Конспекти уроків для вчителя з економіки за підручником І.Ф. Радіонової "Економіка" 11 клас

Економіка

11 клас

Прокуда Ю.С.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

1. Обмеженість ресурсів та безмежність потреб як основна проблема економіки………………………………………………………………….......3
2. Виробничі ре­сурси. Виробни­цтво та продукт економічної діяльності…....6
3. Економічна ефективність. Розподіл, обмін та споживання…………...….11
4. Споживач як основний суб'єкт сучасної економіки……………………….14
5. Споживчі блага та їх структура…………………………………………….15
6. Виробник як суб'єкт еконо­міки та мета його діяльності. Альтернативна вартість……………………………………………………………………….19
7. Ринкове вирі­шення питань «що виробля­ти?», «як ви­робляти?», «для кого виробля­ти?»…………………………………………………………………..25
8. Ринковий по­пит. Ринкова пропозиція. Нецінові чин­ники попиту та пропозиції…………………………………………………………………….29
9. Ціна ринкової рівноваги: зміст, графічне відо­браження………………….33
10. Сутність гро­шей. Види грошей. Гро­шова маса та її показники………….37
11. Особливості ринку праці……………………………………………………41
12. Особливості ринку землі……………………………………………………46
13. Особливості ринку капіталів………………………………………………..48
14. Особливості ринку інфор­мації……………………………………………...50
15. Функції під­приємця та складові під­приємницької діяльності……………52
16. Валовий дохід, витрати та при­буток підпри­ємця………………………….61
17. Зв'язки підпри­ємця з банками, страховими ком­паніями, інши­ми фінансово-кредитними установами………………………………………...65
18. Виробничий по­тенціал націо­нальної еконо­міки…………………………..68
19. Сектори націо­нальної еконо­міки…………………………………………...70
20. Валовий вну­трішній продукт (ВВП) – показ­ник результатів національного виробництва……………………………………………………………..…...73
21. Причини економічних коливань……….…………………………………...79
22. Безробіття і зайнятість трудових ресур­сів…………………………………83
23. Загальний рівень цін та інфляція…………………………………………...86
24. Невдачі (обме­ження) ринку як причина державного регулю­вання економіки…………………………………………………………………….92
25. Інструменти фінансового регулювання………………………………........93
26. Інструмен­ти грошового регулювання. Інструменти ре­гулювання у соціальній сфері…………………………………………………………….100
27. Сучасне світове господарство: визначальні риси………………………..105
28. Необхідність міжнародної торгівлі та її сучасні форми…………………107
29. Механізми вста­новлення валют­них курсів. Валютні кур­си та умови зовнішньої торгівлі…………………………………………………………110
30. Зміст глобаліза­ції та її основні причини………………………………….117
31. Місце «вели­ких» і «малих» економік у про­цесах глобалі­зації. Основні загрози глобалізації………………………………………………………...120

 

1. Обмеженість ресурсів та безмежність потреб

як основна проблема економіки

 

Мета: вивчити що вивчає економічна наука; кому потрібні економічні знання; хто бере участь в економічних відносинах та з приводу чого вони виникають.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Мотивація навчання – 4 хвилини.

3. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

4. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 33 хвилини.

5. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

6. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

7. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Економічна наука вивчає господарське (економічне) життя людей,  об'єднаних у суспільство. Вияви цього життя ми бачимо повсякчас, часто беручи в ньому безпосередню участь.

Наприклад, вулицями міста проїжджають машини, що везуть це­мент, залізобетонні конструкції, вікна тощо для новобудов. Це – вияв виробничої діяльності (виробництва) у сфері будівництва.

Майже щодня кожен з нас відвідує крамниці різних торговельних мереж. Купуючи там товари, ми стаємо учасниками обміну грошей на продукти та послуги.

Щороку у Верховній Раді України – Парламенті – ухвалюється Державний бюджет. Парламентарі обговорюють питання про те, скільки коштів виділити на освіту, медицину, заклади культури, армію, суди тощо. У цьому разі ми спостерігаємо відносини розподілу доходів, зібраних у державному бюджеті.

Коли родина кладе гроші на банківський депозит, маємо приклад використання раніше одержаних доходів як заощаджень.

У кожному з чотирьох розглянутих випадків ішлося про окремі вияви господарського життя, яке передбачає наявність економічних ресурсів – матеріалів, виробничих потужностей, грошових коштів то­що. При цьому зазначимо, що всі економічні ресурси є обмеженими. Адже коли будівельні матеріали використовуються на одній ново­будові, то вони не можуть бути використані на іншій. Або, якщо гроші витрачаються покупцем на придбання прального порошку в крамний «ДЦ». то вони вже не можуть бути витраченими на купівлю тістечок у «Сільпо». А парламентарі, ухвалюючи рішення, скажімо, про збільшен­ий видатків бюджету на заклади освіти, мусять визначити, які інші статті видатків державного бюджету мають при цьому зменшитися. Нарешті, якщо родина заощаджує кошти, поклавши їх на банківський депозит, то це означає, що вона свідомо обмежує своє споживання.

Оскільки всі економічні ресурси обмежені, то найважливішою проблемою господарського (економічного) життя є розподіл їх у такий спосіб, щоб якнайліпше, найповніше задовольнити потреби.

Економічна наука якраз і допомагає вирішувати проблему розподілу обмежених ресурсів. Принагідно зауважимо, що потреби людей безмежні – вони змінюються і зростають. їхня безмежність спричи­няється невгамовним бажанням людей поліпшувати споживання, ро­бити різноманітнішим і змістовнішим власне життя.

Отже, предметом економічної науки є обґрунтування способів розподілу обмежених ресурсів, завдяки якому забезпечується най­ліпше, найповніше задоволення потреб. При цьому наука пояснює, як має функціонувати економіка, якими є її основні закони, якими правилами повинні керуватися люди в господарській діяльності, що таке раціональна поведінка, як розв'язувати економічні проблеми.

Економічні знання потрібні кожній людині і суспільству в цілому. Основні результати застосування економічних знань у житті людини та суспільства подані на схемі 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1. Значення економічної науки для суспільства та окремої людини

 

Пояснення до схеми:

•      Економічні знання потрібні урядам країн. Адже лише розуміючи, як функціонує економіка, можна розробляти економічну політику,тобто ухвалювати рішення про основні напрями економічного роз­витку, про конкретні економічні програми та забезпечення їх ре­сурсами.
•      Поінформованість громадян країни з різних питань, у тому числі про те, як працює економіка, є передумовою створення демокра­тичного суспільства. У такому суспільстві громадяни стають учас­никами ухвалення найважливіших рішень, а влада несе відпові­дальність перед обізнаними громадянами за свої дії.
•      Економічні знання потрібні кожній людині. Обираючи професію, людина повинна не тільки керуватися власними вподобаннями, а й розуміти, які професії і чому матимуть попит. У цьому їй може допомогти розуміння економічних законів.
•      Лише людина, котра знає, як функціонує економіка, здатна започаткувати власну справу і керувати нею. Тому економічні знання є запорукою успішного ведення власного бізнесу.
•      Обізнаність в економічній сфері допомагає людині приймати раціональні рішення. Раціональність означає вибір найліпшого з мож­ливих варіантів під час влаштування на роботу, розподілу доходів і часу, придбання речей тощо.

Учасників економічних відносин називають економічними су­б'єктами. У чотирьох прикладах, раніше наведених нами, такими су­б'єктами були:

• виробники (будівельні організації) і споживачі (замовники житла);
• продавці (крамниці різних мереж торгівлі) і покупці продукції;
• урядовці, що розподіляють бюджет, і громадяни, які користу­ються бюджетними коштами;
• власники грошей і фінансові установи – банки, які приймають гроші на депозитні рахунки.

Крім того, суб'єктами економічних відносин можуть бути:

• домашні господарства (родини) – власники виробничих ресурсів і підприємці – користувачі цих ресурсів;
• працедавці, що наймають на роботу, і наймані працівники;
• власники землі, нерухомості та орендарі, що беруть землю та нерухомість у користування;
• платники податків та органи фінансової влади;
• кредитори та боржники тощо.

Наскільки складним є економічне життя суспільства, настільки різ­ні економічні суб'єкти-учасники цього життя, що вступають в еконо­мічні відносини.

Те, з приводу чого виникають економічні відносини, називають об'єктами економічних відносин. У наведених нами прикладах та­кими об'єктами були:

• готові продукти (житло, товари в мережах роздрібної торгівлі);
• доходи державного бюджету або окремої родини.

Крім того, об'єктами економічних відносин можуть бути:

• матеріальні виробничі ресурси (земля, машини, устаткування, обладнання);
• фінансові ресурси (банківські кредити, кошти інвестиційних, страхових, пенсійних фондів);
• прибутки підприємців тощо.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.1.1-1.3 ст.4-7.
2. Підготувати повідомлення про значення економічної науки у житті кожної людини та суспільства в цілому.

 

 

 

2. Виробничі ре­сурси.

Виробни­цтво та продукт економічної діяльності

 

Мета: вивчити які ресурси використовує людство для виробництва та задоволення потреб; що таке виробництво та чим сучасні технології виробництва відрізняються від тих, що існували раніше.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

У сучасній економіці створюються десятки мільйонів різних видів товарів – продуктів та послуг. Тому й кількість використовуваних ресурсів має бути не меншою. Але для того щоб зрозуміти, як працює економіка, усі ресурси об'єднують у великі групи. Вони наведені на схемі 1.

 

Пояснення до схеми:

•      Земля як природний ресурс, даний людству, бере участь у господарській діяльності по-різному:

а) як операційна основа виробництва – місце, на якому розміщені
виробничі споруди в обробній промисловості, будівництві тощо;

б) як джерело мінеральних ресурсів у видобувній промисловості;

в) як об'єкт виробничої діяльності в сільському господарстві тощо.

Схема 1. Економічні ресурси

 

Земля – обмежений і практично не відтворюваний ресурс, і тому потребує дбайливого ставлення користувачів і державного захисту.

•            Праця як економічний ресурс охоплює людей, зайнятих у виробничій (господарській) діяльності. Попри технічний прогрес, роль
  праці у виробництві не стає меншою. Це пояснюється, по-перше,
  складністю завдань, які вирішуються в сучасному виробництві для
  задоволення зростаючих потреб. По-друге, інтелектуалізацією
  праці, тобто зростаючими розумовими зусиллями. По-третє, високими ризиками і відповідальністю виконавців у багатьох сферах
  діяльності, наприклад, в атомній енергетиці, у видобутку природних ресурсів, організації повітряних перевезень тощо. Оскільки
  люди є носіями певних знань та навичок, культури, здатності
  сприймати й утілювати в життя технічні та організаційні нововведення, то кажуть, що економічним ресурсом стає не просто праця, а людський капітал. Саме він відбиває рівень розвитку працівників.
•            Капітал як матеріальний ресурс охоплює засоби виробництва: машини, устаткування, обладнання, транспортні засоби, будівлі споруди. Капітал як фінансовий ресурс – це кошти, якими розпоряджаються банки та інші фінансові установи, віддаючи їх у користування (як кредити) підприємцям.
•            Здатність до підприємництва (до підприємницької діяльності) – це спроможність започаткувати прибуткову справу й ефективно управляти нею. Не кожна людина має здатність до підприємництва, а отже, не кожна може бути підприємцем. Підприємницька діяльність крім розуміння технологій виробництва передбачає схильність до ризику, розвинену інтуїцію, уміння спілкуватись і переконувати тощо.
•            Інформація – знання про потреби споживачів, ресурси, технології виробництва та управління, ціни тощо – стає найважливішим виробничим ресурсом в інформаційному суспільстві. Інформаційним називають суспільство, визначальною ознакою якого є комп'ютерні технології та мережні системи нагромадження і передавання інформації.

Оскільки економічні ресурси є обмеженими, то принциповим стає питання про власність – про те, кому належать ресурси. Належність ресурсів визначає місце економічних суб'єктів у господарському житті суспільства.

Якщо людині належить тільки праця – здатність створювати певні товари та послуги, то вона може виконувати роль найманого працівника. Якщо найманий працівник до того ж володіє особливими, не доступними іншим, знаннями та інформацією, то його професійний статус і роль у господарському житті значно підвищуються.

Той, хто володіє матеріальним або фінансовим капіталом, може виконувати функції підприємця.

Держава є власником стратегічних виробничих ресурсів. До стратегічних ресурсів належать земля, її надра, водойми, автомобільні шляхи, залізниці, аеропорти. Володіння такими ресурсами визначає роль держави як гаранта економічної стабільності та національної безпеки.

Повна власність на ресурс передбачає, що економічний суб'єкт володіє, розпоряджається та користується ресурсом, керуючись власними економічними інтересами. У першу чергу такі інтереси пов'язані з одержанням максимального доходу.

 

Земля – найцінніший ресурс, що його має людство. Загальна площа світових земельних ресурсів оцінюється у 13400 млн. га. З них лише 11%, або 1474 млн. га, припадає на ріллю, сади, виноградники, тобто використовується в сільському господарстві для виробництва продуктів харчуван­ня. Через недбале ставлення до землі щороку із сільськогоспо­дарського обігу у світі вилучається приблизно 6 млн. га. Якщо погіршання земельних ресурсів та їх вилучення триватимуть такими самими темпами, то через 245 років людство втратить усі землі, що використовуються сьогодні в сільськогосподарсь­кому виробництві.

 

Виробництво – це діяльність людей, спрямована на створення про­дуктів, речей і послуг для задоволення потреб. Ця діяльність перед­бачає поєднання певних елементів виробництва. Коли немає хоча б одного з них, то виробництво стає неможливим. Логіка виробничого процесу та його елементи проілюстровані схемою 2.

 

 

 

 

 

 

 

Пояснення до схеми:

•      До елементів виробництва передусім належить власне праця – діяльність, що передбачає певну кваліфікацію працівників і на­вички. Крім того, до елементів виробництва належать засоби праці та предмети праці. Засоби праці – це машини, обладнання, інстру­менти, виробничі споруди, транспортні засоби, нафто- та газогони, канали, мости, за допомогою яких людина обробляє (видозмінює) предмети праці. До предметів праці належить усе те, на що спрямована виробнича діяльність, – земля, сировина, енергоносії, продукти, що вже пройшли первинну переробку, наприклад, метали, деревина, пластмаси тощо. Разом засоби та предмет праці формують засоби виробництва.
•      Елементи виробництва певним чином поєднуються. Спосіб їх поєднання називається технологією виробництва.
•      У результаті поєднання праці людей, засобів і предметів праці створюється продукт.

Для ілюстрації елементів виробництва звернімося до прикладу гончарного виробництва. Ця діяльність здійснюється на теренах нашої країни щонайменше 5-7 тисяч років –з часів трипільської культури.

Праця гончара – це особлива діяльність, яка передбачає не тільки фізичні зусилля, але й художні здібності. Вона спрямована на створення таких речей домашнього вжитку, які забезпечують комфорт та прикрашають житло. Засобами праці в гончарному виробництві є особливий верстат – гончарне коло – та піч, в якій вироби зазнають термічної обробки.

Основним предметом праці гончара є глина, з якої створюють вироби – глечики, келихи, миски тощо.

У наведеному нами прикладі гончарного виробництва йшлося про найпростішу технологію, яка називається ремісничою. З використанням ремісничої технології працює ювелір, що створює каблучки та ланцюжки, годинникар, який ремонтує годинники, тощо. Реміснича технологія була провідною до промислової революції на межі XVIII-XIX століть. Сьогодні вона є, скоріше, винятком, аніж правилом для економік розвинених країн.

З XIX до середини XX століття панівною стає технологія машинного виробництва. Суспільство, що послуговується такою технологією, називають індустріальним.

Із середини XX століття вирішальна роль поступово переходить до технологій автоматизованого виробництва. Суспільства з переважанням технології автоматизованого виробництва називають постіндустріальними.

Кожна зі згаданих технологій має свої особливості (визначальні риси), які ми навели в табл. 1.

 

 

 

 

 

Таблиця 1

Визначальні риси виробничих технологій

Технологія виробництва	Визначальні риси технологій
Реміснича	- ґрунтується на ручній праці - передбачає універсальні засоби праці - як рушій використовується енергія м'язів людини або тварин
Машинне виробництво	- вплив людини на предмети праці здійснюється з використанням системи машин - як рушій використовується парова, а пізніше – електрична енергія - розвиваються спеціалізація працівників і поділ праці, що передбачає складну систему управління виробничими колективами
Автоматизоване виробництво	- як засоби виробництва використовуються автомати та комп'ютери - збільшується частка людей, зайнятих створенням інформації, підтримкою засобів комунікації - основними в забезпеченні економічного зростання стають наукомісткі (такі, що передбачають постійні наукові розробки) виробництва – електронна промисловість, програмне забезпечення, телекомунікації, обчислювальна техніка - використовується атомна енергія та розробляються нетрадиційні джерела з використанням енергії сон­ця, земельних надр, біопалива, морських припливів тощо

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.1.4-1.5 ст.7-12.
2. Підготувати повідомлення про характерні риси інформаційного суспільства.
3. Опанувати методику класифікації економічних благ за визначеним алгоритмом.
4. Підготувати презентацію про форми власності в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

3. Економічна ефективність.

Розподіл, обмін та споживання

Мета: вивчити чому важливо використовувати виробничі ресурси ефективно та як визначається економічна ефективність; що таке економічний кругообіг.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Усі виробничі ресурси обмежені. Деякі ресурси: земля, нафта, газ, руди металів, вугілля – взагалі не відтворюються. Тому вкрай потрібно використовувати ресурси ефективно.

У найширшому розумінні ефективність – це співвідношення результатів і витрат.

Більша ефективність досягається тоді, коли результати зростають, а витрати, навпаки, скорочуються.

Результати економічної діяльності втілюються в продуктах, призначених для задоволення потреб, а витрати пов'язані з використа­ними ресурсами. Ефективність можна визначити за формулою:

де Е–ефективність виробництва; Q– кількість одиниць створеної продукції; С – витрати виробничих ресурсів.

Наприклад, необхідно визначити і порівняти ефективність використання праці на двох підприємствах, що виробляють однакову продукцію. На першому створено 1200 одиниць продукції та залучено до роботи 15 працівників, на другому – 1800 одиниць і 25 працівників.

Ефективність у першому випадку: одиниць продукції наодного працівника, а в другому –.

Згідно з розрахунками більш ефективно використовується праця на першому підприємстві.

Економічну ефективність можна оцінювати як за кожним вироб­ничим ресурсом зокрема, так і за всіма ресурсами разом.

Якщо в знаменник формули ефективності підставити кількість працівників, що брали участь у виробництві, то матимемо показник продуктивності праці. Коли враховується кількість одиниць використа­ного капіталу, наприклад верстатів, то матимемо показник капіталовіддачі. Якщо ж ідеться про земельні площі, використані в сільсько­господарському виробництві, то дістаємо показник урожайності, наприклад центнери зерна, зібрані з одного гектара.

Для оцінки ефективності за всіма виробничими ресурсами разом треба мати показники грошового виміру всіх ресурсів, склавши які, зможемо оцінити загальні витрати.

 

Актуальним для багатьох економік, яким бракує власних сировинних ресурсів, є питання ефективного використання саме цих ресурсів. Зокрема, України для за­безпечення власних потреб у енергетичних ресурсах імпортує газ та нафту, ціни на які постійно зростають. Незважаючи на об'єктивні обставини, які спонукають до ефективного викори­стання цих ресурсів, українська економіка є однією з найбільш енергозатратиих, або неефективних. Якщо в середньому у світі на одиницю використаних енергетичних ресурсів припадає 5 одиниць створеного в економіці продукту, то в Україні – лите 2,44 одиниці. Відповідні показники для деяких розвинених країн є та­кими: у Великобританії – 8,33, у Японії – 7,14. у Франції – 6,67. Отже, за показником ефективності використання енергетичних ресурсів Україна відстає вдвічі від середніх світових показників та у 2,5-3 рази від розвинених країн.

 

Створений у виробництві продукт рухається далі в обміні, розподілі та споживанні. Саме цей рух і називають економічним кругообігом.

Обмін – це економічна діяльність і відповідні відносини між економічними суб'єктами, у результаті яких забезпечується просування продукту від виробника до споживача. В обміні беруть участь крамниці оптової та роздрібної торгівлі, торговельні бази тощо.

Розподіл – це економічні відносини, у результаті яких формуються доходи. Ці відносини виникають між підприємцем та найманим пра­цівником з приводу заробітної плати; між власником грошей і банком з приводу процентів за депозитом; між власником землі й орендарем з приводу орендної плати; нарешті, між громадянами й урядом з при­воду сплати податків та одержання соціальних виплат тощо.

Споживання – це економічні відносини, які опосередковують використання доходів та одержання корисності від придбаних речей і послуг.

Неперервний зв'язок виробництва, обміну, розподілу та спожи­вання називається економічним кругообігом.

Спрощена схема економічного кругообігу має такий вигляд:

 

 

 

 

Доходи

 

Виробничі ресурси

 

 

 

Продукти

 

Витрати

 

Схема 1. Економічний кругообіг

 

Пояснення до схеми:

•      На спрощеній схемі кругообігу зображено два кола взаємин основ­них суб'єктів економічних відносин – домашніх господарств, які є споживачами створених продуктів, та підприємців, які їх вироб­ляють.
•      Внутрішнє коло кругообігу ілюструє перетворення (перехід) виробничих ресурсів у продукти, які пізніше стають об'єктом спо­живання Передбачається, що виробничими ресурсами володіють домашні господарства, а продукти створюються за участі підпри­ємців, які ці ресурси поєднують у виробництві. Отже, внутрішнє коло відображає зв'язок виробництва і споживання.
•      Зовнішнє коло кругообігу відбиває перехід доходів у витрати. До­ходи, що формуються в розподільних відносинах, є платою за ви­робничі ресурси домашнім господарствам. Витрати на придбання створених продуктів домашні господарства здійснюють у процесі обміну. Тобто зовнішнє коло ілюструє зв'язок розподілу та обміну.
•      Оскільки внутрішнє і зовнішнє кола узгоджуються, то схема ілюст­рує взаємозв'язок виробництва, споживання, розподілу та обміну.
•      Схема є спрощеною, тому що на ній не наведені інші економічні суб'єкти, зокрема торговельні організації, фінансові установи, ор­гани державної влади тощо.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.1.6-1.7 ст.12-18.
2. Опанувати методику визначення рівня зайнятості ресурсів та ефективності виробництва за КВМ.
3. Опанувати методику розв’язання задач на використання індексного методу.
4. Скласти схему ринкового кругообігу в мішаній економіці.

 

 

 

4. Споживач як основний суб'єкт сучасної економіки

 

Мета: вивчити який споживач може вважатися раціональним.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Кожен споживач прагне якнайповніше задовольнити свої потреби, одержавши від речей та послуг максимальну (найбільшу) корисність.

Корисність – це оцінка споживачем здатності речей та послуг задовольняти його потреби, забезпечуючи певний рівень їх задово­лення.

Зрозуміло, що кожен споживач оцінює речі та послуги по-своєму, або, інакше кажучи, суб'єктивно. У демократичному суспільстві визна­ється і поважається право кожної людини мати власну оцінку корисності.

Наприклад, цілком природно, що одна людина віддає перевагу (тобто визнає вищу корисність) цікавій книжці, друга – модному одягу, а третя – спортивним тренуванням. Так само природною є і зміна впо­добань людей протягом життя. Якщо в молодому віці люди вважають більш значущими розваги і спілкування з однолітками, то в старшому – добробут власної родини та кар'єру. Важливо, щоб, задовольняючи власні потреби та досягаючи максимальної корисності для себе, лю­дина не шкодила іншим, не обмежувала їхнє право на задоволення потреб.

Раціональним можна вважати лише того споживача, який здатний усвідомити власні потреби та визначити корисність речей і послуг, якими він ці потреби задовольняє.

Кожна людина одночасно задовольняє багато потреб – в їжі, одязі, лікуванні, пересуванні, навчанні, творчості тощо. Для кожного з нас важливо максимізувати корисність у задоволенні сукупності (набору) потреб. Тому раціональним є той споживач, який зорієнтований на до­сягнення найбільшої корисності від усіх споживаних речей та послуг.

Суттєвим обмеженням у задоволенні потреб є дохід споживача. Кожна спожита річ чи послуга мають ціну. Їхня сукупна вартість не може перевищувати доходу споживача. Тому раціональний споживач узгоджує власні потреби, оцінки корисності, переваги з наявними доходами.

Наприклад, дохід споживача – 200 грн. Він споживає три товари – картоплю, яблука і моркву, ціни яких відповідно становлять Р₁ = 5, Р₂ = 10, Р₃= 3. У межах наявного доходу можна придбати набір з трьох товарів у кількості: 18, 8, 10 (табл. 1).

Таблиця 1

Товари	Ціна одного товару, грн.	Кількість товару, кг	Витрати на придбання товару, грн.
Картопля	5	18	90
Яблука	10	8	80
Морква	3	10	30
Разом:			200

 

Набір товарів у тих кількостях, які наведені в таблиці, є не єдино можливим. Споживачеві, зокрема, вистачить доходу, який він має, і тоді, коли придбає 9 кг картоплі, 14 кг яблук та 5 кг моркви. Головне, щоб. плануючи своє споживання, він не виходив за межі наявного доходу.

Тож з попереднього пояснення випливає, що раціональний спо­живач має принаймні три ознаки:

• здатність свідомо оцінювати корисність речей та послуг;
• прагнення досягати максимальної корисності в задоволенні всієї сукупності потреб;
• урахування доходу як обмежувального чинника в задоволенні по­треб.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.2.1 ст.19-20.
2. Побудувати піраміду потреб за Маслоу.
3. Побудувати схему чинників, які впливають на потреби людини.

 

 

 

5. Споживчі блага та їх структура

 

Мета: вивчити які потреби задовольняються створеними речами та послугами; як оцінюється корисність речей і послуг.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

 

Викладення основного матеріалу:

Як було пояснено в першій темі, господарське життя суспільства здійснюється заради задоволення потреб. Потреби людей надзвичайно різноманітні й ускладнюються з розвитком суспільства.

У розглянутих нами в першій темі прикладах господарської діяльності йшлося про задоволення різних потреб.

Приміром, будівельні організації задовольняють потребу в житлі. Крамниці мережі роздрібної торгівлі працюють для задоволення потреб покупців у їжі, одязі, побутових товарах і техніці. Робота урядовців в'язана із суспільними потребами, зокрема, з розвитком освіти, науки, культури, допомогою знедоленим, забезпеченням громадсь­кого правопорядку та національної безпеки. Банки задовольняють по­требу клієнтів у безпечному зберіганні (заощадженні) коштів тощо.

Потреба є виявом необхідності в певних речах та послугах. Вона відображає бажання володіти речами та мати певні послуги. У разі коли це бажання не реалізується, виникає відчуття невдоволення, ніби чогось бракує.

Кожна людина є носієм багатьох потреб у тому сенсі, що для нормального життя їй потрібно багато речей і послуг. Для ліпшого ро­зуміння змісту, взаємозв'язку потреб та усвідомлення способів їх за­доволення потреби певним чином класифікують.

Класифікація передбачає об'єднання потреб у групи за певною ознакою (критерієм). Варіанти класифікації (групування) потреб по­дані на схемі 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1.

 

Пояснення до схеми:

•      За джерелом виникнення потреби поділяються на базові та ті, що породжені розвитком цивілізації. До базових належать потреби, що пов'язані з існуванням людини як біологічної істоти. Це потреба в їжі, що містить певну кількість калорій, вітамінів, у приміщеннях та одязі, які захищають від переохолодження, у ліках, які підтримують фізичне здоров'я, тощо.
•      До породжених розвитком цивілізації належать ті потреби, що пов'язані з комфортністю життя, культурою, традиціями, інтелекту­альним розвитком людини. Потреби в модному одязі, комфорт­ному приміщенні, обладнаному всіма зручностями, у сучасному медичному обслуговуванні, у відвідуванні театрів, музеїв, клубів тощо належать саме до тих, що зумовлені розвитком суспільства.
•      За критерієм благ (речей і послуг), якими задовольняються по­треби, останні поділяються на матеріальні та духовні. Матеріальні потреби передбачають наявність речей, що мають матеріальне вті­лення. Це – одяг, транспортні засоби, їжа, житло тощо. Духовні потреби задовольняються послугами культури і мистецтва, освіти і науки та передбачають використання речей, для яких матеріальне втілення може не бути визначальним. Наприклад, коли ми насо­лоджуємося пригодницькими романами Жюля Верна або фентезі Дж. Толкіна, то для нас є другорядним, на якому папері надру­ковано тексти та якою є обкладинка книжки.
•      За способом задоволення потреби поділяють на індивідуальні та колективні. Із природи людини як особистості випливає бажання задовольняти частину потреб – в одязі, житлі, їжі – лише інди­відуально. Інші потреби, наприклад у підтриманні громадського порядку, національній безпеці, державному управлінні, можуть за­довольнятися тільки колективно. Існують і такі потреби, які можна задовольняти і індивідуально, і колективно, зокрема в освіті, тран­спортних засобах, фізичній культурі.

Оцінка корисності окремих речей та послуг, які споживаються послідовно, залежить від попередньо спожитого їх обсягу, або іншими словами, від запасу.

Наприклад, якщо людина вже спожила першу порцію смачного морозива, то, імовірно, друга принесе їй дещо менше задоволення. Третя порція навряд чи виявиться такою самою смачною, як друга. Четверту порцію людина споживатиме із ще меншим задоволенням. А від п'ятої взагалі може відмовитися, дбаючи про своє здоров'я.

Розрізняють оцінку корисності кожного наступного спожитого бла­га (продукту) та корисності певної суми благ, що споживаються послідовно. Корисність окремого споживчого блага називають гра­ничною корисністю. Це, скажімо, може бути корисність четвертої або другої порції морозива. Корисність певної суми благ – трьох, п'ятьох тощо – називають загальною корисністю.

Уявімо, що споживач морозива оцінює корисність окремих порцій у балах, і подамо ці його оцінки у вигляді табл. 1.

 

 

 

 

 

 

Таблиця 1

Залежність оцінки споживачем корисності

від кількості спожитих порцій морозива

Спожиті порції морозива	Гранична корисність	Загальна корисність
1	8	8
2	6	14
3	4	18
4	2	20
5	0	20

 

Зобразимо дані таблиці на графіках 1 та 2.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пояснення до графіків:

• На графіку 1 зображена спадна функція. Це означає, що кожну наступну порцію морозива споживач оцінює нижче, ніж попередню.
• На графіку 2 показана зростаюча функція. Це відбиває те, що більшу кількість порцій морозива, наприклад чотири, споживач оцінює вище, ніж меншу кількість, скажімо, три порції.

 

Графік 1 ілюструє економічний закон, який називають законом спадної граничної корисності. Як і будь-який інший економічний закон він відображає суттєвий (важливий для розуміння економічного життя) постійно повторюваний зв'язок.

Закон спадної граничної корисності пояснює поведінку споживача. Його можна сформулювати так: якщо споживач послідовно споживає певну кількість благ, то корисність кожного наступного блага він за­звичай оцінює нижче від попереднього.

Пояснити поведінку раціонального споживача законом спадної граничної корисності можна за двох умов:

1.   коли події відбуваються в добре організованому, або, як кажуть, стабільному, суспільстві;
2.   коли оцінюється корисність звичайних речей.

В історії різних країн, у тому числі в українській новітній історії, знаходимо приклади того, що в нестабільних суспільствах, де люди весь час очікують зникнення товарів або зростання цін, формуються надмірні запаси речей. Тобто для споживачів кожне наступне спо­живче благо, яке вони купують, щоб захистити себе від несподіванок, є не менш цінним, ніж попереднє.

У разі коли йдеться про особливі речі, приміром художні цінності, предмети колекціонування, музейні експонати тощо, спостерігається зростання корисності.

 

Значний внесок у пояснення поведінки споживачів зро­бив видатний американський учений Торстен Веблен. У праці «Теорія бездіяльного класу» («Thetheory ofthelei­sure class») він обґрунтовує ідею, що після задоволення основних потреб поведінка людей може визначатися «законом демонстра­тивного марнотратства». Тоді споживачі починають придбавати речі не для задоволення реальних потреб, а лише для того, щоб демонструвати оточенню своє багатство та життєві досягнення. Марнотратство є ознакою нераціонального споживача.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.2.2-2.3 ст.21-24.
2. Опанувати методику розв’язання задач на визначення загальної та граничної корисності блага.
3. Опанувати методику визначення бюджету споживача.
4. Підготувати повідомлення з прикладами раціональної і нераціональної поведінки споживача.

 

 

 

6. Виробник як суб'єкт еконо­міки та мета його діяльності. Альтернативна вартість

 

Мета: вивчити який виробник може вважатися раціональним; як побудувати лінію виробничих можливостей; що таке альтернативна вартість; чому збільшення масштабів виробництва може не відповідати інтересам виробника.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Кожний окремий виробник прагне реалізувати (досягти) власний інтерес. Він полягає у створенні максимального обсягу речей або пос­луг за наявних (обмежених) виробничих ресурсів. Подібна проблема характерна і для суспільства в цілому. Відмінність полягає лише в тому, що в суспільстві створюється багато товарів. Тож постає пи­тання: як розподілити обмежені ресурси між різними виробництвами, щоб забезпечити максимально можливий випуск продукції?

Максимально можливий, або повний, випуск є таким, за якого забезпечується повне використання виробничих ресурсів.

Отже, раціональний виробник – це той, що прагне повного ви­пуску і використання всіх виробничих ресурсів. Зрозуміло, що це пе­редбачає ефективне використання ресурсів з найбільшою віддачею від праці, капіталу, землі.

За обмежених ресурсів, коли виробляється декілька товарів, по­стає проблема вибору: на яке виробництво спрямувати більше ресурсів? Проілюструємо на прикладі, як можна розв'язати цю проб­лему. У ньому для спрощення припускається, що в економіці створю­ється лише два продукти – комп'ютери та трактори. Ресурси – праців­ники, капітал тощо – можуть бути використані на обох виробництвах. Тому існує передумова для їх перерозподілу від одного виробництва до другого.

Різні (альтернативні) варіанти розподілу ресурсів для виробництва двох товарів наведені у табл. 1.

Таблиця 1

Виробництво, тис. од.	Варіанти виробництва за різного розподілу ресурсів
	A	B	C	D	E
Комп’ютери	100	90	70	40	0
Трактори	0	5	10	15	20

 

Пояснення до таблиці:

•      У таблиці відображено, що існує п'ять варіантів розподілу виробничих ресурсів з метою виробництва комп'ютерів і тракторів – А. В, С. О, Е.
•      За кожного варіанта розподілу ресурсів створюється різна кіль­кість комп'ютерів і тракторів. Зокрема, за першим варіантом (А) усі виробничі ресурси спрямовані на виробництво комп'ютерів і не виробляється жодного трактора, а за другим (В) одночасно ство­рюються 90 комп'ютерів і 5 тракторів.
•      Оскільки існує необхідність і в комп'ютерах, і в тракторах, то крайні варіанти виробництва – А та Е, за яких не виробляється один з про­дуктів, є найменш прийнятними для суспільства.

 

Якщо перенести цифрові значення з табл. 1 на графік, то діста­немо криву виробничих можливостей.

 

Графік 1. Крива виробничих можливостей

 

Пояснення до графіка:

•      Крива, що об'єднує точки А. В, С, D,Е, називається кривою виробничих можливостей. Вона ілюструє різні варіанти виробництва двох товарів – комп'ютерів і тракторів – за умови, що всі ресурси, якими володіють виробники, використовуються цілком. Цілковите використання означає, що немає ресурсів, які б узагалі не залуча­лися до виробництва або ж використовувалися неефективно.
•      Точка К на графіку, що розміщена ліворуч від кривої виробничих можливостей, означає наявність невикористаних ресурсів або ж неефективне їх використання.
•      Точка Р, розміщена на графіку праворуч від кривої виробничих можливостей, ілюструє поки що недосяжний варіант виробництва, який перевищує наявні можливості. До нього можна прагнути, на­громаджуючи виробничі ресурси та знаходячи способи більш ефективного їх використання.

 

Крива виробничих можливостей може зміщуватися. Два варіан­ти її зміщення стосовно до початкового розташування показані на гра­фіку 2.

Графік 2. Зрушення кривої виробничих можливостей

 

Пояснення до графіка:

•      Лівобічне зрушення кривої виробничих можливостей, тобто пере­хід від лінії АВСDЕ до А₁В₁С₁D₁Е₁, може відбуватися тоді, коли су­спільство втрачає виробничий потенціал. Це трапляється, напри­клад, підчас воєн, економічних криз.
•      Правобічне зрушення кривої, тобто перехід від лінії АВСDЕ до А₂В₂С₂D₂Е₂, означає, що суспільство збільшило свої виробничі можливості. Найчастіше це відбувається в результаті прогресив­них змін у техніці, технологіях та організації виробництва.

 

Для того щоб зрозуміти одне з найважливіших економічних по­нять – категорію альтернативної вартості, треба ще раз звернутися до графіка кривої виробничих можливостей.

Рух уздовж кривої виробничих можливостей – від А до В, від В до С і далі – допомагає нам зрозуміти, що таке ціна вибору.

Нехай економіка перебуває в точці В, виробляючи 90 тис. ком­п'ютерів та 5 тис. тракторів. Уявімо, що такий варіант виробництва і розподілу ресурсів перестав задовольняти суспільство. Воно перехо­дить до варіанта С, коли виробляється 70 тис. комп'ютерів та 10 тис. тракторів. Отже, суспільство відмовляється від виробництва 20 тис. комп'ютерів (90 - 70 = 20) заради збільшення виробництва на 5 тис. тракторів (10 - 5 = 5). Звідси випливає висновок, що альтернативні витрати на створення 5 тис. додаткових тракторів дорівнюють 20 тис. невироблених комп'ютерів. Це і є ціною вибору нового варіанта ви­робництва.

Альтернативні витрати тісно пов'язані з альтернативною вартістю. Але для визначення останньої необхідно врахувати ще одну важливу обставину.

Під альтернативною вартістю розуміють альтернативні витрати, пов'язані з найліпшим з невибраних варіантів. Пояснимо це на при­кладі.

Приклад. Нехай ресурси, якими володіє суспільство, могли б бути використані для виробництва комп'ютерів, тракторів та телевізорів. Переваги суспільства стосовно цих трьох товарів є такими:

•    перше місце – комп'ютери;
•    друге місце – трактори;
•    третє місце – телевізори.

Якщо з якихось причин суспільство робить вибір на користь ство­рення додаткових телевізорів, то їхня альтернативна вартість оціню­ється не за кількістю тракторів, від яких доведеться відмовитися, а за кількістю комп'ютерів. Адже саме комп'ютери посідають перше місце у переліку переваг у нашому прикладі.

Збільшення масштабів виробництва може не відповідати інтере­сам виробника, якщо після залучення додаткового ресурсу спосте­рігається зменшення граничного продукту. Граничним називається продукт, який створюється внаслідок залучення додаткової одиниці ресурсу, наприклад одного додаткового працівника. Граничний продукт після залучення додаткових ресурсів та, відпо­відно, збільшення обсягів виробництва може і зростати, і зменшува­тися. Наприклад, найнятий четвертий працівник може створювати як більший, так і менший продукт, коли порівняти з третім.

Якщо вироблений додатково найнятим працівником продукт почи­нає зменшуватися, то це є сигналом про те, що дальше нарощування обсягів виробництва недоцільне. Раціональний виробник обов'язково відреагує на такий сигнал і не розширюватиме виробництва всупереч власним інтересам.

Скорочення граничного продукту після досягнення виробництвом певних меж пов'язують з дією економічного закону спадної про­дуктивності (віддачі) факторів виробництва.

Глибинною причиною дії цього закону є те, що кожна виробнича технологія виявляє свою ефективність лише за певних масштабів (розмірів) виробництва. Наприклад, за ремісничої технології ефек­тивними були невеликі виробництва, в яких одна людина – майстер – самостійно виконувала всі види робіт або залучала кількох помічників (учнів). Натомість машинна технологія з фабричною (заводською) організацією передбачає великі масштаби і колективи працівників, в яких кожен виконує певні функції та де існує поділ праці.

Проілюструємо дію закону спадної продуктивності факторів виробництва на прикладі.

Нехай у ремісничій майстерні, де виробляються горщики і миски, послідовно збільшується кількість працівників. Відтак зростають об­сяги виробництва та змінюється гранична продуктивність. Ці зміни відображені в табл. 2.

 

 

 

 

Таблиця 2

Працівники	Обсяги виробництва, од. продукції	Продуктивність додаткового працівника, або гранична продуктивність од. продукції
1	5	5
2	11	6
3	18	7
4	22	4
5	25	3

 

Пояснення до таблиці:

•      У таблиці продемонстровані зміни трьох взаємозв'язаних показ­ників: кількості зайнятих працівників, обсягів виробленої продукції та граничної продуктивності працівника.
•      Обсяги виробництва зі збільшенням кількості працівників зроста­ють. Однак при цьому граничний продукт працівника спочатку зро­стає, а потім зменшується.
•      Оскільки стрімке падіння граничного продукту починається з четвертого працівника, то це є свідченням того, що з найманням на роботу трьох працівників досягнуто той обсяг виробництва, вихід за межі якого недоцільний.

Графік 3. Залежність граничного продукту від кількості зайнятих працівників

 

Пояснення до графіка:

•      Лінія графіка відбиває залежність граничного продукту праці від обсягів виробництва. До досягнення певного обсягу виробництва, що становить 18 одиниць продукції, які створюються трьома пра­цівниками, граничний продукт зростає. Починаючи з четвертого працівника граничний продукт зменшується.
•     Якщо зі зростанням масштабів (обсягів) виробництва відбувається зростання граничного продукту, то це є ефект економії від масштабу. Коли граничний продукт починає зменшуватися, то вважається, що цей ефект утрачається.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.2.4-2.7 ст.25-33.
2. Навчитися будувати криву виробничих можливостей.
3. Навчитися визначати різні варіанти виробництва за кривою виробничих можливостей.
4. Навчитися розв’язувати задачі на визначення альтернативної вартості виробництва однієї одиниці або певної кількості товарів.
5. Підготувати повідомлення про раціональне використання відтворюваних та не відтворюваних ресурсів.

 

 

 

7. Ринкове вирі­шення питань «що виробля­ти?»,

 «як виробляти?», «для кого виробля­ти?»

 

Мета: вивчити, що таке ринкове саморегулювання та як розуміти принцип «невидимої руки ринку»; які переваги та недоліки має ринкова конкуренція.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Ринкова економіка існує за умови здійснення певних принципів (вимог) взаємодії та спілкування економічних суб'єктів. Пояснимо їх.

Принцип перший – це економічна свобода. Він означає, що ко­жен економічний суб'єкт керується власним інтересом і несе відпо­відальність за власні дії. Умовою реалізації цього принципу є при­ватна власність на майно, доходи, виробничі ресурси.

Для виробника економічна свобода означає можливість розпочи­нати діяльність у будь-якій сфері та досягати мети максимізації влас­ного доходу (прибутку) усіма законними способами.

Для споживача економічна свобода передбачає широкий вибір ре­чей і послуг та досягнення найліпшого використання власних доходів з метою одержання найбільшої корисності.

Принцип другий – це конкуренція. Конкуренція в економічній сфе­рі є змаганням за ліпшу реалізацію власного економічного інтересу. Без економічної свободи не існує конкуренції.

Вирізняють досконалу та недосконалу конкуренцію. Досконалою називають конкуренцію за таких основних умов:

• існує велика кількість виробників та покупців кожного продукту, тому жоден з них не диктує власних умов на ринку й одноосібно не визначає ціну;
• кожен продавець або покупець вільно входить на ринок (бере участь у купівлі-продажу) і виходить з нього (припиняє цю участь), оскільки не існує правових чи організаційних перешкод для цього;
• товари певного ринку однакові, або однорідні, не мають переваг для покупців, а всі покупці однакові для продавців;
• усі покупці і продавці повністю поінформовані про ситуацію на ринку, жоден з них не знає чогось такого, що приховано від інших;
• покупці і продавці поводять себе як раціональні економічні су­б'єкти і не вступають у змови з метою одержання вигід.

Недосконалою вважається конкуренція, за якої одна або кілька згаданих умов досконалої конкуренції з певних причин порушуються.

Принцип третій – саморегулювання. Саморегулювання означає, що попри велику кількість виробників і споживачів, значну відмінність інтересів, їхня діяльність узгоджується автоматично – завдяки конку­ренції і вільному (за взаємною згодою) формуванню цін.

 

Принцип ринкового саморегулювання сформулював видатний економіст, один з засновників економічної нау­ки Адам Сміт, що жив у Англії у XVIII ст. У праці «Багатство народів» він висловив думку, що саме економічний егоїзм, тобто бажання досягти здійснення власних інтересів, змушує виробників створювати те, що потрібно покупцям, та ще й за найменшої ціни. «Кожна окрема людина, – писав він,  – здебільшого не ставить за мету сприяння суспільній користі, а керується лише власним інтересом. Однак при цьому, як і в багатьох інших випадках, людина невидимою рукою ринку ске­ровується до мети, що зовсім не належала до її намірів. Ке­руючись своїми власними інтересами, людина неминуче надасть перевагу таким діям, які ліпше за все служать інтересам су­спільства».

 

Розкрити механізм ринкового саморегулювання можна, пояснив­ши, як саме в ринковій економіці вирішуються важливі для господар­ського життя суспільства питання: що виробляти? як виробляти? для кого виробляти? Стисле пояснення наведемо в табл. 1.

 

Таблиця 1

Вирішення в ринковій економіці питань:

що виробляти? як виробляти? для кого виробляти?

Питання госпо­дарського життя	Суть відповіді на питання в ринковій економіці	Приклад
Що виробляти?	Виробляється те, на що є попит спожи­вачів	Якщо збільшується продаж електронних книжок і споживачі виявляють готовність купувати їх за вищою ціною, то це означає, що відбувається «голосування грошима» за цей товар. Для виробників це стає сиг­налом про доцільність збільшення вироб­ництва
Як виробляти?	У виробництві вико­ристовуються тех­нології, які гаранту­ють менші витрати	Ціна за 1 кг цукру встановилася на рівні 8 грн. Цукор постачають три заводи, які ви­користовують різну техніку та організацію, відповідно, мають різні витрати: перший – на рівні 5, другий – 7, третій – 9 грн. за кіло­грам. Третій виробник не відшкодує ви­трат, тому змушений залишити ринок
Для кого виробляти?	Виробники орієнто­вані на тих покупців, доходи яких дають можливість купува­ти товар	Середня ціна холодильника вищого класу становить 8 тис. грн. Попит на холодиль­ники формують три групи родин. Перша група має доходи, за яких на холодильник можна виділити не більше ніж 3,5, друга – не більше ніж 5,5, третя – 8 і більше тис. грн. Виробники холодильників вищого класу орієнтуватимуться лише на третю групу родин

Пояснення до таблиці:

•      У таблиці міститься пояснення того, що вирішення найважливіших питань господарського життя: що виробляти? як виробляти? для кого виробляти? – у ринковій економіці відбувається з урахуванням рівня цін, що встановилися на ринку, виробничих витрат виробників, що конкурують між собою, та доходів споживачів.

Без ринкової конкуренції немає ринкового саморегулювання. Зо­крема, якщо б виробники не конкурували між собою, вони навряд чи мали 6 мотиви до пошуку способів найліпшого задоволення потреб споживачів. Ринкова економіка, як особлива форма організації гос­подарського життя за принципами економічної свободи, конкуренції, саморегулювання, має значні переваги. Водночас їй властиві й не­доліки (обмеження), подані на схемі 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1. Переваги та обмеження ринкової конкуренції

Пояснення до схеми:

•      Ринкова конкуренція має переваги, пов'язані зі спрямованістю виробництва на повніше задоволення потреб споживачів, з ви­користанням досягнень технічного прогресу для зменшення ви­трат виробництва та з можливістю реалізувати особисті інтереси економічних суб'єктів.
•      Недоліки конкуренції виявляються у тому, що вона, по-перше, мо­же породжувати масштабні банкрутства найслабших виробників, спричиняти масове безробіття та розшарування суспільства на дуже багатих і злиденних По-друге, виробники заінтересовані у швидких та високих прибутках, яких не можна одержати в освіті, культурі, здійснюючи природоохоронні заходи. Тому потреби лю­дей у розвитку саме цих сфер можуть залишитися незадоволеними По-третє, руйнівні для виробників-конкурентів наслідки конкурен­ції змушують їх шукати порозуміння, змовляючись та укладаючи угоди. Це шкодить споживачам, оскільки спричиняє зростання цін і зниження якості.

 

Лише держава (уряд) може ефективно протидіяти негативним наслідкам конкуренції. Впливовими інструментами такої протидії є:

• законодавство, що забороняє змови виробників та обмежує забруднення довкілля;
• фінансування з державного бюджету витрат на допомогу без­робітним та малозабезпеченим, на розвиток культури та освіти.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.3.1-3.2 ст.34-38.
2. Підготувати повідомлення про принцип дії «невидимої руки» ринку.
3. Підготувати приклади прояву досконалої та недосконалої конкуренції.

 

8. Ринковий по­пит. Ринкова пропозиція.

Нецінові чин­ники попиту та пропозиції

 

Мета: вивчити, що таке попит, пропонування та від чого вони залежать.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Попит та пропонування є найважливішими категоріями (явищами) ринку. Без них не можна пояснити, що таке ринкова ціна.

Попит як економічне явище – це готовність придбати товар, яку виявляє покупець за певного рівня ціни. Як правило, графічно попит відображають як множину певних значень цін та кількості товарів.

Обсяг попиту – це кількість товару, що може бути придбана за кожного значення ціни у визначений період часу.

Індивідуальним називають попит окремого споживача на певний товар, а ринковим – попит усіх споживачів певного товару. Фактично, ринковий попит – сума індивідуальних.

Назвемо найголовніші чинники, які можуть вплинути на обсяг по­питу в певний час:

• ціна товару;
• ціни інших товарів;
• доходи та кількість покупців;
• смаки та вподобання покупців;
• очікування покупців.

Якщо припустити, що всі чинники, крім ціни товару, є незмінними, то матимемо залежність, яка називається функцією попиту від ціни. Вона записується так:

Q^D = F(P)

де Q^D – обсяг попиту на певний товар, або максимальна кількість одиниць товару, яку готові придбати покупці за певної ціни; Р – ціна цього товару.

Раціональний споживач за нормальних ринкових умов виявляє ба­жання придбати більшу кількість товарів саме за нижчою ціною. Отже, між обсягом попиту та ціною існує зворотний зв'язок. Цей зворотний зв'язок називають законом попиту.

Обернену залежність між обсягом попиту та ціною в економічній науці пояснюють двома причинами: дією ефекту доходу та ефекту заміщення.

Ефект доходу полягає в тому, що нижча ціна фактично збільшує купівельну спроможність покупця, який, почуваючи себе багатшим, прагне придбати товар у більшій кількості.

Ефект заміщення виявляється в тому, що в разі зменшення ціни певного товару споживач відмовляється від інших, дорожчих, товарів, завдяки чому дешевший товар продається в більшій кількості.

Залежність обсягу попиту від ціни проілюструємо на прикладі рин­ку картоплі. Готовність покупця придбати певну кількість картоплі ди­вимось у табл. 1.

Таблиця 1

Попит одного споживача на картоплю за тиждень

Ціна за 1 кг, грн.	Величина попиту за тиждень, кг
7	2
6	4
5	7
4	10
3	18

 

Пояснення до таблиці:

•     У таблиці відображено те, що після зменшення ціни за 1 кг з 7 до 3 грн.  попит споживача на картоплю протягом тижня міг би збіль­шитися з 2 до 18 кг.
•      Залежність між величиною попиту та ціною є оберненою, оскільки в ра­зі збільшення ціни бажання покупця придбати картоплю зменшується.

 

На основі даних таблиці будуємо графік 1, який відображає функцію (лінію) індивідуального попиту.

 

Графік 1. Лінія індивідуального попиту на картоплю

 

 

Пояснення до графіка:

•      Кожна точка лінії індивідуального попиту Q^D – це поєднання значень кількості картоплі, що може бути куплена, та ціни за 1 кг картоплі.
•      Оскільки функція Q^D відображає обернену залежність, то лінія опускається зліва направо.

 

Пропонування як економічне явище – це вияв готовності вироб­ника створювати і продавати товар за певного рівня ціни. Графічно пропонування зображується як певна сукупність значень цін і кількості товарів.

Обсяг пропонування – це кількість товарів, які можуть бути продані за кожного значення ціни у визначений період часу.

Індивідуальне пропонування стосується окремого виробника (продавця) певного товару, а ринкове – усіх виробників певного то­вару, що фактично є сумою індивідуального пропонування різних ви­робників.

Серед багатьох чинників, які можуть вплинути на пропонування в певний час, визначальними є такі:

• ціна товару;
• ціни інших товарів, що використовуються як ресурси для виробництва;
• застосовувана технологія;
• податки, які сплачує виробник, чи пільги, що йому надаються;
• кількість виробників.

Якщо припустити незмінність усіх чинників, крім ціни товару, то матимемо функцію пропонування від ціни. Її записують так:

Q^S = F(P),

де Q^S– обсяг пропонування товару за певний час, або кількість певного товару, яку згідні запропонувати продавці за певної ціни; Р – ціна цього товару.

Досвід господарювання переконує: якщо ціна буде вищою, то ви­робник готовий запропонувати більшу кількість товарів. Обсяг про­понування зростає саме тоді, коли зростає ціна. Цю залежність на­зивають законом пропонування.

Пряму залежність між ціною та величиною пропонування теоре­тично пояснюють в економічній науці такими двома ефектами.

Ефект перерозподілу ресурсів на користь товару з вищою ціною означає, що вища ціна, пов'язана з нею виручка від реалізації та біль­ший прибуток дозволяють удосконалювати виробництво та збільшу­вати обсяги виробництва і продажу.

Ефект залучення до використання гірших ресурсів передба­чає, що за вищої ціни створюється можливість відшкодування вищих витрат, отже, стає можливим залучення й гірших ресурсів, що сприяє розширенню виробництва.

Залежність між ціною та обсягом пропонування картоплі одним виробником проілюстрована табл. 2.

Таблиця 2

Пропонування картоплі одним виробником за тиждень

Ціна за 1 кг, грн.	Обсяг пропонування за тиждень, кг
7	10
6	9
5	7
4	4
3	0

 

Пояснення до таблиці:

•      У таблиці відображено те, що в разі зростання ціни з 3 до 7 грн. продавець картоплі готовий збільшити її пропонування з 0 до 10 кг протягом тижня.
•      Залежність між обсягом пропонування та ціною картоплі є прямою.

 

За табличними даними можна побудувати лінію індивідуального пропонування картоплі (графік 2).

 

                                                                              Q^S

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Графік 2. Лінія індивідуальної пропозиції на картоплю

 

Пояснення до графіка:

•      Кожна точка лінії індивідуального попиту Q^S – це поєднання зна­чень кількості картоплі, що може бути запропонована продавцем, та ціни за 1 кг картоплі.
•      Оскільки функція Q^S відображає пряму залежність, то лінія пропонування підіймається зліва направо.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.3.3 ст.38-42.
2. Навчитися розв’язувати задачі на обчислення функцій попиту та пропозиції.
3. Підготувати презентацію на вибір «Нецінові чинники попиту», «Нецінові чинники пропозиції».

9. Ціна ринкової рівноваги: зміст, графічне відо­браження

 

Мета: вивчити яка ціна називається рівноважною.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Завжди існує ціна, за якої обсяг пропонування відповідає обсягу попиту, тобто бажання покупців і продавців щодо купівлі-продажу збігаються. Така ціна називається рівноважною, або ціною рівноваги попиту та пропонування.

Обчислимо ціну рівноваги для нашого прикладу з індивідуальним попитом та пропонуванням на ринку картоплі. Для спрощення при­пустимо, що на ринку є лише один покупець і один продавець картоплі. Об'єднаємо таблиці попиту та пропозиції в одну і додамо стовпчик, в якому показано, на скільки пропонування перевищує попит або, навпаки, по­пит перевищує пропонування за різних цін на картоплю (табл. 1).

Таблиця 1

Співвідношення пропонування та попиту

Ціна за 1 кг, грн.	Обсяг пропонування за тиждень, кг	Обсяг попиту за тиждень, кг	Надлишок пропонування (+), нестача пропонування (-) щодо попиту, кг
7	10	2	+8
6	9	4	+5
5	7	7	0
4	4	10	-6
3	0	18	-18

 

Пояснення до таблиці:

•      Таблиця ілюструє, що в чотирьох з п'яти варіантів співвідношення пропонування та попиту маємо невідповідність намірів продавців і покупців. За ціни у 7 та 6 грн. за 1 кг пропонування перевищує по­пит, а за ціни 4 та 3 грн. за 1 кг, навпаки, попит перевищує про­понування.
•     Лише за ціни у 5 грн. за 1 кг наміри покупців та продавців збіга­ються. Саме така ціна називається рівноважною.

 

На основі даних табл. 1 будуємо графік, на якому одночасно будуть зображені дві лінії – попиту та пропонування (графік 1).

Графік 1. Формування ціни ринкової рівноваги

 

Пояснення до графіка:

•      На графіку показано, що дві лінії – попиту та пропонування – перетинаються лише в одній точці, яка відповідає ціні у 5 грн. за 1 кг картоплі.
•      Якщо ціна перевищує рівноважну, яка становить 5 грн., то виникає надмір картоплі, тобто частина її не буде продана. Якщо ціна вста­новлюється на нижчому від 5 грн. рівні, то формується дефіцит кар­топлі, коли частина попиту споживачів не задовольняється.

 

Ціну ринкової рівноваги можна розрахувати, якщо ми маємо рів­няння для функції попиту і пропонування.

Приклад. Нехай функція попиту описується рівнянням Q^D = 5 – 1,3Р, а функція пропонування – рівнянням Q^S = 2 + 1,1Р. Оскільки ціна рів­новаги виникає тоді, коли попит і пропонування збігаються, то за­пишемо рівність, яка дасть можливість визначити рівноважну ціну: 5 - 1,3Р = 2 + 1,1Р. Звідси Р^e = 1,25, де Р^e – ціна ринкової рівноваги, за якої попит і пропонування збігаються.

Розрахувавши значення рівноважної ціни і підставивши її в рів­няння або попиту, або пропозиції, дістанемо рівноважні обсяги реа­лізованої продукції.

Ціна ринкової рівноваги постійно коливається, вона не є такою, що встановлюється раз і назавжди. Причиною зміни ціни ринкової рів­новаги стають так звані нецінові чинники – ті, що не пов'язані з ціною даного товару. Одні з них впливають на попит, інші – на пропонування. Графічно вплив чинників відображається паралельними зрушеннями ліній попиту та пропонування – праворуч (у разі збільшення) та ліворуч (у разі зменшення). Раніше ці чинники ми вже згадували. Подамо їх у формі табл. 2.

Таблиця 2

Нецінові чинники попиту та пропозиції

Чинники впливу на попит		Чинники впливу на пропонування
Дія в бік збільшення (зрушення функції QD праворуч)	Дія в бік зменшення (зрушення функції QD ліворуч)	Дія в бік збільшення (зрушення функції  QS праворуч)	Дія в бік зменшення (зрушення функції  QS ліворуч)
Зростання цін на товари-замінники для даного товару	Зменшення цін на товари-замінники для даного товару	Зменшення цін на товари, які є ресурсами для виробництва даного товару	Зростання цін на товари, які є ресурсами для виробництва даного товару
Збільшення доходів споживачів даного товару та зростання кількості споживачів	Зменшення доходів споживачів даного товару та скорочення кількості споживачів	Удосконалення технологій виробництва	Використання застарілих технологій виробництва
Зміна смаків та вподобань на користь даного товару	Зміна смаків та вподобань на користь інших товарів	Пільгове оподаткування для виробників	Зростання податкового навантаження на виробників
Негативні очікування щодо майбутнього	Немає негативних очікувань	Збільшення кількості виробників	Зменшення кількості виробників

 

Пояснення до таблиці:

•      У таблиці наведені чотири чинники, що впливають на попит. Зміст і характер (напрямок) цього впливу є такими:

• Якщо товари, якими можна замінити наш товар у споживанні (для картоплі таким товаром-замінником є, наприклад, макаронні ви­роби), подорожчали, то, відмовляючись від цих дорожчих това­рів, споживач збільшить попит на наш товар (картоплю). У разізменшення цін на товари-замінники споживач відмовлятиметься від картоплі.
• Якщо доходи споживачів збільшуються, то за інших рівних умов попит має зрости. Так само впливає на попит і кількість спо­живачів. У разі зменшення доходів та кількості споживачів попит скорочуватиметься.
• Якщо змінюються смаки та вподобання на користь певного то­вару, наприклад спортивного одягу модної марки, то попит збільшуватиметься. Після чергової зміни смаків і вподобань попит скоротиться.
• Негативні очікування, наприклад, пов'язані з інфляцією, збіль­шують поточний попит на товари. Коли негативних очікувань не­має, попит знижується.

•      Таблиця відображає й чотири чинники, які впливають на пропонування. Зміст і характер (напрямок) цього впливу є такими:

• Якщо зменшуватимуться ціни на товари, які є ресурсами для виробництва нашого товару, наприклад, стануть дешевшими добрива для вирощування картоплі, то скоротяться витрати ви­робництва і зросте пропонування. У разі подорожчання вироб­ничих ресурсів пропонування скорочується.
• Якщо впроваджуються нові технології, наприклад енергоощадні, то відбуватиметься зменшення витрат виробництва, а пропо­нування зростатиме. Якщо виробники ігнорують нові технології, то за умов обмеженості ресурсів це спричинятиме скорочення пропонування.
• Якщо уряд запроваджує пільгові податки для виробників, то це стимулює виробництво і пропонування. У разі зростання подат­ків виробництво і пропонування можуть зменшуватися.
• Якщо нові виробники приходять у галузь, скажімо, у сільське господарство, то це сприяє зростанню її виробничого потенціалу, а пропонування збільшується. Якщо виробники згортають своє виробництво, то пропонування скорочується.

 

У реальному житті товари не завжди продаються за ціною ринкової рівноваги. Наприклад, продавці можуть завищити ціну. Але тоді по­купці не купуватимуть усієї продукції. Виникне її надмір, і постане пи­тання, як реалізувати весь товар. Продавці, конкуруючи між собою, почнуть знижувати ціну.

Якщо ринкова ціна встановиться на рівні нижчому, ніж рівноважна, то попит перевищуватиме пропонування, і виникне дефіцит. Це створить для покупців проблему: як придбати товар? Вони, конкуруючи між собою, виявлятимуть готовність купувати за вищої ціни.

Ринкова конкуренція є тим регулятором, який, попри відхилення, повертає ціну до рівня, узгоджує попит і пропонування.

Ціни не завжди формуються лише під впливом попиту і пропо­нування. Причиною такого неринкового ціноутворення може стати прагнення виробників обмежити конкуренцію. Саме з цією метою у період середньовіччя ремісники об'єднувались у цехові організації – цехи перукарів, броварів, кравців тощо. Таку саму роль виконують і су­часні монополісти – великі підприємства, які контролюють виробницт­ва в цілих галузях.

Неринкове ціноутворення відбувається й тоді, коли держава об­межує зростання цін на такі товари, як хліб, ліки, комунальні послуги для малозабезпечених громадян.

 

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.3.4 ст.43-47.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення параметрів рівноваги на певному ринку.
3. Підготувати повідомлення про причини та наслідки неринкового ціноутворення.

 

 

 

10. Сутність гро­шей. Види грошей.

Гро­шова маса та її показники

 

Мета: вивчити яку роль виконують у суспільстві гроші та від чого залежить стійкість національних грошей.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Гроші мають багатовікову історію, протягом якої суттєво й неодноразово змінювалася їхня форма. Давньогрецький історик Геродот свідчив, що перші карбовані монети існували у Лідійському царстві ще у     VII ст. до нашої ери.

Гроші для господарського життя суспільства важливі не самі по собі, а з огляду на виконувані ними функції. Тому іноді кажуть, що гроші – це сукупність функцій, які вони виконують, підкреслюючи тим самим другорядність форми, в якій гроші існують.

Гроші виконують кілька функцій:

• засобу обігу;
• засобу платежу;
• міри вартості;
• засобу нагромадження.

Функцію засобу обігу гроші виконують підчас купівлі-продажу речей та послуг. Щоразу, коли ми розраховуємось у крамниці грошима, вони виконують для нас та для тих, хто продає товар, функцію засобу обігу.

Коли йдеться про відшкодування за використані ресурси – для виплати зарплати, процента за кредит, орендної плати тощо, гроші виконують функцію засобу платежу.

Якщо ми використовуємо грошову форму для зіставлення цін різ­них товарів, дивлячись на етикетки і вирішуючи, купити чи не купити, гроші виконують для нас функцію міри вартості. Таку саму функцію вони виконують для суспільства в цілому, коли уряд надає статистичну інформацію, використовуючи грошові показники про обсяги створе­ного валового внутрішнього продукту, доходи та видатки бюджету, експорт та імпорт тощо.

Функцію засобів нагромадження гроші виконують тоді, коли домогосподарства, підприємці або уряд роблять заощадження.

Сучасні гроші існують у формах, зображених на схемі 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1. Форми, в яких існують сучасні гроші

 

Пояснення до схеми:

•      Паперові гроші – це банкноти, або банківські білети. Назва «бан­ківські білети» відбиває те, що перші банкноти виникли в середні віки і були письмовими свідченнями (розписками) банкірів про одержання на зберігання від клієнтів певної кількості золота. У бан­кноті зазначалася кількість золота, яку треба було повернути власникові на його вимогу. Згодом право випуску банкнотів пе­рейшло до держави. Спочатку банкноти обмінювалися на золото, а випуск їх пов'язувався з золотим запасом країни. На початку XX ст. більшість країн світу припинили обмін банкнотів на золото.

До паперових грошей належать також казначейські білети. їх випускає міністерство фінансів для покриття державних витрат. Казначейські білети ніколи не обмінювалися на золото.

Сучасні паперові гроші виконують функцію грошей не тому, що вони забезпечені золотом, а через те, що їх пускає в обіг дер­жава, її авторитет та державне майно гарантують (забезпечують)надійність грошей.

Для розмінювання паперових грошей використовуються мо­нети, які називають білонними грошима.

•      До замінників грошей належать чеки, векселі, банківські картки, їх використовують у розрахунках, але за умови, що кожний із цих замінників забезпечується або рахунком у банку, або готівковими грошима.

Чек – це письмове розпорядження власника банківського рахунка перерахувати певну суму пред'явникові чека або видати йому готівку.

Вексель – це письмове зобов'язання боржника сплатити певну суму грошей у визначений термін. Вексель може розпочати самостійний рух, коли він передається третій, четвертій тощо осо­бі, і обслуговувати розрахунки багатьох економічних суб'єктів Вексель передається від одного власника (держателя) до іншого за допомогою особливого передатного напису – індосаменту. Век­сель можна передати банку, одержавши (з певною знижкою) за­борговані гроші раніше від зазначеного на векселі терміну.

Банківська пластикова картка - розрахунковий засіб, який найчастіше видають банки своїм клієнтам. Картка містить іден­тифікатор власника – позначку про номер рахунка в банку. Під час розрахунків кредитними картками в торговельних або інших уста­новах використовуються спеціальні пристрої – термінали. Через них номер картки та дані про рахунки за товари та послуги надходять у банк. Банк робить безготівкові перерахунки грошей на користь установ, що надали товари або послуги. Кредитною карткою можна скористатись і в разі, якщо її власникові потрібна готівка.

•      Банківські рахунки, або депозитні гроші – це своєрідний засіб відображення і контролю за станом і рухом коштів (депозитів). Рахунки поділяють на безстрокові та строкові. Кошти з безстро­кового рахунка можна одержати в будь-який час для розрахунків або платежів. Строкові рахунки стають доступними вкладникам лише через визначений час.

Поняття «електронні гроші» застосовують для означення банківських (депозитних) грошей, використання яких передбачає електронні технології. Ці технології дають можливість перерахо­вувати гроші та реєструвати інформацію про їхній рух безпаперовим способом.

•      Міжнародні – це гроші міжнародних організацій, що призначені для здійснення розрахунків між країнами. Такими грошима є СДР – «спеціальні права запозичення», створені Міжнародним валютним фондом (МВФ), та євро – спільна валюта країн ЄС, котрі утво­рюють Єврозону.

 

Для економіки будь-якої країни вкрай важливою є проблема стійкості національних грошей. Кожна країна заінтересована в належному ставленні до власних грошей як з боку громадян, так і з боку іноземців.

Для забезпечення стійкості грошей необхідно правильно визна­чити попит на гроші (М^D) з огляду на виконувані ними функції та оцінити наявну кількість грошей у обігу, або їх пропонування (М^S).

Контроль за масою грошей в обігу, забезпечення стійкості національних грошей – основне завдання центрального банку країни.

Попит на гроші визначається такими основними чинниками:

• загальним обсягом створеного в економіці протягом року про­дукту національного виробництва (Y);
• середнім рівнем цін, за якими ці продукти та послуги реалізу­ються (Р);
• швидкістю руху грошей, або кількістю оборотів, здійснюваних у середньому однією грошовою одиницею протягом року (V).

Для розрахунку кількості грошей, потрібних для забезпечення нормального обігу, використовують таку формулу:

М^D = × P ×Y.

Пропонування грошей оцінюється показниками, що називаються грошовими агрегатами, поданими на схемі 2.

 

	Готівка поза банками	= М0
	М0 +	Поточні рахунки	= М1
	М1 +		Короткострокові рахунки	= М2
	М2 +			Цінні папери банків	= М3

Схема 3. Грошові агрегати

 

Пояснення до схеми:

•     Для оцінювання грошового пропонування використовують грошові агрегати М0, М1, М2, М3.
•     Грошові агрегати пов’язані між собою, і ці зв’язки можна відобразити такими рівняннями:

• М1 = М0 + поточні рахунки

(М0– готівка, або паперові гроші та монети, що обслуговують обіг, поточні – рахунки в банках, гроші з яких можуть бути одержані (перераховані) у будь-який час).

• М2 = М1 + короткострокові рахунки

(короткострокові – це рахунки, гроші з яких можна одержати і використати тільки через певний, хоч і короткий, строк).

• М3 = М2+ цінні папери банків

(цінні папери банків – боргові зобов'язання банків, що використовуються в обігу в розрахунках).

Якщо пропонування грошей перевищує попит на них, то гроші знецінюються та втрачають свою стійкість. У разі втрати стійкості починається «втеча від грошей», коли економічні суб'єкти прагнуть якнайшвидше обміняти їх на майно, товари, гроші інших країн. Виявом втрати стійкості грошей є падіння курсу національної валюти стосовно до інших валют, тобто девальвація національної валюти.

Якщо сучасні гроші не мають золотого забезпечення, то що робить їх стійкими? Є кілька пояснень цієї стійкості:

• по-перше, гроші наділені особливою суспільною корисністю – властивістю обмінюватись на речі та послуги. Якщо національна еконо­міка демонструє високу ефективність – здатність виробляти речі та послуги, то стійкість національних грошей гарантується цією здатністю;
• по-друге, гроші визнаються (декретуються) державою, яка оголо­шує їх законними платіжними засобами. Чим економічно сильнішою й авторитетнішою є держава для своїх громадян і всього світу, тим більш стійкими є її гроші;
• по-третє, цінність грошей визначається їхньою купівельною спроможністю, яка залежить від змін загального рівня цін – інфляції. Якщо ціни в економші є стабільними, то це забезпечує стабільність національних грошей.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п. 3.5 ст. 47-54.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення кількості грошей в обігу; обмінного курсу валюти за вихідними даними.
3. Підготувати повідомлення про причини, які впливають на стійкість національної грошової одиниці.

 

 

 

11. Особливості ринку праці

 

Мета: вивчити, що об'єднує різні ринки виробничих ресурсів; як функціонує ринок праці та формується заробітна плата.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Крім ринку речей та послуг, на якому реалізуються продукти кінце­вого споживання, у ринковій економіці існує ринок виробничих ресур­сів. На ньому купуються і продаються особливі товари – праця, земля, капітал та інформація, які призначені для використання у виробництві.

З огляду на існування ринку готових речей та послуг і ринку виробничих ресурсів схема економічного кругообігу доповнюється в та­кий спосіб (схема 1).

Доходи

          Виробничі ресурси

 

 

 

 

 

 

Продукти

                     Витрати

Схема 1. Економічний кругообіг з урахуванням ринків продуктів та виробничих ресурсів

Пояснення до схеми:

•      Схема відображає те, що в ринковій економіці взаємини вироб­ників і споживачів здійснюються через два ринки – ринок вироб­ничих ресурсів та ринок продуктів.
•      На ринку виробничих ресурсів домашні господарства продають виробникам ресурси, натомість одержуючи доходи.

 

Кожному ресурсу відповідає особливий дохід. Дохід є ціною, що формується на кожному ринку. Цей зв'язок зображено на схемі 2.

 

Схема 2. Ціни ринків виробничих ресурсів

Пояснення до схеми:

•      На схемі різні ринки виробничих ресурсів – землі, праці, капіталу та інформації – подані як сегменти (частки) одного великого ринку виробничих ресурсів. Таке подання є обґрунтованим, оскільки всі чотири ринки мають деякі спільні ознаки.
•      На кожному з чотирьох ринків унаслідок взаємодії попиту та пропонування формується особлива ціна. Вона одночасно є ціною купівлі виробничого ресурсу для підприємця-виробника і доходом власника цього ресурсу. Ціною ринку праці стає заробітна плата, ринку землі – земельна рента, ринку капіталу – процент, ринку інформації – ціна інформації.

 

Які спільні риси мають різні ринки виробничих ресурсів?

По-перше, товари, що на них продаються (земля, праця, капітал, інформація), призначені для виробничого використання під час створен­ня речей та послуг. Наприклад, якщо фермер бере в оренду землю, най­має працівників, одержує в банку кредит та збирає інформацію про задо­волення попиту на овочі в конкретному регіоні, то він робить це заради виробництва овочів, а не для задоволення власних споживчих потреб.

По-друге, на всіх ринках виробничих ресурсів покупцями є під­приємці – виробники, які організовують виробництва, а продавцями – власники ресурсів. Наприклад, людина не може продати землю як виробничий ресурс, коли вона їй не належить.

По-третє, попит на ринках землі, праці, капіталу та інформації визначається попитом на товари кінцевого споживання. Наприклад, у разі збільшення попиту на цукор зростатиме і попит на працю інженерів-технологів, робітників, що мають знання та досвід для роботи на цукрових заводах. За зменшення попиту на цукор попит на таких фа­хівців, відповідно, скорочуватиметься.

По-четверте, виробничі ресурси взаємно доповнюють одне одно­го і водночас можуть взаємозамінюватись. Зі зміною технологій може скорочуватись використання одних ресурсів, а інших – збільшуватись. Наприклад, у результаті впровадження індустріальних технологій у сільському господарстві скорочується попит на працю і зростає попит на капітал. За взаємозамінності ресурсів зміна ціни одного ресурсу впли­ватиме на попит на інший. Наприклад, подорожчання праці може спо­нукати підприємців збільшувати попит на засоби виробництва (капітал).

Незважаючи на те що існують об'єднувальні ознаки для різних рин­ків виробничих ресурсів, їм властиві і суттєві відмінності.

Виробничий ресурс праця відрізняється від усіх інших виробничих ресурсів тим, що його власником є людина, якій властиве те, що вона є:

•   біологічною істотою;
•   особистістю з власними потребами і цінностями;
•   членом суспільства.

До яких наслідків спричиняється ця особливість ресурсу праця?

По-перше, загальне пропонування праці в економіці визначається природними процесами – народжуваністю і смертністю населення.

По-друге, на бажання людини працювати, на продуктивність її праці суттєво впливає задоволення своєю роботою та інші особисті мотиви.

По-третє, працівники можуть захищати свої інтереси, об'єдну­ючись у профспілки, інші громадські організації, а правила відносин між працівниками і підприємцями фіксуються у трудових угодах та визначаються трудовим законодавством країни.

На ринку праці продається здатність працівника створювати про­дукти і послуги. Цю здатність купують підприємці або держава, а про­дають наймані працівники. Отже, суб'єктами ринку праці є наймані працівники, з одного боку, підприємці та держава – з другого.

Держава стає суб'єктом ринку праці не тільки тому, що на дер­жавних підприємствах працює значна частина працездатного насе­лення країни, а й через те, що держава регулює цей ринок. Засобом державного регулювання ринку праці є визначення мінімальної (що га­рантує необхідний мінімум споживання) зарплати, нормальних умов праці, віку виходу працівників на пенсію та розміру самої пенсії тощо.

Загальний ринок праці охоплює багато окремих ринків, на яких свою здатність створювати корисні речі та послуги пропонують пра­цівники різних професій – будівельники, програмісти, інженери, еко­номісти, викладачі, лікарі, художники тощо.

Попит на працю з боку підприємців-наймачів залежить від гра­ничної продуктивності праці найманих працівників. Підприємець най­матиме додаткового працівника лише за умови, що дохід від продажу продукту, який ним [працівником] створений, є не меншим, а більшим, ніж виплачена працівникові заробітна плата. Це правило описується таким рівнянням:

MPL= W,

де MPL – граничний продукт (дохід), створений додатковим працівником, найнятим підприємцем; W – виплачена працівникові заробітна плата.

Коли зарплата зростає, підприємець може найняти менше пра­цівників. Тому залежність між обсягом попиту на працю та заробітною платою є оберненою.

Пропонування праці окремим працівником залежить від його ви­бору між двома цінностями, а саме: товарами, які можна придбати на додаткову зарплату в результаті збільшення робочого часу, та вільним часом, протягом якого людина розвиває себе, виховує дітей, виявляє творчість тощо. Наприклад, людина може збільшувати пропонування праці, виконуючи роботу за сумісництвом, відмовляючись від відпуст­ки, якщо планує придбати автомобіль. Це означає, що майбутнє за­доволення від користування автомобілем людина цінує вище, ніж віль­ний час.

Якщо зарплата зростає, то більша кількість товарів, яку може при­дбати працівник, забезпечує більше задоволення і стимулює до зростання пропонування праці. Тому залежність між обсягом пропоно­ваної праці та заробітною платою є прямою.

Заробітна плата теоретично може бути пояснена співвідношенням попиту на працю та її пропонування (графік 1).

 

          W

            L^S

 

          W₁

 

 

          W_e

       L^D

 

     L_e    L

Графік 1. Рівновага на ринку праці

 

Пояснення до графіка:

•      Заробітна плата W_e– рівноважна ціна ринку праці – подана на графіку як така, що формується в результаті взаємодії попиту на працю L^D та пропонування праці L^S.
•      Якщо з певних причин зарплата встановлюється на рівні, що перевищує рівноважний (W₁), то виникає невідповідність між попитом та пропонуванням праці.

У реальній економіці зарплата конкретного працівника залежить від великої кількості чинників, серед яких важливими є такі:

• застосована на підприємстві система оплати праці (відрядна, коли до уваги береться обсяг створеного продукту, чи почасова, коли враховуються відпрацьовані години, з елементами премію­вання за ліпші результати чи без таких елементів);
• унікальність здібностей працівника у деяких професіях та у виконанні певних видів робіт, скажімо, для співака в національному оперному театрі чи футболіста престижного клубу;
• необхідність тривалої і коштовної освіти та постійного підвищен­ня кваліфікації, приміром, для хірурга, програміста, науковця;
• важкі та непривабливі умови праці, що передбачають додаткові витрати на відновлення фізичних та моральних сил працівника, наприклад шахтаря.

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.4.1-4.2 ст. 55-59.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення попиту і пропозиції на ринку праці; рівня заробітної плати за вихідними даними.
3. Підготувати повідомлення про роль уряду та профспілок в організації ринку праці.

12. Особливості ринку землі

 

Мета: вивчити, що відрізняє ринок землі від інших ринків та від чого залежить земельна рента.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Земля є таким виробничим ресурсом, який використовується не тільки в сільському господарстві, а й у лісництві, видобувній промис­ловості, будівництві тощо. Земля є предметом праці, коли на неї спря­мована діяльність, як у сільському господарстві (рослинництві), видо­бувній промисловості. Одночасно вона може бути засобом праці, коли за її участі змінюється створений продукт, як, наприклад, у будівницт­ві, архітектурі, де рельєф місцевості, клімат стають важливими чин­никами виробничої діяльності.

На ринку землі виникають особливі відносини.

По-перше, вони встановлюються між власниками землі та оренда­рями, у разі коли земля надається в тимчасове користування (оренду).

По-друге, вони формуються між власниками і покупцями землі в разі продажу земельних ділянок

Отже, суб'єктами ринку землі є власники земельних ділянок, з одного боку, та орендарі або покупці цих ділянок – з другого.

Попит на землю залежить від доходу, який можна одержати, працюючи на землі. Якщо, наприклад, дохід фермера від вирощування овочів на ділянці, котру він орендує, є меншим від орендної плати влас­никові, то фермер не виявлятиме бажання орендувати таку ділянку.

Оцінюючи попит на землю, ведуть мову про граничний дохід – той, що може бути одержаний у результаті розширення використовуваних у виробництві земельних площ на одну одиницю, скажімо, на 1 га. Фер­мер, який використовує землю для вирощування овочів, буде збільшу­вати попит на земельні угіддя до того моменту, доки дохід від продажу врожаю з додаткової ділянки не зрівняється з орендною платою влас­никові землі за її використання. Це правило відображається рівнянням

МРl= R,

де МРl – граничний дохід від використання додаткової ділянки землі; R – рента, яку сплачує орендар власникові за ділянку.

Пропонування землі зазвичай подають як таке, що не залежить від ціни ринку землі. Адже зростання ціни не може збільшити земель­них площ, створених природою. Загалом ця думка слушна. Однак вар­то враховувати те, що земля може використовуватись по-різному, і дохід за одного використання виявляється більшим, ніж за іншого. Наприклад, від вирощування на землі овочів можна одержувати мен­ше доходу, ніж від будівництва на ній розважальних комплексів або багатоповерхових будинків. Користувач, що забезпечить більш при­бутковий варіант використання землі, здатний запропонувати і вищу ціну. Як доцільніше використовувати землі, має вирішувати суспіль­ство в цілому, а контролювати додержання прийнятих рішень повинні органи державної влади.

 

У таких розвинених країнах, як Німеччина, Швеція, Нідерланди, Франція, права власників землі обмежуються державою. Тобто повної й неконтрольованої приватної власності на землю не існує. Законами внормовуються способи ведення сільськогосподарського виробництва, агротехнічні вимо­ги до користувачів землі, порядок заселення земель. Землі поділя­ються за призначенням: для сільськогосподарського виробницт­ва, промислового розвитку, національних парків та природних заповідників. Порушення законодавства щодо використання зем­лі карається великими штрафами.

 

Ціною земельного ринку, за умови що у відносини вступають влас­ник земельної ділянки та орендар, стає рента. Можливість одержу­вати ренту та її розмір – це вирішальні чинники у визначенні ціни для остаточного продажу земельної ділянки.

Рівноважна ціна ринку землі – рента – формується у взаємодії попиту на землю та пропонування землі (графік 1).

 

    R

     l^S

   l^D

 

 

 

  R_e

 

 

                                                     l

Графік 1. Рівновага на ринку землі

 

Пояснення до графіка:

Ціна ринку землі – рента R_e – подана як результат взаємодії попиту на землю l^D та пропонування землі l^S.

Попит на землю формує орендар, а пропонування – власник землі, тому рента має узгоджу­вати їхні інтереси.

У власника землі, що не працює на ній сам, завжди є альтернатива: надати землю в оренду тому чи тому орендареві, надавати землю в оренду чи продати та, поклавши одержані гроші в банк, мати дохід у вигляді процента.

На підставі міркувань про різні варіанти поведінки власника землі та про стимулювальну роль процента записують таку формулу для ви­значення ціни землі під час її продажу:

P_l = × 100%,

де P_l – ціна землі; R– рента; I – процент.

Процент за банківським депозитом (i) у знаменнику формули озна­чає, що в разі зростання процента привабливість землі як форми збе­рігання багатства зменшується, тому зменшується і ціна землі.

Ціни земельних ділянок постійно підвищуються через обмеженість землі та додатковий попит на земельні ділянки під житлове будів­ництво, виробничі об'єкти тощо. Зростаюча ціна землі стає додат­ковим аргументом на користь дбайливого її використання.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.4.3 ст.60-62.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення ціни ділянки землі за вихідними даними.
3. Підготувати повідомлення про роль держави в організації ринку землі.

 

 

 

13. Особливості ринку капіталів

 

Мета: вивчити які особливості має ринок капіталів та як формується процент на капітал.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

Викладення основного матеріалу:

Аналізуючи ринок капіталу, розрізняють фізичний та фінансовий капітал.

Фізичний капітал – це споруди, будівлі, машини, обладнання, устаткування.

Фінансовий капітал є джерелом для нагромадження (розширення обсягів) фізичного капіталу. Щоб таке розширення відбувалося, заощадження економічних суб'єктів повинні перетворюватися в інвестиції.

Перетворення заощаджень у інвестиції відбувається за участі бан­ків, інвестиційних фондів, страхових компаній тощо.

Банки, які одержують у тимчасове користування гроші вкладників, наприклад домогосподарств, формують на ринку капіталу пропонування фінансових ресурсів. Натомість підприємці, які прагнуть здійснити нагромадження капіталу (інвестиції у власну справу), формують попит.

За право використання фінансових ресурсів позичальник сплачує позичковий процент. Він оцінюється у процентах як частка від пози­ченої суми грошей за формулою:

і = × 100%,

В – сума, яку треба сплатити за користування грошима; К – сума позичених коштів.

Наприклад, якщо банк позичив 100 тис. грн. і за їх використання через рік треба сплатити 20 тис. грн. повернувши загалом 120 тис. грн.                             (100 + 20 = 120), то це означає, що річна ставка (норма) позичкового процента становить і = × 100% =20%. Тобто боржник узяв у банку кредит під 20% річних.

Попит на капітал залежить від очікуваного підприємцем доходу. Підприємець формуватиме додатковий попит на фінансові ресурси до того моменту, доки приріст доходу не зрівняється з платою за ко­ристування грошима. Це правило можна записати так:

МРК=і,

де МРК – граничний дохід підприємця від залучення додаткової одиниці капіталу; і – процент, який підприємець має сплачувати за по­зичені гроші.

Пропонування капіталу формується з урахуванням того, що власник грошей (кредитор), погоджуючись надати кредит конкрет­ному користувачеві фінансового ресурсу (боржникові), відмовляється від інших варіантів використання грошей. Це має стимулюватися ви­щим процентом. Тому залежність між пропонуванням фінансового ка­піталу і ставкою процента є прямою.

Позичковий процент, що є ціною на ринку капіталу, формується у взаємодії попиту і пропонування (графік 1).

 

 

 

             і

            К^S

 

 

 

 

             і_e

       К^D

 

     К_e    К

Графік 1. Рівновага на ринку капіталу

 

Пояснення до графіка:

•      Ціна ринку капіталу – процент – формується в результаті взаємодії попиту і пропонування.
•      Рівноважна ставка процента має узгоджувати інтереси позичаль­ника (кредитора) і боржника.

З ринком капіталів пов'язаний ринок цінних паперів, на якому продаються акції, облігації та інші цінні папери. Спільним для ринку капіталу та ринку цінних паперів є те, що і банківські кредити, і продаж цінних паперів є джерелом додаткових коштів, потрібних для нагро­мадження капіталу та інвестування.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.4.4 ст.62-64.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення рівноважної та реальної відсоткової ставки за вихідними даними.
3. Підготувати повідомлення про значення банків в організації ринку капіталів.

 

 

 

14. Особливості ринку інфор­мації

 

Мета: вивчити, що таке ринок інформації та які він має особливості.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Наприкінці XX століття, людство вступило в інформаційну еру. Її ключовою ознакою є те, що економічний та соціальний розвиток кожної країни, її місце у світі визначаються інформаційними ресурсами. Той, хто розпоряджається більшою за обсягом і точнішою інформацією (знанням) про технології, ринкові ціни, наміри виробників і споживачів, виробничі ресурси тощо, має значні переваги. Світовими лідерами стали країни, які, володіючи науково-технічною інформацією, ви­робляють і продають наукомістку продукцію, пов'язану з сучасними Інтернет-комп'ютерними технологіями (ІКТ).

 

Обсяги продажу на світовому ринку наукомісткої про­дукції сьогодні приблизно оцінюються у З трлн. дол. Більше від половини цього ринку – це наукомістка продукція трьох країн –США (23%), Німеччини (17,7%) та Японії (13,3%).

Вартість інформації – це один з важливих елементів витрат сучасного виробництва.

На ринку інформації крім звичайних носіїв інформації – кни­жок,журналів, каталогів тощо – продаються особливі товари. Це так звані знаки, в яких інформація закодована. До особливих товарів належать патенти, ліцензії, ноу-хау, проектна докумен­тація, комп'ютерні програми, магнітні звукофіксатори, дослідні зразки.

 

Інформаційний продукт має особливості, які відрізняють його від усіх інших продуктів.

По-перше, після використання цього продукту його запас не зменшується. Наприклад, якість комп'ютерної програми не погіршується зі збільшенням її користувачів.

По-друге, після збільшення кількості споживачів корисність інфор­мації (якщо вона не є конфіденційною) не стає меншою. Зокрема, ко­рисність статистичної інформації про динаміку курсу валюти не змен­шується від того, що вона стає доступною більшій кількості людей.

По-третє, корисність значної частини інформації більшою мірою, ніж для інших товарів, залежить від часу її одержання. Наприклад, для торговців цінними паперами корисність інформації може суттєво зменшуватися навіть за хвилину.

По-четверте, відшкодування витрат на створення багатьох видів інформації за кошт її безпосередніх користувачів значно усклад­нюється, оскільки важко або неможливо обмежити її споживання лише певним колом осіб-платників. Це стосується, наприклад, реклами на вулицях, економічних новин на радіо, телебаченні тощо.

Пропонування інформаційного продукту формується окремими особами (авторами, винахідниками), науково-дослідними устано­вами, консалтинговими фірмами, державними органами статистики та ін.

На сучасному ринку інформації крім її безпосередніх виробників працюють посередники, які також визначають пропонування інфор­маційного продукту. Це – власники інформаційних мереж, засобів ко­мунікацій, рекламних агенцій.

Пропонування з боку виробників інформації формується з ураху­ванням можливості відшкодування витрат на її створення. На таке відшкодування розраховують і виробники інформації, і посередники ринку інформаційних товарів.

Попит на інформаційний продукт, що має виробничу цінність, в інформаційному суспільстві виникає з боку всіх економічних суб'єк­тів. Він залежить під очікуваного приросту доходу в результаті використання інформації.

Рівноважна ціна на ринку інформації має узгодити інтереси спо­живачів і виробників інформаційного продукту в певний момент часу. Вважається, що реальна ціна ринку інформації більшою мірою, ніж ціна інших ринків, відхиляється від рівноважної. Наприклад, споживачі ін­формації, для яких вирішальним є чинник часу, виявляють готовність платити за неї значно завищену ціну. Навпаки, у разі коли важко обмежити коло споживачів інформації, її ціна може бути штучно за­нижена.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.4.5 ст. 64-65.
2. Підготувати презентацію про значення Інтернету в забезпеченні руху інформації, його можливості та обмеження.

 

 

 

15. Функції під­приємця та складові під­приємницької діяльності

 

Мета: вивчити які функції виконує підприємець; в яких формах існує підприємницька діяльність.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

Викладення основного матеріалу:

Підприємці – особливі суб'єкти економіки. Існують різні варіанти відповідей на питання про те, у чому полягає ця особливість.

Першим поняття «підприємець» ужив ще на початку XVIII ст. французький банкір Рене Кантільон, який вважав визначальними оз­наками підприємця керування власною справою та здатність ризи­кувати для досягнення в ній успіху. На початку XX ст. це уявлення суттєво доповнив видатний австрійський економіст Й. Шумпетер, який наголосив на тому, що підприємець – це новатор, рушій науково-технічного прогресу.

Діяльність будь-якого підприємця підпорядкована меті привлас­нення прибутку. Розмір прибутку визначає успіх підприємця.

Розвиток підприємництва приносить суспільству незаперечні ви­годи. Вони полягають насамперед у тому, що:

• підприємець може досягати своєї мети, лише якнайповніше задовольняючи потреби споживачів;
• підприємець заінтересований в економному використанні ре­сурсів, тому він прагне вдосконалити технології і цим сприяє технічному прогресу;
• підприємець досягає найліпших результатів за умов соціальної і політичної стабільності, тому він заінтересований у партнерських відносинах з урядом, профспілками, споживачами тощо.

Однак, прагнучи одержати якомога більший прибуток, підпри­ємець може вдаватись до різних засобів. Історичний досвід свідчить, що ними можуть бути й такі, що суперечать інтересам суспільства, споживачів та найманих працівників. Тому завжди є актуальним пи­тання про поєднання суперечливих інтересів.

У чому може виявлятись суперечність інтересів?

Приклад 1. Відносно високі ціни деяких товарів спонукають підприємців виробляти продукти з низькою або навіть від'ємною су­спільною корисністю, такі як алкогольні напої, тютюнові вироби, відеофільми, що пропагують насильство, неповагу до людей певних на­ціональностей або соціальних груп.

Приклад 2. Підприємці можуть бути заінтересовані у збереженні енергозатратних виробництв і технологій, котрі забруднюють довкіл­ля, якщо витрати на очисні споруди і нові технології зменшують при­бутковість.

Приклад 3. Підприємці завжди шукають способи мінімізації податкових платежів, хоч податки є джерелом фінансування соціальних програм, загальнодержавних проектів.

Приклад 4. Підприємці для швидшої реалізації продукції чи послуг можуть надавати неправдиву або неповну інформацію про них у рекламі.

Приклад 5. Підприємці можуть вибирати такий спосіб економії на витратах, як погіршання умов праці, зростання її інтенсивності без змін заробітної плати найманих працівників.

У цивілізованих суспільствах знайдено інструменти гармонізації (узгодження) інтересів підприємців, суспільства, споживачів, найма­них працівників. Найбільш дієвими інструментами є:

• законодавство, яке, з одного боку, оберігає довкілля, моральне і фізичне здоров'я нації, визначає мінімальну заробітну плату та умови праці, а з другого – захищає приватну власність та ви­ключає надмірний податковий тягар на підприємців;
• діяльність інститутів громадянського суспільства – об'єднань споживачів, захисників довкілля, спілок підприємців, професій­них спілок тощо.

Видатні підприємці – організатори, новатори, творчі особистості – є багатством окремих націй і всього світу. Завдяки їм змінюється спо­сіб життя і спілкування мільйонів людей. Світ на початку XXI ст. був би іншим, якби не діяльність підприємців-засновників зокрема таких фірм, як «Apple» та «Мicrosoft», «Boeing» та «Samsung».

Великі українські підприємства «Оболонь», «Рошен», «Чумак». «Богдан» та тисячі середніх і малих підприємств, що чесно роблять свою справу в усій країні, живлять упевненість у тому, що традиція українського підприємництва в її ліпших виявах не втрачена.

Діяльність підприємця починається з визначення напрямку діяль­ності та вибору організаційної форми майбутнього підприємства. Від правильності вирішення цих питань залежить успіх майбутньої справи.

Підприємницька діяльність може розпочатись у будь-якій сфері, якщо існує потреба в цій діяльності. За сферами докладання підприєм­ницьких зусиль можна виокремити такі види підприємництва (схема 1).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1.Види підприємництва

 

Пояснення до схеми:

•      Схема демонструє чотири основні види підприємництва: вироб­ниче, комерційне, посередницьке та фінансове.
•      Виробниче підприємництво пов'язане з виготовленням різних ви­дів продукції та наданням послуг. Тому його можуть репрезентува­ти автомобілебудівний завод, хлібопекарня, будівельна фірма, го­тель, перукарня, освітній заклад.
•      Комерційне підприємництво здійснюється у сфері реалізації го­тової продукції. Воно охоплює підприємства оптової та роздрібної торгівлі.
•     Посередницьке підприємництво має на меті налагодження зв'яз­ків між виробником продукції (послуг) та споживачем. Воно репре­зентоване підприємствами, що надають інформацію, створюють рекламу, досліджують ринок, консультують.
•      Фінансове підприємництво виконує функції, пов'язані з рухом гро­шей (кредитів), цінних паперів, страхуванням майна і ризиків У ньому зайняті банки, страхові компанії, інвестиційні фонди та інші фінансово-кредитні організації.

 

Людина стає підприємцем, створивши підприємство. Кожне підприємство є частиною великого цілого, яке зветься національною економікою. Підприємства можна класифікувати і досліджувати, спира­ючись на різні ознаки (критерії). Найважливіші критерії класифікації та групування підприємств зображені на схемі 2.

Сучасні підприємства існують у формах, зображених на схемі 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 2. Класифікації підприємств за різними ознаками

 

Пояснення до схеми:

•      На схемі наведені чотири ознаки, за якими кожне підприємство можна віднести до певної групи, а саме: за формою власності, організаційною формою, масштабом, метою діяльності.
•      Згадані ознаки можна застосовувати одночасно, і тоді підприємст­во буде подане як таке, що володіє чотирма ознаками. Наприклад, торговельні підприємства найчастіше бувають приватними, одно­осібними, малими, прибутковими.

Охарактеризуємо докладніше кожну з виділених груп підприємств.

Підприємства за формою власності. Підприємство може належати одній особі, колективу людей або суспільству, відповідно, вирізняють приватну, колективну, державну форми власності. Одна форма власності відрізняється від іншої залежно від такого:

• з яких джерел сформовано майно підприємства;
• у чиїх інтересах воно використовується;
• кому належатимуть доходи від діяльності підприємства.

Відповіді на ці принципові питання і дають можливість відрізнити
підприємство однієї форми власності від підприємства іншої форми
так, як це зроблено в табл. 1.

Таблиця 1

Підприємства за формами власності	3 яких джерел сформовано майно підприємства	У чиїх інтересах використовується майно підприємства	Кому належатимуть доходи від діяльності
Приватне	3 приватних доходів	Приватної особи	Приватній особі
Колективне	3 колективних доходів	Колективу людей	Колективу
Державне	3 державних доходів	Суспільства в цілому	Державі

Форми власності відповідають певні організаційні форми підприємств.

Підприємства за організаційною формою. У найбільш узагальненому вигляді зв'язок між формами власності та організаційними формами підприємств поданий на схемі 3.

 

Форма власності     Приватна       Колективна     Державна

Організаційні форми підприємств   Одноосібне володіння Партнерство Корпорація   Виробничі кооперативи Збутові та споживчі кооперативи Кредитні кооперативи (спілки)   Комунальні підприємства Загальнодержавні підприємства

Схема 3. Форми власності та організаційні форми підприємств

 

Приватна власність є основою ринкової економіки Особливості її організаційних форм пояснимо на прикладі.

Приклад. Підприємство «Вікно у світ» виникло як одноосібне володіння (soleproprietorship). Його власник пан Кириленко започат­кував невеликий бізнес з монтажу пластикових вікон в оселях та офі­сах, вклавши власний капітал – заощадження, нагромаджені з власних доходів. Він найняв чотирьох будівельників, водія вантажівки, а сам виконував роботу організатора виробництва, приймаючи замовлення, рекламуючи послуги, та роботу бухгалтера. Як заставу за кредит у банку він використав власну квартиру та автомобіль.

Через п'ять років успішної діяльності власник підприємства «Вікно у світ» усвідомив необхідність розширення справи. На переговорах з колегами по бізнесу було ухвалено рішення створити партнерське підприємство, або товариство (partnership), з монтажу вікон, дверей, балконних конструкцій. До справи було долучено грошові капітали та засоби виробництва ще двох осіб. Партнери уклали угоду про роз­поділ функцій, ризиків, доходів та збитків.

Ще через сім років успішної діяльності власники підприємства «Вікно у світ», урахувавши надзвичайно великий попит на житло, ухва­лили рішення про розширення справи. Вони вирішили стати заснов­никами будівельної організації, вибравши як її організаційну форму корпорацію (corporation, publiccompany). Після розв'язання всіх юридичних питань було оголошено про продаж акції нового акціо­нерного товариства. Завдяки продажу акцій було одержано достатньо коштів для придбання нових виробничих потужностей, наймання на роботу додаткових працівників та службовців.

Кожна розглянута нами організаційна форма приватних підпри­ємств: одноосібне володіння, партнерство, корпорація – має переваги та обмеження (недоліки). Вони наведені в табл. 2.

Таблиця 2

Переваги та обмеження одноосібного володіння, партнерства, корпорації

Переваги	Обмеження (недоліки)
Одноосібне володіння
Самостійність власника та свобода дій у прийнятті рішень Простота організації та швидкість уті­лення управлінських рішень у життя Висока мобільність, здатність пристосо­вуватись до потреб клієнта Привласнення всього прибутку однією особою та використання податкових пільг, що зазвичай надаються одноосіб­ним володінням як малим підприємст­вам	Обмеженість ресурсів під час започаткування справи Значна кількість функцій, виконуваних однією особою, що може спричиняти хибні рішен­ня Повна одноосібна відповідаль­ність усім майном у разі банкрутства
Партнерство
Розширення джерел фінансування за кошти кількох партнерів Якісніше управління завдяки розподілу функцій між партнерами Використання податкових пільг, оскіль­ки прибуток кожного партнера оподат­ковується як індивідуальний	Імовірність виникнення супе­речностей між партнерами Відповідальність одного парт­нера за хибні рішення інших Необхідність реорганізації під­приємства в разі виходу з партнерства одного із заснов­ників
Корпорація
Значне розширення капіталу за кошти від продажу акцій, а також кредитів бан­ків, зазвичай більш прихильних до ве­ликих підприємств Можливість наймання професійних ме­неджерів і вища якість управлінських рішень Немає загрози реорганізації через зміну власників під час продажу ними акцій Обмежена відповідальність власників акцій, яка не поширюється на їхнє особисте майно	Власники акцій не беруть уча­сті у поточному управлінні, а функції управління здійснюють наймані менеджери, що може призвести до конфлікту інте­ресів Подвійне оподаткування дохо­дів: спочатку як прибутку кор­порації, потім – як дивідендів власників акцій

 

Провідними підприємствами у світі є корпорації, щорічний рейтинг яких оцінюється за такими показниками, як одержаний дохід, прибуток та вартість активів. Серед 20 найбільших 2010 року за рейтингом «ForbesGlobal 2000» посіли перші три місця: «JPMorganChase» (США, банківські послуги), «GeneralElectric» (США, електронна та електротехнічна про­дукція, полімери), «ЕххопMobil» (видобування та переробкою наф­ти і газу). Перша в рейтингу «JPMorgаn» мала такі показники: дохід – 115630 млн. дол., прибуток –  11650 млн., активи – 2031990 млн. дол.. Доходи згаданих компаній зіставні з доходами цілих країн.

 

Колективна власність існує в організаційній формі кооперативів. Кооператив (соореrativе) – це підприємство, яким спільно володіють його члени зазвичай дрібні, виробники (ремісники чи фермери), споживачі, власники невеликих сум грошей тощо. Основною метою діяль­ності кооперативів є задоволення виробничих, збутових, споживчих потреб та потреб у кредитуванні його членів.

Кооперативи мають такі особливості організації:

• умовою членства в кооперативі є входження в нього зі своїм паєм – грошима, землею, засобами виробництва тощо;
• самоврядування та особиста участь кожного члена у справах кооперативу.

Кооперативи мають як переваги, так і обмеження (табл. 3).

 

 

 

 

 

 

Таблиця 3

Переваги та обмеження колективної власності

Переваги	Обмеження
Функціонування на демократичних засадах самоврядування Рівність усіх членів кооперативу Розподіл доходів на засадах трудового або пайового внеску Спрощена процедура створення Користування податковими пільгами, які зазвичай надаються державою	Необхідність узгодження інтересів усіх членів під час прийняття рішень Складність точної оцінки трудово­го внеску у виробничих коопера­тивах Відокремлення власності від управління, коли члени кооперативу частину своїх функцій пере­дають правлінню кооперативу

 

Державні підприємства в ринковій економіці, хоч і фінансуються з бюджету, але змушені здійснювати витрати у межах одержаних до­ходів. У цьому вони подібні до підприємств інших форм власності. Однак державні підприємства мають і певні особливості:

• їх власниками є місцеві або центральні органи державної влади;
• вони працюють за державними замовленнями, забезпечуються державою початковим капіталом;
• директорів підприємств призначає уряд;
• розподіл доходів і розмір заробітних плат працівників визнача­ються законами країни.

Загалом державні підприємства відрізняються від інших більшою стабільністю (передбачуваністю) розвитку, але, як правило, вони менш ефективні.

Переваги та недоліки (обмеження) державних підприємств наве­дені в табл. 4.

Таблиця 4

Переваги та недоліки (обмеження) держаних підприємств

Переваги	Обмеження
Менш залежні від змін ринкової кон’юнктури, тому більш стабільні Мають більші, ніж інші підприємства, державні джерела фінансування	Діють поза конкурентною боротьбою, яка спонукає інших підприємців до вищої ефективності, тому є менш ефективними Функціонують за більш жорсткими прави­лами, тому є менш мобільними

 

Підприємства за масштабом (розміром) поділяються на малі, середні та великі.

У сучасній економіці співіснують різні за масштабами діяльності підприємства. Чим пояснюється таке співіснування? Є кілька причин:

• По-перше, технологія виробництва різних товарів потребує підприємств різних масштабів. Наприклад, надання стоматологіч­них послуг чи індивідуальне шиття одягу вигідніше здійснювати на невеликих підприємствах. Натомість для виробництва літаків, автомобілів, залізничних вагонів тощо потрібні підприємства ве­ликих масштабів.
• По-друге, різні підприємства мають різні можливості реагувати на мінливий попит споживачів. Менші підприємства здатні реагувати швидше на зміни попиту, великі – повільніше. Водночас великі підприємства мають більші ресурси для здійснення наукових досліджень та впровадження нових технологій, ніж малі та середні.

 

Існують конкретні параметри (показники), за якими підприємства відносять до малих, середніх та великих. В Україні та в країнах Європи вони збігаються за кіль­кістю зайнятих, але різняться за валовим доходом (оборотом). Порівняльні дані подані в табл. 5.

Таблиця 5

Параметри, за якими визначають належність підприємств до малих, середніх, великих

Параметри оцінки	Малі підприємства		Середні підприємства		Великі підприємства
	Європа	Україна	Європа	Україна	Європа	Україна
Зайняті (осіб)	до 50	до 50	від 51 до 250	від 51 до 250	більше, ніж 250	більше, ніж 250
Оборот (валовий дохід)	до         10 млн. євро	до         70 млн. грн.	від 10 до         50 млн. євро	від 70 до         100 млн. грн.	більше 50 млн. євро	більше       100 млн. грн.

Внесок малих, середніх і великих підприємств у забезпечення громадян роботою та у створення продукції в Україні 2009 року можна побачити в таблиці 6.

Таблиця 6

Внесок малих, середніх і великих підприємств України в забезпечення зайнятості та виробництва

Параметри оцінки	Малі підприємства	Середні підприємства	Великі підприємства
Частка підприємств у загальній зайнятості населення, %	19,1	46,7	34,2
Частка підприємств у обсягах продукції	4,4	68,1	27,5

Українські дані свідчать про значне недовикористання можливос­тей малих підприємств, особливо в зайнятості населення. В європей­ських країнах їхня частка в зайнятості населення перевищує 50%.

За метою діяльності підприємства поділяються на прибуткові та неприбуткові.

Для прибуткових підприємств, які зазвичай є підприємствами приватної власності, мета одержання прибутку стає першорядною.

Для неприбуткових підприємств прибуток не є метою діяльності. Але якщо у процесі господарської діяльності їхні доходи перевищують витрати, то різниця цілком повертається у справу з метою її розши­рення або модернізації.

Цілі діяльності неприбуткових підприємств (організацій) можуть бути різні, а саме:

• для профспілок, творчих спілок письменників, композиторів, художників – захист інтересів певних груп людей;
• для університетів, коледжів, клубів, інтелектуальних об'єднань людей – освіта та просвітницька діяльність;
• для Червоного хреста, товариств милосердя, об'єднань для підтримки людей з обмеженими можливостями – благодійна діяльність;
• для товарних та фондових бірж – упорядкування ринкових від­носин та надання їм більш цивілізованих форм.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п. 5.1-5.2 ст.69-79.
2. Підготувати повідомлення про особливі риси, властиві підприємцю.
3. Підготувати презентацію про переваги та обмеження різних форм підприємств.

 

 

 

16. Валовий дохід, витрати та при­буток підпри­ємця

 

Мета: вивчити як між собою пов'язані дохід, витрати та прибуток підприємця.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

 

 

Викладення основного матеріалу:

У процесі підприємницької діяльності формуються два основні ви­ди доходу, а саме:

• валовий дохід, або загальний виторг;
• прибуток підприємця.

На перший погляд будь-яке зростання валового доходу (загаль­ного виторгу) є свідченням успішної діяльності підприємця. Але це не так. Адже в підприємницькій діяльності необхідно враховувати витрати на виробництво та реалізацію продукції.

Валовий дохід, або загальний виторг,визначається за форму­лою:

ТR = Р × Q,

де Q– обсяг проданої продукції; Р – ціна одиниці продукції.

Валовий прибуток розраховується за формулою:

Рr = Р × Q - ТС = ТR – ТС,

де Рr – прибуток підприємця; ТС – загальні витрати на виробництво та реалізацію продукту.

Не весь валовий прибуток залишається підприємцеві, оскільки йо­го частина стягується до державного та місцевих бюджетів у вигляді податків. Прибуток після оподаткування називається чистим прибут­ком і визначається за формулою:

NРr = Рr- Т,

де NРr – чистий прибуток; T – податок на прибуток.

Бажання підприємця зробити прибуток максимально великим за­лежить від витрат. А витрати підприємця мають цікаву властивість змінюватися залежно від того, скільки товарів він виробляє, тобто від масштабів виробництва. Щоб зрозуміти цю залежність, треба роз­глянути структуру (складники) витрат.

Витрати поділяють на постійні та змінні. Тому формула загальних витрат має такий вигляд:

ТС = FС + VС,

де ТС – загальні витрати; FС – постійні витрати; VС – змінні витрати.

 

Пояснимо склад постійних та змінних витрат на прикладі.

Приклад. Існує майстерня з виробництва жіночих капелюшків, власником якої є приватний підприємець Черкавський.

До постійних витрат підприємства, яке виробляє капелюшки, на­лежать:

•    орендна плата за приміщення, в яких розміщена майстерня;
•    заробітна плата керівників та обліковців, у нашому випадку – самого власника, який керує справою, та бухгалтера;
•    витрати, пов'язані з амортизацією (спрацюванням) устаткування та обладнання, на якому виробляються капелюшки;
•    витрати на страхування майна майстерні.

До змінних витрат у виробництві капелюшків належать:

•    відрядна оплата праці майстринь, які виробляють капелюшки;
•    виграти на придбання фетру, тканин, ниток та іншої фурнітури для капелюшків;
•    плата за електричну енергію.

Принципова відмінність між постійними та змінними витратами полягає в тому, що постійні витрати не змінюються зі зміною обсягів виробництва, у нашому випадку – зі збільшенням кількості капелюш­ків. Проте змінні витрати зростають у разі збільшення і скорочуються в разі зменшення цих обсягів.

Ілюструємо розрахунок валового доходу, загальних витрат і при­бутку майстерні капелюшків за різних обсягів виробництва. Ринкова ціна за один капелюшок становить 750 грн. (табл. 1).

Таблиця 1

Динаміка доходів, витрат та прибутків у виробництві

різної кількості капелюшків

Кількість капелюшків (од.) за місяць – Q	Валовий дохід (за ціни капелюшка 750 грн.) – TR	Постійні витрати (грн.) – FC	Змінні витрати (грн.) – VC	Загальні витрати (грн.) – ТС	Валовий прибуток (грн.) – Pr
10	7500	4000	2000	6000	1500
20	15000	4000	7000	11000	4000
30	22500	4000	11000	15000	7500
40	30000	4000	14000	18000	12000
50	37500	4000	16000	20000	17500
60	45000	4000	23500	27500	17500
70	52500	4000	32000	36000	16500

Пояснення до таблиці:

•      Усі показники розраховані за раніше наведеними формулами для визначення ТR, ТС та Рr.
•      Найбільший прибуток майстерня може одержати, виробляючи щомісяця або 50, або 60 капелюшків. Тому збільшення обсягів ви­робництва з 60 до 70 капелюшків виходячи з заінтересованості під­приємця зробити свій прибуток максимальним є недоцільним.

 

Висновок, зроблений на основі даних табл. 1, можна перевірити законом (правилом) максимізації прибутку підприємства. Його [закону] зміст полягає в тому, що максимального прибутку під­приємство досягає за певних оптимальних обсягів виробництва, а саме тоді, коли додержується тотожність

МС = МR,

де МС – граничні витрати; МR– граничний виторг.

Граничними називають витрати, пов'язані зі створенням однієї додаткової одиниці продукції, а граничним виторгом – дохід, по­в'язаний із продажем додаткової одиниці продукції.

Приклад. Проілюструємо закон максимізації прибутку та розра­хунок граничних витрат і виторгу, аналізуючи далі діяльність майстерні з виробництва капелюшків. Припустимо, що додаткова одиниця ви­робництва і продажу – це не один капелюшок, а партія їх у 10 одиниць (табл. 2).

Таблиця 2

Визначення оптимальних обсягів виробництва

Партії з десяти капелюшків	Загальні витрати (ТС)	Граничні витрати (МС)	Граничний виторг ста)
Перша	6000	6000	7500
Друга	11000	5000	7500
Третя	15000	4000	7500
Четверта	18000	3000	7500
П'ята	20000	2000	7500
Шоста	27500	7500	7500
Сьома	36000	11000	7500

Пояснення до таблиці:

•      Граничні витрати на виробництво кожної додаткової партії капе­люшків (третій стовпчик) розраховуються як різниця між загальни­ми витратами на виробництво кожної наступної і кожної поперед­ньої партії. Якщо йдеться, приміром, про п'яту партію капелюшків, то МС = 20000 - 18000 = 2000.
•      Граничні витрати до виробництва п'ятої партії капелюшків скорочувалися, а з шостої – почали збільшуватися.
•      Оптимальним є виробництво шостої партії, або 60 капелюшків, оскільки саме за такого обсягу виробництва граничні витрати зрів­нялися з граничним виторгом: МС = МR.

 

Крім абсолютного, поданого у грошовому вимірі, показника при­бутку, для оцінки діяльності підприємств використовують і відносний показник прибутковості, або рентабельності. Його розраховують як співвідношення між прибутком і витратами:

Рr'= × 100%.

Прибутковість (рентабельність) показує, який прибуток одер­жано на одиницю витрат.

Приклад. Обчислимо рентабельність у разі створення 60 капелюшків, для якої за даними табл. 1, прибуток становить 17500, а загальні витрати 27500: Рr' = × 100% = 63,3%.

Одержаний показник означає, що на кожну гривню витрат підприємець Черкавський одержав майже 64 коп. прибутку. Це дуже високий показник, оскільки нормальною вважається рентабельність на рівні 15-30%.

Підприємець може впливати на прибуток і на прибутковість (рентабельність), не тільки знаходячи оптимальні (найліпші з можливих) обсяги пуску, але й використовуючи інші можливості, серед яких є й такі:

• ефективне (ощадливе) використання всіх виробничих ресурсів;
• вища технічна озброєність праці;
• реалізація технічних та організаційних нововведень;
• більш досконале знання ринку.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п. 5.3 ст.79-83.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення валового доходу, загальних витрат, прибутку та рентабельності виробництва за вихідними даними.

 

 

 

17. Зв'язки підпри­ємця з банками, страховими ком­паніями, інши­ми фінансово-кредитними установами

 

Мета: вивчити чому підприємству потрібні зв’язки з фінансовими установами; що таке бізнес-план підприємства.

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Якби підприємці користувалися лише власними ресурсами для створення і розширення підприємств, то це б значно гальмувало роз­виток економіки. Усі ресурси, якими може скористатися підприємець, поділяються на внутрішні (власні) та зовнішні (схема 1).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1. Фінансові ресурси підприємства

Пояснення до схеми:

•      Власними (внутрішніми) ресурсами підприємства є прибуток та амортизаційні відрахування. Частина прибутку повертається у ви­робництво у вигляді коштів на розширення і модернізацію вироб­ництва. Амортизаційні відрахування підприємства, які нагромаджуються на спеціальних рахунках у процесі використання і спрацювання устаткування, обладнання, машин, механізмів, пізні­ше використовуються для придбання нових засобів виробництва.
•      Зовнішніми ресурсами для підприємства можуть бути банківські кредити, кошти від продажу акцій, якщо підприємство є корпора­тивним (акціонерним), або облігацій, державні субсидії та лізинг.
•      Короткострокові (до одного року) кредити надаються банками для фінансування поточних витрат: придбання сировини чи мате­ріалів, виплати зарплати. Довгострокові ж кредити використову­ються для придбання будівель, споруд, устаткування, здійснення технічних нововведень. Плата за довгострокові кредити є вищою, ніж за короткострокові
•      Продаючи акції, підприємство одержує додаткові кошти, але влас­ники акцій стають власниками (акціонерами) підприємства. Про­даючи облігації, підприємство також одержує додаткові кошти, стаючи боржником, і бере на себе зобов'язання сплатити покуп­цеві облігації не тільки П вартість, а й проценти після закінчення терміну позики.
•      Державні субсидії надаються підприємствам у виняткових випад­ках з державного бюджету з метою підтримки певних галузей або виробництв У багатьох країнах ними користуються вугільні шахти та фермерські господарства.
•      Лізинг є особливим джерелом фінансових ресурсів підприємства, що одночасно поєднує в собі і кредитне зобов'язання, і оренду. Він передбачає довгострокове використання дорогого обладнання, транспортних засобів, устаткування, які підприємство не могло б придбати в інший спосіб. При цьому вартість цих засобів вироб­ництва відшкодовується частинами, через включення у вартість виготовленої продукції. Це джерело фінансування відкриває нові можливості для розвитку малого та середнього бізнесу, якщо інші джерела фінансування виявляються недоступними.

Кожне підприємство є організацією, що потребує управління. Ідеться про управління:

• виробництвом;
• фінансовими ресурсами;
• персоналом;
• збутом продукції.

Для кожного з наведених елементів управління потрібні спеціальні знання, а функції управління виконуються працівниками певної ква­ліфікації. Виробництво контролюють інженери та технологи, фінанси – фінансові менеджери, бухгалтери та аудитори, персонал – фахівці з кадрових питань, збут – спеціалісти з продажу, маркетологи. Для того ж щоб підприємство функціонувало як єдине ціле, необхідно пала­ти співпрацю його підрозділів, підпорядкувавши їхню діяльність спільній меті. Бізнес-план виконує саме таку об'єднавчу функцію.

Бізнес-план підприємства складається за узвичаєною формою, спрощений зразок якої подано далі. У ньому формулюється зміст пев­ної бізнес-ідеї, пояснюються її переваги, реалістичність утілення, очі­кувані економічні та фінансові результати, розглядаються можливі ри­зики.

Приклад. Нехай ідеться про проект побудови майданчика дитячих атракціонів у новому мікрорайоні великого міста. Яким би мав бути зміст основних розділів бізнес-плану? Відповідь ви знайдете в табл. 1.

Таблиця 1

Зміст основних розділів бізнес-плану

Назва розділу бізнес-плану	Зміст розділу
І. Ідея бізнесу	Обґрунтування потреби в організації дозвілля дітей та підлітків. Доведення того, що подібні послуги допомагають вирішувати проблему ефективного (з вигодою для здоров'я дітей та підлітків) дозвілля під наглядом дорослих та зменшують витрати району (міста) на подолання негативних наслідків дій підлітків, позбавлених можливості змістовно проводити вільний час.
ІІ. Графік реалізації проекту	Терміни здійснення окремих видів робіт на данника атракціонів.
ІІІ. Цілі бізнесу	Визначення мети реалізації проекту для підприємства. Ними можуть бути: опанування певної частини ринку роз­ваг, досягнення певних обсягів виробництва послуг тощо.
IV. Результати дослідження ринку	Визначення потенційних споживачів послуг – дітей та під­літків (можливі їх кількість, вік, уподобання). Дослідження конкурентів, якими можуть розглядатись організації, що надають альтернативні послуги у сфері організації дозвілля дітей та підлітків, а саме спортивні, комп'ютерні клуби, кінотеатри тощо.
V. Оцінка витрат	Розрахунок усіх витрат, які необхідні для зведення споруд, придбання атракціонів, озеленення територій тощо.
VI. Формування ціни	Здійснюється на основі оцінки витрат та аналізу цін на альтернативні послуги з організації дозвілля інших підприємств.
VII. Оцінка можливої прибутковості проекту	Визначення очікуваного прибутку та врахування впливу на прибутковість проекту ризиків цієї сфери діяльності, можливостей використання податкових пільг тощо.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.5.4-5.5 ст.83-88.
2. Підготувати повідомлення про роль банків, страхових компаній чи інших організацій у діяльності підприємства.
3. Підготувати презентацію про структуру і сутність бізнес-плану.

 

 

 

18. Виробничий по­тенціал націо­нальної еконо­міки

 

Мета: вивчити, що таке національне багатство.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку – 1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Економіка може вивчатися на рівні окремого суб'єкта – домаш­нього господарства, підприємства, а може аналізуватись і на рівні всього національного господарства країни. Перший підхід до вивчен­ня економіки називається мікроекономічним,а другий – макроекономічним.

У цій та наступних темах буде використано саме макроекономічний підхід до пояснення економіки.

Перше, що характеризує національну економіку, – це її національне багатство.

Обсяг і структура національного багатства визначають потенціал усієї економіки. Потенціал – це здатність економки виробляти речі та послуги, задовольняти потреби власних громадян, іноземців, які купують вітчизняні товари, та конкурувати з економіками інших країн на зовнішніх ринках.

У структурі національного багатства країн світу, визначеній за методикою Світового банку, виокремлюють три основні елементи (складники). Кількісне їх співвідношення, що склалося наприкінці XX століття, ілюструє схема 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1. Структура національного багатства

 

Пояснення до схеми:

•      Основними елементами національного багатства будь-якої країни є людський, природний та фізичний капітал.
•      За даними Світового банку середня для 192 аналізованих країн світу частка людського капіталу в структурі національного багат­ства наприкінці XX ст. становила 64%. Частка природного капіталу (природних ресурсів, залучених до виробничої діяльності) досяга­ла 20%, фізичного капіталу – 16%. Для окремих розвинених країн, таких як Франція, Швейцарія, частка людського капіталу в струк­турі національного багатства є ще вищою і наближається до 80%.

 

Дані Світового банку про структуру національного багатства розвинених країн переконливо свідчать, що основним складником і передумовою успіху в досягненні добробуту власних громадян та гідного місця у світі є людський капітал. Його відтворення та нагромадження має бути основною турботою і урядів країн, і окремих громадян.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.6.1 ст.89-90.
2. Підготувати повідомлення про складові економічного потенціалу України.

 

 

 

19. Сектори націо­нальної еконо­міки

 

Мета: вивчити з чого складаються та як між собою пов'язані сукупні доходи та витрати в національній економіці.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Наявність економічного потенціалу – національного багатства країни – є необхідною, але не достатньою умовою для нормального функціонування економіки як єдиного цілого. Однією з таких умов стає відповідність (баланс) сукупних доходів та сукупних витрат.

Доходи, так само як і витрати, мають не тільки окремі економічні суб'єк­ти, а й економіки в цілому. Доходи і витрати в межах усієї економіки нази­вають сукупними. Саме вони виявляють те, що економка є єдиним цілим.

Важливість досягнення відповідності (балансу) сукупних доходів та сукупних витрат пояснимо на прикладі.

Приклад. Нехай для спрощення пояснення вся економіка країни обмежується виробництвом одного товару – цукру. Єдиний ресурс, який використовується для його виробництва, – це праця. А відносини в економіці складаються лише між двома економічними суб'єктами – домашніми господарствами та підприємцями-виробниками. Еконо­мічний кругообіг для такої економіки ілюструє схема 1.

 

 

 

 

 

 

 

Зарплата (дохід)

 

Праця

 

 

 

Цукор

 

Споживчі витрати

 

Схема 1. Взаємозв’язок сукупних доходів і сукупних витрат для економіки з одним товаром і одним ресурсом

 

Пояснення до схеми:

•      Оскільки в уявній спрощеній економіці є лише один ресурс – праця, то всі сукупні доходи зводяться тільки до зарплати. А виробництво лише одного товару, що призначений для споживання,– цукру, обмежує всі витрати тільки споживчими.
•     Для нормального функціонування економіки необхідно, щоб у результаті змін у доходах відбувалися відповідні зміни у витратах, і нав­паки, унаслідок змін витрат змінювалися доходи. У разі недодер­жання цієї вимоги у роботі економіки як єдиного організму виникають порушення.
•      Якщо виробники цукру, бажаючи зменшити витрати, занизять зарплату, то наслідком такої дії буде те, що на придбання вироб­леного цукру бракуватиме доходів споживачів. Тому частина цукру залишиться нереалізованою.
•      Якщо, навпаки, домашні господарства домоглися б необґрунтованого підвищення зарплати без відповідного збільшення продук­тивності пращ, то бракуватиме цукру для задоволення потреб споживачів, доходи яких зросли.

 

Отже, відповідність між доходами і витратами на макроекономічному, або загальноекономічному, рівні є важливою, тому що вона га­рантує:

•     реалізацію всього створеного продукту;
•     задоволення попиту всіх власників доходів.

Усвідомивши необхідність балансу сукупних доходів і сукупних витрат, розглянемо їхню структуру та спосіб взаємозв'язку. Для цього візьмемо до уваги те, що в реальній економіці між собою взаємодіють не тільки підприємці й домашні господарства, а й держава та іноземні економічні суб'єкти (схема 2).

 

 

 

 

 

   Сукупні витрати   Сукупні доходи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 2.Взаємозв'язок сукупних доходів та сукупних витрат у національній економіці

Пояснення до схеми:

•      Стрілки на схемі показують основні економічні потоки, якими рухаються доходи та витрати у взаємовідносинах чотирьох еконо­мічних суб'єктів, а саме:

• домашніх господарств;
• підприємців;
• держави (уряду);
• іноземних споживачів вітчизняної експортованої продукції й виробників продукції, імпортованої в країну.

•      Елементами сукупних доходів є:

• заробітна плата – дохід найманих працівників (W);
• рента – дохід власників землі (R);
• процент – дохід власників фінансового капіталу (i);
• прибуток–дохід підприємців (Рr);
• амортизація – кошти, нагромаджені підприємцями для відшкодування спрацьованих засобів виробництва (Аm).

•      Елементами сукупних витрат у національній економіці стають:

• споживчі витрати домашніх господарств (С);
• витрати держави на закупівлю товарів, послуг та на інвестиції у державний сектор економіки (G);
• інвестиційні виграти підприємців (інвестиції) у відновлення та нагромадження капіталу (I);
• чистий експорт – витрати, пов'язані з торгівлею товарами та послугами на зовнішніх ринках (NX).

•           З урахуванням структури сукупних доходів та витрат їх відповід­ність може бути відображена формулою:

W + R + i + Pr + Am = C + I + G +NX

                             сукупні доходи              сукупні витрати

•      Нормальне перетворення сукупних доходів у сукупні витрати здій­снюється за таких додаткових умов:

• домашні господарства роблять заощадження, а заощаджені кошти перетворюються на інвестиції підприємців завдяки діяль­ності банків, тому формула для визначення інвестиційних витрат є такою:

I = Am + S,

де S – заощадження;

• держава одержує доходи у вигляді податків і виплачує соціальні трансферти (допомогу малозабезпеченим громадянам), тому

формула для визначення державних витрат має такий вигляд:

G = T - TR,

де ТR – соціальні трансферти;

• інші країни не тільки купують наші товари, а й продають нам свої, тому для оцінки загальних витрат, пов'язаних із зовнішньоеконо­мічною діяльністю, або з чистим експортом, використовують таку формулу:

NX = Ex - Im,

де Ех – експорт, Іm– імпорт.

 

Порушення хоча б одного співвідношення, відображеного наве­деними рівняннями, тягне за собою порушення інших співвідношень та втрату загальної рівноваги та стабільності економіки.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.6.2 ст.91-94.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення величини споживчих витрат, зміни реальних доходів населення за вихідними даними.

 

 

 

20. Валовий вну­трішній продукт (ВВП) –  показ­ник результатів національного виробництва

 

Мета: вивчити як визначається обсяг узагальню вального показника національного виробництва – валового внутрішнього продукту (ВВП); чому важливо оцінювати продукт національної економіки не в номінальних, а в реальних показниках.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Основні узагальнюванні показники результатів національного виробництва в усіх країнах світу сьогодні визначають за особливою методикою – Системою національних рахунків, ухваленою ООН 1993 р. Як основні показники, що характеризують загальний стан економіки, використовують валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний дохід (ВНД).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість усього обсягу речей та послуг, вироблених в економіці країни за рік і придатних для кінцевого використання.

У наведеному визначенні відображено три суттєві особливості ВВП:

1. щоб стати частиною ВВП, речі та послуги мають бути не тільки створені, а й реалізовані на ринку, набувши ринкової вартості;
2. виробництво і продаж продукції мають відбутись у межах од­ного року;
3. ВВП охоплює лише продукцію, придатну для кінцевого вико­ристання, і не охоплює ту, що призначена для проміжного ви­користання (споживання).

Для пояснення відмінностей між продукцією для кінцевого і проміжного споживання скористаємося прикладом.

Приклад. Фермер продав мірошникові зерно за 100 тис. грн. Мі­рошник змолов зерно і продав борошно за 125 тис. грн. Борошно купила кондитерська фабрика, яка виробила тістечка і продала їх на ринку за          200 тис. грн.

Кінцева продукція – це тістечка, ринкова вартість яких становить        200 тис. грн. Саме ці 200 тис. грн. і мають бути враховані у ВВП.

Проміжна продукція – це зерно та борошно, використані для ство­рення кінцевої продукції – тістечок.

Якби ми визначали ВВП, долучивши до нього ринкову вартість зерна борошна, то необґрунтовано завищили б його обсяг на 225 тис. грн.

Той самий правильний результат розрахунку ВВП ми могли б діс­тати й іншим способом – склавши вартість, яку додав кожний ви­робник (так звану додану вартість) на своєму етапі створення кін­цевого продукту.

Фермер додав100тис. грн., мірошник – 25 тис. грн. (125 - 100 = 25), кондитерська фабрика – 75 тис. грн. (200 - 125 = 75).

Разом фермер, мірошник та кондитери створили нову (додану) вартість саме в обсязі 200 тис. грн. (100 + 25 + 75 = 200), що збігається з ціною кінцевого продукту – проданих тістечок.

Наведений нами спрощений приклад розкриває економічний зміст валового внутрішнього продукту, але не пояснює, як розраховується ВВП в реальній економіці. А в реальній економіці ВВП визначається трьома способами (методами), кожному з яких відповідає своя фор­мула для розрахунку. Важливо те, що результати розрахунку ВВП за всіма способами мають збігатися. Адже саме це дає підстави впев­нитись у тому, що розрахунки були правильні.

Формули і назви способів (методів) розрахунку ВВП наведемо на   схемі 1.

Валовий внутрішній продукт
За доходами	За витратами	За сумою доданих вартостей у окремих галузях
W + Валовий прибуток, Змішаний дохід + (Податки – субсидії)	C + I + G + NX	∑ доданих вартостей

Схема 1. Способи розрахунку ВВП

 

Пояснення до схеми:

•     У розрахунку ВВП за доходами зважають на три елементи доходів:

• заробітну плату найманих працівників;
• валовий прибуток, змішаний дохід, що охоплює проценти, прибутки, ренту, амортизацію;
• дохід держави, який є різницею між одержаними податками та сплаченими громадянам субсидіями (допомогою).

•      У розрахунку ВВП за витратами беруть до уваги споживчі (С), інвестиційні (І), державні (G) витрати та чистий експорт (NX).
•      Розрахунок ВВП за сумою доданих вартостей передбачає визна­чення суми нових вартостей, створених у всіх галузях національної економіки – промисловості, сільському господарстві, будівництві, освіті тощо.

 

Для оцінки внеску окремих елементів у створення ВВП аналізують і порівнюють конкретні статистичні дані. На схемі 2 наведемо структуру ВВП України за трьома способами розрахунку.

Схема 2. Структура ВВП України 2009 р. за доходами, за витратами та за доданою вартістю

 

Пояснення до схеми:

•      Колові діаграми віддзеркалюють структуру ВВП України 2009 року з урахуванням трьох способів розрахунку ВВП – за доходами, за витратами та за доданою вартістю.
•      Особливості структури українського ВВП можна визначити, порівнявши її, наприклад, зі структурою ВВП розвинених країн. Такі порівняння дають підстави для висновку про: а) відносно низьку частку зарплати (у визначенні ВВП за доходами), б) відносно мен­шу, ніж в інших країнах, частку приватного споживання (у визна­ченні ВВП за витратами), в) незначну частку видів діяльності, що формують сферу послуг, а саме освіти, охорони здоров'я (у роз­рахунку ВВП за доданою вартістю).

 

У показнику ВВП ураховані не всі зв'язки національної економіки з іншими країнами, а лише зовнішня торгівля товарами та послугами. Баланс цієї торгівлі – співвідношення експорту та імпорту – відобра­жає чистий експорт. Як уже зазначалося, саме чистий експорт є еле­ментом (складником) у розрахунку ВВП за витратами.

Інший показник для оцінки результатів національного виробництва, передбачений Системою національних рахунків, – валовий національ­ний дохід (ВНД) – ураховує й інші зв'язки, що складаються між країнами. У ньому відображається й баланс (різниця) доходів, одержаних грома­дянами країни за кордоном, та доходів, сплачених іноземцям.

Для розрахунку ВНД послуговуються такою формулою:

ВНД= C + I + G + NX+ NI= ВВП + NI

де NІ– чисті факторні доходи, які є різницею між доходами, одер­жаними з-за кордону у вигляді виплачених громадянам заробітної плати, прибутків, процентів на капітал тощо, та подібними доходами, сплаченими в національній економіці іноземцям.

З формули випливає, що ВНД лише тоді перевищуватиме ВВП, коли вітчизняні громадяни будуть одержувати за кордоном більші до­ходи, ніж іноземці в національній економіці.

Оцінка в номінальних показниках – це вимірювання в поточних цінах. Реальні показники маємо тоді, коли вплив змінюваних поточних цін унеможливлюється. Для цього показники вимірюють у незмінних цінах.

Пояснимо відмінність номінальних та реальних показників на при­кладі.

Приклад. ВВП України 2008 року, виміряний у поточних цінах (цінах 2008 р.), становив 949 864 млн. грн., а 2007 року ВВП був 720 731 млн. грн.. Порівняння двох номінальних показників приводить до вельми оптимістичних висновків про зростання ВВП України 2008 року майже на 30%. На жаль, такий оптимізм невиправданий, бо не було враховано те, що показник номінального ВВП 2008 року зріс в основному в результаті підвищення цін. Ціни 2008 року зросли більше ніж на 25%. Зростання ж реального ВВП, яке виявляється у додатково створених речах та послугах, становило лише 2,4%.

Для розрахунку реального ВВП з використанням даних номіналь­ного ВВП треба знати показник зміни цін у конкретному періоді часу. Формула для розрахунку така:

ВВП^r =

де ВВП^r – реальний ВВП, – номінальний ВВП, Р – показник зміни загального рівня цін (за макроекономічного підходу до економіки заведено розуміти Р як загальний рівень цін, властивий усій економіці, на відміну від Р як ринкової ціни окремого товару).

Обчислимо реальний ВВП 2008 року з використанням індексу споживчих цін (ІСЦ). Цього року індекс споживчих цін становив 1,252, тобто Р = 1,252, що означає зростання цін на споживчі товари на 25,2%:

ВВП^r ₂₀₀₈ =  = 758677.

Одержаний показник реального ВВП України 2008 року в обсязі 758677 млн. грн. суттєво відрізняється від номінального ВВП у 949864 млн. грн.. Ця відмінність підтверджує важливість розмежування номінальних та реальних показників.

Зауважимо, що для оцінки економічного зростання використовую­ть саме показники реального ВВП.

 

ВВП с одним з основних показників, які використовуються для міжнародних порівнянь та визначень рей­тингу (місця) країни серед інших країн світу. При цьому для об'єктивності порівнюють не власне обсяги ВВП, а ВВП на одного громадянина або на одного працюючого. Оскільки в різних країнах використовують власні національні валюти, то для спів­відносності показників здійснюють перерахунки в доларах США – валюті найсильнішої економіки світу. Причому перерахунок від­бувається не за курсом валютних обмінників, а за здатністю визначеної суми національних грошей перетворитись у певний набір товарів та послуг, тобто за паритетом купівельної спро­можності.

 

Деякі висновки про ситуацію в українській економіці можна зро­бити на основі даних про обсяги ВВП на душу населення в різних країнах (табл.1).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Таблиця 1

Показники ВВП на душу населення 2010 р.

Регіони та окремі країни	ВВП на душу населення (тис. дол. США за паритетом купівельної спроможності)
Розвинені країни	38,7
США	49,4
Країни Євросоюзу (ЄС-27)	29,2
Німччина	32,0
Країни СНД	11,1
Росія	15,0
Україна	9,5

Пояснення до таблиці:

•      За даними про обсяги ВВП на душу населення можна зробити висновок про суттєве відставання української економіки не тільки від розвинених країн світу (у 4 рази) та від країн Євросоюзу (у З рази), а й від країн СНД.
•      У рейтингу країн, оцінених за Індексом людського розвитку, який, серед іншого, ураховує й виробництво ВВП на душу населення, Україна посідала лише 77-ме місце у світі.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п. 6.3-6.4 ст.94-102.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення ВВП, ЧВП, НД за вихідними даними.
3. Підготувати презентацію про використання ВВП для міжнародних порівнянь.

 

 

 

21.Причини економічних коливань

 

Мета: вивчити чому в економіці відбувається чергування піднесень та спадів; якими бувають цикли.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

 

Викладення основного матеріалу:

Економіки всіх країн світу зростають, але зростання періодично переривається спадами або ж уповільнюється. Таку економічну ди­наміку можна зобразити графічно (графік 1).

 

Пояснення до графіка:

•      На графіку показано, що обсяги ВВП постійно зростають, тому пунктирна лінія, що відображає вектор (напрямок) змін, підійма­ється вгору.
•      Попри загальне зростання, ВВП змінюється нерівномірно: в одні періоди його обсяги скорочуються, а в інші, навпаки, збільшуються. Відрізок часу від початку одного економічного скорочення (спаду) ВВП до іншого називають економічним циклом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                Цикл

Графік 1. Економічна динаміка з урахуванням періодичних коливань

 

Про циклічний характер економічного розвитку свідчать не тільки зміни випуску, а й зміни інших показників, серед яких найважливішими є такі:

• доходи населення (за спаду зменшуються, а за піднесення зро­стають);
• обсяги роздрібної торгівлі (за спаду скорочуються, а за підне­сення зростають);
• безробіття (за спаду зростає, а за піднесення скорочується);
• курси (ринкові ціни) акцій найбільших корпорацій (за спаду зменшуються, а за піднесення зростають);
• запаси непроданої продукції (за спаду зростають, а за піднесен­ня скорочуються).
•               замовлення на товари довгострокового користування, інвестиції у нове будівництво (за спаду скорочуються, а за піднесення зро­стають);
• загальний рівень цін (за спаду ціни в ринковій економіці зменшуються, за піднесення зростають).

Відповідь на питання, чому виникають цикли, не може бути однозначною. Це пояснюється тим, що в різні періоди економічної історії існували свої особливі конкретні причини для того, щоб зростання перервалося спадом, або, навпаки, розпочиналося стрімке економіч­не піднесення. Тому й існують різні пояснення (теорії) економічних циклів. Серед них найважливіші такі:

• Інноваційна теорія циклів. Пояснює циклічні коливання техніч­ними нововведеннями (інноваціями), які переривають звичайний перебіг економічних подій, обумовлюючи збільшення інвестицій та економічне піднесення.
• Грошова теорія циклів. Пояснює цикл змінами у кредитуванні, пов'язаними з діяльністю банків, які змінюють ставку процента за кредит, роблячи гроші дорожчими. Брак грошей стримує актив­ність економічних суб'єктів і спричиняє економічний спад.
• Розподільна теорія циклів. Пояснює циклічні коливання браком споживчих витрат для реалізації всієї створеної продукції. Невідповідність загального випуску і споживчих витрат спричиняє економічний спад.
• Фінансова теорія циклів. Пояснює циклічні коливання невідпо­відністю (різноспрямованим розвитком) фінансового ринку та реального сектору економіки. Якщо мета одержання спекуля­тивних доходів від торгівлі цінними паперами на фінансовому ринку починає переважати над метою забезпечення інвестицій, то в економіці починається спад.

 

Фінансова теорія економічних циклів набула особливої актуальності на початку XXІ ст. у зв'язку з фінан­совою кризою 2008-2009 рр. Вона розпочалась у США і згодом охопила більшість країн світу. А безпосередню причину пов'язують з наданням ненадійних (таких, що не могли бути вчасно повернені) кредитів, випуском ненадійних облігацій. Це потягло за собою масове невиконання боргових зобов'язань, по­рушення економічних зв'язків та значний економічний спад.

До найглибших економічних криз XX та XXI століть, що мали фінансові причини, крім згаданої кризи 2008-2009 рр. відносять ще й такі:

•     кризу 1929 р., або Велику економічну депресію, напередодні якої виникли надмірні борги населення, яке масово купувало акції найбільших компаній у кредит;
•     японський фінансовий пузир кінця 1980-х років, напередодні якого прирости цін акцій компаній, що виробляли комп'ютерну техніку, значно перевищували прирости річних прибутків цих компаній;
•     кризу 2000-2001 років у США, що спричинилася надмірним зро­станням цін акцій високотехнологічних компаній(за рік майже в 5разів).

 

Попри особливі конкретні причини кожного економічного спаду або економічного піднесення, що трапились у світовій економічній історії, усі економічні коливання в певний спосіб пов'язані зі змінами сукупних витрат. Якщо додаткові витрати, наприклад інвестиційні, стимулюють випуск, то розвиток економіки пришвидшується. Якщо,навпаки, витрати скорочуються через брак кредитів, споживчого по­питу або недоліки фінансового ринку, то економічний розвиток галь­мується.

За тривалістю економічні цикли поділяють на середні та довгі.

Середні, або бізнесові, цикли тривають 8-10 років. Наприклад, протягом 142 років у Америці було 17 циклів, середня тривалість яких становила 8,35 року.

В економічній історії світу траплялись періоди, коли тривалість середніх циклів і скорочувалася, і зростала. Наприклад, період, що охоп­лює 1980-1990-ті роки, в історії розвинених країн називають Великою помірністю (за аналогією з Великою депресією у США, що розпоча­лася 1929 року). Така назва періоду пояснюється тим, що майже два десятиліття в економіках розвинених країн спостерігалося стійке еко­номічне зростання без спадів.

Уже згадані нами інноваційне, грошове, розподільне, фінансове пояснення економічних коливань стосується саме середніх циклів.

Довгі цикли, або «довгі хвилі економічної кон'юнктури», три­вають близько півстоліття (40-60 років). Їх свого часу відкрив росій­ський учений Микола Кондратьєв, тому їх називають «довгі хвилі Кондратьєва».

Матеріальним підґрунтям (причиною) довгих циклів є масове і докорінне оновлення капітальних благ – виробничої інфраструктури та кваліфікації працівників. Таке оновлення відбувається під час заміни одного технологічного способу виробництва іншим. Кожна довга хви­ля має висхідну та спадну частини. На висхідній частині хвилі відбува­ються науково-технічні революції та втілюються технічні нововведен­ня;наприклад ті, що відбулися в останній чверті XX ст. втілились у масовому впровадженні інтернет-комп'ютерних технологій.

Перебування економіки у спадній частині довгої хвилі не означає тривалого (25-30 років) спаду. Але воно передбачає, що економічна активність з високої, що спостерігається на висхідній частині хвилі, перетворюється на помірну або низьку.

Середні цикли накладаються на довгі хвилі й у спадній, й у висхідній їх частинах.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.7.1-7.2 ст.103-106.
2. Підготувати презентацію про економічні цикли.

 

 

 

 

 

 

 

22. Безробіття і зайнятість трудових ресур­сів

 

Мета: вивчити які причини та наслідки для економіки в цілому має безробіття.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Безробіття – це економічне явище, спричинене перевищенням пропонування праці з боку працівників, що прагнуть працювати, над попитом на працю з боку працедавців. Безробіття існує в будь-якій економіці як у період економічного спаду, так і під час піднесення. Але за спаду рівень безробіття стає вищим.

Лише певний рівень безробіття загрожує національній економіці. Тому важливо вміти його вимірювати.

Безробіття вимірюється відносним показником рівня безробіття за формулою:

u' = × 100%,

де u'– рівень фактичного безробіття; U– кількість безробітних; L– усі працездатні люди країни, тобто ті, що мають роботу, та ті, що її тим­часово не мають, але активно шукають.

Визначальними ознаками працездатних осіб є те, що вони:

•         володіють знаннями та кваліфікацією, достатніми для роботи в умовах застосовуваних технологій;
•         є людьми визначеного трудовим законодавством країни віку;
•         належать до економічно активного населення, тобто працюють або ж шукають роботу в разі її тимчасової втрати.

Остання з ознак працездатних осіб може бути формалізована та­ким рівнянням:

L = E – U,

де Е–кількість зайнятих, або особи, що мають роботу.

Крім працездатних осіб населення країни охоплює й непрацездат­них пенсіонерів, дітей, людей з обмеженими можливостями тощо:

N = L + UN,

де N– населення країни, її громадяни; UN – непрацездатне населення країни.

Рівень безробіття зменшується, коли в економіці відбувається піднесення, і навпаки, збільшується під час економічного спаду. Це, зо­крема, підтверджується даними про зміни рівня безробіття в україн­ській економіці (графік 1).

Графік 1. Динаміка рівня безробіття в Україні

 

Пояснення до графіка:

•      Графік ілюструє те, що рівень безробіття в Україні зменшувався у 2001-2008 роках, коли були позитивні прирости ВВП, тобто спо­стерігалося економічне пожвавлення.
•      У кризовому 2009 році відбулося помітне зростання рівня без­робіття, що сталося на тлі суттєвого (на 15,1%) скорочення ВВП.

 

Люди втрачають роботу з різних причин. Склад безробітних неоднорідний, тому вирізняють кілька видів безробіття. Пояснимо відмінності між ними на прикладі.

Приклад. Під час опитування людей, що не мали роботи, було з'ясовано таке:

•              Пан Вораш утратив роботу через те, що на підприємстві, де були встановлені автомати з продажу кави, чаю, печива, цукерок тощо, ліквідували робоче місце продавця цих товарів. На оволодіння новою професією пан Вораш не погодився і почав шукати роботу продавця.
•              Пані Галушка залишила роботу в банку сама, оскільки її не влаштовувала заробітна плата та затримка в кар'єрному зростанні. Вона мала пропозиції щодо працевлаштування від інших банків і вирішила пошукати інше місце роботи.
•             Пан Стрибуненко був звільнений у зв'язку з закриттям заводу, що виробляв залізобетонні конструкції, в період скорочення обсягів бу­дівництва. Йому була надана можливість підвищення кваліфікації на курсах при Державній службі зайнятості, яку він використав.

Отже, у першому випадку йдеться про структурне безробіття, що виникає під час структурної перебудови виробництва й переходу до нових технологій. Нові технології потребують нових професій та іншої кваліфікації працівників.

У другому випадку маємо приклад добровільного, або фрикцій­ного, безробіття, яке спричиняються лише бажанням працівника змі­нити роботу для поліпшення умов або оплати праці.

У третьому випадку виникло циклічне, або кон'юнктурне, безро­біття, причиною якого стає згортання виробництва підчас спаду.

Оскільки структурна перебудова виробництва та мобільність працівників у зв'язку з їхнім прагненням до більш повної самореалізації є природними, то й структурне та фрикційне безробіття є природним (нормальним) для економіки. Саме через таке природне безробіття й не існує економіки, в якій узагалі б не було безробітних.

Для визначення природного безробіття складають показники структурного та фрикційного безробіття:

u'_nat = u'_str + u'_fr,

де u'_nat– рівень природного безробіття, %; u'_str– рівень структурного безробіття, %; u'_fr– рівень фрикційного безробіття, %.

Якщо фактичне безробіття перевищує природне, то виникає цик­лічне безробіття. Три згадані види безробіття формують фактичний рівень безробіття:

u' = u'_str+ + u'_fr + u'_c,

де u'_c–рівень циклічного безробіття, яке виникає під час економічного спаду, %.

Саме через циклічне безробіття втрачається частина продукту національного виробництва. Ця втрата пов'язана зі звільненнями працівників, які за інших економічних умов могли б виробляти продук­цію.

Крім недовиробництва – втрати частини продукту – безробіття має ще й такі негативні наслідки для національної економіки:

• зменшення загального рівня добробуту громадян та їх здат­ності купувати речі й послуги;
• недодержання надходжень до бюджету у вигляді податків з до­ходів тих осіб, які втратили роботу;
• додаткове навантаження на платників податків, з доходів яких формується державний бюджет, у зв'язку з необхідністю ви­плачувати допомогу з безробіття;
• втрата трудового потенціалу – кваліфікації, навичок, умінь – ти­ми особами, які довгий час не мають роботи.

Саме негативні наслідки змушують уряди країн шукати способи зменшення безробіття до природного рівня. Для економік з подібним до українського рівнем економічного розвитку природним вважається безробіття на рівні 5-6%. Для більш розвинених економік цей по­казник вищий.

Уряди країн використовують такі заходи, спрямовані на подолання високого рівня безробіття:

• стимулювання зростання сукупного попиту і витрат за допо­могою зменшення податкового навантаження на платників, збільшення соціальної допомоги малозабезпеченим;
• сприяння підприємцям, що створюють нові робочі місця, застосуванням до них податкових пільг та пільгового надання кредитів.
• організація громадських робіт, що гарантують тимчасове працевлаштування непрацюючим;
• укладання з профспілками та спілками підприємців угод про спільні дії з обмеження безробіття;
• організація роботи державних служб зайнятості.

Саме служби зайнятості відіграють вирішальну роль не тільки в обмеженні безробіття, яке існує, а й у запобіганні його виникненню. За українським законодавством Державна служба зайнятості покликана виконувати такі функції

• обліковувати вільні робочі місця та звільнених з роботи грома­дян;
• організовувати професійне навчання та перенавчання осіб, що втрачають роботу;
• виплачувати різні види допомоги з Фонду страхування на ви­падок безробіття;
• брати участь у розробленні загальнодержавних і місцевих програм зайнятості населення та його соціального захисту в разі безробіття.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.7.3 ст.107-110.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення рівня безробіття за вихідними даними.
3. Підготувати повідомлення про наслідки безробіття для національної економіки.

 

 

 

23. Загальний рівень цін та інфляція

 

Мета: вивчити чому виникає та які наслідки спричиняє інфляція.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

Викладення основного матеріалу:

Інфляція є підвищенням загального рівня цін на всі речі та послуги. Вона так само, як і безробіття, породжується порушенням певних економічних пропорцій на загальнонаціональному рівні. Тому її на­слідки зачіпають усіх без винятку громадян країни.

Рівень інфляції зазвичай оцінюють показником річного темпу інфляції.

Темп інфляції пов'язаний з показником зміни загального рівня цін Р, або, іншими словами, з індексом цін. Його ми згадували у темі 6, коли пояснювали відмінності між номінальним та реальним ВВП, та використовували у формулі ВВП^r = ВВПⁿ/Р.

Індекс цін може подаватися двома показниками:індексом спо­живчих цін, коли до уваги беруться лише ціни всіх споживчих товарів, та індексом-дефлятором, коли враховуються всі товари споживчого та виробничого призначення.

Індекс споживчих цін певного року показує, на скільки споживчий кошик – визначений набір речей та послуг – став для споживача до­рожчим або, навпаки, дешевшим порівняно з попереднім роком. Ін­декс цін визначають за формулою:

Р = .

Якщо нам відомий індекс цін, то можемо розрахувати річний темп інфляції π за формулою:

π = Р × 100% – 100%.

Наприклад, якщо в Україні 2009 року індекс споживчих цін становив –1,123, то темп інфляції був π = 1,123 × 100% – 100%= 12,3%.

Інфляція, що не перевищує 10 %, називається помірною.

Інфляція вища від 10%,але яка не переходить межу в 100%, називається галопуючою.

Інфляція, яка перевищує 100%, називається гіперінфляцією і справляє на економіку найбільш руйнівний вплив.

На початку 1990-х років в українській економіці була гіперінфляція. В окремі роки тоді темп інфляції перевищував 1000%!

Значення річного темпу споживчих цін починаючи з 1996 року ілюструє графік 1.

Графік 1. Річні темпи інфляції в Україні

 

Пояснення до графіка:

•      Графік відбиває те, що за весь аналізований період українська економіка демонструвала цінову нестабільність, що виявлялось у стрімких змінах (зростаннях та падіннях) річних темпів інфляції.
•      Відносною стабільністю характеризувався період 2001-2007 ро­ків, коли інфляція загалом була помірною. У 2008-2010 рр. інфля­ція знову набула ознак галопуючої.

 

Інфляція може мати різні причини. За причинами вирізняють такі два види, як інфляція попиту та інфляція витрат (шок пропонування).

Інфляція попиту виникає тоді, коли поштовх до зростання за­гального рівня цін дають чинники на боці сукупного попиту. При цьому сукупне пропонування залишається незмінним.

Серед найважливіших чинників інфляції попиту назвемо такі:

• перевищення видатків державного бюджету над бюджетними надходженнями (G>T), що спричиняє дефіцит державного бюджету;
• інфляційні очікування споживачів, які спонукають їх до скоро­чення заощаджень та збільшення поточних споживчих витрат;
• дешеві (за низької ставки процента за кредит) гроші, що спо­нукають домашні господарства до збільшення споживання, а підприємців – до додаткових інвестицій.

Інфляція витрат, або шок пропонування,виникає за умови, що поштовх до зростання загального рівня цін іде від сукупного пропо­нування, коли скорочується випуск товарів, а сукупний попит зали­шається без змін.

Найважливішими чинниками інфляції витрат вважаються такі:

• дорожчання та вичерпування природних енергетичних та міне­ральних ресурсів – нафти, газу, вугілля, металевих руд;
• відносне подорожчання ресурсу праці внаслідок такого зро­стання заробітної плати, що випереджає зростання продуктив­ності праці.

Зазвичай інфляція попиту та інфляція витрат поєднуються, утво­рюючи так звану інфляційну спіраль. Її суть полягає в тому, що інфляція попиту переростає в інфляцію витрат, і навпаки. Логіку подій можна подати таким логічним ланцюжком:

(G – T)↑ → AD↑ → P↑ → W↑ → AS↓ → P↑ → …

 

                                                        Інфляція попиту                                    Інфляція витрат

Цей логічний ланцюжок відображає те, що поштовх до інфляції попиту може дати зростання дефіциту державного бюджету, коли ви­датки Gперевищують податкові надходження Т. Інфляція попиту пе­ретворюється в інфляцію витрат, тому що на тлі загального зростання цін дорожчають виробничі ресурси, зокрема, зростає ціна ресурсу праці – зарплата (W).Це спричиняє зменшення виробничих мож­ливостей підприємців та скорочення загального випуску й сукупного пропонування.

 

Причиною інфляції може стати й монополізм вироб­ників певних видів обмежених ресурсів.Так,у 1970-хроках об'єднані в організацію ОПЕК країни-імпортери нафти двічі (у 1974 та 1979-1980 рр.) різко збільшили ціну на нафту. Підвищення цін трансформувалося в очікування зростан­ня цін на інші виробничі ресурси. В економіці розвинутих країн трапився так званий шок пропонування – раптове суттєве ско­рочення випуску. У середньому щорічне зростання цін того деся­тиріччя становило 10-12%. Цінова нестабільність поєдналася з найглибшим у другій половині XX ст. спадом економік розвинених країн.

 

Інфляція має негативні наслідки для національної економіки, найнебезпечніші серед яких:

• Знецінення грошей та заощаджень. Для власників грошей зростання цін знижує їхню купівельну спроможність у всіх ви­падках, крім тих, коли в разі надання грошей у борг передбачена індексація, або зростання зобов'язань боржника відповідно до зростання рівня цін.
• Зменшення купівельної спроможності споживачів та рівня їх споживання. За незмінного рівня доходів і зростаючих цін на товари споживачі здатні придбати менше речей і послуг.
• Поглиблення нерівності і швидке соціальне розшарування суспільства. Від інфляції виграють економічні суб'єкти з нефіксованими доходами, у першу чергу причетні до торгівлі та посередницької діяльності. Водночас стають біднішими грома­дяни з фіксованими доходами – працівники державного секто­ру економіки: викладачі, лікарі, науковці, працівники культури, а також пенсіонери, студенти, особи з обмеженими можливостя­ми, що одержують соціальну допомогу, тощо
• Гальмування технічного прогресу. Втрата заінтересованості в реалізації досягнень технічного прогресу за інфляції відбува­ється з двох причин. По-перше, здешевлюється праця, тому втрачається інтерес підприємців до використання дорожчих і технічно досконаліших засобів виробництва. По-друге, неста­більні ціни змушують підприємців відмовлятися від інвестицій у нову, дорожчу, техніку з великим строком окупності.
• Втрата цінами ролі ринкового регулятора. За нормальних (у межах помірної інфляції) умов зростання цін є сигналом для збільшення виробництва певних товарів. Тотальне підвищення цін не дає правильних орієнтирів підприємцям щодо перспек­тивних напрямків інвестування, змін структури виробництва, перерозподілу виробничих ресурсів тощо.

Негативні, а іноді й руйнівні наслідки інфляції спонукають уряди країн до антиінфляційних заходів.

Для правильного вибору інструментів регулювання інфляції важ­ливо з'ясувати, які причини інфляції переважають – пов'язані із су­купним попитом або із сукупним пропонуванням.

Якщо інфляція більшою мірою спричинена надмірним попитом, то дієвими можуть виявитися такі заходи:

• зростання податків на доходи;
• скорочення видатків державного бюджету;
• подорожчання кредитних ресурсів для інвесторів та осіб, що беруть споживчий кредит.

Якщо інфляція переважно спричинена скороченням пропонуван­ня, то тоді ефективними є такі заходи:

• застосування податкових пільг для виробників;
• запровадження більш ефективних та ресурсоощадних техно­логій, насамперед енергоощадних;
• адміністративне обмеження урядом зростання цін на деякі ви­робничі ресурси.

 

 

Усі антиінфляційні заходи с достатньо суперечли­вими, тому не гарантують безумовного успіху. На­приклад, yсі заходи з обмеження попиту,особливо ті,що спрямовані на зменшення доступності кредитів, можуть спричинити зменшення виробництва і пропонування. У такий спосіб стимулюватиметься зростання цін через інфляцію ви­трат.

Контроль за цінами та зарплатами може мати успіх лише тоді, коли в суспільстві існує висока довіра громадян до свого уряду. Навіть у такій демократичній країні, як США, де міра довіри достатньо висока, спроби контролювати ціни значного ефекту не принесли. В економічній історії США були дві подібні масштабні спроби. Під час Другої світової війни жорсткий конт­роль за цінами зумовив появу дефіциту та реалізацію дефіцитних товарів на так званому чорному ринку. У період правління прези­дента Річарда Ніксона у 1971-1974 pp. після спроб контролю цін спочатку відбулося їх зменшення, але потім вони знову зросли.

 

Із фактів, які підтверджують обмежену ефективність антиінфляцій­них заходів, випливає висновок про те, що інфляцію легше не до­пустити, ніж потім обмежити.

Розглянуті антиінфляційні заходи були типовими для ринкових економік розвинених країн. У перехідних економіках та економіках з несформованими ринками, до яких належить і українська, викори­стовувалися й інші антиінфляційні заходи. До нетипових для розви­нених економік, але необхідних для менш розвинених, належать такі антиінфляційні заходи:

• здійснення грошових реформ, наприклад, в Україні – реформа з упровадження гривні 1996 року, що суттєво стримало інф­ляцію;
• відмова від емісійного (за допомогою випуску в обіг додаткових грошей) фінансування дефіцитів державних бюджетів;
• обмеження так званої доларизації – використання в обігу ва­люти іншої країни, що підриває стабільність власної національ­ної валюти і підштовхує інфляцію;
• протидія зовнішнім інфляційним чинникам, наприклад, скоро­чення імпорту таких товарів, як нафта, газ, ціни котрих постійно зростають;
• обмеження так званої втечі від національних грошей, коли гро­мадяни купують будь-які товари і не здійснюють заощаджень, стимулювання заощаджень такою ставкою процента за банківськими вкладами та за державними облігаціями, яка пе­ревищує темп інфляції;
• підтримка конкуренції на внутрішніх ринках та обмеження віт­чизняних монополістів;
• боротьба з тіньовою економікою, у межах якої ціни й доходи неконтрольовані.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.7.4 ст.110-118.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення рівня інфляції за вихідними даними.
3. Підготувати повідомлення про наслідки нерегульованої інфляції для національної економіки.

 

 

 

 

24. Невдачі (обме­ження) ринку

як причина державного регулю­вання економіки

 

Мета: вивчити чому держава (уряд) регулює економіку.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Уряд повинен регулювати економіку, тому що сам по собі ринок із властивими йому механізмами конкуренції та саморегулювання не може вирішити багатьох важливих проблем як для суспільства в ціло­му, так і для громад окремих міст і селищ.

Наведемо деякі приклади таких невирішуваних ринком проблем.

• Жоден ринковий механізм не стимулює підприємців зберігати природне довкілля, менше його забруднювати. Навпаки, додаткові витрати, пов'язані з запровадженням так званих чистих технологій, зменшують прибутковість виробництва.
• Ринок не розподіляє ресурси на користь неприбуткових видів діяльності та тих, що можуть забезпечити приріст доходів лише у віддаленому майбутньому. За ринковими законами без відповідної оцін­ки може залишитися праця філософа або науковця, художника або композитора, адже результати їхньої діяльності формують те, що не має грошової оцінки, – культуру нації, або ж ця діяльність не зразу дає конкретні результати.
• Значна тривалість проектів та обмеженість ресурсів окремих підприємців не викликає в них бажання будувати дороги, мости, пор­ти, дамби, очисні споруди.
• Окремі економічні суб'єкти за власний кошт не розпочинають заходи з благоустрою міст, не створюють національних парків, не забезпечують правопорядок і захист прав і свобод особистості. Причи­ною цього є неможливість стягнення плати за користування всіма зга­даними вигодами з конкретних їх споживачів, що передбачає ринок.

Оскільки описані та Інші проблеми не вирішуються за ринкового саморегулювання, то відповідальність за їх розв'язання бере на себе держава (уряд).

Діяльність держави не може бути спонтанною або хаотичною. Тому уряд повинен формувати та втілювати в життя науково обґрунтовану економічну політику.

Під державною економічною політикою розуміють систему за­ходів, до яких удається уряд для досягнення цілей, що відображають суспільні інтереси. Тому найважливішими елементами державної по­літики є:

• визначені цілі;
• засоби (інструменти) досягнення цих цілей.

Основними економічними цілями держави (уряду) у формуванні економічної політики стають:

• певні обсяги ВВП країни та ВВП на душу населення (одного громадянина);
• повна зайнятість, або обмеження безробіття до рівня природ­ного;
• цінова стабільність, за якої інфляція не виходить за межі помір­ної.

Проміжними (неосновними) на певних етапах можуть ставати такі цілі, як обмеження коливань курсу національної валюти, подолання надмірного соціального розшарування суспільства, членство у певних об'єднаннях або міжнародних організаціях тощо.

Інструменти державного регулювання економіки різняться залеж­но від того, у межах якої політики вони здійснюються – податково-бюджетної (фінансової) чи грошової.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п.8.1 ст. 119-120.
2. Підготувати повідомлення про невдачі ринку як причину державного регулювання економіки

 

 

 

25. Інструменти фінансового регулювання

 

Мета: вивчити як уряд регулює економіку через державні фінанси та що таке державний бюджет.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Здійснюючи податково-бюджетну (фінансову) політику, уряд використовує такі особливі інструменти:

•   податки;
•   податкові пільги;
•   державні закупівлі товарів;
•   соціальні трансферти (соціальна допомога).

Схематично податково-бюджетну (фінансову) політику можна подати так (схема 1).

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1. Податково-бюджетна (фінансова) політика

 

Пояснення до схеми:

•      Схема відбиває те, що основні цілі економічної політики уряду: необхідні країні обсяги ВВП, повна зайнятість, за якої безробіття не перевищує природного рівня, стабільність цій за податково-бюджетного регулювання економіки досягаються особливими ін­струментами.
•      Такими інструментами є податки, податкові пільги, державні за­купівлі товарів, соціальна допомога малозабезпеченим та не за­хищеним верствам населення.

 

Податково-бюджетна політика стає особливо дієвою, коли еко­номіка виходить із кризи. У цей час уряди зменшують податкове на­вантаження на підприємців і споживачів, розширюють коло соціальних програм для малозабезпечених верств, для безробітних тощо.

Найважливішим інструментом впливу на економіку є податки.

Податками називаються обов'язкові платежі, які держава стягує з окремих осіб, підприємств, організацій у державний бюджет.

Порядок стягнення всіх видів податків, податкові ставки та подат­кові пільги впорядковуються особливим державним документом – По­датковим кодексом країни. Перший Податковий кодекс України був ухвалений наприкінці 2010 р. і набув чинності з 1 січня 2011 р. До цього часу стягнення різних податків здійснювалося за окремими законами.

Податкова система будь-якої країни передбачає стягнення різних видів податків. Основними з них є такі:

• Особистий прибутковий податок, або податок з фізичних осіб. Платниками податку є фізичні особи – наймані працівники, а також підприємці як власники особистих доходів, одержаних за виконувані ними функції управління.
• Податок на прибуток корпорацій, або податок на прибуток підприємств. Платниками цього податку є юридичні особи – підприємства, установи. Об'єктом оподаткування – тим, з чого стягується податок, є прибуток корпорації (підприємства) незалеж­но від сфери діяльності.
• Податок на майно або капітал. Платниками цього податку ста­ють власники майна та капіталу – землі, будинків, транспортних засобів, будівель, споруд, устаткування тощо. Податок виконує перерозподільну функцію, оскільки дає можливість поповнювати державний бюджет за кошт багатших громадян-власників майна та капіталу. Так створюється джерело для соціальних виплат біднішим верствам суспільства.
• Акциз. Є податком на споживання, що стягується в момент придбання певного товару й означає фактичне вилучення з до­ходу споживача Акциз стає частиною ціни (процентом ціни) не всіх, а лише деяких, так званих підакцизних, товарів. Зазвичай такими товарами є горілчані, тютюнові вироби, ювелірні при­краси тощо. Перелік таких товарів визначається урядом.
• Податок на додану вартість (ПДВ). Сплачується з усіх товарів, тому його називають універсальним акцизом. Оскільки ПДВ за­кладається в ціну товарів, що купуються кінцевими споживачами, то саме вони стають фактичними платниками цього податку. Продавці зазвичай зазначають на товарних чеках та ярликах дві ціни – без ПДВ та з ПДВ, намагаючись підкреслити цим те, що саме податок на додану вартість збільшує ціну для споживача.
• Податок (податки) із соціального страхування. Стягується з метою формування фондів соціального страхування. Є стра­ховим внеском, що визначається планами обов'язкового пенсійного, медичного, на випадок безробіття тощо страхування. Плат­никами податку стають і підприємці, і наймані працівники.
• Мито. Зазвичай є податком на товари, що імпортуються, але іноді встановлюється й на експортовані товари. Платниками ім­портного мита стають підприємці, що ввозять товар з-за кор­дону, тому він може виконувати функцію захисту вітчизняних ви­робників від конкуренції іноземних. Але імпортне мито, яке робить імпортовані товари дорожчими, зрештою, сплачує спо­живач товару.

З 1 січня 2011 року в Україні стягуються такі основні податки:

• податок на доходи з фізичних осіб;
• податок на прибуток підприємств;
• податок на додану вартість;
• акцизний податок;
• мито;
• плата за землю;
• екологічний податок;
• фіксований сільськогосподарський податок;
• податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;
• єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва;
• єдиний соціальний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Кожен податок стягується за певною податковою ставкою. По­даткова ставка – це частка доходу у відсотках, яка відраховується платниками до державного бюджету. Для її розрахунку використо­вується формула

= × 100%,

де – податкова ставка; – стягнута сума податку; Іпс – дохід, який оподатковується і називається базою оподаткування.

Саме на величину стягнутих податків зменшується дохід у розпорядженні кожного економічного суб'єкта.

Кількісні значення податкових ставок для різних податків зафік­совані в податковому законодавстві. Знаючи податкові ставки, можна визначити суму відрахувань податку до бюджету. Відповідно, на цю суму зменшується дохід, який залишається в розпорядженні особи.

Приклад. Водієві тролейбуса нарахована заробітна плата в розмірі 5500 грн. Який податок на доходи з фізичних осіб буде сплачено з цієї суми до бюджету та який дохід залишиться в розпорядженні водія, якщо в Україні ставка за цим податком дорівнює 15%?

Для визначення суми сплаченого податку скористаємося формулою, з якої випливає, що = = = 825 грн.

Дохід у розпорядженні, що залишається після сплати податку, становитиме 4675 грн. (5500 - 825 = 4675).

Податкова пільга – це перевага, яку дістають від уряду лише деякі платники податків, якщо це відповідає економічним інтересам та цінностям суспільства. До найчастіше використовуваних урядом по­даткових пільг належать такі:

• Неоподатковуваний мінімум заробітної плати – передбачає, що з податкової бази (грошової суми, яка оподатковується) виключа­ється частина доходів, яка тотожна мінімальній заробітній платі. Існує світовий досвід установлення мінімальної неоподатковуваної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для громадян країни.
• Капітальні знижки – щорічне зменшення оподатковуваного прибутку на ту частину, що одержана від використання устаткування, яке забезпечує енергозбереження або незабруднення довкілля.
• Податковий кредит – зменшення суми оподатковуваного при­бутку на величину інвестицій та видатків на науково-дослідні та конструкторські розробки.
• Соціальні знижки – зменшення оподатковуваного прибутку на величину тих витрат, що забезпечують здійснення певних со­ціальних програм, наприклад, працевлаштування молоді, людей з обмеженими можливостями, благодійництво та меценатство.

Крім податків як інструмент податково-бюджетної політики, як уже зазначалося, використовуються державні закупівлі та соціальні транс­ферти.

Державні закупівлі – це видатки бюджету на придбання речей та послуг, що пов'язані зі створенням суспільних благ, про які йтиметься далі. Зазвичай для здійснення державних закупівель уряд провадить конкурси (тендери) для відбору продавців, що запропонують ліпшу якість товарів за меншої ціни.

Соціальні трансферти – це різні види допомоги у грошовій або речовій формі, які безоплатно одержують громадяни країни. Один з видів такої допомоги – виплати з безробіття – ми згадували в темі 7. Громадяни можуть також одержувати соціальну допомогу на дітей, непрацездатних членів родини, для відшкодування частини комуналь­них платежів тощо.

Податки, державні закупівлі, соціальні трансферти є важливими складниками державного бюджету. Державний бюджет – це голов­ний фінансовий документ країни, в якому відображені джерела дер­жавних ресурсів та напрямки їх використання. Спрощену форму дер­жавного бюджету демонструє схема 2.

Надходження Т	Видатки G[*]
податкові неподаткові	державні закупівлі товарів та послуг державні інвестиції соціальні трансферти виплати з обслуговування державного боргу

Схема 2. Державний бюджет

 

Пояснення до схеми:

•      Податкові надходження до бюджету охоплюють відрахування за всіма розглянутими нами раніше та іншими податками, які стягує держава.
•      Неподаткові надходження формуються доходами державних уста­нов та організацій, доходами від продажу державного майна та від операцій з капіталом, що належить державі.
•      Державні закупівлі товарів та послуг забезпечують діяльність урядових установ, державних освітніх, медичних, культурних, науко­вих закладів, армії, судів, митниці тощо.
•      Державні інвестиції – це капіталовкладення в розвиток тих галузей або окремих підприємств, які фінансуються або підтримуються державою. Зазвичай такими є галузі виробничої інфраструктури – автомобільні дороги, залізниці, аеропорти тощо.
•      Виплати з обслуговування державного боргу містять власне суму боргу, яку треба повернути позичальникам, та проценти.

 

Податки є важливим елементом середовища, в яко­му працюють підприємці. Привабливість або неприваб­ливість країни для ведення бізнесу за показниками стягнення податків визначає місце країни у світовому рейтингу. Україна в міжнародному рейтингу «Сплата податків – 2010» на тлі інших пострадянських країн посідала таке місце (табл. 1):

Таблиця 1

Дані світового рейтингу «Сплата податків – 2010»

Країна	Кількість податкових платежів	Частка прибутку, що сплачується у вигляді податків	Місце країни в загальному рейтингу
Естонія	10	49,1	38
Латвія	7	33,0	45
Литва	12	42,7	51
Казахстан	9	35,9	52
Грузія	18	15,3	64
Російська Федерація	11	48,3	103
Вірменія	50	36,2	153
Україна	147	57,2	181
Білорусь	107	99,7	183

Низький рейтинг України у створенні умов для ведення біз­несу через сплату податків зумовлювався не стільки часткою прибутку, який вилучався через податки, скільки дуже великою кількістю податкових платежів та неузгодженістю податко­вого законодавства. За новим Податковим кодексом передбачається сплата 18 податків і платежів.

 

Для ефективного державного регулювання економіки принципово важливим є те, як збалансований бюджет, тобто як співвідносяться надходження (Т) та видатки (G). За цим співвідношенням бюджет може бути:

• дефіцитний, коли видатки перевищують надходження, тобто G>T;
• профіцитний. воли видатки менші, ніж надходження, тобто G<T;
• з нульовим сальдо, коли видатки та надходження збігаються G = T.

Дефіцитний бюджет означає, що держава живе невідповідно до своїх доходів, витрачає більше, ніж одержує.

На перший погляд, до дефіцитного державного бюджету може бу­ти тільки негативне ставлення. Але практика свідчить про те, що й у розвинених країнах – Франції. Великобританії, Швеції – бюджети мо­жуть мати від'ємне сальдо, тобто бути дефіцитними.

Економічна наука обґрунтувала, а практика багатьох країн підтвер­дила природність дефіцитного бюджету для періодів економічних спа­дів (криз). Але дефіцити періодів економічних спадів мають компен­суватися профіцитами періодів економічного піднесення.

Для оцінки і дефіцитів, і профіцитів бюджету використовують не абсолютні показники, а відносні – обсяг дефіциту або профіциту ви­значають у процентах до створеного в економіці ВВП, використовуючи таку формулу:

BD = × 100%,

де BD – дефіцит бюджету, оцінений як частка ВВП.

Безпечною для економік розвинених країн уважається частка де­фіциту бюджету у ВВП на рівні 3%. Для менш розвинених країн ба­жано, щоб вона не перевищувала 1,5%

У новітній економічній історії України найбільшим був дефіцит бюджету 1997 р. –7,8% ВВП. Дефіцити зведеного (центральної та міс­цевих влад) бюджету другої половини 2000-х років в Україні унаочнює схема 3.

 

Схема 3. Дефіцити зведеного бюджету України у % до ВВП

 

Пояснення до схеми:

•      Схема ілюструє помітне збільшення рівня дефіциту бюджету в кризовому 2009 році, що підтверджує існування зв'язку між перебуван­ням економіки у кризовому стані та зростанням дефіциту бюджету.

Якщо дефіцити бюджетів одних періодів не компенсуються (відшкодовуються) профіцитами інших періодів, то держава фінансує брак коштів за допомогою внутрішніх (у власних громадян) та зовніш­ніх (в іноземців) запозичень. У такий спосіб виникає державний борг.

Підтвердженням існування боргу є державні облігації, за якими держава сплачує проценти. Після настання терміну повернення боргу уряд викуповує державні облігації.

Державний борг і дефіцит державного бюджету пов'язані як при­чина та наслідок: борг виникає, тому що є дефіцит: що довше збе­рігатиметься дефіцитний бюджет, то більшим стає борг держави.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п. 8.2 ст.121-128.
2. Навчитися розв’язувати задачі на визначення стану державного бюджету за вихідними даними.
3. Підготувати презентацію про різні види податків та їх роль для національної економіки.

 

 

 

26. Інструменти грошового регулювання. Інструменти регулювання у соціальній сфері

 

Мета: вивчити як регулюється економіка через зміни кількості грошей в обігу; що таке суспільні блага; чому важливо обмежувати монополію та в який спосіб це може робити уряд.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Здійснюючи грошову політику, уряд використовує зміну грошово­го пропонування – кількості грошей в обігу. Для цього він застосовує такі інструменти, як грошова емісія, купівля-продаж валюти, регу­лювання діяльності комерційних банків. Схематично грошову політику можна зобразити так (схема 1).

Пояснення до схеми:

•     Схема демонструє те, що основні цілі економічної політики уряду – бажані показники ВВП, зайнятості та цін – у межах грошової по­літики досягаються через зміни грошового пропонування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 1. Грошова політика

 

•     Для змін грошового пропонування використовують три основні за­соби: емісію, операції з валютними резервами, регулювання діяль­ності комерційних банків.

Емісія грошей – випуск додаткових грошей, що здійснюється центральним банком країни. Це збільшує грошовий агрегат МО.

Операції з валютними резервами передбачають, що коли цент­ральний банк продає валюти інших країн за національні гроші, то кіль­кість грошей в обігу зменшується. Коли ж він купує валюти інших країн і поповнює державні резерви, то кількість національних грошей в обігу збільшується.

Як пояснювалось у темі 3, комерційні банки створюють гроші у формі поточних, короткострокових і довгострокових рахунків, що є елементами грошових агрегатів М1, М2, МЗ. Тому, впливаючи на діяльність комерційних банків,національний банк може сприяти збільшенню саме цих елементів грошового пропонування. Способами такого стимулювання є зменшення норми обов'язкових грошових ре­зервів, які повинен мати кожний комерційний банк, або пом'якшення вимог на одержання ліцензії на банківську діяльність.

Збільшуючи пропонування грошей, центральний банк робить гро­ші дешевшими, що може стимулювати економічну діяльність за такою логікою:

M^S ↑ → i ↓ → I^D ↑ → ВВП ↑, u' ↓.

Наведений логічний ланцюжок відбиває те, що дешевші гроші – це нижча ставка процента за кредитами. Це сприяє заінтересованості підприємців у інвестиціях (I^D – попит на інвестиції), збільшенню ви­пуску (ВВП) та зменшенню безробіття.

Проте вплив збільшення кількості грошей в обігу на ситуацію в економіці не є однозначним, адже це може викликати інфляцію. Для того щоб цього не сталося, необхідно узгоджувати такі макроекономічні показники:

•     грошове пропонування (М);
•     реальний ВВП (Y);
•     швидкість обігу грошей, або середню кількість оборотів, яку протягом року здійснює одна грошова одиниця (V);
•     рівень цін (Р).

Зв'язок згаданих величин подається таким рівнянням:

M = .

Рівняння відображає, що залежність між кількістю грошей, з одного боку, та рівнем цін і реальним ВВП –з другого, є прямою. Це означає, що чим більші створений ВВП та загальний рівень цін, тим більше грошей потрібно економіці для обслуговування операцій (взаємин) між економіч­ними суб'єктами. А залежність між кількістю грошей та швидкістю обігу грошей обернена. Обернена залежність у даному разі означає: чим швидше здійснюється обіг грошей, тим їх для обігу потрібно менше.

З рівняння випливає, що за умови незмінної швидкості обігу гро­шей збільшення їх кількості (пропонування) в обігу без відповідного зростання обсягів реального ВВП викличе лише зростання загального рівня цін – інфляцію. Тому уряди країн керуються так званим золотим правилом – дають згоду на таке збільшення пропонування грошей, яке узгоджується зі змінами реального ВВП, щоб не спричинити інфляції.

Зв'язок трьох згаданих величин – змін ВВП, змін грошового пропонування (за агрегатом МЗ) та інфляції в українській економіці – зображений на графіку 1.

 

Графік 1. Зміни ВВП, М3 та інфляції в Україні

Пояснення до графіка:

•     Графік ілюструє значну невідповідність між змінами грошового пропонування та реального ВВП у кожному з розглянутих років. Ця невідповідність пояснює достатньо високі показники інфляції в ук­раїнській економіці.

З усієї сукупності благ – речей та послуг, якими ми користуємося, можна виокремити особливі блага, що мають назву суспільних. Їхньою протилежністю є приватні блага.

Суспільні блага мають такі відмітні ознаки:

• їх створення і споживання відповідають суспільним інтересам, оскільки без них суспільство не могло б існувати як спільнота цивілізованих людей;
• вони спрямовані на колективні потреби, для яких індивідуальне (приватне) задоволення було б або неможливим, або еконо­мічно недоцільним;
• частку споживання цих благ конкретним споживачем визначити важко або взагалі неможливо;
• з ними пов'язані значні позитивні зовнішні ефекти для суспіль­ства, тому втрати від недостатнього їх виробництва є набагато більшими, ніж витрати на виробництво.

Позитивні зовнішні ефекти – це додаткові вигоди, що має суспіль­ство, громада від виробництва лише певних речей та послуг. До таких, приміром, належить освіта, її розвиток робить суспільство не тільки багатшим через вищу продуктивність праці, а й більш цивілізованим, придатним для комфортного існування, безпечним для всіх громадян.

Усі згадані особливості суспільних благ пояснюють доцільність їх виробництва під контролем держави та з використанням ресурсів, якими вона володіє. Суспільними благами зі згаданими ознаками є:

• освіта;
• фундаментальна наука;
• культура (музеї, архіви, театри, філармонії тощо);
• збережене довкілля (національні парки, заповідники, чисті вода та повітря, флора та фауна тощо);
• благоустрій міст і селищ;
• правопорядок та справедливий судоустрій;
• захист прав і свобод особистості;
• національна безпека.

Ясна річ, що основним джерелом фінансування суспільних благ має бути державний бюджет.

Одним із завдань уряду є забезпечення ефективності господа­рювання в межах усієї національної економіки. Економіка не може бути ефективною в умовах незахищеної конкуренції та панування монопо­лій. Адже ринкова конкуренція має тенденцію до затухання, а ринкові суб'єкти-конкуренти тяжіють до змов, які б зменшували їхні витрати на здійснення конкурентної боротьби.

Політика, яка спрямована на захист конкуренції та обмеження монополізму, називається антимонопольною.

Для здійснення антимонопольної політики в законодавстві визна­чають:

• граничну частку ринку, яка може належати окремому вироб­никові і після досягнення якої він [виробник] вважається моно­полістом. За українським законодавством монополістом стає підприємство, якому належить 35% ринку;
• види зловживань монопольним становищем, які тягнуть за со­бою відповідальність і передбачають компенсацію. Зловживан­ня монопольним становищем – це необґрунтоване завищення цін, нав'язування споживачам додаткових зобов'язань, обме­ження виробництва та відмова продавати товар, коли немає альтернативи його придбання в інших продавців, створення перепон для входження нових виробників на ринок.

Органи державної влади, які виявили зловживання за результа­тами антимонопольних розслідувань, можуть примусово обмежити ці­ни на продукцію монополіста або домогтися примусового поділу великої компанії на кілька менших.

 

2002 року закінчився шестирічний судовий процес «США проти "Microsoft"». За результатами розсліду­вання встановлено, що фірма «Microsoft» була монопо­лістом на ринку операційних систем (операційна система MSDOS). Пізніше антимонопольне розслідування діяльності «Microsoft» продовжила комісія Європарламенту. Воно стосува­лося відповідності дій цієї компанії європейському антимонопольному законодавству і конкретно стосувалося вбудованого в OSWindows програвача аудіо- та відеофайлівMediaPlayer.

 

Ці факти свідчать про прискіпливу увагу урядів розвинених країн до діяльності навіть світових лідерів комп'ютерної техніки в тих випадках, коли очевидне зловживання монопольним становищем.

 

Домашнє завдання:

1. Опрацювати п. 8.3-8.5 ст. 128-135.
2. Навчитися розв’язувати вправи на визначення характеру монетарної політики за вихідними даними.
3. Підготувати презентацію про підтримку конкуренції та роль антимонопольного регулювання для національної економіки.

 

 

 

 

 

 

 

27. Сучасне світове господарство: визначальні риси

 

Мета: вивчити що таке світове господарство.

 

Структура уроку:

1. Організаційний момент, психологічна підготовка учнів до уроку –

1 хвилина.

2. Постановка мети уроку перед учнями – 1 хвилина.

3. Ознайомлення з новим матеріалом (розповідь вчителя) – 37 хвилини.

4. Вказівки на те, що учні повинні запам’ятати – 3 хвилини.

5. Домашнє завдання до наступного уроку – 1 хвилина.

6. Підбиття підсумків – 2 хвилини.

 

Викладення основного матеріалу:

Світове господарство – це система національних економік з усталеними та міцними економічними зв'язками між ними. Ці зв'язки унеможливлюють автономне (незалежне від інших) існування будь-якої економіки.

Світове господарство в його сучасному розумінні склалося ще на межі XIX та XX ст. Але воно й далі розвивається й змінюється.

Сучасне світове господарство охоплює економіки більш ніж 260 країн, в яких проживає понад 6,7 млрд. людей, що розмовляють 2796 мовами і використовують в обігу більш як 300 найменувань націо­нальних грошей. До речі, обсяг світового ВВП 2010 року оцінений у 75700 млрд. дол.

Економіки країн різняться за рівнем економічного розвитку. Цей рівень оцінюється показниками ВВП на одного громадянина країни або ВВП на одного працівника (продуктивністю праці).

За рівнем економічного розвитку виокремлюють такі групи країн^[†]:

• країни високого рівня розвитку, до яких належать США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Люксембург, Норвегія, Ісландія, Швей­царія, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія, Італія;
• країни середнього рівня розвитку – ця група охоплює інші країни ЄС, крім тих, що належать до групи країн високого рівня розвитку, а також Ізраїль, Південну Корею, Сінгапур, Таїланд, Тайвань;
• країни, що розвиваються, та країни з несформованими рин­ками – це група, що містить більше ніж 100 країн Африки, Азії та Латинської Америки та країни з незавершеними ринковими ре­формами, зокрема Україну.

Істотною причиною виникнення і розвитку світового господарства став міжнародний поділ праці. Він передбачає спеціалізацію національ­них економік на виробництві певних товарів і послуг, а отже, випере­джальний розвиток у кожній з країн окремих галузей та видів діяльності. Саме в цих галузях та видах діяльності економіки країн мають переваги – забезпечують вищу продуктивність праці і нижчі витрати виробництва.

В епоху Середньовіччя міжнародний поділ праці ґрунтувався на природних факторах. Тому, приміром, Португалія була репрезентова­на на міжнародних ринках виноградними винами, Англія – вовною, а Україна – зерном. Пізніше основою поділу праці стає науково-тех­нічний рівень виробництва, досягнутий передовими країнами.

 

У світовому господарстві особливе місце посідають пик звані країни золотого мільярда – США, Канада,       Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія, їх населення – це лише 11% населення світу, але економіки цих країн виробляють 40% світового ВВП і на них припадає приблизно 40% світового експорту. На жаль, ці розвинені країни створюють і 80% світових відходів, які небезпечні для природного середовища,

У країнах, що розвиваються, населення яких перевищує 65% населення світу, виробляють лише 22% світового ВВП і на них припадає всього 16% світового експорту.

 

Частки трьох груп країн у населенні світу та у виробництві світового ВВП на початку XXI ст. унаочнені у вигляді колових діаграм (схеми 1 та 2).