Тема Голодомору у фольклорі та в українській літературі

Про матеріал
Дослідити умови життя українського села в період штучного голодомору 1932-1933 років
Перегляд файлу

Урок української літератури

 

Тема Голодомору у фольклорі та в українській літературі

 

Мета:   ­  дослідити умови життя українського села в період штучного

                         голодомору 1932-1933 років;

    спрогнозувати майбутнє України з точки зору сучасної  людини;

    сприяти формуванню профільної орієнтації учнів щодо професій

     філологічного спрямування;

  • виховувати повагу та любов до справжніх працівників землі,

      годувальників усього людства;

  • розвивати усне зв’язне мовлення учнів, уміння спілкуватися.

 

Девіз    «Хто не знає свого минулого, не вартий  майбутнього»

 

Обладнання:       ілюстрації про голодомор;

                               свіча, колоски пшениці, пайка хліба на 150 г;

                        вишитий рушник;

                        матеріали про життя та творчість письменників: У.Самчука

                          та В.Барки;

                        матеріали про голодомор 1932-1933 років;

                  мультимедійний проектор, екран.

     Учасники:

          Літературознавці – 6

          Фольклористи – 8

  Історики – 4

  Дослідники – 2

……………………………………………………………………………..

 

    Ведуча:  Шановні учні, гості!

     Ви знаєте, що щороку, четвертої суботи листопада, в Україні відзначається річниця Голодомору, коли весь народ, усе прогресивне людство згадує і вшановує пам’ять про невинно згублені душі наших предків, які загинули в роки Голодоморів.

     Сьогоднішнє покоління у величезному боргу перед предками й нащадками, адже понад півстоліття замовчувалася найстрахітливіша трагедія українського народу – штучний Голодомор 1932-1933 років, влаштований радянською владою. Лише за часів незалежності України ця інформація стала доступною для всіх.

     Ми сьогодні розглянемо, як висвітлювалося це питання у фольклорі, історії,   у творах художньої літератури та поговоримо про результати пошукової роботи, яку проводять вчителі та учні нашої школи з цього питання.

    У роботі  нашого Круглого столу будуть брати участь учні 11 класу, які виступатимуть у якості фольклористів, істориків, літературознавців та дослідників.

     Та на початку нашої зустрічі я хотіла б  запалити символічну Свічу пам’яті по загиблих у ті страшні роки.

 

                                           (Запалення Свічі пам’яті)   

    І доки горітиме цей вогник, нехай душі мільйонів  українців, яких сьогодні немає з нами, десь там – у потойбічному світі – знають, що ми про них не забули, ми про них пам’ятаємо, і пам’ятаємо для того, щоб більше ніколи подібне не повторилося.                          

     Ведуча:  Розпочати нашу розмову я хочу попросити  Історика.

     Історик 1: Так, дякую. За тисячі літ існування судилося нашому народові пережити силу-силенну нашесть, спустошень, зрад і варварських знущань, але те пекло, що спіткало Україну на початку 40-х років минулого століття, ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії неможливо.

     Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити  український народ  на коліна, змусити його будувати «комунізм» – квітуче життя для можновладної совєтської бюрократії – на кістках мільйонів.

     Вкрай знекровлений, стероризований  український народ уже не міг у ті роки збройно піднятися, як за часів Хмельниччини або Коліївщини, супроти своїх мучителів. Але не змирився, не схилив голови. Зброєю для нього стало Слово.

    Фольклорист 1: Так! Можливо, декому з вас фольклорні твори, про які говоритимемо, видадуться не надто вишуканими. Не кваптеся розчаровуватися. Щасливі ми, що не можемо зараз навіть уявити, в якому пеклі вони народжувалися.

    Адже створювали їх люди, чиїх батьків, дітей, близьких мертвими, а то й напівживими присипали вже вапном у глибоких ямах десь на пустирищі або з’їли сусіди; люди, які мали вигляд живих кістяків чи були розпухлі від голоду (тоді репалася шкіра на щоках, на лобі, і вода, що заміняла тіло, вся витікала, після чого наставав нестерпно болючий кінець).

     Літературознавець 1: Я б хотів підтвердити ці слова, навівши приклад із тексту художньої літератури.

     Василь Барка, справжнє ім’я якого Василь Костянтинович Очерет, – відомий український письменник-емігрант,  є автором роману «Жовтий князь».

     Про муки й переживання українського народу в 1932-1933 рр. зараз написано багато. Але в ті часи писали, свідчили, згадували передусім за кордоном – в Україні про Голодомор 1933 р. не можна було й слова вимовити. Василь Барка, що бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію, не втішаючи себе надією, що твір буде виданий колись в Україні. Трагічна доля родини Катранників уособлює шлях на Голгофу мільйонів українців.

   Ось що він пише у своєму творі…

                                      (Уривок з роману В.Барки «Жовтий князь»)

     Фольклорист 2:  Так, у ті часи навіть прошепотіти комусь на вухо, не те що скласти народну «крамолу» про владу, часто означало багаторічну каторгу, а то й розстріл на місці.

                                            Устань, Ленін, подивися,

                                            До чого ми дожилися:

                                            Клуня раком, хата боком

                                            І коняка з одним оком,

                                            І корова без хвоста,

                                            І комора пуста.

                                            Ні овечки, ні свині –

                                            Тільки Сталін на стіні.

     Без перебільшення можна сказати: ніколи на Україні ні до, ні після того не було такого терору, який запровадили сталінські людожери на початку 30-х років. Людину жорстоко карали не лише за три колоски чи дві картоплини, взяті на полі для вмираючих з голоду дітей, а навіть за кілька зовсім безвинних слів.

     Можна уявити, що робили з людиною радянські оперуповноважені та їхні попихачі, коли довідувалися, що вона десь промовила:

                                                       А на хаті серп і молот,

                                                       А у хаті смерть і голод…

     Та незважаючи на все це, фольклор протесту творився, жив і блискавично поширювався поміж людьми.

     Готуючи смертоносний наступ на село, більшовицький режим виховав перших зрадників, чиїми руками було завдано страшного удару по хліборобові, його совісті, що споконвіку вчила: благо – це сумлінна праця на землі-матінці, зло – це байдикування, безгосподарність. З початком же колективізації все перевернулося з ніг на голову: найсумлінніші, найуміліші господарі землі виявилися «класово ворожим елементом», а найзавзятіші нероби, ледарі – авангардом, «аграрним пролетаріатом», якому доручалася головна роль в «революційній ломці села».

     Літературознавець 2:  Масштабність і трагізм національного горя, яке сколихнуло весь світ, Улас Самчук, ще один український письменник-емігрант, відтворив у своєму романі «Марія», в якому розповів про страшну трагедію українського народу – Голодомор 1933р. Його твір присвячений «Матерям, що загинули голодною смертю в Україні в роках 1932-1933».

                                               (Уривок із роману У.Самчука «Марія»)

     Дослідник 1: За довжелезний вік не раз стогнала Україна під чоботом запроданців і чужинських холуїв. Та важко знайти у нашій історії каїнів, яких можна було б порівняти з активістами, що вершили неправий суд на селі в 20-30 роках. Їх не можна порівняти навіть з яничарами, адже тих забирали немовлятами і, знищивши пам’ять, робили професійними вбивцями. Ці ж виросли на своїй землі, серед своїх людей, а були страшнішими за яничарів.

   Вчителі та учні нашої школи протягом кількох останніх років займалися дослідженнями та  пошуками свідків Голодоморів в Україні, що мешкають сьогодні на Криворіжжі. Я б хотів зачитати кілька таких спогадів.

                                                   ( Зачитування спогадів містян)

    Фольклорист 3: То з ким же порівняти цих катів? Тільки із запроданцями, які так само лютували в час гітлерівської окупації, вислужуючись перед фашистами. Народ по суті однаково оцінює і тих, і інших. Ось що він говорить про сталінських попихачів:

                                                     Як наган узяв у руки,

                                                     Тоді він багатий,

                                                     Чоловіка обібрав

                                                     Та й пішов, проклятий.

    Літературознавець 3:  Дозвольте, колеги, зачитати уривок із роману У. Самчука «Марія».

                                                         ( Уривки з роману)

   Фольклорист 4:   А за кілька років років народ кине прокляття гітлерівським попихачам:

                                                     То лютує вулицями

                                                     Не вовк-сіроманець,

                                                     То фашистам помагає староста-поганець.

   Нелюдським, аморальним заходом проти чесних селян-трудівників було розкуркулення. Справжнього селянина-господарника розорили або знищили ще в перші роки радянської влади. Наприкінці ж 20-х років куркулем оголошували будь-кого, чиє майно запало в око якомусь активістові або хто насмілився сказати «непоштиве» слово сільським «богам», чи й просто тому, що треба було виконати план, спущений «згори» з розкуркулення.

     У колгоспах панувала жахлива безгосподарність.

    Ось чому таким чорним скепсисом пройнята співомовка:

                                               Гарба раком, трактор боком,

                                               І коняка з одним оком,

                                               І корова без хвоста,       

                                               І комора пуста…

     Народ висміював суть нової колгоспної форми господарювання: «У колгоспі гарно жить – один робить, сім лежить».

   Літературознавець 4: Улас Самчук пише про це так…

                                                     ( Уривки з роману «Марія»)

  Фольклорист 5: З осені 1932 року селянськими обійстями прокотилися хвилі «законних» грабунків, під час яких активісти  забирали в односельців не лише худобу, а й усе, що можна було використати на харч, навіть шкіряні речі, щоб їх не варили і не їли.

                                     Сидить Ленін на горі,

                                     А Сталін в болоті, –

                                     Що зробили куркулеві,

                                     Те буде й голоті.

 

        Ось іще…             Здохла чи вмерла –

                                      Копитами небо підперла:

                                      Масло-пшеницю

                                      Вивезли за границю,

                                      Ячмінь та овес     

                                      Згноїв МТС.

                                      Не дивуйтесь, добрі люде,–

                                      Завтра й з вами таке буде.

     Навесні 1933 року осатанілі від голоду люди одразу ж накидалися на конячі трупи і руками, зубами роздирали їх на шмаття та їли…

      Часом навіть ходити наодинці селом ставало смертельно небезпечно, тому що нерідко траплялися випадки канібалізму.

    Літературознавець 5:  Послухайте, будь ласка, як про це пише письменник…

                                            (Уривки з роману В.Барки «Жовтий князь»)

    Історик 2:  Люди мерли на ходу. У це неможливо повірити, але навесні 1933 року, коли настав пік голоду, на Україні щодня помирало голодною смертю 25 тисяч чоловік, щогодини – 1 тисяча, щохвилини – 17.

                                      Хліб качали-вимітали –

                                      Весь народ сумує,

                                      А великий голова

                                      Мовби і не чує, –

     Але насправді «великий голова», тобто Сталін, усе чув, усе добре знав. І коли керівники Комуністичної партії України дозволили в окремих випадках видавати голодуючим частину зерна з насіннєвого фонду, Сталін прислав на Україну  райсх-комісара Постишева, який грізно заявив:

   «Треба розпочати негайну боротьбу за повернення до насіннєвого фонду розкраденого, розграбованого та протизаконно розданого зерна… Завдання провести весняну сівбу вимагає значного зміцнення наших репресивних заходів проти куркулів, підкуркульників, петлюрівських та інших протирадянських елементів».

   Зверніть, будь ласка, увагу на екран!

                                                     (Зачитування цитат з екрана)

    Фольклорист 6:  Що можна було сказати на це? Не існувало і не існує слів, які могли б передати весь біль і гнів народний. І тоді народ відповів «несерйозною» співомовкою:

                                     Питалася баба діда:

                                     – Чи дадуть в колгоспі хліба?

                                     – Дадуть хліба ще й коржа –

                                     Будеш їсти без ножа.

     Або ще ось такою:

                                     Як ішла я у колгосп,

                                     Чоботи рипіли,

                                     Як ішла я із колгоспу –

                                     Зуби цокотіли.

    Історик 3: Але найвразливішим є те, що поставки хліба та іншої провізії за кордон не припинялися навіть навесні-влітку 1933 року.

    Ось повідомлення часопису «Діло» за 6 червня 1933 року: «Радянський вантажний пароплав «Дзержинський» вивантажив минулого тижня в лондонському порту 750 т масла, 40 т беконів, 25 т чистого срібла. Радянщина вивозить засоби поживи за кордон не зважаючи на те, що її населення пухне з голоду».

    Дослідник 2:  Ось спогади старенької пенсіонерки-фельдшерки із села:

   « Коли у березні 1933 р. після закінчення медичного технікуму я прибула на роботу в дільничу лікарню, вона була забита хворими. На одному ліжку лежало по двоє дорослих, по четверо дітей упоперек ліжка, хворі лежали також у коридорі прямо на підлозі. Ім давали на день 150 грамів хліба і мисочку рідини, яка звалася супом. Це, звичайно, не могло їх врятувати від крайнього виснаження. Страшною була картина, коли дітки, які ще могли рухатися, «паслися» весною на подвір’ї, пухлими ручками рвали і їли спориш, а пізніше – квітки акації були для них справжніми ласощами. Щодоби помирало 15-20 осіб, здебільшого дітей. Мертвих ніхто не забирав, не було вже кому. Трупи відвозили на кладовище, сторож і конюх ховали їх в одній ямі, без домовин. На місце померлих лягали інші голодуючі й пухлі. Ті, яким не вистачало місця, просили відвезти їх ще живими на кладовище помирати. Голодна смерть чекала людей в дорозі, на вулиці, попід тинами. Багатьох селян ховали на власних подвір’ях: не було сили нести на кладовище. У Марії Григорівни Губенко померло одинадцятеро дітей: 9 хлопчиків і 2 дівчинки, яких вона ховала у погребі».

 

  Фольклорист 7: У тих же колгоспах, що залишилися, людей уже не ганяли на роботу – вони самі йшли, часом повзли, вже не маючи сил підвестися на ноги. Згадуються  сумні рядки Кобзаревого плачу:

                                           Село неначе погоріло,

                                           Неначе люди подуріли,

                                           Німі на панщину ідуть

                                           І діточок своїх ведуть!

     Новітні радянські кріпосники знайшли-таки спосіб загнати людей у колгоспи – голодом. Тепер кожен абсолютно добровільно, без найменшого примусу вибирав:

нагла смерть або робота в ненависному колгоспі.

    Літературознавець 6        

                                   (Уривки з роману В.Барки «Жовтий князь»)

    Фольклорист 8:  Саме заради цього і був спланований та проведений сталінською гвардією Людомор-33. І народ одразу ж зрозумів цей задум, чітко окресливши тодішню лінію партії кількома словами:

                                             А у созі при дорозі

                                             Роздають макуху:

                                             Хочеш жить – іди до созу,

                                             Бо впадеш без духу.

     Фольклор про голод створювався по гарячих слідах трагічних подій, в умовах глибокої коспірації і був виявом протесту проти тоталітарного радянського терору.

                                               Їде Сталін на тарані,

                                               Дві сільодки у кармані,

                                               Цибулиной поганяє –

                                               Америку доганяє.

 

                                               Нема хліба, нема моні,

                                              А ми плескаєм в долоні.

                                              А на хаті серп і молот,

                                              А у хаті смерть і голод.

     Історик 4:  Шановні гості! Усе те, про що ми говорили, свідчить, що навіть у пеклі початку 40-х років ХХ століття не зміліли народні джерела мудрості й краси.

     Сьогодні ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, щоб дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок. Не даремно ті страшні часи були названі «безкровною війною» з народом. За різними даними у часи Голодомору в Україні загинуло від 7 до 10 мільйонів людей. І всі ми, хто живе сьогодні, не маємо морального права забути про загиблих співвітчизників. Адже хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього.

     Учитель: Зараз я пропоную всім учасникам нашого круглого столу, присвяченого річниці Голодомору, вшанувати пам’ять загиблих Хвилиною мовчання.

 

 

 

 

1

 

doc
До підручника
Українська література (рівень стандарту, академічний) 11 клас (Авраменко О.М., Пахаренко В.І., Мовчан Р.В.)
Додано
27 серпня
Переглядів
27
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку