпсести», яка була видана за кордоном 1986 року, вже після смерті поета. Точної дати написання поезії не встановлено, але, скоріше за все, створена вона була в ув’язненні і стала відповіддю Стуса тим, хто лякав його смертю,безславним кінцем:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст…

  Чимало поетів передчувають неминуче, завбачають свою трагічну мить, після якої переходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, О. Теліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус.Політв’язень, дисидент, відірваний каральною владою від рідної землі,він вірив у своє повернення в Україну, хай і після смерті:

…і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

 

 

 

IV. Закріплення знань, умінь та навичок.

 

Проблемне завдання.

 

   Прокоментуйте відгук рецензента КД Б. М. Нагнибіди на першу збірку

В. Стуса «Круговерть».«Молодий поет Василь Стус, судячи по окремих віршах, строфах,а то — і рядках — людина талановита…Можна навести чимало вдалих поезій, гарних строф з поезій Василя Стуса. Але вони, на жаль, визначають форму, зміст, дух всієї книги…Перечитуєш… і дивуєшся з того, як молода людина, сучасник наших буремних, героїчних, а часом і драматичних подій, зуміла відмежуватися

від них, заховатися від них у світ своїх дрібних переживань і невиразних прагнень.

Нова, найголовніша риса нашого суспільства — почуття колективізму, почуття спільності боротьби та інтересів, наче і невідомі автору…Світ сповнений подіями історичного значення, працею мільйонів людей соціалістичного табору, які зусиллями своїми перетворюють світ,людину, дивують своїми відкриттями, подвигами все людство. Життя сповнене чудодійними проявами людського героїзму в ім’я великої мети.Але все це (в більшості поезій рукопису) поза увагою В. Стуса.Його цікавить дріб’язок, далекий від життя. Його ліричне “я” захоплене дрібними переживаннями, умовною філософічністю, яка нічого спільного немає зі справжньою філософією, яка вторгається в життя, в переживання людей, в їхні долі. Чи не тому в книзі зустрічаємо мало сюжетних поезій, а в ліриці переважає байдуже “міркувальництво”, яким поет

абстрагується від живого життя, його героїв.Хай не ображається Василь Стус за цю правду, бо саме в ній, на мою думку, найголовніший недолік рукопису».

(Ясніше не скажеш. Несприйняття існуючого світу, протиставлення цьому світові власного, що проріс з маминих пісень, дитячих образків несправедливості, набутого досвіду «дорослого» життя — саме це найбільше налякало «рецензента». М. Нагнибіда відзначає «намагання поета навмисно ускладнити вірш, вивернути слово не по-людському».)

  «Коли уважно вчитаєшся в нарочито ускладнені поезії В. Стуса,—

веде далі М. Нагнибіда,— то помічаєш, що мисль у них куца, думки —

на гріш».

(«Рецензент» дає зрозуміти, як і про що треба було писати, щоб

мати змогу на 1/6 частині земної кулі видати поетичну чи якусь іншу

книгу.)

 

V. П ідбиття підсумків уроку.

 

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

— Найбільше мене вразило те…

 

VІ. Д омашнє завдання.

Знати матеріал про життя і творчість В. Стуса, вміти аналізувати його по-

езії, вивчити напам’ять вірш «Мені сіяла нині вранці…» або «Як добре те,

що смерті не боюсь я…».