17 липня о 18:00Вебінар: Чи може наука сформувати підприємницьку компетентність?

Краєзнавчий матеріал. Дослідження бойового шляху учасника АТО Зацарінного О. І.

Про матеріал

Історія країн, культур, народів - це історія їхніх героїв. Історія України, українського народу - це твір героїв України, це справа людей, які віддали всі свої сили і своє життя для добра українського народу, його свободи і державності, могутності і процвітання. Україна - це обов'язок героїв, які поставили добро рідного народу понад свої особисті та будь-які інші інтереси. Для нас, теперішніх молодих українців, важливо як ніколи усвідомити, що нема особи поза людським суспільством, нема особистого добра, поза добром народу і держави, до якої ти належиш, і той, хто відмовляється бути вірним інтересам своєї Батьківщини, свого рідного народубуде примушений служити добру окупанта

Чесність і мужність - ось головні риси героїв: вірність своїм ідеям та мужність у втіленні цихідей у життя. Герої творять дійсність, герої формують обличчя світу - вчора, сьогодні і завтра, бо вони готові віддати все, і в тому числі своє життя, щоб осягнути свою мету, здійснити свою мрію. Це герої залишили для нас кличі: Україна понад усе! Перемога або смерть! Герої не вмирають!

Таким Героєм є наш земляк Зацарінний Олександр Іванович, 1968 року народження. У буремних подіях, які відбувалися в нашій країні в останні два роки, він не зміг стояти осторонь. Свій бойовий шлях почав ще на Майдані. Був учасником Революції Гідності. А як тільки почалася війна на Сході нашої країни, пішов добровольцем до батальйону «Айдар».

Зібраний матеріал рекомендовано використовувати педагогам-організаторам,класним керівникам для проведення виховних заходів та у позакласній та позашкільній роботі з підростаючим поколінням.

Перегляд файлу

http://lib.znaimo.com.ua/tw_files2/urls_4/972/d-971115/971115_html_630ba541.jpg

Відділ освіти Звенигородської районної державної адміністрації

Районний методичний кабінет

Звенигородська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів Звенигородської районної ради Черкаської області

Військово-патріотичний конкурс, присвячений героям-захисникам незалежної та суверенної України

F:\Зацаринний (3).jpg«Герої не вмирають»

 

 

Дослідження життєвого та бойового шляху учасника Революції гідності і АТО Зацарінного Олександра Івановича.

                                                    

 

 

 

 

 

м.Звенигородка

2016 рік

Пошукова група Звенигородської спеціалізованої школи №3 «Спадщина»

Керівник пошукової групи:

Семеріч Ірина Анатоліївна

контактний телефон (096)-290-74-34

Список пошукової групи:

1. Чайка Юлія, учениця 10 класу

2. Крамаренко Аліса, учениця 10 класу

«Якщо за Україну потрібно буде померти, то я - помру»

Олександр Зацарінний

Анотація

Історія країн, культур, народів - це історія їхніх героїв. Історія України, українського народу - це твір героїв України, це справа людей, які віддали всі свої сили і своє життя для добра українського народу, його свободи і державності, могутності і процвітання. Україна - це обов’язок героїв, які поставили добро рідного народу понад свої особисті та будь-які інші інтереси. Для нас, теперішніх молодих українців, важливо як ніколи усвідомити, що нема особи поза людським суспільством, нема особистого добра, поза добром народу і держави, до якої ти належиш, і той, хто відмовляється бути вірним інтересам своєї Батьківщини, свого рідного народу  буде примушений служити добру окупанта

Чесність і мужність - ось головні риси героїв: вірність своїм ідеям та мужність у втіленні цих  ідей у життя. Герої творять дійсність, герої формують обличчя світу - вчора, сьогодні і завтра, бо вони готові віддати все, і в тому числі своє життя, щоб осягнути свою мету, здійснити свою мрію. Це герої залишили для нас кличі: Україна понад усе! Перемога або смерть! Герої не вмирають!

Таким Героєм є наш земляк Зацарінний Олександр Іванович, 1968 року народження. У буремних подіях, які відбувалися в нашій країні в останні два роки, він не зміг стояти осторонь. Свій бойовий шлях почав ще на Майдані. Був учасником Революції Гідності. А як тільки почалася війна на Сході нашої країни, пішов добровольцем до батальйону «Айдар».

Зібраний матеріал рекомендовано використовувати педагогам-організаторам,класним керівникам для проведення виховних заходів та у позакласній та позашкільній роботі з підростаючим поколінням.

Мета:

- виховувати в учнів повагу до героїчних подвигів співвітчизників,

- формувати патріотичні почуття гордості за героїв України;

- сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, вболівати за майбутнє країни;

- формувати в учнів почуття патріотизму, любові до свого народу;

- формувати й розвивати мотивацію, спрямовану на підготовку до захисту Вітчизни на прикладі подій в зоні АТО;

Організація пошуково-дослідницької роботи

Ми повинні пам’ятати всіх: живих і тих, хто вже не з нами. Солдатів і активістів майдану. Лікарів і волонтерів. Вони боролися за наше життя. Не забуваймо це. Закарбуймо їхні імена у пам'ять вічності.. Усіх колись не стане на цьому світі, але в наших серця вони, герої, житимуть вічно.

Під час пошуково-дослідницької роботи учні зустрічалися з нашим героєм, з людьми, які розповіли про нього, брали та записували інтерв’ю. Протягом січня-травня пошуковці працювали над збором матеріалу про Зацарінного О.І. Результатом кропіткої, наполегливої  пошукової роботи, яку провели члени загону протягом цього часу, стала праця «Якщо за Україну потрібно буде померти, то я - помру» – дослідження життєвого та бойового шляху учасника АТО Зацарінного О.І.

Це розповіді  дружини Зацарінної О.В., старшої доньки Хоменко А.О. Цікаві спогади про дитинство і формування характеру від учителя Озірного О.А. Але безумовно найцінніші і найяскравіші від бойового побратима Прудиуса Сергія.

Пошукова група зустрічалася з учасниками АТО, рідними і друзями нашого героя, вивчала свідчення, впорядковувала отриманий матеріал.

C:\Documents and Settings\Admin\Мои документы\IMG_0003.jpgНародився Олександр Іванович Зацарінний в Звенигородці,  в 1968 році. Мав звичайну робітничу родину. Родина була досить великою: батько, мати, два сина і донька. Батько працював на будівництві, очолював бригаду будівельників. Мама. З самого дитинства ця родина була дуже творчою, адже свої витоки бере від старшої сестри Т.Г.Шевченка – Катерини. І зараз брат Сергій має в Києві художню майстерню і виготовляє художні керамічні вироби. Донька Настя пише прекрасні вірші, син Максим закінчує Київський університет прикладного мистецтва, малює талановиті картині і має уже персональні виставки. Жив по вулиці Кірова 18, там він і провів своє дитинство, мав багато друзів. адже район знаходився біля двох шкіл. Дуже захоплювався спортом, тому більшість вільного часу  проводив на стадіоні разом з іншими хлопцями та дівчатами.

 

C:\Documents and Settings\Admin\Мои документы\IMG_0006.jpgНавчався Олександр в школі ім. С. Кірова (нині школа імені Т.Г. Шевченка). Через любов до спорту у 2 класі записався до футбольної секції, відвідував заняття з легкої атлетики. Згадує: «Брав участь у багатьох змаганнях і спартакіада і показував непогані результати. У 10 років  пройшов  відбір до спортивного класу. Клас було набрано з 60 активних дітей з різних шкіл. Займалися ми здебільшого легкою атлетикою. У спортивну  школу я приходив о 7.30 ранку, потім о 9.30 ішов на заняття до звичайної школи. Після школи знову тренування. Так я провчився 10 класів.

 

Клас був великий, але дуже дружний, серед дітей було багато чемпіонів області. У школі я познайомився з своєю майбутньою дружиною Оксаною. Вона мені відразу сподобалася за щирість, доброту і любов до спорту. Зустрічалися ми з нею ще з 9-го класу.»

 Після школи, у 1987, Олександр Іванович вступив до Смілянського ПТУ  №5, там він навчався до самої армії, закінчивши училище за фахом слюсаря –інструментальщика. «Зі своїм товаришем Сергієм обирали професію за принципом: де була більша стипендія. Зміст професії ми не розуміли і, правду кажучи, не розумію до цих пір.

 У 1987 році мене призвали до армії. Я потрапив у школу ВВС. Отримав спеціальність автокранівника. хоча міг би й стати десантником через гарну фізичну підготовку. Армійські роки були важкими, але і захоплюючими. Там я отримав перші військові навички, навчився користуватися зброєю. Але головне знайшов справжніх друзів і зрозумів важливість надійного плеча поряд. У 1989 році закінчив службу в армії. Повернувшись додому, майже відразу одружився. Адже Оксанка чекала свого коханого два роки, їздила до нього у військову частину. Працював у місті Ватутіне на автобазі. Але в складні часи перебудови через низьку заробітну плату почав займатися підприємницькою діяльністю.

C:\Documents and Settings\Admin\Мои документы\IMG_0004.jpgЗдавалося у людини є все: кохана дружина, трійко діток, багато друзів. Але ще змалечку Олександру боліло не тільки своє, він уболівав за всю Україну. Дружина розповідає: «У нашій родині у великій шані було все українське. Саша завжди любив українські пісні і поезію, з захопленням читав історичні книжки. Улюблений автор його Василь Шкляр з його творами про трагічні події Української революції. Особливо його вразила книга «Чорний ворон», яка розповідає про революційні події на Звенигородщині. Сім’я у нас велика, у кожного свій характер, різні особистості, але нас об’єднує любов до рідної землі»

На цей час у сімї вже троє дітей. Старша донька Настуня вчителька англійської мови, одружена. Син Максим талановитий художник. Найменша Віка вчиться в четвертому класі.

Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці слова сьогодні стали невід’ємною складовою нашої історії.  Події  листопада 2013 р. – лютого 2014 р. стали проявом українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали всьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. Але цей досвід давався нам страшною ціною. Доки тривали демонстрації студентів, Олександр переживав за них і уважно стежив за подіями по новинах. Але коли з’явилися перші жертви, він зрозумів – його місце там, адже його син уже активний учасник цих подій. Там вирішувалася доля його держави, туди линула його душа. Разом з друзями він набрав медикаменти, протигази, їжу та вирушив до столиці. Його син Максим був уже на барикадах. Приїхавши на Майдан, вони пішли до Будинку профспілок, де були побиті, поранені люди, яких лікували. По дорозі зустріли знайомого, який завіз їх в Афганську сотню,там і залишилися. У наметах він зустрів своїх перших побратимів, які були з ним потім і на війні, там же з’явилися і перші втрати. 

F:\Майдан\DSC03515.JPG

«Я належав до 8 Афганської частини, хоча не служив у Афганістані. Серед людей,які тут ховалися, були я, Євген, три  кореспонденти, жінки, які розносили їжу і мати з дитиною, яка шукала чоловіка. Я йшов з Маріїнського парку і в цей час розпочалася жорстока зачистка, люди ховалися куди могли. Євген упав на мене, і під його ногою була граната. Я побачив, що люди тікали в якісь двері, і потяг Євгена туди. Нам пощастило,що перед нами не зачинили двері. Ми потрапили в двір з червоним хрестом, де зустріли жінок, які і допомогли. Преса знімала накидки,щоб в них не стріляли. Євгенові стало краще, і він вирішив іти на Майдан,але я вмовляв його залишитися.»

Так як їх у зводі залишилося мало і не будо чим оборонятися, вони самі готували і привозили зброю. Постійно перебував між Звенигородкою та Києвом, постачаючи разом з іншими волонтерами протестувальникам усе необхідне. «Одного разу мої побратими з Києва повідомили мені про те, що зі Сходу в столицю через наше місто їдуть чотири автобуси з «тітушками» для розгону протестувальників. Разом з місцевою самообороною ми їх зупинили. Виявилося, що в них їхали люди, яким заплатили за цю акцію. Там були і спортивного вигляду юнаки з бітами, і жінки, і навіть люди похилого віку. Я запитав одного діда: «Батя, навіщо тобі це? Ти ж їдеш бити людей.». На що отримав відповідь: «Хотел заработать». Людей відправили назад додому, автобуси арештували. Так званих «тітушок» було багато на Майдані. Вони  добивали і знущалися з людей.»

У самі трагічні лютневі події на Майдані наш герой був на барикадах разом зі своєю Афганською сотнею. Разом з ними потрапив у оточення «Беркута». Бачив, як гинуть поряд його товариші. «Нас розділили: частину витіснили на Грушевського, частину до Дніпра. Свідки розповідали, що люди кинулися на лід, і він не витримував. До цього часу доля значної частини майданівців невідома. А їх і досі чекають удома… Я врятувався з допомогою невідомих літніх жінок, які дали мені якесь жіноче вбрання і вивели у натовпі із собою. Я і зараз не знаю імен своїх рятівниць».  Про ці події Олександр Іванович згадує із сумом і сльозами.

Всі ми знаємо , що війна – це біль усіх людей. Для нашого народу особливо знайомий цей біль,адже Україна постійно піддавалась знущанням з боку агресорів. Незважаючи на це, наш народ залишається мужнім, сильним та патріотичним. На жаль, на сьогоднішній день війна не покинула нас і ми досі продовжуємо боротися і відстоювати наші  національні інтереси. Для багатьох українців стало несподіванкою дізнатися, що Росія,з якою українці дружно спілкувалися і вважали сестрою, відібрала у нас Крим  і розпочала війну на Сході

 

Коли Олександр Іванович дізнався про ті події, для нього не стояло питання: їхати чи ні. До того ж багато із його побратимів з Майдану були вже там. Дружина навіть не намагалася його відмовляти, Оксанка розуміла: її Сашко не може інакше.

В АТО прибув як доброволець і був у батальйоні «Айдар». Приїхавши туди, йому видали автомат Калашнікова, і вже надвечір він був на передовій. Спочатку було дуже складно, не вистачало їжі, одягу, а особливо набоїв і військової техніки. Був такий випадок, коли одному хлопцеві принесли банку меду, а в ній була вибухівка, яка відірвала юнакові голову.  Тому вони боялися брати їжу від чужих людей.

 

C:\Documents and Settings\Admin\Рабочий стол\герої не вмирають\DSC04123.JPG В АТО також був Олег Іванович, командир 8 сотні на Майдані, який загинув потім в одному із боїв. Він був справжнім командиром, його поважали і любили, це була велика втрата для бійців. Було багато друзів, які воювали і вижили на Майдані, але загинули в АТО. Місцеве населення по різному відносилося до української армії. Олександр згадує: «Біля містечка Щастя, де ми перебували довгий час, було невеличке село. У ньому жила дівчинка, як потім ми дізналися, Євдокія, яка кожного дня проводжала нас у бій, стоячи біля дороги з українським прапором. Одного разу ми дізналися, що директор місцевої школи хоче вигнати її зі школи за проукраїнську позицію. І тоді до школи завітали айдарівці. Директора школи було звільнено, а Євдокія отримала подяку від вояків». Також було багато зрадників, які передавали інформацію ворогу. Чимало населення загинуло від куль сепаратистів. Велика кількість солдат зникла безвісті. Вояки змушені були їздили вночі без світла,так як сепаратисти за ними слідкували, і бували випадки, коли блукали і потрапляли в полон. А з добровольцями сепаратисти-зрадники чинили особливо жорстоко, їх довго катували, а часто і розстрілювали.

«Був у нас вісімнадцятирічний хлопчина із Західної України, у нього на плечі було татуювання у вигляді українського тризуба. Коли він потрапив у полон, то йому ту руку відрубали. Його потім звільнили, і він усе хотів повернутися назад до нас.

Під час одного із завдань по зачищенню вулиці я із своїм товаришем Борисовим Антоном і ще кількома бійцями потрапили у засідку. Сепаратисти навмисно нас туди заманили і оточили. Коли розповідають, що під час бою не страшно, я не вірю, страшно було. Набої закінчувалися. Ми з хлопцями взялися за руки, співали Гімн України і готувалися до смерті. У полон здаватися ми не збиралися. Але в найвирішальніший момент підійшли наші сили і виручили нас.

C:\Documents and Settings\Admin\Рабочий стол\герої не вмирають\DSC04311.JPG

 Після цього я зрозумів значення чоловічої дружби і вірного плеча товариша. Ці люди залишаться моїми побратимами назавжди».

Прудиус Сергій - звенигородчанин з позивним Самурай - був з ним в АТО з перших днів, вони здружилися. Армія була погано забезпечена. Окрім хлопців, були й жінки. Одна дівчина 23 років воювала в АТО на рівні з хлопцями. Також була Валькірія, сама вона з Росії, але все одно воювала на боці України, у Росії за неї призначена винагорода, а в Україні вона не може отримати громадянства і знайти роботу ,проте їй  допомагають волонтери. Вона познайомилася з хлопцем й одружилася з ним.

C:\Documents and Settings\Admin\Рабочий стол\герої не вмирають\DSC04077.JPG

Якось до батальону пристала білочка . Кожного дня всі бачили її на чергуванні. Згодом до неї звикли й почали годувати. Одного разу білочка підірвалась на розтяжці. вони звісно сумували , як за побратимом. Згодом через днів 5 хтось з товаришів каже: « Погляньте, наша білочка.» 1 правда, хвіст у неї був обгорілий. Довго ще говорили, як білочці пощастило. Ось така історія була, всі думали, що вона загинула. а білочка хоч і постраждала,а до годувальників все-таки повернулась. Люди, як кажуть, до всього звикають, але такі веселі моменти на війні дуже цінуються.

C:\Documents and Settings\Admin\Рабочий стол\герої не вмирають\DSC03998.JPGНа війні ніхто один одного ні в чому не звинувачував . Усім страшно, тому й відносяться один до одного з розумінням і підтримкою. До війни у своєму домі ікон не тримав, але після одного випадку став віруючою людиною. Якось з групою попали до приміщення, де було лише дві ікони. Невідомо хто їх туди приніс, але за час їх перебування у селищі ніхто не загинув. І навіть коли група виїжджала, у першій і останній машині вивезли по одній іконі.

Так вони залишилися цілими, хоча чути було вибухи позаду. Отже, вона стала таким собі оберегом для команди.» Таких спогадів у Олександра Івановича дуже багато. Деякі веселі, але більшість трагічні. 

 

Ми зустрілися із побратимом Прудиусом Сергієм (Самураєм), який з великим захопленням розповідав про друга: «На війні загострюються відчуття. У людини оголюються всі її риси характеру. Про Сашку я скажу, що якщо я йшов у розвідку чи в бій з ним, то був спокійний. Він може і прикрити спину і винести пораненого на собі. Ця людина небагатослівна і спокійна, але в критичній ситуації, він здатний на відчайдушні вчинки і героїзм. Неодноразово він проявляв себе в бою, як відважний і розсудливий боєць. Я назавжди знайшов собі справжнього друга».

На війні важко і небезпечно, але не легше і тим, хто залишається чекати вдома. Дружина Оксана хоча з перших днів занурилася у волонтерську роботу, дуже переживала і сумувала. «Я залишилася з дітьми, але відчувала себе зовсім самотньою. Адже за 26 років шлюбу ми з чоловіком не розлучалися. Я не могла ні працювати, ні відпочивати. Тільки прислухалася до новин і кидалася до кожного телефонного дзвінка. Одного разу, під час Іловайських подій, Сашка кілька днів не виходив на зв'язок, його телефон був вимкнений. я не могла витримаю цієї тиші. Тоді моя сестра Наталя надіслала електронного листа командиру частини. Через деякий час отримала відповідь: «Зацарінний О.І. загинув у бою». Мені здалося, що небо впало на мене. Але не пройшло і кілька хвилин, як командир сам зателефонував сам і повідомив, що це помилка – Олександр живий. І додав: «Якби мені всіх таких солдат, як Зацарінний, то можна було б і воювати». Через кілька годин Саша зателефонував і повідомив, що отримав легке поранення.»

 Лікуватися він приїхав додому разом з товаришем Антоном. Зустрічало їх як героїв пів міста. Прийшли рідні, друзі і просто небайдужі люди з прапорами і квітами. Полікувавшись у Черкаському шпиталі він повернувся до свого «Айдару». Але дружина цього разу була категорична: «Або я їду з тобою, або не відпустю! Якщо з тобою щось станеться, то мені нічого жити.» І вони поїхали удвох. Ще пів року Оксана була справжньою бойовою подругою для всього взводу. Готувала їжу, прала одяг, допомагала. За фахом вона медична сестра і це стало їм у великій нагоді. Адже вона мокла не тільки дати ліки іи зробити укол, а зашити рану і надати першу медичну допомогу.

             C:\Documents and Settings\Admin\Мои документы\IMG.jpg

Держава і влада не завжди поціновує своїх героїв. За героїзм і мужність Олександр Іванович отримав від Української Православної Церкви медаль «За жертовність і любов до України» і нагрудний знак «За зразкову службу».

          http://region.unn.ua/uploads/news/2015/11/08/c780893ab85ed9eb2a876d81865f67378ab4ab36.jpg

І з війни вони повернулися разом. Але і вдома Олександр Іванович не залишається байдужим і бездіяльним. На місцевих виборах його обрали депутатом міської Ради і він поринув у роботу. Його мета покращити рідне місто, допомогти своїм землякам.

Багато нас,українців, уже забули, що таке війна. Але це жахливе слово за останній час усе частіше й частіше звучить з наших уст ,забирає життя та калічить кращих українських синів та дочок.

Український народ не став терпіти кримінальну та злодійську владу «януковичів», для якої  в першу чергу стояло питання самозбагачення,а не рівень життя простих українців. Українці не стали миритися з тим, що стара влада не підтримала прагнення мільйонів українців іти в Європу. Це все вивело небайдужих, свідомих людей на майдан, де пролилась кров і вони відстоюють нашу незалежність на Сході.

  Ми, українці, повинні зараз. як ніколи раніше, бути згуртованими і дружніми, щоб вистояти і захистити своє право на вибір свого майбутнього!

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
30 серпня 2018
Переглядів
250
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку