Культура і духовне життя в Україні (1917-1920 роки)

Культура і духовне життя в Україні (1917-1920 роки)Учитель – методист гімназії «Діалог» м. Києва. Гаврилюк Жанна Миколаївна.Історія України , 10 клас

Мета уроку:охарактеризувати особливості розвитку культури України в період національно-визвольних змагань, культурні здобутки українських урядів в освітній політиці,стан науки, значення відкриття УАН і університетів, особливості розвитку художньої культури;розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ та подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, ілюстраціями .- формувати інтерес до культурних надбань українського народу; виховувати в учнів високі моральні якості на кращих зразках національної культури.

Умови розвитку культури  Визвольна боротьба українського народу 1917-1920 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя. Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.

Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування.

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори.

Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури. «Просвітяни» охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам'ятних дат, клопоталися про організацію українських шкіл та гімназій. У квітні й вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з'їзди, які сприяли консолідації «Просвіт». На початку осені в Україні діяли 952 культурно-освітні установи «Просвіти».

Стан загальноосвітньої школи 1917-1920 рр. відзначені докорінною ломкою старої системи народної освіти, пошуками нових форм, які відповідали б характеру і завданням політичних режимів в Україні. Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи. За період Гетьмана П. Скоропадського відбулась українізація загальноосвітніх шкіл. На осінь 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій. Прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах. Реорганізовано народний університет у Києві в державний український університет, відкрився український університет у Кам’янці-Подільському. У російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси відкривалися українські кафедри. Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання Центральної Ради. В деяких місцях нова влада починала діяльність із переслідування вчителів українознавчих дисциплін.

На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 - початку 1918 р. Радянської УНР стояв Народний секретаріат освіти, керований В. Затонським. Свою діяльність секретаріат будував на підставі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на засадах ідей соціалізму. Скасовувалося викладання Закону Божого. У період гетьманату тривала українізація шкільної справи. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов'язкові предмети.

Освіта як показник культури народу. Політика щодо загальноосвітньої школи. Центральна Рада. Українізація освіти, будівництво української національної школи, створення шкільних навчальних програм, консолідація українського вчительства. Українська. Держава. Директорія. Активна освітня політика, у той же час утримання від реорганізації російських шкіл, а тільки впровадження української мови, історії та географії як обов’язкових предметів. Освітня політика не виходила за межі декларацій про підтримку та розвиток української освіти, оскільки Директорії доводилося вести постійні бойові дії, а також вона не контролювала тривалий час певні території.

Освіта як показник культури народу. Розвиток вищої школи. Центральна Рада. Розроблено план створення вищих навчальних закладів з українською мовою викладання. Українізація вищої школи. Українська. Держава. Директорія. Окрім діючих університетів (Київ, Харків, Одеса) було відкрито ще два – Київський та Кам’янець-Подільський . Уряд розробив чітку тарифну сітку оплати праці та заснував стипендії для студентів. Пропонували ліквідувати “буржуазні” навчальні заклади. Першими законами Директорії значна частина інтелектуальної еліти була виключена з державотворчого процесу.

Нового імпульсу процеси українізації отримали із постанням Генерального секретарства освіти, яке очолив видатний український педагог і літературознавець Іван Стешенко. Як наслідок, вже в 1918 році в Україні діяли близько 5,4 тис. початкових шкіл, 100 українських гімназій, педагогічні, технічні, медичні училища, агрономічні школи. За гетьмана Скоропадського відбулося урочисте відкриття Київського державного українського університету та Кам’янець-Подільського університету. Процеси творення української школи активно відбувались в Західно-Українській Народній Республіці, де діяли 30 українських середніх навчальних закладів. Всі вони були державними, а вчителі мали статус державних службовців.

Ще з часів Української Центральної Ради розпочалося творення Української академії наук, цим опікувався історик Микола Василенко. Урочисте відкриття академії відбулося 14 листопада 1918-го, а її президентом став відомий філософ та природознавець Володимир Вернадський. Авторитет Української академії наук був настільки високим, що та беззаперечно визнавалась кожною з влад, які встановлювались у Києві, а згодом на її основі постала радянська Всеукраїнська академія наук.

Розробка концепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового центру. Українознавці М. Грушевський. Д. Багалій, М. Василенко та інші бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що має за мету, крім загальнонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності й минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим чинником у пробудженні української національної самосвідомості. Ці наміри українознавців не дістали підтримки всіх учених. О. О. Богомолець, М. Д. Стражеско, Є. О. Патон, Н. Д. Моргуліс (радянська доба)В. І. Вернадський, М. П. Василенко, Д. І. Багалій, А. Ю. Кримський, М. І. Петров, М. С. Грушевський,

Література. Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Місію літературного служіння народові в роки національно-визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях революційних перетворень. А. Кримський. М. Чернявський

Літературний процес в Україні 1917-1921 рр. пов'язаний як з іменами вже відомих письменників і поетів, так і з новими іменами літераторів, талант яких почав розкриватися в умовах революції і визвольних змагань. Політичні симпатії більшості з них були на боці українських національних партій, Центральної Ради, а пізніше Директорії. Разом з військами УНР частина з них у 1919 р. відступила до Кам'янця-Подільського. Там опинилися Олександр Олесь, Остап Вишня, Володимир Сосюра та ін. Володимир Сосюра Остап Вишня

Тоді вже відомий поет,переконаний прихильник самостійної Української Народної Республіки Григорій Чупринка 1917 р. писав: «Єдність і згода, Право й свобода - Доля найкраща народа». Чупринка був непримиренним противником більшовизму і у 1921 р. загинув у боротьбі з ним. Не всі залишилися в Україні. Частина зазнала гіркої долі емігрантів. Серед них - Олександр Олесь, про якого М. Грушевський писав як про «найбільшого з нині живучих поетів на Україні». Сповнені безмежної любові до рідної України, його поезії знаходили широкий відгук у суспільстві. О, поведи ж нас, лицарський духу,По вільній стежці життя і руху,На тихі води,На ясні зорі,І в цю велику, страшну годину,З'єднай в єдину всю Україну, -писав Олександр Олесь наприкінці 1918 р. Григорій Чупринка

Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, що його представляли В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та інші. Події воєнних років В. Сосюра яскраво змалював в автобіографічному творі «Третя рота». Від листопада 1918 р. до лютого 1920 р. поет служив в армії УНР, до якої він вступив добровольцем, і у складі 3-го Гайдамацького полку пройшов з боями «Вкраїну з краю в край». Після поразки Директорії В. Сосюра став червоногвардійцем, а у травні 1920 р. вступив до більшовицької партії.

Театральне, музичне та хорове мистецтво. У 1917-1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів. Діяльність більшовицької влади в театральній сфері позначена насамперед націоналізаціями, перейменуваннями і закриттями «аполітичних» та «ідейноворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні всі кращі театри. Ще раніше, у дні святкування дня народження Т. Шевченка, на базі націоналізованого радянською владою Державного драматичного театру України, був реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка.

У цьому театрі працювали як корифеї української сцени - О. Мар'яненко, Г. Борисоглібська, так і молоді талановиті майстри О. Сердюк, Л. Гакебуш, К. Кошевський та інші. 1919 р. був для театру знаменним - до його трупи влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом. Наваторський театр Леся Курбаса згодом став одним з найпомітніших явищ у радянській Україні. Він відійшов від традиційних етнографічних форм у театральному мистецтві, застосував нову сценографію, нові імпресіоністичні підходи. У 1920 р. Курбас створив виставу за поемою Т. Шевченка «Гайдамаки». О. Мар'яненко. Лесь Курбас. О. Сердюк

І. Броніслава Ніжинська – засновниця і керівник балетної школи. Серж Лифар – один з учнів балетної школи, відомий як один із найвидатніших танцівників XX сторіччя. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття»

1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка, на чолі якого став молодий Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 р. він переїхав до Харкова, а у 1926 р. -до Києва.

У містах і селах виникало багато самодіяльних оркестрів народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р., за гетьмана, було засновано Державний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, що в 1919 р. за радянської влади виступав як Республіканський симфонічний оркестр імені М. Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об'єднала два хори, організовані для популяризації української пісні, в Державну українську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА»).

За гетьмана була заснована Українська державна капела під проводом О. Кошиця.

На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві новий хоровий колектив - Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К. Стеценко і О. Кошиць. У 1919-1920 рр. колектив із тріумфом виступив в Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину.

композитор, диригент;в 1916-1920 рр. жив у Києві по вул. Басейній;автор ряду творів на українську тематику, зокрема - симфонічна картина-балет «Запорожці», «Подражаніє Ієзекіїлю» (за віршем Т. Шевченка), музика до драматичної вистави «Гайдамаки» та містерії «Великий льох» за поемами Т. Шевченка;вплив фольклорних джерел відбився в оркеструванні і редагуванні опер «Наталка Полтавка», «Чорноморці», інструментації сцен із опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, кантат «Шевченкові» і драматичних картин «Гайдамаки» К. Стеценка. Кирило Стеценко ( 1882 – 1922)Музичне мистецтво

Музичне мистецтво

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), В. та Ф. Кричевські, Г. Нарбут, О. Мурашко. Г. Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

Образотворче мистецтво. Українська академія мистецтв. Микола Бурачек – перший Президент Української академії мистецтв. Фундатори Української академії мистецтва. Стоять (зліва направо): Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук Сидять: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек. 1917 рік. Гук О.І.

З 1917 р. в Україні працював видатний графік Г. Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців

«Еней та його військо».

Художник Г. Нарбут «ВИБОРИ КОШОВОГО ОТАМАНА»

маляр, архітектор, графік, перший художник національного кіно;був обраний першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві;виконав проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба;в архітектурі його вважають творцем нового українського стилю – українського модерну (його назвали «батьком української архітектури»);став новатором у галузі української книжкової графіки, блискуче оформивши твори М. Грушевського, В. Винниченка та ін. Образотворче мистецтво. Модернізм. Гук О.І. Василь Кричевський ( 1873 – 1952)

Малий державний герб УНР В. Кричевського. Твори Василя Кричевського. Велика державна печатка УНР В. Кричевського. 1918

Федір Кричевський ( 1879 – 1947)художник і педагог, був одним із засновників і першим ректором Української академії мистецтв;у свої творчості залишався вірним реалістичній манері, вбачаючи основну вартість митця в постійній вимогливості до удосконалення живописної майстерності;послідовно відстоював національні традиції, розробляючи українську тематику засобами, перенятими під час закордонних поїздок;один з найвідоміших творів – триптих «Життя». Образотворче мистецтво. Реалізм. Автопортреттриптих «Життя»

Мурашко Олександр Олександрович. Дівчина в червоному капелюсі

Пам’ятник Тарасові Шевченку в Ромнах. 1919. Скульптор І. Кавалерідзе (перший пам’ятник Т. Шевченку в Україні).

У 1917-1920 рр. відбулися глибокі зміни в становищі церкви в суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об'єкт переслідувань і репресій. За цих обставин у православ'ї України посилювався розкол, формувалися передумови для створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).