Консультація на тему : «Методи і прийоми навчання дітей рідної мови»

Консультація на тему :

«Методи і прийоми навчання дітей рідної мови»

    Методи навчання — це способи спільної діяльності вихователя і дітей, спрямовані на розв’язання завдань розвитку мовлення. Щоб розібра­тися в численних методах і прийомах навчання, правильно оцінити, з’ясувати їх характер і сутність, використовують наукову класифікацію. Класифікують методи навчання за такими ознаками: за характером керівництва розумовою діяльністю учнів (Іюяснювально-ілюстратив-ний, репродуктивний, проблемний, частково-пошуковий, дослідницький); за джерелом знань (наочні, словесні, практичні); за напрямом діяль­ності (практичні, нрактико-теоретичні, теоретичні). У дошкільній педа­гогіці методи навчання класифікуються здебільшого за джерелом знань. Розгляньмо їх.

     Значне місце в роботі з розвитку мовлення дітей відведено наочним методам: спостереження, екскурсії, екскурсії-огляди, розглядання пред­метів, картин і картинок, перегляд діафільмів, кінофільмів, телепередач, дидактичні ігри з наочністю. Використання цих методів відповідає дидактичному принципу наочності і наочно-дієвому та наочно-образ­ному характеру мислення дошкільників. Ефективність засвоєння дітьми знань, формування повноцінних уявлень, розвиток таких психічних про­цесів, як сприймання, пам’ять, мислення і на цій основі розвиток мов­лення великою мірою залежать від того, наскільки широко в пізнавальну діяльність уведені різні форми чуттєвого сприймання. Якщо об’єкти доступні безпосередньому сприйманню дітей, вихователь використовує метод спостереження або його різновиди: огляд приміщення, розгля­дання натуральних предметів, іграшок. Якщо об’єкти недоступні для безпосереднього сприймання, педагог знайомить з ними дітей опосеред­ковано, розглядаючи картини, фотографії, переглядаючи кінофільми, діафільми. Опосередковані наочні методи застосовують і для повтор­ного ознайомлення з об’єктами, закріплення отриманих під час спосте­режень знань. Водночас виконуються завдання з розвитку словника дітей, формування зв’язного мовлення.

   Словесні методи. Значення цієї групи методів полягає в тому, що вони дають можливість поєднувати розширення та закріплення знань дітей про навколишній світ і формувати їхні мовленнєві вміння і на­вички. До словесних методів належать: читання, розповідання художніх творів, заучування віршів, бесіди, розповіді дітей, переказ. Завдяки словес­ним методам у дітей можна розвивати вміння розуміти зміст мови, засто­совувати знання без опертя на наочність. Уміння успішно засвоювати нові знання, сприймаючи повідомлення без наочності, забезпечує пере­хід дітей у процесі пізнання за межі безпосереднього сприймання, що значно розширює можливості пізнання світу, а також забезпечує пере­хід знань на вищий рівень узагальнення, їх систематизацію. Живе спілку­вання дорослих і дітей, що характерне для словесних методів, має ви­ховне значення — воно викликає почуття, формує певне ставлення до змісту. Живе слово вихователя — взірець для наслідування і засвоєння літературних норм мови.

    Ефективним і доступним для дітей методом є розповідь вихователя. Його мета — сформувати яскраві й точні уявлення про події чи явища. Прозорість і простота опису об’єкта чи викладу події, лаконічність роз­повіді, яскравість образів, близькість досвіду вихователя інтересам дітей -необхідні умови успішного сприймання дітьми змісту розповіді. Вихо­ватель обов’язково має брати до уваги вже набуті дітьми знання і пов’язувати з ними нові відомості. За допомогою інтонаційної та ху­дожньої виразності, активізуючих прийомів вихователь домагається по­внішого засвоєння дітьми змісту, збудження інтересу до нього, що викли­кає бажання обмінятися враженнями.

Розповіді дітей спрямовані на вдосконалення розумової діяльності, глибшого усвідомлення знань і формування мовленнєвих умінь. У на­вчанні дошкільників використовують розповіді різного характеру: пере­каз, опис, сюжетну розповідь з досвіду, творчу розповідь, розіІовідь-мірку­вання, розповідь-пояснення. Розповідь дитини передбачає її спрямованість на слухача. Бажання бути зрозумілим спонукає до вибору мовних засо­бів, що найточніше передають зміст думки. Відображення у мовленні ра­ніше сформованих уявлень і знань сприяє їх уточненню і закріпленню.

   Читання художніх творів розширює і збагачує знання дітей, формує здібності до сприймання і розуміння художньої літератури, відтворення словесного образу, розуміння основних взаємозв’язків, здатність розуміти образність творів, викликати емоційну активність.

О    дним із словесних методів є бесіда. За Є. Фльориною, залежно від дидактичної мети, бесіди поділяють на вступні, супроводжувальні та підсумкові. Вступні бесіди вихователь проводить тоді, коли знайомить дітей з новими явищами, формує нові навички, способи дії. Під час вступної бесіди він виявляє знання, досвід дітей з певної теми, уточ­нює їх, активізує і на основі цього ставить перед дітьми пізнавальні й практичні завдання, викликає до них інтерес. Супроводжувальна бе­сіда використовується під час спостережень, екскурсій, розглядання картин.

Підсумкова або узагальнювальна бесіда проводиться з метою система­тизації знань, їх подальшого поглиблення й усвідомлення. Бона пла­нується як самостійне заняття. За допомогою спеціально підібраних запитань вихователь активізує пізнавальну діяльність, виправляє і роз­виває думку, доповнює знання, вчить простих міркувань. Такий по­жвавлений обмін думками сприяє розвитку мислення і пізнавальних інтересів, розвитку мовлення. Правильно побудована бесіда спонукає дітей активно ставити запитання і намагатися знайти на них відповіді. За характером запитань можна довідатися про спрямованість дитячого мислення і про те, що є найважчим для розуміння. Складність розумо­вої діяльності, якої вимагає узагальнювальна бесіда (розуміти мету, робити висновки, давати оцінку та ін.), робить її методом, доступним лише старшим дошкільникам.

     Практичні методи. Мета цих методів — навчити дітей на практиці використовувати отримані знання, допомогти набути й удосконалити мовленнєві вміння і навички. До практичних методів належать сло­весні дидактичні вправи, ігрові методи, елементарні досліди й моделю­вання.

Вправи — це багаторазове повторення дітьми розумових і практичних дій. За характером вони можуть бути: імітаційні (просте повторення складного слова для його запам’ятовування чи звука для оволодіння вимовою), конструктивні (вправляння в оволодінні розумовою дією -добір узагальнювальних слів до групи прикметників чи іменників, добір протилежного за значенням слова тощо), творчі (використання засвоє­них способів у нових умовах, наприклад, самостійна постановка запи­тань у бесіді).

У дошкільному закладі практичні методи нерідко мають ігровий характер. До них належать дидактичні ігри, наочні ігри-заняття, ігри-інсценівки. Одним із компонентів ігрового методу є уявлювана ігрова ситуація (за наявності сюжету, ролей, ігрових і операційних дій). Напри­клад, для вправляння дітей у зв’язному мовленні імітується крамниця з виставкою іграшок. В інших випадках використовується тільки роль, наприклад розповідь від імені героя під час навчання переказу літера­турних творів. Своєрідними практичними методами є наочні ігри-заняття етичного характеру, розроблені С. Петеріною. За вихователем у разі використання ігрового методу зберігається провідна роль: він визначає зміст навчальних завдань, характер і послідовність ігрових і практичних дій, наводить зразок виконання завдання, пояснює, виправ­ляє помилки, допущені дітьми, спонукає до активності й самостійності дітей. Так, на занятті «Лялька Таня у нас в гостях» діти не лише спостерігають за лялькою, а й самі виконують низку реальних прак­тичних дій: сідають за накриті до чаю столи, вчаться підтримувати спільну розмову, виявляти увагу одне до одного. Активна позиція до­рослого дає можливість використати цей метод в усіх ланках процесу навчання.

    Одним із різновидів ігрового методу є автодидактична гра, в якій усі дії дітей можна регулювати ігровими завданнями й ігровими прави­лами. Автодидактична гра використовується з метою закріплення, уточ­нення, систематизації наявних уже знань.

Роботу зі знайомим літературним текстом можна проводити за до­помогою гри-драматизації, інсценування.

На заняттях з навчання грамоти, розвитку зв’язного мовлення вико­ристовують моделювання як наочно-практичний метод. Доступність методу моделювання розкрито психологами О. Запорожцем, Л. Венге-ром, М. Поддьяковим, Д. Ельконіним. Визначається він тим, що в осно­ву моделювання покладено принцип заміщення реальних предметів інши­ми предметами, зображеннями, знаками. Діти оволодівають умінням заміщувати об’єкт у грі. Це дає можливість перенести ці вміння у на­вчання й застосовувати моделі. Так, діти старшого дошкільного віку за допомогою схеми та фішок оволодівають умінням відтворити звукову, складову модель слова, графічно зобразити словесний склад речення, позначити схематично структуру діючих осіб розповіді. Добір методу залежить від дидактичної мети навчання і змісту освітньої роботи. У практичній діяльності всі означені методи не використовуються ізольо­вано, а здебільшого в різних комбінаціях один з одним. Залежно від змісту навчального матеріалу та вікових особливостей дітей перевагу віддають тому чи іншому методу.

   Прийом — це елемент, складова частина методу. Кожен метод має кілька прийомів. У методиці розвитку мовлення і в дошкільній педа­гогіці прийоми класифікують залежно від місця в них наочності й емо­ційності. Вони поділяються на наочні, словесні та ігрові.

Найважливішими є словесні прийоми’, мовленнєвий зразок, запитан­ня, пояснення, вказівка, оцінювання дитячого мовлення.

Мовленнєвий зразок — правильна, спеціально підготовлена мовлен­нєва діяльність вихователя, яку повинні наслідувати діти. Незалежно від форми у вигляді слова, речення, зв’язного висловлювання зразок має бути доступним дітям. Особливо це стосується зразка зв’язної роз­повіді в мовленнєвій діяльності дітей. Під час одного заняття за мож­ливістю його використовують кілька разів.

Запитання — словесне звертання, що вимагає відповіді, передбачає використання наявних знань. У роботі з дітьми застосовують як репро­дуктивні запитання, що вимагають простого відтворення, констатації фактів (що? який? де? куди? як?), так і пошукові, що вимагають ви­сновків (навіщо? чому? чим схожі?). Під час навчання розповіді запи­тання використовують у вигляді плану. Вони мають бути простими, зрозумілими дітям. Чітке формулювання пунктів плану, логічний взаємо­зв’язок запитань, опертя на чуттєвий досвід забезпечують послідовність і логічність викладу дітьми своїх думок.

Пояснення широко використовуються у процесі спостережень, роз­глядання картин, предметів, щоб допомогти дітям зрозуміти окремі сторони, взаємозв’язки, причинові залежності предметів і явищ. У бе­сіді вихователь послуговується поясненнями для узагальнення, ана­лізу тих фактів, які відомі дітям; на заняттях з розвитку зв’язного мов­лення — для пояснення тих вимог, які ставляться до мовлення дітей. Пояснення дітям змісту і послідовності навчальних дій називаються вказівками.

   Оцінювання мовлення дітей є також важливим прийомом навчання. Це розгорнуте мотивоване судження про засвоєння дитиною знань, якість виконання завдань, мовленнєве вміння і навички. Здебільшого оціню­ються позитивні сторони мовленнєвої діяльності дітей. Оцінювання відбувається в процесі заняття, з тим, щоб до нього прислухалися діти і наслідували у своєму мовленні кращі зразки товаришів. Оцінюється не лише зміст, форма мовлення, а й вияв дітьми старанності, творчості, ініціативи. В окремих випадках вихователь може висловити свою дум­ку про відповідь у формі схвалення, зауваження, засудження.

Наочні прийоми — показ картинки, іграшки, предмета, руху або дії, артикуляції звуків. Показ супроводжується словесними прийомами: поясненням, вказівкою, запитанням.

У розвитку мовлення дошкільників велике значення мають ігрові прийоми: створення ігрової ситуації, виконання ігрових дій, звукона­слідування, загадкова інтонація голосу, використання жартів. Як ігрові прийоми можуть виступати елементи дидактичної гри, гри-інсце-нізації. У практичній діяльності найчастіше використовується комп­лекс прийомів.

Для успішного розвитку мовлення дітей дошкільного віку в дитя­чих установах потрібно створити відповідні умови, а саме: гігієнічні, що забезпечують охорону органів зору, слуху; правильне мовлення навко­лишніх людей; змістовність дитячого життя; забезпечення мовленнєвої практики; наявність посібників із розвитку мовлення.

Важливими умовами розвитку мовлення дітей є врегульована діяльність центральної нервової системи, органів зору і слуху. У ^ГРУ» повій кімнаті не допускати великого шуму, який негативно впливає на органи слуху, реагувати на скарги дітей, пояснювати батькам про не­обхідність оберігання дитячого слуху.

     Іншою важливою умовою розвитку мовлення дітей є правильне мов­лення людей, які їх оточують. Діти засвоюють мову, наслідуючи мову дорослих. Зразком для наслідування має бути чисте, літературно правильне мовлення. Мовлення вихователя, звернене до дітей, є педагогічним засо­бом впливу на них, тому воно має відрізнятися від звичайного розмовно­го побутового мовлення і відповідати таким вимогам: бути наближеним до літературного стилю, неголосним, привітним, увічливим. Систематичне вдосконалення мовлення є професійним обов’язком вихователя.

    Необхідною умовою розвитку мовлення дітей є налагодження з пер­ших днів перебування їх у дитячій установі змістовного цікавого життя. Правильно організовані спостереження за навколишнім світом, колек­тивні ігри, трудова діяльність пробуджують у дітей бажання поділити­ся своїми думками, планами, радістю від пережитого з іншими людьми. Змістовне життя сприяє розвитку в дітей позитивних емоцій, зближує дитячий колектив, настроює на встановлення таких взаємин, за яких мовленнєве спілкування стає органічною потребою. Однак розвиток мовлення на тлі такого життя призводить до виховання негативних рис — пустої балакучості.

З цією умовою пов’язане забезпечення різноманітної мовленнєвої практики дітей. Сприймання чужого мовлення, яким би досконалим воно не було, ще не дає дитині можливості користуватися мовою як засобом спілкування. Потрібне систематичне мовленнєве вправляння дітей. Воно здійснюється як на заняттях через спеціальні дидактичні вправи, так і в процесі повсякденного життя.

Характерною особливістю розвитку мовлення дітей є зв’язок слова з образом. Безпосереднє сприймання предметів і явищ — основа для свідомого засвоєння слів. Тому в дошкільному закладі мають бути наочні посібники, що допоможуть здійсненню завдань із розвитку мовлення дітей. Вони поділяються на кілька груп:

перша група — методичні посібники (друковані й рукописні). Мето­дична література, розроблені конспекти занять, проведення літератур­них ранків, вікторин, записи дитячого мовлення повинні бути впоряд­ковані за темами. Так само оформляються й каталоги наявного мето­дичного матеріалу, картотеки журнальних статей. У куточку технічних засобів крім діафільмів, кінофільмів, фонохрестоматій, мають знаходи­тися впорядковані діатеки;

друга група — наочні навчальні посібники для дітей: натуральні (реальні предмети) і зображувальні (іграшки, картинки, фотографії, платівки).    Особливий різновид наочності — дидактичний матеріал для навчання грамоти, настільні дидактичні ігри;

третя група — дитяча художня література;

четверта група — різні види театрів.

     Ці умови не виникають самі собою, створення їх вимагає певних зусиль і наполегливості; їх необхідно постійно підтримувати, щоб вони перетворилися на міцні традиції дошкільного закладу.