Крізь пекло афганської війни" (урок патріотизму)

Крізь пекло афганської війни" (урок патріотизму)

 

 

ВЕДУЧИЙ І.      Шановні присутні! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про події, героїв цієї страшної війни. Нам дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  Що ми знаємо про афганську війну ? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно.

20 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал  Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни.

 

Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома.

 

 Учень 1

 Заплакало небо дощами…

 

Біль і туга зійшлися  клином.

 

Свистіли кулі над Афганом,

 

Прощається мати із сином.

 

Котилися сльози рікою,

 

Ще б жити – та віку немає,

 

Лишилась невістка вдовою

 

Й онучка за батька питає.

 

Прощається мати із сином…

 

Прощаються гори й долини,

 

І більшого горя немає –

 

Як жити самій без дитини?

 

Лиш чорна хустина. Німа домовина…

 

«Прости», - ледь шепоче вустами.

 

Та чорна хустина – то туга за сином,

 

Заплакало небо дощами…

 

 ВЕДУЧИЙ ІІ.  Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.  27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

Учень 2

Заплакало небо дощами…

Біль і туга зійшлися клином.

Свистіли кулі над Афганістаном,

Прощалася мати із сином.

Котилися сльози рікою.

Ще б жити – та віку немає.

лишилась невістка вдовою

Й онука за батька питає.

Прощається мати із сином…

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає –

Як жити тепер без дитини?

Лиш чорна хустина.

Німа домовина…

«Прости» – ледь шепоче вустами.

Лиш чорна хустина – то туга за сином.

Заплакало небо дощами…

 

ВЕДУЧИЙ І.  Скільки їх – юнаків – голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі.

 

 Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, вони по – доброму пам’ятатимуть Афгані, який багато чого навчив їх.

 

За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого… І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь.

Учень 3. 

Ховали інтернаціоналіста

 

Блищала глухо цинкова труна,

 

Нестерпно пахло тополиним листом,

 

І плач дівочий танув, як струна.

 

Руда земля розверзлась чорнорото.

 

Чекає хижо мовчки на своє,

 

А мати на колінах у болоті

 

Обмацує труну: « Чи ж він там є?!!»

 

Стоять, відводять погляд вбік солдати

 

І шепотить сержант ледве чуть:

 

«Не велено… Не можна відкривати..

 

Не велено..»

 

Уже струмки течуть,

 

Уже весна така глибока, рання.

 

Учора вже летіли журавлі.

 

Таке врочисте вийшло поховання:

 

Школярики стоять, учителі

 

А голосок дівочий квилить, квилить,

 

Соромиться кричати на весь світ..

 

Кого клясти, кого назвати винним?

 

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

 

На хрест сусідній похилився тато,

 

Похнюпились братики малі –

 

В селі ховали воїна – солдата

 

У мирному  вкраїнському селі.

 ВЕДУЧИЙ І.   Вірш батькам від загиблого Юрія Чайковського

Учень 4

Сльози матері.

 

Вже скільки років проминуло,

 

А біль у серце б’є і б’є…

 

Батьки старенькі, сивочолі

 

Стоять під пам’ятником чорним,

 

Де вибито ім’я твоє.

 

 Синочку, синку!  Орле сизий!

 

Тобі було лиш дев’ятнадцять,

 

Ой, як же важко на чужині

 

Зустріти смерть свою зненацька!

 

 Чужі люди, чужа віра,

 

Чужа та країна!

 

Які ж бо – то лиходії

 

Забрали в нас сина?!

 

Хай прокляті навіки будуть

 

Ті, хто почав війну в Афгані,

 

Хто тисячі синів прислав нам

 

Назад – у «чорному тюльпані»!

 

За що? За що так поступила доля

 

З тобою, з ними – з багатьма?

 

…Як приземлявсь «тюльпан» той чорний,

 

То день не  день ставав – пітьма!

 

 Єднаймось матері усього світу!

 

Єднаймось проти зброї і війни!

 

Хай сміються  під сонечком радісно діти.

 

Хай живими залишаться Ваші сини…

 

…Сльози матері зрошують чорний граніт,

 

Протирає хустинкою сина лице,

 

Батько в розпачі стис кулаки – і мовчить…

 

Хто їм скаже:  як витерпіть горе оце?!

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений.

 

Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями. Іван Житник

 

 «БАЛАДА  ПРО  АФГАНЦЯ»   

 

Диміли гори, дощик плакав…

На скронях вже заплівся сніг.

І він шепнув: « Пробачте, мамо,

Я повернутися не зміг…»

Здіймалось  тихо вранці сонце,

І сірий дощ побрів у вись.

А ненька дивиться в віконце –

Вночі синочок їй приснивсь.

…Розплющив очі, глянув – небо.

Додому тихо попросивсь…

…А біль у серці материнськім –

Вже вкотре їй синок наснивсь.

Тендітний, наче колосок…

Вона кричить, зірвала голос:

«Побережися, ой! Синок!.. »

…Над сопками дими куріли,

В його волосся уплелись.

І він шепнув: «Пробачте, тату…»

Без ніг в ущелину скотивсь.

А в горах гуркіт бетеерів,

А в горах знову бій гримів.

Гарчали звіром батареї,

Осколок свіжий ще димів…

… А у селі вже хліб збирали,

Комбайна друг Сашко повів.

… Його ж з ущелини забрали,

Не дихав він… він занімів.

«Тюльпан» із скреготом зірвався

З «афганцем» юним у труні.

На тій чужій, страшній війні.

Навіщо ви, чини бездумні,

Синка у пекло віддали?

Забрали в матері кровинку –

Труну із цинку привезли.

Чому ж своїх не відправляли

Дітей в розпечені піски?

… Чужого болю не буває,

Байдужий гріх ваш – на віки.

 

ВЕДУЧИЙ І. : За майже 10 років бойових дій, на цвинтарях України з’явилося понад  три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях.

Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.

 

Але Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас, бо загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.

 

Вчитель: Летіли в Україну „чорні тюльпани” з цинковими гробами. І несли чорні птахи смерті похоронки в Україну. Не минули вони нашого краю.

Гинули солдати. Кожна смерть страшна. А як страшно, як не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починаєш жити.

 

Читець: Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі, впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну – цинкова труна

Страшенна кара, за яку провину?

І божеволіла матуся молода,

А разом з нею – Україна.

 

 

ВЕДУЧИЙ І. Виконували свій інтернаціональний обов язок і наші земляки .Багато з них мають бойові   нагороди.

 

 

 

 

 

 

Правда про афганську війну… Різна вона, і спогади різні.

 

Сьогодні гостями нашої зустрічі є:

 

____________________________________________________________________________________________________________________________

 

 

 

Надаємо їм слово:

 

 

 

ВЕДУЧИЙ І.  Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати . Вшануймо пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

 

 ВЕДУЧИЙ ІІ.

 

Поставте скибку хліба на стакан

 

І голови схиліть в скорботі вічній

 

За тих, кого убив Афганістан,

 

Чиї він душі зранив і скалічив.

 

 О, Україно! Ніжно пригорни

 

Усіх живих синів своїх, як мати,

 

Щоб ми уже не бачили війни,

 

Не чули щоб ніколи звук гармати.

 

 ВЕДУЧИЙ І.  Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.

           Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.

 

                              Хай буде все, що має бути:

                              І тихі радощі життя,

                              І слів чужих важке каміння...

                              Мені не требу співчуття.

                              Мені потрібне розуміння.

 

 

Вчитель: Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелось би нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай не заболять у нас ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а, може, із підбитим крилом ніяк не перелетить через Афганські гори до свого дому. (хвилина мовчання) Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, а тепер порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння. Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю, що пише історію. (діти вітають воїнів-афганців, що запрошені на урок,їм надається слово) Вчитель:Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли більше на нашій землі. Давайте будемо завжди пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі: у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують. Шановні друзі!

На цьому наша зустріч закінчується.