13 травня о 18:00Вебінар: Як навчати майбутніх програмістів: практичні кейси для уроків інформатики

Козацька Україна: причини виникнення і теорїі походження козацтва в процесі викладання історії

Про матеріал
Сучасний загальнодержавний сплеск цікавості до історії козацтва й зокрема уваги до його проблем пояснюється просто: йде формування національної еліти, яка спирається в своїй діяльності на національний - козацький ! - досвід державотворення. Історичні умови буття українського народу породили самобутній феномен - козацтво. Воно втілювало в собі фізичне і духовне здоров'я нації, інтелектуальну силу, життєздатність, оптимізм і енергію. Це була об'єднана, згуртована, ідейно і духовно зцементована, суворо дисциплінована національна сила, яка очолювала боротьбу проти чужоземних ворогів. Майже чотириста років тому козаки так виклали королівським послам свою роль і призначення: «Подібно до наших предків, хочемо й ми користуватися вольностями життя, маєтностями і свободами, що належать рицарським людям... Дбаємо про те, щоб так само, як ми отримали від своїх предків ті права і вольності, щоб і наші наступники прийняли їх цілими і непорушними, з примноженням слави. І щоб вони один після одного передавали їх у прийдешні часи».
Перегляд файлу

 

Відділ освіти

Колківської селищної ради

Луцького району Волинської області

 

Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

с. Красноволя

 

 

Переходько Микола Олександрович

 

 

Навчально-методичний посібник

по темі:

 

 

«Козацька Україна:

причини виникнення і теорїі походження козацтва в процесі викладання історії»

 


Методичні рекомендації

навчальне видання

закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

с. Красноволя

 

 

Навчальне видання – роз’яснення теми

«Козацька Україна: причини виникнення і теорїі

походження козацтва в процесі викладання історії».

 

Ці матеріали підібрані відповідно до чинної програми з історії МОН України

Видання призначене для вчителів і учнів

 

 

Автор: Переходько Микола Олександровчч, вчитель історії

Рецензент: Аршулік С.М. - заступник директора школи з навчально-виховної роботи.

 

 

 

 

 

 

 

 

Методичні рекомендації. Навчальне видання затверджене методичною радою

закладу освіти, протокол №3 від 25 січня 2021 року

 

             ЗМІСТ

 

ВСТУП...............................................4

 

 

РОЗДІЛ  1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ КОЗАЦТВА ПЕРЕДУМОВ

ВИНИКНЕННЯ І ТЕОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА..........6

 

  1. Аналіз науково-історичної літератури щодо причин виникнення

теорії походження козацтва.................................6

 

  1. Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особлливості.........12

 

 

РОЗДІЛ 2. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ

УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ВИРІШЕННІ ДЕРЖАВНИХ
ПРОБЛЕМ.............................................17

 

2.1. Формуваннч Запорізької Січі як основи української державності...17

 

2.2. Козацько-селянські повстання та їх наслідки для держави........23

 

 

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ КОЗАЦТВА НА МІЖНАРОДНЕ ЖИТТЯ.......31

 

РОЗДІЛ 4. МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ

ІСТОРІЇ ПРИЧИН ВИНИКНЕННЯ І ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА              36

 

ВИСНОВКИ...........................................43

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................47

ВСТУП

Сучасний загальнодержавний сплеск цікавості до історії козацтва й зокрема уваги до його проблем пояснюється просто: йде формування національної еліти, яка спирається в своїй діяльності на національний - козацький ! - досвід державотворення.

Історичні умови буття українського народу породили самобутній

 феномен - козацтво. Воно втілювало в собі фізичне і духовне здоров'я нації, інтелектуальну силу, життєздатність, оптимізм і енергію. Це була об'єднана, згуртована, ідейно і духовно зцементована, суворо дисциплінована національна сила, яка очолювала боротьбу проти чужоземних ворогів. Майже чотириста років тому козаки так виклали королівським послам свою роль і призначення: «Подібно до наших предків, хочемо й ми користуватися вольностями життя, маєтностями і свободами, що належать рицарським людям... Дбаємо про те, щоб так само, як ми отримали від своїх предків ті права і вольності, щоб і наші наступники прийняли їх цілими і непорушними, з примноженням слави. І щоб вони один після одного передавали їх у прийдешні часи».

 

Актуальність розгляду причин виникнення та походження українського козацтва полягає у тому, що будь-яке історичне явище зрозуміти глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються. Такі засади набувають особливої актуальності при студіюванні витоків українського козацтва та утвердження його в суспільному житті. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс економічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.

 Походи в благодатні степи, хоча й небезпечні через наявність

войовничих кочівників, очевидно, мали місце ще до створення єдиної Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії XVI-XVIII ст. з’явилась ціла низка різноманітних версій генези козацтва.


РОЗДІЛ I

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ПЕРЕДУМОВ ВИНИКНЕННЯ І ТЕОРІЙ

ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА

 

  1.        Аналіз науково-історичної літератури щодо причин

виникнення і теорій походження козацтва

 

В історіографії історії України першої половини XV ст. одне з чільних місць посідають проблеми генезису та становлення козацтва. Адже саме в козацтві, як слушно відзначив ще у другій половині XIX ст. відомий український історик Володимир Антонович, найвиразніше та найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу", основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості.

Спроби оцінки козацтва як соціального явища траплялися вже у творах авторів XVI ст. Польський шляхетський історик Марцін Бельський (1494-1575) у своїй праці "Хроніка Польська" показав козаків воїнами-служебниками, які перебували при місцевій адміністрації. Про причетність південноукраїнських старост до "організації козацьких загонів", а точніше,– прагнення магнатів перетворити частину козаків на своїх слуг, писав і польський хроніст, італієць за походженням, Алессандро Гваньїні (1534-1614), який тривалий час перебував на службі короля Сигізмунда II Августа (1548-1572) [9, 94].

Найціннішою за змістом і різноманітністю свідчень про українське козацтво в першій половині XVII ст. є праця французького дворянина, військового інженера Гійома Левассера де Боплана (1600-1673) «Опис України». Автор зобразив козаків трударями й воїнами, які складали значний відсоток української людності. Батьківщиною козаків Боплан вважав Київщину, зазначаючи, зокрема: "саме звідси пішов той благородний люд, який нині зветься запорозькими козаками (cosaques zaporousky). Протягом багатьох літ вони заселяють різні місця по Борисфену і довкола' [19, 75].

Добре обізнані з вітчизняними й іноземними джерелами та літературою, козацькі літописці другої половини XVII-XVIII ст. поставили собі мету показати український народ рівним серед європейської спільноти. Відповідне місце в їхніх творах відводилося й козацтву, представниками якого були і самі автори. Так, Григорій Грабянка писав: "оскільки ці люди (козаки) ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман" [5, 94]. Тобто автор вбачав у козаках лицарську верству, яка віддавала перевагу військовій справі перед традиційним заняттям українців – хліборобством. Аналогічні мотиви в оцінці козацтва зустрічаємо і в Самійла Величка.

Погляд на козацтво як українське лицарство знайшов довершеність у творах дворянських істориків. Так, П. І. Симоновський називав козаків "военным народом". На думку автора, вони були поселені в першій половині XVI ст. поблизу дніпровських порогів чтобы от турецких и татарских нападений границы ими были защищаемы, притом и дал (Сигізмунд I.) им особливые на вольность их привилегии" [И]. Визначний археограф й історик Д. М. Бантиш-Каменський говорив про козаків як "о безстрашных, отчаянных воинах, прославивших храбрыми делами себя и свою отчизну" [26]. Козацтво у вигляді самобутньої військової організації української шляхти на зразок лицарського ордену постало і в праці М. А. Маркевича [17].

Наукове дослідження соціальних основ українського козацтва бере початок з середини XIX ст. У прямий зв’язок з общинним побутом княжої Русі намагався поставити генезу козацтва В. Б. Антонович [1] в одній із своїх ранніх праць. Однак, під впливом критичних зауважень М. О. Максимовича вчений змінив погляд на проблему. В його розвідці "Про козацькі часи на Україні" козацтво постало вже як результат народної колонізації степового прикордоння, за якої головна роль відводилася південноукраїнським старостам [1, 62] Сам же М.О. Максимович писав, що "в Украине обеих сторон Днепра козачество развилось с XVI веком, как особое сословие малороссийского народа, среди прочих сословий, т. е. духовенства, шляхетства, мещанства, поспольства"[26].

Витвором народної стихії постало козацтво в праці М. І. Костомарова. Він, зокрема, зазначав: "Города, кроме тягостей, положенных законом на мещанское сословие, терпели еще от произвола старост и воевод, и оттого мещане, особенно молодые и бедные, которых выгоды и симпатии мало привязывали к мещанству, убегали самовольно в козаки" [13]. Водночас дослідник стверджував, що представники влади організовували козаків для несення прикордонної служби.

Неоднозначними були погляди на козацтво П. О. Куліша. В одній із його перших праць запорожці постали справжніми лицарями, захисниками України від ворожих посягань. Оцінка їхньої діяльності в другому томі "Истории воссоединения Руси" набула протилежних рис. Автор зробив закид козацтву у відсутності конструктивних сил, байдужості до віри, прагненні до розбою [26].

У другій половині XIX ст. козацька тематика знайшла відображення і в польській науковій історіографії. Загальна оцінка цього явища однозначно негативна. Вона зводилася до показу козацтва в іпостасі руйнівної антидержавної сили, яка стояла "на перешкоді польському культурному плугу" на теренах "дикого поля" [19, 242]. Так, уже в праці Кароля Шайнохи козаки охарактеризовані як збіговисько різного люду на південному прикордонні, що не так боровся з татарською агресією, як займався переважно грабіжництвом. Зростання чисельності козацтва наприкінці XVI ст., на думку автора, призвело до зіткнення його інтересів із шляхетськими, яке проявилося у формі збройної боротьби. Поглиблення ідей Шайнохи знайшло втілення у працях Францішка Гавронського, який не шкодував темних фарб для характеристики українського козацтва. Мотивацію його дій автор дошукувався ще в грабіжницькій натурі норманів. Козацтво представлене виключно як стихійна сила, спрямована на руйнацію державних засад [26]. Позиція Александра Яблоновського принципово не відрізнялася од висновків співвітчизників. Появу та зростання козацтва він також пояснював необхідністю для держави колонізації південноукраїнських степів, де умови життя сприяли виходу козаків з підпорядкування властей. Водночас цінним є доробок дослідника у справі публікації великого статистичного матеріалу з історії України XVI-XVII ст., що сприяє студіюванню й козацької проблематики.

В цілому негативно характеризувала козацтво й російська історіографія. Так, С. М. Соловйов пояснював причини його появи виходом людей через різні обставини на південне прикордоння у пошуках легкої здобичі. Українське козацтво до середини XVII ст. він оцінював як антидержавний руйнівний елемент: "образовавшееся в степи козацкое общество по основному характеру своєму, именно по хищничеству, имело чисто отрицательное значение в истории, приравнивалось к окружавшим его обществам ногаев, калмыков и крымских татар" [26].

Своєрідного погляду дотримувався дослідник литовської доби М. К. Любавський. Витоки козацтва він вбачав у татарських поселенцях поблизу Черкас, до яких з часом приєдналася українська людність, перейнявши відповідну назву. Зазначаючи аналогічні риси в генезі українського і донського козацтва, вчений писав: "козаки не остатки каких-то древнеславянских вольных общин на пограничье русской оседлости, а вооруженные артели промышленников, вытянутых из пределов этой оседлости пустотою степей" [20]. Таким чином, М. К. Любавський заклав основи "уходницької" теорії походження козацтва.

Широкого розвитку дослідження козацької проблематики набуло на межі ХІХ-ХХ ст. в українській історичній науці. До генези козацтва звертався П. Г. Клепатський. Колискою козацтва автор називав Черкаський повіт, який за географічними умовами був найсприятливішою ареною для діяльності шукачів пригод. Зрештою П. Г. Клепатський зробив висновок, що до Люблінської унії 1569 р. козацтво являло собою вільне неосіле населення без міцної організації, що займалося мирними промислами і розбоями на південному порубіжжі.

Із хліборобських громад південного прикордоння, які перебували під татарським гнітом, виводив козацтво І. М. Каманін. Він наголошував на походженні козаків з української людності, зазначаючи складні обставини формування станової організації.

Величезний археологічний, етнографічний і фольклорний матеріал з історії запорозького козацтва представлено у праці Д. І. Яворницького [27]. Положення й висновки автора сприяють усвідомленню місця і ролі козацтва в минулому українського народу.

Найбільш ґрунтовно висвітлено історію українського козацтва до середини XVII ст. у дослідженні національного літописця М. С. Грушевського [6]. Введення ним у науковий обіг великого масиву архівного матеріалу створило сприятливі умови і для подальших студіювань тематики. Вчений детально зупинився на генезі козацтва, ставленні до нього литовських і польських властей, участі запорожців у національно-визвольному русі, ставленні козаків до конфесійного питання. Окремо проблема формування козацької верстви М. С. Грушевським не ставилась, хоча чимало її аспектів наявні у дослідженні.

На жаль, в силу відомих причин, наукові надбання Грушевського не були належним чином розвинуті його учнями. В умовах ідеологічного диктату тоталітарної системи пошуки причин генезису українського козацтва свідомо втискувалися в модель протидії селянських мас соціально-економічному і національному гнобленню, відверто нехтуючи іншими можливими його складовими. Тим не менше, виконані на належному фаховому рівні праці відомих українських вчених К.Гуслистого (наприклад, розділ "Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею" в книзі "Нариси з історії України". К., 1939), В.Голобуцького [5] "Запорожское казачество" (К., 1957) та ін., завдяки їх грунтовності та добрій джерельній забезпеченості, не втратили свого наукового значення і понині. Те ж саме можна сказати і про роботи І.Крип’якевича "Богдан Хмельницький" (Львів, 1990), Ф.Шевченка ("Народ і класи в період визвольної війни 1648-1654 рр." в збірнику "Середні віки на Україні", К., 1973. - Вип.2), В.Смолія "Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби" [12, 114].

У сучасній українській історіографії окремі аспекти проблеми генези козацтва висвітлюються в працях Я.Дашкевича ("Козацтво на Великому кордоні" в: "Український історичний журнал", 1990, №12), В.Смолія та В.Степанкова ("Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. (К., 1997); Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). К., 1999)" та ін.

Чимало місця дослідженню проблеми генези українського козацтва відводить у своєму дослідженні С.Леп’явко в праці "Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні" (Чернігів, 1996). У ній учений заперечує один з головних постулатів радянської історіографії, яка категорично відстоювала тезу про виключно селянський характер походження козацтва, натомість, наголошує на генетичному зв’язку козацтва з боярською верствою. На думку Леп’явка, ключем до розуміння проблеми козацького стану є той факт, що воно від самого початку сформувалося як стан привілейований [10, 48].

Проти реанімації в повному обсязі теорії боярського походження козацтва виступає В.Щербак [26], котрий в монографіях "Формування козацького стану в Україні"(друга половина XV - середина XVII ст..)(К., 1997) та "Українське козацтво: формування соціального стану (друга половина XV - середина XVII ст..)"(К., 2000) відстоює думку щодо недопустимості звуження джерел формування козацтва одним лише боярством, нехтуючи при цьому участь міщанства, селянства, шляхти, вихідців з інших етносів.Учений відводить досить поважну роль у процесі формування козацтва фактору проходження через українські землі Великого кордону між осілими та кочовими цивілізаціями [11,57].

Отже, проблематика українського козацтва посідає поважне місце у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Основна увага акцентована військових та політичних подіях, еволюції січової громади від виникнення до початку Національно-визвольної війни.


  1.        Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості

 

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник» [4, 372].

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» - ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорно-клобуцька» – вбачає в них нащадків «чорних клобуків» - тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» – вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» – виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства – козацтво;

5) «автохтонна» – доводить, що козацтво як спільно та є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» - пов’язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» – висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі - «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» - пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» – пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» – факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання [13, 267].

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

 

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар [3, 204].

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV- XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 

козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану – юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. – 6 тис., а 1631 р. - вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків – Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва [3, 206].

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво – козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої [24, 127].

Отже, протягом XV-XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.


РОЗДІЛ II

КОЗАЦЬКА УКРАЇНА: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ УКРАЇНСЬКОГО

КОЗАЦТВА У ВИРІШЕННІ ДЕРЖАВНИХ ПРОБЛЕМ

 

2.1. Формування Запорозької Січі як основи української державності

 

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495-1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву – Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах – Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

 

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького [16, 279].

Вишневецький Дмитро (Байда, 1516-1563) – один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. У 1551 р. – черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У1560 р. – на службі в московського царя Івана Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений.

Під його керівництвом протягом 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва [20, 137].

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки визнавалося [14, 151].

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій – погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися.

Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіє де Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, які органічно з'єдналися в одне ціле – духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри – характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план [21, 294].

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю З тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери – могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури) [17, 216].

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

 


2.2. Козацько-селянські повстання та їх роль

в історії українського народу

 

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625-1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво [15, 312].

Повстання К. Косинського (1591-1593) – перший великий селянсько- козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592-1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою – підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.

Наливайко Семерій (Северин; 1597) – козацький ватажок, провідник козацького повстання 1595-1596 рр. Родом з Галичини. Змолоду козакував на Запорожжі, потім вступив на службу до князя К. Острозького. В 1594 р. – першій половині 1595 р. бере участь в антитурецьких походах. Після повернення з Угорщини бере під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком великого повстання. Після капітуляції повстанців на р. Солониці Наливайко разом з іншими козацькими старшинами потрапив у полон, був відвезений до Варшави і страчений [23, 148].

Як сотник надвірних козаків князя Острозького він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591-1593, проте після битви під П'яткою в долі Наливайка відбувається крутий злам – він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Северин та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.

Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П'яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує анти шляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких налічувалося понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика.

 

Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько- козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Саме в цьому місті було об'єднано сили трьох козацьких ватажків – С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи.

Об'єднане козацько-селянське військо налічувало 5-6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.

Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо – у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону.

В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в'язниці його протримали більше року і у квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло [7, 314].

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об'єднувала незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів й мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600-1602) та Петро Конашевич- Сагайдачний (1616-1622).

Кішка Самійло (?-1602) – козацький гетьман, походив з української шляхти. Учасник морських походів запорожців на турецькі фортеці. Під час одного з них потрапив у полон, де пробув 25 років. У1599 р. організовує повстання невільників на турецькій галері поблизу Гезлева і повертається в Україну. Наступного року козаки під проводом Самійла Кішки у складі польське-шляхетського війська здійснюють успішну експедицію до Волощини на підтримку господаря Ієремії Могили. Загинув під час походу в Лівонію.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний; ?- 1622) – політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчинцях поблизу Самбора в шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім'ям пов'язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У1618 р. взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві [2, 93].

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис.; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами та привілеями. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, активізувало втручання в турецько-татарські справи. Коли королівський посол, який прибув на Запорожжя, почав дорікати козакам, що вони порушують мирну угоду з Туреччиною, вони заявили: «Мир укладав король, а не ми!» Частина учасників Хотинської війни, яка змушена була повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів «покозачилися», тобто самовільно проголосили свою належність до козацького стану [2, 128].

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р. 30- тисячне військо С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об'єднані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис., а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих.

Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво. Саме тому вона пришвидшила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію [12, 382].

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком повстання стала відмова запорожців коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту – добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського [25, 154].

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстання, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибічників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям [25, 159].

Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників - старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п'ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців – вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах - Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI – на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо [25, 163].

Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.


РОЗДІЛ III

ВПЛИВ КОЗАЦТВА НА МІЖНАРОДНЕ ЖИТТЯ

 

На межі XVI-XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на Поділля, спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, дійшло аж до Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з'являлися в українських землях, «умиваючись, – за вис­ловом сучасника, – по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем». У цей час кримський хан заявляв: «Завойовувати держави – це наш талан, переданий у спадок нашими батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не ваша справа» [1, 146].

Безумовно, ефек­тивно протидіяти чис­ленній, мобільній, гарно організованій татарській кінноті було над­звичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546-1595), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполитій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвався на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці,

просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною» [18, 259].

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями - Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати рух козаків. Посередині Дніпра було залишено лише «браму», площа довкола неї прострілювалась з гармат з фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, а вже тут вони були нестримними.

У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці – Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону – Кафу та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії в глиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами – війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність [14, 271].

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад 150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї воєнної експедиції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Посполита могла виставити 30-40 тис. польських вояків. І хоча багато хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти», – все ж польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню в поході, а також поступки в релігійному питанні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдачного.

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх «союзники» – поляки – за умовами підписаного договору брали на себе зобов'язання заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до турецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI – початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішувати державні проблеми і тому інколи навіть виступають самостійно.

Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського господаря Івоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого і розпочав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії – Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, але в дорозі був по-зрадницьки схоплений поляками і страчений на вимогу турецького султана у Львові.

Проте ця невдача не відбила бажання в козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р. двохтисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол – Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604-1605 рр. запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця – Лжедмитрія II (1607-1610). У 1618 р. П. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою (польськими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж знову були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова майстерність сприяли зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Високо цінував козаків персидський шах: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони – ті, що домінують на Чорному морі» [3, 261].

Отже, на зламі XVI-XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва [22, 417].

Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.


РОЗДІЛ IV.

МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ

ІСТОРІЇ ПРИЧИН ВИНИКНЕННЯ

 І ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА

 

Вивчаючи дане питання, знайомлю учнів з процесом виникнення українського козацтва, показую його місце в історії України, як в організації козацтва затверджувалися демократичні принципи, як Запорозька Січ стала своєрідним державним утворенням;

Навчаю учнів з допомогою аналізу джерел з'ясовувати час і місце утворення козацтва, виявити вплив природно - географічних умов на вищевказані процеси, формувати навички користування картами;

Виховую у учнів на ілюстраціях з козацького життя та боротьби кращі риси, притаманні українському менталітету' - патріотизм, кмітливість, мужність.

Наприклад, урок засвоєння знань «Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі».

Мета:

 ознайомити учнів з періодом козаччини як цілісним елементом історії України; формувати уявлення учнів про козацтво як про явище, що було притаманне лише український історії; навчати визначати причини певного історичного явища (на прикладі виникнення козацтва);

 розвивати вміння оперувати історичними поняттями, працювати в групах; навчати працювати з історичною картою, використовуючи її як джерело знань; розвивати аналітичне мислення учнів;

 виховувати любов до історії; формувати уявлення учнів про козацтво як про лицарський період в історії; виховувати повагу до захисників батьківщини.

Тип уроку - урок засвоєння знань.

Обладнання, дошка, різнокольорова крейда, історична карта «Україна в добу козаччини», роздатковий матеріал, репродукції портретів гетьмана Д.Вишневенького, ілюстрації на козацьку тематику.

 

ХІД УРОКУ

І. Організаційний етап

 

ІІ. Етап мотивації та орієнтації

Дається широка ґрунтовна мотивація вивчення означеної теми:

 слід знати нашу історію, щоб бути справжніми громадянами своєї

Батьківщини;

 вивчення цієї теми створить цілісне уявлення про історичний процес;

 козацька доба - це найгероїчніша сторінка історії нашого народу, і дізнатися про події тих часів буде цікаво;

 козацтво як явище притаманне лише Україні, діти мають знати і пишатися своїм минулим.

З опорою на знання та досвід учнів визначається місце козацького періоду в історії України:

 

ІІІ. Етап проектування

З метою залучення учнів до планування навчальної діяльності пропонується дати відповідь на запитання: що ми хочемо дізнатися про козацтво? На дошці схематично записуються пропозиції дітей, до роботи залучається якомога більше учнів (див. дод. 1). Розмежовуються завдання поточного уроку і майбутніх занять. На основі побудованої схеми визначаються завданню уроку. Очікувані результати визначаються за формулою «Ми дізнаємося ... »:

 хто такі козаки;

 чому виникло козацтво;

 як жили козаки;

 як виникла Запорозька Січ;

 про устрій Запорозької Січі.

Вони записуються на дошці та залишаються до кінця пари, з метою підбиття

підсумків уроку.

Діти записують тему і план уроку в зошити, причому учні залучаються

складання плану на основі побудованої схеми завдань (див. дод. 1).

Ставиться проблемне запитання (залишається на дошці до кінця пари): якби ви

жили в ті часи, чи стали б козаком?

Визначаються два учні - «журналісти», що будуть готувати запитання до гри

«Мікрофон».

 

IV. Вивчення нового матеріалу

План

1. Передумови виникнення, козацтва.

2. Заснування Запорозької Січі. Гетьман Дмитро Вишневецький.

3. Устрій Запорозької Січі.

 

1. Передумови виникнення козацтва

З'ясовується, що діти вже знають про козацтво.

Варіанти відповідей учнів підсумовуються та узагальнюються. Визначення поняття «козак» записується в зошити.

Козак - походить від тюркського слова «каймак», що означає «вільна людина», «хоробрий воїн».

Визначаються причини виникнення козацтва.

Дітям пропонується попрацювати парами (малі групи) над § 22 (с. 104-105) підручника В.Мисана «Оповідання з історії України» та, спираючись на знання, які вони вже мають (власний досвід), спробувати визначити причини виникнення козацтва. Правила роботи в малих групах лежать на кожній парті (див. дод. 2). На роботу відводиться не більше 5 хвилин. Підбиваються підсумки виконаної роботи, висновки систематизуються і записуються вчителем на дошці та учнями в зошитах.

Однією з причин виникнення козацтва було польське панування на українських територіях, що проявлялося у наступних формах:

1. Економічне гноблення: українські землі роздавалися польський шляхті, що відбирала землю у селян та змушувала їх відробляти панщину за користування землею.

(Панщина - це відробіток селянина на користь пана за право користуватися земельним наділом.)

2. Національне гноблення (ополячення - насадження на українських землях польської мови, звичаїв).

3. Релігійне гноблення (покатоличення - насильницьке насадження католицької віри).

2. Заснування Запорозької Січі

Сприятливі природні умови Південної України стали ще однією причиною виникнення козацтва .

Для роз'яснення цього твердження доцільно використати карту: показати Дике поле, землі Речі Посполитої, території Кримського ханства, заснованого татарами. При цьому варто пояснити, чому степова Україна була незаселена, згадавши про систематичні спустошливі набіги татар, спрямовані на північні території. Слід також звернути увагу на природні багатства Дикого поля, пояснити значення поняття «уходництво».

(Уходники - люди, що сезонно йшли в Дике поле займатися промислами.)

Наприкінці першої півпари перед учнями ставиться пролонговане проблемне запитання: чим іще могли займатися уходники крім промислів?

Розв'язання пролонгованої проблеми підводить до висновку, що уходники могли воювати з невеликими групами татар, які грабіжницьким походом вирушали на Україну або поверталися зі здобиччю у свій край.

Учитель розповідає, що деякі уходники залишалися зимувати в плавнях Дніпра. Так виникли зимівники.

(Зимівники - місце перебування уходників, що на зиму не поверталися до своїх сіл і міст.)

Розповідь про заснування першої січі супроводжується зверненням до карти та демонстрацією репродукцій портретів Байди-Вишневецького. При цьому можна використати між предметні зв'язки, звернувши увагу учнів на те, що вони згадували про Д.Вишневецького на уроках української літератури.

3. Устрій Запорозької Січі

З метою дослідження питання про устрій Запорозької Січі учням роздаються картки, що окреслюють правила життєвого укладу козаків. Учитель пропонує уважно перечитати їх, з'ясовує, чи всім зрозумілі визначення. Завдання до карток учні будуть виконувати вдома. Його суть: скласти коротку розповідь про життєвий уклад запорожців за допомогою опорних слів (див. дод. 3).

 

V. Рефлексія

1. Гра «Мікрофон», запитання до якої готували два учні впродовж пари.

Технологія «Мікрофон» дає кожному можливість відповісти на запитання або висловити свою позицію. Учням дається чітка інструкція. Вибирається якийсь предмет (ручка, олівець тощо), котрий виконуватиме роль уявного мікрофона. Слово надається тільки тому, хто тримає в руках «мікрофон». Учні повинні говорити лаконічно й швидко. Відповіді не коментуються і не оцінюються.

2. Розв'язання проблемного запитання поставленого на початку пари.

 

VI. Підсумки уроку

Підбиття підсумків уроку-пари зводиться до консультації розв'язання завдань, поставлених на початку заняття. Дітям пропонується дати відповідь на запитання: що нового вони дізналися, що хотіли б змінити в проведеному уроці. Учні висловлюють пропозиції на майбутнє.

Домашнє завдання

Опрацювати § 22 підручника В.Мисана «Оповідання з історії України». л Скласти коротку розповідь про життєвий уклад запорожців, користуючись опорними словами, скласти історичний портрет Д.Вишневецького. Вивчити нові терміни, з якими ознайомились на уроці.

Завдання за бажанням: опрацювати § 23, підшукати відомості про діяльність П. Сагайдачного.             

 

Матеріали для використання на уроці

 

ДОДАТОК 1

Приблизна схема планування завдань

 

 

 

 

ДОДАТОК 2

Правила роботи в малих групах

Робота в малих групах дасть змогу набути навичок спілкування та співпраці.

1. Швидко розподіліть ролі в групі. Визначте головуючого, посередника, секретаря, доповідача.

Головуючий зачитує завдання групи, організовує порядок виконання, керує порядком роботи групи, підбиває підсумки, визначає доповідача.

Секретар коротко і розбірливо веде записи результатів роботи.

Посередник стежить за часом.

Доповідач чітко висловлює думку, якої дійшла група, доповідає про результати роботи.

Всі ролі можуть взаємодоповнюватись і взаємозамінюватись.

2. Починайте висловлюватись спочатку за бажанням, а потім по черзі.

3. Дотримуйтесь правил активного слухання, головне - не перебивайте один

одного.

4. Обговорюйте ідеї, а не особи учнів.

5. Утримуйтесь від оцінок та образ.

6. Намагайтесь дійти спільної думки.

ДОДАТОК 3 Опорні слова до вивчення питання про устрій Запорозької Січі

Січ, «засіка» - укріплена фортеця козаків на Дніпрі.

Гетьман - головний на Січі, командувач військ.

Козацька старшина - виборна група людей, що керувала усім життям на Січі (гетьман, писар, осавул, обозний).

Осавул - військовий чин у козаків.

Писар - виборна посада на Запорозькій Січі, вів листування з іншими народами, державами, складав важливі документи тощо.

Обозний - відповідав за забезпечення війська їжею (провіантом), кіньми та ін

Кіш - козацьке військо Січі.

Курінь: І значення - загони козаків (кіш складався з близько 48 куренів); II значення - будівля, в якій живуть козаки.

Козацька рада - збори козаків, на яких вирішувались важливі питання (війни і миру, обрання гетьмана, козацької старшини тощо).


ВИСНОВКИ

 

Отже, підсумовуючи результати нашого дослідження ми зробили такі висновки:

  1. Здійснили аналіз науково-історичної літератури щодо причин виникнення і теорій

походження козацтва. Стосовно появи козацтва, то тут первісно найбільш популярною була етимологічна теорія, побудована на семантичних висновках. Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський твердив, що козаки походять від легендарного ватажка Козака, котрий успішно протидіяв татарам.

Згодом поширення набула так звана хозарська теорія, у відповідності з якою, козаки нібито були нащадками давніх хозарських племен. Відповідно, чорно - клобуцька теорія відстоювала тюркські корені цього соціального феномену, а черкеська - пов'язувала їх з переселенням у Подніпров'я з Передкавказзя одного з відгалужень чорних клобуків - черкесів (або черкасів). Татарська теорія обґрунтовувала виникнення козацтва процесами асиміляційного взаємопроникнення мешканців татарських колоній, заснованих у часи Володимира Ольгердовича і Вітовта, та місцевого мандрівного населення.

В цілому негативно характеризувала козацтво російська історіографія. Так, С. М. Соловйов пояснював причини його появи виходом людей через різні обставини на південне прикордоння у пошуках легкої здобичі. Українське козацтво до середини XVII ст. він оцінював як антидержавний руйнівний елемент.

Починаючи з середини XIX ст. в українській історіографії найбільшого поширення дістала так звана автохтонна теорія, яка відстоювала місцеве походження козацтва. її основоположниками вважають польського хроніста М.Бєльського та французького військового інженера на службі польського короля Г. Л. де Боплана.

Класичне ж означення вона отримала в працях В.Антоновича, М.Максимовича, М.Костомарова, І.Каманіна, Д.Яворницького та М.Грушевського.

2. Розкрили генезис, характерні риси та особливості феномену козацтва. Усі вищезазначені терії не можуть пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2)  досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Отже, протягом XV-XVI ст. в суспільстві утворився новий соціальний прошарок – козацтво, який виник як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

3. Розглянули формування Запорозької Січі як ескізу української державності. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.

Під його керівництвом протягом 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Січі були притаманні усі головні ознаками держави. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності.

Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри – характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво

Таким чином, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

4. Визначили вплив козацтва на міжнародне життя. На межі XVI-XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько- татарській агресії в українські землі.

Таким чином, українське козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва.

Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний фактор міжнародного життя. На жаль українське козацтво не вирішувало, а лише допомагало вирішувати іншим державам їхні проблеми, часто відіграючи у цьому провідну роль.

Таким чином, в процесі викладання історії показувати, що виникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Необхідність відсічі татарської агресії в другій половині XV ст. зумовила створення контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні Литовсько-Руської держави. Разом з тим природні багатства степу приваблювали багатьох промисловців-уходників. Зіткнення колонізаційної хвилі українського населення з татарами покликало до життя відважних і волелюбних людей – козаків. До середини XVI ст. козакування виступало у формі побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало покозачення селян та міщан. Центром організації і консолідації козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1.. Апанович В.Б. Про козацькі часи на Україні./В.Б. Апанович. - К.: Дніпро, 1991. - 238с.

2.. Апанович В. Б. Коротка історія козаччини./В. Б. Апанович. -К.: Україна 2004 - 304с.

3. Архів Коша Нової Запорізької Січі., том 1.- К.: 1998 - 696с.

4. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. / О.Д. Бойко. - К.: Видавничий центр "Академія", 2002. - 656с. (Альма-матер)

5. Боплан: Опис України І Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їх останні гетьмани., Богдан Хмельницький. І П. Меріме / пер. з фран. ЯЛ. Кравця. Львів.: Каменяр, 1990.-301 с.

6. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття.: Навч. Посібник./В.Й. Бойко. - К.: - Либідь, 1998, - 616с.

7. Боєчков В.Ф., Чабан А.Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезу козацтва.//- УІЖ . - 1992. № 2. - С. 48-63.

8. Блакитний О.Ф. Історичне ядро українського козацтва . /О.Ф. Блакитний//- "Краєзнавство Черкащини", Україна, - 1996. - С. 8-10.

9. Величко С.В. Літопис./С.В. Величко. -К.: Дніпро. 1991.-371с.

10. Гайдай Л. І. Історія України в особах термінах, назвах і поняттях./Л.І. Гайдай. - Луцьк: Вежа 2000.-438с.

11. Герасимчук В. Матеріали до історії Козаччини XVII віку/В. Герасимчук. - Львів, 1994.-153С.

12. Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво./В. Голобуцький. - К.: Вища шк.., 1994,-539с.

13. Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа./М.С. Грушевьский. - К.: Либідь, 1990. -400с.

14. Грушевський М.С. Історія України-Руси в 9-х. Том 7./М.С. Грушевський. - К.: Наукова думка. 1991-.-648с.

15. Віденко В.В., Коломієць С.С. Історія держави і права. Курс лекцій/В.В. Віденко.,

C. С. Коломієць. - К.: Наукова думка, 1999.-586с.

16. Довідник з історії України. За ред.. І. Підкови та Р. Шуста. К.: Ґенеза,- 1993 . - 225с.

17. Дорошенко Д.І. Нариси історії України в 2-х томах. Том 1./Д.І. Дорошенко. К.: Глобус, 1991.-238 с.

18. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України./Л.Л. Залізняк. - К.: Абрис, 1994,-256с.

19. 1вангородський К. Витоки козацтва в контексті етносоціальних процесів на Середньому Подніпров'ї/ Наукові записки. Збірка праць молодих вчених та аспірантів./К. Івангородський. - К., 2001. - Т.6.- С. 48 -57.

20. Історія держави і права Ураїни: Навчальний посібник / А.С. Чайковський (кер. кол. авт.) / ред. А. С. Чайковського - К.: Хрінком інтер, 2000. - 384 с.

21. Історія держави і права України: У 2 ч. / за ред.. А.И. Рогожина. - К.: Феміда, 1996.-486 с.

22. Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. - Львів: Світ, 1998. - 488 с.

23. Кормич Л. І. Історія України від найдавніших часів і до ХНІ століття: навчальний посібник./Л.І. Кормич, В.В. Багацький. - X.: ООО "Одісей", 2001. - 480 с.

24. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. Посібник./Б.Д. Лановик. - К.: Знання -Прес, 2001.-698 с.

25. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К.: Знання 1992. - 192 с.

26. Рігельман О.Л. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі./ О.Л. Рігельман. -К.: 1994. - 346 с.

27. Семененко В.І. Історія України з прадавніх часів до сьогодення./В.І. Семенко, Л.О. Радченко. - X.: Торсінг, 2000. - 496 с.

28. Україна - козацька держава: наукове вид. / Упоряд. Недяк В.В.; Наукові ред.. Щербак В.О., Федорук O.K. - К.: вид. «Емма», 2004. - 1216 с.

29. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2 т. / за ред.. В.Д. Гончаренка. - К.: Либідь, 1997. Т. 2.-304 с.

30. Шляхами віків: довідник з історії України. - К: Знання, 1999. 384 с.

31. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV - середини XVII ст./В. Щербак // http: //izbomyk/ org.ua / cossl/ shsh/htm/

32. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків . Т4. /Д.І. Яворницький / Пер. З рос.

33. І.І. Сварника; Упоряд.Іл.. О.М. Апанович. - Львів: Світ, 1990. -319 с.

1

 

docx
До підручника
Історія України 8 клас (Сорочанська Н.М., Гісем О.О.)
Додано
18 березня
Переглядів
108
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку