23 липня о 18:00Вебінар: STEM-освіта без гендерних стереотипів – запорука успішного майбутнього школярів

Збірка спогадів про Другу світову війну "Війна очима дитини"

Про матеріал

Краєзнавче дослідження гуртка "Спадщина" "Війна очима дитини" в якому містяться спогади дітей які стали очевидцями Другої світової війни ілюстровані фотографіями та тематичними дитячими малюнками

Перегляд файлу

ВІЙНА ОЧИМА МОЄЇ МАЛЕНЬКОЇ БАБУСІF:\DCIM\101OLYMP\P2050068.JPG

Наша пам’ять про Другу світову війну з роками стає все більш вагомою. Ця війна, яка тривала більше однієї тисячі чотирьохсот днів і ночей, була тяжким випробуванням для крани. Здійснивши віроломний напад на СРСР, Адольф Гітлер розрахував здійснити свої звірячі задуми – загарбати країну, а народ перетворити на рабів. Це була визвольна війна народу, метою якої було захистити незалежність Батьківщини.

Жук Віталій: «Не обминуло чорне крило війни і мій рід. Коли почалася війна моїй бабусі Броварник Тамарі Миколаївні було лише два роки. Її батько тільки закінчив військове училище за фахом льотчика і відразу ж був відправлений на фронт. Багато йому випало випробувань, був і поранений, але після повернення говорив, що його врятувало дитяче фото моєї бабусі, яке було разом з ним всю війну у кишені його гімнастерки.

.

Також пішов на захист країни і мій прапрадідусь по мамі Рубльов Андрій Іларіонович, якому на той час було 45 років, а з ним пішли і його сини Олексій і Микола, яким не виповнилося і 17 років. Вони пройшли майже всю війну, зазнали стільки випробувань… але, на жаль, загинули перед самою перемогою. Олексій віддав своє життя за визволення Варшави, де і похований. А на Миколу моя прапрабабуся отримала «трикутник», де повідомлялося, що він загинув на початку 1945 року. Загинув героєм і мій прапрадідусь Рубльов Андрій Іларіонович – керівник партизанського загону на Сумщині. Коли його схопили фашисти, вони вирізали йому на грудях номер партійного білету, зв’язали колючим дротом, прив’язали до коня і волочили шляхом, попереджаючи, що так буде з кожним партизаном, і вкинули в криницю. За таку героїчну боротьбу і смерть він удостоєний звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Я пишаюся своїм героїчним родом. Будьмо патріотами своєї країни! Згадаймо слова нашого земляка поета В.Симоненка: «Можна все на світі вибирати, сину, вибирати не можна тільки Батьківщину…»

C:\Users\SuperIra\AppData\Local\Temp\FineReader11\media\image1.jpegМайборода Анастасія: «Диво-спогад лине до мене. Немає вже моєї бабусі, але її очі, обличчя, ніжна і тиха розмова і зараз бентежать мою душу. З усмішкою щастя на устах, усім своїм виглядом випромінюючи радість, зустрічала вона мене біля свого дому. Війна для моєї бабусі, Ганни Іванівни, розпочалася коли їй не було і шістнадцяти років. В селі, де жили її батьки, йшли облави на молодих людей – їх вивозили товарними вагонами до Німеччини на примусові роботи. Прийшли два німці з поліцаєм і в двір до моєї бабусі. Селом вже прокотилася чутка, що забирають молодь до Німеччини, і мама бабусі вже заховала свою дитину на горищі під копицею сіна. Все обшукавши, фашисти полізли і на горище. Вони гострим штиком гвинтівки проколювали сіно – шукали. Бабуся від жаху знепритомніла, але вони її не знайшли. Потім бабуся Ганна згадувала, що лезо гвинтівки пройшло поряд з її лицем, не зачепивши. В її спогадах особливо викарбувалися голодні діти. Щовесни, коли останні морози змагалися з грязюкою на вулиці, всі люди метушилися, не знаючи що робити, де знайти їжу. Всі оселі були бідними, пограбованими і в кожній по троє і більше дітей. Батьки, щоб їхні діти не вмерли страшною смертю від голоду, ходили по полях, відшукуючи бодай гнилу картоплину чи буряк, а німці в цей час розкошували на наших землях.

У моїх спогадах бабуся і зараз жива. Я бачу її усміхнені сірі очі, такою я буду пам’ятати її завжди».

Томіленко Владислав: «Війна почалася 22 червня 1941 року. Фашисти безжально руйнували міста і села. На осінь 1941 року німецькі війська повністю окупували Україну. Вони грабували нашу землю, вивозили молодь до Німеччини.  Через село Новоселицю, де проживала моя бабуся Лідія, проходила залізниця, якою ешелонами перевозили поранених радянських солдат. Одного разу потяг зупинився, і всі жителі села понесли пораненим бійцям їжу. Моя бабуся також у цьому допомагала. Їй тоді було всього тринадцять років. Одного дня, коли потяг з пораненими знову зупинився і селяни кинулися до нього з їжею, зявилися фашистські літаки. На ешелони та людей полетіли бомби, багато було убитих і поранених, ті, хто встиг втекти, заховалися в лісосмузі. Моя бабуся навчалася в Новоселицькій середній школі. Одного весняного ранку жителів села почали зганяти на подвіря школи. Там фашисти влаштували показову розправу над партизанами, євреями і комуністами. Німці примусили полонених викопати глибоку могилу. Установивши кулемет на вікні школи, вони по черзі розстрілювали нещасних і скидали в цю глибоку яму. На це все примушували дивитися жителів села. Ще три доби було чути з того місця людський стогін, і земля на тому місці ворушилася. На все життя моя бабуся Лідія зберегла ненависть до фашистів».

C:\Users\SuperIra\Desktop\P3080088.JPGПотужня Аліна: «22 червня 1941 рік. Цій даті судилося стати чорним днем історії нашого народу: почалася війна, яку справедливо нарекли Великою Вітчизняною. І тривала вона довгі-предовгі чотири роки. Свідком цієї війни на Звенигородщині стала моя прабабуся, Саєнко Ганна Василівна, яка народилася 20 листопада 1924 року в селі Чижівці Звенигородського району. Коли розпочалася війна, бабуся з батьками мешкала в Звенигородці. 29 липня фашисти окупували наше місто, і разом з їхнім зловісним «новим порядком» прийшли голод, насильство, розстріли. За закликом партії всі мешканці міста ставали на боротьбу з ворогом. Активну участь в ній брали юнаки і дівчата Звенигородщини. Бабуся розповідала, як один комсомолець з допомогою електрика млинзаводу відремонтували старий радіоприймач, по якому слухали повідомлення Радінформбюро. Моя бабуся входила до складу однієї з підпільних груп. Її група розклеювала листівки, перерізала телефонні дроти, повідомляла людям правду про події на фронті. Багато молоді Звенигородщини було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Деякі молоді люди калічили себе, щоб не працювати на німців.

Одного разу, щоб не вмерти з голоду, бабуся з батьками пішла в село Кобиляки поміняти одежу на харчі. Коли вони поверталися додому, їх зупинили поліцаї, побили і забрали всі продукти. Бабуся зненавиділа фашистів і зрадників ще більше.

За роки війни не повернулося з фронтів 825 жителів нашого міста. На війні загинуло і троє чоловіків із моєї родини. Мій прадідусь був тяжко поранений в голову. Щоб не допустити більше війни, ми завжди повинні пам’ятати про героїчний подвиг нашого народу!»

Когут Анна: «Свідком Великої Вітчизняної війни була моя бабуся Жукова Галина Миколаївна. Коли фашисти вступили до Звенигородки, два німецьких танки розташувалися на вулиці, де проживала бабуся Галя. Хатина у бабусі була стара, вкрита соломою, тому німці не захотіли оселитися в ній. Але прийшли до батьків – забрали сковорідку. Бабусині батьки побоялися жити на вулиці, де стояли танки і переїхали до родичів на другий кінець міста. У цій родині було багато таких же маленьких дітей, як бабуся. Одного разу до них прийшли фашисти за батьками, а діти сказали, що вони вже пішли до німців на роботу, хоча ті переховувалися на горищі. Коли Радянська армія звільнила наше місто, бабуся з батьками повернулася до рідної хати, у якій німці зняли тільки двері. Червоноармійці поселилися з ними, і бійці часто пригощали маленьку Галинку печивом».

Тітаренко Тетяна: «Про ті страшні події, які відбувалися під час Великої Вітчизняної війни мені розповіли бабуся з дідусем. А мова йшла про мого прадіда – батька моєї бабусі. Цією невеликою розповіддю хочу і я поділитися.

Мій прадід – Токовий Явтух Аврамович народився у квітні місяці 1917 року. У сімї було шестеро дітей. В 1933 році під час голодомору його мати померла від голоду, а його забрали люди на економію в Хлипнівку. Там він працював кучером, возив головного бухгалтера за це він отримував їжу і так йому вдалося вижити. В 1934 році дідусь пішов учитися в Смілу на тракториста. Як закінчив школу трактористів, працював у Тарасівці на тракторі.

В 1937 році пішов служити до лав Радянської армії. Його частина знаходилась під Ленінградом (сучасним Санкт-Петербургом). Коли почалася Велика Вітчизняна війна, він з перших днів опинився на фронті. Дідусь часто розповідав про ті страшні воєнні дні. Київ фашисти нещадно бомбили, але по пам’ятнику Шевченку чомусь не стріляли, тому солдати ховалися за ним. Я вважаю, що це ще раз доводить, що весь світ знає і поважає нашого славного поета, навіть такі нелюді, як фашисти. Тут же, під Києвом, мій прадід Явтух разом з групою солдат потрапив у німецький полон. Потім їх перевезли в польовий концтабір. Цей концтабір знаходився під відкритим небом, обгороджений колючим дротом.

Одного разу він зі своїм товаришем утік з цього табору. Вдень вони переховувалися у полі. Одного дня вони почули, що гавкають собаки – це були фашисти, які здоганяли червоноармійців. Від німецьких вівчарок заховатися було неможливо. Фашисти їх наздогнали і знову повернули в табір. Потім полонених погрузили в товарні вагони і відправили до Німеччини, в концтабір Маутхаузен. А там було – пекло. Полонені жили в бараках. Періодично із чотирьох бараків людей зганяли у три, а в порожньому казали роблять дезінфекцію. І коли людям не було де лягти. І коли деяким полоненим не було де лягти (всі нари були зайняті), фашисти виводили їх у двір, де стояли корита з водою. Один німець брав полоненого й топив у воді, а коли нещасний підіймав голову, його били по голові доки не вб’ють. А потім відвозили в крематорій палити. Їсти давали малої – хліб з устюками та якусь юшку. На території концтабору лежали кучі вугілля. І в них потрапляло незатверділе буре вугілля. Полонені його розгрібали і їли. А німці їх за це били нагайками і сміялися. Фашисти людей не щадили, як хотіли так і знущалися.

В таборі була глибочезна каменоломня. Полонені носили звідти камінці нагору. Фашисти змушували брати найбільші камені. Якщо хтось брав малий камінець, то його били нагайкою. А коли у людини не було сили піднятися нагору, то її розстрілювали. Багато людей не доходили, тому, що були дуже виснажені голодом, холодом, тяжкою працею.

C:\Users\SuperIra\Desktop\P3080089.JPGВ Німеччині під землею були заводи, на яких виготовляли запчастини до літаків. І після каменоломні, так як мій прадід Явтух був трактористом і шофером, то його відібрали на такий підземний завод працювати. Там фашисти також знущалися над полоненими-робітниками. Завод був дуже великим – туди заїжджав потяг з вагонами. Полонених в завод на роботу гнали тунелем, по якому ходили потяги. Коли у тунелі стояв потяг, там поряд можна було пройти лише одній людині. То фашисти оголошували хибну тривогу і всім робітникам потрібно було обов’язково кидати свої робочі місця – штольні, й бігти із тунелю надвір. Моєму прадіду вдавалося вибігти, тому що він працював у другій штольні, ближчій до виходу. Із штолень, що були розміщені далі, робітникам вибігти було дуже важко. Адже вони були немічні і голодні. По шпалах було важко бігти, коли хтось один падав, то на нього падала решта полонених, а окупанти били їх металевими прутами по голові, добиваючи. Залишитися у штольні також не можна було, тому що розстрілювали. Коли хибна тривога закінчувалася, потяг від’їжджав і під’їжджала вагонетка, в яку скидали тіла вбитих і везли в крематорій палити.

Коли наші союзники відкрили другий фронт, тон полонені зрозуміли, що щось відбувається. Фашисти перестали їх бити, почали краще годувати. Незабаром американські солдати їх визволили. Коли американці передали наших військовополонених Радянській армії, то їх знову було відправлено на фронт. Мій прадід дійшов до Чехословаччини. Повернувся додому в 1947 році.

Потім працював трактористом в селі Тарасівці до самої пенсі. Він прожив достойне і героїчне життя. І ним будуть пишатися усі наступні покоління моєї родини».

Педоренко Тетяна: «Моя сусідка, Трояченко Євгенія Миколаївна 1931 року народження, ділилася зі мною спогадами про ту страшну війну.

Коли розпочалася війна баба Женя закінчила перший клас. Вона згадує, що всіх молодих чоловіків мобілізували до лав Радянської армії. В місті залишилися жінки, літні люди і діти. І коли в Звенигородку увійшли фашисти, вони відразу заарештував євреїв: старих, жінок і дітей. Забрали їх у старий корівник, який охороняли німецькі солдати. Діти просили у батьків картоплю, шматочки хліба і носили полоненим, кидали їм через огорожу, хоч німці і відганяли дітей. Через кілька днів фашисти вивезли тих людей до лісу і городяни чули як лунали постріли. Старі люди розповідали, що кілька днів там, де розстріляли полонених, ворушилася земля.

Та настав час, коли наші війська пішли в наступ. На лівому березі Гнилого Тікича був млин, фашисти використали його для оборони. Люди, які жили поряд, забирали дітей і переховувалися в селах тому, що німці постійно стріляли з гармат. На правому березі знаходилися кузні, там німці підбили радянський танк і в ньому загинув танкіст. Старші діти і жінки допомагали нашим солдатам. Вони підносили набої, снаряди, допомагали пораненим. З лівого боку Тікича від Корсуня теж наступали радянські війська. І от Перший і Другий Українські фронти взяли в кільце фашистів і знищили їх. Потім повністю звільнили наше місто від окупантів. Для звенигородчан це було велике свято, яке з нетерпінням чекали усі роки війни.

На місці, де зєдналися радянські війська, знаходиться монумент на п’єдесталі якого стоїть справжній танк. А місце, де під час боїв був похований танкіст, в наступні роки перетворили на Пагорб Слави, на плитах якого увічнені імена воїнів, які загинули захищаючи рідну землю від фашистів. У день Перемоги жителі міста з квітами вшановують пам’ять про героїв, лунають салюти».

Чередник Вікторія записала свідчення про воєнні роки свого дідуся Чередника Івана Зотовича, 1935 року народження: «…Коли почалася війна, я жив сам із матірю. Батько жив в іншій сімї, його забрали в трудову армію. Ми з мамою тримали господарство: корову, поросят, курей. На той час школа, яка була в нашому селі, була зачинена. Потім в ній тримали німецьких полонених. Я кожного дня ходив на поле пасти корову. Взагалі під час війни моя родина не голодувала, кожного дня знаходили що поїсти і в хаті було тепло. Топили тим, що потрапляло під руки. А також порохом, тому що ним було дуже добре розпалювати. Навколо міста і в селах було дуже багато мін. Ми, маленькі діти, розбирали їх, забирали порох, яким і розпалювали. Траплялося дуже багато нещасних випадків, деякі я бачив на власні очі, коли міни підривалися і діти гинули або ставали каліками. Я бачив як підбиті радянські літаки падали, розбивалися на полях. Завжди було чутно свистіння куль, вибухи гранат і мін.

В нашому селі не було боїв, але часто проходили фашисти з військовополоненими. І я згадую випадок, коли одним з полонених, сказавши, що іде напитися води, втік. Всі полякалися, думали, що німці будуть робити облави, але нічого не було. Пізніше я бачив утікача, його заховали хтось із місцевих.

Фашисти часто ходили по хатах. Пам’ятаю, зайдуть десь по шестеро чоловік з перекладачем і почнуть щось шукати, розкривати скрині. Але так нічого цінного і не знайшли. Правда, як вдається їм спіймати курку, то заберуть, а як ні, то так і йдуть. Бувало, що заходили й наші солдати переночувати. І співали, і грали, а в цей час інші забирали нашу худобу…»

Кармазін Ігор: «По сусідству біля мене живе бабуся Лагода Надія Мефодіївна, яка народилася 28 травня 1925 р. Я часто буваю у неї в гостях, і вона мені розказувала як пережила війну.

Коли почалась Велика Вітчизняна війна вона навчалася в Козачанському технікумі, їй тоді було шістнадцять років. Жила вона в селі Козацьке, з батьками і старшим братом. Батьки в той час працювали в селі на фермі. Коли прийшли німці в село то вони взяли під свій контроль усі колгоспи і заводи. А молодих дівчат і хлопців забирали в Германію на роботу. Тому батьки її переховували, щоб не забрали. На той час вона була вже посватана і її хлопець пішов на фронт разом з її старшим братом. Довго переховуючись, її все таки знайшли і тримали в Звенигородській тюрмі, мали відправити до Германії. Але не відправили, тому що на той час вона була вагітна. Тому німці оставили її тут і направили працювати на беркетну фабрику в Ватутіне. Було холодно і голодно не було в що вдітись і взутись. Вона була одягнена в ситцеве платтячко і куфайчинку, а ноги були босі. Баба Надя розповідала, що й серед німців були хороші люди. Одного разу коли вона носила беркет боса, і в неї так потріскались п’яти, що з них текла кров. Побачивши це, німецький офіцер  сказав, що вона не може працювати, хай іде на кухню. Там вона так і працювала до тих пір, поки не прийшла пора народжувати. І той німець відпустив її додому. Повернувшись в село Козацьке до батьків, вона родила хлопчика, якого назвала Сергієм і дізналася, що її старшого брата вбили на фронті.

Через пів року, коли підріс син, вона пішла працювати на ферму у селі. Доїла корів, кормила і вичищала від них. А з приходом весни не було чим орати поля. Тоді їй приходилося запрягати в плуг навіть корів. Їй було дуже важко тому, що вона була дуже маленька і худенька і приходилося орати босяком. Так вона і прожила до кінця війни з батьками в селі. Поки чоловік не повернувся з фронту, який був нагородженим орденом Червоної Зірки та багатьма медалями і відзнаками Радянського Союзу».

C:\Users\SuperIra\Desktop\P3080092.JPGC:\Users\SuperIra\Desktop\123.pngСидорова Яна: «Велика Вітчизняна війна у серцях кожного учасника залишила тяжкі спогади. З однієї сторони згадувати про неї легко, з іншої – дуже тяжко. В спогадах Анастасії Григорівни Бронзі про дитинство і юність є і радість і туга. Дитинство баби Насті минуло в Яблуневі. В 1939 році вона одержала диплом Канівської медичної школи і за направленням поїхала працювати в Казахстан. Швидко минули два роки, які потрібно було відпрацювати після медшколи. Уже зібралася їхати додому, але тут у життя увірвалася війна. Медсестру Бронзу мобілізують до армії і посилають на Схід. Довгі чотири роки військової служби.  Жили в казармах, постійні тривоги, нічні роботи на розвантажуванні і все це робили молоді дівчата. З військової служби Анастасія Григорівна звільнилася наприкінці 1945 року. А вже з 1946 року почалася її робота в місцевій лікарні. За хоробрість, стійкість і мужність, виявлених в боротьбі з фашистами у Великій Вітчизняній війні, Анастасія Григорівна Бронзя була нагороджена орденом Великої Вітчизняної війни, а також шістьма медалями».

Вечірко Катерина: «Мій прадідусь Меленний Мина Йосипович розповідати про війну не любить, але деякими спогадами зі мною поділився.

C:\Users\SuperIra\AppData\Local\Temp\FineReader11\media\image1.jpegДо війни він жив у селі Вільхівець Звенигородського району. Після семирічної школи вчився в ФЗУ, де безкоштовно годували і видавали одяг. Його батьки були дуже бідними. Батько Йосип працював на цукровому заводі, а мати Мотря в колгоспі. Праця була важкою, оплата дуже низка, а в сімї семеро дітей. Дід Йосип любив працювати з металом, машинами, тому закінчив ФЗУ по спеціальності слюсар і з гордістю вважав себе робітником, працюючи на цукровому заводі. Та над нашою країною прокотилися війна. В дідусеве мирне село увірвалися загони фашистських мотоциклістів. Солдатом дід Йосип став у вісімнадцять років, в армійський стрій попав через Звенигородський військомат. В лавах Червоної армії він був піхотинцем. В його роті були бійці всіх радянських національностей. Солдатську науку Мина Йосипович-рядовий починав з азів: стройова, вогнева, тактика. Це було недалеко від фронту на Кіровоградщині. Командиром роти був старший лейтенант Грязнов з Новосибірська. Вони вивчали автомат ППШ, карабін, гвинтівку, як правильно кидати гранату, обстрілювати літаки. Передова лінія фронту була за декілька кілометрів. А потім був перший бій біля села Мала Миколаївка, в якому понесли перші втрати. Загинули його товариші Євген Сторчаков та Михайло Мірошніченко. Червона армія відступала з боями, німці кожен населений пункт брали з боями. Його рота входила в 41-ий стрілковий полк і разом з 36 і 38-им полками входили в 14 гвардійську стрілкову дивізію, яка займала оборону на річці Сіверський Донець в районі Старого Солтова. Там дідусь отримав перше поранення в груди, і його нагородили медаллю «За Відвагу». Три місяці лікування в госпіталі Саратова і продовження служби в запасному моторизованому полку, який був направлений на фронт під Курськ. Його полк отримав в Ленінграді нові танки КВ, де Мина Йосипович був стрілком і брав участь у боях під Прохорівкою. В цьому бою була розгромлена танкова група німців, і розпочався великий наступ. Вдруге дідуся було поранено в Польщі під містом Дембіца. Війну він закінчив у Берліні в 1945 році, демобілізувався. Приїхав у рідне село Вільхівець і до пенсії трудився на цукровому заводі. За героїзм у роки війни отримав багато нагород, в тому числі ордени «Червоної зірки» і «Слави». А за добросовісну працю був нагороджений орденами «Знак пошани» та «Трудового червоного прапора».

Добровольська Анастасія: «Нажаль, у мене не залишилося прабабусь і прадідусів, тому деякі моменти з життя моїх предків під час Другої Світової Війни мені розповідала моя бабуся Ступник Віра Панасівна про свого батька – партизана Ступника Максима Максимовича. Свою розповідь вона почала з таких слів:

- То були важкі часи...

22 червня 1941 року почалася Друга Світова Війна. Війська фашистів зненацька напали на Радянський Союз, в цьому й була їхня перевага. На своєму шляху вони знищували міста, села. Вся країна стогнала від вишуканих звірств цих нелюдів. їхньою метою було не просто знищити наш народ, а й побороти наш патріотичний дух, вбити в людях внутрішню віру в самих себе.

На захист своєї Батьківщини ставали всі: старі, зовсім малі і навіть діти. Твій прадід на той час був двадцятирічним юнаком. Перевагою наших воїнів було те, що вони добре знали місцевість і могли в будь-який час нанести неочікуваного удару ворогу. Так формувалися цілі загони партизанів. Твій прадід також був партизаном. Саме через його рідне село лежала дорога до міста Корсунь-Шевченків, де відбувалася велика битва. Там згрупувалася велика численність фашистів. Нашим фронтам потрібно було зімкнутися в кільце, щоб вдало надати удару і повністю знищити їх.

Партизани мали велике значення у цій битві. Адже саме вони могли роздобувати цінну інформацію про ворога. Для цього вони годинами сиділи у засідках та чатували вдалого моменту, аби затримати полоненого «язика».

В часи війни «язиком» називали взятого в полон німця, від якого отримували інформацію про розташування та боєздатність ворожих сил. На рахунку твого прадіда десятки «язиків».

Для всіх то були тяжкі часи... Але крок за кроком, відвойовуючи кожний клаптик рідної землі, наші війська наближалися до перемоги.

9 травня 1945 року була проголошена остаточна перемога над фашистською Німеччиною.

Минали роки мирного життя, поступово відбудувалася післявоєнна розруха. Але час від часу, спогади про ту страшну війну повертали прадіда в минуле. Його скроні вже давно покрила сивина, та все одно під час розповідей на очі наверталися сльози і починали боліти старі рани.

Прадіда вже давно немає, але його діти, онуки та правнуки бережуть пам’ять про цю людину-героя. Адже їм в спадок залишився святковий костюм весь в орденах і медалях та чисте, безхмарне небо над головою».

C:\Users\SuperIra\Desktop\фото.tifІванченко Олександр: «Моя бабуся, Марія Прокопівна, народилася в селі Вільхівець Звенигородського району в 1926 року. Моїй бабусі в вересні виповниться 87 років. Її дитинство пройшло в передвоєнні роки. Коли померла бабусина мама, залишився батько з трьома маленькими дітьми. Це були дуже важкі часи перед війною. Батько одружився в друге і його забрали на війну. Бабуся розповідала, як тяжко вони пережили голод. А ще тяжче було жити без матері із мачухою. Та настала Велика Вітчизняна війна. Ця страшна трагедія почалася 22 червня 1941, коли передранкову тишу перервали гуркіт танків, літаків німецьких загарбників. Велика Вітчизняна Війна ­ це величезна страшенна рана в людських серцях. Це була найбільша війна за всю історію людства. Величезна кількість людей загинуло в цій війні. Жахливо подумати, що в цій трагедії брали участь наші однолітки діти тринадцяти-чотирнадцяти років. Люди віддавали свої життя за долю своєї Батьківщини, за своїх товаришів. Навіть містах, які вистояли весь натиск гітлерівської армії, присвоїли звання героїв. Дуже багато витерпів народ у ці чотири страшенних роки.

Горе війни заглянуло в кожну сім’ю. Не обминуло це нещастя і бабусину оселю. Повідомлення про смерть батька принесли в ранці, коли ще діти спали. Діти прокинулися від плачу матері, у якої на руках була погана звістка і ще одне мале дитя.

Коли бабусі виповнилось 15 років, її, як і багатьох інших дівчат, забрали до Германії на роботу. Бабуся розповідала, як їх погрузили у товарні вагони. Молодих дівчат було стільки, що не було навіть де сісти, не говорячи про те, щоб лягти поспати. Тих дівчат, що бажали втекти на зупинках, розстрілювали з кулеметів та автоматів. Потяг приїхав до пункту призначення в Германії, і молодь розприділили по містах і селах. Бабуся потрапила в місто Магдебург до фрау Акман. Це була жінка великого воєначальника. Дітей у них не було. Крім бабусі було ще 3 хлопці невільники: один з Росії, другий з Югославії, третій з Польщі. Фрау Акман була доброю жінкою, вона не знущалася з невільників. Навіть обідати фрау Акман, бабуся та хлопці сідали з один стіл. Господарство було велике: корови, коні, поля, кури, садки. Вся домашня робота лежала на бабусі. Бабуся розповідала, що зимою і літом вона спала на горищі, але холодно не було, тому що лежала вона на перині і вкривалася периною. Ще дуже добре бабусі запам’яталося, те як на вихідні,свята бабуся збирала корзинку з яйцями, картоплею, салом і передавала невільникам, які працювали на заводі недалеко від будинку фрау Акман. В той час на заводі був велика нестача в їжі. Корзинку бабуся передавала хлопцям, які тайком відносили на завод, і жодного разу фрау Акман не запідозрила їх в крадіжці. Через 3 з половиною років роботи в неволі настав День Перемоги 9 травня. Всі почали збиратися хто додому, а хто в іншу державу. Моя бабуся вирішила вернутися на Батьківщину і тільки на Батьківщину. Фрау дала коней із возом і сказала щоб вони брали що хотіли. Бабуся взяла дві валізи: одна з одягом і взуттям, а інша з їжею. І знову почався важка дорога додому. До вокзалу вони добралися на конях, а потім пересіли на дах потяга і так їхали до границі з Україною, так як місць в середині потяга не було. На невеликих зупинках бандити закидали крюки на верх вагона і стягували чи валізи чи людей. Так що до дому бабуся добралась без валіз, знесилена та голодна. Це була велика радість повернутися до дому, але там її чекали, так як і всіх людей післявоєнна розруха, голодні села та міста. Знову почався голод, але бабуся пережила це страшне лихо. На бабусину долю випало багато страждань від війни (1941-1945), і голоду до війни і після війни. Пізніше бабуся вийшла заміж, народила дітей. Тепер вона щаслива своїми внуками. Я бабусю дуже шаную, поважаю і бажаю їй ще довгих років життя і міцного здоров’я».

Петушков Дмитро: «Мою прабабусю звати Калюжна Катерина Федорівна. Народилася в 1936 році у місті Катеринополі. Вона розповідає, що на той час коли у Катеринополі була війна їй було лише 5 років. Німці, коли заходили в хати брали щось схоже на паяльну лампу, запалювали її і проводити біля ніг, щоб підпалити юбку, або якесь вбрання. Були й «добрі» німці, вони говорили, що непотрібно цього робити. Серед них були й такі, що давали цукерки, щось дарували. Моїй прабабусі подарували губну гармошку. У сім'ї було 4 дитини: Гриша (1922 р.н.), Аня (1924 р.н.), Антон(1930 р.н.) та моя прабабуся Катя (1936 р.н). В села почало ходити більше німців. Вони забрали корову й спалили дім. Також вони дуже сильно били маленьких дітей, які плакали. В ці часи Явдоха (мати прабабусі) бере своїх дітей і тікає з села до Микити (дядька моєї прабабусі) в Гончарівку. Коли сім'я добігла до церкви, перед ними зірвалася бомба. Бомба розбила церкву, на щастя всі залишилися живими. Коли вони прибігли в Гончарівку, зразу ж заховалися в підвалі й сиділи там, поки з села не пішли німці. Потім вони вилізли, й пішли назад в рідне місто. Раптом прийшов «другий гарнізон» німців; вони почали забирати в Німеччину молодих юнаків та дівчат. З Катеринополя їх везли в Єрки, а там «трамбували» у поїзд. Явдоха сховала своїх дітей Гришу та Аню на горищі. Німці довго шукали дітей, де тільки можна, і згодом знайшли їх. Тітку Аню забрали в Німеччину і там вона познайомилася з французом Жульом; вони разом найметували у добрих людей. Потім француз забрав тітку Аню до Франції. Моя прабабуся залишалася жити зі своєю мамою. Після закінчення війни кому пощастило, той приїжджав додому, а інші роз'їжджалися по різним країнам».

Маляренко Юлія: «Моєму прадідусеві Сірову Володимиру Парфоровичу вже 89 років, але пам’ять про далекі і страшні роки війни ще жива і яскрава. Дідусь згадує про ті роки з сумом…

C:\Users\SuperIra\AppData\Local\Temp\FineReader11\media\image1.jpeg 22 червня 1941 року я вчився в перших коліях Звенигородки, і в цей час проводжав 10 клас. Радіо, яке оголосило про небувалі події було тільки біля пам’ятника Леніна. Юрби людей йшли до центру міста. По радіо лунали повідомленя про напад фашистів. В цей літній сонячний день ми з хлопцями грали у футбол. Моя команда вигравала з рахунком 1:0 (саме в цей час ми і почули безперервне повідомлення по радіо-рупору про початок війни). Прийшовши до центру міста. Я та мої друзі почали з хвилюванням сперечатися про те, чим закінчиться війна. Ми були впевненні, що Червона армія в найближчий час переможе фашистську Німеччину. Через декілька годин почали викликати на збірний пункт військкомату чоловіків 1922-1923 років народження для відправки в армію. Кожного дня з призовного пункту відправляли сотні мобілізованих юнаків в напрямку військових частин міст Сміла, Черкаси, за Дніпро. Невдовзі на дорогах з’явилися безперервні колони біженців, стада корів, яких гнали за Дніпро.

Німці підійшли і до нашого міста. Я зі своїм товаришем спостерігали, як о другій годині ночі фашистські танки з’явилися на нашій вулиці. У Звенигородці зранку горіло все: і завод біля Літейного, і торгова база і багато інших забудівель. Батько мій в той час був на фронті, як і багато його друзів.

З початку окупації все було нібито гладко. Але незабаром німці брали юнаків з 1926 року народження, зганяли в вагони і відсилали до Німеччини. У 1942 році до армії був мобілізований і я. Шостого листопада 1943 року нас кинули під Київ, війська перейшли Дніпро. Служив я в Першій танковій армії генерала Катукова. Наступальні бої вели танкісти. Від Курської битви з тяжкими втратами армія просувалася в напрямку Воронежа та Брянська. А потім наш шлях лежав на Київ, Вінницю, Суми, Івано-Франківськ, Тернопіль, Чернівці, Львів, Варшаву, Франкуфрт-на-Одері, Наша армія приймала активну участь в розгромі Помаранського угрупування ворога, визволенні Гдині. Недалеко від Кишиніва я був поранений в руку, але залишався в строю. Зі мною воювало багато моїх друзів-земляків, найщиріший мій товариш – Микола Ткаченко отримав звання полковник.

Всього із Звенигородки на фронт було мобілізовано понад три тисячі чоловік. Але одинь день викарбувався в моїй пам’яті особливо – 30 квітня 1945 року – коли наша армія була виведена із Берліна і ми зрозуміли, що війна нарешті закінчилася. Майже два роки я ніс службу в військових комендатурах міст Плаєн та Ельстенберг. На даний час я маю 20 воєнних нагород і 3 ордена».

Головко Антон: «В моїй родині багато талановитих та видатних людей. Але я особливо пишаюся моїм дідусем Головко Володимиром Антоновичем. З перших днів війни мій дідусь опинився на фронті бої вів від самого кордону. Більшість військової техніки прикордонної частини було знищено відразу, багато захисників загинуло. Фашисти кинули на заставу величезні сили, щоб її прорвати, бомбардували з неба, наступали на танках. Коли німецькі загарбники перебралися через Буг, на нашій заставі практично не залишилося набоїв, не вистачало гвинтівок. Прикордонники змушені були відступати, офіцери переодягалися в солдатську форму. Воював на Волині і був першим номером кулемету( він стріляв найвлучніше). Володимир Антонович служив в армії генерала Власова, який виявився зрадником і здав свою армію фашистам. Дідусь потрапив у полон, але йому з деякими своїми товаришами вдалося втекти. Вони пливли і по Дніпру на човні, повернулися в його рідне село Мельники на Чигиринщині.

 В Холодному Яру втікачі приєдналися до партизанського загону на чолі з А.В.Дубовим. Партизани вбивали зрадників і поліцаїв, нападали на невеликі загони фашистів, підривали залізничні колії. Коли в 1943 році Радянська армія наступала в районі Корсунь-Шевченкова, мій дідусь брав участь у визволенні Сміли, станції Цвіткове, Моринець, Почапинець, Комарівки, Шендерівки. Після цього в складі Червоної Армії, брав участь у боях на території Молдавії під час Яссько-Кишинівської операції, визволяв Румунію, Угорщину, Польщу. Під час цього визвольного походу він весь час шукав свого брата, який потрапив у полон і опинився у концтаборі на території Польщі. Але, на жаль,дізнався, що той загинув. Закінчив війну мій дідусь в Чехословаччині, визволяючи Прагу. В цей час додому його матері прийшла на нього похоронка. Тому, коли через кілька днів він повернувся додому, радості його рідних не було меж. Після війни Володимир Антонович продовжив військову службу в Німеччині і Чехословаччині, боровся з кримінальними бандами з 1945 по 1949 роки. А потім повернувся в своє рідне село Мельники. Де працював все життя в колгоспі. Під час війни був тричі поранений. Мій дідусь був нагороджений орденом Вітчизняної війни третього ступеню, орденом слави третього ступеню, медалями за відвагу, за перемогу над Німеччиною і багато інших нагород».

Гапонов Володимир: «Мій прадідусь Володимир Бондаренко бачив своїми очима та відчув на собі всі жахи війни та після воєнного голоду. Він багато розповідав про страшні події, що сталися з ним та його родиною під час війни. Люди були вимучені та виснажені війною і не жили, а виживали. Діти взагалі не знали що таке іграшки і дитинство, вони змушені були дорослішати раніше. Дідусь згадував, що його родина складалася з батька, матері і трьох дітей. Працювали навіть малеча, але жили дуже бідно. Лише найменший братик лежав на печі замотаний у якесь ганчір’я. Мати й батько цілий день працювали в полі. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, батька відразу забрали на фронт. Прадідусь пам’ятає тільки, що сидів у матері на руках (йому було п’ять років), а батько поцілував його і сказав матері, щоб вона берегла дітей доки він повернеться. На жаль він так і не повернувся і ніхто так і не дізнався, де його могила. Родина залишилася без годувальника, мій прадідусь серед дітей був найстарший. Коли прийшли фашисти, дід Володимир згадує, що вони нишпорили скрізь, заглядали у комори, сараї, скрині, вишукуючи якусь їжу і забирали все. Люди були бідні і голодні. Були батьки, що вбивали найменших дітей, щоб прогодувати старших, а потім самі вішалися на подвір’ї. Дідусь розповідав, що вони спали на соломі і нею ж і вкривалися. А щоб розпалити плиту взимку, мати відправляла його на вулицю – подивитися у кого з димаря йде дим, щоб попросити у них жаринку.

C:\Users\SuperIra\AppData\Local\Temp\FineReader11\media\image1.jpegПісля війни жити не стало легше, настав голод. Діти збирали насіння лободи, а мама розтирала його та смажила млинці, які нам здавалися дуже смачними. Хто мав шкіряні чоботи, то відрізали від них смужечки і варили їх, їли діти маленькими шматочками. Одного разу його матір не повернулася з роботи додому. Ввечері прийшли солдати з автоматами, накинули на дітей шинелі, бо на вулиці було холодно і сиро, і відвезли їх в дитячий будинок. Вже там дідусь дізнався, що матір заарештували і засадили на вісім років за те, що вона вкрала на полі дві кишені пшениці в колосках, щоб прогодувати дітей. А потім їх з дитячого будинку забрала тітка. Коли мати повернулася,прадідусь був вже майже дорослим і допомагав їй годувати родину. Той час був дуже суворий і трагічний, прадідусь не дуже любить згадувати про нього. Під час таких розповідей очі у нього стають вологі і сумні…».

Дяченко Роман: «Моя прабабуся Дяченко Зінаїда Борисівна під час Другої світової війни була військовою медсестрою. Вона допомагала пораненим, виносила їх на собі з поля бою, ризикуючи щодня своїм життям. В боях вона була кілька разів поранена. За мужність і героїзм під час війни, вона була нагороджена двома медалями за відвагу.В мирний час Зінаїда Борисівна продовжувала працювати медсестрою в нашій міській лікарні».

Булатова Анастасія: «Свого прадідуся, Голуба Василя Івановича,мені не довелося побачити живим,а лише на фотокартках. Але про нього розповіла мені моя прабабуся,якій вже 87 років. Народився мій прадід 14 січня 1924 року на Донеччині в сім’ї робітників. У родині він був одним хлопцем і мав чотири сестри. Так сталося,що сім’я переїхала в село Кам’яноватка Шполянського району Черкаської області. Не встиг дід Василь відчути справжню красу своєї молодості... Почалася Велика Вітчизняна війна,і коли дідові виповнилося 17 років,німці,як і багатьох інших хлопців із навколишніх сіл забрали його від сім’ї до Німеччини. Це зараз туди люди їдуть на екскурсії,відпочити. А прадід потрапив в Майнфранківський концтабір,щоб тяжко працювати. Зі слів моєї прабабусі Антоніни,прадід мав твердий і сміливий характер. Мабуть,саме тому і тікав два рази з концтабору,але німці наздоганяли його. Бувало,що погоня йшла з пострілами в спину,кулі свистіли в повітрі. Але,на щастя,прадід залишився живий... Три роки дід там перебував. В квітні 1945 року його звільнили з німецького пекла,після чого він відслужив в лавах Радянської армії в Німеччині в місті Герольсгофт до 1947 року. В цьому ж році він демобілізувався і приїхав у своє рідне село,одружився з моєю прабабусею Антоніною. У них є донька Світлана - моя бабуся. Прожив прадід 62 роки. Я маю гордість,що в мене був такий прадідусь».

Лущій Юлія: «Коли моїй прабабусі було 26 років почалася Велика Вітчизняна Війна. Прабабуся казала що під час війни в неї було троє маленьких дітей. Чоловіка забрали на війну. Літом 1941 року, в село Ризине ввійшли німецькі війська. Всі високі здорові в новому обмундируванні. Наше військо відступало. Німці почали по селу ловити курей, забирати яйця, ловили свиней, а прабабуся ховалася з дітьми в підвалі. Один німець, який жив в хаті моєї прабабусі показував фотографії своїх 4 дітей. Прадідусь воював під Білою Церквою і був поранений в руку. Потрапив в госпіталь. І прабабуся в Білу Церкву йшла пішки 135 кілометрів щоб провідати прадідуся. І в 1944 році народилася моя бабуся. Прадідусь в 1944 році пропав безвісті. І в 28 років прабабуся залишилася вдовою, з 4 маленькими дітьми. У 1944 році наші війська гнали німців. Йшли кровопролитті бої. Німці відступали, були брудні, одежа була порвана. В лісі був німецький склад з боєприпасами, коли німці відступали склад зірвали. Був дуже великий зрив, що з сусідніх хат повибивало вікна, а хата  прабабусі тріснула. Німецькі загарбники йшли день і ніч в складі колон. Серед них були старі люди та підлітки. Не було вже тих відбірних військ, які були в 1941 році. В селі Ризине і так прабабуся прожила одна до старості. Ми шукали прадідуся, посилали запити в Росію, і тільки через три роки тому нам прийшло повідомлення, що прадідусь загинув в битві під Москвою. Коли мій дідусь орав город на тракторі, то побачив міну, що залишилась з війни, він визвав саперів та після того, як вони приїхали перевірили, що це за міна, підірвали її за селом. На городі знаходили патрони та різні осколки снарядів. Ціною великих жертв народу була здобута перемога у Великій Вітчизняній війні. Давно відгриміли останні залпи гармат, зарубцювались рани на українській землі, та рокам не стерти в народній пам’яті подвиги героїв».

Буряк Тетяна: «Багато років минуло після Другої Світової війни, але в її очевидців вона залишилася в пам’яті назавжди.

Моя бабуся народилася 21 січня 1931 року в селі Вільшана Городищенського району. На початку війни їй було десять років. Сьогодні вона згадує ті страшні часи з сльозами на очах. Ця війна принесла горе і в їхню хату.

На початку Великої Вітчизняної війни в 1941 році бабуся ходила в третій клас. Після приходу німців в село школа закрилась і цілий рік ніхто не вчився, а на наступний рік школу відкрили і діти продовжували вчитися. Восени 1943 року школа знову була закрита.

На весні 1943 року німецькі вояки почали вбивати або забирати на роботи до Звенигородки євреїв та партійних. Євреїв забирали цілими сім’ями і старих, і малих, жінок і чоловіків. Бабуся дівчинкою, вийшла на город і бачила, як їх везли возами і який крик і плач стояв навколо, що вона не витримала і втекла до хати. Батька бабусі також забрали. Бабуся ходила з Вільшани в Звенигородку до в’язниці, щоб занести їсти батькові. В’язниця знаходилась на тому місці де зараз кінопрокат. А осінню 1943 року в лісі біля міста Звенигородки були розстріляні євреї і партійні. Їх поховали в різних могилах. В могилі з партійними був розстріляний і мій прадід, бабусин батько Педько Федір.

Без батька сім’ї було дуже важко. В матері крім бабусі було ще шестеро дітей. Та саме скрутніше було в 1944 році, коли підходила наша армія, німці вбивали і українців, незалежно від того діти чи дорослі. Вбивали всіх кого застали чи в льоху, чи в хаті. Більшість людей сиділи по льохах і підвалах, боялися вийти наверх. Черга з автоматів строчила над головами. Сім’ї допомогли вижити сусіди, які разом переховувались в підвалі і їли, що у кого було. Одного дня двері підвалу були відкриті солдатом, який сказав: «Виходьте і нікого не бійтесь, німців у селі уже немає». Німців визвольна армія погнала на Корсунь-Шевченківський. Там була велика битва, яка описана не в одній книжці.

День Перемоги, який ми святкуємо дев’ятого травня, є днем пам’яті про тих хто загинув у цій страшній війні».

Паламарчук Віталій: «Моя бабуся народилася у селі Камянка Черкаської області. Батько працював на залізниці,мати у колгоспі. Потім батька забрали на фронт. Мати залишилась сама з дітьми, їй було важко та скрутно ще й страшно. Коли німці стали підступати , самотня мати з п’ятьма дітьми , вирішила перейти у село Гудзівка. Бабуся згадує, як вони тяжко йшли , як плакали менші діти, та як вони берегли свій єдиний скарб, білу корову на прізвисько Білка. Мати переживала щоб з коровою нічого не сталося , бо вони залишилися б голодні та й повмирали б. Та дав Бог добралися за дві неділі. Мати пішла в селі до колгоспу на роботу, а моя бабуся як найстарша дитина в сімї доглядала за меншими сестрами та братиком: Людмилкою , Оленкою, Ларисою та В’ячеславом.

Бабуся Валя народилася 30 жовтня 1933 року. Коли почалася війна їй було 8 років . У свій малий вік вона доглядала майже цілий день четверо дітей, місила та пекла хліб. Жала траву та сушила сіно для єдиної годувальниці сімї корови Білки. Ще бабуся розповідала яку неї від доїння корови розпухали малі дитячі руки. Я слухав цю розповідь і думав , як бабуся Валя жила все життя і ростила своїх дітей і дожила до цих днів, після такого важкого дитинства.

C:\Users\SuperIra\Desktop\P3020080.JPGЩе вона розповіла одну історію про партизанів яка сталася у 1943 році. Партизани і справді діяли в навколишніх лісах. Одного разу, на Покрову, в селі був храм. Люди відпочивали, в церкві правилася служба. А німці тим часом перевозили через село снаряди. Про це дізналися партизани і на окраїні села напали на обоз. Зав'язався бій. Партизани закидали німецькі підводи гранатами. Почали вибухати і снаряди. Люди кинули святкування і почали ховатися. Бабуся з родиною переховувалася в погребі. Снаряди вибухали до самого ранку і наробили лиха, ближні чотири хати згоріли. Наступного дня в село приїхало багато німців. Вони ходили по хатах і навколо села, шукали партизан. Люди були дуже налякані. Думали, що спалять все село. Але, слава Богу, цього не сталося».

C:\Users\SuperIra\Desktop\P3020074.JPGМельникова Руслана: «Мій дідусь Мельников Віктор Степанович народився у 1925 році в Росії, Алтайському краї, станції Елек-монар, в сім'ї середняка. В їхній родині було семеро дітей: три хлопчика і чотири дівчинки, мій дідусь був найменшим серед братів. В період голодомору всім хлопчикам в сім'ї батько Степан видавав по три патрони, у їхні вісім років, і відправляв на полювання в тайгу, вимагаючи з кожного по три вбитих білки в око(щоб не пошкодити хутро). Після цього батько продавав хутро, і саме на ці кошти вони проживали. Один з братів мого дідуся під час полювання не зміг вбити жодної білки і тому зоставався на вулиці в пошуках, аж поки не замерз. На той час хлопчику було лише 11 років і в цьому малому віці він покинув життя.

В 16 років дідусь пішов на війну-розвідником. Він неодноразово був поранений.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни був направлений в Маньчжурію, на війну з японцями. Одного разу дідусь йшов разом зі своїми двома друзями шукати воду, незабаром вони знайшли струмок, по-черзі стали пити. Перший спробував його друг, потім дідусь, розрівнявшись він побачив товариша вже мертвим - з фінкою в спині. Виявляється японці дуже вміло вправлялися з ножем. В одному з населених пунктів радянські воїни були здивовані, побачивши виставу двох маленьких дітей - братика і сестрички, 9 і 7 років ,які на площі показували номер, на якому зображувався лист фанери, перед яким стояла дівчинка, а з іншої віддаленої сторони хлопчик кидав ножі, які обхвачували голову і руки дівчинки. Таким методом діти заробляли собі на прожиття. Побачивши це бійці Червоної Армії, відправили їх в циркове училище. В Маньчжурії дідусь попав у полон, в наслідок чого йому вирізали зірку на шкірі попід лівим плечем, як бійцю Червоної Армії. Через деякий час йому вдалася втеча. Після цього, він був підібраний танковим дивізіоном Червоної Армії. Під час руху танк раптово зупинився і перекинув підібраних. В цей момент коли дідусь падав над ним пролетіло декілька куль. Ззаду пролунав голос:

- Солдат, ты жив? - запитали мого дідуся.

Він деякий час лежав і не знав,що відповісти, адже це могли бути його вороги, і на відповідь «так», його могли б добити. Та все ж він відповів:

  • Да.
  • Тогда, иди сюда.

Дідусь підвівся та пішов за чоловіком. Його привели до тракту танка і він побачив камікадзе, який був обв’язаний кілограмами вибухівки. І тому якби танк не зупинився, вони б підірвалися. Мій дідусь мав дуже багато бойових нагород. Після війни він приїхав на Україну, де зустрів мою бабусю. Він з честю прожив своє життя, але в 1978 році помер від серцевого нападу».

Шишлюк Євген: «Цю розповідь мені передав мій дідусь Шишлюк Микола Степанович, а йому розповів його батько Степан Васильович. Коли почалася війни, вони переганяли худобу за Дніпро і, повертаючись додому, дідусь з товаришами був захоплений фашистами. Полонених завантажили мов худобу у вантажні вагони і повезли їх у Німеччину в концтабір «Дахау». Він пробув там один рік. Працювали полонені на каменоломнях, будували підземний військовий завод. Звідси разом із земляками організував втечу, перепливши річку Одер. Недалеко від села розклали вогнище. Хтось із селян побачив і повідомили в поліцію. Коли втікачі почули гавкіт поліцейських собак, вони залізли на дерево. Тим часом прибігли собаки і почали нишпорити навколо. За ними поліцаї з автоматами, які їх і помітили, заарештували і відвели в поліцейський відділок. Над ними там знущалися, били, морили голодом. Потім їх відправили в інший концтабір «Бухенвальд», в якому дідусь пробув до кінця війни. Радянські війська звільнили їх, і дідусь повернувся додому».

Кравченко Денис: «Мій прадідусь, Пушкарьов Віктор Семенович, після закінчення Тамбовського артилерійсько-технічного військового училища у 1941 році у званні лейтенанта, був направлений для продовження військової служби у Західну Україну у місто Чернівці. А через місяць почалася Велика Вітчизняна війна. Дідусь пішов на фронт, він був призначений начальником арт забезпечення полку. Він воював на Південно-Західному фронті. В одному з боїв під Вінницею його контузило вибухом бомби і він потрапив у полон до фашистів. В таборі для полонених він познайомився з двома солдатами і вони виробили план втечі. Вночі викопали підкоп і успішно втекли. Переховуючись і повертаючись до своїх, вони потрапили в партизанський загін С.Ковпака (бригаду ім. Леніна). Дідусь брав участь в партизанських рейдах по знищенню фашистів. При з’єднані загону з діючою армією, дідусь продовжував воювати у складі Першого Українського фронту. Одного разу його викликали у спецчастину і допитували, чому він потрапив у полон. До вияснення обставин його позбавили лейтенанта і всіх нагород. Дідусь був дуже сміливим, мужнім і рішучим. В одному бою він захопив німця (язика), який мав дуже важливу інформацію про плани нацистів. За цей вчинок дідуся нагороджено орденом «Червоної зірки». З боями він пройшов до Німеччини і брав участь у штурмі рейхстагу, був нагороджений медаллю «За взяття Берліну». За участь у Великій Вітчизняній війні дідуся Віктора було нагороджено орденом «Червоної зірки». Орденом «Вітчизняної війни», орденом «Богдана Хмельницького» та багатьма медалями».

Косенко Кристина: «Коли почалася Велика Вітчизняна війна, моя бабуся була зовсім маленькою, тому спогади її уривчасті. Найсильніше в пам’яті викарбувався 1943 рік, коли фронт проходив через наше рідне місто. Першими з’явилися розвідники і у бабусі дома їх ночувало 12 чоловік. Регулярним військам у визволенні нашого краю дуже допомагали місцеві партизани: вбивали фашистів, перерізали дроти зв’язку. Фашисти, відступаючи, спалили Братський куток і частину Пустевітівки (кутки нашого міста). Червона армія, виганяючи німців, стріляла з Озірної в сторону Вільхівця із «катюш», потім рушили на Ярошівку, Кіровоградщину, Хмельниччину. Після цього бабусина родина переїхала в Ярошівку, але для них війна ще не закінчилась. Одного ранку налетіло німецькі літаки і почали бомбардувати селище. Від вибухів та диму здавалося, що вже настав вечір. Бабуся в цей час знаходилася в центрі селища і не знала, де їй заховатися від такого жахіття. Від диму і страху вона втратила свідомість і прийшла до тями тільки дома. Ввечері до неї прийшла її бабуся Явдоха і сказала, що її молодшого братика розірвало вибухом бомби. Він із сусідськими хлопчаками пішли на ставок купатися і потрапили під бомби. В 1945 році війна закінчилася, місто поступово відбудовувалося, ніби заліковуючи рани після війни. Тільки свідки тих подій так і носять страшні спогади-рани у своїх серцях».

Ковбасюк Юлія: «Моя бабуся Єфремова Олена Никонорівна народилася 1933 році в містечку Дебальцево. Її дитинство пов’язане із страшними роками війни. Вона пам’ятає, що багато українських чоловіків при наступі ворогів вивозили обладнання з місцевих фабрик і заводів до Сибіру. Це робилося для того, щоб воно не потрапило в лапи фашистів. Українці намагалися вивезти станки якнайдалі від фронту. В ті важкі часи було дуже багато роботи для всіх. Моя бабуся пішла працювати в 14 років. Бабуся згадує як в самі скрутні часи вона та її подруги просили у німців поїсти, їм в той час було мало років. Та німці були різні. Деякі давали дітям хліба, а інші могли і побити. На бабусиних очах навіть убивали людей. Про всі ті важко пережиті події бабуся згадує зі сльозами».

Шкуренко Анастасія: «Друга Світова війна почалася 1 вересня 1939 і тривала до 2 вересня 1945. Моя бабуся почала розповідати про життя на війні прабабусі та прадідуся:

  • Мій батько Павло народився на Одещині. З малого віку був самостійним, та хоробрим. Він розповідав, як в юні роки пішов в піхоту, і все що запам’ятала розповім тобі. Твій прадід у 19-тирічному віці вже був сержантом, в основному воював в піхоті. Йому тоді не було коли розважатись, на відпочинок давалось 2 дні, за ці дні поповнювалась піхота, завозили набої: патрони, гранати. Їли вони раз в день і тільки вночі, а восени та зимою два рази і теж вночі. Води взагалі ніякої не було, якщо пити захотілось, то пили десь з калюжі, зачерпнувши трохи рукою. Спати не можна було, бо німець вночі підповзе до окопу, схопить солдата за горло і крикнути нічого не встигнеш, потягне до себе і потім вже починають все допитувати. Тому вони знали, що спати неможна, їх попереджали, та й самі боялись такого. Вони були готові на все, кидались під танки, аби тільки перемогти.

Потім прадід потрапив в госпіталь на 7 років. І так його війна закінчилась. Це були важкі часи, і запам’ятались вони всім, таке неможливо забути! Прабабуся моя Марія ще в свої дитячі 14 років, вже працювала на німецькому заводі. Її та таких дівчаток як вона забирали від рідних батьків та примушували працювати на чужих землях.

Отак все й було...».

Поліщук Андрій: «Для мене 9 травня особливий день - його дуже любив мій вже покійний прадідусь Добровольський Борис Никифорович. Він часто розповідав нам, своїм онукам про Велику Вітчизняну війну. Для нього це були важкі спогади, бо не всі бойові друзі дожили до переможного кінця.

Пішов прадідусь на фронт добровольцем в 18 років. Служив у Другому Українському фронті у взводі саперної розвідки, ходив на розмінування, брати "язика". Найбільше мені запам’яталась його розповідь про форсування Дніпра, коли вода стала червоною від людської крові, а бійці, плачучи й прощаючись один з одним, незважаючи на всі ті страхіття, йшли далі.

Втратив чимало побратимів і на озері Балатон, коли носив на плечах міни, а поряд рвалися ворожі снаряди, які кожної миті могли влучити у нього.

Тяжкими воєнними дорогами пройшов мій улюблений ветеран, визволяючи Угорщину, Чехословаччину. За бойові заслуги був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медалями "За відвагу" та ін. Дідусь любив співати пісні воєнних літ. Для нього день перемоги був особливим святом. Днем пам’яті і скорботи. Є у його рідному селі пам’ятник загиблим у ВВв. Встановлений він з його ініціативи, багато сил доклав до його відкриття, вважаючи це справою свого життя. Я розумію тепер свого прадідада - та воєнна частина поклала своєрідний відбиток , на його життя, яким він потай гордився. А я свою чергу завжди буду пам’ятати про подвиги свого прадіда і з гордістю розповідати про них своїм дітям».

 

Шалденко Маша: «Про воєнні роки мені дуже цікаво розповів сусід моєї бабусі Тараненко Олекса Антонович, 1925 року народження. Народився він в селі Майданівка, там же закінчив 7 класів школи, працював в колгоспі трактористом. Коли розпочалася війна і наш край було окуповано фашистами, його з іншими юнаками і дівчатами у 1942 році було відправлено спочатку в Звенигородку, а потім потягом до Німеччини в місто Регенсбург. Після прибуття їх розташували в трудовому таборі, а потім кого на завод, кого до хазяїв. Олекса Антонович потрапив до фермера, робив те саме, що й у колгоспі, його годували і він отримував 30 марок на місяць. Звільнили їх американці, передали Червоній армії. Дід Олекса опинився в Сталінграді, на заводі «Красный октябрь», працював в прокатному цеху два роки. Додому він потрапив тільки в 1946 році і його шанували, як солдата. Вдома продовжив працювати в колгоспі, закінчив школу трактористів у Лисянці. У 1985 році пішов на пенсію і зараз проживає в Майданівці».

Кравченко Оксана: «Під час війни героями ставали не тільки чоловіки, а й жінки, навіть ті, які не були на полях війни. Вони «кували» перемогу у тилу, постачаючи нашу армію всім необхідним. Про таку жінку-героїню я хочу розповісти. Юрієва Ангеліна Дмитрівна народилася 20 жовтня 1925 року в Україні. Всі тяготи війни вона зрозуміла з осені 1941 року, працюючи на військовому заводі в містечку Кунсево під Москвою. Працювати на заводі було дуже важко, адже їй ще не виповнилося і 16 років, але вона розуміла наскільки це важливо для її Батьківщини. Працювати потрібно було по 12 годин, а зі зміною 18 годин на добу. Дуже часто завод перебував на казарменому становищі і робітників з заводу не відпускали. Хоч батареї обігрівалися, але в цеху було холодно через відчинені ворота, в які проїзжали вантажівки. Часто люди на заводі помирали від перевтоми, виснаження і недоїдання. Ангеліна Дмитрівна нерідко бачила, як із заводу вивозили мертвих людей. Багато людей страждало на дистрофію, в тому числі і вона. На заводі вона проробила три роки і отримала медаль «За почесну працю в 1941 – 1945 роках. На війні вона зустріла і своє кохання. Її чоловік Юр’єв Анатолій Сергійович народився 10 вересня 1923 року. В 1941 році потрапив на фронт. Він потрапив під Сталінград. Там він двічі був поранений, один раз дуже тяжко. Сім місяців пролежав в госпіталі, після нього воював на Кавказі. Мав три ордени, два із них «Червоної зірки», і тринадцять медалей. Разом з фронтовими прослужив в армії 34 роки. Мав звання підполковника.

З Ангеліною Дмитрівною зустрівся в 1944 році на заводі. Він після поранення був в запасному полку в Свердловську – там вони познайомилися і покохали один одного. Після цього вони майже чотири роки листувалися, не забуваючи один про одного ні на мить. В листопаді 1947 року вони одружилися і згодом у них народився син. У 2003 році Анатолій Сергійович помер. А пізніше Ангеліні Дмитрівні дали його нагороду – медаль «За визволення Сталінграда».

Дацько Уляна: «Про перші роки Великої Вітчизняної війни я знаю із розповідей мого дідуся Дацька Миколи Федоровича, який любить розповідати мені про історію нашої родини. Ось один такий спогад: «Наша сім’я із чотирьох чоловік залишилась без мого дядька Андрія Воловенка і мого татуся Дацька Федора . Мамі було всього - 21 рік, дідусю Михайлу - 62 , бабусі Марині - 61.

Перші німецькі війська вступили в наше село Дрімайлівку Бериславського району в кінці серпня 1941 року. Це були війська СС, добре оснащені військовою технікою. Зелене село, що стояло над мілководною річечкою, притихло і завмерло від незнайомого гелготу вояків у чорній уніформі і від гуркоту військової техніки.

У конторі нашого колгоспу імені Ворошилова була утворена «есесівцями», так звана управа, організований відділ поліції із трьох чоловік. При управі була виділена спеціальна кімната, де за запізнення Малюнок Коміренко А. на роботу, за неявку і інші «провинності», карали нагайками від п’яти до двадцяти ударів.

C:\Users\SuperIra\Desktop\P3050084.JPGУстановивши свою владу, есесівці повіялись далі, а на зміну їм прийшли інші війська - піхота та мотопіхота. Кінець 43 року я уже пам’ятаю сама, навіть добре запам’ятала одного фріца із дивним прізвиськом Генівека, яке йому дали жінки, що працювали під його наглядом. Це був високий солдат у формі мишиного кольору, з гачкуватим носом і заклеєними цигарковим папером губами. Жінки ненавиділи його і боялись, бо він жорстоко з ними поводився.

Кінець 1943 року початок 1944 ознаменувалися нальотом радянської авіації. Пам’ятаю, як з неба летіли листівки, з якою радістю місцеві жителі читали плачучи ці вісточки своєї Червоної влади.

До речі, забула ще сказати, що жили ми з мамою у літній кухні, а дідусь з бабусею у сараї, бо в будинку були офіцери, в одній із кімнат організували операційну. Військовий хірург був добрим фахівцем своєї справи. Він прооперував одного жителя села, батька мого однолітка, з приводу туберкульозу легенів. Операція пройшла успішно. Він був партійцем, але його ніхто не виказав німцям. Різні були солдати гітлерівської армії, одні нелюди, а інші - звичайні люди, які ненавиділи війну і хотіли поскоріше вернутися до своїх сімей.

На початку нового 1944 року, жорстокі бої нашої армії за Каховку. Наше село стояло навпроти Каховки, тож ми були очевидцями вибухів, які долинали до нас.ртвих людей. Багато людей страждали на дистрофію і вона також.

В січні наше село німці евакуювали в напрямку Миколаївської області. Святвечір, ми зустріли в дірці, виритій у скирті соломи. Пам’ятаю, як горіла свічка і гасовий ліхтар. Ми їли кутю, узвар, картоплю в мундирах, цибулю. Бабуся моя була глибоко віруючою і тому читала Біблію і псалми з Псалтиря. Цей Псалтир і досі передається з рук в руки в нашій сім’ї.

Евакуйовані жителі, хто з тачкою ручною зі скарбом, а хто з мішком за плечима ішли до більш спокійних місць проживання. Наша сім’я з чотирьох чоловік, сім’я брата мого дідуся - вісім чоловік і сім’я моєї хрещеної - три чоловіки йшли разом. Наші речі і я зверху з сином моєї хрещеної сиділи на візку, який тягла запряжена у ярмо наша корова. Була дуже холодна погода, сніг з дощем, і я застудилася. Пізно вночі ми доїхали до якогось села, але ніхто не пускав у хату, щоб обігрітись і обсушитись. На вулиці нас зустрів козак на коні із армії Власова. У руках у нього була нагайка. Він постукав нею в найближчу хату і примусив господаря взяти нас на нічліг.

Евакуація наша пройшла до Березнеговатої Миколаївської області, де ми перебували на постої в одній хаті, там нас і застало визволення. «Красні», як тоді називали наших солдатів, закінчували визволення теперішньої Херсонської області. Це було в березні.

Пам’ятаю нальоти наших літаків, радість і сльози на очах рідних і знайомих. Пам’ятаю, як німці ховались під стріхами хат, з жахом дивлячись у небо. Вночі Березнеговата була звільнена і ми вирушили до себе додому. Розбиті хати, вибиті вікна зустріли нас, але це була радість повернення до рідної, хай і розбитої домівки. Розпочалась відбудова.

Літо 1945 року було гарячим від тяжкої роботи в полі. Ми, діти війни, тижнями не бачили своїх матерів, бо вони йшли рано на роботу і приходили пізно. Почали повертатися з війни воїни, їх було так мало. Був липень місяць, я сиджу на абрикосі, дивлюсь: йде солдат з чемоданом в руці і мішком за плечима, а назустріч йому біжить син моєї хрещеної і кричить - «Тату!». Батько підняв на руки сина, підкинув вгору, поцілував, а я сиділа на деревині і гірко плакала, бо вже знала, що мій батько ніколи не пригорне до себе, бо його немає в живих. Будь проклята війна!».

Лизогуб Микола: «Ще в молоді роки мій тато любив слухати різні історії про тяжке довоєнне життя та про саму Велику Вітчизняну війну від свого діда Лизогуба Тимофія. Зараз він переповідає їх мені. Для мене вони є дуже цікавими та захопливими. Найцікавіша із цих історій звучить так:   - Коли радянські війська звільняли Україну від німецьких загарбників, мій прадід Тимофій вступив до лав Червоної армії та взяв безпосередню участь у бойових діях по визволенню спочатку Житомирської, а потім Вінницької областей. В одному із жорстоких боїв на території Вінницької області, під час наступу, від розірваного снаряду його було дуже серйозно поранено, а саме був роздроблений тазостегновий суглоб та отримано багато інших осколкових поранень. На якийсь час, через сильний артилерійський обстріл, наступ радянських військ було призупинено. Не втрачаючи ані хвилини, брати мого прадіда відтягли його в тил і , віддавши його санітарам, знову повернулися на лінію вогню. Того дня, із п'яти братів, в живих залишився лише мій прадід Тимофій, якому після битви довелось більше двох років лікуватися в госпіталях, де його буквально по частинам зібрали і поставили на ноги. Інші загинули. Він прожив вісімдесят три роки і кожний день після війни він з гордістю та вдячністю згадував про своїх братів які врятували йому життя."

Козюра Катя: «Моя бабуся Козюра Галина Михайлівна 28 серпня 1941 року в селі Білозір’я. В Україні вже відбувалася війна і село було окуповано фашистами. Німці також зайняли і хату, де народилася моя бабуся. Німці, коли дізналися, що з’явилася новонароджена дитина, принесли подарунки: пелюшки, шоколад, консерви. Так в окупованому селі мої рідні прожили три місяці. В зв’язку з тим, що почалися бойові дії, родина переїхала в Смілянський район, село Ташлик. В селі їх прийняла чудова родина, з якою вони прожили три роки. Разом вони господарювали, розводили худобу. А ще прабабуся часто розповідала про партизанський загін, який займався підривною діяльністю в Смілянському районі. А також про роботу партизанки-перекладача Надії Збереної, яка загинула в за стінках Смілянської в’язниці. Ось таким було життя бабусиної родини під час війни».

Кочерга Світлана: «В історії моєї родини багато цікавих і романтичних історій. Одна з них пов’язана з війною. Мій прадідусь Олександр Михайлович Стовбецький пройшов майже всю війну і воював за визволення Будапешту. Коли місто було очищене від фашистів, військові дії пройшли, жителі міста дуже раділи, були вдячні воїнам-визволителям. Одного разу дідусь зайшов в крамничку жіночих прикрас ручної роботи. Йому дуже сподобалася одна брошка з бурштину, але грошей у нього не було. Дідусь так довго її розглядав, що це помітив продавець і запропонував йому: «Візьми цю прикрасу для своєї дружини». Мій дідусь засміявся і сказав, що не одружений. Але продавець наполягав: «А ти все одно візьми її. Кому подаруєш, та і стане твоєю дружиною». Дідусь взяв прикрасу і проніс її біля серця весь залишок війни. А повернувшись додому подарував її моїй бабусі.

Розповідав прадідусь про війну багато і охоче. Одна з оповідей розповідає про події в передмісті Будапешту Будафок в 1944 році:

- Після того, як ми приїхали на берег Дунаю, прийшла телефонограма із штабу полка з інформацією про те, що треба трьох чоловік, які мають перші форсувати Дунай для розвідки. Вийшли добровольці і серед них був і я. Під час підготовки над нами пролетів німецький літак-розвідник «Рама» і сфотографував усе. Ми цього помітили і вирішили не відступати. Сівши у великий надувний човен, ми почали пливти на інший берег. Такий вид транспорту був досить небезпечний, тому що коли куля потрапляла в човен він відразу йшов на дно. Інформація про те, що Радянська армія готує наступ дійшла до фашистів і вони почали обстрілювати Дунай. Наші війська відкрили мінометно-кулеметний вогонь по іншому не завойованому березі. Перепливши річку, наш лейтенант вистрілив сигнальною ракето в небо, подавши знак припинити вогонь на цей берег. І з криками «Ура!», ми знищили останніх фашистів, - закінчив мій дідусь.»

Гоєнко Ростислав: «Моя прабабуся Забудська Марфа мала неповних тринадцять років, як почалася війна. Вона була такого ж віку як я і мої однокласники. Через багато років після війни їй вручили посвідчення і медаль «Дитина війни». Бабуся вже дуже старенька, але про війну пам’ятає. Я записала її спогади її ж мовою:

- Німецькі загарбники, увірвавшись на наші землі, пішки не йшли, чути було такий гул, земля двигтіла, а по дорозі із Звенигородки на Єрки їхали машинами, мотоциклами, велосипедами і кіньми. І тут з’явився невеликий літак, який кружляв над Стебним. Я мала сестру Любу і вона запропонувала полізти на горище подивитися. Я була трохи смирнішою і боялася, та все ж полізли. Знадвору зайшли в сіни, тоді в комірчину, там стояла драбина і ми полізли. На горищі відкрили двері і повисовували голови. А з літака залунала по нас черга із автомата, ми покотилися по драбині і це був перший страх, який нас спіткав. І таких випадків було багато, навіть смертельного характеру. Ще підлітками ми працювали на сільськогосподарських роботах: садили, сіяли, самі збирали урожай. В жнивах жали, робили снопи, на возах вивозили і молотили. Усі сільськогосподарські роботи були на їх плечах.

Ще одного разу як малися з’єднатися два фронти, я пам’ятаю такі події. Наша хата була на окраїні міста біля місточка. Німці держали наш фронт біля Стебного на території полів, як на Ватутіне їхати, а наші воїни знаходилися на полях між Стебним і Червоною. Сиділи в окопах і дивилися одні на одних, без команди в атаку не йшли. В нашій хатині сиділи фашисти старші за званням, а трохи далі жили менші за званням і вони часто приходили начебто в гості. Сестра Люба трохи знала німецьку мову і намагалася розмовляти з ними. Вони розповідали, що також мають сімї, дітей показували якісь фотографії, скучали за своїми родинами. Один з них якось сказав, що якби ваш Сталін та наш Гітлер зійшлися і самі побилися, то було б краще для людства.

І ще вони бувало жаліли наших жінок: «Ви так важко працюєте. Анаші жінки займаються тільки дітьми, кухнею і церквою. Як мала початися Корсунь-Шевченківська битва, нас вивезли в село Залізнячка, людей з дітьми розселили по маленьких хатинах: було тісно, страшно. Всі ми чекали на повернення додому. Тут почули якийсь гуркіт – це із сторони Звенигородки зайшли наші «катюші» і пустили по полях снарядами і німці почали тікати. Повернувшись додому, вони побачили, що на їхньому кутку залишилася лише одна їхня хата. Коли мама з сестрою зайшли в нашу оселю, то помітили, якийсь дивний пристрій. Мама вигукнула, що це міна – хата була замінована. Мама покликала солдата, той подивився і привів мінера. І таких випадків в нашому воєнному житті було немало…».

Геращенко Дарина: «Я хочу розповісти про добру знайому нашої родини – Ніну Романівну Талалаєвську. Ніна Романівна народилася 28 грудня 1922 року в селі Головятине на Смілянщині, в простій родині трударів Варвари і Романа Котлярів. Батьки пишалися своєю єдиною донечкою, яка мріяла стати медичною сестрою і з відзнакою закінчила Смілянський медичний технікум, а потім стала студенткою медичного інституту. Бабуся Ніна згадує:

- Найщасливіші роки мого життя були, коли працювала медичною сестрою у восьмій столичній поліклініці. Закохана у свою професію, трудилася безвідмовно і старанно, за що мене поважали й цінували, - з гордістю гортає першу сторінку свого трудового життя Ніна Романівна. Те страшне слово «війна» перекреслило всі її мрії:

- Мобілізували мене в перший же день війни. Пам’ятаю, як із внутрішнім трепетом і хвилюванням приймала присягу, як працювала в евакогоспіталі, в місті Кременчуку, а згодом старшою медсестрою 453-го окремого медико-санітарного батальйону 373-ї стрілецької дивізії. – згадує пані Ніна. – І якою ж важливою, нестерпно важкою була та робота! Бувало що цілодобово оперували поранених. Серце обливалося кров’ю від болю до стражденних. А це ж були здебільшого юнаки, яким би радіти життю, а не помирати! А ще ми здавали для поранених бійців кров. Для кількох із них я стала сестрою по крові, не знаю. Не підраховувала, бо не мала на те часу. Але чомусь запам’ятався солдат на прізвище Мінін, якому влили мою кров, але він помер. Не допомогла… Такі хвилини були найважчими.

- Доки Київ був окупованим, працювала в Узбекистані. А коли столицю визволили, повернулася до своєї рідної восьмої поліклініки, звідки розпочалася моя трудова біографія. 1943-ий рік залишився для мене пам’ятним ще й тим, що в той час народився мій син Аркадій. Зі своїм чоловіком Борисом ми одружилися ще в 1941-му, відразу після прийняття присяги, але доля у той час розлучила нас. А коли я лікувалась в госпіталі після контузії, ми знову зустрілись. До того ж, у 1943-му році мені вручили першу фронтову нагороду – медаль «За бойові заслуги». Тепер у мене є двадцять медалей і два ордени. А скільки ще різних відзнак і грамот!

- 1951 року за направленням Київського облздороввідділу приїздила в затишний районний центр – Звенигородку, де донині проживаю на проспекті Шевченка, 100 кв. 1 вже 30 років.

- Спочатку 10 років працювала медичною сестрою в тодішньому дитячому кістково-туберкульозному санаторії, а потім двадцять років свого життя полегшувала біль і страждання пацієнтів психоневрологічного диспансеру. Так непомітно проминуло 47 воєнних і мирних трудових літ. Але Ніна Романівна Талалаєвська не тільки ветеран Великої Вітчизняної Війни, вона ще й рукодільниця. Вона мережила хрестиком і плела. Вишиванками майстрині Ніни Талалаєвської мали змогу милуватися поціновувачі прадавнього національного мистецтва на виставках.

Гордістю жінки всі роки її життя був син Аркадій – «золота дитина», як говорить вона. Після закінчення інституту цивільної авіації жив і працював у Прибалтиці – в місті Ризі.

- Він часто приїздив до мене у гості, а ще частіше – телефонував.

Пам’ятною залишилась для неї поїздка в Америку 1997 року, де нині проживає її внучка Ірина.

- Гостювали ми із сином там цілий місяць . Там я вперше зустрілась зі своїми правнучатами Інесою й Аланом, нині Інесі вже 22 роки, Аланові – 15, а наймолодшому – Аркадію, названому на честь дідуся, тільки 5 рочків. Нещодавно, по Інтернету я бачила всю їхню сім’ю, спілкувалася з ними.

Ніні Романівна згадала також одну історію:

Одного разу, під час війни ми пливли на пароході Маяковського в село Дерейовка, нас захопили у полон німці. Весь медперсонал, окрім мене і ще двох медсестер розстріляли. Ми взяли поранених і сховались у підвалі. Таким чином ми врятувались. Після цього до 1943 року, я служила в 39-ій армії. Нині Ніні Романівні Талалаєвській виповнилось 90 років».

Ярова Вікторія: «У роки війни проживала моя прабабуся Брусліновська Ганна Саківна. Багато було баченого її очима, але Велику Вітчизняну війну вона ніколи не забувала. Одного разу до неї прийшли двоє молодих дівчат. Вони попросилися, як здогадалася бабуся, на ночівлю. Пригостивши дівчат вечерею, вони пішли спати в сіни. Лише під ранок вона зрозуміла, що то були партизанки . За свою привітність молодиці дали моїй бабусі два великих шматка жовтого цукру і цікаву інформацію: « Дуже небезпечно вам тут залишатися - завтра селом пройде битва» - відповіла одна з партизанок. Увечері моя бабуся, приготувавши їжу, взяла дітей і спустилася у підвал. Коли вже не було чути гармат бабуся вирішила подивитися. Вона була приголомшена: усе село в тумані від диму. Все тихо, де-не-де чути плач малої дитини, а майже в хату, де проживала моя прабабуся з сім’єю, влучила гармата. Знесло ту частину, де жили свійські тварини . На її очах заблищали сльози, сльози війни та відчаю безвинного народу. На наступний день до бабусі прийшов солдат. По одягу, знакам, орденам вона зрозуміла – це німець. Взявши діток до купки, вона забилася в куток, закриваючи їх руками. Обійшовши всю хату німець  показав 4 пальця і сказав: «Ich hate 4 kinder ». З цією фразою солдат пішов геть. А потім вона взнала від односельчан, що таке «kinder» — « Я маю 4 дитини ». Так і жила прабабуся з своїми дітьми, але в той час, коли сталася ця пригода, вона була вагітна і народила на світ мою бабусю Лідію.

Через два роки 9 травня 1945 року всю країну облетіла щаслива звістка: «Перемога, ми перемогли, ура!». Згодом із фронту прийшов і мій прадідусь Гнат . Але, нажаль, проживши два роки, він помер через дуже важке поранення в бою за свою Батьківщину. Тож шануймо ветеранів, які подарували нам сьогоднішнє життя!»

Старшинов Кирило: «Свою розповідь я записав із спогадів мого діда Понтківського Івана Миколайовича про його батька Понтківського Миколу Івановича – учасника бойових дій Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.

Прадід Микола був 1925 року народження. На початку війни він ще був підлітком і тому потрапив на фронт після звільнення його рідного села Забріддя, що знаходилося в Черняхівському районі Житомирської області. Потрапив служити у кулеметну роту і невдовзі став командиром розрахунку. Кулеметника на фронті було найнебезпечніше. При виявленні ворогом кулеметного гнізда, його відразу накривали щільним вогнем артилерії. При цьому кулеметники гинули або були тяжко поранені. У першому ж бою мого прадіда Понтківського Миколу Івановича було тяжко поранено, а його другого номера і земляка Осецького Володимира Олександровича було вбито. Після двохмісячного лікування в госпіталі, дід знову потрапив на фронт, отримав звання сержанта, продовжуючи службу зв’язківцем. День перемоги 9 травня 1945 року зустрів у місті Кенігсберг (Східна Пруссія), тепер це місто називається Калінінград, Російської федерації. З армії прадід демобілізувався в 1947 році, вивчився на агронома і все життя працював головним агрономом колгоспу ім. 40-річчя Жовтня в рідному селі. За бойові заслуги дід мав медаль «За відвагу». Мирна праця мого прадіда також відзначена державними нагородами: орденами «Трудового Червоного Прапору» і «Знак пошани», та званням заслужений агроном Української РСР. Прожив мій прадід 85 років. День перемоги він завжди святкував як свій другий День народження».

Опаленко Олена: «Коли почалася війна моїй прабабусі Раї було всього 16 років. 22 червня все містечко Шпола зібралося біля будинку культури. По радіо Москва передавала про початок війни з німецько-фашистськими загарбниками. Жінки плакали, чоловіки лаяли Гітлера, маленькі хлопчики чомусь раділи. Місто відправляло на фронт бійців. У моєї прабабусі батька не було, на війну пішли два її рідних дядька. Та не пройшло й року, як родина отримала дві похоронки. Коли німці захопили Україну, молодих дівчат вони забирали до Німеччини на тяжкі роботи. В неволю потрапила і моя бабуся Рая зі своєю сестрою Лідією. Їх відразу розлучили. Моя бабуся потрапила до німця-фермера і працювала в полі. Були тяжка робота, голод, холод, страшні хвороби і знущання. Але настав час, коли прийшли наші визволителі. Бабуся не відразу повернулася на Батьківщину, а залишилася куховарити нашим солдатам. В Німеччині бабуся Рая і зустріла мого дідуся Миколу – молодого контуженого бійця Радянської армії.

Війна закінчилася, та не всі повернулися додому. Назавжди на цій війні залишилися два дядька моєї бабусі, її сестра Лідія, батьки та три брата мого діда Миколи. Бабуся Рая вірить в Бога і молиться, щоб на Україні ніколи не було війни».

Корікоя Ярослава: «Одного разу увечері, моя бабуся розповіла мені про один випадок із свого життя. В 1943 році. Коли фашисти підійшли до села Товсті Роги, Лисянського району, почалася евакуація населення. Всім жителям повідомили, щоб покинули село. Бабуся вирішила іти з дітьми в сусідне село Погибляк, в якому жила бабусина родичка. Вона погодилася прийняти нашу сімю. У бабусі було четверо дітей – два сина і дві доньки. Найменшій було один рік. Коли вони йшли через поля, йшов дощ, було дуже велике болото, пересуватися було дуже важко. Наші солдати, які відступали, допомагали селянам вилізати з багнюки.

Їх село було атаковане німцями, яким було наказано захопити село Товсті Роги, а нашим солдатам було наказано будь-якою ціною не відступати. Німці на танках прорвалися в село. В цьому бою загинув німецький генерал. Вдома у бабусі залишилася свиня з 16-ма поросятами. Коли німці ночували в їхній хаті, худобу вони не тонули. Коли бабусина родина повернулася додому в оселі

1

 

docx
Додано
30 серпня 2018
Переглядів
1659
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку