Конспект уроку з історії України, 10 клас, "Пам’ятаєш, земле, сорок п’ятий, земле, сорок п’ятий не забудь!"

Семенюк В.Г.

вчитель історії

Липецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені П.В.Щепкіна Харківської районної ради Харківської області

Урок розроблено відповідно до програми «Історія України. Всесвітня історія» (10 клас). Цей урок може бути проведений під час вивчення теми «Україна під час Другої світової війни».

Тема: Пам’ятаєш, земле, сорок п’ятий, земле, сорок п’ятий не забудь!

Мета: розкрити суть «нового порядку», встановленого окупантами; показати злочини ворога на українських землях; закріплювати навички аналізу і зіставлення історичного матеріалу, вміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах; формувати особистість учня в дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований

Обладнання: роздатковий матеріал, підручник, збірник «Слобожанські дзвони Перемоги» (2008 рік, Харків), повідомлення учнів, наочності.

Основні поняття і терміни: окупаційний режим, «новий порядок», концтабір, остарбайтери, Голокост, колабораціонізм, план «Ост»

Пам’ятаєш, земле,

Сорок п’ятий,

Стихле небо, підняте салютом?..

Пам’ятаєш

Перший крик дитини,-

Як салют на вічне щастя людям?

А сьогодні

Днів отих малята

Дочок і синів своїх ведуть…

Пам’ятаєш, земле,

Сорок п’ятий?..Земле!

Сорок п’ятий не забуть.

Д.Павличко

План-схема уроку

Хід уроку

1. Організаційний момент.

Учитель: Добрий день, любі діти! Я  з великим задоволення запрошую вас до співпраці.

2. Мотивація навчальної діяльності.

Учитель:Кажуть, що велике видно на відстані. Чим дальше в історію відходять роки Другої світової війни, тим краще осягається подвиг нашого народу, його мужність, відданість, незламна сила. Важкі випробування випали на долю українців. Пам’ять повертає нас у минуле заради майбутнього. Ми маємо протидіяти будь-яким спробам реабілітації нацизму.

Перегляд фрагменту кінофільму «Судьба человека».

Учитель: Як ви вважаєте, про які питання піде мова на сьогоднішньому уроці? Так, дійсно, темою уроку є «Окупаційний режим в Україні». Я дещо перейменувала її, взявши слова Д.Павличка (вчитель зачитує тему і епіграф уроку).

Проблемою над якою ми будемо працювати сьогодні на уроці є «Колабораціонізм – це явище необхідності чи зрадництва своїй Батьківщині?»

3. Актуалізація знань:

Методом мікрофону відбувається фронтальне опитування:

1. Яким було співвідношення сил сторін напередодні нападу німецьких військ на Україну?

2.Чим можна пояснити поразки радянських військ влітку-восени 1941 р.?

3.Коли було завершено окупацію України?

     4. Сприйняття та засвоєння нового матеріалу

• План «Ост»

Учитель: Страшні часи наступили для всіх, бо ворог ніс не лише руїни і смерть але й „нелюдські звірства”. Окупаційна політика на Україні проводилася згідно плану „Ост”, який передбачав знищення та „освоєння” окупованих територій. Політика „нового порядку” ставила за мету: перетворення українських земель на життєвий простір для арійської раси. Українські землі, як найбільш родючі, мали стати джерелом постачання продукції та сировини для „нової Європи”. Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню.

 У вересні 1941 року Гітлер  призначив на посаду рейхскомісара України „випробуваного бійця” націонал-соціалістичної партії Е.Коха, який говорив: „Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення, а щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати ...”

 Ще відвертішим був рейхсляртер генерал-губернаторства Х.Франк: „Після нашої перемоги я відправлю українців хоч на фарш”. Ці гасла стали лозунгом для фашистів, які всілякими методами прагнули їх реалізувати.

 Озвірілі завойовники хотіли залякати народ, зламати їх волю. „Вбивайте кожного, хто проти нас, убивайте, убивайте. Не ви несете відповідальність  за це, а я, тому убивайте” – з такими настановами виступали перед солдатами фашистські офіцери-людожери.

  Німецькі імперіалісти керувалися у своїй окупаційній політиці принципом: „Чим більше загине людей, тим легше буде проводити колонізацію...” З цією метою було створено систему кальних органів: державну таємну поліцію – гестапо, збройні формування служби безпеки, а також озброєні загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.

 Ця політика приносила диявольські плоди: до початку 1942 року                  з 9,9 млн. радянських полонених у живих залишилося за  даними чиновника Міністерства праці фашистської Німеччини Е.Мансфельда, 1,1 млн. З  5,75 млн. радянських військовополонених до 1 травня 1944 року у таборах померло  1,981 млн. осіб, 1,030 млн. було „вбито при спробі втечі”   або передано гестапо для „ліквідації”, 280 тисяч загинуло в пересильних пунктах і таборах. Таким чином, за вельми не повними даними, близько 3,3 млн. радянських військовополонених до середини 1944 року було по-звірячому замордовано і вбито у фашистському пеклі. 

Точних відомостей про те, скільки цивільного населення загинуло в період фашистської окупації, не має. Але, на жаль, ці жертви обчислюються не одним мільйоном осіб. Якщо до війни на окупованій ворогом радянській території проживало 88 млн. осіб, то після війни це населення скоротилося до 55 млн. осіб, тобто на 33 млн., в тому числі міське населення з 25 до 10 млн., сільське з 63 до 45 млн. осіб.²  Саме таким був „Генеральний план „Ост” у дії”.

 На всій окупованій території виявлено майже 300 місць масового знищення населення, 180 концтаборів, понад 350 гетто тощо. Німці запроваджували систему колективної відповідальності за будь-який акт терору чи саботажу. Розстрілу підлягали не лише євреї чи українці, але й представники інших національностей. Найбільшими місцями винищенння людей були: Домаківка і Богданівка на Одещині, Дробицький Яр у Харкові та Бабин Яр у Києві, лише в останньому обірвалося життя понад 150 тисяч ні в чому не винних людей.

• Нацистський «новий порядок»

Робота в групах

1.Визначте складові політики «нового порядки» користуючись підручником Ф.Г.Турченка (с.18-21) .

2.Доля остарбайтерів (робота із роздатковим матеріалом).

3.Чи був  Голокост в період Другої світової війни геноцидом проти єврейської нації? (роздатковий матеріал, збірка «Слобожанські дзвони Перемоги»).

4.Експертна група: Наслідки окупаційної політики.

Обговорення результатів діяльності учнів.

Виступи учнів із повідомленнями.

5.Осмислення вивченого

Через застосування методів «Знаю – Дізнався» і «Займи позицію» учні вирішують проблему. Проблема: Колабораціонізм – це явище необхідності чи зрадництва своїй державі?

       6.Підсумок уроку

Учитель: Суть окупаційного режиму – як у місті, так і в селі – полягала в тому, щоб жорстокістю і терором залякати людей, зламати їхній опір і перетворити на покірних рабів. Військово-поліцейський апарат проводив організоване пограбування населення. Створював нестерпні умови, прирікав на голодне вимирання.

     Нацистський «новий порядок» в Україні викликав загальне обурення народу, сприяючи масовому зростанню руху Опору.

Методом «Мікрофону» учні діляться враженнями від уроку

1. Що запам’яталося найбільше?
2. Який настрій був у вас, однокласників, учителя?
3. Що цінного для подальшого життя ви винесли з уроку?
4. Назвіть позитивні моменти уроку.
5. Що найбільше сподобалось?

Діти проводять само оцінювання із корекцією вчителя.

    7.Домашнє завдання

Творче завдання:

• Презентація на тему: «Рух опору в Україні».
• Повідомлення «Мій дідусь – мій взірець».

І завершити урок я хочу такими словами:

Пам'ять

Священна пам 'ять в спадок нам дана,

Вона вогонь незгасний запалила

Там, де солдатська вирита могила,

Де громом прокотилася війна...

Не владний Час

Війни зітерти слід,

І вдячна Пам 'ять

Вічно буде жити.

Як кров бійця, живі палають квіти

На тлі печальних мармурових плит.

...Я в літаку і в танку не горів,

В атаках не дивився смерті в очі.

Та пам 'ять забувать моя не хоче

Невтішних в своїм горі матерів.

З кривавої, жорстокої війни

Вони синів і досі виглядають,

До пожовтілих знімків припадають —

Й пряде зажура пасма сивини...

...Мій дід у сорок другому упав

На білий сніг,

Що чорним став від бою...

Моє життя він прикривав собою,

Щоб я в шаленім вирі не пропав.

...Милує зір цвітіння біла повідь

Зігрій, надіє, радосте земна...

...Йдемо до обелісків,

Як на сповідь,

І згадуєм полеглих імена...

(К.Лесь-Лесьєв)

Додаток 1

РОЗДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ

«Спогади остарбайтерів»

           „Гіркі, тяжкі рани, незгайний біль, -  пригадує Ганна Микитівна Чепіль, 1927 року народження, жителька с.Липці. Тоді  в липні 1943 року мені було лише 16 років, час юності був опалений війною. Мене, як і багатьох інших хлопців та дівчат було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Везли нас в „товарняках”, так ми називали поїзди, аж до міста Шрамбург. На оприділителі ми потрапили на завод „Юнгарс”, де працювали чорноробочими.

 Коли нас привезли, то відразу видали форму – „полосатик” (так називали в’язні одежу), а на сорочках, було вибито номер і саме по них нас називали.

 Годували дуже погано. Їжу ми називали „похльобкою”, але треба було щось їсти, щоб вижити і не померти на чужині.

 Біля станка треба було працювати вже з 6-ї години ранку аж до 9-ї вечора, а коли хтось ставав перепочити, то зразу били палицею,  якщо  і це

не  допомагало,  то розстрілювали  і  все.  У  мене,  ось  на  голові, показує

Ганна Микитівна, два шрами від німецької нагайки. Мені нестерпно хотілося пити і я попросила води, а у відповідь, поліцай почав мене бити. Після другого удару я знепритомніла. Прийшла до тями в бараці, де мені розповіли, що сталося.

 Довгим було очікування свободи, але вона накінець прийшла.                  20 квітня 1945 року нас звільнили американські війська, а вже потім, партіями, нас відправляли додому. Довго очікувана воля обернулася на страшну звістку: „Ворог-народу”. Цілих три місяці мене перевіряли, допитували, визивали в міліцію, а іноді навіть два рази на день. І в кінці кінців, була очна ставка з одним із поліцаїв, він впізнав мене і розповів, як я працювала, якими ненависними очима дивилася і мені якось повірили. В душі залишилася образа не стільки на фашистів, скільки на наших, котрі не вірили і не бачили того, що довелося пережити нам”.

 Ганна Прокопівна Бакуменко народилася в квітні 1924 року в селі Липці, тоді ж Липецького району, де проживає нині, по вулиці Пушкінській. Дні війни згадує разом із своїм чоловіком – Бакуменком Василем Степановичем, 1923 року народження.

 „Ми разом навчалися у Липецькій середній школі ім.Щепкіна до                 9-го класу, а в 10-му нас розлучили. Я потрапила до „лап ворога”, а мій Василько – на фронт.

 В другій половині жовтня 1941 року німці прийшли в Липці зі сторони сусіднього села Кірова і взялися хазяйнувати. Перші кроки – грабіж. З кожного двору забирали харчі, одяг, скотину. Потім, коли з’явилися партизани, вдалися до рішучіших дій – почали палити хати. Вся Кліванівка згоріла. Але для мене і ще  шістьох чоловік, все тільки починалося.

 Кльований Іван Михайлович був призначений поліцаєм по нашій вулиці. Він ставився до мене по-особливому, бо був не байдужим, але я кохала свого Василя, за що і поплатилася. Не без допомоги Івана попала в руки фашистській нечисті в серпні 1942 року. Тоді зі мною були Бутова Тетяна Петрівна, Чоломбитько Анастасія, Квасова Наталія Яковлева, Коваленко Поля, Нечитайло Катерина і Косімова Нюра та ще шістьох проходян (жителів с.Проходи). Всього нас було 12 чоловік.

 Пішком нас погнали до Харкова де помістили в школі, поки не назбирається відповідної кількості. Через день нас погрузили в товарні вагони і повезли. Страшно було їхати, дорога така чужа і все не привітне. На якійсь станції усіх вигрузили і помістили в лагер, а потім сюди зійшлися „купці”, які забирали наших людей працювати.

 Ми, 12 чоловік, так і залишилися стояти осторонь всіх, але прийшла черга і до нас. Всіх забрали працювати на залізничну дорогу неподалік міста Картгаус. Тут біля залізничної дороги ми і жили у сірих трьохповерхових будівлях, тут працювали. Крім нас на залізниці було багато поляків, з якими ми здружилися. Я з Наташою і Полею любили співати, за спів поляки віддавали нам свої недоїдки, бо годували вкрай погано.

 Зранку видавали пайок на всіх зразу. Хтось один лишався вдома і готував їсти. Цих харчів вистачало всього на один раз. Перед нами був вибір: або з’їсти за раз, або поділити по ложці на три. Голод змушував ходити по хатах і просити милостиню, кусок хліба. Були такі, що не відмовляли, а іноді ще й намащували хліб варенням – німецькі бутерброди.

 Наш начальник Пехман був доброю людиною, ніколи нас не ображав, а хто захворіє навіть жалів і приносив ліки. Правда кожен наш крок був під наглядом конвоїра, бо дуже боялися німці, щоб ми ніякої диверсії не здійснили. Ми нічого не могли вдіяти, ось тільки іноді умудрялися викрасти з вагонів картоплі, щоб поїсти. Вночі, коли всі спали у нас починалася „царська вечеря” – ми  їли варену картоплю. Пехман знав про наші дії, але не наказував нас, а лише застерігав, щоб ніхто не побачив і ніяких слідів не залишалось.

 У березні 1945 року нас звільнили радянські війська і відправили у військову частину, де ми продовжували працювати на продовольчих складах аж до листопада місяця. З харчами було дещо легше, частіше стали їсти хліб, у вигляді сухарів.

 Про ці дні не дуже хочеться згадувати, хіба що іноді коли гортаючи сторінки альбому зустрічаю фотографії з Німеччини, де ми були із подружками”.

Як і всі його однолітки Олександр Пилипович навчався в Липецькій середній школі, закінчив 10 класів. Потім вступив до Харківського військового училища зв’язку. Саме тут страшна звістка долетіла й до нього. У серпні 1941 року довелося перервати навчання і у званні лейтенанта був переправлений до військової частини 265-го корпусного артилерійського полку Південного фронту.

 Бойове хрещення отримав на території Молдавії, біля річки Прут, потім була оборона м.Перекоп та довго тривала і виснажлива оборона Севастополя.

 4 липня 1942 року у складі Приморської армії під командуванням генерал-майора Петрова  попав у полон, що стало страшною трагедією для Олександра Пилиповича і всієї армії. „Потім були тяжкі роботи в Німеччині по ремонту залізничних доріг на станціях План, Кутенплан”, - розповідає Олександр Петрович. Голос почав дрижати, на очах з’явилися сльози. Мабуть важко було в ті часи? – запитую його, але відповіді не було.

 2 травня 1945 року цей жах скінчився. Американські війська визволили з полону військовополонених під Регенсбурсом у селищі Кінтердор. Так і довелося зустріти День Перемоги в Німеччині військовополоненому – старшому лейтенанту Олександру Пилиповичу Гармашу. У рідне село повернувся аж в 1946 році.

 Назавжди залишаться в пам’яті ті страшні дні перебування в Німеччині. Для нас це уявлення із спогадів очевидців, але для них ...

Додаток 2

РОЗДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ

«Спогади про Голокост»

„Фабрикою смерті” був табір, розташований у бараках Харківського тракторного заводу. У грудні 1941 року фашистська рада оголосила наказ про необхідність з’явитись населенню єврейської національності на територію ХТЗ. Сюди було зігнано 16 тисяч чоловік. Багато з них померло від голоду і холоду, а решту людей в січні 1942 року було страчено. Тоді ж близько 30 тисяч чоловік фашисти вивезли в Дробицький Яр і розстріляли.

 Нелюдська нацистська расова політика щодо знищення Європейського народу мала свої плоди. Наприкінці 30-х років у Харкові мешкали   130 тисяч   євреїв,   на   початку   грудня 1941 року після „нової” реєстрації у „жовті списки” потрапило 10 271 чоловік, 75% з них були жінки, старики та діти.

 14 грудня 1941 року німецький комендант міста генерал Путкамер віддав наказ про виселення євреїв до бараків, звідки вони ніколи не повернулись. Суворі морози до -32^оС, а люди ішли, несли речі, вели хворих та літніх людей, декого несли на руках, везли на тачках, тягли на коритах, прив’язаних мотузками. Бараки були обтягненні колючим дротом і їх суворо охороняли. У будівлях, розрахованих на 60-70 чоловік, вміщували 700-800. Ті, хто не помер, живими після тритижневих знущань були страчені в Дробицькому Яру.

 На місці колишнього Гетто 1992 році було встановлено Стіну Суму,               а 23 квітня  1998 року відкрито пам’ятник „Жертвам Голокосту” – Менору – Дерево життя.