Країна майбутнього - Ирій

Володимир Дрозд. Ирій: повісті, оповідання. – Харків: Фоліо, 2008. – 318 с.

Повість «Ирій», 130 с. Текст друкується за виданням: Дрозд В.Г. Вибрані твори. В 2 т. Т. 2. – К.: Рад. письменник, 1989.

Повість «Ирій» написана в 1971 році, тобто в часи «розвинутого соціалізму» і торжества «соціалістичного реалізму». Але за стилем вона належить до химерної прози. Очевидно, щоб якось пояснити відступ від соціалістичних догматів, пись-менник вдався до оповіді від першої особи – Михайла Решета,  школяра-дев’яти-класника з напрочуд розвиненою уявою, мрійника і початкуючого поета й артис-та. Саме через його світосприйняття й описуються всілякі пригоди, часом геть неймовірні.

Уже з першої фрази (назва першого розділу – «Зелена корова Манька) та першого речення ця химерність впадає в око:  «Я його вчув, щойно ступив із сіне-шніх сутінків на залитий окропом ранкового сонця рундук: тонкий, протяглий, наче далекий згук сурми, посвист рака в зарослім осокою Жерелі, зеленкуватого,  з темними пухирцями на спині та клешнях, старого бувальця, який видряпувався навіть з відра, що в нім безнадійно копошилися його нещасливі побратими, шке-ребчучи об цинк панцирами, перевалювався в траву, хапко повз до води та плю-хався під карячкуватий вільховий пень».

Тобто, якщо мати висловила сумнів, що сестра її Дора (Федора) візьме до себе племінника, щоб той учився в старшій школі в місті Ирій, як свисне рак у Жерелі, то саме так і мусить бути насправді. Тобто, як дуже вже хотіти, аби рак свиснув (від цього ж бо залежить майбутнє,  освітнє і життєве, то обов’язково збудеться. Уявлення у селян, що змушені волам хвости крутити, про місто зводилися ледь не того, що «у місті гроші самі ростуть, наче на вербі в їхньому городі груші». А зробити із дитини людину – це влаштувати його на роботу кухарем у ресторані або таксистом. Одним словом – втекти із села світ за очі.

Отож Михайло і чекав того моменту, коли закінчить восьмий клас і рак у болоті свисне. Водночас він бачить сни з розплющеними очима (кіно), змахує

крильми, «що виростають за спиною з-під вилинялої від прання ситцевої соро-чечки» і легко здіймається над срібночолими вуличками, садами…

І коли вчергове приїхав (за 18 верст) на велосипеді дядько Денис, в барил-куватому череві якого легко зникали три яєчні і сулія самогону, вони з матір’ю почули довгожданне – Приїхав я по твого паливоду, Параско.

Ось так Михайло і вибирається із свого рідного села Пакуль у світ широкий  з надією, що стане артистом, які не можуть вкорінюватися в одному місці, вони  ж бо належать людству. Писання його поетичні, що заставляли забувати і про ко-рову Маньку, вже позаду.

Вибираються вони  трохи незвично –  Михайло – на велосипеді, а дядько осі-длав корову Маньку, яку мають повернути попередньому власнику – діду Євра-сю. А чого дивуватися. Корова Манька не вміла пасти, бо з міста, і часто топилася в болоті, звідки її доводилось рятувати чи не всім селом. А одного разу її й не ви-тягли б, якби Михайлик  не намалював корові крила, з допомогою яких та й виз-волилася із твані.

Їде хлопець з гарним-прегарним настроєм і надіями – «Ирій – це казкова країна, де ніколи не буває зими, де сонце днює й ночує на ясно-зелених пагорбах, де карасі надвечір вичалапують на піщаний берег і лагідно бесідують із щуками та акулами, де вовчиці вигодовують своїм молоком ягнят, а леви наглядають за курчатами…; Ирій – це край, куди щоосені поспішає птаство…; це край, звідки дме теплий вітер…; Ирій – це країна морозива в крихких хрускотливих відерцях…, країна червоних півників на дерев’яних скіпках, пістолетах, що звабно темніють на вітринах крамниць, недосяжні для твоєї дірявої кишені…; це країна, де існує насправжки те ідеально прекрасне життя, про яке тобі з першого шкільного дня розповідають учителі і про яке так гарно пишеться в книгах…

Ирій – це країна твого майбутнього».

Такі уявлення 14-літнього мрійника. Але за ними можемо прогледіти і безпросвітне життя українського безпаспортного селянства бідного повоєнного часу, що донедавна працювало взагалі за трудодні, і навіть зарплати колгоспникам, які з’явились за Хрущова, такі смішні, що селян хоч якось рятують недільні виторги на базарі.

За цими міркуваннями можна угледіти й облудну радянську брехню про майбутнє комуністичне щастя, про яке розповідають учителі і пишуть книги.

А яке воно насправді міське щастя, побачимо в реаліях, пов’язаних з життям дядька Дениса та тітки Дори і навчанні в міській школі, біля якої бетонні плити здаються плитками шоколаду, де селюк Михайлик, закохавшись, «взявся обіруч за край неба і прихилив небо до її ніг, взутих у чорні лаковані туфельки».

Бо сам одягнутий геть по-селянському. Бо тільки згодом мати, отримавши назад аванс за корову Маньку, купить йому «лижного костюма  та грубошкірі шкарбани з лискучими металевими блямбами». На що тітка Дора відреагувала цінувальним оком:

- Сматрі, Льоня, пододєлся наш парубок. Сечас з тобою не стидно і на люди…

Тітка ж бо кохалася в золоті, аж вирвала, відколи перейшла в торгівлю, три здорові передні зуби і вставила натомість золоті.

Тому й заперечує Михайло тітці – Не в грошах щастя. А щоб по правді жити (це вже материна наука) – В чужий рот не зазирати, іншій людині ями не копати, добро людям робить, бо за добро добром і віддячують, а за зло – злом.

Це таки народна мораль, хоч дядько Денис і списує все на вчителів. А тітка Дора непробивна:

-А жертимеш що, як тітка Дора завтра не вкраде? Коли такий розумний, діждешся ранку – бери ноги на плечі й шкандибай на Пакуль свою дурну матку учить, як по правді жити.

Є в цих міщан, учорашніх пакульчан, а нині Солом’яників з вулиці Солом’я-ної, що є невід’ємною частиною Ирію, мрія – придбати власну автомашину, аби односельчани лікті гризли. Для цього вона й училася у старшій школі і в місто вибралась зі своїм Денисом, який пробує різні комерції – то воші розводить для якогось інституту, то пристає до асенізаторів (чистильників лайна), то кабана ви-годовує, то позичає в лабораторії  агрегат, що перетворює яблука у готове вино, то ще щось придумає, лише щоб збагатитися.

І хоч Ирій для Михайла – це насамперед середня школа і сім бібліотек, після таких розмов був він «не в  гуморі, сотні кішок з нявкотом та писком шкребли душу».

Отож Михайло, щоб не їсти дармового хліба, виконував певні обов’язки – годував половину курки, бо старі й молоді Солом’яники поділили господарство і курку,  кожна половина якої бігала по двору окремо і сходились вони лише для того, аби знести сотню-другу яєць за один раз, а також кабана, що дістався саме тітці й дядькові. Кабан жив у залізному гаражі із броні танка, їв усе підряд, аж до заліза. А якось утік разом з гаражем і став диким чудовиськом, про якого говори-ли-балакали ирівчани, аж поки дядько Денис не вирішив його убити і визволити земляків. Він підійняв вершок Собакаревої гори і надірвався. Це сталося після того, як дядько повернувся з Жовтого дому, бо дядько допився до стану, що  упав у білу гарячку – білу огневицю.

Саме перед цим дядько нахвалявся плюнути на людей у черзі до його винно-го мінізаводу й на Пакуль водночас. Але Михайлові саме тоді, трохи здалеку і збоку від Пакуля, під осінніми зорями, й відкривається суть його малої батьків-щини:

«І злетілися до мене душі пакільців і було їх мов зір… без ліку, без часових меж. І Пакуль видовжився, як видовжується у полі вітер, та ліг на тисячоліття людського буття…  А я був щось незрівняно крихітне біля нього, глухого, забагнюченого, загубленого в лісах і болотах Пакуля, порошинка в потокові                                                              

                                                                                                                                             віддзеркаленого від нього світла, і водночас – щось більше од нього, бо він уже був  у мені, як зернина в землі, мною відчутий і осмислений… І Василь Решето, «з предків козак», щасливим випадком вихоплений писарком з присмерків історії, і дід Семирозум… і дядько Кузьма, і мій батько, що на нього в сорок четвертому прийшла похоронка з фронту, і я, Михайло Решето, майбутній великий актор, будівничий, космонавт, поет, радіо конструктор, геолог, ботанік – лише вузлики на неосяжнім корені неосяжного, гінкого й крислатого дерева, ім’я якому  – народ». 

Ще один прикметний випадок трапляється з Михайлом, коли директор школи шпетить його на лінійці ( перед нею – дівчиною з календаря) і після якого буйна уява вже малює самогубство.  Побродивши рідними околицями, він приходить до несподіваного:

«Я опустився коліньми на тужаву землю і зашепотів, як матір шепотіла молитву: - Присягаюся тобі, мій Пакулю, мій Стрижню, мій Ирію, мій Дніпре, присягаюся тобі, моя рідна земле, тобі – майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі, не накладати на себе рук, а працювати що є сили».

І хлопці справді прагнуть уже в свої 15 років щось робити. Придумовують своєрідний таємничий орден гуїнгнгнмів, катання на човні, аби перевірити свої сили, влаштувати наукову експедицію на Солом’янку, аби прийти до висновку:

«Пакуль – це країна, куди щовесни повертаються з сонячного, щедрого на барви Ирію перелітні птахи, край ясно-жовтого латаття на залитих паводдю луках, край матерів, затушканих у чорні куфайки та вовняні хустки, матерів з чорноземними, як поле, долонями, край, де започатковуються ріки; Пакуль – це країна викладених зеленою шпоришинною мозаїкою доріг і доріжок, сходжених твоїми босими ногами…, це країна твого першого слова, першої любові, першої зненависті, країна, де започатковувалася не дитинна, гіркувата печаль твоїх очей; Пакуль – це твій Ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись – знову рватимешся в широкі світи; Пакуль – це ти сам»…

А Солом’яники таки здійснили свою мрійну подорож на власній машині в Пакуль. Правда, на горбку машина зайнялася. І потім довелося її тягти до Ирію… волами. Тобто, замість тріумфу – ганебне падіння. Кожному – своє.

Ось так, винайшовши напрочуд вдалу форму подачі, продемонструвавши багатство мовно-виражальних засобів, Володимир Дрозд утверджує ідеї патріо-тизму щирого, без радянського славослов’я, ідеї людяності і добра, справедли-вості і прагнення до висот.

Читаєш повість і ловиш себе на думці: та це ж і про тебе написано, таке, або подібне, було і з тобою.