Козацькому роду нема переводу

 

 І. Організація початку заняття.

- Історія кожного народу має свої cимволи. З часом, такий символ іноді стає ознакою нації. Скажімо, для Америки – це «бізнесмен», для Японії – «самурай». А нашої історії неможливо уявити без козаччини.

 Сьогодні ми проведемо невеличку екскурсію в минуле України: на Запорізьку Січ – осередок козацтва.

( звучить «Козацький марш»)

ІІ. Основна частина.

 

1. Розповідь з елементами бесіди про значення слова «козак», виникнення запорізьких козаків, їх зовнішній вигляд.

 

- Слово «козак» знають усі, але сьогодні не всім відомо, що воно означає. Можливо, хтось з вас знає значення цього слова?

 «Козак» – від татарського слова «кайзак», що значить «вільний чоловік», «неустрашимий вояк».

   А звідки ж узялися козаки?

 Козаки – це були вільні, відважні, озброєні люди, готові завжди оборонити свій рідний край від ворогів. А тому, що Україна дуже багатий край, то ворогів, які хотіли б її загарбати, було і є багато. Крім польських панів, які займали наші землі, робили з людей кріпаків і просто відбирали у них усе, що ті мали, нападали на нас ще й турки і татари. Вони грабували все майно, а людей продавали, як рабів. Тільки козаки – волелюбні люди – рятували край від усіх цих нещасть. У степах біля Дніпра виникли перші загони для відсічі ворогів.

 А чи знаєте ви, який вигляд мали козаки?

 Козаки були переважно середнього зросту, плечисті, міцні, сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві.

 За звичаєм запорожці голили собі бороди й голови, лишаючи лише довгі вуса й оселедець. Оселедець звисав з маківки, і часто його намотували на вухо.

 Цікава характеристика у французького картографа Боплана: «На зріст гарні, проворні, сильні… З природи мають добре здоров’я. Від хвороби вмирають дуже рідко, хіба в дуже великій старості».

 Дмитро Яворницький у книзі «Історія запорозьких козаків» розповідає, що справжній козак дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, та згодом лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі, проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, веселістю, неповторним гумором.

 Одежа у всіх козаків була однакова й одного кольору: жупан, зверху черкеска з вильотами, чоботи-сап’янці, пояс шалевий і шапка-кабардинка кругла, навколо та зверху навхрест обложена золотим позументом; а од дощу носили в походах косматі бурки з вовни. На свята або в гості вдягалися в дорогі жупани, червоні,  з золотими шнурками й китицями. Одягали шаровари, барвистий пояс, з-за якого стирчало кілька пістолів, шапку з китицею, при боці мали шаблю.

 

 

2. Розповідь про виникнення січі, її призначення.

 

- На долю козаків випала велика і тяжка місія – бути захисниками землі рідної від «бусурмана», тобто татар і турків, відбивати у них невільників, приймати на себе перші удари нападників. Тому вони будували укріплені місця, де зберігали запаси їжі, зброї, і де пересиджували небезпечні часи навіть невійськові люди.

 Багато таких укріплень було за дніпровими порогами, на островах серед лози й очерету, куди не могли прорватися нападники. Згодом, тут виникла головна фортеця – Січ. Її початок поклала фортеця, зведена на острові Мала Хортиця у 1556 році князем Дмитром Вишневецьким.

 Січ дістала свою назву від давньокиївського способу спорудження фортець шляхом засік – частоколів із загострених паль. Це було грізне бойове укріплення, його оперізували високі земляні вали, глибочезний рів та високі земляні вежі. Підступи до січі пильно охороняли дозорці.

 Протягом свого понад двохсотрічного існування запорозькі козаки поступово змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську й Нову. Оскільки всі вони розміщувалися за порогами, то й Січ отримала назву Запорозька. А козаків ще називали запорожцями, тобто тими, хто проживає за порогами. Дніпрові пороги вважалися символічним рубежем між життям громадським і життям лицарським. «Не переступивши поріг, у хату не зайдеш. Не подолавши дніпрових порогів, запорожцем не станеш» – повторювали козацькі діди.

 Основна маса запорожців проживала за межами січі: на угодах, в зимівниках, хуторах, містечках Запорозьких Вольностей. На Січі вони збиралися, як правило, з важливих оказій: на великі свята, до яких приурочувалися ради, під час підготовки походу чи після завершення його.

 Билися козаки завзято, забуваючи про своє життя. І ворогам не було од них милосердя. В полон ворогів не брали. Під час походів на турецькі володіння бранців захоплювали лише для обміну на своїх земляків.

 

3. Розповідь про козацьку зброю, її види.

 

- Найкращою зброєю у козацькому війську була рушниця, що називалася також самопалом. Поряд з рушницею козаки використовували пістолі. Порох і кулі запорожці тримали в ладівницях – шкіряних торбинках.

 Крім вогнепальної зброї, козацьке військо користувалося шаблями. Особливо цінувалася у запорожців булатка – шабля з булатним лезом.

 Булат – азіатська надзвичайно міцна сталь.

 «Булат ріже і залізо і кисіль», «Шовк не рветься, булат не гнеться, червоне золото не ржавіє» – говорили козаки.

 Козацька шабля не надто довга, лезо кривувате. Шаблю запорожці з любов’ю називали і «шаблею-сестрицею», і «Ненькою рідненькою», і «»панночкою молоденькою».

  «Рушниця – хитра зброя, – казали козаки, – бо куля може поцілити вояка. А от шабля – чесна: лише ближній бій покаже, хто має право називатися гідним лицарської честі та відваги».

  Грізною зброєю в руках козаків був спис. Списи робилися з тонкого легкого дерева, розписували їх червоною та чорною фарбами.

 Дехто озброювався келепом. На довгого держака набивали молот, у якому з одного боку  була п’ятка, а з другого – зуб, завдовжки у долоню. Келепами запорожці розбивали  панцирі своїх ворогів.

 Додатковою зброєю були кинджали і луки.

 Усі походи в чужі краї супроводжували військові обози. На возах перевозили гармати, намети, спорядження й припаси. У випадку ворожого нападу з похідних возів можна було швидко зробити оборонний табір, – вози уставляли колом, один до одного, і засипали землею.

 Козацькі гармати мали різні форми і розміри. У похід брали невеличкі мідяні гармати, так звані фальконети. При гарматі була також спеціальна обслуга – пушкарі, теслі, ковалі. Пушкарі керували гарматним вогнем, направляли гармати, а також виготовляли кулі і порох.

 

 

 

 

 

4. Розповідь про козацького коня, його значення в житті козака.

 

- Не було в запорожців нічого дорожчого, ніж коні. Кінь завжди був помічником на полюванні, вірним товаришем у бою. Він і з біди визволить, і з кривавої битви виведе, і до студеного ручаю приведе.

 Козак так зріднився з конем, що вважав його рідним братом. «Шабля й люлька – вся родина, сивий коник – то мій брат», «У козака життя з коня починається і конем завершується», – так казали запорожці.

 Багато прикмет козацьких було пов’язано саме з конем. Спіткнувся коник – чекай біди. Коні іржуть – на добро. Кобила фуркає у дорозі – чекай на радісну зустріч. Кобила хропе, трясе головою і підкидає її догори – буде кепська погода.

 Козаки вішали на січові ворота оберег – череп кінської голови. А на порозі прибивали підкову. Знайдена на дорозі підкова – добрий знак, треба її берегти на щастя.

 Козаки добре зналися на конях і розводили степових скакунів чудової породи.

 Доглядали за кіньми, як за малими дітьми. Кожного дня їм давали ячмінь і овес, поїли водою, до блиску вичісували шерсть. Кожної ночі виїжджали хлопці на Луг випасати коней, а вранці гнали табун до річки. Там вони коней купали і вчили плавати.

 На честь коня названа одна з річок Запорозьких Вольностей – річка Конка. Збереглася легенда про те, як кінь урятував життя потопаючому козакові, а сам при тому загинув у стрімких водах. З тих пір, на честь коня-рятівника і річку Кінською кличуть.

 

5. Розповідь про козацькі човни – «чайки».

 

- Далеко ходили в походи наші козаки. Відомо, що вони побували аж в самому Парижі. Про це і зараз є згадка: аеропорт біля французької столи називається «Орлі», на честь славного гетьмана Пилипа Орлика. Та найчастіше вирушали наші лицарі до берегів Середземного моря та Мальти. А на воді човен так само потрібен, як у степу кінь.

- Як називалися козацькі човни?

- А чому саме чайками?

 За переказами, коли був готовий перший човен, козаки запитали отамана: «Як ми його назвемо?» І отаман сказав: «Назвемо чайкою!» «Чому?» –  запитали його. «Тому, що ніхто так не плаче й не горює за своїми дітьми, як чайка; ніхто так не знає моря, як вона. Чайка – наша Матінка-Україна, а ми – її діти» – відказав отаман.

 На побудову чайки витрачали два тижні, і працювало над нею 50-60 чоловік. Будували чайки з «човнового» дерева, переважно з верби або липи. Закріплювали дошки дерев’яними цвяхами. Човни були без верхньої палуби, з перегородками, мали лави та щоглу для вітрила. Готували 10-15 пар весел, бочки для зберігання пороху, води, сухарів, борошна, сушеної риби, сала тощо. Човен обв’язували сплетеними очеретяними та рогожевими снопами. Це «Очеретяне коло» допомагало чайці триматися на поверхні води навіть у шторм. А в особливих випадках, вночі, тихо й м’яко пристати до борту ворожого корабля.

   Зараз на острові Хортиця зберігається козацька чайка, яку підняли з дніпрового дна у 1999 році. Вона пролежала під водою більше двохсот років.

 Цікаво знати, що перші підводні човни були саме у козаків.

 Майстри перебудовували чайки, влаштовували в них подвійне дно і робили в ньому стулки. Зверху чердак також закривали, а отвори на веслах затягували шкірою.

 Над чердаками здіймалася труба, крізь яку проходило повітря, на дно насипали пісок. Під тягарем піску човен ховався під водою. Коли ж стулки відкривали, пісок висипався у воді, човен ставав легший і випливав на поверхню.

 Козаки на цих човнах добиралися до турецьких берегів. Коли їх бачили турки, то було вже пізно. Вороги були взяті в полон. Невільники з України й інших земель визволені. Ось такі козаки були розумні й відважні.

 

6.  Розповідь про прийом до козацького товариства.

 

- Бути козаком – велика честь. А чи всіх приймали до своїх лав запорожці?

 Є думка, що у запорозькі козаки приймали всіх, хто приходив на Січ і вмів перехреститися. Проте, це не так. Щоб стати справжнім козаком, слід було пройти нелегку школу навчання і суворі іспити, які витримували не всі. Тому новачок, незалежно од віку, приймався спочатку в «молодики». Молодик сім років проходив вишкіл у лицарській школі козацької молоді: учився військовій справі та верховій їзді, розвивав силу і спритність. Існувало на Січі правило: «Молодики повинні були Богові добре молитися, на коні «реп’яхом» сидіти, шаблею відбиватися, списом добре колоти і з рушниці влучно стріляти».

 Керували навчанням досвідчені воїни і полководці, при яких молоді хлопці служили джурами (від татарського «джер» – той, що вчиться).

 Джура у Запорозькому війську – те ж саме, що «молодик» на Запорозькій січі, вихованець, зброєносець і помічник старшого козацького товариша. Джура доглядав коня, чистив зброю і навіть гострив шаблю.

 Кожен молодик мусив узяти участь у військовому поході, виконуючи обов’язки зброєносця: рушницю порохом набити, до люльки вогню викресати, води принести, а часом і ворога з лука поцілити.

 І лише тоді, після участі в поході, кандидат у козаки допускався до іспиту на звання запорожця.

 Як же проходив іспит? Спочатку молодик мав з’їсти сильно наперченого борщу і випити кварту горілки. Опісля пройти по колоді, перекинутій між скелями на березі Дніпра, й не впасти у воду. Наступне випробування – подолати всі пороги пливучи човном знизу вгору. На завершення молодик, осідлавши необ’їждженого коня задом наперед, без сідла й вуздечки мав проскакати по степу й благополучно вернутися.

 Перевіряли новачка й на такі якості, як кмітливість, товариськість, уміння не розгубитися в складних ситуаціях.

 Після успішного складання іспиту відбувалася урочиста посвята молодика в козаки – так звані пострижини та перше гоління.

 Пострижини – важливе й урочисте дійство. Вони символізували введення хлопця в родове коло козацького братства. Молодикові стригли голову, залишаючи на тім’ї невеличку чуприну, яка з часом мала перетворитися на «оселедця». Стриг новачка «пострижений батько» – випробуваний у боях запорожець. Після цього він вважався опікуном «постриженого сина». Він же давав хлопцеві нове козацьке ім’я.

 Зробивши козацьку зачіску, «пострижений батько» починав голити «постриженого сина». При першому голінні брили тільки бороду, а вуса, як ознаку козацької гідності, залишали.

 Коли закінчувалося це дійство, молодик підходив до великої діжі з водою, занурював голову і тримався так, поки вистачить повітря в легенях. Під схвальні вигуки товариства, йому давали втертися лопушинням.

 Потім отаман покривав голову молодикові шапкою. Козаки наслідували стародавній предківській звичай, що ходити з непокритою головою можна лише на похороні та біля церкви. Переступаючи поріг, також треба скинути шапку.

 Далі новоявлений козак отримував з рук свого вчителя шаблю. Для новака розпочиналося справжнє козацьке життя.

 

 

ІІІ. Заключна частина.

 

1. Заключне слово вчителя.

 

- Запорізька січ… Козаччина… Найлегендарніше минуле українського народу, його святиня… Синонім свободи, людської й національної гідності, талановитості.

 Навіть у наш час, якщо хочуть підкреслити вроду людини, її найкращі риси, то говорять, що «він (вона) козацького роду». А щоб підкреслити чоловічі якості хлопчика чи юнака, говорять, що «з нього буде добрий козак».

 Прагнучи зберегти набуте під час існування козацтва, народ створив прислів’я «Козацькому роду нема переводу».

 Свою безмежну любов та повагу до козацтва український народ висловив у численних легендах, переказах, думах та піснях.

 

2. Слухання пісні Назарія Яремчука «Гей, ви, козаченьки»

 

- Зараз я пропоную вам уважно послухати пісню і відповісти, якими ж були козаки, за що вони боролися, за що складали свої голови.

3. Бесіда.

- Якими були козаки? За що вони боролися?

- Про що просить автор пісні славних козаченьків?

 

4. Бліц-опитування

1. Козацька держава? (Запорізька Січ)

2.Острів, де жили козаки? (Хортиця)

4. Свята  покровителька козаків, в честь якої була збудована  Церква?(Свята Покрова)

5. Вірний  друг  козаків. (Кінь)

6. Козацька зачіска. (Оселедець)

7. Що означає слово «козак»? (Вільна  людина)

8. Головний серед козаків. (Гетьман)   

9.За що боролись козаки. (За волю)

 

- Ми сподіваємось, що і наші хлопці ростуть сильним, мужніми, сміливими, майбутніми нашими захисниками – справжніми козаками