Вавилон двадцятого століття

Земляк В. С.  Лебедина зграя: роман / післямова та примітки О. В. Даниліної. – Харків: Фоліо, 2013. –    288 с.

Роман, що віднесений до т. з. «химерної» прози 20-го століття, за яким Іван Миколайчук зняв такий же «химерний» фільм із української  поетичної кінотечії.

Роман, що кликав до другого чи третього прочитання, бо молодість пронеслася по ньому вихором, і тільки щемлива пам’ять про дилогію (разом з «Зеленими Млинами») підживлювала це бажання повернутись до читання-переживання знову.

Густа соковита проза В. Земляка будується просто, але смаковито, і починається з опису Вавилона, села у верхньому Побужжі, над річкою Чебрецем, що впадає у П. Буг у районному містечку Глинську. («Отакий Вавилон. То спалить себе ні за що, то знову бундючно засяє цинковими дахами зі своїх горбів упереміжку з бідацькими стріхами; то заведе сірих волів із такими рогами, що ніяк розминутися на дорозі, то зведе їх дотла і вкинеться в маленьких, тягічих коненят»).

«Людський Вавилон часто здається Фабіянові лебединою зграєю, коли з ватагом, а коли й без ватага». «Вавилон жив унизу своїм звичайним життям, деренчали порожні гарби, квапились за снопами,  а з поля скрипіли повні, врубльовані, кректали, як білі діди, вибираючись нагору; в кількох стодолах гапали ціпи навперейми…; десь чистив кабанців-переспілків Панько Кочубей…; ледб вився прощавальний димок на Андріяновім згарищі й тягся сюди, до розп’яття, ніби рештки душі до старого товариша; поникло стояв під розп’яттям опечалений цап; а на порозі сільради сидів Савка Чибіс і сміявся ні з чого».

 У Вавилоні живуть цікаві люди, серед яких незабутні брати Данько (Конокрад) і Лук’ян (Бозя) Соколюки, що малими спалили Вавилон, прив’язавши палаючого ґнота до хвоста котові, який крав у них яйця, (На одного працюють бджоли, на іншого міхи ковальські, третьому Бог дитину колише – вітер оберта вітряки, а вцім подвір’ї щось більше за ціпа вигадати не можуть),  їхній безподобний сусід Явтух Голий зі своєю Прісею та вісьмома дітьми, ( який стояв за ворітьми і вишиваній сорочці, в чорній камізельці, тій самій, яку не доносив колись пан Родзінський, а ще нап’явкожушка … Явтух стовбичить отак за ворітьми кожне свято, кожної неділі, показує людям вишивану сорочку та камізельку з чорного кастору, а колись-бо дійде і до штанів, і до чобіт дійде, і до пояса у два кольори, до всього – він-бо такий),  Мальва Кожушна, що залишилася вдовою після смерті Андріана від сухот (вільна, хтива, поятрена їздою на конику), Володя Яворський (комунівський поет, совість і слава комуни…, що вденьварить сир, а вночі пише вірші),  Клим Синиця – голова комуни поблизу Вавилона (такий собі дивак, виліплений з червоної глини), і звичайно – два Фабіяни – цап і його власник – Левко Хоробрий, трунар і філософ («Цап вважався власністю філософа, хоча й траплялися моменти, коли філософ був недалекий від того, щоб себе вважати власністю цапа… що ж до Фабіяна-чоловіка, то сей став Фабіяном не зразу… Цей дивак привселюдно зрікся від свого наділу на користь громади й спонукав інших зробити те саме.

Сюжет будується на класовому соцреалістичному підґрунті – загострюється класова боротьба на селі, куркулі не здаються, гуртуються, не хочуть здавати державі урожай (тому й приїхали з Краматорська шукачі зерна), але нове все рівно перемагає, спочатку придушенням перевороту на Йордані, потім спровадженням куркулів, а з ними і середнячка Явтушка,  у Сибір, а для остаточної перемоги – організацією колгоспу.

Явтух тікає з етапу, забирає Прісю і з візочком йде 35 км у Зелені Млини, але й там колгосп, а самого Явтуха таки забирають повторно.

Пріся з виводком і малим Чорногором-оповідачем повертається у Вавилон, у свою хату…

Коли дочитав, повільно (бо весна), то стало жаль, що роман дочитано. Доведеться читати другу частину дилогії.

Земляк В. С. Зелені Млини: роман. – Харків: Фоліо, 2013. – сс.289-636.

Друга частина дилогії В. Земляка читалась теж довго, з перервами на інші справи, але з таким же інтересом, як і «Лебедина зграя».

Зелені Млини – село з переселеними лемками за 35 кілометрів від Вавилона, куди доля занесла оповідача – хлопця Валаха, а також куди прагнув переселитись Явтушок, від колективізації. У Явтушка нічого не вийшло, Пріся змушена була вертатись додому і вступити в той колгосп разом із нехитрим реманентом, возом, а Явтушок знайшов себе вже перед війною на посаді агента страхової компанії, де успішно страхував хати односельчан, а потім їх палив і виплачував страховку. Внаслідок цього Вавилон трохи оновився, але потім грянула війна.

Мальва Кожушна стала передовичкою, комуністкою, і була направлена в Зелені Млини, де зайнялась переселенням із хуторів до села, за що лемки довго були сердитими на неї. У Зелених Млинах директором школи був Лель Лелькович, старий холостяк, що упадав за Панею Властовенко, чоловік якої подовгу пропадав на своїй кондукторській роботі.

Війна внесла корективи у звичний плин життя, коли всупереч колективізації й голодомору селяни таки вижили і були майже щасливими. Левка Хороброго німці поставили головою-старостою, той погодився, аби Явтушок Голий не напросився. До Явтушка, попри половина його синів у Червоній армії та й перебування в армії на початку війни, ставлення неоднозначне, він ладен вислужуватись перед новою владою, але начполіції Манжус таки залучає його до рятування жидівських дітей. Явтушок таки був убитий німцями.

Мальву, що була залишена і сиділа в Рузі, теж німці взяли, коли ув’язнили її сина, 10-літнього  Сташка. Малий побіг у поле піднімати людей, потім сам схопив вила і кинувся бігти навперейми німецьким машинам, за що був розстріляний на очах Мальви. Але та не впізнала свого сина. А потім її німці випустили як приманку, щоб виказала підпілля. Німці помилилися, Мальва не приходила на явку, її матір теж розстріляли. Вавилон майже весь спалили.

Але Фабіян-Хоробрий вижив у своїй халупі і дожив до 83 років.

Вавилон відбудовувався, тож райцентр Глинськ спочатку приєднав до нього сусідні Козову, Прицьке, Веселі Боковеньки. В останнє і був перейменований Вавилон, - аби зник, аби не кичився назвою, аби не випрошував у столицях будматеріали для розбудови.

«Якщо з роками я не втрачу здатності посміхатись, то напишу про Веселі Боковеньки…

На цьому ми згортаємо історію Вавилона, свідомі того, що сказаного тут набагато менше, аніж не сказаного,» - так завершує Земляк свою дилогію .

А кількома абзацами раніш проголошує:

«Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді як я без тебе ніхто. Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини – той залишається без жодної. Доки є ти – ми вічні».