Краєзнавчо-дослідницький проект

                           

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Дніпропетровської обласної

державної адміністрації

КЗО «Дніпропетровська академія неперервної  освіти»

Відділ освіти, молоді та спорту виконавчого комітету

Межівської селищної ради

КЗО «Новогригорівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів»

Межівської селищної ради»

Матеріали на Всеукраїнську краєзнавчу акцію учнівської молоді

«Українська революція: 100 років надії і боротьби»

Напрямок: «Дисидентський рух опору комуністичному                                                        тоталітарному режимові»

                                                           

                          

 

 

 

 

 

           Матеріал підготувала учениця 11 класу

Гайдук Уляна Олександрывна

                          

               

              

 

              с Новогригорівка

                   2020

 

            

 

 

  Назва навчального видання: Краєзнавчо-дослідницький проект  «Дисидентський рух опору комуністичному тоталітарному режимові»

Тип видання: розробка краєзнавчо-дослідницького проекту в рамках акції «Українська революція: 100 років надії і боротьби»

Повна назва навчального закладу: КЗО «Новогригорівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Межівської селищної ради»

   

Матеріал підготувала: учениця 11 класу Гайдук Уляна Олександрівна

Керівник роботи: Будаква Наталія Вікторівна, вчитель історії та КЗО «Новогригорівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Межівської селищної ради», спеціаліст І кваліфікаційної категорії , тел.80997328275

1. Кількість сторінок 24

 

                                            

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 

2

                                        Зміст

 І Вступ

 ІІ Причини виникнення, зміст та форми дисидентського руху в Україні                              (середина1960-х - середина 1980-х років)

ІІІ Історія створення Української Гельсінської групи.

            Міжнародна  підтримка Української Гельсінської групи.

ІV Роль української діаспори у захисті поборників прав людини та                               незалежності України: від Гельсінської групи до Гельсінської спілки.

V Долі українських дисидентів та їх родин за радянських часів.

VІ Роль Народного Руху України у державотворчих зусиллях         українськогонароду (кінець 1980-х років).

 VІІ Висновки

 VІІІ Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3

Вступ

У творчій роботі досліджується період дисидентського руху на Україні, причини виникнення, зміст та форми дисидентського руху в Україні                          (середина1960-х - середина 1980-х років).

Мета роботи: розглянути причини появи дисидентсва, його прояви та основні цілі діяльності дисидентів, дисидентський рух в літературі. Поставлена тема передбачає визначення поняття дисидентсва, причин появи, визначення кола основних діячів та аналіз їх діяльності, дослідження літературного спадку шестидесятників як найвизначніших представників дисидентсва в українській літературі. Обрана тема є особливо актуальною на сьогодні ,тому що дисидентство стало одним з найвидатніших явищ в українському культурному житті 60-70 рр. ХХ ст., і звичайно ж дуже вплинуло на розвиток тогочасної літератури. Саме представниками шестидесятників були такі видатні діячі української літератури як Ліна Костенко, Василь Стус, Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Дмитро Павличко та багато інших.
Основними завданнями дослідження  «Дисидентський рух в Україні в 60-90-х роках XX ст.» є:

 • визначити соціально-політичні передумови виникнення дисидентського руху; • простежити основні напрями і течії в українській опозиції

• виявити загальні та особливі риси українського дисиденства по відношенню до інших республік;

• проаналізувати еволюцію дисидентського руху від культурництва до політичного дисиденства і правозахисного руху;

• розглянути форми і методи діяльності влади по придушенню національно-визвольного руху, по боротьбі з опозицією;

• охарактеризувати історичну роль дисиденства і його місце в українському національно-визвольному русі XX століття.

 

 

 

 

 

4

І Причини виникнення, зміст та форми дисидентського руху в Україні                          (середина1960-х - середина 1980-х років)

"Народе мій! До тебе я поверну,
і в смерті обернуся до життя..."

                                            В. Стус

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Загалом в українському дисидентському русі можна виокремити чотири основні напрями:

-самостійницький

-національно-культурницький

-правозахисник

-релігійний.

Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Яскравими представниками цього напряму були правник Л. Лук'яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятийками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світлим ний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець 3. Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої                     

 русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.                                                       5

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін.

Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики

В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін

Теми, які піднімали дисиденти

№	Напрямки дисидентства	Критика політики в СРСР	Прагнули до
1	Самостійницький		виступали за державну незалежність України
2	Правозахисний	Викриття тоталітарного режиму	Забезпечення демократичного розвитку СРСР
3	Релігійний	Критика атеїстичного виховання	Вільного волевиявлення релігійних уподобань (на Україні відродження греко-католицької церкви)
4	Національно-культурний	Засудження політики денаціоналізації, русифікації	Відродження престижу української мови, культури, видання україномовних періодичних видань і т.д.

Шестидесятники

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами.                         

Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.                                                                              6                                                                                                                                                                                       Євген Сверстюк писав у 1993 році: "…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає.

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т.зв. самвидав. Однією з перших "самвидавних" публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був "Відкритий лист до ООН", що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. Шляхом самвидаву розповсюджувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби, "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?" В. Чорновола, "Репортаж із заповідника ім. Бери" та "Серед снігів" В. Мороза, патріотичні поезії Л. Костенко та В. Симоненка тощо. Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.Іноді акції протесту набували крайніх форм. Так, у 1968 та 1969 рр. у Києві вчинили акти самоспалення колишні вояки УПА В. Макух з Дніпропетровська та М. Бориславський з Бердянська. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта з луки українських земель, на могилі Т. Шевченка у Каневі здійснив акт самоспалення інженер О. Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує  

проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

 

                                                                                                                                  

 

                                                                                                                                      7

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочий, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 %. На собі відчули тюремне ув'язнення Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Горбаль, М. Плахотнюк, В. Січко, В. Овсієнко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т.зв. психушки — спеціальні псих лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступа вся тюремному. Там режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців. Застосовувалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П. Гри-горенко, А. Луииніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін.

Активно використовували й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики. Наприкінці листопада 1970 р. після усних погроз за нез'ясованих обставин на Київщині по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю А. Горську. У травні 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора В. Івасюка, автора широковідомої пісні "Червона рута".

                                                                                                                                             8

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну на денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.

     ІV Історія створення Української Гельсінської групи. Міжнародна                        підтримка  Української Гельсінської групи.

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбачала, крім іншого, зобов'язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов'язки.. 9 листопада 1976 р. в Україні постала Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: письменник О. Бердник, генерал П. Григоренко, правники І. Кандиба і Л. Лук'яненко, громадська діячка О. Мешко, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, мікробіолог Н. Строката-Караванська, учитель О. Тихий. Очолив українських борців за права людини відомий письменник і філософ М. Руденко.

      

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Ця група налічувала 37 учасників,                                  9

найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та В’ячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), й  релігійні активісти, як православний священик.

 Загальна харак теристика Українсько ї Ґельсінсько ї груп и (УҐГ) (1976–1982)

Створення	9 листопада 1976 р. у Києві було проголошено створення Української громадської групи сприяння виконанню Ґельсінських угод, або Української Ґельсінської групи (УҐГ)
Основне завдання	Ознайомлення урядів країн-учасниць Ґельсінської наради і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта
Засновники	О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська, М. Руденко
Підсумки діяльності	Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й  захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду.

Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії...                                                            10

Палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

V Роль української діаспори у захисті поборників прав людини та                          незалежності України: від Гельсінської групи до Гельсінської спілки

Що можуть зробити ті, чию рідну землю загарбали окупанти, хто був оголошений ворогом, іноземним агентом, хто не міг брати участь у суспільному житті свого народу, у той час як його ментально і фізично знищували.

Протягом всього ХХ ст. українська діаспора відстоювала законне право українського народу на незалежну суверенну українську державу.

Відповіддю на ув’язнення письменників, істориків, активних діячів були організації, які боролися за їхні права та вимагали їхнього звільнення. За словами журналістів «Радіо Свобода», після виникнення УГГ дисиденти почали легальну боротьбу за права людини.  Історик та журналіст Володимир Тольц говорить, що Гельсінській спілці вдалося створити міжнародну структуру, яка могла впливати на світові історичні процеси – почасти на падіння комунізму.

Як відповідь на створення Української Гельсінської групи 18 листопада 1976 році в Америці було створено Helsinki Guarantee for Ukraine Committee –   вашингтонський Комітет Гельсінських Гарантій для України. Головне завдання Комітету полягало у тому, що його члени повинні  займалися інформаційною підтримкою Української Гельсінської групи: перекладати всі документи Української Групи на англійську мову, розсилати їх політикам і членам міжнародних правозахисних груп, влаштовувати прес-конференції, представляти Групу на різних конференціях, видавати англійською мовою                                   11            

інформаційний бюллетень.До складу Комітету Гельсінських Гарантій входив Орест Дейчаківський – політолог та правозахисник. З 1981 року він став працювати у Гельсінській комісії при Конгресі США. На початку 90-х років ХХ століття Орест Дейчаківський був одним із членів української діаспори в Америці, завдяки якому питання звільнення дисидентів розглядалося у Конгресі. У складі Гельсінської комісії він разом з іншими її членами виступав в обороні українських політичних в’язнів,  членів української Гельсінської групи та інших груп, української греко-католицької та православних церков не лише в Конгресі, але і на  різних міжнародних форумах, де були представники Радянського Союзу.

Окрім УГГ підтримкою дисидентів займалися і спеціально створені для цього організації як в Україні, так і в Сполучених Штатах Америки. Організацією, яку дослідники вважають однією із найпотужніших у боротьбі за права ув’язнених дисидентів, є «Смолоскип» – видавництво та організація з однойменною назвою. Видавництво «Смолоскип»  виникло у 1967 у Балтиморі, заснував його український емігрант Осип Зінкевич, видавництву надали ім’я Василя Симоненка. Перша книжка, яка вийшла тут друком, – «З генерації новаторів: Світличний і Дзюба», автором якої був сам Осип Зінкевич. Тут видавали твори українського самвидаву, поезії дисидентів, заборонені в Україні твори. На сайті видавництва зазначено, що в період з 1968-1990 «Смолоскип» видав велику кількість збірок поезій, серед яких були і збірки дисидентів: Ліни Костенко, Олени Теліги, Василя Голобородька, Миколи Руденка, Святослава Караванського, Ігоря Калинця. Також були надруковані самвидавні твори, дослідження і документи Валентина Мороза, Олеся Бердника, Миколи Руденка, Василя Стуса, Євгена Сверстюка.

Активна підтримка політичних в’язнів у 1970-1990 роках надходила як від великих організацій, які були знаковими для української діаспори в Америці та Канаді, так і від невеликих за своєю чисельністю комітетів оборони, які були названі на честь дисидентів. Серед них – Відділ Союзу українок Америки ім.. Алли Горської, Комітет оборони Валентина Мороза. Відділення організації були у Детройті, Рочестері, Чикаго, місті Трой, що поблизу Нью-Йорка. . Її членами та жертводавцями були не лише «українські американці», а й люди іншого етнічного походження. Філії організації були у різних містах Америки та Канади.

Діяльність в організації була роботою на волонтерських засадах. Члени організації займалися написанням листів до представників Конгресу із закликами                   12

виступати в обороні українських політичних в’язнів . У 1982 році об’єднання «Американці в обороні людських прав в Україні» активно виступало на захист Івана Світличного. Загалом завдяки об’єднанню вдалося надіслати близько 1 500 листів до сенаторів і конгресменів, до конгресових комісій та інших державних установ. 20 тисяч підписів надійшло в Білий дім особисто Рональду Рейгану. В результаті Конгрес США ухвалив резолюцію, затаврувавши репресивну політику Кремля, а Президент Сполучених Штатів Рональд Рейган у 1982 проголосив «День Української Гельсінської групи».

Окрім іменних організацій та відділів в Америці діяли й інші організації, які виступали за свободу дисидентів та боролися за оборону людських прав в Україні. Спроби української діаспори звернути увагу уряду Сполучених Штатів на репресії в Україні були результативними лише після численних телеграм, звернень і листів до Президента Дж. Картера  та державного секретаря Сайруса Венса. Влітку 1977 року українським активістам вдалося заручитися підтримкою уряду США. З часом кількість залучених до Комітетів та кількість учасників протесних акцій зростала. Наприклад, 18 вересня 1987 року Український конгресовий комітет Америки організував у Нью-Йорку масову демонстрацію на захист прав України у Радянському Союзі. У ній взяли участь близько 20 тисяч осіб .До правозахисних організацій, які були створені на території Сполучених Штатів Америки, долучалися, здебільшого, члени діаспори. Серед керівників часто були жінки й чоловіки, які або ніколи не були в Україні, або були кілька разів, діти першої-другої хвиль еміграції. Українська діаспора не втрачала духовного та політичного зв’язку з Україною, передавала традиції, мову наступним поколінням українців в Америці.  Завдяки зусиллям Комітетів з оброни та організацій із захисту прав людини, тему українських дисидентів вдавалося постійно тримати у інформаційному просторі Америки. Надалі це допомогло звільнити з таборів та в’язниць велику кількість ув’язнених дисидентів.

Однак протягом наступних понад двох десятків років остаточно позбутися важкої радянської спадщини нам не вдалося і сповнена героїзму і драматизму боротьба за незалежність України, що у висліді років набувала різних форм, триває.

   

 

                                                                                                                                           13

VІ Долі українських дисидентів та їх родин за радянських часів.

Серед численних причин краху комунізму майже чверть століття тому були незначні поодинокі акти протесту, що підривали легітимність однопартійної держави. Час замислитися про наш неоплатний борг перед забутим поколінням дисидентів. 

Левко Лук’яненко

 

Лук'яненко Левко Григорович (1928 р.н.) – політик і громадський діяч. Закінчив Московський університет (1958). В 1958-1961 – адвокат на Львівщині. У 1958 заснував Українську робітничо-селянську спілку. У 1961 заарештований і засуджений до страти, яку замінено 15-річним ув'язненням. Один із засновників УГГ. У грудні 1977 заарештований і у червні 1978 засуджений до 10 років в'язниці і п'яти років заслання. У 1992-1993 – Надзвичайний і Повноважений Посол України в Канаді. З 1994 – народний депутат України. Голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні (1994). Президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію. Автор Акта проголошення незалежності України, книг – «Сповідь у камері смертників», «Вірю о Бога та Україну», «Не дам загинуть Україні». Почесна відзнака Президента України (1992). Медаль Святого Володимира «Борцям за волю України» (1991).

Зате Лук’яненко «воював пером». Ним було написано й видано низку книг – переважно мемуарного характеру. Зрештою, ця праця була належно оцінена. У 2016 році йому вручили Шевченківську премію у сфері публіцистики й журналістики.Лук’яненко помер, не доживши до свого 90-ліття якихось півтора місяці. Із його смертю, здавалось би, відійшов цілий «материк» нашої історії – «материк» дисидентів, які мріяли про «гарну Україну».

 

                                                                                                                                           14

Ліна Костенко
 

Ліна Костенко (Нар. 1930р.) поет-шістдесятник «цитадель духу» української літератури  Народилася 19 березня 1930р. в м. Ржищеві під Києвом в учительській родиніУ 1936р. родина перебралася до Києва. Провчившись деякий час у Київському педагогічному інституті, у 1952р. стає студенткою Московського літературного інституту. Незабаром виходять перші збірки. Стала однією з найактивніших учасниць шістедяситників. Збірку «Зоряний інтеграл» заборонили цензурою. Однак письменницю не арештували. Вона продовжувала писати і згодом, у 1977р, знову друкувалися твори. Отримала Державну премію України ім. Шевченка, премію фундації Антоновичів, премія Франчески Петрарки та медаль Святого Володимира. Стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Теліги, професором Києво-Могилянська академії. У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті, відмовилася від звання Героя України. Лише в період «помаранчевої революції» у 2004р. на деякий час повернулась до громадського життя. Творчість: -  збірка «Проміння землі» (1957р.) - збірка «Вітрила» (1958р.) - збірка «Мандрівка серця» (1961р.) - збірка «Зоряний інтеграл» -збірка «Княжа гора» - збірка «Над вічними берегами вічної ріки» (1977р.) -         роман «Маруся Чурай» - збірка «Неповторність» (1980р.) - збірка «Сад нетанучих скульптур» (1987р.) - збірка «Вибране» (1989р.) - роман «Записка українського самашедшого» (2011р.)

 

            

 

                                                                                                                                           15

 Василь Стус

 

 Василь Стус (1938-1985) поет-шістдесятник Народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині. Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті. У 1959р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета. З 1961р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. У 1963р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка. У 1970р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева». У 1972р. разом з іншими укр. поетам  його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання. Після повернення відмовився від радянського громадянства. У 1979р. повертається та працює у Києві. У 1980р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 28 серпня 1985р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985р. помер. Твори: - Зимові дерева - Крізь сотні сумнівів я йду до тебе - Господи, гніву пречистого... - Дорога болю: поезії - О земле втрачена, явись... - Мені зоря сіяла нині вранці - Як добре те, що смерті не боюсь я... Творчість: -         збірка «Круговерть» - збірка «Зимові дерева» - збірка «Веселий цвинтар» - збірка «Палімпсести» - збірка «Свіча в свічаді» - збірка «Птах душі» - збірка «Дорогаболю».

 

                                                                                                                                                                                 16

Іван Світличний

Український письменник і громадський діяч

Народився 20 вересня 1929 р. в с. Половинкине Луганської області. Закінчив Харківський університет, де здобув філологічну освіту. Щодо переконань І. Світличного, то він мав «високий суспільно-політичний ідеал, який формувався на ґрунті віри в соціалізм і водночас розуміння глибокої невідповідності йому нашої дійсності» (І. Дзюба).

У критичних статтях про сучасну прозу «Людина приїздить на село», «Боги і наволоч», «Все є і нічого зайвого» (1961—1962) І. Світличний наголошує на бажанні письменників говорити правду про невтішний стан у сільському господарстві та піддає критиці використання політичних і художніх стереотипів.

Лідер «шістдесятників», І. Світличний сміливо підтримував талановитих молодих літераторів — І. Драча, М. Вінграновського, Н. Кузякіну, І. Колинця, В. Бондаря та ін. Завдяки його зусиллям були збережені неопубліковані вірші В. Симоненка. Він також зазнав неабияких нападок офіційної преси за передачу віршів та щоденника поета за кордон. Творчо працювати і друкуватися ставало дедалі важче. У 1965 p. І. Світличного заарештували, через кілька місяців відпустили. Вдруге заарештували 13 січня 1972 р. і засудили до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання за звинуваченням в антирадянській пропаганді та агітації. В таборах багато читав, збирав матеріал для словника синонімів. Із заслання повернувся інвалідом. В останні роки життя писав вірші, робив переклади, зокрема «Слова о полку Ігоревім». У 1988 р. став лауреатом премії Асоціації незалежної творчої інтелігенції імені В. Стуса.

Помер 1993 р. в Києві. 1994 р. був посмертно удостоєний Державної премії ім. Т. Г. Шевченка за збірку «Серце для куль і для рим».

 

 

17

Іван Драч

Поет-шістдесятник Сонячний поет, в «ураган узутий»  Народився 17 жовтня 1936р. в сім’ї робітника раднаргоспу в с. Теліжанцях на Київщині. Перший вірш надрукував ще семикласником. Після закінчення школи викладає російську мову й літературу в сусідньому селі, працює інструктором райкому комсомолу, служить в армії. У 1958р. вступає на філологічний факультет Київського університету ім.. Шевченка (виключений через творчі та політичні погляди). Відновився лише на заочній формі. Працює у «Літературній газеті». У 1964р. здобуває фах кінодраматурга на Вищих сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. Довженка. Зближується з шістдесятниками. Працює в редакції літературного журналу «Вітчизна», в апараті Спілки письменників України. Удостоєний премії УРСР ім.. Шевченка та Державної премії СРСР. У 1989р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної ради. Нині очолює громадську організацію Конгрес української інтелігенції. У 2006р. удостоєний звання Героя України. Творчість: - поема «Ніж у сонці» 1961р. - перша збірка «Соняшник» 1962р. - збірка «Протурберанці сонця» 1965р. - збірка «Балади буднів» 1967р. - кіноповість «Іду до тебе» 1970р. - збірка «До джерел» 1972р. -  збірка «Корінь і крона» 1974р. - книжка «Сонячний фенікс» 1978р. -  збірка «Теліжинці» 1985р. - сценарій «Криниця спраглих» -  поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна» 1986р. - збірка «Храм сонця» 1988р. - збірка «Лист калини» 1990р. - збірка «Вогонь з попелу» 1995р. -  збірка «Сізіфів меч: вірші дев’яностих» 1999р. - збірка «Анатомія блискавки» 2002р. - збірка «Сонце моє» 2010р.

 

18

 

Алла Горська

18 вересня 1929 року народилася українська художниця, дисидент Алла Горська (Алла Олександрівна Горська; 1929-1970), діяч правозахисного руху 1960-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького (1925-1990). Трагічно загинула 28 листопада 1970 року за нез'ясованих обставин у місті Василькові. З 1946 до 1948 року А. Горська вчилася в Київській художній школі імені Шевченка у Володимира Бондаренка, закінчила її із золотою медаллю. У 1954 р. закінчила Київський художній інститут. Алла Горська брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Разом з дітьми хрущовської «відлиги» молодими поетами-«шістдесятниками» і майбутніми правозахисниками Василем Стусом (1938-1985, убитий в радянському концтаборі), Василем Симоненко (1935-1963) та Іваном Світличним (1929-1992) Алла була одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959-1964) у Києві. Вона брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Як художник, вона стала автором численних художніх творів: «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960) , «Біля річки» (1962-1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та інші. Вона також створила ряд монументально-художніх робіт. Її твори експонувалися на виставках. У 1964 році вона в співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». 

 

 

19

В'ячеслав Чорновіл

Український політик, діяч руху опору, публіцист. Ініціатор Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року.

Народився у селі Єрки Черкаської області.

4 вересня 1965 — разом із Василем Стусом та Іваном Дзюбою виступає проти арештів української інтелігенції на прем'єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

1967 — засуджений до 6 років колонії суворого режиму за книгу про шістдесятників «Лихо з розуму».

1970 — видає підпільний журнал «Український вісник».

1979 — стає членом Української Гельсінкської групи.

1989 — за участі В'ячеслава Чорновола створено «Народний рух України за Перебудову» (згодом — Народний рух України).

1999 — загинув у автокатастрофі.

Цікаво знати:

Чорновіл працював робітником на будівництві Київської ГЕС, кочегаром, вагарем на станції Скнилів у Львові та землекопом археологічної експедиції.

За книгу «Лихо з розуму» був удостоєний міжнародної журналістської премії.

 

20

VII Роль Народного Руху України у державотворчих зусиллях українського народу (кінець 1980-х років).

Після здобуття Україною незалежності триває складний процес державотворення та розбудови громадянського суспільства. Прийнято чимало законів та документів, які кардинально змінили розвиток України та суспільний устрій держави. Народний Рух України є політичною силою, що стояла біля витоків цих процесів та впливала на них. Він – ініціатор багатьох законодавчих актів України, що забезпечували її майбутній розвиток. Дослідження досвіду державотворчої діяльності Народного Руху України стане вагомим внеском у розвиток процесу законотворення в Україні.

У Народному Русі об’єдналися люди різних політичних переконань – від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв вихованню історією.

Найбільшими заходами Руху були: "Живий ланцюг" до дня Злуки ЗУНР та УНР (22.01. 1990), масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття запорізького козацтва (7-12 вересня 1990), великі заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині.

 "Живий ланцюг" до дня Злуки ЗУНР та УНР (22.01. 1990)

21

Зареєстрований Радою Міністрів 9 лютого 1990 р., цього ж року Рух досяг значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України впливову фракцію "Народна рада" та забезпечити більшість в ряді місцевих рад Західної України. Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року.

Розколу Руху вдалося запобігти завдяки компромісу між прихильниками В. Чорновола, з одного боку та Івана Драча і Михайла Гориня, з іншого. Народний Рух заявив про свою опозицію режиму. У січні 1999р. частина керівництва Руху на чолі з Ю. Костенком, незгодна з рішеннями першого етапу дев'ятого з’їзду, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти В. Чорновола. 28 лютого вони організували нестатутне зібрання, оголошене ними "десятим з’їздом", і проголосили Ю. Костенка "головою НРУ".

У ситуації гострої організаційної кризи за ініціативою 13 крайових організацій Руху 7 березня 1999р. у Києві відбувся другий етап дев'ятого з’їзду, який розглянув внутрішньо партійну ситуацію та визначив політику Руху на виборах 1999 року.

З’їзд підтвердив повноваження В. Чорновола як Голови Руху, обрав заступниками Голови В. Коваля, О. Бондаренко та Л. Танюка; внесено зміни до Статуту, обрано Політичну Раду Руху – В. Чорновіл, О. Бондаренко, В. Коваль, Л. Танюк, Р. Василишин, Л. Глухівський, Л. Григорович, Я. Кендзьор, Ю. Ключковський, С. Конєв, М. Косів, Б. Костинюк, М. Кульчинський, О. Чорноволенко, Р. Шмідт; Центральний Провід у складі 49 осіб. З’їзд схвалив підписання угоди про політичний блок Руху з партією "Реформи і порядок" (В. Пинзеник), визначив Г. Удовенка як кандидата від Руху на пост Президента України.25 березня 1999 р. в автомобільній катастрофі при нез´ясованих обставинах загинув Голова НРУ В'ячеслав Чорновіл. Похорон В. Чорновола 29 березня 1999р. у Києві зібрав понад 200 тис. людей з усіх областей України.

                                

                                      

 

22

                                           Висновки

 Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу. У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми. Шістдесятники – нове плідне покоління письменників, до якого належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України. Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Багато з них належали до Української Гельсінської групи – першої сформованої організації українських дисидентів. Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.
 

 

 

 

23

Використана  л-ра

1 Лук’яненко Л. Л 8 4 До історії Української Гельсинської спілки. К.: Фенікс, 2010.— 320 с.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 616 с.

3. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови і Р. Штуса. - К.: Генеза, 2002. -    С. 211-212.

4. Кріль Н. Сузір'я яскравих зірок на тлі тотальної негоди // Дивослово. - 2005. - №5. - С. 2-8.

5. Наєнко М. Історія українського літературознавства. - К.: Академія, 2001. - С. 281-287.

6. Сверстюк Є. Блудні сини України. - К., 1993. - С. 23-33.

7. Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж, 1968.

8. Русначенко А.М. Національно - визвольний рух в Україні середина 1950-х - початок 1990-х років. - К., 1998.

9. Каганов Ю.О. Опозиційний виклик: Україна і Центрально-Східна Європа 1980-х - 1991 рр. - Запоріжжя, 2009.

10. Шістдесятник Іван Коваленко: Біогр. нарис // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 7. К., 2004. С. 422-443. Підп.: Сергій Білокінь, Марія Кириленко.

11. Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К., 1995.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24