19 липня о 18:00Вебінар: Реалізація національно-патріотичного проекту в закладах дошкільної та середньої освіти

Краєзнавче дослідження історії рідної школи

Про матеріал

Актуальність теми є мотивована потребою вивчити історичне минуле школи. Пам'ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, більш ясно прогнозувати своє майбутнє. Людині дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров'ю його предків, з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. І людина цим нехтувати не повинна.

Джерельною базою роботи є комплекс документів, що репрезентують суспільні процеси розвитку школи протягомХХ та ХХІ століть. Конкретно йдеться про дослідження краєзнавцямиісторичних фактів та спогадів випускників школи різних поколінь. Особливо варто виокремити спогади відомих бібліографа Л.Биковського „Звенигородська Комерційна Школа. Спогади з 1905-12 рр.” та філокартистаМ.Забочня „ Україна у старій листівці ”, дослідницькі роботи В.Хоменка„ Звенигородщина. Словник-довідник ” та С.Лячинського „Вулиці рідного міста”, фрагментами оригінальних листів остарбайтерів з фонду Звенигородського краєзнавчого музею
Перегляд файлу

1

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП ­­­­­­­........................................................................................................................... 4

 

Розділ 1. З історії МІСТА ......................................................................................... 6

 

Розділ 2. ЗВЕНИГОРОДСЬКА КОМЕРЦІЙНА

ШКОЛА ..........................................................................................................................9

 

2.1. Заснування Звенигородської комерційної школи .................................... 9

2.2. Статут школи ..............................................................................................10

2.3. Перші вчителі школи ..................................................................................11

2.4. Перші випускники ......................................................................................14

 

Розділ 3. ШКОЛА ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ  ВЛАДИ ...........................................16

 

3.1. Під час революції 1917 року ......................................................................16

3.2. В період Великої Вітчизняної війни .........................................................18

 

Розділ 4. ВІДНОВЛЕННЯ РОБОТИ ШКОЛИ В

ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД ........................................................................................21

 

4.1. Випускники і вихованці школи .................................................................21

4.2. Сьогодення школи ......................................................................................24

 

ВИСНОВКИ .................................................................................................................26

 

ДЖЕРЕЛА …………………………………………………………………………....28

 

ДОДАТКИ ……………………………………………………………………..……..29

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

 

Актуальність теми конкурсної роботи мотивована потребою вивчити історичне минуле школи. Пам'ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, більш ясно прогнозувати своє майбутнє. Людині дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров'ю його предків, з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. І людина цим нехтувати не повинна.

 Історія школи довгий час пістрявіла „ білими плямами ”. Адже вона проіснувала більше 100 років, незважаючи на історичні події, що відбувалися протягом ХХ сиоліття в українському суспільстві.

Дослідження історичного минулого школи є актуальним для нинішнього покоління учнів.

Історіографія  проблеми представлена доробком  істориків різних поколінь. На рубежі ХІХ – на початку ХХ ст. проблема висвітлена в Супрасльському літописі та літописі Биховця у т. зв. Литовському літописі, в працях „Революція 1905 – 1907 рр. на Україні” (1955),  „Історія міст і сіл Української РСР Черкаська область ” (1972).

Джерельною базою дослідження є комплекс документів, що репрезентують суспільні процеси розвитку школи протягом  ХХ та ХХІ століть. Конкретно йдеться про дослідження краєзнавцями  історичних фактів та спогадів випускників школи різних поколінь. Особливо варто виокремити спогади відомих бібліографа Л.Биковського „Звенигородська Комерційна Школа. Спогади з 1905-12 рр.”   та  філокартиста  М.Забочня „ Україна у старій листівці ”, дослідницькі роботи В.Хоменка„ Звенигородщина. Словник-довідник ” та С.Лячинського  „Вулиці рідного міста”, фрагментами оригінальних листів остарбайтерів з фонду Звенигородського краєзнавчого музею.

Об'єктом дослідження є Звенигородська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів  №3.

Предмет дослідження – історична доля  школи  та її роль в суспільстві.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період утворення школи з1905 року і по 2011 рік.

Методологічною основою наукового пошуку є закони пізнань суспільних явищ і сутоконкретні методи історичних досліджень. Ключовими даними у роботі є : спогади випускників очевидців подій, які відбувалися в той чи інший час.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі аналізу суспільних процесів кінця дев'ятнадцятого і початку двадцятого століть розширено уявлення про життя й роботу навчального закладу, а також про виявлення відмінностей в навчальному  процесі школи минулого і сьогодення.

Структурне дослідження визначається метою та наявною в розпорядженні автора джерельною базою. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, восьми підрозділів, висновка, списку використаних джерел та літератури.

Метою дослідження є історичне минуле школи, як центру культурного виховання молоді.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань:

  • висвітлення історичного минулого школи;
  • виявити  імена  перших випускників школи ;
  • розповісти про досягнення учнів і їх місце в житті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

З ІСТОРІЇ МІСТА

 

 

Я – учениця одинадцятого класу Звенигородської спеціалізованої                                                    школи  І-ІІІ ступенів №3. Цього року я закінчую школу. Щоранку, коли я підходжу  до рідної школи, в мене постійно виникає  відчуття, що я  потрапила в якийсь панський маєток з чудовим будинком своєрідної архітектури. І це не даремно, бо моїй школі  вже 106 років. Вона одна із найстаріших забудов нашого міста і має дивовижну історію. Та не можна докладно розповісти історію школи без історії чудового міст,  в якому вона побудована.

Історія міста Звенигородки сягає сивої давнини.

Виникло наше місто ще в часи Київської Русі. За існуючою легендою, воно було розташоване за 3 км від сучасного, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж нібито висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Згідно з легендою, назва міста походить від назви гори Звенигора — Звенигород.

Під час монголо-татарського нашестя місто було вщент зруйноване. Перша згадка про Звенигород  датується 1394 роком. Тоді великий литовський князь Вітовт посадив  у Київському удільному князівстві князя Скиргайла замість свого васала Володимира. На що люди краю вчинили опір литовським загарбникам, і лише силою зброї Скиргайлове військо придушило повстання. Тоді-то Вітовт звелів Скиргайлові «ити ис Киева ко Черькасомь и ко Звенигороду», аби і там встановити свої порядки. Вже сам  факт, що наприкінці 14 століття Звенигород існував як фортеця на межі з диким степом, засвідчує його давність. Цілком можливо, що в давньому місті справді був сторожовий пункт із дзвоном, що бив на сполох, звідки й походить назва.

Існує й ще одна легенда. За часів Київської Русі в знатних родах жінкам давали ім'я „Звенислава”, що означало „слава, що дзвенить”,  „ дзвінка   слава”. Виходячи з цього імені, можна припустити, що назва  „Звенигород” означає — дзвінке (тобто славетне, знане) місто.

1506 року хан Менґлі I Ґерай віддав великому князю Литовському Сигізмунду ці землі. Звенигородський замок, що знаходився на шляху з Брацлава до Києва, часто зазнавав нападів кримських татар, які і зруйнували його. 1545 року, на прохання брацлавських міщан, замок було відбудовано, а в кінці століття біля нього знову заселилося місто, яке придбало стару назву — Звенигородка.

Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 років під проводом Богдана Хмельницького жителі міста повстали й вигнали польську шляхту. У 1648  1667 роках Звенигородка входила до складу Корсунського полку.

За Андрусівським перемир'ям 1667 роках Правобережна Україна лишилась у складі Польщі, і населенню Звенигородки довелося й далі терпіти гноблення з боку польської шляхти. Соціально-економічний гніт доповнювався національно-релігійним. Польська шляхта і католицьке духовенство систематично проводили насильницьку політику ополячення українського народу, що викликало протягом XVIII століття ряд повстань на Правобережній Україні.

1792 року король Станіслав-Август Понятовський затвердив Звенигородці герб і надав статус міста за магдебурзьким правом.

У 1793 році правобережні землі України приєднано до лівобережних у складі Росії.

З 1795 року Звенигородка ввійшля до складу Вознесенського намісництва, а з січня 1798 року стала повітовим містом Київської губернії.

 У зв'язку з включенням Правобережної України у всеросійський ринок почався інтенсивний розвиток Звенигородки. Основна частина населення займалася землеробством, чумацьким промислом та ремісництвом. У місті налічувалося 127 ремісників, із них 33 кравці, 15 кушнірів, 25 шевців, 35 ткачів, 10 ковалів, 3 слюсарі, 6 теслярів, 2 склярі. У місті було 49 лавок, 20 корчем, пошта і  телеграф.

В 30-ті роки ХІХ століття у Звенигородці спорудили міст через річку Гнилий Тікич, відкрили повітову лікарню.

У зв'язку з будівництвом залізниці Одеса–Кишинів у місті з'явилися промислові підприємства : два свічкових заводи, тютюнова фабрика, 14 млинів, а через деякий час до ладу стали ще дві пивоварні та винокурні заводи, кілька цегелень. З 1833 року розпочалися заняття в парафіяльному училищі, де навчалося трохи більше 20 учнів

На початку 1900-х років був  відкритий середній загальноосвітній навчальний заклад – жіноча гімназія під керівництвом Марії Костуркової.

Переважна ж більшість населення була неписьменною,  і 1904 році заможні міщани вирішили відкрити у місті ще одну школу для дітей середнього класу. Організатори вибрали тип навчання учбового закладу – Комерційна школа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2.

ЗВЕНИГОРОДСЬКА КОМЕРЦІЙНА ШКОЛА

 

 

2.1. Заснування Звенигородської комерційної школи

Ініціатором цього будівництва став батьківський комітет, який очолював М.П.Пахлов– купець російського походження, старовір і   чесна людина. Пахлов був дуже відомою і поважною людиною в місті та повіті. До того ж  він мав сина й доньку і особисто був зацікавлений у такій школі. З його легкої руки батьки, що мали синів і були в цьому зацікавлені, внесли на будівництво по 100 рублів кожний. Було засноване відповідне товариство і вибрана Кураторія  школи – „ Попечительна Рада ”. Вона подбала про урядовий дозвіл для відкриття школи, приміщення; запросила педагогічний персонал.

Школа почала свою роботу в найнятому будинку. Він відповідав початковим її вимогам. Були тут чотири просторі класи, два коридори, зручний вхід з боку вулиці, велике подвір'я для рекреаційних цілей. Відразу було створено три класи : підготовчий, перший і другий, в яких навчалося від 100 до 120  учнів. Школа мала добру славу,  учнів ставало дедалі більше і в 1906 році школа перейшла у власне приміщення. А в попередньому, трохи розбудованому, згодом розмістилася Жіноча Гімназія ( на тому місці тепер побудована школа № 1). 

Новий будинок був споруджений спеціально для шкільних цілей. Він був двоповерховий, з ясними широкими коридорами, просторими                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           класними кімнатами, кабінетами, лабораторіями, канцеляріями, бібліотекою та  природничим музеєм. На другому поверсі – великий актовий зал. У тому ж будинку було гарне помешкання для директора  і підвали для господарських цілей. Велика площа оточувала будинок для рекреаційних цілей і майбутнього садка. Школа містилася при головній вулиці – Проспекті, при виїзді з міста, на шляху до села Катеринополя  (Калниболоти), де була залізнична станція Звенигородка, на відстані кількох верст від самого міста.

Площу  дало  місто,  а    будинок,   коштом 80 000 рублів, поставило Товариство – засновник школи. Будівля, як на повітове місто, виглядала величаво.

 

2.2. Статут школи

За статутом, який було затверджено 14 (27) лютого 1904 року, Комерційне училище стало Комерційною хлоп'ячою школою. Школа була  платною ( в молодших класах – 100 рублів, а в старших – 120 рублів річно), мала державні права й була прирівняна до типу реальних шкіл, і влітку 1905 року почався запис учнів до школи.

Семилітня програма складалася із загально-освітніх ( перші 4 роки ) і спеціально–економічних ( наступні 3 роки ) предметів. Це майже дорівнювало першому семестрові Комерційного інституту.

 Згодом кількість учнів побільшувалась, і були введені навіть паралельні класи. Пізніше був ліквідований так званий „ підготовчий клас”.

З-поміж предметів, які вивчали, були :

  • релігія ( православна, католицька, єврейська );
  • математика ( арифметика, алгебра, тригонометрія, початки вищої математики );
  • історія ( стародавня, середньовічна, новітня, російська );
  • мови ( російська, французька, німецька );
  • історія письменства ( загальна і російська );
  • фізика ;
  • хімія ;
  • мистецтво ( красне письмо, рисування, малювання, спів );
  • природознавство ( ботаніка, зоологія, астрономія, геологія, мінералогія, кристалографія );
  • географія ;
  • крамознавство ;
  • економічна географія ;
  • рахівництво ;
  • право ;
  • комерційна арифметика ;
  • фінансові науки ;
  • політична економія ;
  • історія економічних думок .

Як бачимо, перелік предметів вражаючий.

Уроки  проводились по п'ять годин щоденно (в суботу коротше), від ранку. Година складалася з 45 хвилин уроку і 15 хвилин перерви. Усні уроки супроводились письмовими вправами (математика, мови, рахівництво, комерційна арифметика тощо); працею в лабораторіях  (фізика, хімія, крамознавство тощо)    та   по  кабінетах  і   в      музеї  (прородознавство). Час від часу вони доповнювались екскурсіями на природу (особливо в ліс) та на місцеві підприємства (млин, броварня, гарбарня, цукроварня). У той час це був новий тип спеціального середньошкільного закладу, поступовий і наближений до життя більше, ніж загально усталений до того часу, скостенілий тип гімназіяльних шкіл. Загалом у тій застарілій, середньошкільній системі освіти, вже були нововведені реальні школи.     Новозаснована Звенигородська комерційна школа пішла далі по шляху реформи середньошкільної освіти. При такому експериментальному, поступово–навчальному процесі були труднощі з підручниками та виходили з цього становища завдяки компромісу. Для вивчення історії російського письменства користувалися підручником Сіповського, доповнюючи його коментарями вчителя, для вивчення російської історії  – офіційним підручником Єлпатьєвського. У царині  точних наук було краще становища.  Тут вживалися стандартні підручники  (Краєвича для фізики, Менделєєва для хімії і т.д.).

 

2.3. Перші вчителі школи

До успішного навчання спричинилися не тільки програма і спосіб викладення, але й особливий склад педагогічного персоналу в новозаснованій школі. Він складався майже з 15 осіб, з вищою загальною або спеціальною освітою. Тільки дві особи (директор і православний священик) були старші віком, решта з-поміж педагогічного персоналу, це були люди від 30 до 45 літ. Походження вчителів було різноманітне : росіяни, поляки, євреї й українці.

Юрій Федорович Волков (Вовк) – українець, син відомого українського науковця – професора Хведора Кіндратовича Вовка, антрополога, викладав історію загального й російського письменства  українського письменства.

Дмитро Миколайович Сумцов – українського походження, був сином славного харківського професора - етнографа Миколи Сумцова. Він викладав хімію, природознавство, крамознавство та  провадив відповідні вправи. У національному і громадському відношеннях був людиною поступовою, але пасивною, був зайнятий педагогічною працею й родинними клопотами.

Французьку мову спочатку викладав Іван Якимовський, згодом його заступив інший учитель – Станіслав Антонович Кюен, поляк, швейцарського походження. Обидва учителі добре знали свій предмет і вміло його викладали.

Німецької мови навчав латиш Яків Мартинович ван Лідакс. Він ретельно ставився до своїх педагогічних обов'язків і мав близькі взаємини  з учнями.

Математику спочатку викладав Іван Павлович Кас'яненко, українець, родом із Черкас, син звичайного грабаря. Математику знав досконало (мав диплом І ступеня), але не терпів ліберальних порядків у школі і не добувши закінчення шкільного року виїхав до Житомирської гімназії. Замість нього взяли нового вчителя - Йосипа Миколайовича Арела.

Релігію викладали три різні вчителі. Православну – місцевий  протоієрей Петро Платонович Шмигельський, українець, людина старшого віку, дуже шанована в місті людина. Католицьку – місцевий католицький ксьондз  Попель, поляк. Іудаїзм  викладав місцевий рабин. Не зважаючи на батьківське ставлення до дітей усіх цих духівників, учні, незалежно від віросповідання, до викладів релігії ставилися легковажно.

Мистецтво – красне письмо, рисування й малюрання – викладав спочатку мистець-маляр Іван Семенович Макушенко, син селянина з Лисянки. Макушенко був людиною високообдарованою. Але він пробув у школі тільки один рік, після чого переселився до Києва, де викладав у Художній школі. Як маляр він прославився згодом своїми картинами. В школі його замінив Іван Петрович Ємельянцев, з багатої родини старовірів, з Глухова.

Співати дітей учив управитель шкільної канцелярії Ісаак Васильович Оболонський, українець. Пісні були  лише українські. Оболонський був українцем, але в школі того часу розмовляв тільки російською мовою.

З п'ятого класу починалися спеціальні економічно-торговельні предмети. Викладав їх, крім крамознавства, росіянин, абсольвент Економічного відділу Петербурзького політехнічного інституту.  Ця школа давала своїм вихованцям значно кращу підготовку для практичного життя, ніж пересічні гімназії та реальні школи того часу. Її завданням було дати, згідно з вимогами тодішнього часу, зразкову освіту молоді.

Цій школі пощастило на вчителів, високопрофесійних, передових поглядів, молодих за віком.  Стосунки їх з учнями були доброзичливі, товариські.

На чолі школи стояв директор – Яків Михайлович Ковалевський, заслужений педагог із Києва, викладав загальну історію. Його знали як українофіла, хоч він і не афішував своїх громадських і політичних переконань. Отож і школа невдовзі вирізнилась як осередок національного духу в місті. Вчителі поза школою розмовляли українською, належали до гурту інтелігентів-однодумців. До цієї  групи належали також земський лікар Теодор Краснопольський (поляк), мировий суддя Андрій В'язлов (у 1906 році він обирався депутатом  від Звенигородки до І-ї Державної думи, за Центральної Ради – губернський комісар Волині, 1918 році – генеральний суддя, за Гетьманату – міністр юстиції), податковий інспектор Іван Мірний (у 1917 році входив до Центральної Ради, у 1917 році обіймав  посаду  губернського комісара   Київщини, за Гетьманату й Директорії – директор канцелярії міністерства закордонних справ ) та    його    дружина     Зінаїда      Мірна (громадська діячка, з 1937 року член ради Світового союзу українок).

 

 

 

 

2.4. Перші випускники школи

У 1911 року відбувся перший випуск комерційної школи. Учні  отримували після закінчення школи, титул „лічного почотного гражданіна”.                                                                                                                                   На сьогодні  я дізналася лише про кількох випускників першого випуску :

  •         Вовк Юрій Володимирович – художник-графік. Внук професора Ф.Вовка ( емігрував у Чехію ) ;
  • Пищаленко Гаврило Михайлович – учасник Української революції 1917-1920рр., редактор газети „ Звенигородська зоря ”;
  • Ковтуненко Віктор Романович – працював в органах самоврядування Української Народної Республіки (убитий більшовиками ) ;
  • Пахлов Іван Миколайович – активно працював в органах самоврядування Української Народної Республіки (убитий більшовиками);
  • Височанський Павло Федорович – закінчив із золотою медаллю школу,   професор Київського кооперативного інституту (репресований 30-х роках) ;
  • Дашковський Ісаак Климентійович – економіст, історик. Професор. Член Спілки журналістів СРСР. Редагував харківську газету „ Комунар ”(1919). Ректор Комуністичного університету ім. Артема (1922-1925). Делегат ІХ з'їзду РКП(б). В 30-х роках репресований. В 1956 році реабілітований ;
  • Єфімов Володимир - кооперативний діяч, репресований в тридцятих роках ;
  • Биковський Лев Устимович – книгознавець, бібліограф, бібліотекознавець. Народився Лев Устимович 10 квітня 1895 року в селі Вільховець Звенигородського повіту Київської губернії. Його батько був лісником. Після початкової домашньої освіти у 1904 році став учнем реальної школи у Києві. З 1905 по 1912 роки навчався у Звенигородській семирічній комерційній школі і закінчив її зі срібною медаллю. У ті роки він входив до місцевого українського гуртка. У 1912 – 1914 роках здобув вищу освіту на металургійному факультеті Петербурзького політехнічного інституту, брав активну участь у житті української громади північної столиці Росії. Восени 1914 року Биковський перейшов на навчання до Петроградського лісного інституту. У 1915- 1916 роках мобілізований до російської армії де був десятником воєнно-дорожного відділу Міністерства внутрішніх справ. З 1916 по 1918 – обіймав посаду інженера будівельного відділу 5-го Кавказького армійського корпусу.після укладення Брестського миру Л.Биковський повертається на Україну. У 1918-1919 роках навчався у Київському географічному інституті при університеті св. Володимира. Наприкінці 1918 року улаштувався урядовцем у Міністерстві закордонних справ УНР. У 1919 році зблизився з Ю.Меженком – першим теоретиком наукової бібліографії в Україні, що й вплинуло на його подальшу професійну і життєву долю. В 20–х роках емігрував з України і його ім'я на Батьківщині  було заборонене, а книжки і праці опинилися у спецфондах. Його творча спадщина – понад 500 праць, частина з них надрукована і зберігається в архівах України і США. 5 жовтня 1995 року в урочищі Привороття (Черкаська область) встановлено пам'ятний знак Л.Биковському.
  • Дубів Володимир – письменник, емігрував аж до Австралії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3.

  ШКОЛА ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

 

 

 

3.1. Під час революції 1917 року

Серед навчальних закладів Звенигородщини до радянських часів цей займав особливе місце. Його знали далеко за межами повіту.

Після перемоги радянської влади Звенигородську Комерційну школу закрили.

У липні 1917 р. у Звенигородській Комерційній школі відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому калниболотського курінного Семена Гризла  було обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту.

На з’їзді прийнята постанова, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші   18 років. Зверталася увага, що до Вільного козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини. У кінці 1917 — на початку 1918 рр. під його проводом знаходилось до 20000 козаків.

Після поразки першого більшовицького походу в Україну Гризло намагається налагодити зв'язки з Павлом Скоропадським.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління створити нову модель української держави, яка стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.

В другій половині  березня 1918 року в місто вдерлися австро — німецькі війська і в  приміщенні Комерційної школи було утворено казарму для німецьких військ. Під час окупації німецькі військові прорили під центральним входом тунель завдовжки 3 км. Цей тунель з'єднував казарму з комендатурою (вона знаходилась в приміщенні колишнього  військкомату) та резиденцією коменданта (приміщення нинішньої школи № 2).

Незважаючи на жорстокий терор, жителі повіту піднялися на боротьбу проти окупантів, яку очолив Звенигородський кіш Вільного козацтва. В першій половині червня 1918 року розпочалося Звенигородсько-Таращанське повстання, яке в силу різних причин в кінцевому результаті закінчилося поразкою, хоч повстанці заволоділи Звенигородкою.

У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але московського за змістом) вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади.

У 1918 році   Радянською владою   Комерційну школу  було ліквідовано

Після вигнання німецьких окупантів владу деякий час утримували війська Директорії. 4 березня 1919 повітом оволоділи частини більшовицьких військ. Органом відновлення радянської влади став військово-революційний комітет. В квітні 1919 року в приміщенні Комерційної школи відбувся І-й  повітовий з'їзд Рад робітничо-селянських і солдатських депутатів. Та про спокій нова влада могла лише мріяти.

У серпні 1919 року Звенигородку захопили денікінці, які протрималися до грудня. 30 січня 1920 року в місто ввірвалися повстанці отамана Туза, а влітку цього ж року Звенигородка опинилася в руках загону полковника Цвітковського, який підпорядковувався Ю.Тютюннику і  приміщення Коменційної школи знову було зайнято під казарму (на першому поверсі була конюшня, а на другому – розміщувалися солдати ). Його солдати і виявили тунель, який простягався аж до Успенської церкви - теперішньої автостанції  (за архівними даними кінечний вихід з тунелю на території сучасного пляжу на р. Гнилий тікич).  Однак червоноармійці незабаром відбили місто, після чого радянську владу тут було встановлено остаточно. На початку  20 років у приміщенні школи почала існувати Звенигородська   професійно-технічна  школа. У  кінці 20-х років – засновано   школу імені С.М. Кірова і знайдений тунель замуровано.

1922 року почали працювати чавуноливарний, шкіряний заводи, створено артілі промислового характеру: швейну, килимову, трикотажну, шевську, ткацьку. Розпочалося кооперування сільських господарств.

З ліквідацією волостей в 1923 Звенигородка стає центром однойменного району, а з 1927 її віднесено до категорії селищ міського типу. За цей час реконструйовано чавунноливарний завод, значно розширено і механізовано маслозавод, цегельні підприємства, державні млини, промислово-кооперативні артілі.

1938 року Звенигородку було віднесено до категорії міст районного підпорядкування.

Значно розширилася мережа медичних і культурно-освітніх закладів.

 

3.2. В період Великої Вітчизняної війни

Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося шість загальноосвітніх шкіл, в яких  навчалося понад 3000 учнів. З початком   війни навчання в школі було призупинено. В школі розмістився німецький   військовий госпіталь.

29 липня 1941 року фашисти вдерлися в Звенигородку. Розпочалася  окупація та репресії. Тяжким було життя краю під час окупації. Ось як згадував про ці події учень останнього передвоєнного випуску школи полковник у відставці, відомий філокартист  М.С.Забочень (на стіні школи на сьогоднішній день висить меморіальна дошка з його іменем): „Народився я на Україні, в містечку Звенигородка (недалеко від батьківщини Шевченка). У 1941 році закінчив вісім класів, збирався до Київського університету, на філологічний факультет.  Почалася війна, Звенигородка моментально опинилася в окупації.  Німці приписали мене до заводу, який працював на фронт, але в 1943-му, ледь виповнилося 18, вивезли до Німеччини.

 Через невільничий ринок у Бреслау, на якому представники підприємств відбирали для себе «остарбайтерів», я потрапив на вугільну шахту „Барбара” в двадцяти кілометрах від Моравської Острави.  Працювали там у нелюдських умовах, і я разом з двома ровесниками зважився на втечу.

По зрілому роздумі, надія дістатися до батьківщини, від якої чеське місто Кервін відокремлювали 1000 км, була божевіллям, але ми були молоді і наївні.  Ховаючись вдень і пробираючись по дорогах вночі, пройшли за тиждень 80 км, перш ніж були затримані черговим патрулем.  Після короткого розгляду німці заявили, що ми порушили закон рейху і будемо відправлені в концтабір, де повинні працювати «до повної перемоги вермахту». Так я опинився в Освенцімі, звідси на волю можна було потрапити тільки через трубу крематорію. Тут я став просто № 138 708. Але фашистам потрібні були і жваві  невільники для каторжної роботи. Весною 1944 року, в день Шевченківського ювілею, мене  повезли в Бухенвальд, що під Варшавою, ув'язнені будували  в Дорі секретний завод під землею.

Умови були такі, що багато ув'язнених «йшли на проводи», тобто кидалися на дріт високої напруги, який оточував табір.  Смерть була миттєвою. Та мені пощастило, я вижив, пройшовши Освенцим звідки і був звільнений на початку 1945 року радянськими військами».

Забочень Михайло Степанович (1924 -2002) став відомим мистецтвознавцем, колекціонером, популяризатором української поштової листівки. Після визволення із концтабору у 1945 році служив у Червоній Армії, навчався у Київському військовому училищі зв'язку. У 1953–1964  роках навчався в Ленінградській військовій академії. Тривалий час працював у Центрі космічного зв'язку. Він є одним із фундаторів Об'єднання українців в Росії. Будучи великим поціновувачем мистецтва, зібрав унікальну колекцію українських поштових листівок  понад 150 тисяч ). Автор посібника – довідника „ Філокартія ” (1973 ) та унікального альбому – каталога „ Україна у старій листівці ” (2000).

За цей час окупації було вбито 2 127 жителів міста. Під час окупації в приміщення Комерційної школи (нині школа №3) звозили юнаків та дівчат для відправки на каторжні роботи до нацистської Німеччини. В цей тяжкий для звенигородчан час і згадали про підземні тунелі. За допомогою підпілля через цей тунель було врятовано першу партію молоді, яку підготували для відправки.  Та, на жаль, всіх врятувати не вдалося. Нацистський порядок передбачав використання людських та природних ресурсів України і на каторжні роботи до Німеччини з міста і району було відправлено 4 894 юнаків і дівчат. У фондах Звенигородського краєзнавчого музею зберігаються їхні листи, які говорять про ті часи лихоліть:   «Мамо, я вам повідомляю про те, що ваші листи отримала, котрі ви писали за попередні місяці. Мамо, ви пишете мені, що плачете кожну ніч ... », «Таточку, я вже одержала всі листівки, ті що доходять. Я теж знаю, що маю писати лише 15 стрічок. Ви пишете, що якби можна - ви б приїхали. Ох! Де там у воєнний час ...». В цих листах гітлерівці затушовували все те страхіття про яке писали вивезені в неволю діти.

Та після того, як врятували декілька єврейських сімей у 1942 році, про цей тунель дізналися гітлерівці (за  допомоги  гітлерівськаих посіпак – поліцаїв) і в приміщенні школи у 1943 році розмістився гебітскомісаріат. За наказом  гебітскомісара Беккера ці тунелі було підірвано.

 

 

 

 

 

Розділ 4.

ВІДНОВЛЕННЯ РОБОТИ ШКОЛИ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

 

 

 

Окупація тривала до 28 січня 1944 року. Завдяки героїчним зусиллям звенигородчан протягом 1944 року почало відбудовуватись, ставали до ладу підприємства. А з першого вересня 1944 року в місті почали працювати школи.

 

4.1. Випускники і вихованці школи

Отож приміщення Комерційної школи знову зустрічало учнів, але тепер це була середня школа ім. С.М.Кірова. І знову, як в 1905 році, шкільні коридори заполонили дитячі голоси.

1 вересня 1944 рокеу школу очолив заслужений вчитель УРСР Михайло Миколайович Жаков. Він керував школою лише півтора року.

В січні 1946 року наказом обласного управління народної освіти директором школи було призначено Григорія Соломоновича Скалецького, який ще до війни працював завучем школи. Він очолював школу одинадцять  з половиною років. З 1 вересня 1949 року при школі ім. С.М.Кірова було організовано школу-інтернат і Скалецького   по сумісництву було призначено її директором.

З 1 вересня 1957 року директором середньої школи ім. С.М.Кірова було призначено Олексія Тимофійовича Лісовця, який за фахом був вчителем російської мови та літератури. Очолював школу він вісім з половиною років.

В січні 1966 року директором школи стає Василь Костянтинович Руденко, якого було переведено з посади директора міської восьмирічної школи № 1. Він очолював школу два з половиною роки.

В серпні 1968 року директором школи призначають Івана Івановича Демченка вчителя фізики за фахом. Сім наступних років він здійснював керівництво школою, після чого його перевели директором міської школи-інтернату.

З 1 вересня 1975 року  приміщення Комерційної школи зайняла моя школа № 3 (бо школа ім. С.М.Кірова відсвяткувала новосілля в новозбудованому приміщенні). Школу № 3 перевели з приміщення, яке в 1905 році займало чотирикласне училище (на цьому місці тепер збудовано Ощадний Банк ). Директором школи був Іван Петрович Кучеренко (він був призначений директором з 1 вересня 1949 року) за фахом вчитель історії і суспільствознавства. Кучеренко протягом двадцяти років був незамінним директором російської міської школи № 3.

1 вересня 1977 року на посаду директора школи призначили Віру Петрівну Пилипенко, вчительку математики за фахом. Вона чотирнадцять наступних  років здійснювала керівництво школою.

З 1 вересня 1991 року директором школи стає Анатолій Васильович Скляр за фахом вчитель математики. Він очолював школу чотири роки.

З 1 вересня 1995 року директором школи призначили Олександра Васильовича Вовченка, вчителя української мови та літератури за фахом. Протягом шести з половиною наступних років він керував школою.

У квітні 2002 року директором школи стала Олександра Василівна Дубенська, яка за фахом є вчителем математики. Саме вона очолює школу останні дев'ять років.

У післявоєнний період (1948 – 1966 рр.) відбулося 19 випусків, закінчили школу 615 учнів. Із усіх випускників школи станом на вересень 1966 року працювали :

  • Науковцями і викладачами інститутів – 7 чоловік, з них один кандидат наук і шість в аспірантурі ;
  • Один працював першим секретарем райкому партіі у Львівській області ;
  • Інженерами і навчалися в технічних вузах – 129 чоловік ;
  • Вчителями і навчалися в педінститутах – 84 чоловіки ;
  • Агрономами – 5 чоловік ;
  • Юристами – 2 особи ;
  • Фінансово-торговими працівниками з вищою освітою – 3 особи;
  • Журналістами – 1 особа ;
  • Офіцерами Радянської Армії – 16 чоловік, причому 3 з них закінчили військові академії ;
  • Працівниками мистецтва – 9 чоловік ;
  • Закінчили технікуми і інші середні спеціальні учбові заклади і працювали в різних галузях народного господарства – 126 чоловік;
  • З вищою освітою – 149 чоловік.

З 1948 року по 1992 рік Комерційна школа мала статус Звенигородської середньої школи № 3, а з 1992 року стала  Звенигородська школа І-ІІІ ступенів № 3 з поглибленим вивченням іноземної мови. Ініціатором встановлення даного статусу була Людмила Степанівна Ковтуненко, вчитель англійської мови.

У 2004році Звенигородську школу І – ІІІ ступенів №3 з поглиблени вивченням   англійської мови з1 класу  реорганізовано в Звенигородську  спеціалізовану школу І – ІІІ ступенів № 3.

З 1966 року по 2007 рік відбувся 41 випуск, закінчили школу 1799 учнів. Випускник школи Борис Лушпенко був представником Радянського Союзу в ООН.

У 1991 році мою школу закінчив Олександр Андрійович Палій 1974 року народження. О.Палій – український історик, політолог, журналіст. Закінчив Національний університет „ Києво – Могилянська академія ” за спеціальностями „ Політологія ”  та „ Історія ”. Аспірант. Автор понад 200 наукових праць та публікацій.

У 2004 році Звенигородську школу І-III ступенів №3 з поглибленим вивченням англійської мови з І класу реорганізовано в Звенигородську спеціалізовану школу І-III ступенів № 3 (Рішення Звенигородської районної ради Черкаської області №13-3 від 21 квітня 2004 року "Про реорганізацію навчально-виховних закладів району"). У школі навчались:

Юрій Анатолійович Кармазін, депутат Верховної Ради;

Олександр Палій,  історик, політолог, журналіст.

Юрій Анатолійович Кармазін  - 1957 року народження, у 1974 році закінчив школу. Заслужений юрист України, закінчив Одеський університет. З 1980 року працював в органах прокуратури: помічником прокурора району, заступником спецпрокурора, прокурором Приморського  району Одеси, суддею обласного суду. Народний депутат України з 1994 року, Голова Партії захисників Вітчизни.

Олександр Андрійович  Палій  - 1974 року народження, у 1991 році закінчив мою школу. О.Палій – історик, політолог, журналіст. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальностями «Політологія» та «Історія». Кандидат політичних наук. Автор понад 200 наукових праць та публікацій, книг «Ключ до історії України», «Навіщо Україні НАТО», «Історія України».

У 2008 році урочисто відкрито меморіальну дошку колишнього учня нашої школи Михайла Степановича Забоченя  -  видатного філокартистка, завдяки якому увіковічено розвиток і функціонування радянської поштової листівки.

 

4.2. Сьогодення школи

На сьогоднішній день Звенигородська спеціалізована школа І-ІІІ ст. № 3 (з 1 класу – англійська мова, а з п'ятого додається ще й німецька мова) одна з найпрестижніших в районі.

Уже дев'ять років педагогічний колектив школи очолює  Олександра Василівна Дубенська, вона має  звання  "Старший вчитель", нагороджена Почесною грамотою  Міністерства освіти України.

Сьогодні у школі працюють 42 педагогічні працівники, з яких 8 – її випускники. Усі  вчителі  мають вищу освіту. Вища категорія – 5 вчителів, мають звання " Вчитель – методист " - 1, " Старший вчитель" -2, нагороджені Орденом Слави – 1;  І категорія – 25, ІІ категорія – 9.

В школі навчається 362  учні. Для старшокласників запроваджені суспільно–гуманітарний, філологічний, технологічний профілі навчання. Сучасне комп’ютерне оснащення кабінету інформатики. Учні – активні учасники районних та обласних змагань, конкурсів. Школа займає І місце в загальношкільних спартакіадах.

Справжньою гордістю і опорою школи стало молоде, енергійне методоб'єднання вчителів іноземної мови.

Працюючи за новітніми технологіями та створюючи власні методичні програми, вчителі англійської та німецької мов забезпечюють оволодіння учнями мовленнєвими навичками, а щорічні моніторингові дослідження показують. що учні мають високий та достатній рівень з чотирьох видів мовленнєвої діяльності: усне мовлення, аудіювання, письмо, читання. До проведення уроків вчителі підходять максимально творчо, застосовуючи всі можливі наочні та технічні засоби навчання.

Найобдарованіші учні школи щорічно є призерами районних, обласних та Всеукраїнських олімпіад, МАН, FLEX, окремі випускники школи навчаються  у закордонних вузах.

В школі діти мають можливість брати участь у таких гуртках :

  • правовий гурток " Феміда ";
  • краєзнавчий гурток  " Спадщина ";
  • туристський гурток " Обрії ";
  • біологічний гурток " Мальви ";
  • спортивний гурток " Олімпієць ";
  • вокальні гуртки " Чарівність ", " Дзвіночок ";
  • естетичні " Поетична світлиця ",  " Умілі руки ";
  • театральний " Куліси ".
  • психологічний "Фенікс".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

 

 

Для того, щоб знищити народ, першою вбивається його пам'ять. Один з лідерів фашистської Німеччини Геббельс стверджував, що варто позбавити одне покоління знань про історію – і народ перетвориться на натовп, з яким можна робити все, що завгодно.

Відомий український педагог, міністр освіти в уряді УНР, доктор соціології Празького університету Ничипір Григоріїв   майже 90 років тому так писав в одній зі своїх праць : " Людина лише тоді стає активним членом нації, коли досконало знає, хто вона й з якого роду, коли дійсно знає свій народ, знає його історичну долю…".

Історія України починається з історії роду, регіону, шанобливого ставлення до історії рідного краю, бажання досліджувати її й берегти пам'ять про неї.

Вирішенню цих завдань сприяє науково – популярна  література, публікації преси, фотоматеріали та використання  краєзнавчого матеріалу. Вивчаючи матеріали про історію своєї школи, я зрозуміла, що час неповторно крокує вперед. Єдиною назавжди залишається наша земля, земля наших батьків. Вона несе в собі з прадавніх часів і любов, і печаль, і смуток, і радість перемог, і біль поразок. Вона пам'ятає все, і живе, і ще довго житиме.

Для нас давно  настав час " збирати каміння ", повертати власний історичний спадок. Я вважаю, що кожна людина повинна любити рідний край,  знати і вивчати його історію. Своєю роботою я хотіла встановити зв'язок минулого, сучасного і майбутнього.

Моя школа, як і сто років тому, є  другою домівкою для дітей. І це справді так. Адже саме тут ми проводимо велику частину свого життя. Сюди ми приходимо малюками, крок за кроком просуваємось сходинками, які ведуть у світ чарівного, прекрасного – у країну Знань. Саме в школі ми навчилися писати, читати, рахувати, ми навчилися жити.

Тут проходить наше дитинство і юність. Тут діти вчаться дружбі і взаєморозумінню, самоповазі і відвертості, тут відкриваються їх душі й серця для першого кохання... І хоча час минає, ніхто з нас не пожалкує цих чудових навчальних років.

         Тому і не дивно, що шкільні роки залишають найяскравіші, хвилюючі спогади, надихаючи до творчості... Адже з першого класу вчителі намагалися прищепити нам не тільки знання з різноманітних наук, а й частину своєї душі. Вони вкладали в наші душі добро, ласку, справедливість, чесність, розум. І гадаю їх старання не були марними.

         В школі минула велика частина нашого життя.   У нашій другій домівці ми знайомилися з друзями і сварилися з ними, раділи, отримували п'ятірку за відповідь, і сумували через двійку. В стінах школи ми навчилися думати, висловлювати свої почуття, навчилися помилятися і виправляти ці помилки. Саме тут ми виховували свою силу волі, терпіння, мужність. І ось ми вже не діти, а дорослі люди, перед якими стоїть важливий вибір свого майбутнього. Незабаром пролунає останній дзвоник і шкільне життя залишиться позаду. Та кожен з теплотою і любов’ю буде згадувати про найкращі шкільні дні, сповнені радістю і щастям. І як би не склалися наші долі, куди б не розвели життєві шляхи, ми завжди будемо пам’ятати своїх однокласників, учителів, свій клас, свою рідну школу.

Під час написання цієї наукової роботи я зрозуміла, що історична подія буває завершеною не тоді, коли вона відбулася, а лише після того, як вона стає надбанням нащадків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЖЕРЕЛА

 

 

  1. Биковський Л. Звенигородська Комерційна Школа (Спогади з 1905-1912).  – Вінніпег–Денвер, 1965.
  2. Забочень М. Україна у старій листівці. – К., 2000.
  3. Історія міст і сіл УРСР: Черкаська область. – К., 1972.
  4. Кримский Е. Киевской губернии город Звенигородка и его соборный храм. – Звенигородка., 1914.
  5. Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини. – К., 1993.
  6. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів. – К., 1969.
  7. Полное собрание руских летописей. – Т.17. – Спб., 1907р.
  8. Похилевич Л. Сказания о населенных масностях Киевской губернии. –К., 1864.
  9. Хоменко В. Звенигородщина: Словник-довідник. – Черкаси, 2008.
  10. Талько-Гринцевич Ю.Отсання Звенигородська старостиха (польск.). – Краків, 1888.
  11. Лячинський С. Вулиці рідного міста. – Шевченків край. – 1989-1993.
  12. Листи остарбайтерів (Фонди Звенигородського краєзнавчого музею).
  13. Спогади випускників школи (Архів автора).

 

 

 

 

 

doc
Додано
30 серпня 2018
Переглядів
242
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку